ФЕОФІЛ БУЛДОВСЬКИЙ

Хресний шлях Феофіла Булдовського

23 січня виповнилося 80 років з дня пам’яті нашого земляка Феофіла Булдовського, українського православного церковного діяча, митрополита всієї України, Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937), митрополита Української автокефальної православної церкви (1942-1943).

Народився майбутній священослужитель в червні 1865 року в с. Василівка Хорольського повіту на Полтавщині (нині Кременчуцький район) в сім’ї священика Іоанна Мусійовича Булдовського. Початкову освіту здобув удома і вже у 1875 році вступив до підготовчого класу духовного училища в Лубнах. У 1880 році продовжив навчання у Полтавській духовній семінарії, яку закінчив 1886 року. Цього ж року Феофіл одружився з донькою лікаря Олександрою Яременко, випускницею Полтавської Мар’їнської гімназії. Потому рік пропрацював учителем народної земської школита одночасно диригентом церковного хору в рідному селі.

У 1887 році Феофіла Булдовського висвятили в сан священика і направили виконувати пастирські обов’язки до містечка Маячки Кобеляцького повіту, де він за час перебування встиг відкрити церковно-приходську школу, школу грамоти на хуторі Водолага, народну чайну з бібліотекою при ній, а також організував із прихожан великий хор.

У 1901 році Булдовського відкликають до Полтави і,починаючи з 1901 по 1923 роки, він – настоятель церкви Всіх Святих, яка знаходилася на міському кладовищі (це колишня вулиця Кобеляцька, що стала згодом Троцького, потім – Фрунзе, зараз – Європейська). Якраз у тому місці розташований сучасний меморіальний комплекс загиблим у роки Другої світової війни. Як бачимо, за змінами назви однієї вулиці можна простежити долю цілої країни.

Цікава історія церкви Всіх святих, вона була зведена і освячена 18 жовтня 1864 року, та мала три престоли: головний – в ім’я Всіх святих, з правої сторони – в ім’я праведної Єлизавети, а з лівої – в ім’я святої Ольги. Під церквою був споруджений погребальний склеп. Пізніше, з 1897 року при цій церкві діяло братство в ім’я Пресвятої Богородиці. Ще один цікавий факт пов’язаний із церквою: у ній в кінці 19-го на початку 20-го століть служив Георгій Гапон, згодом харизматичний лідер робітничого руху у Санкт-Петербурзі (1870-1906).

Але повернімося до Феофіла Булдовського. Паралельно зі служінням у церкві він працював законовчителем і вчителем у різних навчальних закладах міста.

16 квітня 1917 року, на Соборній площі в Полтаві за участю священиків вперше вільно відзначалося свято Шевченківських роковин, де з промовою перед учасниками виступали і священики. Серед них –Микола Уралов, настоятель Соборної Успенської церкви, з ініціативи якого було знову перелито дзвін «Кизикермен» в Москві 15 жовтня1890 року.

Для довідки. Легендарний дзвін відлитий з трофейних гармат, захоплених козаками Полтавського полку під час взяття турецької фортеці Кизикермен в Азовському поході 1695 року. Тоді найбільше відзначилися козаки Миргородського і Полтавського полків, які, зробивши підкоп під стінами, підірвали мур та першими увірвалися до міста. На згадку про цю перемогу козаки Полтавського полку вирішили відлити дзвона, а потім передати його до головного храму Полтави – собору Успіння Пресвятої Богородиці. Тривалий час дзвін був головним для міста – скликав на службу, бив на сполох, аж до першої половини ХІХ століття, коли замовк через тріщину. 8 грудня 1890 року перелитий дзвін знову повернувся до Полтави. До 1930 року він знаходився на дзвіниці Полтавського Успенського собору. Зараз ця унікальна пам’ятка – у Полтавському краєзнавчому музеї.

ІСТОРІЯ ПИВОГІРСЬКОГО (ПИВОГОРСЬКОГО) МОНАСТИРЯ

Ще наприкінці ХІХ ст. на горі Пивиха, що біля селищя Градиськ Глобинського району, привертала увагу невеличка мурована церква. Вона була лише невеликим залишком колись багатого Пивогірського монастиря. З початку заснування і до самого кінця свого існування монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Найстарішої обителі в Україні, заснованої ще за часів Київської княгині Ольги. У XV – XVI ст. останній змагався за впливом зі славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі. Українці-аристократи (Глинські, Шашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 роком, коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька, а в 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток нижче течії Сули в районі Жовнина. На підставі цього документу Сигізмунд І у 1514 році на прохання монахів ствердив монастирські права власності на нього.

