ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ КОСТЕЛ

Римо-католицький Хрестовоздвиженський костел в Полтаві

На відміну від православних храмів Полтави, про котрі в історичних джерелах містяться численні письмові свідчення та достатньо обсяжні іконографічні матеріали, римо-католицький костьол Полтави свідомо чи несвідомо такою інформацією обійдений.

Про його існування не згадують численні полтавські дослідники, його зображення обмежені однією фотографічною поштівкою початку ХХ сторіччя. Правда, костьол позначено практично на всіх планах Полтави дожовтневої доби, але про католицьку громаду Полтави та її храм не згадують ні П. Бодянський, ні І. Павловський, ні Л. Падалка. Лише у В. Бучнєвича в його «Записках о Полтаве и ее памятниках», виданих у Полтаві в 1902 році, читаємо:

«Римско-католическая церковь, в честь воздвижения честного и животворящего креста Господня, находится на Сретенской улице. Закладка ее произведена 27 сентября 1852 года на месте, купленном, с Высочайшего разрешения Императора Николая I-го, последовавшего в 8 день июня 1852 г., у коллежского советника Казимира Осиповича Поллевича. Окончательно построена и освящена 12 июня 1859 года. Построена она при главном участии тайного советника графа Якова Осиповича Ламберта († в 1855 году), ксендза Гялимского, бывшего первым настоятелем этой церкви, и добровольные пожертвования прихожан. До построения этой церкви, с 1843 по 1851 год, служение происходило в нанятом помещении бывшего дома училища садоводства, принадлежащего ныне Полтавскому институту благородных девиц».

Одним, майже телеграфним рядком згадує костьол у своєму путівнику по Полтаві на 1909 р. М. Дохман:

«Римско-католический костел основан в 1859 году. Находится по Сретенск. ул. Настоятель И. Н. Кухарский».

Часткову відповідь на питання, чому переважна більшість істориків та дослідників Полтави ХIX-ХХ сторіч обходила увагою неординарну сакральну споруду Полтави, ми знаходимо у Л. Падалки:

«Самыми выразительными историческими памятниками в Полтаве являются ее старинные храмы. Высокое религиозное настроение народных масс в ту пору казачества, питающееся народной борьбой в ответ на напор католичества, – такое настроение народных масс на Украине внушило и церковным зодчим настроение той эпохи борьбы за веру».

Саме через ці обставини римо-католицька громада Полтави напевно не була численною навіть на початку цивілізованого XIX сторіччя. Лише в його середині кількість громадян Полтави римо-католицького сповідання зросла до тих розмірів, коли найняте для богослужінь приміщення училища садівництва перестало задовольняти їх потреби.

На початку 1850-х років помічником губернського архітектора Семко-Савойським було виконано проект на побудову римо-католицької каплиці в Полтаві. Цей проект 23 червня 1852 року був розглянутий Полтавською губернською будівельною та дорожньою комісією на чолі з цивільним губернатором Миколою Іллічем Ознобишиним «і знайдений складеним відповідно правилам архітектури».

Проектом передбачалося вирішення храму у вигляді класичної однонавної римської базиліки на високому цоколі, з двосхилим дахом. Кути розімкненого фронтону, прикрашеного аркатурним поясом, підтримувалися трійчастими уступчастими пілястрами з капітелями коринфського ордеру. Вхідні двері облямовувалися невеликим порталом з двосхилим фронтоном. Обабіч дверей були розташовані два подвійних аркових вікна, прикрашених коринфськими напівколонками. Над вхідним порталом проектом передбачалося влаштування великого круглого вікна-рози.

У плані храм було розчленовано інтер'єрними пілястрами на п’ять поперечних нав, перекритих хрещатими, ледь помітно стрілчастими склепіннями. Передня (західна) поперечна нава вміщала невеликий нартекс, обабіч котрого передбачалися приміщення зі сходами на хори другого ярусу. У цих же приміщеннях влаштовувалися дві печі опалення головної зали храму.

Задня (східна), розділена на три частини нава, вміщала по центру пресбитеріум (місце для священиків та вівтаря), який тригранною прибудовою виступав за межі прямокутного плану храму. Обабіч пресбітеріуму були розташовані два приміщення ризниць із печами опалення.

Бічні фасади храму за проектом мали п’ять подвійних вікон, декорованих аналогічно вікнам західного фасаду та розмежованих пілястрами коринфського ордеру. Фронтон західного фасаду було увінчано хрестом на земній кулі, встановленому на декоративному п’єдесталі.

За зовнішніми габаритами костьол мав розміри близько 24 метрів у довжину та 12 метрів у ширину. Його проектна висота від рівня землі до верху фронтону становила трішки більше 14 метрів.

