ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Леся Українка

"…Чи довго ще, о господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?"

Леся Українка

Леся Українка (справжнє ім’я: Лариса Петрівна Косач-Квітка) – українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Мати – Олена Пчілка, батько – високоосвічений поміщик, дядько – Михайло Драгоманов.

Невіддільний від історії Драгоманових-Косачів і хутір Зелений Гай на Полтащині – місцина, що перебувала тоді за межами міста. "Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид" - згадує Олена Пчілка. – "Се той, що з'являється перед очима, коли дивитись на нього з високого узгір'я стародавнього, гетьманського міста Гадяча. Станете на краю Драгоманівської гори, і перед вами відразу розстелеться велика долина Псла. Та яка ж широка й розмаїта! Увесь краєвид замикається проти Драгоманівської гори темною довгою смугою поважного бору. Такий краєвид побачите з Драгоманівської гори, з того крутого виступу гадяцького узгір'я, що найближче поступився до Псла, щоб найліпше бачити красу його долини. На верху того виступу стоїть старосвітське дворище з забудуванням під солом'яними стріхами. У більшому будинку, що стоїть повернений причілком до тихої невеличкої вулички, омаяній давніми шовковицями та акаціями, народився Михайло Драгоманов; тут, у сьому дворищі на високій горі, виростав він, проводив свої дитячі літа". А разом з ним і його сестра Олена Пчілка, мати Лесі Українки.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Леся навчалася у приватних учителів. 1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці, видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні вона повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується. З допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.

"СВІЙ ГОЛОС ШАНУВАТИ ТРЕБА…"

ЗНАЙ НАШИХ

К. М. Тесленко

Кость Макарович Тесленко – вчитель і письменник, племінник класика української літератури Архипа Тесленка, народився 22 травня 1917 року в с. Мачухи Полтавського р-ну в родині вчителя музики. Його батько помер молодим, залишивши матір із трьома дітьми, Костеві було тоді лише три рочки. 

Змалку хлопчик вирізнявся жадобою до знань. Почав навчатися в школі на рік раніше від інших дітей, ходив до школи у сусіднє село, долаючи щодня немалий відрізок шляху. 1938 року Костянтин закінчив поліграфічний технікум,

а 1946 – філологічний факультет Харківського університету. В університеті його однокурсниками були земляки-полтавці – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Олексій Коломієць (в майбутньому – знані українські письменники, лауреати Шевченківської премії). 

Цього ж року разом із молодою дружиною Марією Павлівною Лісовською, теж випускницею Харківського університету і майбутнім співавтором, приїздить у Донецьк, де в середній школі № 75 вони викладають українську мову і літературу. 

Енергійні,залюблені у свою справу вчителі привертали до себе і свого предмету серця учнів, запалюючи в них світло любові до української мови, літератури, культури, до землі, на якій живуть.

Кость Тесленко і Марія Лісовська по-новому відкрили для учнів І. Котляревського, Т. Шевченка, Є. Гребінку, П. Мирного, І. Франка, Л. Українку.

Один з учнів Костя Макаровича, відомий журналіст В. Чікалін, згадував: "На уроки наш учитель приходив у костюмі. А коли з нами відправлявся на природу, в посадку з обох сторін залізниці "Донецьк–Маріуполь", одягав вишиванку і солом'яний бриль. І хоч ніхто із наших знайомих так не одягався, ми поважали Костя Макаровича за таку оригінальність. А ще за те, що завжди і скрізь говорив виключно українською мовою, яка у ті часи ще не була державною".

Проби пера молодого вчителя припадають на 1956 рік, перша книжка "Скільки житиму – любитиму" вийшла у Тесленка 1959 року. Костем Макаровичем упродовж тридцяти років творчого життя написано й опубліковано близько сотні оповідань, повістей:"На морі слідів не лишається" (1960), "Крізь громовицю" (1961), "Знайдені крила" (1962), "Різноцвіття" (1966), "Відлучення серця" (1972), "Незгасимі зоряниці" (1978),"Богучари" (1982), "Зимовий грім" (1985), "Крихкий лід" (1989). 

