МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ

3 квітня 1973 року інженер компанії Motorola, син український емігрантів Мартін Купер, подзвонив в офіс конкуруючої фірми з першого мобільного телефону, який важив майже кілограм. Це була перша мобільна телефонна розмова. Вона увійшла в історію. Диво-пристрій негайно захотіли побачити в Білому домі, кажуть, президент Рейган був зачарований ним.

Цей день вважається днем народження мобільного телефону. З тих самих пір людство почало жити інакше.

Сьогодні мобільний телефон став не просто пристроєм зв'язку – у нього тепер маса функцій: вихід в Інтернет, спілкування в соціальних мережах, обмін повідомленнями, фото, аудіо та відеоматеріалами, користування електронною поштою, можливість здійснення фото і відеозйомки, навігація, ігрові можливості, вбудований калькулятор, ліхтарик, календар, годинник, будильник, секундомір, диктофон, радіоприймач, відеоплеєр, сканер штрих-кодів.

Однак півстоліття назад ніхто не міг і подумати, що все це буде поєднано в одному апараті, який поміщається в кишені, а основна первісна функція телефону – голосовий зв'язок – стане лише однією з багатьох, причім не завжди головною.

Сьогодні "мобільник" – це, фактично, міні-комп'ютер, який міцно увійшов в повсякденне життя людей.

Коли в 19 столітті з'явився телефонний апарат – це було чимось з області фантастики. Однак, підводні човни, літаки, ракети і освоєння космосу також до певного моменту ставилися до розряду фантастики або казок. Плоди багатої уяви, реалізовані в літературній творчості, часто ставали двигуном для вчених, дослідників і винахідників.

У 1910 році американський журналіст передбачив появу телефонного апарату, який не буде постійно прив'язаний до бази, тобто мова йшла про мобільний телефон.

Цю ідею в перші повоєнні роки підхопила компанія AT & T і її дослідний центр Bell Laboratories. Одночасно йшли роботи над створенням апарату стільникового зв'язку і в компанії Motorola.

Мартін Купер працював в сфері телефонії та розробки апарату мобільного зв'язку вже давно, починаючи зі створення мобільних телефонних апаратів для автомобілів. Подібні агрегати важили близько 13-14 кг. Тому новий апарат Купера, який важив трохи менше 900 грам, був справжнім технологічним проривом.

Якщо сьогодні сказати комусь з молодих людей, що стільниковий телефон важив майже кілограм, з довжиною корпусу близько 22 сантиметрів, а також шириною близько 4 см і товщиною близько 12 см – не кожен повірить в таке "чудо". А тоді, в 1973 році – це було справжнім дивом. І на такі дрібниці, як 30-хвилинний час роботи акумулятора і 10-годинна зарядка пристрою ніхто не звертав уваги.

Подальші події розвивалися вже значно швидше. Дослідні зразки мобільного телефону перетворилися в комерційні та вийшли на ринок, користуючись успіхом, незважаючи на величезну ціну, що становила понад 3500 доларів за апарат.

Крім компанії Motorola до розробки мобільних телефонів і їх подальшого розвитку почали підключатися все нові виробники, брендові імена яких сьогодні знає кожен житель планети. На цьому терені залишили помітний внесок такі компанії, як Nokia, Siemens, Philips, Sony, Ericsson, Benefon, Sharp, Samsung, LG, Apple інші.

Розвиток технологій неухильно зменшував розміри мобільних телефонів, збільшував ємності і продуктивності їх акумуляторів, а пізніше і процесорів. Стільникові телефони отримали різні варіанти форм: моноблок, з фліпом, розкладачка, слайдер, бічний слайдер, смартфон та інші.

Сьогодні мобільні телефони ввійшли в ужиток до такої міри, що вже окремою темою обговорень і досліджень є їхній негативний вплив на здоров'я людини, а також його безпека в певних умовах.