Закладини костьолу на ділянці, що була розташована на розі вулиць Новосадової та Стрітенської (нині Короленка та Комсомольської), відбулися 27 вересня 1852 року. Будувався він досить довго – майже сім років і був освячений лише 12 червня 1859 року. Під час будівництва проект було помітно відкореговано. Костьол став дещо вищим та стрункішим. Західний фасад прикрасив розвинений портал з трикутним замкненим фронтоном на антаблементі, що спирався на дві композитні колони із каннелюрами. Збільшення порталу призвело до зникнення із композиції західного фасаду двох запроектованих вікон. На місці передбаченого проектом вікна-рози на стіні в неглибокій прямокутній ніші було вміщено латинський вислів «GLORIA IN exelsis DEO» («СЛАВА У ВИШНІХ БОГУ»). Верхній фронтон костьолу було виконано на відміну від проектного варіанта замкненим. У його центрі було розташоване рельєфне зображення трикутника з Господнім Оком, оточеного променями сяйва. Було також змінено і декор бічних фасадів: подвійні вікна замінено на одинарні. Пілястри, які за проектом були повинні розмежовувати вікна, теж не виконувалися. Їх декоративну тему замінили аркові сандрики, з’єднані в аркаду. Перше та останнє вікна бічних фасадів були замінені на глухі ніші; лише в аркових завершеннях ніш було влаштовано маленькі віконця.

Костьол був діючим до 1936 року, коли за рішенням влади його було закрито. У 1937 році римо-католицький Хрестоздвиженський костьол Полтави спіткала така ж трагічна доля, як й переважну більшість християнських храмів Полтави – його було знищено.

У повоєнні роки на ділянці колишнього римо-католицького костьолу було побудоване медичне училище.

Валерій Трегубов

ІСТОРІЯ ПИВОГІРСЬКОГО (ПИВОГОРСЬКОГО) МОНАСТИРЯ

Ще наприкінці ХІХ ст. на горі Пивиха, що біля селищя Градиськ Глобинського району, привертала увагу невеличка мурована церква. Вона була лише невеликим залишком колись багатого Пивогірського монастиря. З початку заснування і до самого кінця свого існування монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Найстарішої обителі в Україні, заснованої ще за часів Київської княгині Ольги. У XV – XVI ст. останній змагався за впливом зі славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі. Українці-аристократи (Глинські, Шашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 роком, коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька, а в 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток нижче течії Сули в районі Жовнина. На підставі цього документу Сигізмунд І у 1514 році на прохання монахів ствердив монастирські права власності на нього.

Про виникнення монастиря відомо також, що 1515 р. пан Дмитро Івашенцов залишив відмовний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право стягнення щорічної грошової податі з максимівських людей (с. Максимівка знаходиться за 4 км від Градизька). У цьому запису сказано: 

«Я, пан Дмитрий Ивашенцов дал вечно и непорушно Николае - Пустынному монастирю, на людей своих, на максимовцев, грошовую, две копы грошей те две копы грошей мает Пустынский из смежи их брать на веки вечные».

У XVII ст. Пивогірський монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Мешканці монастирських сіл Пива, Воронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р.. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання.

Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Заслуги монастиря були належно поціновані.

Під монастирем було влаштовано земляну фортецю з валами і ровами, де був розташований козацький штаб. Від того часу залишились дві чавунних гармати, які стояли в Градизьку на Покровському узвозі, а потім знаходилися під дзвіницею Троїцької церкви і зникли в кінці 1950-х років.

По закінченню воєнних дій 1679 р. монастир почав відновлюватися. Монахи, що розбіглися, почали стікатися в обитель.

У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. Любили монастир і запорозькі козаки, щедро наділяючи його своїми дарами. Монастирська пам'ятка зберігала записи про вклади козаків-запорожців: куреня Георгієвського – Литвиненка, куреня Брюховецького – Івана Передереги, куреня Канівського – Власа Медведя і Мартина Невеселого та ін. Деякі запорожці, втомившись від бурхливого життя, залишалися в монастирі, віддаючи йому своє майно і приймаючи чернецтво.

У другий період свого існування монастир процвітав і був широко відомим далеко за межами Полтавщини. Навіть далекий Новгород знав про нього, приславши свої дари. Чимало богомольців із різних країв залишали тут свої пожертвування. Особливо збагачували монастир купці: київські, путивльські, волховські, брянські, глухівські, калузькі, які приїздили на знаменитий у той час Миколаївський Городищенський ярмарок. У синодику зберігалося чимало цікавих записів про пожертвування різних осіб. Отримавши значну долю самостійності, монастир сам почав придбавати володіння.

У с. Максимівка був улаштований особливий чернечий хутір із винокурними і пивоварними заводами. Він був для монастирських намісників дачею, де вони подовгу проживали. Монастир придбав угіддя у Метлашівці, Борисах, Погребах, Говтві Кобеляцького повіту, Кривій Руді Хорольського повіту. За приблизними підрахунками монастир володів майже 25 000 десятин землі й 10 000 селян.

У Градизьку ще в кінці XVIII ст. існувала левада в 38 десятин, яка називалася монастирською гуменною, тому що на ній були скотний двір, тік, хлібні амбари. На неозорих монастирських полях і луках випасалися череди великої рогатої худоби, отари овець.

Право монастиря володіти цими землями підтверджували жалуваними грамотами гетьмани І. Мазепа (1693 р.) та І. Скоропадський (1716 р.).

У ІІ половині XVIII ст. монастир став поволі занепадати. Процес прискорила пожежа 1774 р. Вогонь охопив дерев'яну церкву, а потім поширився на муровану. Полум'я було настільки сильним, що величезний мурований храм вигорів повністю, залишилися одні стіни. Згоріли також келії братії і настоятеля, а також увесь верхній двір. Врятувати вдалося тільки чудотворний образ Миколи, який обвуглився, образ козацької Божої Матері, ікону святої Варвари з мощами, дерев'яний напрестольний хрест, кілька книг і речей. Гора руїн диміла впродовж місяця. Братія, яка опинилася без даху над головою, розійшлася.

