ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ КОСТЕЛ

Римо-католицький Хрестовоздвиженський костел в Полтаві

На відміну від православних храмів Полтави, про котрі в історичних джерелах містяться численні письмові свідчення та достатньо обсяжні іконографічні матеріали, римо-католицький костьол Полтави свідомо чи несвідомо такою інформацією обійдений.

Про його існування не згадують численні полтавські дослідники, його зображення обмежені однією фотографічною поштівкою початку ХХ сторіччя. Правда, костьол позначено практично на всіх планах Полтави дожовтневої доби, але про католицьку громаду Полтави та її храм не згадують ні П. Бодянський, ні І. Павловський, ні Л. Падалка. Лише у В. Бучнєвича в його «Записках о Полтаве и ее памятниках», виданих у Полтаві в 1902 році, читаємо:

«Римско-католическая церковь, в честь воздвижения честного и животворящего креста Господня, находится на Сретенской улице. Закладка ее произведена 27 сентября 1852 года на месте, купленном, с Высочайшего разрешения Императора Николая I-го, последовавшего в 8 день июня 1852 г., у коллежского советника Казимира Осиповича Поллевича. Окончательно построена и освящена 12 июня 1859 года. Построена она при главном участии тайного советника графа Якова Осиповича Ламберта († в 1855 году), ксендза Гялимского, бывшего первым настоятелем этой церкви, и добровольные пожертвования прихожан. До построения этой церкви, с 1843 по 1851 год, служение происходило в нанятом помещении бывшего дома училища садоводства, принадлежащего ныне Полтавскому институту благородных девиц».

Одним, майже телеграфним рядком згадує костьол у своєму путівнику по Полтаві на 1909 р. М. Дохман:

«Римско-католический костел основан в 1859 году. Находится по Сретенск. ул. Настоятель И. Н. Кухарский».

Часткову відповідь на питання, чому переважна більшість істориків та дослідників Полтави ХIX-ХХ сторіч обходила увагою неординарну сакральну споруду Полтави, ми знаходимо у Л. Падалки:

«Самыми выразительными историческими памятниками в Полтаве являются ее старинные храмы. Высокое религиозное настроение народных масс в ту пору казачества, питающееся народной борьбой в ответ на напор католичества, – такое настроение народных масс на Украине внушило и церковным зодчим настроение той эпохи борьбы за веру».

Саме через ці обставини римо-католицька громада Полтави напевно не була численною навіть на початку цивілізованого XIX сторіччя. Лише в його середині кількість громадян Полтави римо-католицького сповідання зросла до тих розмірів, коли найняте для богослужінь приміщення училища садівництва перестало задовольняти їх потреби.

На початку 1850-х років помічником губернського архітектора Семко-Савойським було виконано проект на побудову римо-католицької каплиці в Полтаві. Цей проект 23 червня 1852 року був розглянутий Полтавською губернською будівельною та дорожньою комісією на чолі з цивільним губернатором Миколою Іллічем Ознобишиним «і знайдений складеним відповідно правилам архітектури».

Проектом передбачалося вирішення храму у вигляді класичної однонавної римської базиліки на високому цоколі, з двосхилим дахом. Кути розімкненого фронтону, прикрашеного аркатурним поясом, підтримувалися трійчастими уступчастими пілястрами з капітелями коринфського ордеру. Вхідні двері облямовувалися невеликим порталом з двосхилим фронтоном. Обабіч дверей були розташовані два подвійних аркових вікна, прикрашених коринфськими напівколонками. Над вхідним порталом проектом передбачалося влаштування великого круглого вікна-рози.

У плані храм було розчленовано інтер'єрними пілястрами на п’ять поперечних нав, перекритих хрещатими, ледь помітно стрілчастими склепіннями. Передня (західна) поперечна нава вміщала невеликий нартекс, обабіч котрого передбачалися приміщення зі сходами на хори другого ярусу. У цих же приміщеннях влаштовувалися дві печі опалення головної зали храму.

Задня (східна), розділена на три частини нава, вміщала по центру пресбитеріум (місце для священиків та вівтаря), який тригранною прибудовою виступав за межі прямокутного плану храму. Обабіч пресбітеріуму були розташовані два приміщення ризниць із печами опалення.

Бічні фасади храму за проектом мали п’ять подвійних вікон, декорованих аналогічно вікнам західного фасаду та розмежованих пілястрами коринфського ордеру. Фронтон західного фасаду було увінчано хрестом на земній кулі, встановленому на декоративному п’єдесталі.

За зовнішніми габаритами костьол мав розміри близько 24 метрів у довжину та 12 метрів у ширину. Його проектна висота від рівня землі до верху фронтону становила трішки більше 14 метрів.

