СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ

Ця людина пройшла через справжнє пекло, однак знайшла в собі сили творити прекрасне.

Сто років тому, 9 січня 1924 року, у Тбілісі, у вірменській родині народився хлопчик на імʼя Саркіс, якого весь світ знає як Сергія Параджанова. Його доля була нелегкою, однак сповненою пригод. Параджанову судилося зняти кілька фільмів, визнаних шедеврами, потрапити до радянської в'язниці, вижити там у найважчих умовах і стати одним із найвидатніших кінорежисерів ХХ століття.

Після визволення з радянської вʼязниці митець жартував, що його звинуватили у тому, що він зґвалтував 340 членів КПРС.

Параджанов не приховував своїх критичних поглядів на радянську систему. Він намагався жити і працювати так, ніби Радянського Союзу з його репресивним апаратом, обмежувальною та ідеологічно бідною культурною політикою просто не існує.

Українське кіно: перші кроки

Майбутньому режисеру дуже пощастило, адже у московському ВДІКу він став учнем класика радянського та українського кіно Ігоря Савченка.

Значна частина випускників після закінчення ВДІКу вирушила працювати в Україну – на Київську та Одеську кіностудії. Параджанову тоді випало поїхати до Києва.

Настає дуже цікавий період у його творчості. Параджанов знімає кілька відверто посередніх фільмів. Спочатку це «Андрієш», далі «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені». Це були «проби пера», адже скоро режисер створить найкращий український фільм.

«Тіні забутих предків». Стрічка знята на Київській кіностудії у 1964 році за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського. Майже через 60 років після цього кінокритики визнали кінострічку найкращим фільмом в історії українського кіно.

Фільм вийшов українською мовою і не був дубльований російською, що було для того часу майже нечуваним. Параджанов одразу став знаменитістю, відомим режисером, а влада побачила в ньому ще й українського націоналіста, мабуть, тому що він потоваришував з дисидентами і не приховував свого невдоволення культурною політикою Радянського Союзу.

Це відіграло чималу роль у тому, що його наступний фільм – «Київські фрески» закрили, хоча зйомки вже йшли повним ходом.

Невідзняте кіно Параджанова про Київ

Важко думати про те, скільки стрічок Параджанова не побачив світ через заборону на творчість і репресії – успіх «Тіней забутих предків» не відкрив для митця можливостей.

Якщо режисер не міг знімати кіно, він писав його – так у нього назбиралося десятки невтілених сценаріїв. Артгаусне кіно «Київські фрески» мало бути присвячене 20-річчю перемоги у Другій світовій війні, сценарій був написаний разом із письменником Павлом Загребельним.

На думку цензорів, проєкт виявився дуже вільної форми, тому дирекція студії одразу ж закрила фільм. Натомість Параджанов не дозволяв комісії вносити правки у сценарій та всіляко відмовлявся йти на компроміси. Через кілька місяців стрічку зняли з виробництва за причиною «містично-суб'єктивного ставлення до сучасної дійсності».

Від «Київських фресок» збереглися лише 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи.

Параджанов пізніше скаже: «Час перетворив наш матеріал на фільм, і я хочу, щоб ви подивились його!». Уже в 1988 році на кінофестивалі в Мюнхені світова кінематографічна преса визнала ці проби-етюди «новаторським відкриттям!

Не лише «Тіні…»: 6 легендарних робіт Параджанова – «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Арабески на тему Піросмані», «Лебедине озеро. Зона», «Етюди про Врубеля», «Ашик-Керіб»

В'язниця: подорож до пекла

Після «Кольору граната» в СРСР перед його автором зачинили всі двері. Він написав близько десятка сценаріїв, у тому числі такий «невинний» як «Диво в Оденсе», розповідь про життя казкаря Андерсена (спільно з Віктором Шкловським). Але жодний з них не реалізували – чиновництво не дрімало. І що гірше – не дрімали спецслужби.

Параджанов був на прицілі у КДБ. Попри це, режисер продовжував дружити з дисидентами (хоча самого його дисидентом назвати не можна) і час від часу публічно виступати з «крамольними антирадянськими промовами».

І силовики перейшли до дій. Сфабрикували анонімні доноси, пошили кримінальну справу, висунули звинувачення. Суд був (звичайно!) закритим, і у 1974 році Параджанов отримав п'ять років ув'язнення у таборах суворого режиму за звинуваченням в одностатевих зв'язках, насильстві та порнографії.

Вижити в радянській в'язниці, потрапивши туди за гомосексуалізм, було надзвичайно складно. Параджанову це вдалося, хоча він пройшов через справжнісіньке пекло – муки, знущання, спробу самогубства, тяжкі хвороби, голод.

В'язні, які не вірили спочатку, що до них потрапив знаменитий режисер, поступово перейнялися повагою до нього як до художника. Увʼязнення Параджанова обернулося новим сплеском таланту, креативності та надзвичайної яскравості творчих рішень.

Кампанія за звільнення режисера, яку вели Ліля Брік, Андрій Тарковський, Лукіно Вісконті, Роберт де Ніро, та інші всесвітньо відомі митці та літератори, дала результат, коли французький письменник Луї Арагон погодився приїхати до Радянського Союзу. Він попросив Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова.

І досяг свого. Режисер вийшов на волю 31 грудня 1977 року і повернувся додому до Тбілісі.

ЮЛІЯ ПАЄВСЬКА

Жінка, яка пройшла полон – і змогла записати вірші з того боку вічності.

Відома українська військовослужбовиця, парамедикиня та волонтерка Юлія «Тайра» Паєвська анонсувала вихід друком збірки поезій під назвою «Наживо», написаних нею після полону.

«Читайте. Якщо не боїтесь дізнатись, як звучить біль і любов», – 

закликала «Тайра».

Юлія Паєвська (псевдо: «Тайра», «Габрієл») народилася 19 грудня 1968 року в Київі – військовослужбовиця, парамедикиня, психолог, волонтерка та доброволиця; командирка підрозділу «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го військового мобільного госпіталю (2018-2020, офіцерка корпусу НГУ «Хартія».

Юлію виховували бабуся та дідусь – ветеран Другої світової війни Костянтин Чубуков. З 1-го класу у школі вчилася робити перев'язки і накладати джгути: її вчила шкільна медсестра, яка була санінструктором під час Другої світової. З шести років займалася спортом.

Закінчила Національний університет фізичного виховання і спорту України (НУФВІСУ). Є дружиною Вадима Пузанова, мають дочку Анну-Софію. До 2014 року професійно займалася дизайном (книжкова графіка, реклама) та художньою керамікою. Займається спортом, має 5-й дан айкідо. Очолює федерацію айкідо «Мутокукай Україна» та викладала айкідо понад 20 років.