Але вже 1775–1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю, відновлено настоятельську і братську келії. У 1777 р. монастир було знову відкрито. Але відбудована обитель уже нічим особливим – ні зовнішнім, ні внутрішнім багатством – не вирізнялася. Число братії стало завсім обмеженим. Всі монастирські маєтності на правому березі Дніпра відійшли до Київської митрополії, на лівому ж багато володінь під час сум'яття були захоплені різними особами. Незважаючи на злиденне становище, Пивогірський монастир не втрачав надії на відновлення колишньої величі.

ІСТОРІЯ ВЕЛИКОБУДИЩАНСЬКОГО ТРОЇЦЬКОГО (ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО) ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ

Великобудищанський Преображенський жіночий монастир був заснований у другій половині ХVII ст.. спершу як Спаський дівочий скит між горами на правому березі річки Ворскли, за 3 версти від сотенного містечка Великі Будища (тоді ще Будища) Полтавського полку (тепер село Полтавського району). 1672 р. гетьман Лівобережної України Іван Самойлович наділив черниць землею з 876 душами кріпаків чоловічої статті, та ще вони отримали в користування два водяні млини на річці Ворскла.1689 р. генеральний суддя В. Л. Кочубей переніс споруди монастиря ближче до містечка Великі Будища, від якого він і став називатися Великобудищанським. А красива місцевість на правому березі Ворскли, із заходу на схід, попід горою, покритою густим дрімучим лісом, отримали назву Чернечий Яр.

Монастир мав дві церкви: Спасо-Преображенську (спочатку - дерев'яну, а з 1782 р. муровану, холодну) і Благовіщенську (дерев'яну, теплу). Монастир пережив пожежі 1820 р. та 1848 р.

За свідченнями сучасників монастир відвідувала мати Миколи Гоголя Марія Іванівна.

Указом Полтавської духовної консисторії від 23 липня 1860 р. за № 9649, на підставі указу Священного Синоду від 16 червня 1860 р. за № 488 Великобудищанський Преображенський серед жіночих монастирів був визнаний у Полтавській єпархії найзручнішим для «епітимійців» з духовних і світських осіб, через віддаленість їх від міст, ярмарків, базарів, тобто якнайкращого розташування їх для усамітнення. В 1887 р. монастир було перенесено до с. Писарівщина і перейменовано на «Свято-Троїцький».

Головним храмом обителі стала тепла мурована церква на честь Святої Трійці, споруджена 1819 р. коштом поміщика Герасима Захарченка. 1873 р. церква реставрована, 1875 р. до неї добудований Хрестовоздвиженський приділ.

Монастир мав два цегляних двоповерхових будинки, ігуменський корпус, приміщення літньої резиденції полтавських архієреїв, майстерні, цегельний завод, великий господарський двір, а поблизу річки Ворскли - хутори з фермами для худоби та птиці. При монастирі діяли чоловіча та дві жіночі двокласні церковнопарафіяльні школи, одна з них з інтернатом для 80 дівчат-сиріт. При монастирі навчались молодші класи Полтавського жіночого єпархіяльного училища.

Головною святинею обителі був місцевошанований образ Богородиці, що з 2009 р. іменується Будищанською (Пушкарівською).

На час закриття обителі Радянською владою у обителі було близько 700 сестер. 17 березня 1922 р. монастир було закрито, майно та церковне начиння пограбоване. Частина насельниць (близько 200) перейшла до Матвіївського Спасо-Преображенського скиту. Більшість сестер були Радянською владою пізніше репресовані.

Під час війни 1941-1945 років головний храм був зруйнований. Після війни у його руїнах розміщувались господарські будови викладачів зооветеринарного технікуму. На початку 1950 років на місці храму, з використанням елементів споруди, що вціліли, був побудований клуб. На місці іншої зруйнованої монастирської споруди у той же час був побудований навчальний корпус.

З 2008 року відновлюється діяльність монастиря як Троїцького Великобудищанського жіночого скиту Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

ЛІТЕРАТУРА

• Черкасець Т. І. Пивогірський (Пивгородський) Миколаївський монастир / Т. І. Черкасець  // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава : Полтавський літератор, 2009. – С. 112-113.

ПУШКАРІВСЬКИЙ ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Мотря Кочубей
(1688-20.01.1736)

Багато куточків сучасної Полтави приваблюють своєю мальовничістю питливе око її мешканців. Місцевість між мікрорайонами Половки – Сади – Огнівка вже давно стали улюбленим місцем відпочинку полтавців. Каскад ставків та невеликий лісок, до того ж, виконують макрооздоровчу функцію, полегшують повітря, надаючи йому свіжості і прозорості лісного подиху. Сьогодні мало хто знає, що на початку минулого століття вищезгадана місцевість насамперед ототожнювалась з Вознесенським жіночим монастирем, стіни якого стоять німими свідками кохання і останніх хвилин життя Мотрі Кочубей.