Закладини костьолу на ділянці, що була розташована на розі вулиць Новосадової та Стрітенської (нині Короленка та Комсомольської), відбулися 27 вересня 1852 року. Будувався він досить довго – майже сім років і був освячений лише 12 червня 1859 року. Під час будівництва проект було помітно відкореговано. Костьол став дещо вищим та стрункішим. Західний фасад прикрасив розвинений портал з трикутним замкненим фронтоном на антаблементі, що спирався на дві композитні колони із каннелюрами. Збільшення порталу призвело до зникнення із композиції західного фасаду двох запроектованих вікон. На місці передбаченого проектом вікна-рози на стіні в неглибокій прямокутній ніші було вміщено латинський вислів «GLORIA IN exelsis DEO» («СЛАВА У ВИШНІХ БОГУ»). Верхній фронтон костьолу було виконано на відміну від проектного варіанта замкненим. У його центрі було розташоване рельєфне зображення трикутника з Господнім Оком, оточеного променями сяйва. Було також змінено і декор бічних фасадів: подвійні вікна замінено на одинарні. Пілястри, які за проектом були повинні розмежовувати вікна, теж не виконувалися. Їх декоративну тему замінили аркові сандрики, з’єднані в аркаду. Перше та останнє вікна бічних фасадів були замінені на глухі ніші; лише в аркових завершеннях ніш було влаштовано маленькі віконця.

Костьол був діючим до 1936 року, коли за рішенням влади його було закрито. У 1937 році римо-католицький Хрестоздвиженський костьол Полтави спіткала така ж трагічна доля, як й переважну більшість християнських храмів Полтави – його було знищено.

У повоєнні роки на ділянці колишнього римо-католицького костьолу було побудоване медичне училище.

Валерій Трегубов

ВАСИЛЬ СЛІПАК

Пам’яті митця і воїна

Василь Сліпак. Воїн. Співак. Український націоналіст

Воїн-співак Василь Сліпак загинув 29 червня 2016 року в бою на Донеччині від кулі снайпера.

Львів’янин, випускник місцевої консерваторії останні майже 20 років жив і працював у Франції. В останні роки був артистом Паризької опери. Учасник паризького Євромайдану. З початком агресії Росії проти України повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у ДУК «Правий сектор».

20 грудня 1974 року – народився соліст Паризької національної опери, доброволець «ДУК-ПС» Василь Сліпак, позивний «Міф».

Народився у Львові в родині робітників Львівського автобусного заводу. У сім'ї ніхто професійно не був пов'язаний із музикою, хоча в дідуся Василя, на честь якого і назвали хлопця, теж був унікальний голос.

У дев’ять років Василь потрапив до львівського хору «Дударик», де отримав перший досвід виступу на сцені і першу професійну підтримку. У 1992 році вступив до Львівського Вищого державного музичного інституту імені М. В. Лисенка. А в 1994 році на 10 Міжнародному конкурсі ораторії і пісні «Гран-Прі France Telecom» у французькому місті Клермон-Феррані (Франція) здобув Гран-прі й Гран-прі глядацьких симпатій. У 1996 році його запрошують в Паризьку національну оперу солістом.

Мав величезний діапазон голосу, співаючи одночасно контртенором та баритоном. Провів кілька успішних сольних турів по Європі. На міжнародному фестивалі оперних співаків в Армеле арію «Тореадор» у виконанні Василя Сліпака назвали найкращим чоловічим виступом.

У Франції Василь Сліпак прожив 19 років. Попри те, він не поривав зв’язків з Україною. Двічі відмовлявся від пропозиції прийняти французьке громадянство, лишаючись громадянином України.

У 2004 році був учасником Помаранчевої революції. З початком Революції Гідності очолив волонтерський рух у Франції, організовуючи різні акції на підтримку майданівців, збираючи кошти та відправляючи гуманітарні вантажі. Разом з друзями-співаками створив організацію «Оперні співаки для дітей».

Починаючи з .травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки.

Співак уславився волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись з людьми з особливими потребами.

Під час Революції Гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти.

Починаючи з .травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки.

Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них.

«Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», – сказав Василь.

Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав туди у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим.

Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа.

18 червня 2016 року привіз на Луганщину добровольцям зібрану допомогу і залишився. 29 червня загинув від кулі снайпера в бою за позицію Мурашник біля Дебальцевого, прикриваючи товаришів з кулемету.

30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст. (посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

Водночас він став першим Героєм України (2017) серед добровольців. Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.

Вже навіть після смерті Василь послужив поштовхом для змін в нашій державі: після його загибелі в Україні було прийнято відповідне законодавство, що стосувалося добровольців, яких прирівняли до воїнів Збройних Сил.

Українські документалісти Леонід Кантер та Іван Ясній зняли фільм «Міф», присвячений життєвому шляху Василя Сліпака. Прем’єра фільму відбулася у Києві 25 січня 2018 року.

У своїх згадках друзі та колеги говорять про Василя Сліпака як про надзвичайно освічену, добру, харизматичну, веселу людину з неймовірним почуттям гумору. Сліпак говорив сьома мовами, товаришував з голлівудськими зірками та режисерами.

Пам'ять Василя Сліпака в Україні шанують. Незабаром після смерті героя Національний банк України ввів у обіг пам’ятну монету «Василь Сліпак» номіналом 2 гривні. Ця монета входить у серію «Видатні особистості України». На ній розміщений малий державний Герб України, портрет Василя Сліпака, нотний рядок і напис: «Василь Сліпак «Міф». Українські театри щорічно проводять концерти пам'яті співака.

