"LearningApps" ОНЛАЙН-СЕРВІС

 

StoryMapJS - сервіс

Доброго дня, шановні колеги! Сьогодні хочу розповісти про роботу сервісу Storymap.

StoryMapJS – це чудова можливість візуалізації інформації, якщо події відбуваються (або відбувалися) у кількох географічних точках. Сервіс Storymap розроблений Північно-Західним університетом (Northwestern University), США.

Storymap.knightlab.com об'єднує три продукти: StoryMapJS, Gigapixel і SnapMap.

Розпочнемо знайомство...

Для роботи з сервісом потрібний обліковий запис Google, дані вашого проєкту зберігаються в Google Drive.

Пишемо назву проєкту, його можна змінити в процесі роботи, просто перейменувавши титульний слайд.

КНИГА ДЛЯ ДУШІ...

Відома українська письменниця Любов Пономаренко у її творах переплітаються найкращі традиції реалістів, імпресіоністів, експресіоністів, сюреалістів: новели зачаровують і водночас приголомшують читача, безумовно, запам'ятовуючись. Характери героїв виявляються переважно на рівні емоційно-інтимних рефлексій на драматичні повороти долі, ситуації на межі життя і смерті. Таємниця, подих якої відчутний майже в кожному творі письменниці, проектується на взаємопроникнення реального і потойбічного. 

Проза Любов Пономаренко відповідає світовим взірцям символіко-психологічного письма і не залишить байдужим сучасного читача. 

Пономаренко Л. П. Нехворощ / Л. П. Пономаренко. – Полтава : Дивосвіт, 2016. – 192 с.

У повісті "Нехворощ" дві самотності долають простір і поза простір назустріч одна одній, мають зазирнути в серце темряви і світла, щоб збагнути: "дім людський не на Землі, а в душі" і "кожен має здобути свій дім".

"Бо дім – то не лише гніздо, а точка, з якої бачиш Всесвіт і звідки Всесвіт сприймає тебе".

"Нехворощ"

РОЗВИВАЄМО КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ - ЖИТТЄВО НЕОБХІДНУ НАВИЧКУ!

Як розсудити і вчинити логічно, з урахуванням як своєї точки зору, так і інших думок, аби це було ефективно і результативно? Щоб обрати найкраще з рішень, слід увімкнути критичне мислення.

Саме тому Synergy Development Consulting переклали шпаргалку для критичного мислення від Global Digital Citizen Foundation, яка допоможе вам в роботі та в повсякденному житті.

Будь ласка, люди, користуйтесь та думайте!!!

СТВОРЮЄМО АВАТАР ОНЛАЙН

Аватар – графічне зображення, яке представляє користувача сайту, форуму, веб-сервісу, мережевої гри, у програмах-месенджерах тощо. Аватар зазвичай обирається користувачем самостійно, або надається автоматично системою після реєстрації, має вигляд невеликою картинки, фотографії, короткого анімаційного сюжету.

Намалювати аватарку можна і за допомогою комп'ютерної програми – фоторедактора або відповідного інструменту, створеного саме для цих цілей. Однак більш широке розмаїття рішень для генерації призначених для користувача зображень ви знайдете в мережі – у вигляді онлайн-сервісів. Якраз такий інструмент ми і розглянемо.

Аvataaars generator - https://getavataaars.com/

Аватар можна скачати у форматах PNG або SVG розмір 264*280 пікселів.

САЙТ ДЛЯ МОНІТОРИНГУ ПОРУШЕНЬ ПРАВ ВИКЛАДАЧІВ ТА СТУДЕНТІВ

Profrights.org – це база даних, яка містить інформацію про порушення прав викладачів та студентів у вищих навчальних закладах.

Кожен студент або викладач, або просто небайдужа людина може зареєструвати своє повідомлення про порушення, яке після премодерації каталогізують та внесуть до нашої бази.

База відображає порушення в декількох географічних та тематичних розрізах. Проєкт покликаний забезпечити моніторинг порушень, виявляти найбільш поширені з них та інформувати про можливі шляхи захисту своїх прав. Окрім цього, зібрані дані допоможуть визначити необхідні зміни для подальшого вдосконалення законодавства.

Проєкт Profrights має на меті привернути увагу до порушення прав студентів та викладачів.

ПОЛТАВКА ВАРВАРА ЛЮБАРТ І ЇЇ НЕ ПОЛТАВСЬКІ ШЛЯХИ

26 квітня 2023 р. виповнилося 125 років від дня народження, української актриси, уродженки Полтави, Варвари Антонівни Любарт — ім’я якої припало пилом минулих років і рідко кому не дотичному до історії театру спливе напам’ять. А дарма. Варвара Антонівна народна артистка Української РСР (1947), її творчий доробок відзначався нагородами, у 1950 — 1953 роках обиралася депутатом Львівської міської Ради.

У газетних відгуках про перші постановки «Украденого щастя» Івана Франка театром ім. М. К.Заньковецької відзначається, що Варвара Любарт, акторка з магічною аурою була серцевиною вистави, бо через себе пропускала дівоче лихо, потерпаючи від життя з чужою людиною, долаючи всі етапи звикання до свого чоловіка, які завершуються великим зламом, коли почуття кохання перекреслило всі закони моралі. Звідки ж брала цю магію Варвара Колишко зі сценічним псевдонімом Любарт? Чи не від Марусі Чурай? Чи не від полтавської такої родючої на таланти землі?

Мати її — актриса театру Марка Кропивницького Лідія Колишко (псевдо Квітка). Подейкують, що гаряча Лідія була коханкою Кропивницького і навіть народила йому сина Павла, але на овиді з’явилася нова пристрасть, в яку Лідія занурилась із головою, зоставивши дитину батькові. Від нового захоплення в Квітки 26 квітня 1898 року народилася донечка Варвара.

Колишню коханку свого вчителя з немовлям на руках прихистив Панас Саксаганський, він дуже полюбив дівчинку, глядів її і прикипів до Варвароньки на все подальше життя. Незабаром від стосунків Панаса та Лідії народився син Петро, більше чотирьох років вони прожили разом в цивільному шлюбі.Перебуваючи на гастролях у Варшаві Панас побачив 17-річну Ніну Левченко, юна акторка, була на кілька десятиліть молодша за нього, але стала Саксаганському вірною супутницею всього життя.

Лідія Квітка, ковтаючи сльози образи та ревнощів, і цього сина зоставляє батькові, швидко виходить заміж за актора Федора Левицького. Удвох вони очолювали власну трупу.

Варвара була дитям сцени, театр став її органічним оточенням, без нього далі молода дівчина не уявляла себе. В 1916 — 1918 рр. вона навчається на вокальному відділенні консерваторії та у драматичній школі при Державному театрі драми (обидві — Петроград, нині — Санкт-Петербург), клас Ю. М. Юр’єва.У 1918 році вітчим Панас Саксаганський запрошує Варвару у трупу Державного народного театру у Києві, попрацювати під його керівництвом. Протягом п’яти років актриса грає у цьому театрі, ставши здібною ученицею Марії Заньковецької.

45 років її подальшого життя будуть пов’язані з театром ім. М. Заньковецької. З 1922 по 1967 рік — із перервою — працює в Українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької — до 1923 року в Києві, у 1931–1944 — з перервою в період Другої світової війни — у Запоріжжі. 1944 року разом з театром переїздить до Львова.