Свою історію жіноча обитель розпочинає 1676 р., коли з благословення архієпископа Черніговського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича черницями з Подолії був заснований монастир. До 1719 р. від місця свого початкового розташування його називають Мазурівським. Навесні 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк, продовжуючи традиції козацької старшини по піклуванню над святими оселями, ініціює перенесення монастиря до Пушкарівки – вотчин полтавських полковників. Свій дозвіл та благословення на переїзд жіночого монастиря надають гетьман Іван Скоропадський і Переясловський єпископ Кирило Шумлянський. Восени 1719 р. "усамітнена оселя" остаточно переїздить на нове місце – до Пушкарівки. Незабаром старий Черняк помирає, і вже його син Григорій в пам'ять про померлого батька жалує Пушкарівському монастирю нові землі, садок з левадою та ставки з єдиною лише умовою, що його родина буде мати право "ловити для домашнього вжитку рибу зі ставка".

Вознесенська церква,

м. Полтава

У 1762 р. за кошти полтавського полковника Івана Черняка було споруджено Вознесенську церкву. Восени 1815 р. за рішенням духовної Консисторії Вознесенський монастир був закритий. Більшість монастирських сестер переведено до Велико-Будищанського жіночої обителі, що під Диканькою. З реорганізацією монастиря постало питання про визначення спадкоємця його земельних володінь. Через відсутність документів, які б підтверджували право обителі розпоряджатися монастирськми землями, це питання розглядалося на найвищому рівні. Єпископ Полтавський та Переяславський Анатолій своїм розпорядженням залишає біля 35 га землі за Вознесенською церквою реорганізованого монастиря.

У монастирі закінчила своє життя Мотря Кочубей, останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи. Коли саме вперше з'явилая в монастирських келіях Мотря – невідомо. Молода дівчина вирішує назавжди поєднати своє життя монастирем після тих випробувань, що випали на її долю: заборонена любов до гетьмана Івана Мазепи, страта рідного батька, зречення рідних, зневага друзів та оточуючих. Історія трагічного кохання хрещениці до гетьмана проходить впродовж всіє поеми Олександра Пушкіна "Полтава".

Її могила в 30-ті роки теж було знищено.

На сьогодні Вознесенська церква – це єдиний на Полтавщині зразок класичного тетраконха, – культурної споруди з чотирма боковими прибудовами-апсидами, розміщеними хрестоподібно навколо центрального квадратного у плані простору. Відновлювальні роботи цієї унікальної пам'ятки архітектури, що ведуться з 1990 р., тривають до цього часу.

СОРОЧИНСЬКИЙ СВЯТОМИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР

Із давніх часів у Великих Сорочинцях та навколишніх селах переповідають перекази про старовинний монастир, за Козацької доби, в XVII – XVIII ст. який діяв у цих місцях. Нині дуже мало хто з місцевих жителів знає, де саме він розміщувався: сьогодні на його місці – густий листяний ліс. А назва урочища збереглася – Монастирище.Сорочинський Святомихайлівський чоловічий монастир був заснований 1670 р. коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола, батька майбутнього гетьмана Данила Апостола, на землях, що належали полковникові, у відлюдному місці, де тиха річечка Грунь-Ташань впадає до Псла, а звивистий Псьол огинає своїм коліном розкішні лісові нетрі. Колись це було за шість верст на схід від Сорочинців, а нині, коли село розрослося, – за чотири кілометри від його краю.

Святомихайлівський монастир займав досить велику площу, варто зазначити, що в 80-х роках XVIII ст. на його території стояли три церкви. Головною була соборна церква Архангела Михайла, від якої одержав назву й сам монастир. Ще діяла Миколаївська (Нікольська) церква з трапезною й церква преподобної Марфи, матері святого Симеона Дивногорця. А раніше, в 20-х роках XVIII ст. була ще й церква Різдва Пресвятої Богородиці.

В західній частині монастирської території розміщався цвинтар, він підходив аж до берега річки Псла, і за пізніших століть, бувало, течією вимивало рештки старовинних поховань. Бути похованим у монастирському некрополі вважалося за честь, там хоронили не тільки монастирських служителів, а й відомих людей із знатних родів нашого краю, наприклад, Капністів.

Упродовж багатьох десятиліть монастир перебував під опікою династії миргородських полковників – діда, батька й сина – Павла, Данила і Павла Апостолів. Перший із них ще на початку існування монастиря подарував йому "ґрунти" і підданих, водяний млин на Пслі в селі Портянках. Данило Апостол, уже ставши гетьманом, не забував про Сорочинський монастир, 1729 року він видав універсали, якими підтверджував права монастиря на його земельні та інші володіння, а також давав дозвіл на будівництво винниці й водяного млина на Портянській греблі.

В архіві Київської казенної палати свого часу дослідниками було знайдено документи, які свідчили, що монастир щедро підтримували місцеві жителі – козацька старшина, священики, міщани, які дарували святій обителі ниви, луги і луки, млини, садки і ставки. Один із священиків містечка Лютеньки прийняв постриження в Сорочинському монастирі й подарував йому свій ліс Базавлуківщину. До монастиря постійно надходили "доброхітні подаяння" від козацтва, наприклад, у 70-х роках запорізькі козаки подарували монастиреві пару гнідих коней. Тож монастир поступово збагачувався і згодом уже сам скуповував орні землі та інші угіддя.

Монастир володів значною кількістю посполитих – залежних селян.

В Сорочинському монастирі часто знаходили прихисток самітні, старі, хворі, знедолені люди, каліки. Тут на схилі віку оселялися літні козаки Миргородського полку, які вже не несли військової служби й не мали родин.

