РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2024: НОМІНАЦІЯ "МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО"

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

 

 У 2024 році лауреатами премії у категорії «Музичне мистецтво» стали:

• співачка Джамала за альбом «Qirim»
• композиторка Кармелла Цепколенко за кантати «Читаючи історію» за поезією Оксани Забужко, «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?» за поезією Сергія Жадана, Дуель-Дует для скрипки та контрабасу, Симфонію № 5.

Джамаладінова Сусана Алімівна (Джамала) – українська співачка кримськотатарсько-вірменського походження, народна артистка України (2016), переможниця музичних конкурсів «Нова хвиля-2009» та «Євробачення-2016».

Отримала нагороду за альбом «QIRIM», в який увійшло 14 старовинних пісень про велич кримськотатарської культури та мови, кожну з них співачка віднайшла у певному місті чи селищі рідного їй півострова.

Альбом «QIRIM» вийшов у травні 2023 року. На світову прем’єру альбому в Ліверпулі прийшли близько 15 000 відвідувачів. Вона відбулась у офіційній фан-зоні конкурсу «Євробачення-2023».

Джамала працювала над альбомом три роки. На початку повномасштабного вторгнення всі напрацьовані матеріали опинилися в студії під обстрілами. До створення альбому долучились понад 80 музикантів.

Зараз «QIRIM» у топ-20 найкращих альбомів у світовому музичному чарті Європи. У 2023-му «QIRIM» отримав особливу нагороду «Музика нашої єдності» від Megogo Music Awards. Статус «Альбом року» у 2023-му йому присвоїли музичне видання «Слух» та європейський онлайн-журнал Beehype, який обирав переможця серед музикантів з понад 80 країн світу.

«Боротьба за правду ніколи не була простою справою. Напевне, саме тому робота над QIRIM тривала роки мого життя. Цим альбомом я втілила свою велику мрію – показати всьому світу, що попри будь-які спроби переписати історію Криму, ми не дамо забути правду. А вона ж криється саме у фольклорі, у цих неймовірних сюжетних лініях, які розкривають перед нами щоденники QIRIM», – розповідала Джамала.

Цепколенко Кармелла – музична педагогиня, композиторка, професор.

Кантати відомої композиторки, заслуженої діячки мистецтв України Кармелли Цепколенко звучать в усьому світі. Її авторству належать понад 70 творів, вона є фундаторкою фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики». Спочатку повномасштабної війни вона прийняла рішення залишитися в своїй країні, в своєму рідному місті і боротися з ворогом разом зі своїм народом та, за можливості, відобразити в художній формі перебіг боротьби, стійкість і непохитність українського народу, мужність і героїзм наших воїнів.

Кантата «Читаючи історію» написана у березні 2022-го під час ворожих обстрілів. Звучання Симфонії №5 нагадує стан заціпеніння, першої реакції українців, що на світанку дізналися про початок Великої війни.

Експерти відзначають, що композиторка буквально «жонглює» інструментами в оркестрі, передає внутрішню драму, яку переживає кожен українець під час війни, і доводить, що музика – це теж зброя.

Вперше «Читання історії» прозвучало в травні 2022 року в Одесі у виконанні ансамблю SENZA SFORZANDO. За кілька днів запис виконання кантати набрав більше тисячі переглядів на YouTube. Згодом цей твір виконувався не лише в Україні, а й за кордоном.

Художня глибина і значущість творчого задуму творів, пов’язаних з відображенням в асоціативній формі жахіть війни і разом з тим стійкості українського народу, органічне поєднання кращих європейських музичних традицій з принципами креативного музичного мислення народили нову неповторну якість мистецтва, народженого війною. Емоційний меседж цих творів став справжньою художньою зброєю композиторки, що спрямована на боротьбу з фальшивими цінностями ворога».

АЛОІЗ ЄДЛІЧКА

Алоїз Єдлічка (14.12.1821 – 15.09.1894) – уродженець чеського села Куклени (зараз це територія міста Градець-Кралове), який майже півстоліття мешкав у Полтаві, де працював вчителем музики.

Чех за походженням, Алоіз Єдлічка залишив яскравий слід в історії музичної культури Полтави. Прибувши до міста в 40-х роках XIX століття услід за своїм старшим братом Вацлавом, Алоіз до останнього подиху віддавав себе справі поширення музичної освіти та збиранню музичного фольклору. Це був прекрасний музикант, котрий живучи в Полтаві, вивчав місцеві пісні, глибоко приникаючи в їх мелодійний лад. 1881 року побачив світ "Вибір улюблених малоросійських пісень", аранжованих Єдлічкою, для одного голосу з акомпанементом фортепьяно в 33-х роках.

Близько півстоліття А. Єдлічка працював викладачем Полтавського інституту шляхетних дівчат. І вчитиме він юних полтавок співати і грати на фортепіано 44 роки! Також Алоїc Єдлічка навчав грі на фортепіано вихованців Полтавської першої чоловічої гімназії (донедавна середня школа №3, нині – Науковий ліцей №3 Полтавської міської ради). Викладачами гімназії були композитор Федір Попадич, історик Павло Бодянський, поет, етнограф Левко Боровиковський, історик Олександр Стронін (заарештований 1862 року за "распространение малороссийской пропаганды"). Славними синами України стали учні гімназії Михайло Драгоманов, Патріарх Мстислав, корифей українського театру Михайло Старицький, математик Михайло Остроградський, етнограф Василь Горленко, письменник Леонід Глібов, скульптор Леонід Позен та інші... 

