четвер, 28 липня 2022 р.

СВІТИ ІВАНА КАВАЛЕРІДЗЕ

Постать Івана Кавалерідзе – складна, суперечлива і багато в чому трагічна. Його життя – приклад наслідування безкомпромісним ідеалам мистецтва, попри голод, холод, життєву невлаштованість і жорстоку ідеологічну диктатуру, всередині якої змушений був існувати.
Бібліографічний покажчик буде цікавий для краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.

«Світи Івана Кавалерідзе» : до 135-річчя від дня народження українського драматурга, скульптора, кінорежисера, актора : біобібліографічна розвідка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; упоряд. Т. Базир. – Полтава, 2022. – 28 с.


середа, 27 липня 2022 р.

РЕМЕСЛО ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ

Знай наших
Учений у галузі селекції та насінництва пшениці.
Народився в с. Теплівка Пирятинського району на Полтавщині.
Після закінчення середньої школи вступив до Маслівського інституту селекції й насінництва, який закінчив у 1938 р. Працював агрономом-насіннярем.
Йому довелось трудитися на різних сільськогосподарських підприємствах і в установах. Він постійно прагнув дізнатися, як шляхом виробництва високоякісною насіння домогтися високих урожаїв. Грамотний, енергійний агроном у 26 років обійняв посаду заступника директора з наукової роботи Північно-Донецької державної селекційної станції. Після війни, закінчивши Вищий військово-педагогічний інститут, працював на Миронівській селекційно-дослідній станції.
Розробив методи селекції, які дали змогу створити цінні сорти пшениці, зокрема «Миронівський». Ремесло став автором багатьох сортів.
У 1968 р. за його ініціативи станцію реорганізовано на Інститут селекції й насінництва пшениці. Після смерті вченого став називатись «Миронівський інститут пшениці імені В. М. Ремесла».
Завдяки академіку В. М. Ремеслу цей заклад став своєрідною візитною карткою України, її гордістю. Сьогодні мпронівськими сортами озимої пшениці засіваються понад 11% усієї посівної площі планети.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Дорошенко А. Вшанували вченого-земляка : [Героя Соц. Праці В. Ремесла у с. Теплівці Пирятинського р-ну] / А. Дорошенко // Зоря Полтавщини. – 2013. – 22 лют. – С. 18.
  2. Завітайло Т. На Пирятинщині відзначили ювілей творця "світової хлібної революції" / Т. Завітайло // Події та коментарі. – 2017. – 17 лют. – С. 12.
  3. Піддубняк В. Хлібний батько : 110 років тому народився нащ земляк - автор всесвітньо відомих сортів пшениці Василь Ремесло / В. Піддубняк // Вечірня Полтава. – 2017. – 22 лют. – С. 5.   

вівторок, 26 липня 2022 р.