Початок російського вторгнення 2022 року зустріла у Маріуполі. Надала допомогу сотням поранених бійців та цивільних : доставляла людей у шпиталь і направляла їх до лікарів залежно від пошкоджень та ступеня ураження. 16 березня Юлію та водія реанімобіля Сергія, з яким вона працювала, затримали на блокпості в селищі Мангуш неподалік Маріуполя. Вони потрапили в полон до російських окупантів, коли їхали так званим зеленим коридором, організованим для виїзду цивільних до Запоріжжя.

17 червня 2022 року Президент України Володимир Зеленський повідомив, що Юлію звільнили після трьох місяців полону: «Вдалося звільнити з полону «Тайру», українського парамедика Юлію Паєвську.

На червень 2025 року займає посаду в відділі морально психологічного забезпечення 13 БрОП.

Паєвська Ю. (Тайра) Ю. Наживо : поезії / Юлія Паєвська (Тайра). – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2025. – 144 с.

«Наживо» – це дебютна поетична збірка, що виникла як осмислення пережитого досвіду: одинадцяти років війни, полону та випробувань особистості. Тут не стільки про пошук балансу, більше про стійкість і незламну людяність, яка набирає сили попри будь-які виклики. Ця історія – шлях волі (в усіх сенсах), що проходить до сяйва крізь найтемнішу імперію в стані руйнації.

«Я не збиралась видавати вірші. Але деякі речі – оживають і існують ніби самі по собі. «Наживо» – це тексти, які не питали дозволу бути. Вони не лагідні. І не милі. Вони про виживання всупереч», – ідеться в дописі. Тайра пише, щоби пам’ятати, щоби не пробачити забуттю, щоби зберегти справжнє обличчя війни – жіноче, сильне, вистраждане.

Як розповіла авторка, після полону, аби зібрати до купи розідрану душу і вирівняти психіку, вона вибрала однією з терапій поезію. «...Тим більше, що вірші я писала завжди, але тільки тепер, здобувши неймовірно важкий досвід війни, полону та тортур мені є що сказати світу», – додала вона.

«Навіть в підвалах Донецька я писала уламками вапна вірші та псалми на обідраних стінах вкритих підозрілими плямами грибка і страждань. Ті рядки лишились в Донецькому СІЗО. І я їх не запам’ятала. Нічого. Я написала нові...», – зауважила Паєвська.

У цій збірці – війна. Полон. Тортури. Госпіталь у вогні і крові Маріуполя. Живі й мертві.

Це тексти, написані між евакуацією поранених, любов’ю і катівнями та перельотами між континентами. Поезія, яка не просить співчуття. Вона – дух епохи.

Тайра попри все каже не «досить», а «далі буде».

Це – «Наживо». Як голка, що стягує краї рани та реальності.

«А ненависть стане любов'ю,

а ти дочекаєшся мене

із цього полону…»

Для кого ця книжка?

• Для всіх, хто хоче відчути, чим живе Україна в момент історичного болю і боротьби.
• Для тих, хто цінує поезію, написану не про війну, а зсередини війни.
• Для читачів, яким близька збірка «Воєнний стан», твори Артема Чеха, Бориса Гуменюка, Олени Гусейнової.
• Для молоді, яка хоче розуміти не заголовки, а справжні людські історії війни.
• Для усіх, хто шукає книжки українською мовою – чесні, глибокі, емоційні.

Народ, що не пам'ятає своєї історії, не готовий зустріти своє майбутнє, саме тому ворог великі сили і ресурси втрачає саме на фальшування історії як минулого, так і сучасності. Але скільки не називай темряву світлом – сенс явищ від того не зміниться.

Юлія Паєвська

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь на Полтавщині (тепер Охтирський район Сумської області). Закінчив початкову, потім – двокласну школу в Зінькові.

Навчався в Київській військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. Працював фельдшером: спочатку – в армії, а згодом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. 1917 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, але навчання не закінчив. Натомість розпочав журналістську та літературну роботу. З 1919 р. почав писати фейлетони. Цього ж 1919 р. разом з іншими ентузіастами українського відродження потрапляє до Кам’янця-Подільського, звідки повертається навесні 1920 р. Восени журналіста заарештовують, але ніяких доказів вини не знаходять, тому у квітні 1921 р. П. Губенка випускають із в’язниці. Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор. На вимогу читачів їх видавали окремими збірками. До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до 2 мільйонів примірників, нечуваної тоді цифри. У грудні 1933 р. Остапа Вишню знову заарештовано. Його було звинувачено у підготовні терористичного акту. Письменника засудили до смертної кари, але потім вирок замінили десятьма роками ув’язнення в північних таборах. Його письменник відбував у Чиб’ю Ухто-ПечОрського табору. Остапові Вишні пощастило вижити. Тільки у 1944 р. він повертається додому і продовжує писати. Помер Остап Вишня у 1956 році.

Вишня О. Мисливські усмішки та інші оповідання / О. Вишня. – Донецьк : БАО, 2007. – 288 с.

«Мисливські усмішки» – збірка творів українського письменника Остапа Вишні. Вважається вершиною розвитку жанру «усмішки», які Максим Рильський назвав «ліричною поезією в прозі». Остап Вишня був затятим мисливцем та рибалкою, часто виїжджав у мальовничі місцевості з друзями на полювання. Усі ті спостереження, усе почуте він записував та використовував згодом при написанні «Мисливських усмішок».

«Мисливські усмішки» Остапом Вишнею були написані вже після війни, коли він повернувся зі сталінських таборів. Роботу над збіркою Остап Вишня закінчив у 1956 році незадовго до своєї смерті. Повний же цикл оповідань вийшов 1958 року у видавництві «Держлітвидав».

Ірина Вільде, справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон, – українська письменниця, народилась 5 травня 1907 року у Чернівцях. Найвідоміша як авторка феміністичного роману «Сестри Річинські», за який отримала Шевченківську премію у 1965 році. Вона також була депутаткою Верховної Ради УРСР та очолювала Львівську організацію Спілки письменників України.

Народилась 5 травня 1907 року у Чернівцях. Батько, Дмитро Макогон, був письменником.

Навчалась у Чернівецькій гімназії, потім у Станиславові (тепер Івано-Франківськ), де здобула освіту на гуманітарному факультеті Львівського університету.

Дебютувала у 1930 році з оповіданням «Поема життя». У 1935 році взяла псевдонім Ірина Вільде. Писала про життя західноукраїнської інтелігенції, мещанства, студентської молоді, зокрема про жінок.