КАЗИМИР МАЛЕВИЧ

Кожен знає про «Чорний квадрат» Казимира Малевича. Однак далеко не кожен розуміє, у чому суть геніальності цього художника. У день народження авангардиста згадуємо його біографію, мистецтво та чому можемо вважати його українським художником. Дане досьє адресоване широкому загалові: поціновувачам живопису, студентам факультетів мистецтвознавства, колегам бібліотекарям та всім тим, хто цікавиться життям та творчістю Казимира Малевича.

Український квадрат Малевича : до 145-річчя від дня народження : біобібліограф. досьє. / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава, 2024. – 36 с. – (Серія «Народжені Україною»)

ЛІВИЦЬКИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Лівицький
Андрій Миколайович

(27.03.1879, хут. Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії – 17.01.1954, Карлсруе, Німеччина) – правник, громадсько-політичний і державний діяч, полтавський губернський комісар, міністр юстиції, закордонних справ УНР. 

Походив Андрій Миколайович із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Галагана в Києві. 1896 року вступив до Київського університету, де навчався на математичному і юридичному факультетах. Належав до української студентської громади, згодом очолював її. За участь у студентському політичному русі 1897 і 1899 рр. був в'язнем Лук'янівської тюрми, 1899 року – виключений з університету і висланий на Полтавщину "під гласний нагляд" як учасник загального студентського страйку. 

Лише 1903 року Лівицький закінчує університет. В Державному архіві Полтавської області зберігається оригінал диплома Андрія Миколайовича, який свідчить, що випусник отримав на іспитах оцінки "весьма удовлетворительные" з усіх предметів. Диплом першого ступеня давав право на затвердження при зарахуванні на цивільну службу в чині 10 класу. Андрій Миколайович служив у Лубенському окружному суді, був адвокатом, 1913 року обраний мировим суддею Золотоніського повіту (на цій посаді був до 1917 р.)

Займався політичною діяльністю, як один із засновників Революційної Української Партії, у 1903–1906 рр. очолював її осередок в Лубнах. В час революції 1905 року Лівицький організував Лубенську республіку, за що був заарештований у січні 1906 року. Утік з-під варти та переховувався, в жовтні 1907 року заарештований вдруге в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення.

Архівні документи свідчать, що подружжя Андрій та Марія Лівицькі брали участь у роботі Лубенського осередку РУП, переховували і розповсюджували нелегальну літературу, політичну діяльність вели з полтавцями С. Петлюрою, М. Поршем, Б. Мартосом. В березні 1917 р. Андрія Лівицького було обрано Золотоніським повітовим комісаром, а в 1917–1918 рр. – Полтавським губернським комісаром. В цьому ж році він – член ЦК Українсько–Селянської спілки і Центральної Ради. 

КОСТОМАРОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

Микола Костомаров

(1817 — 1885)

Видатний учений, історик, громадський діяч. Микола Іванович Костомаров народився у слободі Юрасівка Воронезької губернії, Російської імперії. 

Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком, мати – українською селянською дівчиною. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Раптом смерть батька поставила родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька, у спадок переходив тепер його найближчим родичам. Коли ті запропонували матері продати за безцінь на волю синові велику частку родючої землі – вона погодиться без зволікань. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Закінчив 1837 р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. 

1845 р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846 р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845-46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — "Книг буття українського народу", "Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія", "До братів-українців", "До братів-росіян", "До братів-поляків"; автор записки про об'єднання слов'янських народів.

Костомаров знав Т. Шевченка з 1846 р., оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб.

Весною 1847 р. Костомарова арештовано. Після річного ув'язнення в казематі "Третього відділу", а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848-1857) у Статистичному комітеті. 

14 ЛЮТОГО МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ДАРУВАННЯ КНИГ!

Сьогодні, 14 лютого відзначається не тільки День святого Валентина, але й Міжнародний день дарування книг.

Міжнародний день дарування книг (International Book Giving Day) – це добровільна ініціатива, започаткована у 2012 році американкою Еммі Бродмур (засновниці відомого сайту дитячої книги Delightful children's Books в США). Ідею підказав її маленький син, який запитав маму, чому немає особливого дня, коли люди дарують один одному книги. 