ЛТАВА - РІЧЕЧКА В ПОЛТАВІ

Її іноді називали Лтавкою, а дехто плутає назву Лтава з Полтавкою. У той час як Полтавка ще називається Рудька, також Тарапунька і здавна тече поміж Дальніми та Ближніми Павленками, по Підмонастир’ю. Тепер і від Полтавки-Тарапуньки тільки жалюгідні залишки. Що ж стосується Лтави-Лтавки, то багато з полтавців знають лише її назву. Дехто вважає, що від неї пішла назва Полтави – "по-Лтаві". У сиву давнину це була, хоча й невелика, але з досить швидкою течією, з прозорою, чистою питною водою річечка, як і Полтавка, теж одна з правих притоків річки Ворскли.
Брала Лтава свій початок із підземних джерел-струмочків, що витікали з-під покритої лісом гори, від Миколаївського узвозу, нижче Миколаївської церкви, яка здавна стяла там, на узліссі, на схилі одної із полтавських гір. Колись церква була дерев’яна, у XVIII ст. замість старої спорудили нову, муровану; потім її добудували ХІX ст. Гора була покрита старим дубовим лісом, який наприкінці XIXстоліття належав дворянці Любощинській – сусідці по полтавській садибі Гоголів-Яновських – матері Миколи Васильовича Гоголя, Марії Іванівни, та її дочки і сестри письменника Ганни Василівни, які мали садибу й у Полтаві. Попід тією горою, попід лісом, глибоким Мазурівським яром, що пролягав поміж двома полтавськими горами, пізніше відомими під назвами Іванова гора та Інститутська, і протікала Лтава. Весною, коли розтавав сніг, вона наповнювалася "талою" водою і швидко- швидко несла її вниз до своєї матері Ворскли.
Назва Лтава вперше згадується у давньоруському Іпатіївському літописі за старим візантійським календарем від Сотворіння Світу Богом року 6682-го на Петрів день, тобто на релігійне свято святих Петра і Павла (відзначається 29 червня за старим та 12 липня за новим стилем). Оскільки літописець писав про подію за так званим ультраберезневим рахунком часу, то правильна дата у перерахунку на наш і сучасний календар буде 1173 рік. Того року князь Ігор Святославич (син чернігівської князя Святослава Ольговича, князь новгородський – новгород-сіверський; майбутній герой "Слова о полку Ігоревім"), який виступив проти половців і прибув у ІІоворскля, довідавшись, що половецькі хани Кончак і Коб’як пішли у напрямку Переяслава, переїхав Ворсклу біля Лтави, вирушив слідом за ними і розгромив їх поблизу того міста (Переяслава).
Довго між вченими велися дебати. Одні вважали, що в літописі названо річку Лтаву, інші – поселення. Все ж погодилися, що мова йшла про поселення. Однак, і слід зауважити, що під час підготовки до 800-річчя першої згадки про місто у давньоруському літописі при перерахунку дати ми помилилися і відсвяткували цей 800- річний ювілей 1974 року, тоді як уся закордонна діаспора відзначала його 1973 року.
На думку полтавського дореволюційного історика Л. В. Падалки, назва Лтава скіфсько-сарматських коренів, як, до речі, і назва лівої притоки Дніпра – нашої Ворскли, яка у давньоруських літописах згадується з 1105 року. Іраномовні скіфи та сармати були нашими далекими предками, їх прямими нащадками на Північному Кавказі є осетини. В осетинській мові слова "ворс" та "кула" означають "біла вода". Що стосується назви Лтави, то у ряду кавказьких народів слово "таві" означає "виток річки", "вершина", "крутий берег", а у багатьох тюркомовних етносів слова "ол", "ул" це – "поселення", "місто". У наступних племен, які проживали тут, слово могло трансформуватися. Близька за вимовою до Лтави стара назва Говтви – Голтав. У тюркських та монгольських етносів слова "гол" - "річка", а "ол" - "трясовина", "болото", "вода".
Тепер ми знаємо, що у давньобулгарських літописах є відомості про заснування поселення на місці Полтави племенем на чолі з Бушлаєм, яке прийшло від берегів Волги 154 року н.е., але скоро воно було знищене. 434 року споруджував тут місто – укріплення Бледа (Булут - ІІІуд), браг Аттіли, назвавши Балтаваром. Та воно проіснувало недовго. І вже у VII ст. під цією ж назвою Балтавар, що у перекладі з давньобулгарської (протоболгарської) мови тюркі на нашу означає "володар", "правитель", існувала тут ставка володаря Великої Булгарії Кубрата. У давнину річечка Лтава була повноводною і використовувалася мешканцями поселення.
Коли наш край знаходився у складі польсько-литовської держави Речі Посполитої і на початку XVII ст. королівський уряд почав укріплювати свої прикордонні фортеці, то 1608 року польський коронний гетьман – головнокомандуючий військами Станіслав Жолкевський відбудував і Полтавську фортецю. Вона розташовувалася на Старому Городищі, між двома ярами – Мазурівкою та Панянкою й охоплювала всю нинішню Іванову гору з прилеглою територією, до теперішньої площі Конституції, включаючи територію Петровського та Сонячного парків. За військово-топографічними умовами це було найвигідніше місце для фортеці. Але суттєвим її недоліком було те, що найближче джерело води – річечка Лтава виявилася за мурами укріплення.
Враховуючи це, наступник і зять С. Жолкевського – коронний гетьман, магнат Станіслав Конєцпольський розширив територію фортеці майже вдвічі. За його дорученням і під його керівництвом французький військовий інженер Гійом-Левассер де Боплан, який був на службі у польського уряду, розробив новий проєкт фортеці. Він включив до її складу яр Мазурівку та частину плато на південний захід від нього (до території теперішнього парку "Перемога" і садиби технічного університету). Нова фортеця була споруджена на початку 40-х років XVII ст. Лінія укріплень, що пішла від старої фортеці до нової її частини, одночасно правила й за греблю, яка перегачувала річку Лтаву так, що неподалік біля її витоку утворився став – озеро з чистою джерельною водою. Тепер під час будь-якої тривалої облоги захисники Полтави були б повністю забезпечені питною водою. Польським королівським військам так і не вдалося цим скористатися. А російські війська на чолі з полковником О. С. Келіним, козаки та міщани, які знаходилися в обложеній шведами Полтаві майже три місяці 1709 року, чудово все це використали, лише дещо поновивши фортифікаційні споруди Боплана і польського магната. У тому числі вони поновили й греблю, яка перегачувала Лтаву, тож мали достатню кількість води під час облоги.
З перемогою радянської влади, коли шахти Донбасу та великі підприємства місі стояли без лісу і палива, на початку 20-х років XX ст. прекрасний старий дубовий ліс Любощинської на мальовничій горі, за Мазурівським яром, вирубали. Довго ще полтавці корчували пеньки від кількасотлітніх дубів та інших дерев, розчистили деякі ділянки, садили огороди. Але чомусь воно нічого там не росло, найбільші врожаї були хіба що будяків та інших бур’янів. Гора "сунулася". А річечка Лтава, як і раніше, весною наповнювалася за рахунок талого снігу, та вже значно менше. Влітку в багатьох місцях вона перетворювалася на невеликий струмок, що намагався прорватися через хащі будяків, череди, іншого бур’яну та звалища різного непотрібу, який викидали мешканці ближніх садиб. Але ще й наприкінці 20-х – на початку 30-х років поблизу містка, який був через річечку до Інститутського прорізу, в інших місцях на Подолі глибина Лтави сягала 2-4-х метрів. Полтавці, особливо діти, із задоволенням купалися там.
З метою врятувати становище, зупинити зсуви, на початку 50-х років XX ст. на місці колишнього дубового лісу Любощинської було закладено парк Ленінського Комсомолу (Комсомольський парк). Оскільки Лтава на той час у багатьох місцях уже перетворилася на жалюгідну канаву, до якої потрапляло й чимало різних нечистот, від неї влітку йшов не досить приємний запах (полтавці частину її в нижній течії охрестили "Вонючкою"), то річку було взято у труби. Так і тече вона нині по трубах, під землею, своїм старим руслом, по вибалку за одноповерховими будиночками, а де вже й кількаповерховими, справа від вул. Леніна, яка веде на Поділ. Далі вже й неподалік нових багатоповерхових будинків, поблизу тієї ж вулиці, до її кінця, де праворуч виріс новий мікрорайон Левада. І там, на Подолі, де був старий її витік, двома трубами вливається вона у Ворсклу.
У парку збереглося кілька джерел, що колись живили озеро та річечку Лтаву, відновлено криницю, яку назвали криницею Марусі Чурай.
Така коротка історія древньої річечки Лтави.