Автор романів «Сестри Річинські», «Метелики на шпильках», «Повнолітні діти» та інших творів, зокрема збірок оповідань та повістей.

Лауреатка Шевченківської премії (1965). Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965-1966).

Померла 30 жовтня 1982 року у Львові.

Вільде І. Твори : в 5-ти т. / І. Вільде . – Київ : Дніпро, 1986 – Т. 2., Кн. 2-а., Ч. 1-а : Сестри Річинські : роман. – 1987. – 424 с.

Чотирьох дочок коломийського священика зненацька після смерті батька захоплюють життєві обставини часів міжвоєнної Польщі. Ірина Вільде зробила суспільно-політичний зріз епохи, показавши дискурс ідеологій ХХ століття: від польського шовінізму до комуністичного підпілля. Критика роману поділилася надвоє: одні звинувачують його у трансляції радянщини, інші вважають, що авторці вдалося обійти цензуру й обвести владу навколо пальця. У будь-якому разі це приклад великої жіночої прози – із карколомними любовними лініями, складною плутаниною почуттів героїнь та характерними психологічними образами, що розгортаються в історичному контексті.

Марко Вовчок (справжнє ім'я – Марія Олександрівна Вілінська) – відома українська письменниця, перекладачка, народилася 22 грудня 1833 року в селі Єкатерининське, Орловської губернії (нині Липецька область, росія), у збіднілій дворянській родині. Вона здобула освіту в приватному пансіоні та самостійно вивчала українську мову, культуру та побут українського народу. Марко Вовчок відома своїми "Народними оповіданнями", які принесли їй широке визнання та стали класикою української літератури.

Марко Вовчок народилася в родині, де панувала французька мова. Вона отримала домашню освіту, а потім навчалася у приватному пансіоні в Харкові.

У 1851 році Марія вийшла заміж за етнографа Опанаса Марковича, що вплинуло на вибір псевдоніму. Подружжя оселилося в Україні, де Марко Вовчок почала активно цікавитися життям українського народу та його культурою.

У 1857 році вийшли друком «Народні оповідання», які мали великий успіх. Твори Марка Вовчка вирізнялися психологізмом, яскравими персонажами та глибоким співчуттям до простих людей.

Через хворобу Марко Вовчок змушена була виїхати за кордон, де продовжувала працювати над своїми творами, вивчала мови та спілкувалася з іншими літераторами.

Після повернення до Росії письменниця вела більш усамітнений спосіб життя. Останні роки провела в Нальчику, де й померла 10 серпня 1907 року.

Марко Вовчок була однією з найосвіченіших жінок свого часу, знала багато мов, зокрема українську, російську, французьку, англійську, польську, німецьку та інші. Її творчість зробила значний внесок у розвиток української літератури, а її твори залишаються актуальними й досі.

Вовчок М. Інститутка : повість / М. Вовчок. – Київ : Дніпро, 1979. – 108 с.

З історії написання твору «Інститутка»

Марко Вовчок працювала над повістю з початковою назвою «Панночка» з 1858 по 1859 рік.

Прагнучи ще з більшим сарказмом підкреслити типові риси морально-духовного виродження і стан культури та освіти панів-кріпосників, письменниця змінила назву твору на «Інститутка».

У 1860 р. повість була надрукована російською мовою на сторінках журналу «Отечественные записки». Українською мовою вийшла в журналі «Основа» в 1862 р. з посвятою Т. Г. Шевченку. Марко Вовчок познайомилась з ним у січні 1859 р., перебуваючи в Петербурзі. Тоді ж, у січні, поет, високо оцінивши «Народні оповідання» письменниці, написав вірш «Марку Вовчку». У ньому були такі рядки:

Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих…

ВАЛЕРІЙ ЗАЛУЖНИЙ

Посол України у Великій Британії та колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний видав свою книжку «Моя війна». Вона є першою з трилогії.

За його словами, він почав працювати над книгою ще у березні 2023 року, коли був на посаді головнокомандувача. Редагувала рукопис його дружина.

Залужний розповідає, що написав книгу для молоді та хоче в ній «донести важливу істину: у житті можливо все, якщо ти дуже цього хочеш».

«Це книга про мою війну. По-перше, війну з власними страхами, які не дають щось робити. По-друге, війну з людьми, які перешкоджають досягати мети. І нарешті – війну з обставинами, які стають перепонами у житті», – описує свій твір ексголовком.

Книга Залужного «Моя війна» – це історія особистості та водночас історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої, ґлобальної, повномасштабної. Автор тісно переплітає події різних часів: з мирної школи 80-х у Новограді-Волинському (сьогодні – Звягель) переносить читача на Донбас 2015-го, у напівзруйнований клас, із казарм військового училища – до окопів та бліндажів 2014-го, із затишних квартир, обжитих дружною родиною, – у бункери урядового кварталу 2022-го…

«Ця книжка – особиста розповідь генерала Валерія Залужного про шлях від хлопчака до Головнокомандувача Збройних сил України. А водночас це історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої і повномасштабної», – йдеться в анотації.

Наступні дві книжки матимуть назви «Наша війна» та «Їхня війна».

ІВАН СІРКО: ЯКИМ МИ ЙОГО НЕ ЗНАЄМО

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них – кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. Часто в бій за праведне діло вів козаків Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй. Про це – у матеріалі бібліографічного покажчика. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

Іван Сірко: яким ми його не знаємо : (до 420 (415) річчя від дня народження Івана Сірка) : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 32 с. – (Серія «Титани, які зміцнюють націю»).

ЧИТАННЯ УКРАЇЦІВ

Український інститут книги опублікував результати всеукраїнського соціологічного дослідження «Читання в контексті медіаспоживання та життєконструювання».

«Можна сміливо стверджувати, що це дослідження читання – наймасштабніше за останній час: воно охопило практично всі вікові групи, включало не лише масові опитування, але й фокус-групи. Окрім того, це дослідження логічно продовжило дослідження The Ukrainian Reading and Publishing Data 2018, а отже, ми нарешті можемо говорити про те, чи змінилися читацькі звички українців за цей період – тобто вперше відстежувати динаміку, будувати плани щодо промоції читання та зростання кількості читачів. Переконана, що ці дані будуть корисними для всіх, хто працює у галузі книговидання і культури загалом», – розповіла координаторка дослідження Ірина Батуревич.

За результатами дослідження, найпопулярнішими жанрами для дорослих є класика (20%) та детективи (18%), любовні романи (16%), книги з психології та саморозвитку, а також фантастика і фентезі та сучасні романи (по 15%), наукові та науково-популярні видання (14%), фахова та бізнес-література (12%).