УКРАЇНЦІ, ЯКІ БУДУВАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Українці, які будували Незалежність України : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 42 с.

Воїни, які захищають життя в наші дні, Небесна сотня, політв’язні та дисиденти радянських часів, діячі УНР, герої Крут… Чимало відомих та славетних імен. Але усім відомі борці за Незалежність, які стояли на плечах велетнів минулих поколінь, невтомно закладали підвалини української державності. Саме про таких видатних українських діячів розповідається в бібліографічному покажчику. Бібліографічний посібник допоможе користувачам, зацікавленим у вивченні й осмисленні подій і постатей, які боролися і наближали незалежність України.

МОЯ ЗЕМЛЯ - МОЯ ІСТОРІЯ

«Моя земля – моя історія» (Воєнна слава Полтавщини. Козацька доба). Випуск 1. : бібліографічно-історичний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ ім. Олеся Гончара, 2026. – 28 с.

У бібліографічно-історичному нарисі подано відомості про історичні події, що відбувалися на Полтавщині під час козацької доби, котрі вплинули на хід усієї української історії. Матеріал, запропонований у нарисі, не є вичерпним, використана література взята із публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Бібліографічно-історичний нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних земляків та історичні перепитії, що відбувалися на Полтавщині.

ДЖУЛІЯ КУЇНН

Бріджертони – книги серії Bridgerton Джулії Куїнн

Романтичні історії, які завдяки екранізації більшість впізнає за фразою «Любий читачу…», справді захопили мільйони читацьких сердець. Майстерно написані, атмосферні й місцями дотепні книги – «Бріджертони» Джулії Куїнн розповідають про справжнє кохання, дружбу, родину та сміливість робити власний вибір.

Якщо ви вже подивилися серіал від Netflix і почали сумувати за улюбленими героями, продовжуйте стежити за ними на сторінках романів. У цій статті розповідаємо, як читати серію «Бріджертони» – книги по порядку чи можна у випадковій послідовності. А також коротко оглядаємо всі романи серії.

Порядок читання можна вибирати на свій розсуд – історії не залежать одна від одної. Єдине, на що варто зважати – маєте ризик натрапити на спойлери, якщо читатимете не за хронологією. Жахливих спойлерів не буде – романтичні історії Джулії Куїнн про ц сімейство завжди мають хепі-енд.

Романи було опубліковано у період з 2000 по 2006 рік, і вже тоді книги підкорили читачів.

Світ «Бріджертонів»

Романи, написані Джулією Куїнн, відтворюють атмосферу епохи Регентства, однак погляди її героїв не завжди збігаються з реальними поглядами того часу, в цьому плані вони значно пішли вперед.

Жінки та чоловіки у романах Куїнн не хочуть миритися з суспільними стандартами, якщо ті не співпадають з їхніми особистими бажаннями. Тому книги складно віднести до тих історичних любовних романів, де детально відтворені реальні проблеми конкретного часу. У «Бріджертонах» дана епоха швидше є красивим тлом для романтичних пригод героїв чи їх особистих переживань.

Особливість книг – увага авторки та читачів повністю прикута до особистого життя персонажів. Інтриги вищого світу, пристрасне кохання, стосунки батьків та їхніх дорослих дітей. Тут немає світових проблем і трагедій. Тому якщо ви шукаєте книгу, з якою справді зможете відпочити – вибирайте будь-який роман Джулії Куїнн.

Сюжет розгортається довкола родини Бріджертонів – вдови Вайолет та її вісьмох дітей: Ентоні, Бенедикта, Коліна, Дафни, Ельзи, Франчески, Грегорі та Гіацинти.

Серія складається з восьми основних романів – кожна донька та син сімейства має свою історію кохання. Авторка також створила родинне дерево, тому ви будете заздалегідь орієнтуватися у їхніх любовних справах. Цікавий момент – перші літери імен від найстаршої до наймолодшої дитини розташовані в алфавітному порядку, про це навіть згадала у своїй світській хроніці анонімна оглядачка пліток леді Віслдлаун, за псевдонімом якої ховається одна з персонажок.

Власне, ця світська хроніка від загадкової авторки є родзинкою романів. Леді Віслдаун пише про останні новини та плітки, закликаючи знать до обговорень, розважає, захоплює, і часто – дратує героїв, над якими посміюється у своїх текстах. Леді Віслдаун дотепними, гострими та лаконічними фразами описує суть того, про що йдеться у кожному розділі.

Крім цього, у книгах чудово прописані діалоги та максимально розкрито внутрішніх світ головних героїв. За це їх і полюбили читачі.

Серія книг «Бріджертони» по порядку: основні книги, приквели та антології

Основні книги

«Герцог і я» (Дафна та Саймон)

Історія «Герцога і я» (The Duke and I) розгортається довкола старшої сестри родини, Дафні. Вона мила і доброзичлива, легко знаходить спільну мову з людьми. Однак пропозицію руки та серця ще не отримала. А Дафні потрібен достойний обранець. Тим часом у Лондоні з’являється Саймон Бассет, який відразу стає центром уваги надокучливих матерів – ті прагнуть швидше видати заміж своїх доньок.