понеділок, 11 липня 2022 р.

АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ

 Державний діяч, полковник мир­городський (1683-1727 рр.), 
гетьман Лівобережної України (1727-1734 рр.).

Апостол Данило Павлович народився 14.12.1654 у м-ку Сорочинці Миргородського полку, згодом Миргородського повіту Полтавської губ., тепер с. Великі Сорочинці Миргородсь­кого району Полтавської обл.. 
Походив із козацького роду, представники якого протягом 1659-1736 рр. були полковника­ми Миргородського полку. Засновник династії Павло Єфремович Апостол був вихідцем із Валахії. Поселившись в Україні, вступив до козаць­кого війська і швидко зайняв у ньому значне ста­новище. Після смерті батька високий полковий уряд у 1683 р. посів син. 
Про навчання Данила нічого не відомо, однак він був освіченою люди­ною. Мав неабиякі військові здібності. 
Щойно посівши полковницький уряд, Данило Апостол взяв участь у Віденській війні 1683 р. в складі об’єднаних польсько-козацько-німецьких військ, очолюваних королем Польщі Я. Собєським. Перемігши турків, союзники тоді врятували австрійську столицю. Д. Апостол був учасником невдалого походу на Крим 1687 р. з росіянами і гетьманом І. Самойловичем, а після арешту ос­таннього виконував обов’язки наказного гетьма­на. Після такого ж невдалого походу 1689 р. в складі козацької делегації, очолюваної гетьма­ном І. Мазепою, їздив до Москви. 
Вперше Д. Апо­стол відзначився в Азовському поході 1695 р. під час облоги і штурму Аслам-городка, Тавані, а особ­ливо Кизикермена. У 1701 р. був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направ­лених у Прибалтику на допомогу російським військам. У бою біля поселення Ерестфер союзники одержали блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. Але походи 1704 і 1706 рр. у Польщу і Білорусію виявилися нещасливими.
Належачи до друзів та однодумців І. Мазе­пи, миргородський полковник був утаємниче­ний у політичні плани українського зверхника. 
28 жовтня 1708 р. Д. Апостол разом із гетьманом відкрито перейшов на бік шведського короля Карла XII.
Однак 21 листопада 1708 р. він поки­нув І. Мазепу у шведському військовому таборі й повернувся до свого сорочинського маєтку. Звідти написав обраному гетьманом замість І. Мазепи І. Скоропадському листа, в якому за­певняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив проти волі коритися І. Мазепі, до­ки не випала нагода звільнитися. Така ж мотива­ція вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах.
«Полковник миргородский Даниил Апоста:. страхом и лестию от Мазепы уведенный, по­следовал ему дочасно, [а как] получил свободное и удобное себе время, тотчас от Мазепы тайно на пути отлучившись и отцуравшся его, в сторону государеву к великороссийское войску прибегл...».
Проте існують документальні дані, що спростовують факт таємної втечі Д. Апостолі із шведського табору.
Під час розшуків спільників і однодумців Павла Полуботка, Данило Апостол був заарештований 1724 року.
1727 року, після ліквідації Малоросійської Колегії були призначені вибори гетьмана, на яких гетьманом обрали Данило Апостола.
Зразу по виборах гетьман Апостол подав петицію про повернення Україні старих прав. Він займався відновленням автономії та впроваджував судову реформу. Гетьман Апостол особисто приймав участь у впорядкуванні видатків із державної скарбниці. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою.
В 28 січня 1734 року гетьман Данило Апостол помер.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Васільєв В. Козацька слава Полтавщини (військово-патріотична конференція) / В. Васільєв // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава: ПОІПОПП, 2005. – С. 287-290.
  2. Волосков В. Данило Апостол: [срібною монетою (в обігу з 29.11.2010 р.) увічнено пам'ять гетьмана Д. Апостола, уродженця краю] / В. Волосков // Волосков В. Полтавщина на монетах незалежної України. – Полтава: АСМІ, 2013. – С. 51-75.
  3. Данило Апостол - гетьман України // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава: Дивосвіт, 2009. – С. 139-142.
  4. Данило Апостол – меценат і борець за самостійність України: [народився в Сорочинцях (1654-1734)] / Л. Кучеренко // Вісті. – 2014. – 19 груд. – С. 9.
  5. Закалюжний В. М. Апостол Данило Павлович: (14.12.1654-28.01.1734) – полковник миргородський, гетьман України / В. М. Закалюжний // Козаки Полтавщини. Біографо-іст. нариси про козаків Полтавщини XVII-XX ст. – Полтава: Оріяна, 2009. – С. 16-19.
  6. Матвієнко П. Слава передостаннього гетьмана / П. Матвієнко // Козацькі традиції Полтавщини: імена – пам'ятники – події – легенди. – Полтава, 2008. – С. 19-20.
  7. Правденко О. Данило Апостол – останній виборний гетьман Лівобережної України / О. Правденко // Коло. – 2017. – 18-25 трав. – С. 14.
  8. Ревегук В. "Воїн добрий, ... заслужив честь і любов від усіх полків": [видатний укр. і військовий діяч Д. Апостол] / В. Ревегук // Зоря Полтавщини. – 2014. – 16 груд. – С. 5.
  9. Розсоха Л. Скарби зі склепу Апостолів / Л. Розсоха // Народне мистецтво. – 2010. – № 1-2. – С. 62-65.
  10. Розсоха, Л. У Шахворостівці віє духом Гетьманщини: [Миргородський р-н] / Л. Розсоха // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – Вип. ІV. – Кн. 1. – С. 456-462.
  11. Чухліб Т. Краснопіль-Сорочинці – друга столиця гетьманату / Т. Чухліб // Нова година. – 2020. – 15-21 січ. – С. 7.
  12. Шевчук В. Данило Апостол і його реанімаційні зусилля щодо збереження козацької держави / В. Шевчук // Шевчук В. Козацька держава : етюди до історії укр. державотворення. – Київ: Абрис, 1995. – С. 257-274.