До слова, на батьківщині батьків Мартіна Купера – Україні, мобільний зв'язок з'явився лише у 1993 році: 1 липня тодішній президент Леонід Кравчук поспілкувався з послом держави в Німеччині.

ЗАСЯДЬКО ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Серед імен, що на весь світ уславили Полтавщину і Україну, його ім'я займає одне з почесних місць. Винахідник, учений, полководець, герой кількох воєн, відзна­чений найвищими нагородами імперського двора Росії. Відомості про Олександра Дмитро­вича ЗАСЯДЬКА, чиє 245-річчя від дня народження відзначається цього року, скупі і розрізнені, але життя його – легенда, сповнена героїзму як на ратному полі, так і в галузі винахідництва.

Народився Засядько у лютому 1779 р. в козацькій сім’ї потомственних гармашів в с. Лютеньках Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині – Миргородський р-н Полтавської обл.). Змалку захоплювали Сашка розповіді про козаків-запорожців, знаменитого Сірка, Хмеля, Богуна. Особливо цікавили розповіді про "чудо-рурки", які могли літати в повітрі , влучивши у ворога, вибухати, спричиняючи великі спустошення. Ніхто й гадки не мав, що минуть роки, і цей хлопчисько – вже бойовий офіцер – розгадає таємницю козацьких ракет: сконструює і власну. У 18 років після закінчення кадетского корпусу О. Засядько вийшов підпоручиком артилерії. Він був учасником всіх компаній, що їх проводили російські війська у 1799-1828 рр. брав участь в італійському поході О. Суворова 1779 р., у 1804-1806 роках перебував з росій­ською ескадрою у Середземному морі, від початку і до кінця пройшов російсько-турецьку 1806-1812 років і Вітчизняну війну 1812 року. Зарекомендував себе знаючим спеціалістом, хоробрим офіцером. Так, під час переговорів про здачу міста Торн наш земляк зголосився піти заложником, за що був нагороджений пруським орденом "За заслуги". Під час знамени­тої битви під Лейпцігом у 1812-1813 рр. тоді ще полковник Засядько був представлений до ордена Св. Георгія третього ступеня. На той час в російській армії мали цей орден лише двоє військових.

Шпага "За хоробрість", шість бойових орденів та слава мужнього офіцера були свідченням його бойових подвигів. Зокрема, шпагу він одержав раніше від полководця Кутузова.

Прекрасний знавець військової справи, Засядько чудово розумів значення і необхідність бойових ракет для армії. У 1815 році самостійно на виручені кошти від продажу свого невеликого маєтку поблизу Одеси, він почав роботи по створенню бойових порохових ракет. Виготовив перші зразки запалювальних і гранатних ракет трьох калібрів з дальністю польоту 1,5-3 км., сконструював 6-зарядні пускові станки для залпового ракет­ного вогню, винайшов оригінальну ракету розривної дії, розробив тактику бойового засто­сування ракетної зброї. У квітні 1818 р. вченому було присвоєно звання генерал-майора.

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 років він наполіг на масово­му застосуванні ракет власної конструкції, довів ефективність ракетних ударів. У 1929 році був підвищений у чині до генерал-лейтенанта.

О. Д. Засядько з честю справлявся з багатьма своїми обов’язками. Він встигав одночасно поєднувати виконання обов’язків директорів артилерійського училища, Петербургської піротехнічної лабораторії, Охтинського порохового заводу петербурзького Арсеналу, викладача артилерійської справи, професора, командира навчальної артилерій­ської бригади й наглядача карабінерського полку.

Віддавши армії 37 років життя, у зв’язку з хворобою О. Засядько у 1834 році вийшов у відставку і оселився у Харкові. У часи покращення здоров’я він продовжував займатися винахідництвом. Захопившись ідеєю проходження суден через Дніпровські пороги за допомогою спеціального пристрою, навесні 1837 року вирушив до місця експерименту. Під час цієї поїздки потрапив у сильну зливу, застудився і незабаром помер. Похований на території Курязького монастиря, що під Харковом.