«Віконт, який мене кохав» (Ентоні та Кейт)

Якщо ви любите історії з тропом «від ненависті до кохання», цей роман має всі шанси стати найулюбленішим.

Герой роману про «Віконта, який мене кохав» (The Viscount Who Loved Me) – Ентоні, найстарший син сімейства Бріджертонів. Батько, у якого були чудові стосунки з дружиною та дітьми, помер у віці 38 років. Тож Ентоні довелося рано взяти відповідальність за родину на себе. Він готовий одружитися, але не за покликом серця, а з практичною метою. Шукає розумну жінку, яка зможе стати новою віконтесою.

«Пропозиція джентельмена» (Бенедикт Та Софі)

У «Пропозиції джентельмена» (An Offer from a Gentleman) йдеться про Бенедикта Бріджертона та шлях, який йому довелося пройти, щоб знайти кохання. Ця історія спочатку дуже нагадує відому казку про Попелюшку, але по мірі розгортання сюжету стає все цікавіше спостерігати за героями.

На балу-маскараді Бенедикт закохується в загадкову леді у срібній сукні, з настанням півночі вона зникає. Єдине, що він має – її рукавичка, але це не допомагає знайти даму серця.

Бенедикт не знає, що за маскою ховається Софі, позашлюбна донька графа, яка через складні обставини життя змушена працювати служницею у мачухи та зведених сестер, а згодом – покоївкою.

«Роман із містером Бріджертоном» (Колін та Пенелопа)

Пенелопа з родини Фезерінгтон роками закохана у свого друга, Коліна. Вона проводить з його родиною дуже багато часу, а Елоїза, сестра Коліна, є її найкращою подругою. Одного разу дівчина випадково чує, як Колін заявляє братам, що ніколи б не одружився з Пенелопою Фезерінгтон. Боляче, але дівчина приймає це як факт. Подорослішавши, Колін вирушає у подорож різними країнами, а Пенелопа за цей час не отримує жодної пропозиції про одруження. Саме у книжці «Роман із містером Бріджертоном» читачі дізнаються, хто ховається за псевдонімом леді Віслдаун.

КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ

Книги про дорослішання для дітей. 12 важливих ЕМОЦІЙ

У дитинстві ми нерідко чули: «вгамуй свої емоції», «мисли тверезо», «злість тебе не прикрашає», «слізьми лиха не виплачеш» та багато інших порад від важливих для нас дорослих. Це мало навчити нас ігнорувати власні почуття або знецінювати їх. Проте емоції – це внутрішній компас. Вони інформують про те, що з нами відбувається, чого ми прагнемо, що порушує наші кордони, дають змогу пережити втрату й радіти успіхам, будувати стосунки з людьми та із самими собою.

12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо / пер. [з польськ.] О. Сенишин. – Харків : Основа, 2026. – 128 с. : тв. – (Дитяча художня література).

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – це зворушлива й корисна книжка для розвитку емоційного інтелекту дітей.

Через зрозумілі життєві історії авторка допомагає малечі пізнати радість, страх, сором, гордість, злість та інші почуття, які щодня супроводжують дитину.

Книжка навчає:

• розпізнавати власні емоції;
• говорити про почуття без страху й сорому;
• краще розуміти себе та інших;
• будувати здорові стосунки з оточенням.

Видання ідеально підходить для спільного читання вдома, занять у школі чи роботи з психологом. Тексти легко сприймаються, відкривають простір для розмов і допомагають дитині сформувати внутрішню опору.

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – це тепла й глибока книжка для дітей та дорослих, яка допомагає навчитися розпізнавати, проживати й приймати емоції.

Герої історій переживають знайомі кожній дитині ситуації: радіють перемогам, засмучуються через невдачі, хвилюються, бояться, соромляться й вчаться розуміти себе. Через художні сюжети книжка м’яко пояснює, що кожна емоція важлива, адже саме вони є нашим внутрішнім компасом і допомагають будувати стосунки з іншими та з собою.

Видання стане чудовим інструментом для спільного читання вдома або в освітньому середовищі, адже заохочує дітей говорити про свої почуття, формує емоційний інтелект і навички саморегуляції з раннього віку.

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – книжка, яка допомагає дітям краще зрозуміти себе, а дорослим – почути дитину.

Дванадцять авторок написали 12 оповідань, сповнених емоцій, у яких є все, що подобається дітям, і все, на що очікують дорослі. Історії порушують украй важливу проблему цінностей, про які батькам і вчителям непросто розмовляти з дітьми.

Вони раділи, коли їхні герої ставали такими, як їм хотілося. Злились, коли їм довго не вдавалося придумати щось цікаве, і відчували безліч інших емоцій. Діти стрибають від радості, їх переповнює почуття гордості, а сором і страх знеохочують. Кожна пережита емоція важлива! Їх усіх варто пізнати і зрозуміти.

Емоції – це наш внутрішній компас. Вони повідомляють про те, що з нами відбувається. Саме на емоціях ми будуємо стосунки з іншими людьми та із самими собою. Прочитавши книжку, дитина усвідомить, що не буває поганих чи хороших емоцій. Навчиться їх називати й розуміти. Натомість батьки дізнаються, як допомогти дитині в цьому.