пʼятниця, 8 липня 2022 р.

ДУДНИК ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

Дудник Олексій Олексійович народився в с. Вербки Семенівського району Полтавської області 02.02.1935 року. Після закінчення місцевої селі семирічки навчався у Кременчуцькій фельдшерсько-акушерській школі (1952-1953 роки). У 1954-1956 роках перебував на армійській службі. Після демобілізації працював медичним працівником на Веселоподільському цукрозаводі.
З 1956 року розпочинає роботу на посаді завідуючого фельдшерсько-акушерським пунктом в селі Паніванівка Семенівського району, де він жив і працював до останнього подиху.
Був цілителем від Бога, адже своєю медичною практикою прославився не лише в Семенівському районі, але й далеко за його межами. До нього приїздили лікуватися багато людей – в середньому було близько п'яти тисяч пацієнтів на рік.
Окрім медицини, другою великою любов’ю Олексія Дудника була літературна творчість.
Його вірші, гуморески, поеми не залишають читачів байдужими. Вони змушують думати, переживати, часто від душі посміятися.
Його ліричні і жартівливі вірші охоче клали на музику композитори, зокрема, Олексій Чухрай. Але особливо плідно Олексій Дудник працював з композитором-земляком Олексієм Ногою. Створена ними пісня "Село мого дитинства" стала призером республіканського радіоконкурсу, неодноразово звучала в телевізійних програмах.
Автор літературних збірок: 
  • "Не згубіть сон-траву: лірика, гумор, сатира" (1992), 
  • "Жигулі-жигулики: гумор і сатира" (1994; 2002), 
  • "Коні-рисаки. Лірика. Поеми" (1996), 
  • "України долею живу" (1997). 
Пісні на слова Олексія Дудника  "Життя, як життя" (1999), "Крик душі: вірші" (2000), "Що б там в світі не було" /О. Дудник, О. Нога/ (2001), "Козацький характер" (2001), "Весела завірюха" (2002), "Нехай життям іскриться келих", "Нам судилось прожить: Вірші. Поема" (2004), "Пошли, Боже, Україні: Патріотичні, ліричні та жартівливі пісні" (2005), "Пелюстки незгасних буйноцвіть: вірші" (2006), "Любив... Люблю... Любитиму": поетичні твори за ред. М. Шудрі. (2010), "На життєвих перехрестях: поетичні твори" (2012); його творчі доробки постійно друкувалися на сторінках періодичних видань. 
Був членом спілки літераторів Полтавщини.
Нагороджений: медаллю М. І. Пирогова, Знаком "Відмінник охорони здоров'я".
Активно займався також громадською діяльністю, обирався депутатом Семенівської районної ради.
Пішов із життя 10 лютого 2011 року.
ЛІТЕРАТУРА

Дудник О. Освіта. Величальна кухаркам. Притча про довголіття. Внуку-правнуку передай. Літай, літай метелику : [вірші] / О. Дудник // Добромисл. – 1997. – № 1-2. – С. 199-203.

Дудник О. Україно моя. Пам'ятаймо, якого ми роду : [вірші/ Коротке слово про автора В. Зінченка] / О. Дудник // Зоря Полтавщини. – 2005. – 2 лют. – С. 3.

Зінченко В. До 85-річя від дня народження Олесія Олексійовича Дудника / В. Зінченко // Голос громади. – 2020. – 31 січ. – С. 6.

Мазанько Л. Білий колір надії, або Лікарі на передовій / Л. Мазанько // Вісник Семенівщини. – 2020. – 1 трав. – С. 8.

Олексій Дудник : [біографія, поезії] // Калинове гроно. Антологія творів полтавських літераторів XX - XXI століть для дітей / за ред. М. Г. Любивого та ін. . – Полтава: Полтавський літератор, 2019. – Т. V. – С. 25-26.

Олексій Дудник : [біографія, поезії] // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2004. – С. 199-201.