Ось ще кілька важливих і цікавих результатів дослідження:

• вперше за часи незалежності України українські читачі почали надавати перевагу саме україномовним книжкам – 32% українською проти 27% – російською;
• 8% дорослих і 13% дітей щоденно читають книжки;
• у 2020 році 34% українці хоч раз купили друковану книжку;
• за час карантину 2020 року 23% дітей-читачів почали частіше читати під час карантину, а 16% – рідше;
• жінки значно частіше читають, ніж чоловіки: ніколи не читає 38% чоловіків і 28% жінок, при цьому, щодня читають 7% чоловіків і 9% жінок;
• 57% дітей читають з примусу.

За словами директорки Українського інституту книги Олександри Коваль, третина людей в Україні читають більше ніж раз на тиждень.

«Можна побачити, як разюче відрізняється ситуація з читанням в Україні і в кількох європейських країнах. Скільки людей читає регулярно, тобто більше ніж раз на тиждень, чи мінімум раз на тиждень.

І якщо в Італії цей показник 56%, в сусідній з нами Польщі 36%, то в Україні таких читачів, які читають книжку більш ніж раз на тиждень, лише 27%», – розповіла Коваль під час Всеукраїнського форуму «Україна 30. «Культура. Медіа. Туризм».

«Трохи зросли продажі електронних книжок, чи через інтернет-книгарні, а не через стаціонарні книгарні. Але це лише трошечки, і зовсім не відповідає тим трендам і тенденціям, які ми можемо спостерігати в інших країнах світу, де справді є реальне зростання на 7-9% продажів за результатами року.

Довідково

У дослідженні взяло участь 3900 осіб, а саме – 2100 дорослих та 1800 дітей. Зокрема, було проведено 8 фокус-груп з дорослими респондентами 18-59 років та 16 фокус груп з дітьми 6-17 років.

Респонденти надали відповіді на 44 запитання, що широко охоплюють книжкову тематику.

За матеріалами – Український інститут книги

БРІАННА ВЕСТ

Бріанна Вест – сучасна американська журналістка, консультантка та письменниця. Майбутня авторка декількох бестселерів, які перекладені більше ніж на сорок мов народилася 11 жовтня 1992 року в Нью-Йорку, США, освіту здобула в Елізабеттаунському коледжі. Після закінчення аспірантури Бріанна працювала журналісткою, писала для «Forbes» та «Teen Vogue», у колонках яких ділилася своїми творчими роботами та особистими роздумами, отриманими в результаті багаторічного самодослідження та медитаційної практики.

Авторка має талант коротко й влучно пояснити, як керувати власним життям й підкорювати не якісь примарні вершини, а самого себе, ці знання та професійний досвід написання текстів стали підґрунтям для створення декількох книжок, які були продані накладом понад мільйон примірників!

Серед найпопулярніших книжок авторки:

«101 есей, який змінить ваше мислення»;

«Тією горою є ви. Як перетворити самосаботаж на самовдосконалення»;

«Ceremony»;

«Salt Wather».

«The Privot Year»;

«When You're Ready, This Is How You Heal».

Книги Бріанни Вест стануть в пригоді широкому колу читачів, адже своєю місією авторка визначила допомогу іншим у розкритті їхнього потенціалу, часто її поради допомагають впоратися з життєвими труднощами та краще зрозуміти, як влаштоване життя навколо. Відкрийте для себе не лише корисну, але й дійсно цікаву науково-популярну літературу разом з творами письменниці.

Це те, що вас зцілить, коли будете готові

Припиніть складні розмови з людьми, які не хочуть змін. Перестаньте бути з тими, кому байдужа ваша присутність. Облиште віддавати перевагу людям, які змушують вас робити вибір. Не варто любити тих, хто не готовий любити вас.

Ви існуєте в багатьох формах, образах, переконаннях та історіях, однак єдина історія, яка коли-небудь матиме значення, – та, яку ви розповідаєте собі. Зцілення від травми – це не одноразова подія. Справжня робота зцілення полягає в тому, щоб дозволити цьому зриву пробудити нас із глибокого стану несвідомості, звільнити особистість, до якої ми адаптувалися, і почати свідомо складати історію про те, ким ми повинні бути.

У новій збірці, що стала продовженням бестселера «101 есей, який змінить ваше мислення», Бріанна Вест ділиться понад 40 новими творами, які допоможуть вам знайти внутрішню опору й стати на шлях справжньої трансформації.

Переломний рік. 365 днів, щоб стати людиною, якою ви справді хочете бути

Ця книга із короткими розмірковуваннями на щодень стане корисним супутником для тих, хто потребує додаткової мотивації. Вона може допомогти вам завершити проект або отримати нову роботу, змінити ставлення до проблем і тривог або знаходити плюси навіть у найнеймовірніших ситуаціях, почати сприймати себе такими, якими ви є, або змінитися й стати тими, ким ви завжди хотіли бути.

Колекція повсякденних медитацій від авторки бестселерів «101 есей, який змінить ваше мислення» та «Тією горою є ви» дасть вам змогу збагнути, як отримати від себе більше, ніж ви, можливо, сподівалися. Присвятіть наступні дванадцять місяців свого життя, щоб принести в нього виважені й реальні зміни, які починаються з вашого мислення.

УКРАЇНСЬКІ ПЕРШОДРУКИ

Одне з найбільших у світі зібрань української літератури має американський Гарвард. Тут можна знайти першодруки «Нового завіту» «Острозької Біблії», «Абетки Федорова», «Кобзаря», оригінали документів доби Івана Мазепи тощо. Хоча більшість стародруку Гарварду подарували, університет щороку виділяє на купівлю української літератури тисячі доларів. В одній із гарвардських бібліотек побували журналісти «Голосу Америки».

Зібрання рідкісних книг можна знайти в одній зі 70-ти бібліотек Гарвардського Університету – Гоутон. У колекції чимало і українських стародруків.

«У Бібліотеці Гоутон зберігаються такі цінні книжки як першодруки Івана Федорова. Скажімо, Буквар – це дуже цінна книга, примірника якого немає навіть в Україні. «Острозька Біблія», «Псалтир», «Кобзар» Шевченка 1840 року, першодрук «Енеїди» Котляревського, рукопис Сковороди, маємо першодрук, оригінал книги Куліша, видання Києво-Печерської Лаври, грамоти Івана Мазепи» – розповідає бібліотекар Гарвардського Університету, бібліограф Українських колекцій.

«Буквар», або як його ще називають, «Абетку» видав Іван Федоров 1574 року у Львові. Її знайшов випадково в антикварній крамниці російський підприємець і театральний діяч Сергій Дягілєв, – про це згадує у своїх спогадах його партнер – український балетний танцюрист і заповзятий колекціонер стародруку Серж Лифар. Після смерті Дягілева колекція його книжок, включно з “Букварем», перейшла у руки театрального діяча Бориса Кохно, який пізніше продав його Гарвардському випускнику Баярду Кілгуру.