А. Похожієнко, начальник Львівського обласного відділу в справах мистецтв при облвиконкомі так пише про цю подію у газеті «Вільна Україна» за 22 листопада 1944 року: «27 листопада розпочинає свою роботу у Львові один із найстаріших, провідних театрів України, український державний драматичний театр ім. М. К. Заньковецької. Заснований в 1922 р. у Києві з невеликої групи талановитої акторської молоді, яку очолював відомий вже в той час режисер і актор Борис Романицький, театр прибрав ім’я славетної артистки Марії Костянтинівни Заньковецької. Правильний добір репертуару дозволяє його глядачеві обізнатись з перлинами світової драматургії, творами класиків української літератури, з сучасними п’єсами радянських письменників (від Шекспіра і Шіллєра, від Гоголя до Сельвінського і Погодіна, від Шевченка, Лесі Українки, І. Франка до Корнійчука і інших українських драматургів. Це дало театрові право бути одним із провідних на Україні. Хочеться пригадати відому постановку „Отелло“, яку покійний Панас Карпович Саксаганський, (який взагалі дуже багато попрацював з театром ім. Заньковецької) поставив вперше на українській сцені. Ця п’єса іде і зараз з першими виконавцями Отелло–Романицький, Яго–Яременко, Дездемона–Любарт…».

Варвара Любарт була різноплановою, яскравою актрисою великого драматичного таланту із тонким внутрішнім чуттям. Образи, які створювались нею виокремлювалися серед інших, бо несли в собі високу сценічну культуру, аристократизм і неповторну виразність. Зіграла цілу низку ролей у виставах світового та національного класичного репертуару.

В цьому переліку можна відзначити: роль Анни в «Украденому щасті» І. Франка, Амалії — у «Розбійниках» Ф. Шіллера, Оксани у «Гайдамаках» Т. Шевченка, Доріни — в «Тартюфі» Ж.-Б. Мольєра, Дездемони — в «Отелло» Шекспіра, Лауренсії — в «Овечій криниці» Лопе де Вега, Олени — у «Підземній Галичині» М. Ірчана, Люсі — в «Республіці на колесах» Я. Мамонтова, Вікторії — у «Княжні Вікторії» того ж автора та багато інших.

ГРЕБІНЧИНА "ЛАСТІВКА"

ЗНАТИ РІДНЕ, ЩОБ ГОРДИТИСЯ

Цього року виповнюється 183 років з часу виходу в світ, упорядкованого полтавцем Є. П. Гребінкою, альманаху "Ластівка". Вийшов він 1841 року в Петербурзі. Відкривався альманах вступним словом Євгена Павловича "Так собі до земляків", де він писав, що потурбувався про тих, хто залишився по хуторах і селах: зібрав, що було в нього по-нашому написане, і своє, і добрих людей, і одніс у друкарню.

Читачам була запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача. 

Альманах «Ластівка» став унікальною книжкою в молодому українському письменстві, він був упорядкований з великим сма­ком, багато творів, опублікованих у ньому, увійшли в історію ук­раїнської літератури. Видання підтвердило непересічні редакторські здібності 29-річного полтавця.

«Вітре буйний», «Причинна», «На вічну пам'ять Котляревському», «Тече вода в синє море», ури­вок з поеми «Гайдамаки», «Реве та стогне Дніпр широкий». Вперше після «Кобзаря» (1840) тут публікувалися нові твори Т.Шевченка. 

Доробок Т.Шевченка, представлений на сторінках «Ластів­ки», підтверджував образ провідного поета України, а першодруки його знаменитих творів піднесли вагу альманаху.

Представив на сторінках «Ластівки» свої твори і полтавець Левко Боровиковський: романтичні балади, ліричні вірші, фольклорні записи: народні при­казки, загадки (з відгадками). 86 приказок, подані по­етом і байкарем, поклали почин публікації цього фольклорного жанру.

Упорядник «Ластівки» запросив до участі в альманасі і свого шкільного товариша, полтавця О. С. Афанасьєва. Під псевдонімом Афанасьєв-Чужбинський він опублікував тут два вірші: «Є. П. Гребінці» і «Прощання». Обидва вони вклада­лися в романтичну концепцію «Ластівки».

Дебютував на сторінках «Ластівки» знаменитий український поет-романтик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: «Го­луб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні», у яких постав як глибо­кий автор теми гіркого, нерозділеного кохання.

Сам упорядник Є. П. Гребінка опублікував у «Ластівці» три поетичні твори: дві байки і один ліричний вірш "Українська мелодія", який відзначався такою поетичною довершеністю, що йому судилося стати народною піснею. 

Проза була представлена творами Г.Квітки-Основ'яненка та П.Куліша. Надрукований наприкінці альманаху «уривок з казки» «Циган» був літературним дебютом П.Куліша як українського письменни­ка.

Завершувала альманах післямова упорядника Є. П. Гребінки: "Полюбіть же земляки, нашу "Ластівочку". Нехай летить до вас, нехай собі щебече по хуторах. Читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов'ї, тоді хто стане слухати ластівку?".

Побачивши, якою художньою силою володіє "Ластівка" і якої популярності набуває українська книга, видана в столиці, критик В. Бєлінський, не зрозумівши ні задуму альманаху, ні змісту цитованих творів, принизився до брутальної лайки: "Гарна література, яка тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови та дубовістю селянського розуму".

ОНЛАЙН КВЕСТ

ЦИТАТА ТИЖНЯ

 

«РІЗДВЯНА НІЧ» – ПЕРША УКРАЇНСЬКА ОПЕРА, АВТОРИ ЯКОЇ ПОЛТАВЦі

ЗНАТИ РІДНЕ, ЩОБ ГОРДИТИСЯ

В лютому 1873 року в газеті «Киевлянин» з’явилася стаття «Нове явище в мистецькому житті Києва». Автор привертає увагу читачів до нової опери уродженця Полтавщини, 30-річного Миколи Лисенка, як до відрадного явища національного мистецтва. Оцінюючи позитивно і дуже кваліфіковано музичні характеристики дійових осіб опери, автор статті робить висновок про музику та її автора: «Хто знайомий з його музикою до «Кобзаря» Шевченка, той знає, скільки непідробної свіжості, почуття й вірності народному духові можна сподіватися від створюваних ним мелодій ліричного та епічного характеру… справжнє поле діяльності його – не уроки, які він дає на фортепіано, і не навчання хорів до концертів, а композиторство на грунті народної малоруської мелодії».

До речі, «лібретто цієї опери, написане М. Старицьким, [уродженцем Полтавщини, двоюрідним братом М. Лисенка] на основі оповідання М. Гоголя, має досить високу літературну вартість», – писав І. Франко.

Нарешті з’явилася афіша: «В пятницу, 25 января 1874 года, в Городском театре господами любителями драматического искусства и музыки будет поставлена в первый раз «Різдвяна ніч», малороссийская опера в четырех действиях. Текст по
Гоголю Старицкого, музыка Лысенко. В декорациях, костюмах и вообще в обстановке будет соблюдена этнографическая точность».