Таран В. "Коли друзі поряд вірні та хороші..." : [вірш пам'яті О. О. Дудника] / В. Таран // Таран В. Я папороті цвіт знайду : поезія. – Глобине: [Глобине], 2008. – С. 139.

четвер, 7 липня 2022 р.

СКАТОВ - СТРІЛЕЦЬ-РАДИСТ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(1921, с. Вереміївка Глобинського р-ну – 17.09.1941) – стрілець-радист військового бомбардувальника ДБ-3 2-го авіаполку ВПС Чорноморського флоту.
17 вересня 1941 року ланка важких літаків під командуванням лейтенанта П. Скатова вилетіла на допомогу захисникам м. Одеса.
Під час бойового розвороту бомбардувальник командира підбили ворожі зенітки, він загорівся і перевернувся догори шасі.
Командир екіпажу П. Скатов вирівняв палаючий літак, а потім перевів його у піке на скупчення ворога. Екіпаж, у складі якого був 20-річний Іван, героїчно загинув.
У книзі "Неменко А. В. Черноморский флот в годы войны (1941-1945)"декілька рядків присвячено подвигові морських льотчиків.
Додаємо, що у 1942–1943 рр. "вогняні" тарани здійснили воїни-полтавці Берендя Василь (1921 р. н.), Васюта Григорій (1912 р. н.), Ємець Федір (1917 р. н.), Северин Григорій (1922 р. н.), Тристан Іван (1918 р. н.).



КУНИЦЯ СЕМЕН АНДРІЙОВИЧ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(16.03.1914, с. Великий Хутір Полтавської губернії – 29.08.1941) – льотчик-винищувач, військком ескадрильї 69-го винищувального авіаполку Південного фронту. За півтора місяці 1941 року здійснив 107 бойових вильотів, збив два ворожих літаки.
29 серпня 1941 року під Одесою вступив у бій з чотирма МЕ-109. Один знищив, другий збив таранним ударом. Загинув у цьому бою. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу (10.02.1942).
Народився майбутній авіатор у селянській сім'ї. Закінчивши семирічку, навчався у Золотоніському педагогічному технікумі. 1935 року був призваний до армії. 1937 року закінчив першу Качинську військово-авіаційну школу пілотів, служив у ВПС.
Похований Герой у м. Одеса, у парку ім. Т. Г. Шевченка біля могили Невідомого матроса. Ім'я С. А. Куниці носить СШ, вулиця у рідному селі, вулиця у м. Одеса.

ЛІТЕРАТУРА

Бушин М. І. Куниця Семен Андрійович (16.03.1914, с. Великий Хутір Полтав.губ. - 29.08.1941, Одеса) - військовик. Герой Рад. Союзу (посм.) / М. І. Бушин // Енциклопедія Сучасної України. - К., 2018. - Т. 16. - С. 150-151.

РОЙ ПЕТРО ЛЕОНТІЙОВИЧ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(1917, с. Вільшана Полтавської губернії – 24.08.1941) – лейтенант, командир ланки винищувальної авіації.
В одному з жорстоких боїв, коли мотор літака був виведений з ладу, спрямував палаючу машину на центр переправи через Дніпро. Відомостей про нагороду не знайдено.
24-річний Петро був досвідченим, мужнім і відважним пілотом: воював на Халхін-Голі, брав участь у боях проти білофіннів. Війна з фашистами застала його на західному кордоні.
Ворог рвався на лівий берег Дніпра, йому вдалося навести переправу через річку. Завдання знищити її отримали три льотчики, в т. ч. Петро Рой. Під кожний літак підвісили фугасно-осколочні бомби.
Відважну трійку винищувачів ворог зустрів сильним зенітним вогнем. У небі з'явилось двадцять фашистських літаків. Зав'язався нерівний бій. Рой залишився один.
З усіх боків на нього насідали "мессершмітти", одного з яких Петро Леонтійович знищив. Та сили були нерівні. І наш поранений земляк прийняв сміливе рішення. Так воював і загинув син полтавського хлібороба.

ГРЕК ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(13.07.1920, с. Мачухи Полтавського р-ну – 10.08.1941) – молодший лейтенант, командир ланки винищувачів ВПС Чорноморського флоту.
10 серпня 1941 року ланка В. Грека прикривала транспорт з жінками і дітьми, який ішов з Миколаєва в Севастополь.
В повітряному бою, коли закінчились боєприпаси, льотчик таранив ворожий бомбардувальник, врятувавши сотні беззахисних людей. Відомостей про нагороду не знайдено.
Навчався Володимир у Мачухівській школі, після закінчення якої став курсантом Чугуївського авіаційного училища. 1940 року отримав направлення в одну з військових авіачастин. Він шліфував льотну майстерність, а у вільний час займався спортом, фотографією, писав картини, вірші… Війна внесла свої корективи у життя молодого пілота.
1941 року його полк передислокували на Чорноморське узбережжя. Молодий льотчик-винищувач, як свідчили відгуки командирів, служив зразком для підлеглих. Його поважали за вимогливість до себе і інших, знання і вміння.
Про подвиг нашого земляка йдеться у мемуарах адмірала І. І. Азарова "Осажденная Одесса".