За свідченнями істориків, Тарас Шевченко переписувався із братом Венцеславом Єдлічкою під час роботи над своєю поемою "Єретик". З листування поета відомо, що "домовий навчатель музики" залишив у себе на опрацювання вірші Шевченка. До композиторської творчості Алоїс Єдлічка прийшов через захоплення українським фольклором. Алоїс Єдлічка записав, упорядкував і видав кілька збірок народних українських пісень, у яких загалом було вміщено понад 100 творів.

Алоїз Єдлічка поклав на музику вірш "У полі" Якова Щоголіва.

Гей, у мене був коняка,

Був коняка-розбишака,

Мав я шаблю і рушницю,

Ще й дівчину-чарівницю.

Гей, коняку турки вбили,

Ляхи шаблю пощербили,

І рушниця поламалась,

І дівчина відчуралась.

За буджацькими степами

Їдуть наші з бунчаками;

І я з плугом та з сохою

Понад нивою сухою

Гей, гей, гей, мій чорний воле!

Нива довга, в стернях поле…

Вітер віє-повіває,

Казаночек закипає.

Ой, хто в лісі - озовися,

Ой, хто в полі - одкликнися!

Скоро все засне під млою:

Йди вечеряти зо мною.

Зву… луна за лугом гине,

Із-за хмари місяць плине;

Вітер віє-повіває,

Казаночок простигає.

 

Віддано служив справі міжслов'янського культурного єднання. Відомим фактом історії Полтави є організація братами-педагогами змішаного чесько-польського хору, до репертуару якого входили не лише чеські та польські пісні, а й російські та українські, переважно в обробці А. Єдлічки.

ЛИСЕНКО МИКОЛА

Микола Лисенко – не тільки геніальний композитор, а й гідний високої поваги громадський діяч, бо цілий свій вік віддавав свій талант і працю українству, брав активну участь в українському громадському рухові. Протягом усього життя він займався збиранням народних пісень, і по праву вважається одним із найвизначніших музичних науковців-фольклористів України.Бібліографічний покажчик буде цікавий для поглиблення знань на уроках музичного мистецтва, літератури для позакласної роботи, краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.

«Його музика Україну берегла»: до 180-річчя від дня народження М. В. Лисенка: біобібліографічний покажчик / упоряд. Т. Базир; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 32 с.

КОХАННЯ МИКОЛИ ЛИСЕНКА

"Любить значит уважать; уважать и верить –

синонимы не верить человеку, значить

перестать его любить".

М. Лисенко

Головним коханням для Миколи Лисенка завжди була музика – саме їй він присвятив своє життя. Але в житті композитора важливу роль зіграли три його музи.

Перше кохання

Про перше кохання Миколи Лисенка залишив спогади письменник Михайло Старицький. На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. І потім співатиме їхній витвір, бо має добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:

Дай хоть единое лобзанье

За наш сердечный мадригал!

Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах – червоний комір із золотим шиттям – подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама – господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.

У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться,– зізнавався потім Старицький, – бо кокетка сказала: "Досить! Більше – якщо заслужите!» Але лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", – пише Михайло Старицький.

Перша дружина композитора Ольга О'Коннор

Батьки Ольги О'Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Її предок – виходець з ірландії: під час наполеонівських війн доля занесла його в Україну, тут він одружився з українкою, дочкою полтавського поміщика Стороженка, пізніше шлюби "обукраїнювали" родину.

Жили неподалік Лисенків – у Миколаївці, с. Фрунзівка (Троїцьке) Глобинського (Кременчуцького) району на Полтавщині. Вона була троюрідною племінницею Миколи Лисенка. Яку він знав із дитинства, і була молодшою за Миколу на десять років. Судячи із спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною.

"Мы были по соседству помещиками с. Де-Коннорами. Настья Де-Коннор была из роду Лысенко, приходилось моему отцу двоюродной племянницей. А сам Александр Александрович Де-Коннор был товарищем моего отца по военной службе в Кирасирском военного ордена полку. Друзья они были закадычные. Ольга была их старшая дочь… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отьезда за границу в Концерваторию. Собственно, две мною интересовались: Ольга Де-Коннори Катя Гревс и много уделяли мне внимания. Обе провожали меня на параход… Тоскуя по родине. Я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации. Я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился… Обвенчали нас, отпразновали "бучне весілля". Это была громадная свадьба: панів!!!... слуг!!! Музика… бал до 8 утра!" – згадував історія свого першого кохання М. Лисенко у 1908 р.

Про щирість захоплення молодого Миколи своєю першою Ольгою свідчать його листи: "…Писал Оленьке Де Коннор и тете и послал им карточки. Чем же Ольга, бедненькая, хворает? Настья Николаевна пишет,что крепко изменилась. И грудь побаливает у нее будто бы…" (березень 1868 р.).

Отже, у липні 1868 року Микола Віталійович повінчався з вісімнадцятирічною Ольгою О’Коннор. Після одруження молоді Лисенки поїхали в Лейпциг.

25-річной юнак присвячує своїй коханій перші романтичні проби пера:

Як стисне душу сум,

А серце туга та журба,

Я з дому мов з тюрми тікаю.

Ти думаєш, то втіхи я,

А чи людей шукаю?

Ні, Лесенько, тебе шукаю я!