Київська публіка, яка чекала постановки опери майже цілий рік, зустріла її з тріумфом. Усі чотири вистави, що відбулися в січні і лютому 1874 року, пройшли з аншлагом. Стільці ставили, де тільки можна було, всі проходи були зайняті слухачами, яким не вистачало місць. Від величезної кількості публіки гасли лампи в люстрах. Щасливі власники квитків ставали предметом загальної заздрості, скрізь тільки й розмов було, що про нову оперу молодого композитора-полтавця.

Виконання опери було визнано чудовим. Незважаючи на те, що в усіх ролях (крім Пацюка) виступали аматори, їхнє виконання визнали бездоганним навіть ті, хто умовляв Лисенка відійти від «хохлаччини».

Подаємо відомості про деяких виконавців ролей. 

Партію Вакули виконував Олександр Олександрович Русов (1847–1915) – відомий український публіцист, етнограф, який певний час жив і працював у м. Полтаві. 

Слухачам дуже подобався його звучний і приємний тенор.

Дружні, сердечні стосунки між Русовим і Лисенком збереглися до смерті композитора. Русову Лисенко «завше грав і наспівував свої пісні, – писала С. Ф. Русова. – Русов був для Миколи Віталійовича одним з найулюбленіших виконавців, а для Русова не було більш улюбленого композитора. Для влаштування концерту Лисенкові Русов не жалів ні часу, ні труда, де б він його не упорядковував – чи в Чернігові, чи в Петербурзі, чи в Полтаві. Русов краще, ніж хто інший, оцінював усю національну вартість музичного скарбу, утвореного Лисенком».

Партію Оксани співала Ольга Олександрівна Лисенко (1850-1930) – дружина композитора. Походила вона з полтавської поміщицької родини О’Коннорів, далеких родичів Лисенків. Ще підлітком дівчина чарувала всіх своєю вродою, приємним голосом. Дуже любила співати українських пісень, захоплювалася оперою.

В ролі Пацюка виступив Станіслав Іванович Габель (1849–1924), уродженець Черкащини, який тільки що повернувся з Італії. Добре володіючи українською мовою, обізнаний з життям та побутом українського села, з історією України, Габель створив образ справжнього козака, що відповідав задумові авторів опери – Миколи Лисенка (1842–1912) і Михайла Старицького (1840–1904). 

Партію Грицька виконував студент Київського університету, в майбутньому український історик і письменник, академік Орест Іванович Левицький (1848–1922), уродженець Полтавщини. Він дуже захоплювався музикою Лисенка. У спектаклях 1874 року Левицький відзначався як своїм голосом, так і грою. «Він дійсно дав постать полтавського першого парубка, верховодаря на сільських вечорницях, «березу» у співах сільської «вулиці», чи в колядуванні.

О. І. Левицький самим своїм натуральним поводінням на кону, немов би самим тембром свого свіжого «парубоцького» голосу оживляв народні сцени «Різдвяної ночі», – писали критики.

Про решту виконавців біографічних даних майже не збереглося. 

1874 рік – час постановки на київській сцені опери М. В. Лисенка «Різдвяна ніч» – за своїм мистецьким і громадським значенням став роком становлення української професіональної музики. 

ПУШКАР МАРТИН

Якщо вам доводе­лося їхати по шляху, від Вели­ких Будищ до Опішні, обов’язково погляньте на навколишні поля, ви неодмінно побачите ста­ровинні могили. По да­них обліку археологів в 1914 році їх налічува­лось 17 одиночних і 61 групова. Віки стерли їх вершини і влітку вони ховаються в зелених ки­лимах полів, немов би не бажаючи виділятися, тривожити пам’ять про людей і події давно ми­нулих літ.

А як багато вікових таємниць зберігають во­ни, як багато б розповіли про ті далекі часи і по­дії. Вони пам’ятають ті дні, коли на цих полях лилася народна кров, ко­ли на високо насипаних могилах ночами сумно стогнали сичі, поблиску­вали очима сови, чека­ючи здобичі, а вдень зупинялись кобзарі. І тоді ніжно бриніли стру­ни, капали сльози на зе­млю і лилася сумна, як материнські очі, і широ­ка, мов степ, пісня…

27 січня 1658 року під Диканькою під проводом М. Пу­шкаря вщент розгромле­но військо І. Виговського. Через де­сять років майже на цім місці загинув Мартин Пуш­кар...

Пригадаємо все спо­чатку. В першій полови­ні XVII століття по Во­рсклі створювалися пе­рші поселення — Гавронці, Стасівці, Великі Будища, Диканька, що ті­снилися поближче до По­лтави, щоб захищатися від спустошливих набі­гів татар. Тоді ж для охорони цих земель було створено Полтавський полк, що охоплював те­риторію до Гадяча і Ми­ргорода. Першим полтав­ським полковником знат­ні козаки обирають Ма­ртина Пушкаря (Пушкаренка), уроженця с. Пушкаренки.

У записах літописця Самуїла Велична і запи­саних ним відозвах на той час генерального су­дді В. Л. Кочубея, стра­ченого в 1709 році, заз­начено, що Мартин Пу­шкар був освіченою лю­диною, добре знав тра­диції українського на­роду, грав на кобзі. Він також розумівся в архі­тектурі, про що свідчать ного будинки в Полтаві і розпочатий ним Пол­тавський Хресто-Воздвиженський монастир, що зберігся і до наших днів. М. Пушкар визна­чався своєю виправ­кою, красою, силою. Це була мужня і хоробра людина, яка користува­лася авторитетом серед козачої знаті.

Пуш­кар добре розумів, що зберегти свій край від нескінченних набігів і пограбувань татар, зві­льнити його від польсь­ко-шляхетських поне­волювачів можна лише в союзі з братнім росій­ським народом.

Будучи соратником Богдана Хмельницького, він бере активну участь в багатьох битвах наро­дно- визвольної війни 1648-54 рр. у Берестецькій битві 1657 р. проти польсько-шляхетських загарбни­ків М. Пушкар проявив себе хоробрим, таланови­тим воєначальником, ім’я' якого називали поряд з іменами М. Кривоноса, І. Богуна.

У боях під Білою Цер­квою проти польсько-шляхетських загарбни­ків виступило 70 000 військо — козацькі по­лки і російські ратні лю­ди під командуванням В. Шереметьєва.

Перший ішов полк під командуванням М. Пуш­каря у невеличкій фор­теці Ахматов оточений ворогами М. Пушкар за­йняв оборону. 

19 січня 1655 року в жорстокій і героїчній битві полк от­римав перемогу.

Після смерті Богдана Хмельницького в серпні 1657 року гетьманом було обрано малолітньо­го Юрія Хмельницького. До досягнення повноліт­тя керівництво Україною передавалось генераль­ному обозному Тимофію Носачу, генеральному судді Григорію Лісниць­кому і генеральному пи­сарю І. Виговському.

Останній умовив Юрія Хмельницького поїхати в Київ на навчання в академію, а саме на по­чатку жовтня 1657 року за допомогою зрадника боярина Хитрова доміг­ся гетьманівської була­ви. Ставши гетьманом Виговський розпочав таємні переговори з По­льщею про відрив Украї­ни від Росії і відновлен­ня на Україні польсько-шляхетського панування. М. Пушкар попереджує царський уряд  наміри Виговського ліквідува­ти рішення Переяславсь­кої Ради.