Завдяки кумедним текстам складні теми стають простими й зрозумілими.

Читаймо цю книжку дітям, спонукаючи говорити про емоції, які вони щодня переживають, щоб у дорослому віці вони могли з ними впоратися.

Книга є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ДМИТРО "РАСТІ" КАНУПЄР

Автори-військові. «Окраєць» – книга азовця «Расті» про 886 днів російського полону.

Дмитро «Расті» Канупєр – військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», який пройшов оборону Маріуполя, 886 днів російського полону та повернувся під час обміну 18 жовтня 2024 року. Попри роки катувань і сфабрикований вирок, після реабілітації він знову став до строю.

Детальніше про його життєвий та бойовий шлях:

До війни: У 20-річному віці, у 2020 році, став до лав «Азову». До того підлітком стояв на барикадах Революції Гідності.

Оборона Маріуполя та полон: З перших днів повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Потрапив у полон навесні 2022 року, пройшов Оленівку, Таганрог, Донецьк та Макіївку. У полоні окупанти сфальсифікували справу та присудили йому 29 років колонії (спочатку незаконно заявляли про 48 років).

Повернення та реабілітація: 18 жовтня 2024 року був звільнений під час обміну. Попри пережиті жахіття та тортури, він відновився і знову повернувся до війська.

Медійна діяльність та книжка: «Расті» відкрито ділиться своїм важким досвідом, бере участь у закордонній адвокації та розповідає світові правду про воєнні злочини росіян. У травні 2026 року виходить його книжка, присвячена 886 дням неволі

Виходить книжка «Окраєць» бійця «Азову» Дмитра «Расті» Канупєра зі свідченнями про 886 днів російського полону, катування, виживання і потребу говорити про злочини росіян.

«Окраєць» – книжка про досвід полону, який автор вирішив записати після розмови з Оленою Мандзюк у Краматорську. «Вона запитала, чи не хочу я розповісти це більшій кількості людей. Я спочатку відмовлявся через брак часу, службу у війську і думку, що це нікому не буде цікаво, бо люди більше цураються теми війни і полону, ніж підтримують», – розповів «Расті».

Мандзюк запропонувала записати його спогади на диктофон. Наступного дня автор отримав текстову версію розповіді, перечитав її й опублікував у своєму інстаграмі. Саме реакція читачів, за його словами, показала, що історія має бути розказана не лише в дописах.

«Дійсно побачив, що це для інших важливо – знати правду, усвідомлювати злочини росіян, говорити про тих, хто досі в полоні. Я отримував сотні коментарів, тисячі репостів, слова підтримки і прохання говорити про це гучно, більше, написати книгу», – зауважив «Расті».

За словами автора, «Окраєць» – це книжка про злочини, які росіяни скоювали проти нього під час полону, а також про тих, хто досі залишається в російських тюрмах і таборах.

«Книга «Окраєць» – це свідчення про злочини росіян, які вони скоювали наді мною у російському полоні впродовж 886 днів. Ця книга буде передаватись з рук в руки до друзів, до рідних, до дітей, адже це реальна історія з перших вуст про мою історію виживання і нелюдського ворога – росію, про зло, яке я хочу робити видимим, адже тільки тоді його можна побороти», – наголосив він.

Робота над книжкою, за словами військового, була складною не лише для нього, а й для всієї команди. Автор розповів, що під час підготовки тексту довелося знову проживати спогади, які психіка намагалася відсунути в підсвідомість. «Я зустрів певні труднощі, коли почав працювати над книгою. Розумію, що моя психіка берегла мене і ховала всі страшні спогади десь далеко у підсвідомість, а тут я вирішив все дістати назовні. Найважче було те, що, відновлюючи ці спогади, я розумів, що прямо зараз, там, у російському полоні, мої побратими досі проживають ці ж самі катування та знущання, отримують удари, страждають від голоду», – розповів він.

Він також зазначив, що розуміє небажання частини людей говорити про полон і катування, однак вважає мовчання небезпечним: «Я розумію, чому тут, в Україні, люди в тилу оминають подібні теми. Вони просто не хочуть знати, що таке страшне зло може існувати. Але в цьому і проблема: закриваючи очі на зло, воно не перестає існувати, воно росте ще більше».

Над книжкою працювала команда, частина якої долучилася до проєкту на волонтерських засадах. За словами «Расті», для редакторів і людей, які допомагали з текстом, ця робота також стала емоційно важким досвідом. «Редактори плакали над редагуванням тексту, хтось згодом не міг спати ночами, в когось тремтіли руки, хтось перейняв та розділив цей біль зі мною», – ідеться в дописі автора.

ЄВГЕН ПОЛОЖІЙ

Від реальної історії для NETFLIX до роману. Євген Положій «Мрія»

Євген Положій наш сучасник, письменник, поет та журналіст. Живе і працює у м. Суми. Одружений, виховує трьох синів. Народився у 1968 році у селищі Терни, Недригайлівського району, Сумської області. У п’ятирічному віці переїхав із матір’ю до Сум, де закінчив школу, а згодом педагогічний університет імені А.С. Макаренка. Євген пройшов шлях від простого журналіста до головного редактора. Понад двадцять років Євген Вікторович очолює суспільно-політичне видання «Панорама». Читачам добре відомі романи «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «По той бік Пагорба» тощо.