Це одне з наймолодших свят в календарі, його святкують з 2012 року.

Запрошуємо долучитись до гарної традиції.

ПОЕТОВА ДУША РОЗКРИЛАСЯ В КОХАННІ... (ПОЛТАВСЬКА СТОРІНКА З ЖИТТЯ КОБЗАРЯ)

Осінь 1845-го року в житті Та­раса Шевченка була драматич­ною. Цієї пори він зримо пізнав дві великі істини: Любов і Смерть. Осінь 1845-го стала щас­тям і бідою поета, "веселим та молодим лихом-лишеньком" йо­го. Він кохав, зробив першу нев­далу спробу одружитися з одно­сільчанкою Тодосею Кошиць, мрі­яв жити у парі "як добрі люди живуть". Послав до нареченої сва­тів, та панотець Григорій відпро­вадивши їх, сказав, що він ніколи і в душі не мав видати дочку за ко­лишнього свого наймита, та ще й бувшого кріпака... Не просто "гарбуза" отримав Тарас; — його образили, плюнули в обличчя, принизили, як людину! На другий день після прощання з Тодосею, в кінці вересня 1845 року, Тарас Шевченко покинув рідну Кирилівку і вирушив до Миргорода, а потім в село Маріїнське цього ж повіту, де в маєтку пана Лук'яновича було його пристанище, як маляра. 

У Миргороді 4 жовтня 1845 року Тарас пише два вірші "Не женися на багатій" та "Не за­видуй багатому": "Не завидуй ба­гатому, багатий не знає ні прияз­ні, ні любові — він усе наймає" оце "наймає" — болючий спогад про своє наймитування у Кошиців. "Нема раю на всій землі, та нема й на небі!" — пише зневіре­ний чоловік. Тут, у Миргороді, він згадує свою невдалу спробу жи­ти, як усі, — про образу, завдану його чистій відкритій душі, котра сподівалася на щастя. Поет знає, і що його суму ніхто не розділить: легше плакать, "як ніхто не ба­чить". Пізніше у листі до нашого земляка історика Осипа Бодянського Кобзар згадає про трагедію вересня 1845-го: "Думав ожени­тися... Та Господь не благословив моєї доброї волі. Не дав мені до­кінчити віку короткого на нашій любій Україні; тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!"

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою.

("Три літа", 1845 р.) 

З Миргорода, борючись із зас­тудою, поет їде до Переяслава, живе місяць у В'юнищах на Пере­яславщині

КНИГИ ВАЛЕНТИНА ЧЕМЕРИСА

Література – невіддільна частина будь-якої повноцінної нації. І доволі часто судити про країну можна по тому, які письменники в ній користуються найбільшим успіхом.

Адже саме письменник, як ніхто інший, має сили та наснагу хоробро дивитись в очі дійсності і не приховувати правду. Сучасне українське літературне поле достатньо широке. Серед письменників є "живі класики", а й є звичайні графомани, яких варто оминати десятою дорогою.

Ми підготували для вас книги нашого земляка Валентина Чемериса, якого варто знати та  читати.

Чемерис В. Л. Рогнеда : роман / В. Л. Чемерис. – Харків : Орбіта, 2016. – 283 с.

"Рогнеда" – роман-сказання про вродливу та гордовиту полоцьку княжну. Все, здавалося б, обіцяло їй любов, обожнювання і щастя. Але ці надії рухнули водномить, коли красуня Рогнеда опинилася в потоці бурхливих подій та суперництва двох рідних братів – Ярополка і Володимира Святославичів, коли виклично-гордо відмовила Володимиру, щей назвала його зневажливо "сином рабині". Таких образ Володимир не прощав нікому... 

Чемерис В. Л. Сини змієногої богині : роман-есей / В. Л. Чемерис. – Харків : Фоліо, 2016. – 666 с. 