У кінці 1657 року по­чалося повстання козаків Полтавського полку і запорожців. З повстанців-дейнеків ("дейнек" по-турецьки "озброєний києм") Пушкар сформу­вав піхотний полк. Тоді Виговський послав про­ти нього іноземні полки сербів, які 27 січня 1658 року під Диканькою були розбиті.

У 1658 році І. Вигов­ський підписує  Гадяцький договір, по якому Україна відда­валася під владу Річі Посполитої на правах "Російського князівст­ва".

Це викликає обурення старшин і народних мас. Повстання охоплює значну територію Украї­ни. Його очолюють Пол­тавський полковник Ма­ртин Пушкар та кошовий атаман Запорізької Січі Я. Барабаш. Для при­душення повстання І. Ви­говський запрошує на Україну 40 000 вій­сько кримських феодалів і одержує запевне­ння на допомогу від по­льського короля Казиміра. 

У першому бою в уро­чищі Полузірьє 18 тра­вня повстанцям вдалося розгромити ханський за­гін, але під натиском пе­реважаючих сил вони змушені були відступити.

Захоплена Полтава була зруйнована і спа­лена. Горіли й інші міс­та. Пізніше стало відо­мо, що було спалено 20 міст і 14 містечок, в тім числі і Великі Будища, Зіньків.

З Гадяча рухалися но­ві сили військ І. Виговсь­кого назустріч ішли полки М. Пушкаря і Я. Барабаша, їм вда­лося знищити гетьманівський обоз. Та успіх був неостаточним. До Пушкаря в загін влива­лися все нові сили селян-дейнеків, але вони були не підготовлені до бою. На світанку 1 чер­вня 1658 року почався вирішальний бій. На по­лі схрестилися киї і ду­бинки, мечі і шаблі, чу­лися крики і стогін. Декілька тисяч ворожих воїнів лишилось мертви­ми на полі, але не менш загинуло й повстанців. Серед них був і М. Пу­шкар. Коли скінчився бій, І. Виговський нака­зав услужливому зрад­нику разом з групою яничар розшукати М. Пушкаря. Переступаючи трупи, вони брели по полю. І раптом зрад­ник завмер на місці, по­бачивши полковницьку червону гаптовану з узором свиту, через яку стікав на землю баг­ряний струмок крові. В цю мить Пушкар відкрив очі, що дивилися в бе­зодню голубого неба. Його губи здригнулися. Можливо, він хотів по­звати своїх синів Кири­ла і Марка, але звуку не було. "Він" - скрикнув зрадник. Яничар підняв шаблюку...

ПИСЬМЕННИК, ПЕДАГОГ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ СТЕПАН ПАВЛОВИЧ СТЕБЛІН-КАМІНСЬКИЙ

С. П. Стеблін-Камінський народився 8 травня 1814 р. у Полтаві. Його батько, П. С. Стеблін-Камінський, був другом І. П. Котляревського; після смерті великого письменника за власний кошт поставив на його могилі перший пам’ятник.

У 1831 р. Степан закінчив Полтавську гімназію. В 1835 р. його направили викладачем російської мови в Золотоніську повітову школу.

З 1837 р. Степана Павловича перевели до Полтави, де він викладав російську мову в гімназіях. В 50-х рр. XIX ст. він тяжко хворіє,  працює вчителем.

С. П. Стеблін-Камінський був першим біографом І. П. Котляревського, першим описав будинок і його інтер’єр, власну бібліотеку великого письменника. Ці матеріали, як і малюнок Т. Г. Шевченка "Будинок І. П. Котляревського", були використані при реставрації будинку і садиби І. П. Котляревського, де в 1969 р. відкрили музей.

Вперше про І. П. Котляревського С. П. Стеблін-Камінський написав у некролозі, який був передрукований у "Полтавських губернських відомостях" 1838 р. Декілька разів друкувався його нарис "Біографія поета Котляревського". Найповніші матеріали про жиггя і творчість письменника вийшли в 1883 р. під назвою "Спогади про Івана Котляревського. Із записок старожила!". В роботах С. Стеблін-Камінського І. Котляревський постає перед нами живою людиною, щедрим, людяним, улюбленцем полтавців. "Майже всі жителі Полтави знали його особисто і при зустрічі віталися з ним. Під скромною простотою українця Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуттям", — писав С. П. Стеблін-Камінський в "Біографічному нарисі життя Івана Петровича Котляревського" в 1860 році.

Степан Павлович гарно описував вигляд тогочасної Полтави, побут її мешканців. З ініціативи С. П. Стеблін-Камінського в Полтаві було урочисто відзначено 100-річчя з дня народження І. П. Котляревського, проводився збір коштів на відновлення надмогильного пам’ятника письменнику.

Праці С. П. Стеблін-Камінського — невичерпне джерело для вивчення життя і творчості видатного письменника, а діяльність самого Степана Павловича — яскравий приклад служіння народу, любові до його історії й культури.

ЛІТЕРАТУРА

• Барська Г. 29 грудня: С. П. Стеблін-Камінський. 120 років з дня смерті  / Г. Барська // Край. –  2005. – № 20 (груд.). –  С. 21
• Козельська Г. Повернення із небуття: у Полтаві показали фотографії першого біографа Івана Котляревського : [С. П. Стеблін-Камінський] / Г. Козельська // Вечірня Полтава. –  2014. –  16 квіт. –  С. 24. ; Зоря Полтавщини. –  2014. –  16 трав. –  С. 18.
• Стороха Є. Батько і син Стебліни-Камінські. Постаті в історико-культурному контексті губернської Полтави / Є. Стороха // Україна: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали 4-ої Всеукр. наук. конф. "Вайнгортівські читання", берез. 2012 р. –  Полтава, 2012. –  С. 174-178.
• Стороха Є. Найближчий друг Івана Котляревського: хто він? : [П. С. Стеблін-Камінський, батько першого біографа поета С. П. Стебліна-Камінського] / Є. Стороха // Край. –  2012. –  № 97 (трав.). –  С. 16-17.

ЗАСЯДЬКО ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Серед імен, що на весь світ уславили Полтавщину і Україну, його ім'я займає одне з почесних місць. Винахідник, учений, полководець, герой кількох воєн, відзна­чений найвищими нагородами імперського двора Росії. Відомості про Олександра Дмитро­вича ЗАСЯДЬКА, чиє 245-річчя від дня народження відзначається цього року, скупі і розрізнені, але життя його – легенда, сповнена героїзму як на ратному полі, так і в галузі винахідництва.