Сьогодні ж «Абетку» Івана Федорова оцінюють у мільйон доларів. Звичайно, її вартість безцінна, так як іншого примірника немає. Але напевне можемо говорити у розмірі мільйона доларів.

Українські книжки у Гарварді почали збирати на початку 20-го століття. Здебільшого це були подарунки колекціонерів. І лише зі створенням при Гарварді Українського наукового інституту понад 50 років тому літературу з України почали закуповувати систематично.

«Тоді був даний клич для української громади, щоб збирати кошти, бібліотеку, джерельну базу для викладацьких студій у Гарварді. Цілі бібліотеки надійшли у подарунок для Гарвардської бібліотеки», – розповідає бібліотекар Гарвардського Університету.

У Гарварді є кілька бюджетів на українську книгу. Англомовні книжки про Україну друкує та закуповує здебільшого Український інститут. Україномовні книжки та журнали – це прерогатива Гарвардської бібліотеки Вайденер.

Книжки, видані в Україні, відбирають за кількома принципами: пропозиції від спеціалізованих компаній-посередників за відповідною угодою, за рецензіями експертів та спеціальні замовлення викладачів Гарварду. Обирають за темами, не авторами. Спектр жанру дуже широкий – наукова література, академічні публікації, популярна й художня література, спогади, мемуари, і навіть українські фільми.

Паралельно бібліотека рідкісних книжок Гоутон виділяє кошти на придбання стародавніх видань:

Бібліотека зацікавлена тим, щоб продовжувати поповнювати бібліотеку рідкісної книги. Є на це навіть фондування для першодруків та рукописів. Одним із джерел є антикварні магазини, а також так звані вендори, які займаються саме рідкісною книгою. Очевидно, це мають бути вендори, які вже є в Північній Америці, тому що за законодавством, рідкісну книгу ми б не стали вивозити з України. Якщо вона вже потрапила закордон, і вона є в приватних руках, бібліотека зацікавлена, щоб її зберігати в особливих умовах, з особливим доступом, для майбутніх поколінь.

​Українська книга вміє закохати у себе читача, розповідають американські студенти:

«Коли почала читати українську літературу, усі – від Шевченка до Андруховича – мали щось, що мене зацікавило», – каже студентка Гарварду Сара Пауел.

Меґан Данкен Сміт каже, що бібліотека Гарварду пропонує багато способів, як дізнатись більше про Україну, і бібліотека – найцінніший із них.

«Вони (українці у Гарварді) мають кілька професорів, пречудову бібліотеку і дуже багату програму заходів, не лише для тутешніх студентів, а й для громадськості», – каже докторант Меґан Данкен Сміт,.

Наразі більшість бібліотек Гарварду працюють над оцифрованням книжок і, в пріоритеті саме стародрук, адже комп’ютеризація відкриє доступ до рідкісних книг науковцям з усього світу, включно з українцями.

Джерело: ukrainian.voanews.com

ЕКРАНІЗАЦІЯ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

Фільми за мотивами творів української літератури

Фільми за мотивами творів української літератури стануть у нагоді тим школярам, які не встигають прочитати твори чи нудьгують під час читання, але дуже хочуть знати, про що ж у них йдеться. Як не прочитали, то хоч подивіться!

«Ой Морозе, Морозенку» – https://www.youtube.com/watch?v=PZL4HQsZVDU

Квартет Явір виконує пісню про козацького полковника Морозенка.

Іван Котляревський «Енеїда» – https://www.youtube.com/watch?v=1fp193W-pbg

Повнометражний анімаційний фільм за мотивами однойменної поеми Івана Котляревського 1991 року. Режисер – Володимир Дахно.

«Наталка Полтавка» – https://www.youtube.com/watch?v=6ZIcvvUCbdE

Телефільм-опера відзнятий на Українській студії телевізійних фільмів у 1978 р., екранізація однойменної опери 1889 р. українського композитора Миколи Лисенка (1842-1912), написаної на сюжет п’єси «Наталка Полтавка», Івана Котляревського (1769-1838).

Тарас Шевченко «Катерина» – https://www.youtube.com/watch?v=kZQzZwNXGMQ

Катерина – ліро-епічна соціально-побутова поема видатного українського поета Тараса Шевченка. Датована орієнтовно кінцем 1838 – початком 1839 року. Присвячена Василю Жуковському на пам’ять про викуп з кріпацтва.

Пантелеймон Куліш «Чорна рада» – https://www.youtube.com/watch?v=7G5IWmNboFM

Український художній історичний фільм за романом українського письменника Пантелеймона Куліша «Чорна рада», знятий у 2000 році.

Основні події фільму розгортаються у тяжкі для України історичні часи. Після смерті Б. Хмельницького загострюється боротьба за гетьманську владу між Якимом Сомком й Іваном Брюховецьким, кульмінацією запеклого політичного протистояння стає Чорна рада 1663 року. На тлі політичних інтриг, несподіваних союзів і зрад розгортається інша сюжетна лінія – любовна… Масштабні батальні сцени, мальовничі національні костюми, відомі й улюблені актори роблять фільм привабливим для найширшого кола глядачів.

Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» – https://www.youtube.com/watch?v=cmjKirMry6U

Український фільм диологія режисера Володимира Городька 1993 року, знятий кінооб’єднанням «Консорціум Козак», екранізація однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького. Друга серія знята у 1994 році.

Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля» – https://www.youtube.com/watch?v=rdNxd48uXqU

Український радянський фільм-спектакль Київського державного українського драматичного театру ім. І. Франка за п’єсою Івана Тобілевича, знятий у 1953 році на Київській кіностудії художніх фільмів. Режисер спектаклю – Гнат Юра, режисер фільму – Олексій Швачко.

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків» – https://www.youtube.com/watch?v=cREQ9j6fEXI

Геніальна екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського знятимтСергієм Параджановим, що розкриває не лише історію забороненого кохання, але й неймовірну історію українських горців часів язичницької Русі.

Події розгортаються в мальовничих та містичних горах Карпат, де вже кілька десятиліть ворогують два гуцульських клани – Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що Іван Палійчук покохав красуню Марічку із ворожого роду Гутенюків. Їм не судилося бути разом. А спроби знайти кохання з іншою, не принесло Іванові щастя. Лише у передсмертному маренні побачив він світло свого щастя…

Фільм «Тіні забутих Предків» (1964) нестаріюча українська класика, яку необхідно дивитись всім поціновувачам справжнього кіно.

