КОНДРАТЮК ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Іменем конструктора названо кратер на Місяці. Федерація космонавтів України заснувала медаль імені Ю. Кондратюка (заслуги одного з найвидатніших піонерів практичної космонавтики Ю. Кондратюка-Шаргея не відзначені належно ні офіційними, ні громадськими структурами України та інших країн – В. А.).

Піонер космонавтики, конструктор. Навчався у Петроградському політехнічному інституті, Петроградській військовій школі.

Перші дослідницькі праці з теорії міжпланетних польотів О. Шаргей розпочав ще у гімназичні роки. В Петроградському політехнічному інституті його професором був видатний вчений у галузі механіки й математики І. Мещерський. Його основні наукові дослідження, присвячені механіці тіл змінної маси, стали теоретичною основою розробок визначальних проблем, реактивної техніки та небесної механіки. Праці професора мали значний вплив на студента: зміцнили у ньому віру в ідеї, що захоплювали його протягом усього життя.

Навчання було перерване початком першої світової війни: О. Шаргей потрапив до військової школи прапорщиків, а звідти на Кавказький фронт. Після розпаду Російської імперії повернувся в Полтаву. Мобілізований до Добровольчої армії.

Після громадянської війни в Росії був вимушений часто змінювати місце проживання та роботи (від України до Сибіру), боячись бути заарештованим радянськими спецслужбами як колишній білогвардійський офіцер. Страх переслідування гіперболізувався спадковими хворобами родин аристократів Шліппенбахів та Шаргеїв, нащадком яких був видатний першопроходець вивчення Всесвіту.

1921 року Олександр Шаргей змінив прізвище й став Юрієм Кондратюком.

Всі ці роки, сповнені тривог й життєвої безнадії, майбутній автор "траси Кондратюка", котра стала основою для програми польоту на Місяць "Аполлон" (США, реалізація 1961 року), ніколи не розставався зі своїми зошитами, вести які почав ще в Полтавській гімназії. Частина цих зшитків виявлена в архіві видатного американського ракетника В. фон Брауна і породжує безліч версій щодо дати смерті Ю. Кондратюка. Загадкових епізодів у життєписі Шаргея-Кондратюка немало. Пояснень їм досі немає.

1925 Ю. Кондратюк надіслав до Головнауки у Москву рукопис "Про міжпланетні подорожі". 1929 у Новосибірську побачила світ книга "Завоювання міжпланетних просторів". Обидві праці офіційною Москвою та столичними науковими колами були проігноровані. Винятком стали схвальні оцінки їх теоретиком радянської космонавтики К. Ціолковським та вченим у галузі аеродинаміки та повітроплавання В. Вєтчинкіним.

У 1930 Ю. Кондратюка арештували і направили працювати в одну із "шарашок" – конструкторське бюро Об’єднаного державного політичного управління, згодом перетвореного на Комітет державної безпеки СРСР.

1933-1934 працював у Харкові в Інституті променергетики над реалізацією свого проекту Кримської вітроелектростанції, у 1939 очолив відділ проектно-експериментальної установи вітроелектростанцій у Москві. Після смерті С. Орджонікідзе спорудження Кримської станції було припинене. через півстоліття за проєктом Ю. Кондратюка була споруджена Останкінська телевежа, хоча авторство об’єкта приписується іншим.

А потім була війна і загадкове зникнення Ю. Кондратюка…

Через чверть століття американські астронавти Нейл Армстронг та Едвін Олдрин висадилися на Місяці і популярний журнал "Life" ("Життя") опублікував інтерв’ю з провідним інженером програми "Аполлон" Джоном Хуболтом, котрий заявив, що програма польоту ґрунтована на розрахунках, які належать Юрію Кондратюку (власне йшлося про використання ідеї так званої "траси Кондратюка").

Використали американці й інші деталі Місячного проєкту Ю. Кондратюка (наприклад, про кількісний склад екіпажу Місячного модуля – саме три астронавти: один залишається на місячній орбіті, а двоє опускаються на Місяць).

Після зникнення Ю. Кондратюка почалося друге життя геніального винахідника й теоретика освоєння космосу. Це життя – вічне, оскільки повне загадок і таємниць, розгадок яким, очевидно, не буде. Взяти хоча б згаданий вище факт виявлення в архіві американського конструктора В. фон Брауна рукопису Ю. Кондратюка-Шаргея. Пояснення, що, мовляв, зошит знайшов німецький солдат і передав своєму командиру – це фантазії дослідників. Факт смерті Ю. Кондратюка теж не підтверджений – досі не виявлені ні місце його загибелі, ні могила.

Однак у матеріалах, опублікованих у США, вказується, що Ю. Кондратюк помер 1952 року, тобто через десять років після свого зникнення на Орловщині.

Як кажуть у таких випадках – таємницю зберігають архіви. У всякому разі доступу до

МОСКАЛЕНКО ВІТАЛІЙ ФЕДОРОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Народився 25 січня 1949 року м. Кременчуці Полтавської області.

Навчався в Харківському медичному інституті (1972). Хоча В. Москаленко служив військовим лікарем на Далекому Сході, понад два десятки років віддав адміністративно-громадській роботі в Харкові та Києві, аде все одно повернувся до науково-педагогічної діяльності – очолював Національний медичний університет імені О. Богомольця. Саме тут у повній мірі розкрилися його таланти дослідника, педагога, організатора науки.

Основними напрямами наукової дільності вченого є соціальна медицина, організація та управління охороною здоров’я, терапія, кардіологія. Як міністр охорони здоров’я України (2000–2002) В. Москаленко був активним учасником розробки концепції розвитку цієї важливої галузі. Вчений – прихильник посилення профілактичного напряму в охороні здоров’я. Ці погляди він виклав у монографії «Концептуальні засади формування профілактичних стратегій в охороні здоров’я: від профілактики медичної до профілактики соціальної».

2001 року за дорученням Президента України В. Москаленко з трибуни спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН інформував міжнародну громадськість про стан боротьби з ВІЛ/СНІД у нашій державі.

2002 року вченого обрали віце-президентом Всесвітньої Асамблеї охорони здоров’я та членом Правління Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. На міжнародних форумах В. Москаленко знайомив учасників з результатами ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, заходами, здійсненими в нашій країні щодо боротьби з тютюнопалянням та зловживанням алкоголем.

Від 2009 науковець – член Комітету ВООЗ з політики і координації Спеціальної програми наукових досліджень, розробок і підготовки наукових кадрів у галузі відтворення населення.

Академік Національної академії медичних наук України В. Москаленко – автор понад 1000 наукових праць, у тому числі близько 40 монографій. Він має високий міжнародний авторитет: його запрошують для читання лекцій до провідних європейських наукових та освітніх установ, зокрема, Оксфордського університету (Великобританія), Федерації приватних лікарень Франції, Каролінського інституту (Швеція), Генерального директорату охорони здоров’я та Інституту громадського здоров’я Норвегії.

2005 – Велика Золота медаль Світової академії медицини Альберта Швейцара.

2007 – Золота Зірка Світової академії медицини Альберта Швейцера.

2008 – Орден імені М. Пирогова Європейської академії природничих наук. Науковець-медик.

Вказані статті престижні нагороди В. Москаленко отримав як фахівець, який зробив значний внесок у розвиток світової медицини, діяльність якого є зразком відданої служби людству.

ЛІТЕРАТУРА

• Полякова І. М. Москаленко Віталій Федорович – лікар, доктор мед. наук, проф., академік НАМНУ (2010) / І. М. Полякова // Енциклопедія Сучасної України. –Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. – Т. 21. – С. 631.