ДІДЕНКО ВАСИЛЬ КОРНІЙОВИЧ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(1918, с. Сторожове (нині – Чутівського р-ну) – 03.08.1941) – 1938 року закінчив Борисоглєбську вищу школу льотчиків. Лейтенант, льотчик-інструктор Армавірської військової авіаційної школи пілотів.
3 серпня 1941 року на підступах до м. Армавір Ставропольського краю вступив у бій з вісімнадцятьма фашистськими літаками. Таранив головного в групі. Загинув.
Похований у м. Армавір (військова дільниця міського кладовища). Відомостей про нагороду не знайдено


САПА ГРИГОРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(1919, с. Єрківці (нині – Хорольського р-ну) – 30.06.1941) – військовий льотчик, сержант, служив стрілком-радистом морської авіації 73-го бомбардувального авіаполку Балтійського флоту.
30 червня 1941 року бомбардувальники полку двічі пробували зруйнувати мости в районі Даугавпілса, по яких на східний берег Даугави переправлялись частини нацистських армій "Північ".
Декілька понтонних мостів було зруйновано, але ворог продовжував форсувати річку. Три бомбардувальники звершили "вогняні" тарани, в т. ч. екіпаж літака А. Глухова, в складі якого був Г. В. Сапа.
Вони спрямували свою машину на скупчення бойової техніки, живої сили противника, в результаті чого всі члени екіпажу загинули.
За сприяння сина бойового товариша в с. Єрківці споруджено пам'ятник герою.

ВОНИ БУЛИ ПЕРШИМИ... ("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

Знай наших
22 червня 1941 року… 81 р. тому цей день трагічною сторінкою увійшов у життя мільйонів українців. Почалася найжахливіша війна в історії нашого народу, який зазнав у ній величезних втрат.
Боротьба проти підступного ворога була всенародною, жертовною, в ній брали участь сотні тисяч молодих полтавців. Пам'ять про їх подвиги ніколи не померкне.
Еталоном ратного подвигу вважається повітряний таран, коли льотчик, ставлячи на карту власне життя, обрушує в ім’я перемоги удар своєї машини на літак ворога, на склади боєприпасів, переправи, угрупування фашистів.
"Повітряний таран – це не лише блискавичний розрахунок, виняткова хоробрість і самовладання, – писав Головний маршал авіації О. О. Новиков. – Це один з найвищих проявів морального фактору, якого не врахував і не міг врахувати ворог…".
Як свідчать джерела, біля чотирьохсот таранів було здійснено льотчиками в перший, найважчий період бойових дій 1941–1942 рр.
22 червня 1941 року на різних ділянках величезного радянсько-німецького фронту сміливо пішли на таран двадцять льотчиків, в т. ч. полтавець, старший лейтенант О. Г. Мокляк.
В той день жорстока битва, з озброєним до зубів ворогом, тільки розпочиналась. Розпочинався такий нелегкий шлях до Перемоги.
Згадаймо в ці дні поіменно її перших героїв, молодих пілотів-полтавців, яких було названо «вогняними».
Коротко подаємо ті матеріали про них, які вдалося відшукати.
Мокляк Олександр Гнатович
(22.02.1912, с. Копили Полтавського р-ну, за іншими даними – с. Великі Болота Новосанжарського р-ну – 22.06.1941) – військовий льотчик, старший лейтенант. Командир ланки 67-го винищувального авіаполку.
Рано-вранці 22 червня 1941 року на Бессарабській ділянці Південного фронту в повітряному бою кулеметним вогнем О. Г. Мокляк збив два літаки противника, третього таранив.
Загинув у цьому бою. Молодий офіцер врятував від бомбового удару аеродром, десятки людей, авіамістечко…
Посмертно нагороджений орденом Леніна.
Навчався Олександр в Малоперещепинській семирічці, у ремісничому училищі. Працював на Полтавському паровозоремонтному заводі, продовжив навчання в Харківському інституті інженерів залізничного транспорту.
В суворий передвоєнний час за спецнабором закінчив льотне училище, пройшов бойове загартування на фінській війні, відмінно володів літаком, як вдень, так і вночі.
Ім’я відважного льотчика викарбуване на обеліску загиблим пілотам колишнього 67-го винищувального авіаполку в с. Залізничному Болградського району Одеської області та на гранітній стелі по вулиці Сакко в м. Полтаві

середа, 6 липня 2022 р.

ГОРЛЕНКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ

Життя, "повне високих духовних інтересів…"
Це ім'я збережеться в історії
української культури на віки вічні.
О. Оглоблин