Своїми відкриттями Олександр Дмитрович Засядько наблизив день польоту в космос. На відзнаку цього ім’я нашого земляка присвоєно одному з природних утворень на зворотному боці Місяця.

Література про О. Д. Засядька

• На честь творця бойових ракет : [у с. Лютенька Гадяцького р-ну відбувся круглий стіл, присвячений 240-річчю від дня народження О. Засядька] // Нова година. – 2019. – № 43 (жовт.). – С. 2.
• Неїжмак В. Стежка пам'яті про творця перших бойових ракет ніколи не заростає / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 20 листоп. – С. 6.
• Неїжмак В. У Лютеньці знову запустили ракети. Як і понад два століття тому... / В. Неїжмак // Голос України. – 2019. – 19 жовт. – С. 8.
• Пістоленко І. "Полтавські" імена та назви в космосі / І. Пістоленко // Полтавський вісник. – 2014. – 11 квіт. – С. 23.
• Плачинда С. Запорізька Січ – Гадяч – космос : [сторінки життя О. Засядька] / С. Плачинда // Молода Україна. – 1966. – Ч.129. – С. 19.

БРАТИ КАСЬЯНЕНКИ

– Може б ви, діти, не їхали до Києва по науку ? – застерігав синів заможний селянин з Полтавщини Іван Касьяненко. – Нащо вам оті люциферові крила? Ось на мої руки погляньте, це і є наші селянські крила...

Брати Касьяненки родом з Київщини. Деякі дослідники вважають, що з села Іванків Перяславського повіту, який у ХІХ столітті входив до Полтавської губернії, а тепер територіально належить до Бориспільського району Київської області. За іншими відомостями – з містечка (тепер це селище міського типу, районний центр) Іванків – центру однойменного району на півночі тієї ж таки Київської області. До речі, саме поблизу районного центру Іванків до сьогодні розташоване урочище, яке місцеві жителі називають Касянівщиною – і земля ця, за переказами краєзнавців, належала колись Іванові Касяненку – батькові майбутніх авіаконструкторів. Однак наприкінці ХІХ століття він свої ґрунти  розпродав і разом з родиною переїхав до Черкас. 

Але сини Євген, Іван та Андрій рвалися до знань у політехнічному інституті, як молоді орлята в небо. Либонь, дала їм стільки снаги і талану, що у 1900 році полтавські гречкосії з інженерною освітою сотворили диво – розробили проєкт першого вітчизняного літака. До них нічого подібного не було. Та на превеликий жаль для здійснення проєкту потрібні були гроші – тисяча карбованців. Це, аби сучасний читач мав уявлення, вартість сотні корів. Коштів братам Касьяненкам бракувало, і в результаті пальму першості завоювали американці брати Райт, які підняли у повітря свою машину всього на 17 секунд.

Але й після невдачі брати з Полтавщини своєї справи не полишили. Вони підняли в небо власний літак у 1910 році, а вже через три роки випробовували четверту модель літаючого апарату. Допомагав їм в цьому знаменитий пілот Петро Нестеров, який згодом у київському небі зав’яже мрії всіх пілотів світу у "мертву петлю". Той же Нестеров у серпні 1914 року на очах свого інструктора, пілота-аса з Полтави Олександра Кованька, вперше в історії повітроплавання здійснив таран, зійшовшись у смертельному герці з австрійським літаком.

Брати були насамперед патріотами. Іван Касяненко під час Першої світової війни був старшим авіамеханіком у загоні капітана П. Нестерова. Після жовтневого перевороту став комісаром 143-го полку, згодом очолив електричний відділ вищої ради народного господарства, а з 1928 року його було призначено головою і директором-розпорядником Українського товариства повітряних сполучень "Укрповітрошлях".

Андрій Касяненко у 1920-х роках очолював правління Товариства авіації та повітроплавання України і Криму, потім - президію цк Теравіахіму України, був редактором журналу "Аерохем".