СЕРГІЄНКО ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Народився 13 серпня 1936 року в Білоцерківці на Полтавщині,  1981 року удостоєний Державної премії СРСР у галузі науки і техніки. 

Вчений у галузі інформатики, обчислювальної математики. Навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка (1959), захистив докторську дисертацію (1972). Від 1959 – в Інституті кібернетики (від 1995 – директор). Від 1994 – очолює кафедру теорії управління Московського фізико-технічного інституту, а від 2002 – керує філією кафедри автоматизованих систем обробки інформації та управління Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". І. Сергієнко – один з учнів В. Глушкова. У колі його наукових інтересів створення і теоретичне обґрунтування нових математичних моделей стаціонарних та динамічних процесів, що функціонують у неоднорідних середовищах із включеннями, побудова та доведення високоточних алгоритмів дискретизації класів задач математичної фізики з розривними розв’язками, дослідження широких класів математичних моделей і чисельних методів для вивчення хвильових процесів у неоднорідних необмежених зонах. По всіх напрямках вчений досяг результатів. Про це йдеться, зокрема, в монографіях І. Сергієнка "Інформатика та комп’ютерні технології", "Моделювання перехідної економіки: моделі, методи, інформаційні технології". 

Перу вченого належать понад 500 наукових праць, з них 21 монографія. Він підготував 17 докторів та 55 кандидатів наук. Іван Васильович є головою Національного комітету України з інформатики, очолює наукові ради НАН України "Інтелектуальні інформаційні технології" та з проблеми "Кібернетика". Він головний редактор міжнародного наукового журналу "Кибернетика и системный анализ" та часопису "Комп’ютерна математика", член редколегій низки періодичних видань ("Вісник НАН України", "Доповiдi НАН України", "Журнал обчислювальної та прикладної математики", "Проблеми програмування"). І. В. Сергієнко входить до багатьох міжнародних організацій, що координують діяльність у галузі інформатики в різних країнах світу. За ініціативою вчених Університету Колорадо, Техаського А&М Університету, Університету Флориди (США), з яким співпрацюють науковці Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України і особисто І. В. Сергієнко, у липні 2006 року відбулася міжнародна конференція з проблем оптимізації, присвячена ювілею Івана Васильовича, та спеціальний випуск часопису "Global Optimization". 

Видатний внесок ученого в розвиток вітчизняної науки відзначений численними нагородами та преміями. І. В. Сергієнко – Заслужений діяч науки і техніки України, шість разів ставав лауреатом Державної премії СРСР, УРСР і України у галузі науки і техніки, премій Ради Міністрів СРСР. За наукові відкриття був удостоєний академічних премій імені В. М. Глушкова, С. О. Лебедєва, В. С. Михалевича.

Пильчиков Микола Дмитрович – «український Тесла»

ЗНАЙ НАШИХ

Сонячного ранку 6 травня 1908 року в одній із Харківських лікарень в одномісній палаті пролунав постріл. Коли лікарі та санітари виламали двері палати, зачинені зсередини, то побачили людину, що лежала на ліжку зі складеними на грудях руками. Настолику, поряд з ліжком, стояла склянка недопитого чаю та акуратно покладений кишеньковий револьвер "Бульдог". Тільки червона пляма на сорочці напроти серця не вписувалась у цю картину!

Медична експертиза констатувала, що куля пройшла крізь серце, у результаті чого настала смерть. Але ж чому револьвер акуратно лежав на столику? Хто натиснув на гачок револьвера? Убивство чи самогубство?... Напевно, це залишиться таємницею назавжди, тим паче, що років минуло чимало. Але справді важко повірити у версію самогубства людини цілком самодостатньої...

Людиною, яка так загадково пішла з життя, був професор Микола Дмитрович Пильчиков. Життя, творча та наукова діяльність цієї неординарної особистості були такими ж незвичайними, як і смерть...

21 травня 1857 року в місті Полтаві в сім’ї родовитих дворян народився Микола Дмитрович Пильчиков – майбутній український фізик-теоретик, експериментатор та винахідник.

До чотирнадцяти років Микола виховувався вдома. Батько з незвичайною любов’ю і самовідданістю виховував свого єдиного сина.

Навчав його передусім мовам, згодом син досконало оволодів сімома мовами. Подальшу освіту Микола здобуває у гімназії, де відрізнявся "талановитістю до наук", особливо до фізики і математики.

Ще гімназистом Микола знайомиться з Панасом Мирним і вони, незважаючи на вікову різницю, стають друзями. Єднали їх високі помисли про служіння простому народові. Микола брав участь у визвольному русі у Полтаві, входив до таємного товариства "Унія", метою якого була боротьба проти колоніальної політики царизму в Україні.

Вступаючи в 1876 році до Харківського університету Микола Пильчиков обрав фізико-математичний факультет. Наукові дослідження почав у студентські роки. Вже на другому курсі студент винаходить електричний фонавтограф – прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого. Цим винаходом він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, серед них і самого Едісона, фонограф якого був механічним і винайденим пізніше, у 1877 році. 

Після завершення навчання в 1880 році він був залишений при університеті "для приготування до професорського звання". У цьому ж році виходить у світ його наукова монографія, присвячена рефрактометру – приладу для визначення показника заломлення світла в рідині та методиці оптичного аналізу (метод рефрактометрії є одним із розповсюджених методів ідентифікації хімічних сполук, кількісного і структурного аналізу, визначення фізико-хімічних параметрів речовин, що має застосування і в медичній діагностиці).

У 1882 році Микола Пильчиков демонструє перед членами фізико-хімічної секції другий прилад – автоматичний регулятор електричного струму.

У 1883-1884 роках молодий вчений бере участь в експедиції, що досліджує Курську магнітну аномалію. Провівши 71 серію спостережень, він знайшов її нові райони і одним з перших зазначив те, що причина аномалії – поклади залізняку. За ці дослідження він був нагороджений Великою Срібною медаллю Російського географічного товариства. В 1885 р. М. Д. Пильчикова призначають приват-доцентом Харківського університету. Ще через рік у Петербурзькому університеті він захищає дисертацію на тему "Матеріали щодо питання про місячні аномалії земного магнетизму" і одержує звання магістра фізики і фізичної географії. 

У період з 1881 по 1888 рік Микола Пильчиков написав 18 наукових праць, винайшов 9 фізичних і фізико-хімічних приладів, серед яких рефрактометр для рідин, що набув широкого визнання в Росії і за кордоном.

У 1888 році магістра Миколу Пильчикова відряджають до Парижа. Під час стажування в Паризькій магнітній обсерваторії, молодий вчений знаходить і виправляє помилки в конструкції сейсмографа. Після цього випадку слава про нього швидко розповсюджується у науковому світі. Микола Пильчиков проходить стажування в лабораторіях провідних фізиків того часу: Г. Ліппмана (лауреата Нобелівської премії з фізики за винахід способу кольорової фотографії, 1908 р.), А. Корню, Н. Маскара. Під час навчання у Франції Пильчиков провів безліч важливих досліджень в області електрохімії, розробив ефективний оптико-гальванічний спосіб вивчення процесу електролізу, виступав з доповідями про результати досліджень на Міжнародному конгресі електриків, Міжнародному метеорологічному з’їзді, був удостоєний членства у Французькому фізичному товаристві та Міжнародному товаристві електриків.

У 1888 році, наприкінці травня, молодий вчений отримав із Петербурга диплом магістра фізики і фізичної географії, а в жовтні цього ж року його обрали дійсним членом Російського географічного товариства.