Ольга Кобилянська «Земля» – https://www.youtube.com/watch?v=gOoWxac0bJs

Повість «Земля» висвітлює одвічні проблеми – людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків – це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів. Так, Михайло і Сава – протилежні психологічні типи. Марійка та Івоніка – уособлення цінностей народної моралі, Сава і Рахіра – втілення духовної деградації, образ Анни передає трагедію шляхетної, чутливої душі в жорстоких обставинах тогочасного сільського життя.

СЕРГІЙ РУБНІКОВИЧ

Автори-військові: Сергій Рубнікович

Сергій Рубнікович – учасник антології мілітарної поезії #ФРОНТМЕНИ. Воїн і поет наділений винятковим поєднанням щирого чуття справедливості та гострої самоіронії.

Сергій Рубнікович – автор збірки «Згустки», у 2020-му році переміг у конкурсі «Гайвороння». До повномасштабного вторгнення був координатором поетичних вечорів від літературної спільноти молодих авторів «ЛітСтейдж».

Сергій родом із Кіровоградської області. Навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а згодом шість років викладав українську мову та літературу в сільській школі на Кіровоградщині. Під час пандемії коронавірусу повернувся до Києва – саме тут його й застало повномасштабне вторгнення.

У 2022-му долучився до Сил територіальної оборони України й з того часу служить у 112-й окремій бригаді.

«Ми живемо в надзвичайно практичні часи, і все вимірюється твоєю здатністю адаптуватися та безпосередньо впливати на ситуацію тут і зараз.

Час на поезію в мене ще буде, сподіваюся. Колись я зможу посидіти, пописати мемуари, порозмірковувати про вічне, поїздити по резиденціях за кордоном із презентаціями. Але зараз мені не до літератури»

Рубнікович С. Згустки : [вірші] / С. Рубнікович. ‒ Київ : Саміт‒Книга, 2021. ‒ 120 с.

В збірці «Згустки» тексти, поєднує характерний голос – ламаний ритм, неточні рими та насиченість метафорами. Загалом усе, про що пише автор, подано через таку калейдоскопічну оптику – і ледве помітні повсякденні події (наприклад, настання нового дня), і легендарні, епічні історії. Перші завдяки цьому дорівнюються за силою потрясіння до непересічних романтичних пригод, а другі, навпаки, набувають об’єму та реальності.

Ці добре знайомі сюжети – давньогрецькі міфи, які приємно впізнавати, напівлегендарні історії давньоруських князів, атмосферні фантазії на героїчну тематику – часто обертаються довкола смерті: індивіда, війська, племені, людства; адже, зрештою, хіба може бути серйозніший суперник для героя – як міфічного, так і романтичного? У результаті отримуємо вишукані, заколисливі казки про минувшину, що нагадують епічні саги та протяжні героїчні пісні, населені кочовими племенами, язичницькими богами, кротами, які живуть у черепах мерців, та алегоричними хтонічними зміями, що народжуються з утроби землі-матері.

Інколи здається, що письмо – спосіб для автора сховатися від жаху реального світу, оточити себе муром, щільною кладкою образів – хоч подекуди поет і визнає, що абстрактні конструкти не обов’язково збігаються з дійсністю: «миру птахи класти хотіли на наші гидкі каліцтва». Усе, що він зображує, постає двічі: реальний світ дублюється світом слів, оповіді про реальність; інколи навіть виявляється, що цей словесний усесвіт тривкіший за матеріальний:

як і слова сказані другу ворогу

пил як і ці сказані зараз мною

єдине що є — можливість посеред бою

продати їх дорого

єдине що буде — тінь від холодних літер

у яких житимуть душі ваші розбиті

навіть коли чашу ту буде випито

а твою краплю в бороду бог витер

А проте це аж ніяк не означає, що мовленнєва дійсність є для Рубніковича острівцем спокою. Перед нашими очима – оголене «серце поета в якім ятриться ніж / мови», і потрібні сили, аби місити цю словесну магму. Зусилля вимагаються і від читача: попри те, що ці вірші мають ритм і рими, вони не даються так просто, цей ритм потрібно ще приборкати, а рими – почути: цей віршовий простір пливкий, як болото, і треба бути уважним, щоб пройти ним, зрозумівши суть і не втонувши в словесному плетиві.

Загалом упродовж усієї збірки Рубнікович показує себе як автор, який уміє вибудувати драматургію вірша. Читаючи, цікаво спостерігати, як кожна думка чи історія визріває в нагромадженні образів, а тоді виливається в ефектну, часом афористичну кінцівку. Це, разом із добре опанованою формою, робить цю нехай і дебютну збірку цілісною та зрілою. Якщо вам до вподоби логічно виведені й водночас метафорично зашифровані сюжети та жирні крапки, після яких хочеться перечитати весь вірш спочатку, – «Згустки» принесуть вам як естетичну насолоду, так і приємне почуття завершеності.

«Джмелі»

єдиний порядок між цих божевіль

точки на кратах і цифри у звітах

та високо десь пролітає джміль

все сподіваєшся що не помітить

все сподіваєшся що промине

ляже далеко і без розриву

присудок в речення називне

без метафорики наративом

віриш – не злущиться жодне з гасел

з мудрих футболок в державне свято

любити цю грішну країну зараз

значить любити кожну посадку

і поки зневіра розкришує зуби

об травми які не цікавлять нікого

ти захищаєш усіх кого любиш

в першу чергу від себе самого

бо мрії сьогодні такі малі

що навіть здається нічого й не важать

та високо десь гудуть джелі

віриш що наші

віриш що наші

ДЕНИС АНТІПОВ

Люди культури, яких забрала війна. Денис Антіпов: боронити найцінніше

Денис Антіпов народився 30 червня 1989 року в Івано-Франківську. У 2006-му вступив до КНУ ім. Тараса Шевченка та почав навчання на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Навчально-наукового інституту філології. Двічі проходив навчання і мовне стажування у Південній Кореї: у 2008 році в Сеульському національному університеті та в 2011 році в Університеті іноземних мов Ханґук. Отримавши диплом, працював асистентом на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Навчально-наукового інституту філології

Лейтенант Денис Антіпов загинув 11 травня 2022 року біля села Довгеньке під Ізюмом на Харківщині. Офіцер отримав несумісні з життям поранення під час обстрілу танками й артилерією. Захиснику було 32 роки.

Мав багато захоплень і завжди намагався відкривати щось нове. Цікавився авіацією, любив історію України, поширював правду про боротьбу ОУН, УПА, Армії УНР.