У 2015 році вийшов друком роман «Іловайськ», який розповідає про жахливі події серпня 2014 року, про сутність війни, про вчинки та поведінку людей на війні. Цікаво, що твір написано двома мовами, українською і російською. Саме написано, а не перекладено. В одному з інтерв’ю письменник розповів, що така ідея виникла після спілкування з солдатами, військовими, бійцями добровольчих батальйонів, які розмовляли і російською, і українською.

Євген Вікторович Положий справжній патріот України, з чітко визначеною, активною громадянською позицію. Він був активним учасником Революції Гідності. Письменник отримував погрози, на нього було скоєно напад, але це не залякало, не змусило поступитися ідеалами. І сьогодні, Євген Вікторович сміливо висловлює своє бачення політичної ситуації, не підлаштовується під обставини. Поставити запитання, подискутувати, поспілкуватися із письменником можна у соціальній мережі Фейсбук, на сторінці, яку особисто веде пан Євген.

Положій Є. Мрія / Є. В. Положій. – Харків : Vivat, 2025. – 192 с. : тв. – (Художня література).

«Мрія» – роман українського письменника та журналіста Євгена Положія, заснована на реальній історії. Ден і Діна мешкали у невеликій двокімнатній квартирі житлового комплексу «Квітка» в Гостомелі. До повномасштабного вторгнення це було ідеалістичне місце: зручна транспортна розв’язка дозволяла швидко доїхати до столиці, а затишні парки навіювали спокій. З балкона дванадцятого поверху розгортався неймовірний краєвид. За лісом виднівся аеродром «Антонов», де в одному з ангарів стояв найбільший вантажний літак у цілому світі – Ан-225 «Мрія». У лютому 2022 року його знищили, а війна змусила Дена та Діну забути про тиху буденність.

У книзі «Мрія» Євген Положій розповідає про людей, які у хаосі російсько-української війни захищали себе та рідних від пазурів смерті. Вони не мали навичок поводження з вогнепальною зброєю, не знали про виживання під обстрілами. Багато жителів опинились у пастці підвалів. Укриття мали оберігати, але сирі приміщення поступово перетворювалися на пекло. Однак люди зберегли свою сутність: вони боролися за життя, дарували одне одному моральну та фізичну підтримку, а також вірили – болісні порізи теперішнього стануть рубцями.

Автор змінив імена персонажів, деякі деталі подій та описи локації, щоб приховати особистості людей, які стали прототипами головних героїв книги «Мрія». Але потім розповів, що це історія родині Боднарів.

«Нехай роман залишається романом. Бо без прискіпливих порівнянь та спогадів не обійтися, а спогади з плином часу мають схильність до трансформацій. Та історію Інни, Слави та його мами надрукували і показали декілька медіа ще у 2022 році, – пояснює Євген Положій. – Такого прискіпливого фактчекінгу, як зробив Слава, я давно не мав. Сердився на нього часами, але насправді інакше й неможливо писати подібні книги. Так що Славу можна вважати повноцінним співавтором-редактором».

Цікаво, що за роман можна подякувати NETFLIX, хоч і опосередковано. В 2022 році платформа оголосила конкурс для українських сценаристів. І Євген створив синопсис для художнього фільму «Мрія» (інша робоча назва «Син»). Переможців на конкурсі і без того заздалегідь вистачало. Але саме той розлогий синопсис допоміг в створенні книги.

«Мрія» не про літак (хоча й про нього також), а про людей. Такою була Мрія, поки її не знищили безпорадність та безвідповідальність одних та нестримний потяг до руйнування всього прекрасного інших», – додає автор.

На запитання журналістки Уляни Стельмашової який стосунок має до роману літак «Мрія», в тому числі на обкладинці, автор відповів: « Герой роману – Ден – фанат літака «Мрія». Він багато років слідкує за ним по Flightradar, намагається не пропускати вильоти і посадки, підтримує комунікацію в соцмережах з командиром екіпажу і навіть має пластикову модель літака вдома. Більш того, так сталося, що їхня нова квартирка у Гостомелі розташована в межах видимості аеродрому «Антонов» і ангару «Мрії». І слоган книжки звучить так: «Можна знищити навіть найбільший літак на світі. Але неможливо знищити мрію людини».

Щодо обкладинки, то було два варіанти, тож я виставив їх у Facebook і попросив підписників проголосувати. Більшість людей проголосували за ту, що ви наразі бачите. Хоча мені набагато більше подобалася інша, та, що робив Слава. Малюнок, до речі, на тильній стороні книжки – мій».

Книга є в фонді бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ЕМІЛІ БРОНТЕ

«Буремний перевал»» – єдиний роман англійської письменниці Емілі Бронте, трагічна історія кохання посеред готичного сетингу вікторіанської доби.

Книга має близько 40 екранізацій

Про авторку

Емілі Бронте – середня з трьох сестер Бронте (ще Шарлотта та Енн), які увійшли в канон англійської та світової літератури. Народилася 30 липня 1818 року.