"Сини змієногої богині" – роман-есей, що складається з власне роману та кількох повістей з однією головною героїнею – Скіфією, загадковою і таємничою країною вершників з луками, тією Скіфією, яка у VII столітті до н.е під дзвін мечів і співи стріл з’явилася на південних теренах України. Легендарна і реальна, повна слави і звитяги, знана нам і незнана, Скіфія воїнів і хліборобів, царів і вождів, чаклунів і знахарів, войовничих амазонок і жриць, земля героїв (Іданфірс, Алтей, Скілур) і майстрів неперевершених шедеврів, що й нині дивують і вражають людство…

Чемерис В. Л. Трагедія гетьмана Мазепи : роман-есе / В. Л. Чемерис. – Харків : Фоліо, 2015. – 475 с. 

У романі описуються ті часи, коли європейці називали Україну – з подивом і пошаною — країною гордих козаків, а гетьмана Мазепу — іхнім вождем. Ця людина – одна із найцікавіших знакових постатей української історії. Борець за інтереси України, майстер дипломатичних ігор, він поставив на карту все і програв найголовнішу гру свого життя та помер на чужині. А ще ця книжка про романтичні пригоди Мазепи, улюбленця жіноцтва і чи не єдиного справді обдарованого поета і музиканта серед українських гетьманів, про його кохану – юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, яку він називав "моя остання любов, але перша справжня".

ВІКТОРИНА "ПОЛТАВСЬКИЙ СТРІЙ"

РОГОТЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ПЕТРОВИЧ

Народився 23 лютого 1919 року в селі Бетяги Глобинського району на Полтавщині в селянській родині. Батьки письменника були заможними господарями, які любили землю та хліборобську працю. Його батьки наприкінці 1929 року, коли розпочалася колективізація, усе майно, землю віддав у колгосп, і вся родина виїхала у Бурят-Монгольській АРСР. Однак рідний край вабив до себе, тож Олексій Петрович при кожній нагоді заїжджав у рідне село.

З перших днів війни О. Роготченко у жорстоких боях – в оточенні на Україні. 1944 року брав участь у штурмі Сапун-гори, у визволенні Севастополя. Нагороджений орденами Вітчизняної війни першого і другого ступенів Червоної Зірки та медалями.

Військове лихотіття, подвиг народу на війні, трудове відродження України стали темами художніх і публіцистичних книжок Олексія Роготченка. Перша книга автора вийшла у 1948 році під назвою "Скала Дашнева".

У повоєнний час Олексій Петрович успішно закінчив історичний факультет Ніжинського педагогічного інституту, який закінчив у 1955 році. Кілька років трудився Олексій Петрович кореспондентом газети "Известия" у Бурятській АРСР, кореспондентом "Комсомольської правди". З 1965 року був заступником головного редактора журналу Спілки письменників України "Радуги". У 1988-1995 роках – головний редактор журналу. На цей період і припадає найбільший творчий злет, цього ж року виходить його збірка повістей і оповідань "Пусть всегда будет солнце",через рік – "Бійці пішли на завдання". Згодом світ бачить книжки "Красные айстры" (1970), "Когда цветут мимозы" (1971), "Рота" (1974), "Утро в Саянах" (1977), "Возвращайтесь, журавли" (1979). Кількома виданнями вийшов нарис "Уманское чудо".

Пише О. Роготченко російською і українською мовами.

З 1972 року Олексій Петрович член Спілки письменників України. Перед цим у співавторстві видає роман "Сад на заклятих скелях" (1970).

У 80-х роках пише ще кілька книг: "А небо остается голобым" (1984), "Щедрой души человек" (1985). 

О. П. Роготченко вшанований Почесною Грамотою Ради міністрів, орденом "Знак Пошани" та Грамотою Президії Верховної Ради України.

Помер 27 грудня 2005 року, похований письменник в м. Києві на Байковому кладовищі.

 

1. Бетяги – найрідніші : [для письменника, уродженця села – Роготченка О. П.] // Сорокопуд І. О. Великі Кринки та великокринківці. – Полтава, 2011. – С. 314–315.
2. Олексій Роготченко : [некролог] // Літературна Україна. – 2006. – 26 січ. – С. 2.