Із перших днів Революції Гідності Денис був на Майдані Незалежності в Києві. Після початку війни став волонтером, а у 2015-му році приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади. Займався аеророзвідкою, став командиром взводу. Виконував бойові завдання під Донецьким аеропортом, у промзоні Авдіївки, на Світлодарській дузі. Взяв позивний Бук на честь свого прадідуся Дмитра Антіпова – воїна УПА.

Після 2016 року повернувся до мирного життя. Продовжив викладати в університеті та відкрив власну справу – виробництво іграшок і подарунків з дерева. Денис пройшов навчання у Київській школі економіки (Kyiv School of Economics) за програмою з підприємницької діяльності для ветеранів АТО і ООС. У жовтні-листопаді 2021-го за програмою UBL (Ukrainian Business Leaders) відвідав Сполучені Штати Америки.

24 лютого 2022 року Денис знову став на захист держави – тепер в аеророзвідці 95-ї десантно-штурмової бригади. Спочатку брав участь в обороні Києва, потім воював на Харківщині.

9 березня 2022-го отримав поранення під час артилерійського обстрілу біля міста Ізюм. У шпиталі створив сайт про злочини росіян в Україні. А в перших числах травня, одразу після завершення лікування, повернувся на передову.

«Денис знав дуже багато мов, їздив у різні держави світу. Йому пропонували переїхати, давали роботу, житло, щоб виїхав за кордон. А він відповів: «Ні за які мільярди я з України не виїду». Син усюди ходив з книгою. Якщо прочитав щось нове, хотів, щоб всі про це знали. Купував книги у двох екземплярах. Одну залишав у себе, а іншу передавав нам. Остання, яку передав – «Справа Василя Стуса», – розповіла мама Марія Антіпова.

«Неспинниий генератор ідей, людина-двіж по життю. Той, хто не відступав перед проблемами і завжди вставав після падінь. За твій неповторний гумор та внесок у розвиток Української Держави. Пам‘ятаємо і помстимось», – написав Сергій Молодід.

«Принциповий активіст. Боровся за українську мову та проти колоніального минулого в Україні... Завжди дотепний, веселий, цілеспрямований і впевнений у майбутньому. Він дуже любив Україну! Жив заради неї», – написав Андрій Ковальов.

Посмертно Денису присвоєно звання почесного громадянина Києва. Його іменем назвали вулиці у столиці та Хотимирі Івано-Франківської області. На Аскольдовій могилі в Києві захиснику відкрили меморіальну дошку.

Воїна поховали в селі Хотимир.

У Дениса залишилися батьки. Після загибелі сина вони започаткували стипендію для студентів кафедри корейської мови та літератури і створили фонд для підтримки студентів імені Дениса Антіпова.

КНИГИ ПРО ТЕ, ЯК ПРАВДУ ШУКАЛИ

5 книжок про те, як правду шукали

Якщо в основі сюжету – таємниця, яка раптом стає очевидною. Якщо провідний пафос твору – здивування. Ми звемо такий роман авантюрним, пригодницьким, детективним (і ще купа варіантів). Головне, що в такому творі герої неодмінно мають змінитися разом із новою інформацією, яку притьмом опанували. Це завжди романи становлення, бо вочевиднюється: наше самопізнання починається з гострого відчуття тайни. Зі спокуси секрету. З прагнення таємниці. Зрештою, із загадок починаються захопливі історії.

Тільки-от відповіді на ті загадки не мусять бути правдивими. Правда – це небезпечно. Правдиві історії (визнаємо це) є дуже некомфортним читанням. Книжки, в яких шукають правди, нас розважають і бентежать одночасно.

Джіо С. Ожинова зима : пер. з англ. / С. Джіо ; [пер. Ю. Костюк]. – Харків : Vivat, 2018. – 320 с.

Коли історія починається з поневірянь юної матері-одиначки, яка гарує покоївкою і залишає малу дитину одну вдома, то поруч завжди має бути якийсь «поганий чоловік». Ви ж в курсі жанрової необхідності? Джіо теж знає, як треба (що і робить її авторкою бестселерів). Саме так її «Ожинова зима» і починається. Це частина про Віру, яка живе в Сіетлі у 1933-у. Всі парні частини – про Клер, тамтешню ж журналістку у 2010-у. Між жінками є очевидний і неочевидний зв’язок, в їхніх стосунках є щось конче важливе.

Очевидне. На початку травня 33-го у Віри зник трирічний син. У наші часи Клер пише про цю подію журналістське розслідування. Зрештою, виконує роботу детектива: збирає інформацію, аналізує її та викриває злочинця. Втім, для Клер виявляється важливішим дізнатися, не хто скоїв злочин, а що сталося з жертвою. Так само і фактів про Велику Депресію в Сіетлі в книжці чимало, але не репрезентація історії міста через флешбеки хвилює Джіо.

Неочевидне. «Ожинова зима» – це термін із кліматичних досліджень. Він означає раптове похолодання у розпал весни. Наприклад, десь в перших числах травня на місто падає повноцінна снігова хуртовина. Так сталося і з Вірою, і з Клер. Саме в такий день зникла дитина однієї, і замовили статтю про це другій. По ходу розповіді виявиться ще безкінечна кількість збігів у житті двох жінок: зрештою, вони навіть носять одну ту саму прикрасу. Не реінкарнація, ні. Допельгангер, так. Те, що вони повторюють життя одна одної «в негативі» (Клер нехтує можливостями, яких Віра не мала), – зловісно. Так, наче травматичний досвід материнства робить із реальної жінки якусь деперсоналізовану універсалію.

Важливе. Факти і документи брешуть. Ніхто не може записати і розказати всю правду про своє життя. Навіть якщо отримуєш право на пряму мову, як Віра. Чи маєш весь арсенал аналітика-детектива, як Клер. Книжка Джіо не про правду, що виринає зненацька. Вона – про проміжок між самої подією і моментом, коли ми про подію розкажемо. «Ожинова зима» вичавлює по краплі правду з минулого. А насправді через сльозливий сюжет про загублених дітей розказує, як ми ловко ту правду не запам’ятовуємо. Навіть якщо й потребуємо її.

Ялом І. Брехуни на кушетці : психотерапевтичні оповіді : пер. з англ. / І. Ялом ; [пер. В. Кучменко]. – 2-ге вид. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2019. – 510 с.

Мирно займаючись на початку своєї кар'єри розподілом ліків у психофармакології, автор цієї книжки – відомий нині психотерапевт – навіть не думав, що потрапить у самісіньке пекло своєї професії. Його пацієнтів навіть не треба було змушувати казати правду, адже саме за цим вони й приходили до нього «на кушетку». Проте це була така правда – щось на зразок сповіді – яка іноді нагадувала фантастичну подорож у найпотаємніші закутки людської психіки. Чого варта, наприклад, вже перша історія – про залицяння сімдесятирічного лікаря до своєї тридцятирічної пацієнтки, яка нагадує карколомні пригоди Памели Андерсон у часи її шлюбу з рок-зіркою Томмі Лі.