У 1889 році Пильчиков повернувся до Харкова, де став професором університету. Тут він здійснює дослідження з поляризації світла та метеорології, засновує метеостанцію в 1891 році, створює нові прилади (інклінатор, однонитковий сейсмограф), продовжує дослідження явищ Курської магнітної аномалії. Але педагогічна діяльність не заважає йому займатися наукою. Професор бере участь у роботі численних міжнародних з’їздів і конференцій у Парижі, Льєжі, Москві, Петербурзі, Києві. Його обирають членом ради Тулузької академії наук, Російського фізико-хімічного товариства та інших наукових організацій Росії, Франції, Німеччини, Австрії.

У 1893 році Микола Пильчиков переїхав до Одеси, де був призначений на посаду екстра-ординарного професора Новоросійського університету. Тут, в Одесі, Микола Пильчиков, зробив відкриття в галузі електрохімії: ідеться про фотогальванографію, пріоритет винайдення якої підтверджують і сучасні історики науки.

Микола Пильчиков, використовуючи трубку Пулюя, відкрив цілу низку незнаних властивостей Х-променів. Сам автор читав публічні лекції, займався просвічуванням хворих. Коли професор прочитав лекцію в актовому залі університету, показав Х-променеграми, слухачі винесли Пильчикова на руках. Відомо, що сам Конрад Рентген надіслав Миколі Пильчикову лист-подяку.

В Одесі Пильчиков провів чимало віртуозних експериментів з радіозв’язку, які були кроками до найвидатнішого відкриття – керування різними пристроями та механізмами за допомогою радіо. 5 квітня 1898 року Пильчиков уперше публічно продемонстрував це своє досягнення, яке розпочало відлік подальшого розвитку радіотелемеханіки. 

У 1943 році ідеї професора Пильчикова були покладені в основу блискучої операції радянської контррозвідки – керованого по радіо з Воронежа підриву штабу генерала фон Брауна, розташованого в окупованому Харкові. На жаль, першість у цій справі приписується Ніколі Теслі, який подав заявку на патентування радіокерованого судна 1 липня 1898 року, а публічно продемонстрував винахід у вересні цього самого року. Характер і спосіб життя Миколи Пильчикова й Ніколи Тесли багато в чому схожі.

Отже, сталося так, що Пильчиков і Тесла майже в один і той самий час на різних континентах уперше у світі продемонстрували радіокеровані телемеханічні системи! Але чому про успішні досліди Пильчикова не знала широка наукова громадськість Росії? Чому нічого не відомо про подальші розробки Пильчикова? Єдина публікація про досліди Пильчикова була зроблена в "Одеському огляді" – виданні, вельми далекому від науки, що нерідко пропонувало увазі читачів порожні сенсації й навіть відкрите шарлатанство. Можливо, тому наукова громадськість Росії залишила повідомлення Миколи Дмитровича без уваги. Кардинальним відкриттям професора Пильчикова слід вважати винайдений ним протектор, що захищає прилади – телефони, маяки, семафори, гармати, міни – від дії на них електричних хвиль стороннього походження. Це завдання не розв’язав ні Марконі, ні інші західноєвропейські вчені й механіки – а Пильчиков зміг – у березні 1898 року. Однак нерозуміння важливості наукових результатів, отриманих Миколою Пильчиковим, з боку військового міністерства Росії затягнули практичну реалізацію найзначнішого винаходу українського вченого.

У 1902 році Микола Пильчиков очолив кафедру фізики в Харківському технологічному інституті. Тут він створив модель радіокерованого протимінного 5 захисту кораблів, обладнав метеостанцію інституту, встановивши автоматичний покажчик електричних атмосферних розрядів, заснував друкований орган інституту "Известия Харьковского технологического института" і до самої смерті був його редактором. А ще були ґрунтовні дослідження з природної радіоактивності, написання в 1901 році книги "Радий и его лучи", дослідження в галузі кріогенної фізики. Учений мріяв про створення фізичного інституту, написав у 1902 році підручник під назвою "Курс фізики", досліджував у Алжирі поляризацію атмосфери під час сонячного затемнення 1904 року… 

Будучи всебічно розвиненою особистістю, професор Пильчиков, як і його батько, присвятив життя не тільки науці, але й діяльності на благо рідного краю. Він чудово грав на скрипці, захоплювався живописом, писав вірші, підготував переклади українською декількох поем різних авторів, видати які не було можливості через заборону української мови, що діяла до 1905 року. І ось постає запитання, чому так трагічно закінчилося земне життя вченого? Чому в розквіті творчих сил, маючи світове визнання, науковий авторитет серед вітчизняних та зарубіжних вчених, Микола Пильчиков обірвав власне життя пострілом у серце? Чи могла зробити це людина, яка була вихована в дусі християнської моралі?

ВАЩЕНКО ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ

Серед найвизначніших імен, що ними пишається Полтавщина, одне з перших – ім'я Григорія Григоровича Ващенка, видатного вченого-педагога, творця сучасної української національної освітньо-виховної системи.

Треба сказати, що та частина життя Г. Г. Ващенка, яка прой­шла на Україні, пов'язана майже виключно з Полтавщиною, і що, мабуть, тільки в нашому краї залишилися в архівах сліди його перебування тут.

Григорій Ващенко народився 23 квітня 1878 року в селі Богданівці Прилуцького повіту (тоді він входив до складу Полтавської гу­бернії) в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому "любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі". Через соціальну нерівність між чоловіком і дружиною (селянкою, колишньою кріпачкою) в сім’ї Ващенків не було злагоди і статків, що й змусило батьків віддати десятирічного сина до Роменського духовного училища, а по його закінченні – до Полтавської духовної семінарії, яку закінчив у 1898 році. Не виключено, що в цьому навчальному закладі, де ширилися українські національно-визвольні ідеї, він був знайомий з Симоном Петлюрою, що вчився в семінарії в той самий час і був виключений за патріотичні погляди.

Григорій хотів вступити до Київської духовної академії, але, як пише він в автобіографії, його "не допустили до конкурсного іспиту як бунтівника". Таку характеристику він одержав ще в семінарії, після конфлікту з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом.

Невдача з іспитами й матеріальна скрута змусили Григорія Григоровича рік вчителювати в селі на Полтавщині. Але бажання здобути вищу освіту не полишало юнака, й у 1899 р. він вступив до Московської богословської академії з "думкою присвятити себе служінню Богові". Окрім навчання, майбутній педагог брав активну участь у роботі українського гуртка, де виступав із доповідями, організовував шевченківські свята тощо. До цього періоду належать і його перші літературні спроби: оповідання , "Німий" (1900) та поема "Сідхарта" (1902).

Потім Г. Ващенко рік учителював на Прилуччині (також входи­ла до Полтавщини), працював учителем у Полтавській єпархіальній жіночій школі (1903), а пізніше – в Кутаїській духовній семінарії (Грузія).

Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 р.: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до м. Тихвин, що під Санкт-Петербургом, де одержав місце учителя в жіночій гімназії.

Після революційних подій 1905 р. у Г. Г. Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка "Пісня в кайданах" (1907), п’єса "Сліпий" (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції.

У 1911 р. Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювання у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога Петра Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.

В 1917 році після повалення царського самодержавства Г. Г. Ващенко бере участь у створенні спеціальних учительських курсів у Прилуках, Ромнах і Хоролі. З кінця 1917 року він – викладач педагогіки в Полтавському учительському інституті й одночасно – директор учительської семінарії (навчальний заклад типу педа­гогічного училища), що містилася в Полтаві на Шведській Могилі.