Сам той факт, що монастир перебував під опікою гетьмана та його родини, надавав йому особливої ваги.

Як і при всіх монастирях, у Сорочинському була бібліотека і, можливо, своя малярня. Керівництво залучало місцевих майстрів до виконання різних мистецьких і оздоблювальних робіт.

Сорочинський Святомихайлівський монастир було ліквідовано 1786 р. Це сталося невдовзі після знищення російським урядом в Україні 1782 р. козацького ладу. Монастир, який був пристановищем і опорою козацтва, після скасування Миргородського полку став не просто непотрібним, а й небезпечним для російської імперської влади, яка розпочала курс на знищення будь-якої пам'яті про українське козацтво та його демократичні традиції. Адже монастир був розсадником українських державницьких, незалежницьких, автономістських ідей. А віддалений і схований у припсільських лісах, він міг становити загрозу як осередок невдоволеного російською політикою козацтва.

Маєтності Сорочинського монастиря було секуляризовано, більшість із того давнього монастирського спадку була втрачена.

ЛІТЕРАТУРА

Прокопенко Я. Про Сорочинський Свято-Михайлівський монастир : [зняли документальну стрічку] / Я. Прокопенко // Нова година. – 2018. – № 37 (верес.). – С. 7.

ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Хрестовоздвиженський монастир було засновано 1650 року Мартином Пушкарем та козаками Полтавського полку на честь перемоги над військом польської шляхти. Проте бурхливі події доби Б. Хмельницького та І. Виговського не дали змоги одразу спорудити цей храм з каменю. Будівництво кам’яного собору розпочалося лише наприкінці XVII століття клопотаннями й коштом генерального судді козацького війська В. Кочубея. Як відомо, доля склалася трагічно. І з 1708 року добудовувати собор довелося його синові. 1756 року будівництво храму завершилося.

Хрестовоздвиженський монастир є прекрасним взірцем українського бароко. Це рідкісної форми семибанний храм. На відміну від церков, що будувалися в ті часи, він не має головного й другорядного фасадів, всі його боки рівноцінні в архітектурному відношенні. За таких умов основна ідея будівлі втілюється ясно й виразно.

Не менш благородною є розробка стін обителі. їх прорізано довгими вікнами, оздоблено чудовими рельєфними оправами для ікон. Незвичайна простота й чіткість архітектурних ліній, загальна імпозантність ансамблю, абсолютне дотримання відомих на той час форм будівництва є підставою для визнання Хрестовоздвиженського монастиря однією з найцінніших пам’яток української архітектури.

Загалом ХVІІІ століття можна сміливо назвати періодом розквіту монастиря.

Саме в цей час було зведено основні його споруди. З 1775 по 1798 роки тут перебували архієпископи Слов’янський і Херсонський. Тоді ж при монастирі було засновано Слов’янську семінарію, учнями якої були видатний український письменник та поет Іван Котляревський, Василь Гоголь-Яновський (батько Миколи Гоголя), майбутній ректор та професор Петербурзької медико-хірургічної академії Семен Гаєвський, видатний грецький вчений-енциклопедист та просвітник Афанасіос Псалідас та багато інших. Серед архієпископів в монастирі проживали відомі у світі люди – грек за національністю, друг великого французького просвітителя Вольтера, Євгеній Булгарис, а також земляк Булгариса – Никифор Феотокі, або Миколай. Саме з цими двома постатями, а також з архієпископом Андрієм Серебрєнніковим та єпископом Банулеско-Бодоні пов’язаний значний престиж Полтавської Слов’янської семінарії.

В монастирі бували Тарас Шевченко, який навіть замальовував монастирські споруди,

Малюнок Т. Шевченка

"Воздвиженський монастир"

та відомий художник Григорій М’ясоєдов. Останній у 1901 році подарував Полтавському театру картину-завісу розміром 6 на 12 метрів, на якій було зображено дорогу на монастир, біля якої сидить кобзар з обличчям Тараса Шевченка і грає для подорожанина з обличчям Миколи Гоголя.

Під час громадянської війни монастир не раз спустошували. Хоча справжній грабунок почався після введення в дію декрету Раднаркому про відбирання культових коштовностей.

У 1923 році монастир закрили. В його спорудах у 20-30 роках минулого століття розміщували клуб залізничників, історичний архів, Полтавську дитячу трудову колонію НКВС, гуртожиток та студентську їдальню Полтавського педагогічного інституту.

Під час фашистської окупації община монахинь з дозволу відновленого єпархіального управління заснувала у колишньому чоловічому монастирі жіночий. У повоєнні роки в ньому налічувалось до 100 монахинь, на початку 50-х було відновлено деякі споруди, постраждалі в період війни. Але у 1960 році монастир знову закрився. Офіційно він став пам’яткою культури та старовини, хоча це не врятувало дзвіницю від підпалу підлітками, а одну з церков – від влаштування у ній автомайстерні…

1991 року діяльність Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря відновлено.