Свою молоду і кохану дружину Микола Віталійович оточив турботою та увагою. Вона стала не тільки музою композитора, а й вірною помічницею у справах. Друзі так і називали цю нерозлучну пару "Коля-Оля".

Микола Віталійович разом з Ольгою Олександрівною часто виступали з благодійними концертами. Так, у Кременчуці вони дали концерт на користь міської жіночої школи. Але тут довелося їм зіткнутися з реакційними колами. Лисенко писав Драгомановим 20 жовтня 1877 р.: "Мерзенна я вам скажу, буржуазія полтавська, за дуже-дуже малою вилучкою. Забагніло, засмерділося, і земство те – паскудні чиновники…".

Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей.

Із книги "Микола Лисенко у спогадах сучасників" згадка Валерія О’Коннор-Вілінського про сім’ю: "Не було міцної держави в їх подружньому житті. Коли розвіялося рожева мряка першого закохання, воно стало виявлятися все визначніше. Микола Віталійович був тривкіший в своєму почуванні до дружини. Крім того, він цінував ту естетику, що оточувала їх спільне життя, цінував старі родинні зв’язки, але не мав у своїй дружині справжнього друга".

Судячи з усього, сильний нервовий зрив у Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. Микола Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально.

Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати "винних". А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки.

"… розлучилися ми друзями і поклялися одне одному, що та тінь у подружньому житті, яка назавжди розірвала нашу спільну нитку, буде відома лише Ользі та мені. Не допитуйся, друже, навіть тобі не скажу. Цим би я образив насамперед Ольгу, а вона мені була вірною дружиною, щирим товаришем. Розділяла зі мною і прикре горе, і скупу радість багато років. Скільки допомагала вона мені в скруті і життєвих незгодах. Сказати про неї бодай слово погане чи півслова, я… завинив би прикрим гріхом…" (із книги Є. Товстухи "Микола Лисенко").

Вважають, що романс "Коли розлучаються двоє" на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О'Коннор.

Коли розлучаються двоє,

За руки беруться вони,

І плачуть, і тяжко зітхають,

Без ліку зітхають сумні.

З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми,

Той сум, оті тяжки зітхання

Прийшли до нас згодом самі!

Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.

Друга дружина (цивільна) Ольга Липська

Другою його дружиною стала знову Ольга – з чернігівського роду Липських. І ось знайомство відбулося. Це була Ольга Липська, донька відставного полковника, родом із поляків, котрий оженився на одній з чернігівських дворянок. Ольга прекрасно малювала й була дуже здібною до музики. Вона полонилася грою Лисенка. Батько Ольги запитав Миколу Віталійовича, чи не міг би він узяти її до себе в учениці. Лисенко відповів згодою. Але знайомих Липські в Києві не мали, і Лисенко запропонував поселитися Ользі в себе на квартирі. Наприкінці квітня батько Ольги привіз її у Київ до Лисенка. Олю поселили в окремій великій кімнаті. Вони дуже успішно займалися музикою. Ольга багато грала, а потім вони гуляли у чудовому садку біля біля будинку. 9 травня в день Миколиних іменин ранком вони зустрілися у вітальні. Їхні погляди спалахнули. Микола дивився закохано, а потім не витримав і притис її до себе. Велика хвиля нових почуттів кохання підхопила Лисенка і понесла...

Наближалися літні канікули. Олі пора було повертатися у Чернігів. Яка тяжка була розлука. Вони простилися, приховуючи сльози, дали обіцянку зустрітися в серпні. Восени Ольга Липська знову приїжджає із Чернігова до Лисенка на іншу квартиру.

"...через рік вона стала його відданою дружиною. Дуже скромна, вона деколи лише на пробах акомпанувала його хорові. Вона берегла Миколу Віталійовича як найдорожчий скарб, як улюблену дитину, яка справді зовсім за себе не дбала. Була йому другом, поділяла всі його думки й усіх дітей – 5 їх було – виховала в щиро українському дусі..." (із спогадів М. Старицького).

До консерваторії вона так і не вступила. Ольга Антонівна Липська, стала його громадянською дружиною. П'ять років Микола Віталійович вів подвійне життя.

Із листа М. В. Лисенка до О. А. Липської від 16 серпня 1878 р. "Дорогой мой, искренний, незаменимый друг, Ольга Антоновна! Свое первое письмо к вам в Петербург я отправил на прошлой неделе в среду по условленому адресу – в музыкальный магазин Басселя (Невский проспект, где гостинница Бель-Вю), До Востребования. До сегодняшнего вечера я был все время, со времени нашей разлуки, как в чаду, не зная, не ведая, где Вы, что с Вами".

За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано.

Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства – семеро дітей (п'ятеро вижили).

Діти Лисенка:

• Катря (1878) – померла немовлям.
•  Богдан (1879) – помер малим.
•  Катерина (1880-1948) – закінчила музичну школу Лисенка, піаністка, акомпаніатор й після смерті батька очолила його школу, фундатор нотного відділу бібліотеки ім. Вернадського. Її чоловік – художник-пейзажист із Полтави Віктор Леонідович Масленников, учень польського митця Яна Станіславського.
•  Галина (1883-1964), у заміжжі – Шило, працювала в Музично-драматичній школі, клас вокалу та фортепіано.
• Мар'яна (1887-1946) – піаністка, педагог, закінчила Московську консерваторію, працювала у Києві та Львові.
•  Остап Лисенко (1885-1968) – музикознавець, вчився в Петербурзькій консерваторії. У 1914-1916 роках керував хором при клубі "Родина", у 1941-1942-му – Київською музакадемією, брав туди багатьох хлопців, які потрапили в полон або підлягали вивезенню в Німеччину, і тим їх рятував.
• Тарас Лисенко (1900-1921) – грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Помер, очевидно, від тифу.

Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними.

Із листа до О. А. Липської від 27 липня 1979 р. [Миколаївка]: "Дать имя свое ребенку, не значит только выкрикнуть другому, десятому, что она моя дочь. Для этого нужно сперва произвести целую смену жизни, Ольга Антоновна, и начать новую. Надеюсь, Вы это понимаете и не иначе, как и я, понимаете".

Ольга О'Коннор – вінчана дружина – надала всі необхідні свідчення та документи, щоб Микола Віталійович міг "усиновити" своїх дітей.

Долю Ольга Антонівна обрала для себе самостійно, свідомо згодившись все своє життя бути служительницею учителя музики – Миколи Лисенка. Ольга Липська мусила довгий час виборювати собі визнання і право голосу в колі чоловікових друзів і родичів.

У 1900 році після народження Тараса померла 40-річна кохана дружина, і виховання дітей М. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий час поруч з ним були його родичі Старицькі. І сьогодні у Києві на Саксаганського є двір, де стоять три будинки літерою П, у них жили: родина Лисенків, у іншому – Старицькі, у третьому – Косачі. Всі вони разом виховували дітей, проводили дозвілля.

Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей – жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням смерті Ольги Антонівни, але документального підтвердження цього факту немає.

Інститутка

"...Дні перегорталися, як перегорталися нотні аркуші безкінечно довгого концерту. Вже стомилися пальці, що вистрибують по клавішах. Аж ось посеред нотних аркушів він побачив такі знайомі очі. Боже, що це? Видіння? Ольга?! Тут посеред класу, де так багато шляхетних дівчат, Микола Лисенко зупинив гру, уважно глянув поверх нотного зошита, що стояв на роялі. Це була вона і не вона. Лисенко рвучко встав із-за інструмента, вийшов із класу і швидко пішов по коридору. Нотний зошит вислизнув із рук і розсипався по сходах. Микола Віталійович нахилився зібрати ноти, а до нього підбігло декілька дівчат, щоб допомогти. І тут він відчув ніжний дотик її руки. Це була Інна Петрівна Андріанопольська, 20-ти річна студентка інституту шляхетних дівчат...". Так вони познайомилися.

КІНО ЯКЕ ЗАПИСУВАЛИ В ПОЛТАВІ

Автор музики кіношлягерів, Максим Дунаєвський, народився і жив у Москві. Але все ж таки доля привела його на батьківщину свого батька, Ісака Дунаєвського… В 70-80 роки Леонід Сорокін вважався одним із кращих, авторитетних звукорежисерів Радянського Союзу. Живучи в Полтаві, примудрився записати музику до кінофільмів, які знімалися на "Мосфільмі", "Ленфільмі", "Беларусьфільмі", Одеській кіностудії, серед яких були найпопулярніші: "Д’Артаньян і три мушкетери" та "Мері Поппінс, до побачення".

Фільм "Д’Артаньян і три мушкетери" був задуманий як музичний. Але навіть неперевершеного таланту композитора Максима Дунаєвського було недостатньо, щоб фільм вдався. Музику до кінофільму, так як хотілося композитору, не змогли записати ні на фірмі "Мелодія", ні на "Мосфільмі".

Композитор був у відчаю. Де записувати? В якій Полтаві? У якогось нікому невідомого звукорежисера, який працює на обласному радіо? Пропозицію учасників ансамблю "Фестиваль", які озвучували фільм, Максим Дунаєвський спочатку серйозно не сприйняв. Але більше нічого не залишалось. Картину потрібно було рятувати. І тоді Дунаєвський зателефонував у Полтаву. Першу, пробну пісню Сорокін записав за одну ніч.

Режисер Юнгвальд-Хількевич затвердив її зразу ж, після першого прослуховування. Пізніше, Дунаєвський і Сорокін зняли ще десять фільмів і до цього часу залишаються добрими друзями. Леонід Сорокін згадує, як однієї з ночей працювали над "По-ра-пора-порадуемся". І вже тоді стало відомо, що це шлягер. Радіо знаходиться у Полтаві на вулиці Рози Люксембург. Ночі були спекотними, тож відчиняли вікна – музику було чутно на чималу відстань. А коли зробили перерву, то просто були шокованими. Знадвору із парку коло школи №3 лунав спів "Пора-пора-порадуємся" – молодь щовечора там гуляла й на слух вивчила слова пісні, про яку широкий загал ще не знав. Так "Пора-пора-порадуємся" у Полтаві стала шлягером задовго до виходу на екрани.

"Черный пруд" (з к/ф "Д’Артаньян и три мушкетёра")

Веніамін Смєхов, який зіграв роль Атоса, довгий час отримував листи від прихильників з окремою подякою за проникливе виконання пісні "Черный пруд". І ніхто навіть не здогадувався, що її виконав зовсім не актор.