У роки визвольних змагань педагог знаходиться у вирі освітянського життя. Він бере участь у II Всеукраїнському учительському з’їзді (10-12 серпня 1917 р.) і в своєму виступі пропонує заснувати українську педагогічну академію, а делегатів закликає до впровадження психологічних експериментів з учнями.

За часів Української Народної Республіки, коли генеральним секретарем (міністром) освіти стає полтавець Іван Матвійович Стешенко, у Полтаві відкривається Український народний університет, і Г. Г. Ващенко стає доцентом цього вищого навчального закладу. Але проіснував він недовго, денікінська окупація влітку 1919 року по­клала йому край. Г. Г. Ващенка денікінці заарештували, і він уник смерті тільки завдяки щасливому збігові обставин. Слідом за білими прийшли червоні і закрили Полтавську вчительську семінарію. Ващенко виїхав у село Білики Кобеляцького району, де й працював у місцевій школі чотири роки. Викладаючи психологію, педагог продовжує проводити українську національну лінію. Після встановлення радянської влади, яка видала Постанову від 24 травня 1920 р. "Про мобілізацію професорів і вчителів" для ліквідації неписьменності, та через закриття вчительської семінарії Г. Г. Ващенко перейшов на роботу до педагогічної школи (педтехнікуму) імені Бориса Грінченка у містечку Білики (1921 – кінець 1923 р.). Ця установа мала на меті готувати вчителів для сільських шкіл. Під керівництвом Г. Г. Ващенка слухачі не лише вчилися, а й виготовляли приладдя для психологічних досліджень, ставили психологічні експерименти.

Фахову діяльність Григорій Григорович поєднував з активною громадською роботою. Він створив і очолив у Біликах товариство "Просвіта". Але талант пробиває собі дорогу до знань.

З 1924 року він знову в Полтаві, стає штатним професором інституту народної освіти (так називався тоді нинішній педінститут), завідуючим кафедри педології. Тільки в трьох випу­сках "Записок Полтавського інституту народної освіти" за 1925-1926 академічний рік (один навчальний рік) зустрічаємо до десяти його публікацій, одні з яких підписані його повним іменем, інші – криптонімом "Г.В-о". Всі інші професори й викладачі мали лише по одній публікації. Це свідчення того, що серед тодішнього викла­дацького складу інституту він був найактивнішим, найпрацьовитішим, найбільш плідним як науковець, хоча поряд працювали такі непересічні особи як професори Володимир Олександрович Щепотьєв, Василь Миколайович Верхови­нець та інші. Педологія була тоді на передньому краї педагогічних наук, вона будувала свої висновки на основі математично точних даних про дитину, здобутих методами тестування, експерименту, вимірювань. Педологічний кабінет, яким завідував професор Г. Г. Ващенко (в ті часи кабінетами завідували керівники кафедр), наприклад, у 1926 році був оснащений такими маловідомими сьогодні для нас приладами як кімографи, пневмографи, тахістоскопи, ергографи тощо. Усе це пішло в небуття після сумнозвісної поста­нови ЦК ВКП(б) "Про педологічні перекручення в системі наркомосів" 1936 року, у якій компартійні "спеціалісти" з усіх наук, не моргнувши оком, перекреслила науку педологію, так само як пізніше й генетику та кібернетику.

Та наближалися тяжкі часи для української інтелігенції – письменників, митців, викладачів. В 1929 році НКВС заарештував велику групу українських учених на чолі з академіком Сергієм Єфремовим, письменників, митців, викладачів й інкримінував їм створення підпільної організації "Спілка визволення України". Такої організації насправді не було, слідчі НКВД "вибили" зізнання у своїх жертв у підвалах-катівнях. Слідством керував з Москви сам Сталін. В 1930 році відбувся гучний процес, сорок чоловік було засуджено до розстрілу. По всій Україні розпочалося середньовічне "полювання за відьмами", вході якого постраждало понад 30 тисяч чоловік.

У Полтавському педагогічному інституті теж не відстали. Був знятий з посади, а потім і вигнаний з інституту завідуючий кафедрою педагогіки П. Л. Адамович, який, як було констатовано в наказі по інституту, "читав лекції з педагогіки в антимарксистському дусі". Кафедри педагогіки і педології у червні 1931 року об’єднали в одну, на чолі її став професор Г. Г. Ващенко. Але не надовго. У трагічний 1933 рік було ошельмовано на зборах колективу інституту його книгу "Загальні методи педагогіки", а з січня 1934 року одного з найшановніших професорів вузу вигнано з роботи. У наказі директора інституту Койнаша говорилося: "Ващенко Г. Г. не змобілізував студентів і аспірантуру на боротьбу з контрреволюційними буржуазно-націоналістичними настановами УНДІП і тим самим ревізував і ігнорував постанову ЦК КП(б)У про УНДІП. У своїй педагогічній і науковій роботі, не зважаючи на вимоги дирекції і організацій інституту, не розгорнув потрібної самокритики на свою явно буржуазно-націоналістичну продукцію. Тому т. Ващенка Г. Г. звільнити з посади професора-керівника педолого-педагогічної кафедри з 1 січня 1934 року".

Що його чекало далі, не було для нього загадкою, і він потай виїжджає з Полтави за тисячу кілометрів, після двох років безробіття опиняється у Сталінграді, де працює до 1940 року. З 1940 року і до початку війни він знову професор, завідуючий кафедрою педагогіки в Полтавському педагогічному інституті. Отже, всі попередні звинувачення було визнано безпідставними.

Під час фашистської окупації України професор Ващенко стає редактором газети "Полтавське слово". За словами Гьотца Хілліга, він складає довідку про історію виховання та освіти в Радянському Союзі, замовлену йому німецькою окупаційною владою в особі Рейхскомісаріату (1942). Багато пізніше, у 1965 р. переклад цієї розвідки українською мовою під назвою "Педагогічна наука в СССР" був опублікований в журналі української діаспори в Англії "Визвольний шлях". Залишаючи поза коментарем морально-ідейний вибір Г. Г. Ващенка, зазначимо лише, що в 1943 р. він із сім’єю залишив Україну й виїхав до Німеччини – в еміграцію.

ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ

Олександр Потебня, у майбутньому всесвітньо відомий філолог, народився в селі Гаврилівна Роменського повіту Полтавської губернії, в українській дворянській родині. 

З юних років він захопився вивченням мов, історії, літератури – це й привело його в Хар­ківський університет, спочатку на факультет правознавства, а через рік на історико-філологічний. 

В 1856 році, закінчивши  навчання, Потебня починає викладати в університеті російську словесність, захищає магістерську дисертацію "Про деякі сим­воли в слов’янській народній поезії", а в 1862 році виходить друком найвизначніша праця філолога – "Думка і мова".

У тому ж році молодого вченого відряджають до Німеччи­ни для вивчення санскриту – першооснови більшості євро­пейських мов, у тому числі й української. Після повернення Потебня одержує посаду доцента кафедри слов’янського мо­вознавства, а в 1874 році захищає докторську дисертацію, що також стає помітним внеском у науку про мову. У своїх до­слідженнях учений багато в чому спирався на дані української мови, а мову розглядав у тісному зв’язку з історією народу та розвитком людської думки.

Окрім того Олександр Опанасович ініціював виникнення шкіл для народних вчителів, писав навчальні програми, викладав. Спілкуючись із селянами, які приходили на заняття, дослідник мав можливість записувати з їхніх вуст місцеві приказки, народні пісні й інші етнографічні матеріяли.