«Частенько могла щось таке утнути, але почала втрачати останні дещиці самоконтролю, – розповідає лікар. – Тільки уявіть: під'їжджала на шосе до якогось мікроавтобуса чи вантажівки, досить високого, щоб водій міг бачити її в машині, задирала спідницю й мастурбувала на швидкості вісімдесят миль за годину. Божевілля!»

І якщо в тієї ж Памели Андерсон в ігрищах з коханим це було «невинною» сексуальною витівкою, то в цьому випадку мова про життя на межі. Адже пацієнтка різала собі руки, пила й кололася героїном, міняючи психотерапевтів, як рукавички, і більше ніж два дні не затримуючись в лікарнях через скандальний характер. І таких правдивих історій у збірці психотерапевтичних оповідей, повірте, вистачає.

Келлі М. Бузкові дівчата : роман : перз з англ. / М. Келлі ; [пер. В. Горбатька]. – Київ : Нора-Друк, 2017. – 544 с.

1939 рік. І три жінки – під сорок, за двадцять і ледь вісімнадцять; американка, німкеня і полька. Одна з них налагоджує особисте життя, друга обзаводиться новими друзями, третя переймається кар’єрним зростом. Тобто, Кароліна закохана у француза, який залишися на окупованих територіях; Кася приєднується до Люблінського підпілля; Герта вступає на роботу до концтабору Равенсбрюк. Біографії дуже різні. Але хід історії в цьому випадку – це рух назустріч трьох жінок, яким, до речі, дуже личить фіолетовий. І точка їхнього перетину: війна. А ще це правдива історія щонайменш двох реальних «біографічних» людей – Кароліни і Герти.

Війна у Келлі постає кризою смислу і джерелом цієї кризи. Найпереконливіша з героїнь – лікарка з концтабору. І не тому, що злодії цікавіші за жертв чи альтруїстів, які намагаються жертв порятувати. Ми точно знаємо, хто тут хороші, хто погані і чим та війна закінчиться. Зрештою, знають це і герої роману. Уже 1943-го Герта посеред Равенсбрюку проголошує промови про історичну відповідальність нацистів і посилається на судову справу Адольфа Ейхмана (1960-і!). Відданість своїй справі можна демонструвати не лише в благородних вчинках, знаєте? Наприклад, сприяти порятунку в’язнів. Можна бути відданим і в брудних проектах – скажімо, в медичних експериментах над людьми. Щоб ми тепер спокійно користувалися антибіотиками широко спектру.

Процюк С. Бийся головою до стіни : психологічна проза / С. Процюк. – Луцьк : Твердиня, 2013. – 200с.

Насправді назва цієї книжки – не символ подолання перешкод чи то у старому радянському, а чи споконвічно українському, тобто «куркульському» середовищі, а нав'язле в зубах, головах і душах гасло «будь таким, як всі». За сюжетом, цю мораль насаджує батько, який «виховує» сина, а насправді – мордує його своїми вічними істериками, оскільки сам психічно хворий.

Таким чином, конфлікт «батьків і дітей» розглядається через різницю поколінь та світоглядів, підсилений «авторським» баченням проблеми, яка має ще глибше коріння. Іноді таврування сучасного життя сягає високого публіцистичного градусу, і тоді чергове художнє твориво відомого своїми гнівними ескападами автора стає схоже на справжній памфлет, не згірш світської проповіді чи одкровення.

«Кістки наших рідних перетлівають у землі. А поруч народжуються добрі карапузики, з першої хвилини свого життя підвладні в’яненню й розпаду. Час висміює наші найкращі пориви. Наші кохані стають беззубими бабегами й безумними дідуганами. Руки, що колись гладили й пестили, перетворюються на паралітичні оцупки».

Шкляр В. Троща : роман / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 416 с.

ОУН’івець із сотні холодноярівців на початку 70-х натрапляє під час прогулянки на чужу могилу. Тут (пишуть на надгробку) лежить його колишній друг, який помер у 1972-у, і на фото – чоловік в радянських погонах та орденах. Але ж побратим Тимчак загинув ще 1947-го!.. Історія обманів та ілюзій почалася.

І далі події в романі чергуються. Від 40-х, коли «червоні» викрили схованку УПА, і розповідач переховувався від переслідування – і тоді всі відповіді були очевидні, хоч і невтішні. До 70-х, коли теперішній робітник металургійного заводу десь на сході шукає тих, хто знав покійного Тимчака, і так само криється від «властєй» – і тепер навіть питання уже неочевидні. Історія про зраду. Бо і в 40-х, і в 70-х близько до героя «Трощі» є перевертень. А світ Шкляра керується тільки одним законом: око за око.

В основі нового роману Шкляра – реальні біографії і факти визвольної боротьби на Тернопільщині. Каже, опрацьовував архіви і спогади, спілкувався, зокрема, зі зв’язковою Ганною Зеленою і сотенним Мирославом Симчичем. Він, очевидно, і є розповідачем «Трощі», вона теж є в книжці. Окремим сюжетом іде історія «Жучка», котрого чотирнадцятилітнім привела в підпілля мати – Орися, – віддавши молодшого сина на всиновлення. Це теж реальна історія. Те, що в жанровому романі розказана «документальна» історія. Те, що в основі цієї розказаної історії – до кінця непояснена таємниця. Це важливо. Бо таємниця, яку мусять викрити, в світі Шкляра є за суттю функціональною можливістю історичного роману.

Троща з назви – це не тільки безпосередньо описаний бій, в якому розповідачу пощастило вижити. (Це тема роману). А й очевидна руйнація людських доль нелагідною Історією. (А це уже ідея роману). Троща – ще й очерет, котрий так звуть на Тернопільщині. І в очереті переховуються повстанці. (А уже це – речовинна поза-романна реальність). А ще Очеретом зветься подвійний агент. І поруч ще очевидніше: 1947-й рік, у підпілля йшли уже повні відчайдухи, більшість шукало виходу з нього. Герої Шкляра – ідейні самогубці-харизматики, яким чомусь не пощастило вижити.

Історію з її лакунами і викриттями, з її послідовністю і т.д. Шкляр пише як сакральний досвід. Релігію свого штибу. Тут кумедно: в гуртожитку для «ідеологічно ненадійних» поруч із головним героєм «Трощі» живе юнак-Свідок Ієгови.

Всі книги є в фондах нашої бібліотеки!