Пісню створив Максим Дунаєвський. До її запису Смєхов приходив нього додому репетирувати. Максим грав на роялі свого батька Ісаака Дунаєвського. Композитор планував запросити Олександра Градського для тренувань з Атосом, але не вистачило часу, і Смєхову прийшлося їхати на запис до Полтави таким, яким є. В перший раз Смєхов сфальшивив, довелося перезаписувати. Врешті решт записали на студії перший куплет і відправили співака додому, пообіцявши перезаписати пізніше. Але так і не записали нову версію – в фільмі звучить голос Трофімова Геннадія.

*****

Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., канд. пед. наук., доцент кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка; Халецька Л. Л., методист Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського. – Полтава: ПОІППО, 2009. – 360 с.

КАЛАЧЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

Михайло Миколайович 

Калачевський (Колачевський)

(1851 - 1907)

110 років від дня смерті українського композитора, піаніста, громадського діяча, юриста.

Народився 26 вересня 1851 року на хуторі Калачівка поблизу с. Попівка Кременчуцького повіту, тепер Онуфріївського району Кіровоградської області в сім'ї дрібного поміщика. Дитячі роки його минули в оточенні, де звучала народна музика. У селі Рокитному, де жив його дідусь, Михайло любив відпочивати. Дідусь возив його до міста Кременчука слухати духовий оркестр, запрошував до своєї садиби музикантів. А ще запала в душу Мишкові проста і щира народна пісня.

Здобув юридичну і музичну освіту. Професійну музичну освіту він здобув у Лейпцизькій консерваторії, яку закінчив у 1876 р. Навчався юнак на кілька років пізніше від Миколи Лисенка й у тих самих педагогів.

Після повернення на батьківщину жив і працював у Кременчуці. Не маючи можливості працювати за обраним фахом, він займається активною музично-просвітницькою діяльністю, виступає як диригент; якийсь час працює у Кременчуцькому повітовому мировому суді. З 1890 р. впродовж десятиліття, керує управою Кременчуцького земства. За цей час багато зробив для розвитку земських шкіл і лікарень.

Частина творчої спадщини М. Калачевського, що дійшла до нас, невелика – це струнний квартет, фортепіанне тріо та п'єси, романси на тексти російських поетів, реквієм для хору, струнного оркестру й органа, хори, "Реквієм" тощо. Збереглося також 19 романсів, 4 п'єси для фортепіано і партитура "Української симфонія".

Найвидатнішим твором композитора стала побудована на основі народних мелодій "Українська симфонія" – дипломна робота, вперше виконана у Лейпцігу в 1876 р. В Україні симфонію Калачевського неодноразово виконував оркестр під керуванням Д. Ахшарумова в Полтаві, а потім у Харкові й Кременчуці. За радянських часів цей твір міцно ввійшов до репертуару оркестрів. Він звучить по радіо, його записано на грамплатівку, опубліковано також партитуру.

"Українська симфонія" Калачевського – це чотиричастинний цикл: Сонатне алегро, Інтермеццо-скерцандо, Романс, Фінал. Склад оркестру подвійний: флейти, гобої, кларнети, фаготи, чотири валторни, труби, литаври і струнний квінтет.

Перша частина симфонії лірична за змістом. Тут використано дві народні пісні – "Віють вітри" і "Йшли корови із діброви". 

Друга народна мелодія ("Йшли корови із діброви"), що лягла в основу побічної партії, також зазнала певних змін, передусім метроритмічних. 

Друга частина – Інтермеццо-скерцандо – жартівлива народна сцена. Музика її виросла з першої фрази народної пісні "Дівка в сінях стояла". 

СЛАВЕТНА ХУТОРЯНКА

Софія Ротару

70 років Софії Ротару

Софія Михайлівна Ротару – радянська та українська естрадна співачка молдавського походження. Народилася 7 серпня 1947 року в пісенному Буковинському краї – у селі Маршинці Новоселицького району Чернівецької області в сім'ї бригадира виноградарів Ротару Михайла Федоровича та Олександри Іванівни. З дитинства майбутня зірка допомагала мамі та старшій сестрі Зінаїді по господарству, а також виховувала молодших братів та сестер - Анатолія, Євгена, Лідію і Ауріку. У юності займалася в драмгуртку, спіала народних пісень в художній самодіяльності, перемагаючи в районних і республіканських конкурсах. Закінчила Чернівецьке музичне училище та Кишинівський державний інститут мистецтв. 

У 1971 році режисер Роман Алексєєв зняв музичний фільм "Червона рута", де Софія Ротару зіграла головну роль. Картина викликала величезний резонанс, після виходу співачка отримала роботу в Чернівецькій філармонії і створила свій ансамбль "Червона рута". Разом з композитором Володимиром Івасюком був написаний ряд пісень, у фольклорному стилі та інструментальної манерою виконання. Ротару швидко прославилася на Україні. Почала низка концертів по країнах зарубіжжя.

Народна артистка Української та Молдавської РСР, лауреат премії ім. Островського, Ленінського комсомолу, ім. К. Шульженко, "Овація", багатьох музичних міжнародних конкурсів — Софія Михайлівна визнана "Людиною XX століття", "Кращою українською естрадною співачкою XX століття", "Золотим голосом України". Нагороджена орденами "Знак пошани", "Дружби народів", "Св. княгині Ольги", "За заслуги перед Вітчизною" та іншими нагородами. Вона — Почесний громадянин Автономної Республіки Крим та міста Чернівці. 

У серпні 2000 р. відкрився офіційний веб-сайт співачки http://sofiarotaru.com/ru

Сьогодні Софія Михайлівна Ротару продовжує активну гастрольну та творчу діяльність, бере участь у концертах і телепрограмах.