ЛІТЕРАТУРА

• Документ про закриття Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря // Край. – 2009. – № 64 (серп.). – С. 15.
• Єфанов М. Ласкаво запрошуємо до Полтави / М. Єфанов // Край. – 2012. – № 103 (листоп.). – С. 18.
• Кривко С. Старовинні вулиці Полтави : [Монастирська вулиця. Вулиця ім. В. Куйбишева. Вулиця Театральна в Полтаві] / С. Кривко // Край. – 2008. – № 50 (черв.). – С. 8-10.
• Малик М. 280 років від дня народження намісника Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря Яценка Луки Степановича / М. Малик // Край. – 2009. – № 66 (жовт.). – С. 21.
• Перець О. Храми національної долі: козацькі муровані церкви / О. Перець // Пам'ятки України. – 2014. – № 8. – С. 8-17.
• Стрілець А. Монастир заснований на честь перемоги зброї українсько козацтва / А. Стрілець // Полтавський вісник. – 2020. – 15 жовт. – С. 16.

АРХІСТРАТИГО-МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА с. Худоліївка

Українські дерев'яні церкви – прекрасні і автентичні пам'ятки, які зачаровують своєю гармонією, в яких, напевно, найбільше виражені національні риси архітектури. Виникнення дерев'яної церковної архітектури відноситься швидше за все до початку християнства на Русі. Перші християнські церкви були дерев'яними, оскільки велику частину території Київської Русі покривали ліси. Тому, протягом багатьох століть, дерево залишалося для цього регіону основним будівельним матеріалом. На жаль до нашого часу не збереглося жодної дерев'яної споруди збудованої раніше XVII століття.

Найдавнішими на території Семенівського (нині Кременчуцького) району та Полтавщини в цілому, вважаються українські козацькі церкви XVII-XVIII століття, до категорії яких відноситься й Архістратиго-Михайлівська церква села Худоліївка. В ті часи церкві давалася назва або ім`я того свята чи святого, коли була освячена церква, у Худоліївці, ймовірно, освячення прийшлося у день Cвятого Архистратига Господнього Михаїла.

Дерев'яна, в ім'я святого архистратига Господнього Михаїла церква збудована 1796 року. 

У 1899 р. поставлена на мурований цоколь, тоді ж до неї прибудована дерев'яна дзвіниця. 

У 1902 році володіла 120 кв. сажнями землі ружної садибної, 20 десятинами 1400 кв. сажнями орної, 12 десятинами 2200 кв. сажнями сінокісної; у 1912 – 33 десятинами ружної землі. 

Діяли: бібліотека; у парафії – церковнопарафіяльна школа, школа грамоти, земське народне училище, церковнопарафіяльне попечительство.

До парафії входили хутори Черевковий, Васильчиний, Сотницький. 

1902 парафіян – 1355 душ чоловічої, 1390 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 8, міщан – 22, козаків – 2525, селян – 320.

У новітній час релігійна громада була утворена як громада УПЦ МП. Зареєстрована органами державної влади 4.03.1994 р. за № 69. Для релігійних відправ використовує культову споруду.

Із священиків відомі: 

• Адріан Полікарпович Мойсіяха (1902 р., 1912 р., у сані з 1872 р., нагороджений камилавкою 1900 р.); 

із псаломщиків: 

• диякон Никифор Симонович Данилевський (1902 р., позаштатний 1912 р., у сані з 1872 р.), 
• Антон Іоаннович Максимович (1902 р., на посаді з 1850 р., стихар 1851 р.), 
• Сава Антонович Максимович (1912 р.), 
• Георгій Іоаннович Храпал (1912 р.); 

із церковних старост: 

• козак Артем Кирилович Вакуленко (1902 р.), 
• козак Єлисей Никифорович Артеменко (1912 р.), 
• Анастасія Іванівна Мирна (2008 р.). 

СВЯТО-ТРОЇЦЬКА ЦЕРКВА

Троїцька церква. Свято-Троїцька церква знаходиться у смт. Котельва (Полтавського району) Полтавської області.

Історія Свято-Троїцької парафії нерозривно пов’язана з історією містечка, потім слободи Котельви. На початку XVII ст. в центрі містечка була збудована земляна фортеця. У фортеці розташовувались 2 церкви та близько 200 житлових будинків. На 1773 р. військова слобода Котельва мала населення близько 9 тисяч осіб. З 1780 р. – це волосовий центр у складі Охтирського повіту.

Історично у містечку Котельва існувало п’ять церков. З них у межах фортеці були розташовані два дерев’яні храми, в тому числі Троїцький. Відомо, що перший дерев’яний Троїцький храм було збудовано не пізніше поч. XVII ст. За даними Філорета (Д. Г. Гумілявського), цей храм був невеличкий, одноповерховий, вкритий очеретом. Він згорів за випадкової пожежі 17 грудня 1631 р. У новій Троїцькій церкві тривалий час зберігалось старовинне Євангеліє, подароване 1632 р. парафіянином Йосипом Санкевичем священику Троїцької церкви Михайлу, який вже будував нову церкву. У 1632 р. постала друга Троїцька церква. Архієпископ Філарет у 1852 р. вказує, що в той час мешканці Котельви ще пам’ятали старий Троїцький храм 1632 р. будівництва: "…он был деревянный, небольшой, низкий, с одним престолом, о трёх главах, покрыт гонтой и столь ветх, что углы опадали сами собой, во многих местах брёвна от древности выдавались концами из стен; материалы, впрочем, были приготовлены для новой церкви деревянной. В этом храме молились 150 лет до 1783 г., когда он был закрыт и имущество его перенесено в Преображенскую церковь".