Дитинство сестер Бронте і їхнього брата Бренвелла було непростим. Діти рано втратили матір, тож опікувався ними батько-священник – суворий та ексцентричний чоловік. Він завжди носив із собою заряджену рушницю, а ще виховував дітей украй аскетично: забороняв носити їм яскраві речі та їсти м'ясо, бо це нібито могло сприяти узалежненню від фізичного комфорту. Також він розмовляв з ірландським акцентом, який успадкували й дівчата – що довгий час заважало їхній соціалізації в йоркширській громаді.

Усі сестри Бронте могли бути сором'язливими, але Емілі була найбільш замкнутою з них. У дитинстві вона разом з Енн ховалася за дверима або під столом, коли до їхнього дому приходили гості. Навіть у дорослому житті Емілі часом ціпеніла, коли до неї зверталися.

Попри те, що сестри Бронте не знали ніяких дитячих ігор, батько культивував їхню любов до книжок. Саме від нього їм, імовірно, передався літературний талант: в молодості Патрік Бронте видав два томи поезій. У домашній бібліотеці Бронте були Вальтер Скотт, Джордж Байрон, Персі Біш Шеллі тощо.

Початкову освіту дівчата здобули в школі для доньок священників Ковен-Бридж. Життя там виявилося навіть скрутнішим, ніж удома: виховательки принижували дівчаток, суворо карали й не дбали про їхнє здоров'я та належне харчування. Згодом Шарлотта Бронте змалювала деспотичний пансіон у своєму видатному романі «Джейн Ейр» (1847).

Старші сестри Емілі – Марія та Елізабет – ослаблені такими умовами, захворіли там на сухоти й невдовзі померли.

У сімнадцять років Емілі поїхала навчатися в школу для дівчат Роу-Гед, де викладала Шарлотта. Там вона витримала лише три місяці – затужила за домом. Але здобутої освіти дівчині вистачило, щоб і самій стати вчителькою у школі Ло-Гілл. Щоправда, 17-годинний робочий день підірвав здоров'я Емілі, тож і звідти вона повернулася до батька. Якийсь час вона жила вдома: куховарила, прибирала, викладала в недільній школі, вивчала німецьку та гру на піаніно.

Емілі була інтровертною особистістю. Шарлотта описувала її як неговірку самітницю, що не любила виходити з дому. Також немає жодних записів, які б свідчили, що Емілі мала друзів поза родинним колом. Ба більше, попри пристрасті, які вирують у її «Буремному перевалі», вважається, що письменниця ніколи не була закохана. Найщасливіше Емілі почувалася наодинці або з сестрою Енн, з якою мала найближчі стосунки.

Також письменниця запам'яталася сталевим характером: могла покарати свого собаку голими руками або припекти собі рану розпеченою кочергою.

Намагаючись пояснити особливості поведінки Емілі Бронте – її залежність від чіткої рутини, труднощі з контролем гніву, уникання соціальних ситуацій і сильну прив'язаність до дому – дослідники припускають певну форму аутизму. Окрім цього, вони звертають увагу на проблеми із харчуванням і кажуть, що письменниця могла страждати на анорексію. Зовнішньо Емілі Бронте описують як «надзвичайно високу та струнку, часто одягнену у фіолетову сукню».

Уперта вдача супроводжувала Емілі Бронте аж до кінця її недовгого життя. У тридцятирічному віці вона захворіла на туберкульоз – і відмовилася від лікування, бо вважала медиків шарлатанами. Дев'ятнадцятого грудня 1848 року Емілі Бронте померла.

Про «Буремний перевал»

Бронте Емілі. Грозовий Перевал / Е. Бронте ; [пер. з англ. Д. О. Радієнко]. – Харків : Фоліо, 2025. – 319 с.

Сестри Бронте з дитинства любили літати в уявних світах. У 1846-му вони опублікували свої вірші у збірці «Поезії Каррера, Елліса та Ектона Беллів» – під чоловічими псевдонімами, бо хотіли уникнути упереджень щодо статі.

Хоч збірка й не мала великого успіху, письменниці продовжили свій літературний шлях. Шарлотта написала чотири завершені романи, Енн – два, а от Емілі Бронте залишила після себе лише один роман, «Буремний перевал» (1847), у якому кинула виклик літературним нормам своєї епохи. Навіть майже 180 років по тому він залишається одним із найвидатніших в англійській літературі – завдяки сміливій структурі, глибокому аналізу людської психіки та пристрасному зображенню кохання й помсти.

Роман розповідає історію двох сусідніх маєтків у Йоркширі – «Буремного перевалу», який належить сім'ї Ерншоу, та «Гнізда дрозда», яким володіють заможні Лінтони.

Місце дії роману відображає емоційний ландшафт персонажів. Болота, з їхньою суворою красою та непередбачуваною погодою, виступають водночас притулком і в'язницею для мешканців маєтків. Ізольованість локації показує й ізольованість персонажів, які відрізані від звичайного суспільства і керуються власними внутрішніми силами.