Із 1875 року Олександр Потебня стає професором кафедри російської мови та літератури Харківського університету, де й працює до кінця своїх днів. Одна за одною виходять його праці, присвячені психології художньої творчості, народній поезії та етнографії. Учений знову й знову звертається до історії української мови та літератури, до джерел національної культури.

У своїх дослідженнях Олександр Потебня теоретично обґрунтував невід’ємне право кожного народу розвивати і втілювати свою духовну спадщину за допомогою рідної мови. Сьогодні це здається очевидним, але в умовах Російської імперії, що придушувала навіть незначні прояви на­ціонального духу, для цього була потрібна неабияка мужність і стійкість.

"Народ – це мова, а мова – це спосіб розуміти самого себе", – проголосив учений, затвердивши в такий спосіб міцний зв’язок між особистістю, мовою та національною культурою.

ЗЯЗЮН ІВАН АНДРІЙОВИЧ

85 років від дня народження І. А. Зязюна (1938-2014), педагога, доктора філос. наук, професора, академіка. Працював ректором Полтавського педагогічного ін-ту імені В. Г. Короленка.

Народився 3 березня 1938 року в селі Пашківка, Ніжинського району, Чернігівської області. Закінчивши із відзнакою семирічну Пашківську (1952) та середню Галицьку загальноосвітні школи, у 1955р. розпочав свою трудову діяльність на посаді завідувача сільського клубу.

У 1956-1959рр. навчався та працював у гірничо-промисловому училищі № 5 м. Свердловськ, що на Луганщині.

Закінчивши 1959 року Київський державний університет імені Тараса Шевченка, він стає аспірантом цього навчального закладу. На філософській кафедрі Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого Іван Андрійович закладає перші підвалини досліджень з педагогічної майстерності. Розуміння того, наскільки важливою є роль освіти у формуванні особистості й суспільних відносин, викарбувало у молодого науковця переконання в необхідності її реформування і модернізації.

У 1975-1990 роках очолював Полтавський педагогічний інститут імені В. Г. Короленка. 15 років свого життя, активних творчих пошуків Іван Андрійович присвячує інституту імені В. Г. Короленка. Тут майбутній академік знаходить благодатний ґрунт для розвитку теоретичних концепцій та проведення унікальних експериментів з формування педагогічної майстерності вчителя. Результатом такої напруженої роботи стало створення мережі кафедр педагогічної майстерності в Україні та за її межами. Потужний інтелектуальний та творчий потенціал, виняткова цілеспрямованість протягом багатьох років допомагають йому згуртувати і вести за собою величезну когорту педагогів, науковців, сповнених прагнення до розвитку освітянської справи у нашій державі.

Справжньою мистецькою перлиною та гордістю не лише Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, а й усієї Полтавщини є Український народний хор "Калина", заснований з ініціативи й безпосередньої участі Івана Андрійовича. Репертуар цього колективу – хорові перлини українських та зарубіжних композиторів минулого й сучасності, обробки українських народних пісень, багаточастинні музично-хореографічні композиції, створені на основі народної творчості полтавського краю, оркестрові, інструментальні твори.

Перший Міністр освіти і науки незалежної України (1990-1992).

З 1993 по 2014 роки – директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України.

Іван Андрійович справедливо користувався глибокою повагою і незаперечним авторитетом не тільки в нашій державі, а й далеко за її межами.

Плідну працю І. А. Зязюна як науковця й організатора досліджень у галузі професійної освіти, формування особистості та педагогічної майстерності вчителя відзначено урядовими нагородами, почесним званням "Заслужений працівник вищої школи УРСР" (1988), відзнаками Президента України – орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (1998), орденом "За заслуги" ІІ ступеня (2003), "За заслуги" І ступеня (2011). У 1998 році Американський біографічний інститут визнав Івана Андрійовича "Людиною року", найдостойнішою людиною, чиї фахові досягнення і праця служитимуть для натхнення сучасників і наступних поколінь. Його нагороджено Золотою медаллю Спілки вчителів Польщі (2010), Срібною медаллю "Василь Зеньковський" (2011), він – Кращий освітянин року, Лауреат відзнаки "Засвіти вогонь" (2011), Лауреат премії Антона Макаренка (2010).

Автор понад 350 наукових праць, серед яких підручники, навчальні та навчально-методичні посібники, монографії з проблем педагогічної майстерності, неперервної професійної освіти, етики та естетики, теорії української та зарубіжної культури, зокрема: "Основы педагогического мастерства" (1987, 1989); "Педагогічна майстерність" (1997); "Краса педагогічної дії" (1998); "Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи" (2000); "Педагогіка добра" (2000).

Життєве кредо вченого – виховання особистості, "облагородженої великою метою Добра й Любові, Істини й Краси", адже "коли в особі державного лідера поєднуються мудрість і майстерність Учителя, мужність і відповідальність Батька, сердечність і чесність матері, Держава і її Народ досягають визнання і розквіту". Він був

ДУХОВ МИКОЛА ЛЕОНІДОВИЧ

Знай наших!!!

До самої смерті ім'я головного конструктора важких танків, самохідних гармат й іншої оборонної техніки, котрі забезпечили перемогу військ над фашизмом, було засекречене. І його земляки із села Веприк Гадяцького району аж до 1964 року навіть не здогадувалися, що цим конструктором був місцевий хлопець, фельдшерський син - Микола Духов.

М. Л. Духов народився 26 жовтня 1904 р. у с. Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер Гадяцького району). В родині фельдшера Леоніда Вікторовича Духова та його дружини Марії Михайлівни, дочки поміщика, знайшовся синок Микола. Маля спокійне, тямуще: мало розумну голову та золоті руки. Від пелюшок Микола любив стежити за спритними руками діда. У сім років хлоп’я мало "військові замовлення": робив старшим хлопцям-сусідам дерев’яні нагани та рушниці, тому дід виділив для онука власну майстерню. Часто спостерігав, як батько оглядає і лікує хворих. Коли треба, вмить подасть необхідний інструмент.

З семи років Микола вчився у Веприцькій початковій школі. Вчитель Григорій Васильович Умановський знання юного Духова завжди оцінював на "відмінно".

З 1914 року навчається у Гадяцькій чоловічій гімназії. Особливо легко давалися математика, фізика, хімія, латинь, французька мова.

Після громадянської війни працює робітником на цукровому заводі, де у вільний від роботи час розмалював сцену та стіни клубу, зібрав радіоприймач з саморобних деталей, виготовив підсилювач до радіоприймача.

Чупахівський завод (Сумська обл.) видає М. Л. Духову єдину на заводі путівку на робітфак при Харківському геодезичному інституті, після якого необхідно було продовжити навчання за фахом землеміра або геодезиста.

З 1928 року по 1932 рік Духов навчається в Ленінградському політехнічному інституті на механічному факультеті за спеціальністю "конструювання тракторів і автомобілів".

Початок слави Миколи Духова був пов’язаний з конструкторським бюро заводу "Червоний путіловець", куди його взяли на роботу після успішного захисту дипломного проєкту по рекомендації професора механіки Леоніда Клименко, як обдарованого та перспективного інженера.

Незабаром він увійшов і до складу групи конструкторів, які за завданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працювали над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонного крана, що складався із 23 тисяч деталей, були зроблені всього за 23 дні, завдяки чому важливе державне завдання завод виконав достроково. Причому три чверті литих деталей Духов переробив для зварювання і запропонував використовувати замість старої, не такої міцної, сталі високолеговану. У результаті під час випробувань кран підняв вантаж вагою 90 тонн, що на 15 тонн більше від проектної потужності.