Найталановитішим із братів був старший Євген. З його творчими думками рахувалося багато конструкторів України, він був знайомий з усіма творцями літаків у країні на той час, із деякими дружив, листувався.

Перед Першою світовою війною, влітку 1914 року, Євген Касяненко запросив друга Ігоря Сікорського до Черкас, де той на власному літаку на Митниці демонстрував для черкасців польоти, а декого навіть катав.

Євген Касяненко був українським соціал-демократом, входив до складу Центральної Ради УНР.

Життя братів Касяненків обірвалося трагічно: всі вони стали жертвами сталінських репресій у 1937-1938 роках.

Так вступала у своє велике і героїчне майбуття наша вітчизняна авіація.

КОТЕЛЬНИКОВ ГЛІБ ЄВГЕНОВИЧ

За Петербургом, у крилатій Гатчині, де була школа авіаторів створена нащадком запорозьких козаків, полтавцем Олександром Матвійовичем Кованьком, небо було синє-синє, наче всіяне квітами сон-трави, з гаїв, що понад Ворсклою. Тут, над льотним полем, розпочиналися показові польоти.

Трохи осторонь столичних та місцевих витріщак стояв ставний симпатичний офіцер з гусарськими вусиками над верхньою губою. До нього, спостерігаючи за літаками, що творили у повітрі чудеса, лякливо пригорталася молода дружина, полтавчанка Юлія Волкова. Власне, вони і познайомилися у Полтаві, де було їхнє коріння. 

У 1889-1890 роках жив у Полтаві, у будинку на вулиці Олександрівській, на якому нині встановлено пам'ятну дошку  з рельєфним погрудним зображенням майбутнього винахідника на фасаді будинку колишнього Акцизного управління (вул. Жовтнева, 24 - нині Соборності). 

Гліб Котельников вчився в гімназії, а, отримавши військову освіту, служив у 33-у Єлецькому полку, котрий базувався у Полтаві. Юлія стала художником.

Гліб Євгенович був настільки обдарованою людиною – виступав на сцені в ролі лицедія, гарно грав на скрипці, складав вірші і писав п’єси, музику, – що часом не знав де якнайповніше застосувати свої таланти. Найдужче манила його сцена. Так, мабуть, і став би він актором, якби не той світлий весняний день у Гатчині, що в одну мить став темнішим ночі. За кілька миттєвостей на очах подружжя розбився товариш – пілот і корабельний конструктор Левко Мацієвич. Це так потрясло Гліба Євгеновича, що він поставив собі за мету будь що знайти засіб спасіння літунів, як тоді називали пілотів від таких частих, часом безглуздих смертей.

У 1911 році Г. Є. Котельников після тривалих, напружених пошуків винайшов перший у світі парашут. Оскільки у Петербурзі його не зрозуміли, довелося запатентувати винахід у Парижі. З тих пір Котельникова пілоти і космонавти називають своїм ангелом-хранителем.

Чи ж є на землі ще якийсь подібний винахід, котрий стільки б разів рятував людям життя?

ЛІТЕРАТУРА

• Волосков В. Винахідник першого ранцевого парашута / В. Волосков // Волосков В. Найзнаменитіша в Україні. – Полтава : АСМІ, 2013. – С. 145-148.
• Іоффе О. Як полтавський актор підкорив небо над Петербургом та став "батьком" парашута / О. Іоффе // Полтавський вісник. – 2022. – 3 лют. – С. 6.
• Обелець Ю. Винахідник першого ранцевого парашута - родом із Полтави / Ю. Обелець // Коло. – 2017. – 27 квіт. – 3 трав. – С. 1.
• Парашут вигада українець : [150 років тому, 30.01.1872 р. народився Г. Котельников] // Слово Просвіти. – 2022. – 3-9 лют. – С. 16.
• Пістоленко І. Котельникови і Полтава / І. Пістоленко // БазарМедіа в Україні. – 2022. – 17 лют. – С. 23.
• Скобельський В. Нові назви вулиць Полтави / В. Скобельський // Полтавський вісник. – 2016. – 1 верес. – С. 6.
• Українець, який винайшов парашут : [Гліб Котельников, який пов'язаний з Полтавою] // Зоря Полтавщини. – 2022. – 8 лют. – С. 10.
• Яловегіна Г. Актор і винахідник : [про Гліба Котельникова] / Г. Яловегіна // Зоря Полтавщини. – 2017. – 3 лют. – С. 10.          