ЛІТЕРАТУРА:

1. "Песня остается с человеком ... " : [9 августа исполняется 55 лет Софии Михайловне Ротару ] // Читаем, учимся, играем. – 2002. – Вип.4. – С. 36-39 
2. Орлова, Є. Жінки в історії українського мистецтва / Є. Орлова // Мистецтво в школі (музика, образотворче мистецтво, художня література). – 2011. – № 3. – С. 2-6 
3. Раззаков, Федор Ибатович. Пугачева против Ротару. Великие соперницы / Ф. И. Раззаков. – М. : ЭКСМО, 2011. – 544 с. 
4. Раззаков, Федор Ибатович. София Ротару и её миллионы / Ф. И. Раззаков. – М. : Алгоритм, 2012. – 384 с. 
5. Тенденції розвитку української естради // Музична школа. – 2017. – № 97. – С. 44-51

ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ:

• Ротару Софія Михайлівна [Електроний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія : [сайт]. – Текст. дані. – [Б. м.], 2016. – Режим доступу: http://bit.ly/2vij97u (дата звернення: 01.08.2017). – Назва з екрану. 
• Софія Ротару. Біографія [Електроний ресурс] // Українські пісні : [сайт]. – Текст. дані. – [Б. м.], 2003-2017. – Режим доступу: http://bit.ly/2hjlTwn (дата звернення: 01.08.2017). – Назва з екрану. 
• София Ротару [Електроний ресурс] // VIVA! : [сайт]. – Текст. дані. – [Б. м.], 2008-2017. – Режим доступу: http://viva.ua/stars-bio/sofiya-rotaru (дата звернення: 01.08.2017). – Назва з екрану.

ПІСНЯ ВИГОЙДАНА В НОТАХ

Щедра полтавська земля завжди була багата не лише ваговитим колосом, а й талановитими митцями. 
Тут народились, жили і творили філософ Григорій Сковорода, класик української літератури Іван Котляревський. Ця земля дала світу генія літератури Миколу Гоголя, стала життєдайним джерелом творчості Панаса Мирного, Василя Верховинця, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Євгена Гребінки. 
Мальовнича Полтавщина – батьківщина багатьох талановитих композиторів.

Переді мною клавіші лежать 

У строгому порядку – чорні й білі, 

Хлоп’ята-пальці весело біжать, 

У сад мелодій рвати звуки спілі... 

Ця дотепна й жартівлива строфа належить нашому знаменитому землякові-сучасникові, чудовому композитору Олександрові Білашу, якому, за висловом поета Бориса Олійника, "пощастило народитися в акваторії, означеній такими творчими вершинами, як М. Лисенко, М. Калачевський, брати Майбороди, з одного боку, І. Котляревський, М. Гоголь, П. Мирний та О. Гончар – з іншого"... 

Я – син. Я – мамине крило. 

Гільце, що в світ широкий проросло.

 Я народився вдачею веселий, 

Таким і виріс, так мені й рости. 

Я хлопець звідти, де співають села, 

Де танцями розгойдані мости. 

Я з тих країв, де люди люблять сонце, 

І сміх такий, що шкіру пробива, 

Де жайвір в полі служить охоронцем. 

Лелека у дворі гніздо звива. 

Ось так писав О. Білаш про рідну серцю Полтавщину – материнський край, де стоїть сповита чебрецем гора Пивиха, де серед квітучих садів розкинулось мальовниче селище Градизьк.

БІОГРАФІЯ

Білаш Олександр Іванович, композитор, народний артист України, Герой України, Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Народний артист СРСР. Народився 6 березня 1931 року в с. Градизьк на Полтавщині. Закінчив Київську консерваторію. В 1976-1994 роках очолював Київську організацію Спілки композиторів України. 

Помер Олександр Іванович 6 травня 2003-го, на 72-му році. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Олександр Білаш – автор симфонічних творів, опер та музики до тридцяти художніх кінострічок. Композитор співпрацював з яскравим сузір’ям поетів: Михайлом Ткачем, Дмитром Павличком, Борисом Олійником, Андрієм Малишком, Іваном Драчем.
 Понад триста пісень у вагомому доробку композитора-пісняра Олександра Білаша, серед яких «Пісня про Україну», «Лелеченьки», «Ясени», «Два кольори» та інші, що принесли йому велику й невмирущу славу. 

Яка б не гріла груди позолота 

– Серед своїх найвищих нагород 

Вважаю пісню, вигойдану в нотах,

 Що заспівав її народ.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Білаш Олександр Іванович (06.03.1931, смт Градизьк  Полтав. обл. - 06.05.2003, м. Київ) - композитор, поет, нар. арт. УРСР (1977), нар. арт. СРСР (1990), Герой

КИРИЧЕНКО РАЇСА ПАНАСІВНА

До дня пам'яті

У світлий день християнського свята Покрови Матінки Божої – 14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району в родині фронтовика Панаса Коржа та його дружини Марії народилася донечка Рая. "Сім'я була величенька – писала Раїса Кириченко, батьки, чотири брати та я… Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра".

Першу співочу практику Раїса Кириченко пройшла у Землянківській школі, в громадському житті якої приймала активну участь. Була щаслива, що пісня так вільно ллється з її грудей, що так слухають її, так аплодують дзвінкому голосу. Здавалося, цьому голосу було затісно в шкільних стінах, він виривався на волю, на широкий простір. Вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах і слухатиме її не гурт малят, а багато солідних дорослих людей. Першою її піснею була російська "Вижу чудное приволье". 