Особливо яскраво талант молодого інженера виявився у воєнний час, коли від швидкості прийняття технічних рішень залежав результат боїв Радянської Армії. Ще в 1936 році Микола Духов був призначеним начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства і незабаром став його провідним конструктором. Під його керівництвом створювалися танки "Т-28", "Т-34", "КВ" і його різні модифікації, знамениті "ІСи" і їх остання військова модель – "щука", котра, як сподівалися творці, штурмуватиме Берлін. Цікаво, що більшість пропозицій Миколи Леонідовича для танків були використані вперше у світі. Наприклад, торсіони – сталеві пружини, що працюють на обертання. Зараз навіть важко уявити, що перші танки взагалі не мали ресор, і при рухові машини екіпаж дуже трусило. А ті ресори (листові, на зразок автомобільних), що почали встановлювати пізніше, були громіздкими, легко пошкоджувалися під час бою і більш-менш нормально працювали лише на легких танках.

КИТАЙГОРОДСЬКИЙ ІСАК ІЛЛІЧ

Майбутній хімік народився 27 квітня 1888 року в м. Кременчуці в сім'ї бідного службовця. Велика увага приділялася музичному вихованню дітей. Ісак уже в дитячі роки добре грав на фортепіано. До моменту вступу до інституту опанував інструмент настільки, що знайомі музиканти рекомендували йому присвятити себе виконавській діяльності. Але музика, як і захоплення живописом, яке він проніс крізь уже життя, не стало його спеціальністю.

Не дивлячись на обмежене матеріальне положення, батько добився, щоб Ісак, три його брата і сестра здобули вищу освіту. У 1906 р. вступив до Київського політехнічного інституту. У студентські роки Ісак Ілліч здійснив поїздку на Близький Схід і Балкани. Вона запам'яталася йому на все життя. Навіть на схилі віку він розповідав колегам і учням про цю подорож.

8 лютого 1911 р. І. І. Китайгородському був вручений диплом про закінчення повного курсу наук по хімічному відділенню, у 1910 році закінчив інститут.

Незабаром після закінчення інституту Ісак Ілліч одружився на уродженці тієї ж місцевості, де жили його батьки. Гаряче кохана ним дружина Ася Борисівна Синделєвич, яка була на три роки молодша за свого чоловіка, походила із заможної сім'ї, закінчила Бестужевські курси.

І. І. Китайгородський починає працювати на Запруднінському склозаводі на посаді інженера. Запрудненський завод спеціалізувався на випуску аптекарсько-парфюмерного посуду і, отже, на світовому ринку повинен був виступати конкурентом знаменитих французьких скляних заводів.

У 1914 році народився первісток – Олександр, згодом відомий учений, професор, доктор фізико-математичних наук. А через чотири роки народився другий син Юрій, який також закінчив фізичний факультет МДУ і потім став кандидатом технічних наук. 

17 жовтня 1918 р. Ісака Ілліча призначають заступником голови президії Головного комітету скло-фарфорової промисловості при Вищій Раді Народного Господарства в Москві.

У 1926 році очолив першу в Радянському Союзі кафедру технології скла при Московському хіміко-технологічному інституті ім. Менделєєва. Основні його праці відносяться до вивчення силікатів. Він розробив методи виробництва нових типів скла: піноскла, надзвичайно міцні штучні камені. Вчений створив новий клас склокристалічних матеріалів-ситали.

У 1929-1930 рр. Ісак Ілліч опублікував близько 20 статей з різних питань скляної технології, зокрема оригінальні роботи про застосування гірських порід в скловиробництві. За дослідження з цієї теми він у 1930 р. отримав премію Комітету з хімізації.

Китайгородський – автор понад 50 книг по технології скла, а "Теория стеклообразования и методы варки стекла" у 1935 році і "Технология стекла"

У 1929 р. отримав звання професора, а у 1931-1933 рр. він очолював кафедру технології скла у Московському інституті силікатів і будівельних матеріалів.

І. І. Китайгородський – вчений в області фізико-хімічної технології скла. Заслужений діяч науки і культури Російської Федерації з 1959 року.

Отримав Державні премії в 1941 і 1950-х роках, а також Ленінську премію в 1963 році. Нагороджений чотирма орденами. Помер 26 червня 1965 року в Москві, де і похований.

Література:

1. Китайгородский Исаак Ильич // Волков В. А. Выдающиеся химики мира: биогр. справ. – Москва, 1991. – С. 205 – 26.
2. Китайгородский Исаак Ильич // Волков В. А. Химики : биогр. справ. – Київ, 1984. – С. 237.
3. Китайгородський Ісак Ілліч // Джурка Г. Ф. Видатні хіміки Полтавщини : навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Полтава, 2011. – С. 78-95.
4. Кравченко Т. Краєзнавчий матеріал з хімії / Т. Кравченко // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава, 2005. – С. 140–144.
5. Малик, М. Китайгородський Ісак Ілліч // Край. – 2008. – № 48 (квіт.). – С. 22.
6. Чирва В. Я. Китайгородський Ісак Ілліч (26.04.1888, м. Кременчук – 26.06.1965, Москва) – фахівець у галузі фізико-хімії і технології скла. Сталін. (1941, 1950) і Ленін. (1963) премії / В. Я. Чирва // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2013. – Т. 13. – С. 114-115.

ДМИТРО ІВАНЕНКО – ВИДАТНИЙ ФІЗИК

Багата земля полтавська врожаями і надрами своїми. Та найбільше її багатство – працьовиті й талановиті люди. Немало дала вона світові видатних діячів у різних сферах культури і науки і серед них – учений-фізик із світовим ім’ям Дмитро Дмитрович Іваненко, внесок якого в сучасну науку й нині не осмислений у всій його повноті і значущості.

Дмитро Дмитрович Іваненко – видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра, широко відомий як в Україні, так і за кордоном, народився у Полтаві 16 (29) липня 1904 року у будинку № 9 по вулиці Марата (колишній Різницькій), у сім’ї вчителів.

Батько Дмитра Дмитровича – Дмитро Олексійович – походив з роду священиків, був відомою на Полтавщині людиною. Він деякий час редагував газету "Полтавський вісник".

Дмитро, будучи підлітком, іноді писав у газету батька, але небагато, більше його займали інші речі. Він захоплювався філософією. Коли йому було 14 років, він подарував батькові уривок з Канта у своєму перекладі. У гімназії організував філософський гурток "Наука і життя", а вже потім захоплення філософією переросло в інтерес до фізики.

Мати Лідія Миколаївна – дворянського походження. Довгий час працювала вчителькою в дитячому притулку при "Домі трудолюбія", приятелювала з Антоном Макаренком. Цікавий факт: саме Лідія Миколаївна, інтелігентна, але надзвичайно рішуча за натурою, стала першою в Полтаві жінкою, яка… злетіла в небо. Коли місто відвідав знаменитий льотчик Уточкін, вона була єдиною серед представниць ніжної статі, хто відважився полетіти на аероплані!

Дмитро  любив повторювати, що на його долю випало дуже щасливе дитинство. Він ріс у великій міській садибі – затишному будинку, який розташовувався всередині прекрасного саду. Дітей (його і сестру Оксану Іваненко) оточувала увага численних родичів, які жили в Полтаві, і приїжджали з Петербурга та інших міст. Постійно ходили в театри, виїжджали на прем’єри в Петербург і Москву. Випускали сімейні журнали, влаштовували домашні спектаклі.

У 16 років Дмитро закінчив Полтавську гімназію (нині спеціалізована середня школа № 3), де його звали "професором". Колись тут навчався видатний математик і механік М. В. Остроградський. Гімназія була класичною, з німецької та латинської мовами, в ній добре були поставлені російська література, історія, фактично читався курс з історії філософії, але фізики і математики було мало. Вільно володів усіма основними європейськими мовами.