Про виникнення монастиря відомо також, що 1515 р. пан Дмитро Івашенцов залишив відмовний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право стягнення щорічної грошової податі з максимівських людей (с. Максимівка знаходиться за 4 км від Градизька). У цьому запису сказано: 

«Я, пан Дмитрий Ивашенцов дал вечно и непорушно Николае - Пустынному монастирю, на людей своих, на максимовцев, грошовую, две копы грошей те две копы грошей мает Пустынский из смежи их брать на веки вечные».

У XVII ст. Пивогірський монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Мешканці монастирських сіл Пива, Воронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р.. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання.

Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Заслуги монастиря були належно поціновані.

Під монастирем було влаштовано земляну фортецю з валами і ровами, де був розташований козацький штаб. Від того часу залишились дві чавунних гармати, які стояли в Градизьку на Покровському узвозі, а потім знаходилися під дзвіницею Троїцької церкви і зникли в кінці 1950-х років.

По закінченню воєнних дій 1679 р. монастир почав відновлюватися. Монахи, що розбіглися, почали стікатися в обитель.

У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. Любили монастир і запорозькі козаки, щедро наділяючи його своїми дарами. Монастирська пам'ятка зберігала записи про вклади козаків-запорожців: куреня Георгієвського – Литвиненка, куреня Брюховецького – Івана Передереги, куреня Канівського – Власа Медведя і Мартина Невеселого та ін. Деякі запорожці, втомившись від бурхливого життя, залишалися в монастирі, віддаючи йому своє майно і приймаючи чернецтво.

У другий період свого існування монастир процвітав і був широко відомим далеко за межами Полтавщини. Навіть далекий Новгород знав про нього, приславши свої дари. Чимало богомольців із різних країв залишали тут свої пожертвування. Особливо збагачували монастир купці: київські, путивльські, волховські, брянські, глухівські, калузькі, які приїздили на знаменитий у той час Миколаївський Городищенський ярмарок. У синодику зберігалося чимало цікавих записів про пожертвування різних осіб. Отримавши значну долю самостійності, монастир сам почав придбавати володіння.

У с. Максимівка був улаштований особливий чернечий хутір із винокурними і пивоварними заводами. Він був для монастирських намісників дачею, де вони подовгу проживали. Монастир придбав угіддя у Метлашівці, Борисах, Погребах, Говтві Кобеляцького повіту, Кривій Руді Хорольського повіту. За приблизними підрахунками монастир володів майже 25 000 десятин землі й 10 000 селян.

У Градизьку ще в кінці XVIII ст. існувала левада в 38 десятин, яка називалася монастирською гуменною, тому що на ній були скотний двір, тік, хлібні амбари. На неозорих монастирських полях і луках випасалися череди великої рогатої худоби, отари овець.

Право монастиря володіти цими землями підтверджували жалуваними грамотами гетьмани І. Мазепа (1693 р.) та І. Скоропадський (1716 р.).

У ІІ половині XVIII ст. монастир став поволі занепадати. Процес прискорила пожежа 1774 р. Вогонь охопив дерев'яну церкву, а потім поширився на муровану. Полум'я було настільки сильним, що величезний мурований храм вигорів повністю, залишилися одні стіни. Згоріли також келії братії і настоятеля, а також увесь верхній двір. Врятувати вдалося тільки чудотворний образ Миколи, який обвуглився, образ козацької Божої Матері, ікону святої Варвари з мощами, дерев'яний напрестольний хрест, кілька книг і речей. Гора руїн диміла впродовж місяця. Братія, яка опинилася без даху над головою, розійшлася.

Але вже 1775–1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю, відновлено настоятельську і братську келії. У 1777 р. монастир було знову відкрито. Але відбудована обитель уже нічим особливим – ні зовнішнім, ні внутрішнім багатством – не вирізнялася. Число братії стало завсім обмеженим. Всі монастирські маєтності на правому березі Дніпра відійшли до Київської митрополії, на лівому ж багато володінь під час сум'яття були захоплені різними особами. Незважаючи на злиденне становище, Пивогірський монастир не втрачав надії на відновлення колишньої величі.