ДМИТРО ІВАНЕНКО – ВИДАТНИЙ ФІЗИК

Багата земля полтавська врожаями і надрами своїми. Та найбільше її багатство – працьовиті й талановиті люди. Немало дала вона світові видатних діячів у різних сферах культури і науки і серед них – учений-фізик із світовим ім’ям Дмитро Дмитрович Іваненко, внесок якого в сучасну науку й нині не осмислений у всій його повноті і значущості.

Дмитро Дмитрович Іваненко – видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра, широко відомий як в Україні, так і за кордоном, народився у Полтаві 16 (29) липня 1904 року у будинку № 9 по вулиці Марата (колишній Різницькій), у сім’ї вчителів.

Батько Дмитра Дмитровича – Дмитро Олексійович – походив з роду священиків, був відомою на Полтавщині людиною. Він деякий час редагував газету "Полтавський вісник".

Дмитро, будучи підлітком, іноді писав у газету батька, але небагато, більше його займали інші речі. Він захоплювався філософією. Коли йому було 14 років, він подарував батькові уривок з Канта у своєму перекладі. У гімназії організував філософський гурток "Наука і життя", а вже потім захоплення філософією переросло в інтерес до фізики.

Мати Лідія Миколаївна – дворянського походження. Довгий час працювала вчителькою в дитячому притулку при "Домі трудолюбія", приятелювала з Антоном Макаренком. Цікавий факт: саме Лідія Миколаївна, інтелігентна, але надзвичайно рішуча за натурою, стала першою в Полтаві жінкою, яка… злетіла в небо. Коли місто відвідав знаменитий льотчик Уточкін, вона була єдиною серед представниць ніжної статі, хто відважився полетіти на аероплані!

Дмитро  любив повторювати, що на його долю випало дуже щасливе дитинство. Він ріс у великій міській садибі – затишному будинку, який розташовувався всередині прекрасного саду. Дітей (його і сестру Оксану Іваненко) оточувала увага численних родичів, які жили в Полтаві, і приїжджали з Петербурга та інших міст. Постійно ходили в театри, виїжджали на прем’єри в Петербург і Москву. Випускали сімейні журнали, влаштовували домашні спектаклі.

У 16 років Дмитро закінчив Полтавську гімназію (нині спеціалізована середня школа № 3), де його звали "професором". Колись тут навчався видатний математик і механік М. В. Остроградський. Гімназія була класичною, з німецької та латинської мовами, в ній добре були поставлені російська література, історія, фактично читався курс з історії філософії, але фізики і математики було мало. Вільно володів усіма основними європейськими мовами.

У 1920–1923 рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти (нині –Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), одночасно він працював у астрономічній лабораторії Полтави, учителем фізики Трудової школи.

Продовжив навчання у Харківському університеті, де йому подобалося викладання математики, але фізика була "слабкою стороною", тому Іваненко вирушив до столиці: відвідав лекції в Москві, Ленінграді.

З 1923 по 1927 рік продовжував навчання у Ленінградському університеті. Після закінчення якого він обіймає посаду наукового співробітника Ленінградського фізико­математичного інституту – доволі престижної на той час наукової установи в Радянському Союзі. А вже за два роки Іваненко стає першим керівником теоретичного відділу Українського фізико­технічного інституту в Харкові. Тут він організовує і очолює перший в країні "Фізичний журнал СРСР", який видавався й іноземними мовами.