У 1920–1923 рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти (нині –Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), одночасно він працював у астрономічній лабораторії Полтави, учителем фізики Трудової школи.

Продовжив навчання у Харківському університеті, де йому подобалося викладання математики, але фізика була "слабкою стороною", тому Іваненко вирушив до столиці: відвідав лекції в Москві, Ленінграді.

З 1923 по 1927 рік продовжував навчання у Ленінградському університеті. Після закінчення якого він обіймає посаду наукового співробітника Ленінградського фізико­математичного інституту – доволі престижної на той час наукової установи в Радянському Союзі. А вже за два роки Іваненко стає першим керівником теоретичного відділу Українського фізико­технічного інституту в Харкові. Тут він організовує і очолює перший в країні "Фізичний журнал СРСР", який видавався й іноземними мовами.

Перші свої наукові дослідження Д. Д. Іваненко датував в кінці 1924 року.

Працюючи у вузах, Дмитро Дмитрович, поряд із навчанням і вихованням студентської молоді, вів плідну наукову й науково-організаторську роботу.

На початку 30-х років під редакцією Іваненка вийшли переклади російською мовою книг П. Дірака "Принципи квантової механіки" і А. Зоммерфельда "Квантова механіка".

Іваненко брав активну участь в організації конференцій з актуальних питань фізики: у 30-ті роки з фізики ядра, а в наступні роки – з питань гравітації.

Дмитро Дмитрович Іваненко зробив фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації: запропонувавши нову метричну геометрію, разом з Віктором Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля, разом з Володимиром Фоком побудував рівняння Дірака в гравітаційному полі (1929), яке стало однією з основ сучасної теорії гравітації.

В січні 1931­го 27­ річному вченому присвоюють звання професора. Після цього Іваненка знову забирають у Ленінград, де він працює старшим науковим співробітником у фізико­технічному інституті, знайомиться з майбутніми академіками А. Іоффе та І. Курчатовим, організовує в місті на Неві першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.

Та біда підкралася несподівано. 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили першого секретаря обкому партії Сергія Кірова. Довкола цієї події НКВС "розкручує" антипартійну змову "ворогів народу", в місті починається масова "зачистка", а вже 27 лютого 1935-го заарештовують і самого Іваненка. І хоча жодних доказів проти нього не мали, та, як тоді казали, була б людина, а справа знайдеться! Професору "пришили" і "непролетарське походження",  "зв'язок з іноземцями", і навіть знання мов.

Слідство було коротким і вже за тиждень постановою Особливої наради при НКВС СРСР Іваненка засудили до трьох років позбавлення волі як "соціально небезпечного елемента". Майно і квартиру конфіскували, дружину вислали з Ленінграда. А сам професор потрапив до Карагандинського виправно­трудового табору.

Та й після відбуття покарання вченому не дозволили повернутися до Ленінграда: працював на різних посадах в університетах Томська й Свердловська. Лише на початку 1940-­го отримав дозвіл на виїзд до Києва, де обійняв посаду завідувача кафедри теоретичної фізики університету ім. Т. Шевченка. Тут Іваненко захистив і докторську дисертацію "Основи теорії ядерних сил".

Роботу в Києві перервала вій­на. Восени 1941­го працівників факультету евакуюють до Ашгабада, а пізніше Дмитро Дмитрович потрап­ляє до Свердловська, де змушений працювати навіть на м’ясокомбінаті, аби прогодувати сім’ю.

Через півроку Дмитро Дмитрович разом з фізфаком МДУ повертається з евакуації до Москви, викладає на кафедрі теоретичної фізики, а пізніше й очолює її. Довелося йому одягти й військову форму. Полковник Іваненко очолював групу військових

ФЕДІР ПІРОЦЬКИЙ – полтавець, який винайшов електричний трамвай

Сьогодні мало хто знає, що перший у світі електричний трамвай винайшов українець – нащадок козацького роду Федір Піроцький. І хоча росіяни досі називають Піроцького "русскім інженєром", майбутній винахідник народився на Полтавщині в родині, яка походить від козацької старшини. У відкритих джерелах збереглося чимало інформації про проєкт Піроцького – застосування електрики для руху залізничних потягів із подачею струму. Проте в історії постать великого винахідника залишилася непомітною.

Народився 17 лютого 1845 року у містечку Сенча Лохвицького повіту Полтавської губернії в дворянській (козацького походження) родині військових лікарів.

Приналежність родини до небагатого поміщицького роду питомих військових Лохвицького повіту Полтавської губернії підказує, що родина винахідника походить від козацької старшини Лохвицької сотні Лубенського полку. Таку старшину в 1785 році, після ліквідації Катериною ІІ державних структур Гетьманщини було прирівняно до російського поміщицтва.

Закінчив Костянтинівський кадетський корпус і Михайлівську військову артилерійську академію (1866) і проходив артилерійську службу в Києві.

На початку 1870-х років Піроцький розробляє проєкт передачі електроенергії через залізний дріт, закріплений телеграфними ізоляторами на дерев'яних стовпах, та двох машин змінного струму власної конструкції. Зворотним провідником була земля.Під час прогулянки з винахідником Павлом Яблочковим, Піроцький скаже, що спасіння людства – в електриці:

"Якщо цивілізація буде розвиватися як зараз, у містах жити буде просто неможливо. Ну подивіться, карет треба усе більше. За коняками і зараз не встигаю прибирати. З мостовими проблема – навіть граніт стирається підковами та залізом. До цієї картини сумної можу додати тільки тьму. Думаю, спасіння в електриці, точніше в електричній тязі".

1871 року Піроцький повернувся до Петербургу, працював у відділі технічних звітів і кошторисів Головного артилерійського управління. Виявив себе здібним винахідником (серед інших винаходів – новий тип доменних печей).

1875 рік – на ділянці Сестрорецької залізниці запустив вагони на електричній тязі.

Дбаючи про пріоритет та поширення своїх ідей, у 1877 році Піроцький розіслав "Інженерний журнал" зі своєю статтею про експерименти усім зацікавленим особам і фірмам, в тому числі і представнику фірми "Сіменс", який негайно доправив журнал у Берлін.

Наслідки не забарилися. Поки Піроцький був вимушений відволіктися від дослідницької роботи через тривале службове відрядження у чорноморські фортеці, на берлінській виставці 1879 р. фірма "Сіменс" продемонструвала невеличкий "потяг" з окремим локомотивом і двома причепними платформочками, на яких могли сісти спинами один до одного, звісивши ноги, декілька пасажирів. Водій сидів на локомотиві.

Екіпаж використовувався як атракціон. Це був ще далеко не електромоторний трамвай, але важливо те, що енергія до двигуна локомотива подавалася за схемою Піроцького з "Інженерного журналу".

Уже в 1879 році Федір Піроцький запропонує петербурзькій владі проєкт розробки міського трамвая. Вперше посадовці почули, що вагони може рухати електрична енергія, а не кінь. Тоді полтавець на писав посадовцям, що електрична конка буде швидшою та надійнішою. Крім того, з вулиць зникнуть купи гною, а електрика обійдеться значно дешевше за сіно та корми для коней.

Винахідник презентує свої проєкти на першій електротехнічній виставці у Петербурзі. Там же він зробить доповідь «Передача електроенергії на необмежені відстані за допомогою гальванічного струму (провідники – рейки і кабель)».