ПУШКАРІВСЬКИЙ ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Мотря Кочубей
(1688-20.01.1736)

Багато куточків сучасної Полтави приваблюють своєю мальовничістю питливе око її мешканців. Місцевість між мікрорайонами Половки – Сади – Огнівка вже давно стали улюбленим місцем відпочинку полтавців. Каскад ставків та невеликий лісок, до того ж, виконують макрооздоровчу функцію, полегшують повітря, надаючи йому свіжості і прозорості лісного подиху. Сьогодні мало хто знає, що на початку минулого століття вищезгадана місцевість насамперед ототожнювалась з Вознесенським жіночим монастирем, стіни якого стоять німими свідками кохання і останніх хвилин життя Мотрі Кочубей.

Свою історію жіноча обитель розпочинає 1676 р., коли з благословення архієпископа Черніговського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича черницями з Подолії був заснований монастир. До 1719 р. від місця свого початкового розташування його називають Мазурівським. Навесні 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк, продовжуючи традиції козацької старшини по піклуванню над святими оселями, ініціює перенесення монастиря до Пушкарівки – вотчин полтавських полковників. Свій дозвіл та благословення на переїзд жіночого монастиря надають гетьман Іван Скоропадський і Переясловський єпископ Кирило Шумлянський. Восени 1719 р. "усамітнена оселя" остаточно переїздить на нове місце – до Пушкарівки. Незабаром старий Черняк помирає, і вже його син Григорій в пам'ять про померлого батька жалує Пушкарівському монастирю нові землі, садок з левадою та ставки з єдиною лише умовою, що його родина буде мати право "ловити для домашнього вжитку рибу зі ставка".

Вознесенська церква,

м. Полтава

У 1762 р. за кошти полтавського полковника Івана Черняка було споруджено Вознесенську церкву. Восени 1815 р. за рішенням духовної Консисторії Вознесенський монастир був закритий. Більшість монастирських сестер переведено до Велико-Будищанського жіночої обителі, що під Диканькою. З реорганізацією монастиря постало питання про визначення спадкоємця його земельних володінь. Через відсутність документів, які б підтверджували право обителі розпоряджатися монастирськми землями, це питання розглядалося на найвищому рівні. Єпископ Полтавський та Переяславський Анатолій своїм розпорядженням залишає біля 35 га землі за Вознесенською церквою реорганізованого монастиря.

У монастирі закінчила своє життя Мотря Кочубей, останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи. Коли саме вперше з'явилая в монастирських келіях Мотря – невідомо. Молода дівчина вирішує назавжди поєднати своє життя монастирем після тих випробувань, що випали на її долю: заборонена любов до гетьмана Івана Мазепи, страта рідного батька, зречення рідних, зневага друзів та оточуючих. Історія трагічного кохання хрещениці до гетьмана проходить впродовж всіє поеми Олександра Пушкіна "Полтава".

Її могила в 30-ті роки теж було знищено.

На сьогодні Вознесенська церква – це єдиний на Полтавщині зразок класичного тетраконха, – культурної споруди з чотирма боковими прибудовами-апсидами, розміщеними хрестоподібно навколо центрального квадратного у плані простору. Відновлювальні роботи цієї унікальної пам'ятки архітектури, що ведуться з 1990 р., тривають до цього часу.

ГАЛИНА ОРЛІВНА

ЗНАЙ НАШИХ

Ім’я Галини Орлівни (Галини Іванівни Мневської) сьогодні, на жаль, маловідоме, а іншим то й зовсім ні про що не говорить. Не дивно: ця жінка – одна з численних жертв репресивного сталінського режиму, який перетнув їй шлях літературної творчості, вирвав із рук перо і змусив служити чужим інтересам, а не своїй державі і своєму народові. Доля цієї жінки – письменниці трагічна, її постать має стояти в однім ряду з Л. Старицькою-Черняхівською, Г. Голуб. І знати про неї теж треба, як і про всіх інших.

Галина Орлівна народилася 15 (3) листопада 1895 року в с. Калайдинці, тепер Лубенського р-ну Полтавської області.

Народилася українська актриса, письменниця і педагог в сім’ї службовця (батько рано помер) і народної вчительки. Навчалася спершу в Лубнах, а потім в московській приватній гімназії.