Народився Засядько у лютому 1779 р. в козацькій сім’ї потомственних гармашів в с. Лютеньках Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині – Миргородський р-н Полтавської обл.). Змалку захоплювали Сашка розповіді про козаків-запорожців, знаменитого Сірка, Хмеля, Богуна. Особливо цікавили розповіді про "чудо-рурки", які могли літати в повітрі , влучивши у ворога, вибухати, спричиняючи великі спустошення. Ніхто й гадки не мав, що минуть роки, і цей хлопчисько – вже бойовий офіцер – розгадає таємницю козацьких ракет: сконструює і власну. У 18 років після закінчення кадетского корпусу О. Засядько вийшов підпоручиком артилерії. Він був учасником всіх компаній, що їх проводили російські війська у 1799-1828 рр. брав участь в італійському поході О. Суворова 1779 р., у 1804-1806 роках перебував з росій­ською ескадрою у Середземному морі, від початку і до кінця пройшов російсько-турецьку 1806-1812 років і Вітчизняну війну 1812 року. Зарекомендував себе знаючим спеціалістом, хоробрим офіцером. Так, під час переговорів про здачу міста Торн наш земляк зголосився піти заложником, за що був нагороджений пруським орденом "За заслуги". Під час знамени­тої битви під Лейпцігом у 1812-1813 рр. тоді ще полковник Засядько був представлений до ордена Св. Георгія третього ступеня. На той час в російській армії мали цей орден лише двоє військових.

Шпага "За хоробрість", шість бойових орденів та слава мужнього офіцера були свідченням його бойових подвигів. Зокрема, шпагу він одержав раніше від полководця Кутузова.

Прекрасний знавець військової справи, Засядько чудово розумів значення і необхідність бойових ракет для армії. У 1815 році самостійно на виручені кошти від продажу свого невеликого маєтку поблизу Одеси, він почав роботи по створенню бойових порохових ракет. Виготовив перші зразки запалювальних і гранатних ракет трьох калібрів з дальністю польоту 1,5-3 км., сконструював 6-зарядні пускові станки для залпового ракет­ного вогню, винайшов оригінальну ракету розривної дії, розробив тактику бойового засто­сування ракетної зброї. У квітні 1818 р. вченому було присвоєно звання генерал-майора.

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років він наполіг на масово­му застосуванні ракет власної конструкції, довів ефективність ракетних ударів. У 1929 році був підвищений у чині до генерал-лейтенанта.

О. Д. Засядько з честю справлявся з багатьма своїми обов’язками. Він встигав одночасно поєднувати виконання обов’язків директорів артилерійського училища, Петербургської піротехнічної лабораторії, Охтинського порохового заводу петербурзького Арсеналу, викладача артилерійської справи, професора, командира навчальної артилерій­ської бригади й наглядача карабінерського полку.

Віддавши армії 37 років життя, у зв’язку з хворобою О. Засядько у 1834 році вийшов у відставку і оселився у Харкові. У часи покращення здоров’я він продовжував займатися винахідництвом. Захопившись ідеєю проходження суден через Дніпровські пороги за допомогою спеціального пристрою, навесні 1837 року вирушив до місця експерименту. Під час цієї поїздки потрапив у сильну зливу, застудився і незабаром помер. Похований на території Курязького монастиря, що під Харковом.

Своїми відкриттями Олександр Дмитрович Засядько наблизив день польоту в космос. На відзнаку цього ім’я нашого земляка присвоєно одному з природних утворень на зворотному боці Місяця.

Література про О. Д. Засядька

• На честь творця бойових ракет : [у с. Лютенька Гадяцького р-ну відбувся круглий стіл, присвячений 240-річчю від дня народження О. Засядька] // Нова година. – 2019. – № 43 (жовт.). – С. 2.
• Неїжмак В. Стежка пам'яті про творця перших бойових ракет ніколи не заростає / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 20 листоп. – С. 6.
• Неїжмак В. У Лютеньці знову запустили ракети. Як і понад два століття тому... / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 19 жовт. – С. 8.
• Пістоленко І. "Полтавські" імена та назви в космосі / І. Пістоленко // Полтавський вісник. – 2014. – 11 квіт. – С. 23.
• Плачинда С. Запорізька Січ – Гадяч – космос : [сторінки життя О. Засядька] / С. Плачинда // Молода Україна. – 1966. – Ч.129. – С. 19.

ЄДИНА У СВОЄМУ РОЗМАЇТТІ

4 січня на зустрічі студії "Розмова про мову" у Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара говорили про принципи українського правопису, а також занурилися у теплі, дитячі спогади святкування Нового року, Різдва, Маланки у родинному колі. Треба зазначити, що збережені традиції у кожній сім’ї часто відрізняються, і саме таким розмаїттям славиться на всі світи наша Україна.

Приєднуйтесь, адже знання мови – це найкоштовніший камінь, який потрібно шліфувати повсякчас.

ІСТОРІЯ ПИВОГІРСЬКОГО (ПИВОГОРСЬКОГО) МОНАСТИРЯ

Ще наприкінці ХІХ ст. на горі Пивиха, що біля селищя Градиськ Глобинського району, привертала увагу невеличка мурована церква. Вона була лише невеликим залишком колись багатого Пивогірського монастиря. З початку заснування і до самого кінця свого існування монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Найстарішої обителі в Україні, заснованої ще за часів Київської княгині Ольги. У XV – XVI ст. останній змагався за впливом зі славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі. Українці-аристократи (Глинські, Шашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 роком, коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька, а в 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток нижче течії Сули в районі Жовнина. На підставі цього документу Сигізмунд І у 1514 році на прохання монахів ствердив монастирські права власності на нього.

Про виникнення монастиря відомо також, що 1515 р. пан Дмитро Івашенцов залишив відмовний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право стягнення щорічної грошової податі з максимівських людей (с. Максимівка знаходиться за 4 км від Градизька). У цьому запису сказано: 

«Я, пан Дмитрий Ивашенцов дал вечно и непорушно Николае - Пустынному монастирю, на людей своих, на максимовцев, грошовую, две копы грошей те две копы грошей мает Пустынский из смежи их брать на веки вечные».

У XVII ст. Пивогірський монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Мешканці монастирських сіл Пива, Воронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р.. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання.

Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Заслуги монастиря були належно поціновані.

Під монастирем було влаштовано земляну фортецю з валами і ровами, де був розташований козацький штаб. Від того часу залишились дві чавунних гармати, які стояли в Градизьку на Покровському узвозі, а потім знаходилися під дзвіницею Троїцької церкви і зникли в кінці 1950-х років.

По закінченню воєнних дій 1679 р. монастир почав відновлюватися. Монахи, що розбіглися, почали стікатися в обитель.

У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. Любили монастир і запорозькі козаки, щедро наділяючи його своїми дарами. Монастирська пам'ятка зберігала записи про вклади козаків-запорожців: куреня Георгієвського – Литвиненка, куреня Брюховецького – Івана Передереги, куреня Канівського – Власа Медведя і Мартина Невеселого та ін. Деякі запорожці, втомившись від бурхливого життя, залишалися в монастирі, віддаючи йому своє майно і приймаючи чернецтво.

У другий період свого існування монастир процвітав і був широко відомим далеко за межами Полтавщини. Навіть далекий Новгород знав про нього, приславши свої дари. Чимало богомольців із різних країв залишали тут свої пожертвування. Особливо збагачували монастир купці: київські, путивльські, волховські, брянські, глухівські, калузькі, які приїздили на знаменитий у той час Миколаївський Городищенський ярмарок. У синодику зберігалося чимало цікавих записів про пожертвування різних осіб. Отримавши значну долю самостійності, монастир сам почав придбавати володіння.