Київська дума одразу надала дозвіл замість конки будувати трамвайні колії. Тож саме на батьківщині винахідника, у Києві, вперше в Російській імперії та у Східній Європі поїхав трамвай на електричній тязі. Ця грандіозна у світі технічного прогресу подія сталася 1892 року, із значним запізненням, більш ніж через 10 років після перших публічних експериментів та публікацій Піроцького. Та навіть попри таке суттєве відставання, Київ став першим у Східній Європі містом, де поїхав трамвай на електричній тязі.

А вже через два роки, 1894 року, електротрамвай, зроблений за схемою Піроцького, з’явився у Львові. Місто на той час було у складі Австро-Угорської імперії. Тож Львів став другим після Києва, другим у Австро-Угорщині та п’ятим у Європі, де вперше поїхав новий вид громадського транспорту на електричній тязі.

Крім трамвая, Федір Піроцький зробив багато винаходів у інших галузях – будівництві гідроелектростанцій, електричному освітленні, зв’язку та в суто військовій справі – артилерійській і ракетній техніці.

Але винахідника відіслали до Івангородської фортеці Варшавського військового округу, де у 1888 році у чині полковника відправили у відставку з половинною

НЕЖИВИЙ Олексій Іванович

Письменник. Літературознавець. Вчений. Журналіст. Краєзнавець. Педагог. Доктор філологічних наук. Професор. Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. Член Національної спілки краєзнавців України. Лауреат багатьох премій.

Народився 9 березня 1957 року в с. Хитці Лубенського району на Полтавщині.

Закінчив у 1972 році Хитцівську восьмирічну школу, а через два роки Калайдинцівську середню. Потім заочно навчався в Харківському державному університеті (нині – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна), працював механізатором у колгоспі, учителював, пройшов армійську службу.

З осені 1977-1980 рік викладав українську мову і літературу у Хитцівській восьмирічній школі.

У 1984 році закінчив українське відділення філологічного факультету Луганського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка. Навчання поєднував із журналістською роботою в багатотиражній інститутській газеті «Трибуна студента», обласній молодіжній газеті "Молодогвардієць", прес-центрі обласного штабу студентських загонів.

Працював на кафедрі філологічних дисциплін педагогічного інституту асистентом, потім старшим викладачем. Викладав у Луганському інституті внутрішніх справ МВС України. З 1997 року – доцент кафедри української літератури, член Національної спілки письменників України.

Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Депутат районної ради м. Луганськ (1991-1994).

1989-1991 рр. – голова Луганської міської організації ВУТ "Про-96 світа" ім. Тараса Шевченка. 

1999-2004 рр. – голова Луганської обласної організації НСПУ. Із 2004 року відповідальний секретар журналу "Бахмутський шлях".

2013 р. захистив першу в Україні докторську дисертацію за спеціальністю "10.01.09. – літературне джерелознавство і текстологія" у Львівському національному університеті ім. Івана Франка за темою "Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика".

У 2013 році рукоположений в сан диякона в Українській православній церкві Київського патріархату. З початком збройної агресії на Сході України повернувся до Полтави. З вересня 2014 року професор кафедри філософії і економіки Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського та професор кафедри філологічних дисциплін Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка за сумісництвом. Автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.

Автор окремих видань: "Григір Тютюнник і Луганщина", "Луганщина літературна", "Для рідного слова: творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання", "Від слова – до пісні", "Освячені Шевченковим ім’ям", "Учителі придінцевого краю", "Час неминущий", "Борис Грінченко: вартовий рідного слова", "Григір Тютюнник: текстологічна і джерелознавча проблематика життя і творчості", навчального посібника "Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови" (1993, 1995, в співавторстві з В. Д. Ужченком), багатьох посібників і підручників з літератури рідного краю (в співавторстві з Людмилою Неживою), навчального посібника "Борис Грінченко у дослідженнях і спогадах", монографії "Життя у слові: Джерелознавча проблематика творчості Григора Тютюнника".

Ним упорядковані та підготовлені до друку книги: "Юрій Єненко – талант людяності: Спогади сучасників", Борис Грінченко "Князь Ігор", Іван Білогуб "Некролог", "...Щоб було слово і світло. Листування Григора Тютюнника", "Голод 1933 року на Луганщині", "Зранена нація. Художня та історична правда в творах письменників Луганщини про голодомори в Україні ХХ століття", "Григір Тютюнник. Бути письменником: щоденники, записники, листи", "Григір Тютюнник. Кіносценарій за романом Григорія Тютюнника "Вир"".

Лауреат Луганської обласної премії ім. Молодої гвардії, Всеукраїнських премій ім. Івана Огієнка, ім. Бориса Грінченка, ім. Дмитра Нитченка, премії НСПУ "Благовіст" за кращу книгу року, премії ім. Володимира Сосюри, Полтавської обласної премії ім. Панаса Мирного, ім. Володимира Малика, премії ім. Пантелеймона Куліша, національного конкурсу "Українська мова – мова єднання", Лубенської районної премії ім. Василя Симоненка, літературної премії в галузі критики ім. академіка О. І. Білецького, лауреат премії ім. Горліса-Горського.

Нагороджений знаками Міністерства освіти і науки України "Відмінник освіти України", "Василь Сухомлинський", Почесною відзнакою Національної спілки письменників України, медаллю "Будівничий України" ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка.

Олексій Неживий – один із тих свідомих інтелігентів, які плекали на Сході нашої

ЮРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ МИТРОПОЛЬСЬКИЙ

Відомий вчений у галузі математичної фізики, академік НАН України (1961), Заслужений діяч науки УРСР (1967), іноземний академік-кореспондент Академії наук у Болоньї (Італія, 1971), Герой Соціалістичної Праці (1986), Герой України (2007), доктор технічних наук, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові.

Народився 3 січня 1917 року у родовому маєтку Чарнишей. Хрестили в селі Шишаки Гоголівського району Полтавської області. Батько, Олексій Савович (1883-1936), учасник Першої світової війни, який після закінчення гімназії навчався в Петербурзькому університеті на фізико-математичному факультеті, перейшовши згодом на юридичний. Мати – Митропольська (Чарниш) Віра Василівна (1885-1947). Дід з батьківського боку, Сава Олексійович, закінчив у Петербурзі Війського-медичну академію, служив у Михайлівському артилерійському училищі. Дружина – Митропольська (Лихачова) Олександра Іванівна (нар. 1920). Діти – син Олексій (нар. 1942), дочка Надія (нар. 1948).

У 1918 р. сім'я переїхала до Києва. Тут у 1932 році майбутній вчений екстерном закінчив семирічну школу і пішов працювати на Київський консервний завод. У 1938 році закінчив 10-й клас середньої школи з оцінками "відмінно" і у тому ж році вступив на механіко-математичний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

22 червня 1941 р. у день початку війни Юрій Олексійович, закінчивши 3-й курс, одружився зі своєю однокурсницею Олександрою, з якою прожив більше 60 років.

7 липня 1941 року був мобілізований до лав Червоної армію і направлений у місто Чугуїв, до 39-го запасного автобронетанкового полку. У жовтні 1941 р. вийшов наказ наркома оборони про надання відпустки усім студентам інститутів 4-х і 5-х курсів для закінчення навчання з подальшим направленням їх до військових училищ і військових академій. Юрій Митропольський потрапив до Казахстану, куди до міста Кзил-Орда був евакуйований Київський університет. У березні 1942 року Юрій Митропольський успішно склав усі іспити в Казахському державному університеті імені С. М. Кирова і був направлений до Рязанського артилерійського училища в місто Талгар, яке закінчив в березні 1943 року і в званні лейтенанта був відправлений на фронт.