1910 року їздила в Ясну Поляну і бачила поховання Л. Толстого. Ця подія справила на неї велике враження. В 1916-1917 рр. навчалася в Москві на Вищих жіночих курсах ім. Гер’є, а потім у Києві в так званому Ольгинському університеті.

Революція 1917 року розбуджує в душі Галини Мневської національну свідомість, поглиблює інтерес до української літератури, і вона пробує писати (написане попадає в друк лише 1921 р.) і виходить на сцену як здібна актриса. В цей час і з’являється псевдонім Орлівна, щось більше, ніж прибране прізвище, а мовби прапор твердості духу і гордого сумління, який вона нестиме до кінця життя крізь всіляке лихоліття, що випаде на її долю.

З 1920 р. Орлівна – по той бік кордону, у Польщі. Тут зустрічається і виходить заміж за молодого українського письменника з Волині Клима Поліщука.

Роки еміграції (1921-1925), Тернопіль, Бережани, Львів – це період початку літературної творчості Г. Орлівни. Він ознаменувався появою збірок – новел "Шлях чуття" (1921), – "Перед брамою" (1923) та низки інсценізацій для дитячого театру: "Князівська жаба", "Христова ялинка" тощо. По українських часописах Відня, Праги, Львова замелькало ім’я молодої письменниці Галини Орлівни.

Восени 1925 року подружжя повертається в Лубни. Одразу ж обоє молодих, енергійних письменників включаються в літературне життя республіки. Оповідання і нариси письменниці друкуються в багатьох харківських журналах. Ось приклад темпів того часу: 25 травня 1927 р. завершено оповідання "Затишна кімната" через місяць, 30 червня, воно з’являється в журналі "Службовець". В 1926-1929 рр. ім’я Галини Орлівни, без перебільшення, завойовує сторінки журналів "Всесвіт", "Глобус", "Життя й революція", "Червоний шлях"...

Однією з провідних тем її творчості того часу стає життя української еміграції, якого зазнала сама письменниця, її жалюгідне існування, а то й духовний занепад. Взимку, 1926 року було завершено повість "Емігранти", яку письменниця одразу передала до редакції "Червоного шляху".

Тема нелегкої долі багатьох українців за межами рідної землі розгортається також і в повісті Орлівни "В лабіринті", яка, проте, залишилась не завершена.

Ставши 1929 р. членом Спілки селянських письменників "Плуг", Галина Іванівна зі щирою довірою відгукнулась на, так би мовити, соціальне замовлення часу.

Різним аспектам тогочасної селянської дійсності присвятила Орлівна твори "Ілішва", "Скарб діда Якова", "Сибірка" (всі – 1930 р.) Характерним для них є співчутливе ставлення письменниці до людських доль, намагання їх зрозуміти. 1930 року виходить збірка оповідань "Жага", до якої увійшли кращі твори "Ілішва", "Без керма", "У затінку", "Мухмедка", "Затишна кімната". Ще до арешту Орлівни збірка була відіслана в табір К. Поліщукові, і він її протягом багатьох років беріг, перечитував, не раз дивуючись "силі й енергії, що так одверто й безпосередньо розкидано там".

Близько 200 тисяч примірників книжок і брошур, написаних Галиною Орлівною, вийшло на Україні в період 1926-1930 рр. Більшість із цих творів вона написала в Лубнах, про що є помітки в першодруках або на уцілілих рукописах і в блокнотах. В її архіві збереглися умови на видання таких творів: "Софія друга", "Трактор" (1930), "Друга весна" (1931) та інші. Чи були написані ці твори – невідомо.

Про авторитет Орлівни в письменницькому колі свідчать численні теплі надписи на книжках, подарованих їй найбільше в 1930 році. Вони від В. Сосюри, П. Голоти, І. Дніпровського, В. Чередниченко, Раїси Троянкер, В. Штангея, М. Дукіна, В. Гжицького, М. Сенгалевич, останнім – серед тих книжок, які збереглися, був автограф Мирослава Ірчана на повісті "Карпатська ніч", він датований 4 січня 1931р., за два тижні до арешту Орлівни. Знали її і російські письменники, зокрема Євген Замятін, з яким познайомилась на Полтавщині й листувалася.