У с. Максимівка був улаштований особливий чернечий хутір із винокурними і пивоварними заводами. Він був для монастирських намісників дачею, де вони подовгу проживали. Монастир придбав угіддя у Метлашівці, Борисах, Погребах, Говтві Кобеляцького повіту, Кривій Руді Хорольського повіту. За приблизними підрахунками монастир володів майже 25 000 десятин землі й 10 000 селян.

У Градизьку ще в кінці XVIII ст. існувала левада в 38 десятин, яка називалася монастирською гуменною, тому що на ній були скотний двір, тік, хлібні амбари. На неозорих монастирських полях і луках випасалися череди великої рогатої худоби, отари овець.

Право монастиря володіти цими землями підтверджували жалуваними грамотами гетьмани І. Мазепа (1693 р.) та І. Скоропадський (1716 р.).

У ІІ половині XVIII ст. монастир став поволі занепадати. Процес прискорила пожежа 1774 р. Вогонь охопив дерев'яну церкву, а потім поширився на муровану. Полум'я було настільки сильним, що величезний мурований храм вигорів повністю, залишилися одні стіни. Згоріли також келії братії і настоятеля, а також увесь верхній двір. Врятувати вдалося тільки чудотворний образ Миколи, який обвуглився, образ козацької Божої Матері, ікону святої Варвари з мощами, дерев'яний напрестольний хрест, кілька книг і речей. Гора руїн диміла впродовж місяця. Братія, яка опинилася без даху над головою, розійшлася.

Але вже 1775–1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю, відновлено настоятельську і братську келії. У 1777 р. монастир було знову відкрито. Але відбудована обитель уже нічим особливим – ні зовнішнім, ні внутрішнім багатством – не вирізнялася. Число братії стало завсім обмеженим. Всі монастирські маєтності на правому березі Дніпра відійшли до Київської митрополії, на лівому ж багато володінь під час сум'яття були захоплені різними особами. Незважаючи на злиденне становище, Пивогірський монастир не втрачав надії на відновлення колишньої величі.

Іван М’ясоєдов: художник із світовим ім’ям, авантюрист і фальшивомонетник

12 жовтня 1881 року у Харкові народився Іван М’ясоєдов – майбутній художник, відомий майстер живопису й графіки, представник символізму й модерну, творець поштових марок і… грошових знаків. Батько хлопця, Григорій, не надто зрадів появі первістка, хоча йому було вже за 40. Дитину йому народила 18-річна дружина, з якою він жив у цивільному шлюбі. Вона, так само як і чоловік, була художницею.

Іван виховувався у спартанських умовах. М’ясоєдов-старший забороняв виявляти до сина будь-які материнські почуття. Дитині завжди говорив, що мати – це не мати, а лише годувальниця. Зрештою взагалі віддав малого на виховання в родину свого друга Кисельова до Москви.

Там, у багатодітній родині Кисельових, хазяйка дому Софія Матвіївна вирішила замінити хлопцеві матір й створити безтурботне, щасливе дитинство. Але Іван удався в батька й мав не легкий характер. На кожне слово “не можна” закочував справжнісіньку істерику, яка переходила від ревіння до справжнього вовчого вию. Улюблене заняття – псувати речі й бруднити все навколо. Усі намагання виховати хлопця були марними. Якось Кисельов давав прийом, у домі зібралася уся еліта, малий підійшов до найгарніше вбраного чоловіка й голосно висякався тому в полу піджака. Із полегшенням зітхнули, коли Григорій нарешті забрав свого нащадка.

Навіть М’ясоєдов-старший дивувався, у кого воно таке вродилося – височенне, вперте, здорове як бичок (батько був невеличкого зросту, хворобливий). Як його батько не тиранив, не лупцював, не сварив – Іван гнув свою лінію й нізащо не хотів підкоритися старому. Почалися сварки в сім’ї, подружжя віддалилося один від одного. Іван залишився із матір’ю, батько поїхав до Полтави.

У свої 15 років Іван навчався в Московському училищі живопису, а його роботи завжди експонувалися на учнівських виставках. По закінченню навчання подався до Петербурга й вступив до Імператорської Академії мистецтв.

Ще будучи студентом, М’ясоєдов не на жарт захопився силовим спортом. Відвідував атлетичний клуб графа Рибоп’єра. У 1909-му отримав другу нагороду з важкої атлетики на Всеросійському чемпіонаті з важкої атлетики. Батько навіть боявся, що син кине мистецтво й піде працювати в цирк. І хоча мистецтва той не кидав, але в тому таки цирку виступав і заробляв гроші.

Завдяки наполегливій праці Іван довів своє тіло до ідеалу й тепер він був не просто богатирем, а справжнім Геркулесом. Виступаючи в римському Колізеї в ролі гладіатора, отримав премію за красу торсу. А в Мадриді голіруч поклав на землю здоровенного бика.

Влітку Іван відвідував батька, але відносини між ними були формальні й холодні. Живучи у Полтаві, М’ясоєдов молодший багато малював, особливу увагу приділяв пейзажам. Там же він надумав написати з натури картину “Сад богів”. Для цього зібрав у саду молодь, яка позувала йому в костюмах Адама та Єви. Сусіди просто вмирали із цікавості, тому усі дірки в парканах “світилися” очима допитливих. Коли ж батько прогулювався садибою, то засилав уперед гінця, щоб ті “боги” хоч прикрилися.

Після смерті батька в 1911 році Іван переїхав до Полтави й продовжив писати картини та виступати в цирку як професійний борець. Там він познайомився з італійкою, яка була цирковою танцюристкою, й одружився з нею. Її звали Мальвіна Вернічі.

Коли в Києві розпочалися буремні події революції, М’ясоєдов виїхав до Криму. Там він працював кореспондентом в денікінській армії. Після того як Івана ледь не розстріляли червоні (захопили в полон), він, розігнувши сталеві грати, втік із тюрми. Далі евакуювався на німецькому кораблі спочатку в Константинополь, потім потрапив у Берлін.

Жити було важко, коштів не вистачало, тому Іван, маючи непогані навички гравера й володіючи справжнім художнім талантом, зайнявся підробкою грошей. Найкраще йому вдавалися англійські фунти й американські долари. Збутом фальшивих купюр займалася Мальвіна.

Але невдовзі М’ясоєдов попався. Коли йому на суді дали слово, то Іван в самих яскравих фарбах розповідав про нещасливе дитинство й батькові тортури. Потім про полон у червоних, коли вони водили його на розстріл, а самі стріляли вище голови й так декілька разів. Розчулені до глибини душі судді дали мінімальний строк. Три роки відсидів Іван у Моабитській в’язниці за махінації.

Під час відбування покарання він розписував тюрму та малював фрески у церкві в центрі Берліна, тому вийшов із в’язниці достроково.

Після в’язниці вирішив спрямувати свій талант у мирне русло. Художник створив рекламний плакат для фільму “Трейдер Хорн” (студія Metro Goldwyn Mayer), використовуючи натурні замальовки тварин, зроблені ним у Берлінському зоопарку. Потім дебютує в ролі актора в кіно.

Його портрети користуються неабиякою популярністю, серед його клієнтів – актори і оперні співаки, дворяни-емігранти, представники буржуазії.