Життя перемагало, прийшла юність, чекала чогось нового, незвичайного, співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі. Красива, ставна, співуча дівчина привернула увагу професійного музиканта Павла Оченаша, а свято пісні у с. Великі Кринки стало для Раї Корж відправною точкою у світ мистецтва. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Оченаш П.Ф. запросив її працювати у колективі. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.

У січні 1961 р. співачка стає солісткою народного хору Кременчуцького автомобільного заводу під керівництвом Павла Федоровича Оченаша. Вже з червня 1962 р. працює у професійному колективі – Полтавському жіночому хоровому театралізованому ансамблі "Веселка", концертмейстером та баяністом якого був Микола Михайлович Кириченко. Піснею Бог освятив їхнє світле й чисте кохання. Цього ж року сталася трагедія – пішов з життя батько співачки.

У листопаді 1962 р. Раїса Опанасівна переїздить на роботу до вокально-хореографічного ансамблю "Льонок" при Житомирській філармонії. А 15 грудня 1963 р. Раїса Опанасівна та Микола Кириченко одружилися.

ЗАЛЮБЛЕНА В УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ

"Приїхала я колись у Полтаву й закохалася в неї…

А тепер бачу, що й Полтава до мене небайдужа."

Н. Хоменко

Заслужена артистка УРСР (1989), народна артистка України (2010)

Народилася Наталія Хоменко 20 грудня 1946 року в с. Хоцьки, тепер Переяслав-Хмельницького району Київської області. Виросла артистка в співучій сім'ї, співала з дорослими з дитинства, дуже багатьох народних пісень навчилася у мами та бабусі.

В дитинстві Наталію Сергіївну бабуся навчила шити й вишивати гладдю та хрестиком. Тому це їй пригодилося для того, щоб самостійно виготовляти для себе костюми. Глядачі завжди в захваті від її концертного вбрання. У Канаді з Наталією Сергіївною трапилася така історія. На одному з концертів на її костюм накинув оком місцевий колекціонер. На всі концерти приходив із вмовляннями: "Вибирай із моїх 112 нарядів будь-який, а цей продай!" Не продала, і не тільки тому, що власноруч вишивала той кожен хрестик ночами, а рукава мережила найдорожча людина – мама, не тільки тому.

Вирішила вступати до студії при хорі ім. Г. Г. Верьовки у Києві. При вступі розхвилювалась, що члени комісії, в якій головував сам Григорій Гурійович Верьовка, лише мить слухали зосереджено, а далі вже мали найбезтурботніший вигляд: посміхалися, перешіптувалися… помчала Наталія до тітки, яка жила неподалік, рятувати голос: випила десять сирих яєць, а потім знову повернулася до залу… Вразила, не тільки вокальними даними, яким вони були зараховані на її користь уже з першої спроби, – бажанням служити сцені.

Закінчила в 1966 р. вокальну студію з підготовки акторських кадрів для народних хорів республіки при Державному українському народному хорі ім. Г. Г. Верьовки. Два роки вчилась, а потім ще два роки співала там. Також закінчила в 1993 р. філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту ім. В. Г. Короленка.

КНИГА ПРО ЕДІТ ПІАФ

Жан-Домінік Брійяр (Жан-Домінік Brierre) - відомий французький журналіст і музикознавець.

Тривалий час співпрацював з щомісячним профільним виданням "Paroles і ін Musique". Є автором 15 книг, серед них: "Від Барбари, жінки, яка співає" ("Hors Collection", 1998), "Джонні Холлідей, історія одного життя" ("Fayard", 2009) і "Жан Ферра" ("L ' Archipel", 2010).

Письменник брав участь у створенні "Енциклопедії французької пісні" ("Hors Collection", 1997), а в співавторстві з Жілем Верланом написав книгу "Гінзбург" ("Albin Michel", 2000).

---

Брийяр, Жан - Доминик.  Эдит Пиаф. Без любви мы - ничто [Текст] : роман / Ж. -Д. Брийяр ; [пер. с фран. Ю. Котовой]. - Х. ; Белгород : Клуб Семейного Досуга, 2015. - 272 с. 

Вона стала легендою ще за життя. Її доля була зіткана з магії чудесного голосу, всепоглинаючої любові, гірких розчарувань, стрімких зльотів і нищівних падінь. Незрівнянна Едіт Піаф, душа Франції ... Та, яку обожнювали, чиї пісні облетіли весь світ і чий чарівний голос наповнював серця любов'ю ... Її обожнювали мільйони чоловіків, а вона все життя шукала одного-єдиного ... 

У нашій бібліотеці ви можете безкоштовно почитати книгу "Едіт Піаф. Без любові ми - ніщо". Щоб читати онлайн книгу   перейдіть за вказаним посиланням. Приємного Вам читання.

Читати книгу "Едіт Піаф. Без любові ми - ніщо"

ПОЕЗІЯ ПОВІТРЯ

Міжнародний день музики було засновано у 1973 році Міжнародною музичною радою, яка діє при організації ЮНЕСКО.

Як стверджують учені, музика впливає на наш мозок набагато глибше, ніж будь-який людський досвід. Ця добірка присвячена дивовижним властивостям, якими володіє музика.