1929 року Клима Поліщука заарештували і вислали на Північ. У ніч з 19 на 20 січня 1931 р. постукали й до квартири Орлівни. Так вона опинилась на Холодній горі. Її звинувачують в "націоналістичному ухилі". Тюремний блокнот письменниці, що чудом уцілів, свідчить про її сподівання на щасливий кінець. У в'язниці Галина Іванівна знайомиться з людиною такої ж долі, в’язнем із Волині Яковом Возним, з допомогою нитки вони обмінюються записками. Возний зумів зберегти один із тюремних творів Орлівни про "Квітку волі". 19 серпня 1931 р. її висилають в Середню Азію.

Перші роки на засланні Галина Іванівна намагається писати, їй здається, що і в такому становищі можна буде друкуватися в Україні. Доказом цього є вцілілий рукопис великого оповідання "Межі", потреба боротись за шматок хліба позбавила Орлівну продовжувати творчу роботу.

На висланні вона спершу займалась рахівництвом, а потім учителювала в різних місцях, найдовше – 15 років (1938-1953) у Мартуцькій середній школі поблизу Актюбинська. Тут, як викладач російської мови і літератури, вона набула неабиякого авторитету серед учнів та вчителів. Цікаво, чи знали її колеги, нові друзі, її вихованці, що колись вона була українська письменниця, що Орлівна – то її колишній літературний псевдонім, а не справжнє прізвище?

З певністю можна сказати тільки одне: Орлівна ніколи не втрачала інтересу до рідної літератури. В її мартуцькій бібліотеці були українські книжки, привезені матір'ю з України. Була проза і поезія. Був Шевченко.

1948 року Галина Іванівна уперше приїздить в Україну, відвідує Київ, Лубни. На жаль це тривало недовго. Підкралася хвороба. В Ленінграді їй зробили онкологічну операцію. Мабуть, їй не хотілося помирати на чужині, і вона приїхала до Києва, тут лікувалась, а потім, вже безнадійно хвору, чоловік перевозить її на свою батьківщину, в село Голоти, де вона й помирає.

Через 20 років Возний поставив на могилі чотирикутну піраміду світлоблакитного кольору з написом: "Орлівна Галина Іванівна. 15.XI.1895–21.III.1955. Письменниця, вчителька". Село Голоти знаходиться за 10 км від Колодяжного, батьківщини Лесі Українки. У землі мужньої дочки Прометея знайшла вічний спочинок донька улюбленого нею героя українського народного епосу орла – Галина Орлівна.

Цю канву тяжкого, але пройденого з гідністю життя української письменниці Орлівни підтверджують документи з її архіву – листи, офіційні заяви і довідки, виписки з блокнотів... Як ніщо інше, вони, з властивою їм безпосередністю, накреслюють не тільки образ письменниці, образи близьких їй людей, що поділяли з нею страждання і надії, але й образ тієї страхітливої доби, в яку всі вони жили і як могли протистояли несправедливості.

ЛІТЕРАТУРА

• Білик Г. Галина Орлівна – Клим Поліщук: "дієві жертви великого історичного лихоліття" / Г. Білик // Рідний край. – 2013. – № 1 (28). – С. 206-214.
• Лубни, Кулябки, 18...: стежками життя Галини Орлівни : [1895-1955), письменниця] // Ротач П. І слово, і доля, і пам'ять: статті, дослідження, спогади. – Київ : Полтавський літератор, 2000. – С. 357-403.

СОРОЧИНСЬКИЙ СВЯТОМИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР

Із давніх часів у Великих Сорочинцях та навколишніх селах переповідають перекази про старовинний монастир, за Козацької доби, в XVII – XVIII ст. який діяв у цих місцях. Нині дуже мало хто з місцевих жителів знає, де саме він розміщувався: сьогодні на його місці – густий листяний ліс. А назва урочища збереглася – Монастирище.Сорочинський Святомихайлівський чоловічий монастир був заснований 1670 р. коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола, батька майбутнього гетьмана Данила Апостола, на землях, що належали полковникові, у відлюдному місці, де тиха річечка Грунь-Ташань впадає до Псла, а звивистий Псьол огинає своїм коліном розкішні лісові нетрі. Колись це було за шість верст на схід від Сорочинців, а нині, коли село розрослося, – за чотири кілометри від його краю.

Святомихайлівський монастир займав досить велику площу, варто зазначити, що в 80-х роках XVIII ст. на його території стояли три церкви. Головною була соборна церква Архангела Михайла, від якої одержав назву й сам монастир. Ще діяла Миколаївська (Нікольська) церква з трапезною й церква преподобної Марфи, матері святого Симеона Дивногорця. А раніше, в 20-х роках XVIII ст. була ще й церква Різдва Пресвятої Богородиці.

