Та й тепер жива твоя тут пам'ять,
Твоя тут пам'ять, Леоніде Глібов.
М. Рильський
Народився майбутній класик української літератури 5 березня 1827 року у с. Веселий Поділ Хорольського повіту (тепер – Семенівського р-ну), що в шести кілометрах обіч Чумацького, як ще його називали Ромоданівського тракту, виникнення якого описав Т. Г. Шевченко у повісті "Наймичка".
Народився хлопчик у родині, як зазначено у метриці, "кременчуцького міщанина Івана Гліба і його дружини Ірини", дитинство його пройшло у с. Горби Кременчуцького повіту, де батько служив управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянка.
1840 року Леоніда віддали на навчання до Полтавської класичної чоловічої гімназії. Жив він на квартирі у Василя Прокоф'єва, який кохався у поезії і підтримував перші літературні спроби гімназиста. 1841 року в газеті "Полтавские губернские ведомости" побачив світ перший вірш Глібова "Сон". У шостому класі за порадою і при сприянні Прокоф'єва, без дозволу гімназійного начальства, юнак видав у Полтаві книгу "Стихотворения Леонида Глебова": 1845–1846", обсягом 100 сторінок.
Публікація книги викликала обурення інспекторів гімназії, неприховану заздрість однокласників. Під час шкільної бійки Леоніду було пошкоджено зоровий нерв, довелося довго лікуватися і, зрештою, залишити гімназію (на вимогу батька).Замість атестату юнак отримав свідоцтво.
Влітку 1848 року до рук Глібова потрапляють дві книжки: "Кобзар" Т. Г. Шевченка і "Приказки" Є. П. Гребінки. І збурююють душу… Вражений Леонід почав писати українською мовою.
Юнак мріяв стати лікарем, але без аттестата це було неможливо, тому він вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. 1851 року Леонід повинен був закінчити навчальний заклад, але не судилося. Зимою батько тяжко занедужав і за кілька тижнів "згорів". Вирішення різних юридичних, господарських питань відсунуло навчання на другий план.
Лише 1855 року Глібов закінчив ліцей і отримав посаду вчителя географії в Чорному Острові на Поділлі. Через три роки, одружившись, переїхав до Чернігова, почав викладати в гімназії, співробітничав у місцевій пресі.
1859 року в газеті "Черниговские губернские ведомости" побачив світ знаменитий вірш Леоніда Івановича "Журба" ("Стоїть гора високая…"), який згодом був покладений на музику композитором-полтавцем М. В. Лисенком, став народною піснею, перлиною пісенної лірики.
Завдяки глибокій життєвості, яскравій емоційній виразності, мелодійності звучання, пісня на широких крилах полетіла Україною. Одні висловлювали припущення, що в ній зображені чудові краєвиди с. Горби Кременчуцького повіту, інші, що поет оспівав село Веселий Поділ, де народився.
Подоляни ж вважають, що й досі стоїть недалеко від Чорного Острова Вовча гора, як звуть її в народі. І схилені верби, немовби й досі шелестять про нерозраджену журбу поета.
Незадовго до цього у сім'ї Глібова трапилось велике нещастя. На новорічній вечері подавилася рибною кісточкою і померла п'ятирічна донечка Лідочка. Рік минув у траурі. Від нервової напруги у Леоніда Івановича знову почалися головні болі, у нього почав падати зір.
У липні 1861 року Глібов започаткував щотижневу газету "Черниговский листок", у якій він був редактором, видавцем і часто автором. Три роки передова чернігівська громадськість міста захоплено читала свій друкований орган. Леонід Іванович розгорнув широку громадсько-культурну роботу, брав участь в організації недільних шкіл, виданні книг для народу, заснував "Товариство, кохаюче рідну мову", яке ставило українськіп'єси.
Справжню славу Леоніду Івановичу принесла перша збірка байок, видана 1863 року в Києві, але після виходу Валуєвського циркуляра про заборону українського друкованого слова, попечитель Київського навчального округу
П. О. Ширинський-Шихматов наказав знищити півтисячі книг байок Глібова "як шкідливе видання, яке не повинне мати місця в народному училищі". Друга й третя збірки (1872, 1882 рр.) закріпили за ним славу "найкращого українського байкописа", за словами письменника І. Я. Франка. А літературознавець, етнограф, академік М. Ф. Сумцов відзначив "глибоке знання народного життя", "чудову мову, гумор".
1889 року байки Глібова знову ж таки заборонила друкувати цензура. В забороні вказувалось, що"в деяких випадках події, про які йдеться, автор пристосовує до особливостей малоросійського життя". Що-що, а "особливості" байкар знав дуже добре. На кожному кроці, де б то не було, – на Полтавщині, Чернігівщині, він ставав свідком утисків, безправ'я трудового люду:
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого тусає та ще й б'є –
За тим, що сила є.
Глибоким співчуттям до "менших", гноблених, сповнені ці слова з байки "Вовк та ягня".
Завдяки історику В. Б. Антоновичу (1834–1908) Леонід Іванович встановив тісний зв'язок зі львівськими виданнями "Зоря" та "Дзвіночок" і майже в кожному номері в них стали з'являтися його твори: байки, казки, загадки.
В одному з останніх віршів"У степу" (1893), присвяченому близькому товаришеві О. А. Тищинському (1835–1896), Глібов згадує колись знищену українську державу, залишками від якої є козацькі могили-кургани, що заростають травою забуття:
А скільки є могил, де спить життя козаче!
Та де ж вони? Де їх тепер шукать?
Ніхто, ніхто над ними не заплаче:
І плакать нікому, і плакать не велять.
З зими 1893 року письменник уже не виходив з дому, писав під лінійку з лупою. За п'ять днів до смерті він продиктував свою останню байку "Огонь і гай", в якій заповідав:
Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш Ви баєчку мою:
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю.
Помер Леонід Іванович тихо, увісні, як помирають святі, 10 листопада 1893 року. Похований у Чернігові під стінами Троїцького монастиря.
Творчий доробок письменника двомовний. Зокрема, українською мовою він написав 107 байок, 40 пісенно-ліричних творів, водевіль "До мирового", 54 вірші-загадки і стільки ж відгадок, 14 акровіршів.
Немає коментарів:
Дописати коментар