Будівництво третього за рахунком Троїцького храму було освячене у травні 1786 р. намісником, священиком Іваном Верцінським та священиком Андрієм Пуковським, з благословення київського митрополита Гавриїла. Більшу частину коштів на будівництво надав намісник Верцінський. Новий храм розташувався поряд зі старою церквою. Храм був: "…устроен с одним престолом, о пяти главах, покрыт гонтой, снабжён новой утварью и освящён тем же наместником Верцинским 1787 г. Декабря 9 дня…". Судячи з вищенаведених описів, Троїцькі церкви 1632 та 1786-1787 рр. побудови за своїми архітектурними рішеннями відносилися до української народної архітектури. Перший храм був триверхим, а другий більшим п’ятиверхим. На жаль, у 1808 р. новий храм згорів від удару блискавки.

Після пожежі священики Петро Смаковський і Марк Пантелєєв з парафіянами прийняли рішення будувати муровану церкву. Протягом року готували будівельні матеріали. Нова Троїцька церква закладена 25 липня 1809 р. Будівництво освячене охтирським протоієреєм Максимом Янковським, з благословіня преосвященного Христофора Сулими. Воно велося на кошти громади Котельви та благодійників. Дуже допомогли старости храму Аким Коваленко, Єфим Балановський, Антон Пуковський. Останній пожертвував на будівництво храму 7000 рублів. Священик Пантелєєв збирав пожертви у Харківській губернії, дяк Пуковський – по донських станицях. Допомогу надавали Варвара Славицька, Тетяна Смаковська, Ганна Запорожцева. Є свідчення про те, що парафіяни віддавали на будівництво храму провіантні гроші, по 200, 300, 400 рублів асигнаціями, котрі отримували від партій рекрутів, що проходили тоді через Котельву. Очевидно, цегла на храм надходила з місцевого цегляного заводу Матушинського, де в рік виробляли близько 30 000 циглин. Через три роки постав величний кам’яний одноповерховий храм, вкритий листовим залізом, із двома престолами – головним в ім’я Святої Трійці й другим, на хорах, на честь Введення в храм Пресвятої Богородиці, освяченим, відповідно, 13 і 15 жовтня 1812 р., з благословення Преосвященного Христофора Сулими, протоієреєм Федором Щербинським та місцевим духовенством.

Первинно Троїцька церква була виконана у стилі класицизму хрещатою, одноверхою, без дзвіниці та портиків. Первісне планування чітко простежується на обмірному плані. Авторство проекту Троїцької церкви наразі не встановлене. Але є припущення, що проект храму розробив зодчий Петро Антонович Ярославський, родом із Охтирки, який у 1776-1809 рр. працював харківським губернським архітектором. У І-й половині ХІХ ст. населення Котельви та парафія Троїцького храму зростали. Виникла потреба у власній дзвіниці та розширенні головного храму слободи. За проектом громада звернулася до відомого харківського архітектора Андрія Андрійовича Тона (1800-1858). Зодчий підійшов до завдання дуже тактовно, щоб поєднати старі та нові елементи будівлі., запроектував добудови у стилі класицизму. Котелевці знову підтримали парафію. Зокрема, генерал-майор Ф.Т. Матушинський пожертвував 1000 рублів. Робота з будівництва дзвіниці і портиків тривали з 1835 по 1837 рр.

До західного рамена церкви була прибудована висока триярусна дзвіниця, увінчана шоломоподібним куполом зі шпилем. Перший ярус дзвіниці є головним входом до храму і має чотириколонний класицистичний портик тосканського ордену. Такі ж чотириколонні портики з трикутними фронтонами були прибудовані до північного і південного рамен церкви.

У 1812 р., після будівництва. При церкві була відкрита перша в Котельві церковнопарафіяльна школа. У 1844 р. побудований церковноприходський будинок. Пізніше навколо церкви збудували муровану огорожу з воротами та з дерев’яною решіткою, яку у 1890-х рр. змінили на металеву. Ця огорожа збереглася до наших днів та є частиною пам’ятки. У 1892 р. поряд із церквою споруджений новий будинок церковнопарафіяльного училища, що зберігся до сьогодні.

Після встановлення радянської влади у 1918 р. для церкви настали важкі часи. Але, служби у храмі тривали до 1933 р. з 22 серпня 1933 р. приміщення церкви використовувалось конторою "Заготзерно" для зберігання сировини. Під час закриття храму більша частина церковного начиння була знищена, невелику частину парафіяни сховали по своїх домівках. У 1934 р. працівники Котелевського МТС зняли дзвони й відправили їх на плавку. 1936 р. богоборці скинули з церкви хрести. Відомий факт, що під час Голодомору 1933 р. котелевці йшли помирати під стіни свого Троїцького храму. Деякі саме тут були врятовані від загибелі.

Служба в храмі була відновлена під час гітлерівської окупації, у грудні 1941 р. Її проводив священик Григорій Савченко. З 1942 р. другим священиком, а згодом настоятелем призначили протоієрея Іоанна Лютенка. У 1952 р. священиком Троїцької церкви став В’ячеслав Олександрович Іванович, який багато зробив для порятунку Троїцької церкви. Саме у 1950-х розгорнулася нова хвиля знищення храмів, в рамках якої богоборці зруйнували у Котельві Спасько-Приображенську та Покровську церкви. Але Торїцький храм вдалося зберегти. У 1956 р. Державний комітет Ради Міністрів УОСР у справах будівництва та архітектури включив споруду Троїцької церкви до списку пам’ятників архітектури Української РСР, що перебували під охороною держави. Постановою Ради Міністрів УРСР №970 від 24.08.1963 р. охоронних статус пам’ятки був закріплений. Таким чином, Троїцька церква залишилася єдиним діючим храмом Котелевщини.