В західній частині монастирської території розміщався цвинтар, він підходив аж до берега річки Псла, і за пізніших століть, бувало, течією вимивало рештки старовинних поховань. Бути похованим у монастирському некрополі вважалося за честь, там хоронили не тільки монастирських служителів, а й відомих людей із знатних родів нашого краю, наприклад, Капністів.

Упродовж багатьох десятиліть монастир перебував під опікою династії миргородських полковників – діда, батька й сина – Павла, Данила і Павла Апостолів. Перший із них ще на початку існування монастиря подарував йому "ґрунти" і підданих, водяний млин на Пслі в селі Портянках. Данило Апостол, уже ставши гетьманом, не забував про Сорочинський монастир, 1729 року він видав універсали, якими підтверджував права монастиря на його земельні та інші володіння, а також давав дозвіл на будівництво винниці й водяного млина на Портянській греблі.

В архіві Київської казенної палати свого часу дослідниками було знайдено документи, які свідчили, що монастир щедро підтримували місцеві жителі – козацька старшина, священики, міщани, які дарували святій обителі ниви, луги і луки, млини, садки і ставки. Один із священиків містечка Лютеньки прийняв постриження в Сорочинському монастирі й подарував йому свій ліс Базавлуківщину. До монастиря постійно надходили "доброхітні подаяння" від козацтва, наприклад, у 70-х роках запорізькі козаки подарували монастиреві пару гнідих коней. Тож монастир поступово збагачувався і згодом уже сам скуповував орні землі та інші угіддя.

Монастир володів значною кількістю посполитих – залежних селян.

В Сорочинському монастирі часто знаходили прихисток самітні, старі, хворі, знедолені люди, каліки. Тут на схилі віку оселялися літні козаки Миргородського полку, які вже не несли військової служби й не мали родин.

Сам той факт, що монастир перебував під опікою гетьмана та його родини, надавав йому особливої ваги.

Як і при всіх монастирях, у Сорочинському була бібліотека і, можливо, своя малярня. Керівництво залучало місцевих майстрів до виконання різних мистецьких і оздоблювальних робіт.

Сорочинський Святомихайлівський монастир було ліквідовано 1786 р. Це сталося невдовзі після знищення російським урядом в Україні 1782 р. козацького ладу. Монастир, який був пристановищем і опорою козацтва, після скасування Миргородського полку став не просто непотрібним, а й небезпечним для російської імперської влади, яка розпочала курс на знищення будь-якої пам'яті про українське козацтво та його демократичні традиції. Адже монастир був розсадником українських державницьких, незалежницьких, автономістських ідей. А віддалений і схований у припсільських лісах, він міг становити загрозу як осередок невдоволеного російською політикою козацтва.

Маєтності Сорочинського монастиря було секуляризовано, більшість із того давнього монастирського спадку була втрачена.

ЛІТЕРАТУРА

Прокопенко Я. Про Сорочинський Свято-Михайлівський монастир : [зняли документальну стрічку] / Я. Прокопенко // Нова година. – 2018. – № 37 (верес.). – С. 7.

ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ ВРАЖЛИВИЙ

ЗНАЙ НАШИХ

Василь Якович Вражливий - український письменник. Належав до Спілки селянських письменників "Плуг", літературних об’єднань ВАПЛІТЕ, пізніше "Пролітфронт".

Вражливий (справжнє прізвище Штанько) Василь Якович народився 1903 р. у м. Опішня Зіньківського повіту на Полтавщині в багатодітній сім'ї селянина-середняка. Закінчив сільську школу, вчився у Зіньківській, а потім у Полтавській гімназіях, за порадою батьків поступив до агрономічної школи але не закінчив її. Бо переміг потяг до літератур­ної творчості, якою займався з юних літ під впливом земляка Андрія Заливного.

Життя, що розкривалося перед ним, було густо замішане на великому людсько­му горі та стражданнях. Тому навіть створюючи ілюзію деякої перспективи, зовсім не лірично торкало його серце, пронизливо вражаючи болем. Звідси і літературний псевдонім - Вражливий. Біда, що повінню розливалася по Україні, не обійшла і родину Штаньків. Коли Василь навчався у Харкові, батька - розкуркулили, і він, рятуючись від неминучої прий­дешньої розправи, спродав нашвидку рештки майна і переїхав до Полтави, опинившись згодом на утриманні дітей. Соціальне походження загрожувало подальшому Василевому студіюванню, хоча ще більш значущими виявилися чинники особистісного, внутрішнього характеру. Бо саме у цих драматичних обставинах і народжувався письменник Василь Вражливий.