Відновлює після травми мозку

Багато людей, які зазнали травм мозку, можуть зіткнутися з довготривалими труднощами, пов'язаними з вимивою і пересуванням. Як лікування, деякі фахівці використовують музику, щоб стимулювати ділянку мозку, які відповідають за ці дві функції.

Покращує пам'ять

У дітей, які займаються музикою, поліпшуються розумові здібності, Вчені з Гонконгу з'ясували, що уроки музики покращують результати дітей у тестах, де потрібно згадати слова зі списку.

Зменшує біль.

Американські вчені продемонстрували, що музика також ефективна, як і відволікаюча тактика, для людей, схильних до тривоги через біль. В результаті прослуховування музики люди відчувають менше болю. Музика активізує сенсорні шляхи, які приглушують больові відчуття і сприяють розумовому та емоційному прилученню.
Зцілює розбите серце.
Насправді тут мова йде про серцевий напад. Справа в тому, що музика допомагає поцієнтам, які відновлюються після серцевого нападу або операції на серці, знижує кров'яний тиск, сповільнюючи частоту серцевих скорочень і зменшуючи тривожність.
Як профілактичний засіб рекомендується слухати радісну музику або пісні, які змушують вас краще почуватися.

МУЗИКА ШОСТАКОВИЧА

110 років від дня народження
Дмитра Дмитровича Шостаковича
(1906—1946),
 російського композитора,
піаніста, педагога

Шостакович — один із самих виконуваних у світі композиторів, його творчість — одна з вершин музичного мистецтва 20 століття. Його твори — це справжні вираження внутрішньої людської драми. Вони мають величезне значення для музики і музики всього світу.
Дмитро Дмитрович Шостакович народився (12) 25 вересня 1906 року в Петербурзі, в родині інженера-хіміка. Батько Дмитра був великим любителем музики, мати хлопчика була теж музично обдарована. Тому любов до музики він успадкував від батьків. 
Коли юному Дмитру виповнилося одинадцять років, мати вирішила визначити його в приватну музичну школу Гляссера. Тут неабиякі здібності хлопчика були багатьма помічені. Шостаковича представили відомому композиторові, директору Петроградської консерваторії А.К. Глазунову. Він уважно поставився до починаючому музиканту і порадив йому всерйоз зайнятися композицією, вважаючи її основним покликанням талановитого юнака.

МЯСКОВ КОСТЯНТИН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

МЯСКО К. О.

Народився в музичній сім'ї 15 серпня 1921 року в Полтаві. Батько сам виготовляв музичні інструменти і навчив сина грати на концертіно та баяні. Мати співачка. Із 7 років Костянтин виступав у художній самодіяльності. 

Із 1935 року навчався в Харківському музичному училищі. У 1939–1945 рр. баяніст-концертмейстер ансамблю Харківського військового округу (виступав на фронтах Другої світової війни). У 1946–1951 соліст Донецької обласної філармонії, в 1951–1952 соліст республіканської філармонії у Києві. У 1952 вступив і 1958 р. закінчив Київську консерваторію по класу композиції, де був учнем композиторів К. Ф. Данькевича та Л. Ревуцького. 

Автор кількох десятків популярних пісень на слова Дмитра Луценка, Юрія Рибчинського, музики для кіно, пісень для дітей, інструментальних творів. Автор романсів на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Максима Рильського, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, А. Малишка, які виконували відомі співаки Д. Петренко, А. Мокренко, Д. Гнатюк та ін. Автор музики до кінофільмів й телепостановок ("Капітани не запізнюються" та ін.). Його твори на вірші Т. Г. Шевченка – "Защебетав жайворонок", "І ти, моя єдиная", поема "Думи мої". Понад 400 творів опубліковані, понад 500 записані у фонд радіо. Писав твори для оркестру та ансамблів народних інструментів.

Нагороджений медаллю ім. О. Александрова (1987) та ін. Був членом Національної спілки композиторів України.

Останні роки життя Костянтин Олександрович провів у злиднях, тяжко хворий, не маючи грошей на необхідні ліки, без будь-якої допомоги з боку держави. Доведений до відчаю, скоїв самогубство – викинувся з вікна 4 січня 2000 р.

Твори :

Оперета "Браво, пане Антоніо" (Київ, 1976);

для солістів, хору і симфонічного оpкестру – Кантати : "Світанок над Африкою" (сл. В. Шкоди і африканських поетів, 1963); 

"Донбас" (сл. М. Упеника, 1966);

МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ДЖАЗУ

На 36-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка відбулася наприкінці осені 2011 року, рішенням міжнародного співтовариства було оголошено 30 квітня Міжнародним днем джазу.

Джаз виник наприкінці 19 - початку 20 століття в США як синтез африканської та європейської культур і донині залишається унікальною формою музичного мистецтва, що об'єднує раси і національності і стирає межі між людьми і державами.

Основна мета цього свята, як зазначили його засновники, - "підвищення ступеня інформованості міжнародної громадськості про джаз як про силу, що сприяє миру, єдності, діалогу і розширенню контактів між людьми".

1. Джазова музика: історія, особливості, кумири // Все для Вчителя. - 2009. - № 15-16. - С. 27-28
2. Молодость джаза : [Корни джаза. Хронология джаза. Легендарные имена джаза] // Древо познания. - 2002. - N 16. - С. 7-10
3. Прісич Н. Музичні ритми Америки / Н. Прісич // Мистецтво та освіта. - 2009. - № 3. - С. 49-52