Та пристрасть до легких грошей знову штовхнула Івана на слизьку стежку підробляння грошей. І в 1932 його знову заарештували. Але за два роки прийшли нацисти й відпустили М’ясоєдова. Той, не гаючи часу, підробив паспорти усій родині та перебрався до Бельгії. На деякий час прізвище М’ясоєдова зникло, натомість з’явилося подружжя Євген та Мальвіна Зотови.

З рокам він дуже змінився зовні, відростив велику сиву бороду, але старих звичок не змінив і активно пропагував нудизм

У 1938-му Зотови перебралися до Ліхтенштейну. Тут Іван чи то пак Євген став придворним художником. Писав портрети князівського дому, малював поштові марки. Майже 8 років чесного життя.

Але спокій скінчився із початком Другої світової війни. Нацисти нагадали художнику його “гріхи” й шантажем змусили працювати на них. Іван М’ясоєдов став під прикриттям Третього Рейху виготовляти фальшиві гроші.

Та незабаром розвідка СРСР дізналася, що під іменем Зотових проживає той самий Іван М’ясоєдов. Про це одразу ж сповістили ліхтенштейнського князя Франца-Йосипа ll й художник-фальшивомонетник знову потрапив до в’язниці. Але професійний авторитет був настільки сильним, що невдовзі його відпустили.

У 1953-му М’ясоєдови перебралися до Аргентини, але дожити спокійно віку Іванові й тут не вдалося. За три місяці після прибуття в Буенос-Айрес художник Іван М’ясоєдов помер від раку печінки.

У КОЖНОЇ ЕПОХИ СВОЇ ОБРАНИЦІ

По-різному називають Віру Холодну: "королева екрана", "таємнича прима чорно-білого кіно", «зірка німого кіно», на честь знаменитої землячки у Полтаві перейменували вулицю, а якщо точніше декомунізували провулок Ногіна. Народилася майбутня зірка німого кіно Віра Левченко в Полтаві 5 серпня 1893 року Ніхто достеменно зараз не скаже, у чому ж полягала таємниця успіху Віри Холодної, та й судити про це досить важко. Адже відтоді пройшла ціла епоха, але слава акторки живе, нею продовжують захоплюватися і через століття.

Скоріше всього Віра мала не лише акторський талант, а ще й була співзвучна ідеалам своєї епохи. Глядачі якнайбільше потребували її магнетичного погляду, її очей, її аристократичних, і разом з тим, простих рухів. Здається, що Холодна на екрані втілювала епоху, великими, сірими очима вона дивилася з кіноекрана на глядачів. Вибір епохи упав на неї, Віра зосталась назавжди її обраницею.

Спогади про її дитинство досить скупі. Батько Віри, Василь Андрійович, корінний полтавець, походив із козацько-старшинського роду, який брав початок ще із ХVII століття. Окрім Віри в родині виховувалися ще дві доньки — Надія та Софія. Варто зазначити, що ні батько, ані мати не відзначалися особливою красою, а от Вірочка змалечку привертала до себе погляди — темні кучері, величезні очі, тонкі риси обличчя. З раннього віку вона вже була жіночною, вміла подобатись, хизуватися своєю вродою.

Коли дівчинці виповнилось два рочки, сім’я перебралася до москви — там помер Вірин дід по матері, і бабуся, щоб не лишитися на самоті, покликала до себе доньчину сім’ю. 1903 року майбутня акторка вступила до приватної жіночої гімназії Зінаїди Перепьолкіної, де шляхетні панянки мали змогу отримати класичну освіту.Дівчатам викладали акторську майстерність, музику, класичні танці, малювання, і Віра була в захопленні від усього цього. Їй подобалося декламувати вірші, співати й акомпанувати собі на фортепіано.

Кажуть, що дівчинка була мрійницею — вразливою і зовсім трішечки дивною. Могла годинами оповідати своїм лялькам прочитані або почуті історії.

Віра змалку мала здібності до танців. Вона почала навчатися в балетному училищі. Та бабуся категорично заборонила це, адже була глибоко переконана, що дівчатка шляхетного походження не повинні танцювати напівголими на потіху глядачам. Батьки таки послухалися владну і безкомпромісну бабцю, і забрали дівчинку з училища, тож Віра почала відвідувати аматорську театральну студію.

1908 року прибула з гастролями знаменита актриса Віра Комісаржевська. До уваги публіки пропонувалася вистава "Франческа де Ріміні" за драмою Габріелед’Аннунціо. П’ятнадцятирічна Віра отримала величезне потрясіння після перегляду вистави, тож коли повернулася додому просто лежала й мовчала, не реагуючи ні на кого. Стурбована рідня викликала лікаря, який констатував, що дівчинка має тонку і чутливу психіку, порадивши їй надалі займатися спортом. Через кілька днів дівчина оговталась, але вже тоді зафіксувала в свідомості головний секрет своєї майбутньої професійної діяльності: на сцені треба не грати, там треба жити.

На випускному вечорі найвродливіша з випускниць гімназії 1910 року Віра Левченко познайомилася з високим, широкоплечим, привабливим юнаком Володимиром Холодним. Він запросив її на найперший танець — і з цієї миті увага обох була прикута одне до одного. Їхнє кохання розквітло з першого погляду. І, хоча рідні закоханих були проти раннього шлюбу, вони одружилися і жили щасливо.

Володимир походив теж з досить цікавої родини — він мав трьох братів, добре знаних в Україні. Один з братів, Олексій, був музичним критиком, Микола — ботаніком, фізіологом та мікробіологом (його ім’я носить нині інститут ботаніки АН України). Ще один брат, Григорій, був секретарем Українського видавничого товариства у москві, потім переїхав до Києва, викладав у гімназії Кирило-Мефодіївського товариства, був головою "Просвіти" в Чернігові, працював в Інституті української наукової мови, а згодом і очолював його. У 1929 році його звинуватили у належності до Спілки Визволення України та засудили до 8 років таборів, а після відбуття терміну — розстріляли.

У 1912 році у молодого подружжя народилася донечка, яку назвали Женею. Пологи виявилися надзвичайно складними, тому лікарі заборонили народжувати Вірі найближчі кілька років і пара удочерила ще одну дівчинку, щоб у Жені була сестричка.

Володимир, юрист за фахом, захоплювався автоспортом, брав участь у гонках, видавав газету "Авто". Навчив і дружину водити машину. Молоді, завзяті, вони удвох літали на потужних швидкостях, через що нерідко потрапляли в аварійні ситуації, особливо тоді, коли Віра знаходилася за кермом. Але жодної серйозної травми. На жаль, їм судилося померти молодими, тільки іншим чином.

Віра почала зніматися в кіно. Вона не тільки втілювала свою давню, сокровенну мрію, а й заробляла гроші, щоб утримувати родину у той надзвичайно складний час. Уже перша роль Віри Холодної принесла їй успіх та славу. Вона так добре зіграла тургенєвську героїню у фільмі режисера Євгенія Бауера, що відразу припала до душі глядачам.

Ще багато ролей чекало попереду. В ательє Ханжонкова, у котрого Бауер працював режисером і художником, фільми знімали один за другим. У всіх, хто був задіяний на зйомках, графіки вирізнялись напруженістю, дисципліна — суворістю.Майже всі ролі Віри Холодної були здебільшого одноплановими, мелодраматичними, та попри це глядачі безмежно захоплювались нею.