Постать Василя Петровича Горленка – письменника, етнографа, критика, публіциста – нині малознана, але вклад його в українську культуру ХІХ століття величезний. За словами Є. Рудинської, життя Горленка було "повне високих духовних інтересів», а все інше його мало цікавило. Можна ще назвати його великим гуманістом, просвітником, близьким приятелем найвидатніших діячів 80-90-х років, з якими він разом працював. Шлях Василя Горленка в нашій культурі був нелегким, але його "книжки, як дзвін сонетного катрена", за словами полтавця М. Зерова, цінуються і до цього часу.
Народився Василь Петрович 13 січня 1853 року у селі Ярошівці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Був зі славетного роду Горленків, українських патріотів, котрі входили у вищі кола гетьманської старшини на Лівобережжі у ХУІІ столітті. Прямий нащадок прилуцьких полковників – Лазаря, видатного мазепинця Дмитра та наказного гетьмана у кримському поході 1737 року Якима (згодом генерального судді) Горленків, Василь Петрович відзначався з-поміж сучасних йому діячів незалежністю суджень, цілковитою нездатністю підроблятися під панівні настрої. Василь Петрович дуже любив і цінував славне предківське гніздо – село Ярошівку, яке дісталося його предку Дмитру Горленкові від гетьмана Мазепи за вірну службу. Ця історична деталь ніколи не губилася в родовій пам'яті.
Дмитрові нащадки також були козацькими полковниками, а що мали немалу вагу у суспільстві – свідчить той факт, що один із його синів був одружений з дочкою Данила Апостола, а онук – з онукою гетьмана Івана Скоропадського.
Середню освіту Василь здобув у Полтавській першій чоловічій гімназії, через чверть століття він напише історику О. Лазаревському: "Все, що стосується Полтави, близьке моєму серцю". Юнак продовжив навчання у Ніжинському ліцеї князя Безбородька – колишній гімназії вищих наук, де свого часу вчився Гоголь. Грунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії отримав у Сорбонні. Із Франції молодий Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.
На початку 80-х років ХІХ століття Василь Петрович повертається в рідну Ярошівку. Усвідомлення своєї належності до козацького роду Горленків, наклавшись на інтелектуальний пласт європейської освіченості, дало дивний результат: Василь Петрович почав досліджувати українську культуру на високому рівні, у контексті європейської. Про це полтавець Микола Зеров написав у сонеті "Горленко", підкресливши, що кредо його – "рельєф культурний рідної землі спізнати…"
Зі свого родового гнізда Василь Петрович здійснював поїздки по містах, містечках і селах Полтавської губернії, шукаючи матеріали для своїх наукових досліджень.
З 1882 року Горленко активно співробітничав з журналом "Киевская старина". Першою його публікацією був гарний нарис про лохвицького бандуриста Івана Крюковського (Кравченка). З частих мандрівок він привозив цікаві етнографічні матеріали, "перла многоцінні". Василь Петрович писав: "Викликають глибокий інтерес твори народної творчості: перекази, пісні, казки, оповідання..., у народних творах так багато даних психології, так багато цікавого...". Горленкові хотілося віднайти і дослідити те, що не змогли етнографи-полтавці М. Цертелєв, М. Номис, А. Метлинський, М. Драгоманов.
Василь Петрович багато зробив для вивчення життя і творчості видатних художників-полтавців – В. Боровиковського, Д. Левицького,кобзаря Г. Любистка та інших.
На "Киевскую старину" Горленко працював якнайбільше.
Гнат Житецький згадував: "Він писав для українського журналу здебільшого "за спасибі", хоча його "даремні" праці були досить великої наукової й літературної вартості й написані так, що приваблювали широкі кола читачів". Сучасники відзначали сміливість думки, ерудованість, блискучий стиль, образність мови, душевну теплоту автора.
Про ранній інтерес Василя Петровича до Івана Котляревського свідчать його пізніші дослідження творчості зачинателя нової української літератури. Навчаючись у Полтавській гімназії, юний Горленко не міг не відвідати садибу письменника-полтавця, не міг не читати його творів. Наукове освоєння архіву Івана Котляревського було почате саме ним.
Горленко опублікував 1883 року в "Киевской старине" частину листів письменника, які перевіз до Петербурзької Імператорської публічної бібліотеки етнограф-полтавець О. Терещенко.
Василь Горленко брав активну участь у підготовці і відзначенні столітнього ювілею поеми "Енеїда" (1898 рік), високо оцінивши ілюстрації до неї художника-полтавця П. Мартиновича, пройняті національним колоритом.
Одна з цікавих сторінок життя Горленка – стосунки з полтавцем Панасом Мирним. 1928 року музейниця Є. Рудинська опублікувала його листи до Панаса Яковича.
У листуванні Василя Петровича ііз Панасом Мирним, що не лист – інформація про тогочасне українське життя, інформація цікава, точна, вичерпна. Горленко вважав, що Панас Мирний – великий український, суто національний письменник, якому підвладні масштабні полотна з глибоким і правдивим розкриттям, мистецьким зображенням картин життя народу.
І видрукувавши рецензію на першу частину "Повії", Василь Петрович невтомно умовляв Панаса Мирного, закликав, нагадував, переконував, щоб він продовжував писати цей твір. "Морозенка", – пише він до Панаса Яковича, – прочитав учора ж, давно не читавши нічого Вашого. Так, це не те, що поверхові легковажні писання. В оповіданні відбилася вся трагічна сила Ваша, з якою Ви вмієте малювати людей і природу. Мова блискуча".
Наприкінці вісімдесятих років Горленко упорядкував і зробив спробу видати український альманах "Вістка", але цензура його заборонила.
З молодості Василь Петрович підтримував дружні стосунки з Опанасом Сластьоном. Дуже щирим був його відгук на публікацію серії ілюстрацій миргородця О. Сластьона до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки". Горленко закликав молодих українських художників підхопити почин Сластьона: "Нехай вивчать вони край і народ, й усе інше докладеться. Який тільки матеріал може дати їм одна народна творчість – казки, думи! А скільки ще тем для ілюстрування творчості Шевченка, Котляревського і найбільшого з великих – Гоголя!"
Для Василя Петровича Ярошівка була єдиною пристанню, де він міг сказати: я дома. "Коли в нього грошей було обмаль, – згадував Гнат Житецький, – а це бувало частенько, – Василь Петрович кидав жити по великих містах і на довгі місяці від'їздив до своєї садиби в Ярошівку". Тут знаходила спокій його душа, народжувалися нові задуми:
"Ніде, як в такому глухому куточку, як Ярошівка, не можна так вільно поговорити про мистецтво, літературу, прочитати що-небудь новеньке, як прочитували ми над ставком на терасі..." (Лист до Панаса Мирного, 1901 рік).
У листах звучала відданість "рідним палестинам": "Я все літо після Полтави був у Ярошівці", "тепер я застряваю в наших краях до листопада". Василь Петрович мав 400 десятин землі, тому були в нього і господарські клопоти, але основне заняття – робота над книгами, нарисами, перекладами. Деколи, під час обмолоту зернових, йому доводилось писати термінові статті прямо в клуні.
Маючи високий художній смак, Горленко не завжди позитивно відгукувався про творчість українських письменників-сучасників. Цінував твори тих письменників, які відображали правдиве народне життя: полтавців М. Номиса, В. Леонтовича.
1901 року він приїхав на Полтавщину для підготовки ювілейного нарису про Миколу Гоголя, в якому відзначав: "За несхильним законом часу – все, що нагадує про нього безпосередньо як про людину, зникає й вигладжується, і безсмертя лишається тільки на долю творінь його духу".
Разом з полтавським фотомайстром Й. Хмелевським Горленко відвідав гоголівські місця – Миргород, Великі Сорочинці, Яреськи, радив йому, що краще відзняти для альбому "Гоголь на батьківщині", написав передмову до цього видання. У ній він захоплювався Миргородом: " Все містечко лежить на рівнині, поле видно з краю в край, майдани безмежні... Сила зелених садів, річка Хорол, уся заросла водяними рослинами, дуже мальовнича". До речі, Василь Петрович зібрав багато документальних матеріалів про М. Гоголя, опублікував, зокрема, спогади О. Смирнової-Россет про останній період життя письменника.
1903 року Горленко був присутній на загальнонаціональному святі – відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Писав після цього Панасу Мирному: "Я виніс надзвичайно сильне враження від полтавських урочистостей, та інакше і бути не могло, це було щось особливе і захоплююче. Глибоке враження справляють галичани – вільні люди серед рабів...". Акордом пам'яті Івану Котляревському була стаття в Горленковій останній збірці "заміток з словесності й мистецтва" – "Відблиски" (Петербург, 1905 рік). Один з українських рецензентів відмітив, що в ній "є крапелька близького, рідного нам духу українства".
Василь Петрович не сприйняв тих суспільних ідей, що їх породила революція 1905-1907 рр. Почалося згасання талановитої особистості.
Помер Горленко одиноким, серед чужих людей, у петербурзькій лікарні 28 квітня 1907 року. Він хотів бути похованим у рідному селі, і його бажання було виконане.