Перші свої наукові дослідження Д. Д. Іваненко датував в кінці 1924 року.

Працюючи у вузах, Дмитро Дмитрович, поряд із навчанням і вихованням студентської молоді, вів плідну наукову й науково-організаторську роботу.

На початку 30-х років під редакцією Іваненка вийшли переклади російською мовою книг П. Дірака "Принципи квантової механіки" і А. Зоммерфельда "Квантова механіка".

Іваненко брав активну участь в організації конференцій з актуальних питань фізики: у 30-ті роки з фізики ядра, а в наступні роки – з питань гравітації.

Дмитро Дмитрович Іваненко зробив фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації: запропонувавши нову метричну геометрію, разом з Віктором Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля, разом з Володимиром Фоком побудував рівняння Дірака в гравітаційному полі (1929), яке стало однією з основ сучасної теорії гравітації.

В січні 1931­го 27­ річному вченому присвоюють звання професора. Після цього Іваненка знову забирають у Ленінград, де він працює старшим науковим співробітником у фізико­технічному інституті, знайомиться з майбутніми академіками А. Іоффе та І. Курчатовим, організовує в місті на Неві першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.

Та біда підкралася несподівано. 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили першого секретаря обкому партії Сергія Кірова. Довкола цієї події НКВС "розкручує" антипартійну змову "ворогів народу", в місті починається масова "зачистка", а вже 27 лютого 1935-го заарештовують і самого Іваненка. І хоча жодних доказів проти нього не мали, та, як тоді казали, була б людина, а справа знайдеться! Професору "пришили" і "непролетарське походження",  "зв'язок з іноземцями", і навіть знання мов.

Слідство було коротким і вже за тиждень постановою Особливої наради при НКВС СРСР Іваненка засудили до трьох років позбавлення волі як "соціально небезпечного елемента". Майно і квартиру конфіскували, дружину вислали з Ленінграда. А сам професор потрапив до Карагандинського виправно­трудового табору.

Та й після відбуття покарання вченому не дозволили повернутися до Ленінграда: працював на різних посадах в університетах Томська й Свердловська. Лише на початку 1940-­го отримав дозвіл на виїзд до Києва, де обійняв посаду завідувача кафедри теоретичної фізики університету ім. Т. Шевченка. Тут Іваненко захистив і докторську дисертацію "Основи теорії ядерних сил".

Роботу в Києві перервала вій­на. Восени 1941­го працівників факультету евакуюють до Ашгабада, а пізніше Дмитро Дмитрович потрап­ляє до Свердловська, де змушений працювати навіть на м’ясокомбінаті, аби прогодувати сім’ю.

Через півроку Дмитро Дмитрович разом з фізфаком МДУ повертається з евакуації до Москви, викладає на кафедрі теоретичної фізики, а пізніше й очолює її. Довелося йому одягти й військову форму. Полковник Іваненко очолював групу військових

ФЕДІР ПІРОЦЬКИЙ – полтавець, який винайшов електричний трамвай

Сьогодні мало хто знає, що перший у світі електричний трамвай винайшов українець – нащадок козацького роду Федір Піроцький. І хоча росіяни досі називають Піроцького "русскім інженєром", майбутній винахідник народився на Полтавщині в родині, яка походить від козацької старшини. У відкритих джерелах збереглося чимало інформації про проєкт Піроцького – застосування електрики для руху залізничних потягів із подачею струму. Проте в історії постать великого винахідника залишилася непомітною.

Народився 17 лютого 1845 року у містечку Сенча Лохвицького повіту Полтавської губернії в дворянській (козацького походження) родині військових лікарів.

Приналежність родини до небагатого поміщицького роду питомих військових Лохвицького повіту Полтавської губернії підказує, що родина винахідника походить від козацької старшини Лохвицької сотні Лубенського полку. Таку старшину в 1785 році, після ліквідації Катериною ІІ державних структур Гетьманщини було прирівняно до російського поміщицтва.