Одного разу старий містер Ерншоу, батько двох дітей – Кетрін і Гіндлі, знайшов на дорозі маленького циганського хлопчика. Він вирішив забрати його додому і назвати Гіткліфом. Між Кетрін та Гіткліфом з дитинства була сильна прив'язаність, але, керуючись соціальним становищем, заміж дівчина вийшла за Едгара Лінтона із сусіднього маєтку.

Гіткліф відчув себе зрадженим і зник на кілька років, а потім повернувся – багатим, жорстоким і спраглим до помсти тим, хто його принижував. Сама ж Кетрін, жвава та пристрасна особистість, розривалася між своїм нудним і правильним чоловіком Едгаром та запаморочливою дикістю Гіткліфа.

Загалом Кетрін – нетипова жінка для вікторіанського суспільства, адже авторка не змушує її бути привітною і праведною «берегинею хатнього вогнища». У більшості екранізацій характер персонажки зображають дещо м'якшим, ніж в оригінальній історії – цікаво, якою ця героїня буде у виконанні Марго Роббі.

Гіткліф, своєю чергою, – яскравий приклад байронічного героя, який пережив крах своїх ідеалів і через це страждає, бунтує та нехтує суспільними нормами.

Це роман про бурхливе та амбівалентне кохання, яке виходило за межі суспільних норм і було настільки сильним, що зруйнувало життя кількох поколінь. «Буремний перевал» часто називають історією трагічного кохання, але це також похмура притча про токсичні стосунки й циклічність сімейних драм.

Книжка Емілі Бронте перекладена українською. Цікаво до адаптації підійшло видавництво Nebo Publishing, яке змінило усталену назву на «Буремну вись». Чому не «перевал» – пояснюють тим, що оригінальне heights у назві позначає розташування маєтку на височині. Назву «Буремний перевал» дехто вважає запозиченою з російського перекладу твору.

Книга є в фондах нашої бібліотеки

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Мег'юрін Шелбі. Змія і голуб / Ш. Мег'юрін ; [пер. з англ. М. Пухлій]. – Київ : Рідна мова, 2023. – 400 с.

Романтичне фентезі про відьму і мисливця, змушених одружитися. Поєднання гумору, магії та кохання робить історію легкою і захопливою.

Рід Тейлор Д. Сім чоловіків Евелін Г'юго / Т. Дж. Рід ; [пер. з англ. А. Крупки]. – [4-тє вид., виправлене]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2025]. – 544 с.

Під час інтерв’ю акторка розповідає про сім своїх шлюбів та шлях від Пекельної кухні, кримінального району Нью-Йорка, до червоних доріжок Лос-Аджелесу. Вона ділиться своїми помилками й досвідом, які привели її до того, ким вона є зараз. Поступово журналістка дізнається приховану правду про особистість Евелін і те, як сама Монік пов’язана з життям цієї ікони кіно.

Тейлор Дженкінс Рід, бестселерна авторка за версією New York Times, майстерно зобразила атмосферу золотої ери Голлівуду, адже й сама на початку кар’єри працювала у кіноіндустрії. Ведення історії від двох героїнь дозволило письменниці гармонійно поєднати сучасність й минуле. Складна й неоднозначна Евелін змушує радіти за неї, сварити в суперечливих моментах та відчувати її біль. Гостроти додає опис епохи, коли під забороною було безліч речей, а людям заради амбіцій і слави доводилося жертвувати своєю ідентичністю. Доповнивши оповідь заголовками й вирізками з газет, Рід додала реалізму історії. А дизайн обкладинки одразу натякає на атмосферу вишуканого гламуру.

Книга наповнена феміністичними мотивами – Евелін прагне до своєї мрії й здобуває її своїми способами, попри очікування суспільства, як має поводитися жінка. Авторка також наголошує й на тому, що в погоні за успіхом й намаганнях втриматися на вершині, легко втратити себе. Оповідь буде цікава поціновувачам драм і багатогранних героїв, історій з ЛГБТК+ наративами та охочим насолодитися духом старого Голлівуду.

Гейг, Метт. Опівнічна бібліотека / М. Гейг ; пер. з англ. Г. Яновської. – [Харків] : Видавництво «Жорж», 2021. – 416 с.

35-річна англійка Нора Сід глибоко нещасна, яка була й в 16 років, коли зробила невдалий вибір. Зараз все ще гірше – жінка щойно втратила роботу, викладання музики, схоже, скасовується, найкраща подруга поїхала в Австралію, стосунки з братом Джо зійшли нанівець. А тут ще й ця жахлива новина, що приніс знайомий, з яким Нора якось ходила на каву. Жінка почуває себе абсолютно розбитою невдахою, для якої немає місця у цьому світі. Вона так прагне спокою і втечі, тож наважується на жахливий крок. Проте замість омріяної пустоти потрапляє в дивне місце – Опівнічну бібліотеку, де керує місис Елм, шкільна бібліотекарка Нори. Або ж то тільки так здається. Але найнезвичнішим у цій ситуації виявляються книги, які представляють безліч альтернативних версій життя жінки та показують, як все б склалося, зроби вона той чи інший вибір.

Легка мова і цікава ідея роблять роман дуже доступним і захопливим.

Видання представлені у фонді бібліотеки.