У 1970-х рр. церковна громада та настоятель звернулися до Державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва і архітектури з проханням, щодо виготовлення проекту реставрації пам’ятки й отримали погодження. У 1978 р. інститут "Укрпроектреставрація" виготовив проектно-кошторисну документацію а виготовлення ремонтно-реставраційних робіт по Троїцькій церкві. Автор проекту – реставратор Вадим Трегубов. Протягом 1978-1980 рр. була проведена комплексна реставрація пам’ятки замінені підлога та покриття у церкві, встановлені хрести на верхах і новий іконостас, відремонтована огорожа. Вартість виконаних робіт склала 36 133 руб.

ОЧЕРЕТУВАТІВСЬКА МУРОВАНА СВЯТО-ТРОЇЦЬКА ЦЕРКВА села Очеретувате

Очеретуватівська мурована Свято-Троїцька церква закладена в 1907 році по проєкту професора Сергія Носова, архітектора Полтавської єпархії. Будівництво завершилося в 1911 році . Збудована на кошти поміщика Олексія Трефільєва.

Мурована, з прибудованою дзвіницею, церква на честь Святої Живоначальної Трійці в с. Очеретувате Хорольського пов. (Семенівського (нині Кременчуцького) р­айону). 

У 1912 володіла 35 дес. ружної землі. 1912 парафіян привілейованих станів – 12, козаків – 25, селян – 1184.

Релігійна громада відновила діяльність під час німецької окупації. У повоєнний час була зареєстрована органами радянської влади. 

Знята з державної реєстрації 1970. 

З метою недопущення руйнації приміщення храму за ініціативою гол. місцевого колгоспу "Дружба" Є. П. Бутенка у церкві було створено Очеретуватівський музей наукового атеїзму, який діяв до 1990-х.

У новітній час громада Троїцька церква зареєстрована 20.03.1992 за № 60. Богослужіння проводяться у культовій споруді.

Із священиків відомі: Олександр Васильович Неминущий (1912), Віктор Сало (1991),  Віктор Кишеня (з 1992).

Належить Московському патріархату.

СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКА ЦЕРКВА

На Полтавщині чимало чудових куточків, самим Богом призначених для споглядання тихої краси української природи. А якщо в цю природу вписується храм чи садиба – виникає дивовижне сполучення небесного та земного світів. Це сполучення – надзвичайно декоративне. І саме декоративність становить одну з найприкметніших ознак українського художнього мислення. Уміння прикрашати світ дароване українцям Творцем, і вони повною мірою виправдали Його сподівання…

Спасо-Преображенську церкву у Великих Сорочинцях спорудили з цілком земної нагоди. Так подякував Всевишньому миргородський полковник Данило Апостол, коли після довгого очікування нарешті здобув гетьманську булаву. На ознаменування свого тріумфу ясновельможний володар напівавтономної України у тому ж 1727 році заклав у своєму родовому маєтку величний дев’ятидільний храм. Два останні роки свого життя старий і хворий гетьман не виїздив із Сорочинців, наглядаючи за довершенням будівництва й оздоблення церкви, в якій готувалася і усипальниця для нього. 1734 року Данило Апостол опочив, а Спасо-Преображенський собор розпочав своє славне життя.

Храм дійсно вийшов на славу. І в самому Києві, навіть на тлі Святої Софії і Києво-Печерської лаври, він би анітрохи не загубився. Унікальність церкви видно неозброєним оком. 

По-перше, вона підкреслено пірамідальна, отже буквально рветься в лагідне полтавське небо. По-друге, її архітектурні об’єми начебто грають, перетікають одне в одне, надаючи споруді вигляду ледь не живої істоти.

 По-третє, своєрідний зовнішній декор, виконаний у так званому «рушниковому» стилі. Настінна ліпнина увібрала в себе кращі здобутки українського бароко. Здається, усі українські квіти зібрані на стінах церкви – від скромних нагідок до розкішних мальв та соняхів.

Спочатку храм був дев’ятибанним та після пожежі 1800 року, коли у храм влучила блискавка, чотири маленькі бані розібрали й залишилося всього п’ять. Чи то смаки у нащадків були вже інші, чи грошей не вистачило не відомо.

24 липня 1732 р. у Великих Сорочинцах на Полтавщині почала діяти Спасо-Преображенська церква, побудована відомим архітектором Степаном Ковніром у стилі українського бароко на замовлення Данила та Уляни Апостолів. Храм має унікальний іконостас: висотою 17 м сягає купола, шириною 20 м із сотнею живописних полотен.

Церква відома як усипальня родини Апостолів. 5 лютого 1734 р. київським митрополитом Рафаїлом (Заборовським) у склепі було поховано Гетьмана Данила Апостола. Там же знаходились прах гетьманової дружини Уляни, його сина – Миргородського полковника Павла Апостола, дочок, фельдмаршала П. Лассі.

22 березня (3 квітня) 1809 р. у Спасо-Преображенській церкві був охрещений Микола Гоголь. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, який приймав пологи у матері Гоголя.

СТРІЧКА ЧАСУ