Закінчив Костянтинівський кадетський корпус і Михайлівську військову артилерійську академію (1866) і проходив артилерійську службу в Києві.

На початку 1870-х років Піроцький розробляє проєкт передачі електроенергії через залізний дріт, закріплений телеграфними ізоляторами на дерев'яних стовпах, та двох машин змінного струму власної конструкції. Зворотним провідником була земля.Під час прогулянки з винахідником Павлом Яблочковим, Піроцький скаже, що спасіння людства – в електриці:

"Якщо цивілізація буде розвиватися як зараз, у містах жити буде просто неможливо. Ну подивіться, карет треба усе більше. За коняками і зараз не встигаю прибирати. З мостовими проблема – навіть граніт стирається підковами та залізом. До цієї картини сумної можу додати тільки тьму. Думаю, спасіння в електриці, точніше в електричній тязі".

1871 року Піроцький повернувся до Петербургу, працював у відділі технічних звітів і кошторисів Головного артилерійського управління. Виявив себе здібним винахідником (серед інших винаходів – новий тип доменних печей).

1875 рік – на ділянці Сестрорецької залізниці запустив вагони на електричній тязі.

Дбаючи про пріоритет та поширення своїх ідей, у 1877 році Піроцький розіслав "Інженерний журнал" зі своєю статтею про експерименти усім зацікавленим особам і фірмам, в тому числі і представнику фірми "Сіменс", який негайно доправив журнал у Берлін.

Наслідки не забарилися. Поки Піроцький був вимушений відволіктися від дослідницької роботи через тривале службове відрядження у чорноморські фортеці, на берлінській виставці 1879 р. фірма "Сіменс" продемонструвала невеличкий "потяг" з окремим локомотивом і двома причепними платформочками, на яких могли сісти спинами один до одного, звісивши ноги, декілька пасажирів. Водій сидів на локомотиві.

Екіпаж використовувався як атракціон. Це був ще далеко не електромоторний трамвай, але важливо те, що енергія до двигуна локомотива подавалася за схемою Піроцького з "Інженерного журналу".

Уже в 1879 році Федір Піроцький запропонує петербурзькій владі проєкт розробки міського трамвая. Вперше посадовці почули, що вагони може рухати електрична енергія, а не кінь. Тоді полтавець на писав посадовцям, що електрична конка буде швидшою та надійнішою. Крім того, з вулиць зникнуть купи гною, а електрика обійдеться значно дешевше за сіно та корми для коней.

Винахідник презентує свої проєкти на першій електротехнічній виставці у Петербурзі. Там же він зробить доповідь «Передача електроенергії на необмежені відстані за допомогою гальванічного струму (провідники – рейки і кабель)».

Київська дума одразу надала дозвіл замість конки будувати трамвайні колії. Тож саме на батьківщині винахідника, у Києві, вперше в Російській імперії та у Східній Європі поїхав трамвай на електричній тязі. Ця грандіозна у світі технічного прогресу подія сталася 1892 року, із значним запізненням, більш ніж через 10 років після перших публічних експериментів та публікацій Піроцького. Та навіть попри таке суттєве відставання, Київ став першим у Східній Європі містом, де поїхав трамвай на електричній тязі.

А вже через два роки, 1894 року, електротрамвай, зроблений за схемою Піроцького, з’явився у Львові. Місто на той час було у складі Австро-Угорської імперії. Тож Львів став другим після Києва, другим у Австро-Угорщині та п’ятим у Європі, де вперше поїхав новий вид громадського транспорту на електричній тязі.

Крім трамвая, Федір Піроцький зробив багато винаходів у інших галузях – будівництві гідроелектростанцій, електричному освітленні, зв’язку та в суто військовій справі – артилерійській і ракетній техніці.

Але винахідника відіслали до Івангородської фортеці Варшавського військового округу, де у 1888 році у чині полковника відправили у відставку з половинною