Колись ще дівчинкою вона добре виконувала арії Наталки Полтавки: "Ой, я дівчина полтавка", "Віють вітри", "Чого вода каламутна". Віра мріяла про складні, драматичні ролі на театральній сцені, але кіно поглинуло її всю, та й не ті часи гриміли за вікном, не ті…

Одного разу вдома у Віри Василівни — це був 1915 воєнний рік — з’явився худий солдат-санітар: ноги в обмотках, на ньому потерта, вигоріла гімнастерка. Солдат привіз з фронту дружині листа від чоловіка і з того часу став приходити щодня. Сідав, дивився на Холодну і мовчав. Цим солдатом був Олександр Вертинський (майбутній відомий артист). Усі пісні, написані ним у перші роки його виступів, були присвячені їй — "королеві екрана".

У фільмі "Життя за життя" Віра Холодна затьмарила собою досвідчену й популярну артистку МХАТу Лідію Коренєву. Цей фільм демонстрували по два місяці поспіль у багатьох кінотеатрах, і в залах був аншлаг: люди йшли, щоб побачити Віру Холодну. Її обожнювали, перед нею схиляли коліна. Вона стала законодавицею мод. Віра любила гарно одягатися, моделювала для себе одяг, її фантазія виявилася багатою. Речі, в які вбиралася актриса, були ексклюзивними й неповторними.

Її прихильники чекали сенсацій, які часто супроводжують приватне життя популярних людей: любовних романів, драм, інтриг. Але Віра Холодна зоставалася вірною дружиною і чесною людиною, попри всю свою зірковість. Королеві кіно найдорожчою була її родина. Вона стрімголов полетіла у госпіталь під Варшавою, кинувши зйомки, коли дізналася, що її чоловік отримав тяжке поранення, яке не віщувало для нього нічого хорошого. Там Віра день і ніч знаходилася поруч, доглядала, лікувала, молилася, говорила до непритомного, але неймовірно коханого чоловіка і таки змогла вирвати із лещат смерті.

У 1917 році Холодну прийняв у своє ательє директор Харитонов, туди було запрошено й талановитого режисера П. Чардиніна, під керівництвом якого її талант ще більше розквітнув, особливо у ролі циганки Маші у стрічці "Живий труп". Кінофабрика Харитонова також процвітала, залишивши конкурентів позаду, в значній мірі завдяки «королеві кіно» — Вірі Холодній.

У цей же рік Віра Холодна зіграла одну з кращих своїх ролей у фільмі «Біля каміна». Сюжет був мелодраматичним: заміжня жінка закохалася в іншого, коханець розбив сім’ю, а у фіналі героїня помирає… Газета "Кіножиття" писала тоді: "Успіх картини був винятковим. Уже багато років не доводилося нам бачити нічого подібного. Публіка займала фойє і вхід, виходила декількома чергами довжиною у пів вулиці і чекала отримання квитків, незважаючи на дощ і негоду. Гра Віри Холодної неперевершена — вона створювала в залі для глядачів особливу атмосферу. Після закінчення доводилося бачити вологі очі і чути зауваження на кшталт: "Невже подібний художній фільм не можна перезняти і він загине, порвавшись по театрах?". В Одесі картина демонструвалася безперервно впродовж 90 днів, а в Харкові — 100 днів. Через півроку зняли продовження "Біля каміну" — "Забудь про камін, у ньому згасли вогні…". Публіка ломилася на сеанси, буквально розносячи кінотеатри.

Ніяке місто не може посперечатися у прояві любові до Віри Холодної більше, ніж Одеса. Тут промайнув останній період її життя, залишивши по собі купу всіляких домислів та легенд, у яких і досі плутаються дослідники. Напевне відомо тільки, що влітку 1917 року, коли в москві почався безлад, майже вся родина Левченків переїхала до Одеси. Оселилися в будинку Попудової на Соборній площі. Матеріали Музею кіно та деякі мистецтвознавці доводять, що студія Ханжонкова зняла в Одесі картини "Княжна Тараканова" та "Циганка Аза". Інші дослідники називають фільми "Аера", "У лещатах кохання", "Пісня Персії" та "Дама з камеліями". Дочка актриси Євгенія стверджувала, що в Одесі на той час лише будувався павільйон кіностудії, а зйомки тим часом проводилися у Ялті.

Померла Віра Холодна, не доживши до 26 років, так раптово, що це й досі дехто використовує для різноманітних вигадок. Одні кажуть, що її розстріляли більшовики як французьку шпигунку, інші вважають, що вбивцями стали самі французи. У смерті кінозірки звинувачують і одеського градоначальника, ревнивого генерала Гришина-Алмазова. Але одне з останніх копітких досліджень письменника і літературознавця Г. Зленка досить переконливо довело, що ні з якими розвідками актриса зв’язків не мала, а смерть її не була насильницькою.

Під час одного із благодійних концертів на користь безробітних акторів у холодній залі літературного клубу Віра застудилася і захворіла на важку форму грипу — "іспанку". Через два тижні, 16 лютого 1919 року, вона пішла з життя. Відспівували Віру Холодну у Свято-Преображенському кафедральному соборі і проводжали в останню дорогу всім містом. Того дня не працювали сінематографи і театри. Тіло забальзамували, обрядили в сукню, у якій Холодна знімалася у стрічці "Біля каміна" і поклали в домовину зі скляним віком. Три місяці труна з тілом знаходилась у капличці на першому Християнському цвинтарі, потім відбулося поховання. Про цей "останній тріумф кінозірки" П. Чардинін зняв фільм "Похорон Віри Холодної", який побачила уся країна.

Ще за три роки до смерті Віри Холодної, у 1916 році, Олександр Вертинський, котрий був таємно закоханий в неї, присвятив їй пісню: "Ваші пальці пахнуть ладаном". Почитавши текст, Віра страшенно розхвилювалася: "Що ж ви зробили! Не треба! Не хочу! Щоб я лежала у труні! Ні за що! Негайно зніміть присвяту!".

Вертинський тоді дуже образився, адже вважав твір вдалим і врешті-решт хотів просто ним догодити Вірі. Взявши себе в руки, присвяту прибрав. Та це не допомогло.

Чоловік Віри Володимир прожив на світі всього на кілька місяців довше за неї — помер від тифу.

Загалом за чотири роки активної творчої роботи в кіно Віра Холодна знялася приблизно у вісімдесяти фільмах, ось деякі її ролі: Маріанна ("Міражі", 1915), Ната ("Життя за життя", 1916), Дама напівсвіту ("Шахмати життя", 1916), Циркова актриса ("Забудь про камін, в нім погасли вогні", 1917), Пола ("Мовчи, смутку, мовчи"), Маша ("Живий труп"), Віра Сєверна ("Тернистий шлях слави"), Антанелла ("Жінка, яка винайшла любов"), Кло ("Останнє танго"), всі — 1918.

УКРАЇНА БАЖАЄ МИРУ

Найбільше у світі щастя – це мир, коли люди живуть дружно та спокійно, земля не здригається від страшних вибухів, не ллються сльози горя та втрат.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ВАЦЛАВ ГАВЕЛ

 

З НОВИМ РОКОМ!!!