вівторок, 5 липня 2022 р.

БРОВКО ІВАН БЕНЕДИКТОВИЧ

(нар. 15.01.1915 р., с. Маячка Кобеляцького р-ну Полтавської обл. - п. 22.01.2009, м. Київ)
З хліборобської, колись козацької, родини. Дід, Карпенко Федосій Кирилович, був учителем, мав рідкісну бібліотеку, за Центральної Ради очолював Кобеляцький повітовий уряд. Батько, Бенедикт Андрійович Бровко, служив на флоті у Владивостоці, 1928 р. повернувся додому, взявся господарювати на своїх 5 га землі, але коли розпочалася примусова колективізація, відмовився вступати в колгосп. У відповідь його господарство розграбували партійні "активісти". 1933 р. батько вирішив повернутися на флот, але по дорозі був затриманий ГПУ і відтоді пропав без вісти. Мати, Наталія Федосіївна Карпенко, мусила записатися в колгосп. Померла 1977 р. в Києві.
1930 р. закінчив 7 класів у Маячці, вступив у Харківський медичний технікум, та за півроку був виключений як син середняка. 1931 р. вступив у педагогічний технікум у м. Червонограді на Харківщині. Та голодної осени 1932 р. мусив покинути навчання і повернутися додому.
У січні 1933 р. призначений учителем семирічної школи в с. Рудки Царичанського р-ну. У травні 1933 р. на його уроці померла з голоду учениця Марійка Хайло. Це приголомшило 17-річного вчителя, він звинуватив владу в створенні штучного голоду, а директора школи Лебедя у смерті учениці. Увечері колеґа повідомив Б., що директор потелефонував у районне ГПУ про його поведінку. Того ж вечора Б. втік із с. Рудки додому.
Влітку 1933 р. Б. влаштувався вчителем української мови і літератури семирічної школи в с. Коханівка Сахновщанського р-ну на Харківщині. У травні 1934 р. порожні після голоду хати заселялися людьми зі Свердловської обл. На цій підставі школу почали переводити на російську мову викладання. Б. висловив незадоволення. Директор школи Легеза звільнив його з роботи, але в ГПУ не доніс. Б. влаштувався вчителем у с. Рай-Городок Слов’янського р-ну Сталінської обл.
1939 р. Б. заочно закінчив філологічний факультет Донецького інституту народної освіти в Луганську. Того ж року призваний у Червону Армію. Служив у м. Коломна під Москвою, в полку важкої артилерії. Брав участь у "визвольному поході" на Західну Білорусію (Гродно) та в Західну Україну (Волинь). Взимку 1939-40 рр. полк брав участь у Фінській війні, зокрема, в прориві лінії Маннергейма.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...