Друкуватися почав з 1923 року. Перша книжка оповідань "В яру" вийшла друком 1924 року. Потім були збірки "Земля" (1925) "Вовчі Байраки", "Молодість" ( 1929), повість "Батько" (1929), "Шість оповідань" (1930), "Перемога" (1932) та інш. В час активі­зації міжнаціональних взаємин у країні написав роман "Справа серця" (1933) про нове, закроєне на соціалістичних принципах життя в Казахстані. Одночасно перекладав з французької.

Будучи другом Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Епіка, Василь Вражливий, звичайно ж потрапив і до однієї з ними "контреволюційної організації" під час масових арештів після вбивства С. Кірова у грудні 1934 року щодо своїх політичних поглядів, то на допитах після арешту 25 грудня 1934 р. у Харкові він сказав прямо: "Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927-28 роках це визначило мій наступний політичний шлях..."

За сценарієм, схваленим не лише шефом НКВД УСРР В. Балицьким, а й С. Косіором та П. Постишевим, йому накидалися несподівані гріхи перед радвладою. Крім "злочинної" належності до ВАПЛІТЕ проти В. Вражливого висувалося і грізніше обвинува­чення: приналежність до "харківської терористичної групи", буцімто керованої В. Поліщуком та Г. Епіком. Ця "група" нібито разом із аналогічними у Києві та Полтаві готувала теракт проти "вождів українського народу" - Косіора, Постишева, Балицького.

В. Вражливого було засуджено 27-28 березня 1935 року разом із 16 звинуваче­ними на процесі боротьбистів у Києві виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду ГРСР на 10 років концтаборів. Відбував заслання на Соловках. Постановою "трійки" 7 НКВС Ленінградської області повторно засуджений до розстрілу. Вирок було виконано 8 грудня 1937 року.

Реабілітований Василь Вражливий 1956 року посмертно.

В. Вражливий приваблює сьогодні своєю чутливістю до моральних проблем, що їх ставить він гостро, із зіткненням жорстокості й милосердя. Його муза звернена до людини, гуманізм є ідейним стрижнем його творчості. Саме через цю призму проглядає його час з усіма суперечностями й боріннями, із складними людськими долями. Сумовита іронічність і добрий погляд на різних людей, змалювання життя у різних проявах - це теж Вражливий.

ЛІТЕРАТУРА ПРО В. Я. ВРАЖЛИВОГО

• Малик М. Вражливий Василь Якович (справжнє прізвище Штанько) / М. Малик // Край. – 2007. – № 44 (груд.). – С. 18.
• Юренко О. Вражливий Василь Якович : [нар. в Опішні на Полтавщині] / О. Юренко // Енциклопедія Сучасної  України. – Київ : Поліграфкнига, 2006. – Т. 5. – С. 198.
• Творчість письменників-полтавців у 1917-1922-і рр. // Костенко М. ...І вимолимо в Бога рідне слово. – Полтава : Полтавський літератор, 1999. – С. 104-128.                          
• Василь Вражливий : [біографія, проза уродженця Зіньківського повіту Полтав. губ.] // Невідоме Розстріляне Відродження : антологія /укладач Ю. П. Винничук. – Харків : Фоліо, 2016. – С. 251-277.   

КАПНІСТ МАРІЯ РОСТИСЛАВІВНА

Марія Капніст – графиня за походженням, аристократка по духу, жила в Україні і весь свій непересічний талант, усю свою доброту віддавала людям.

Біобібліографічний покажчик буде цікавим краєзнавцям, бібліотекарям, вчителям, а також небайдужим до мистецтва та широкого кола читачів.

«Марія Капніст: графиня з ГУЛАГу»: до Дня пам’яті : біобібліографічна розвідка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Т. Базир. – Полтава, 2023. – 28 с.

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ. ЦИТАТА ТИЖНЯ

МОСКАЛЕНКО ВІТАЛІЙ ФЕДОРОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Народився 25 січня 1949 року м. Кременчуці Полтавської області.

Навчався в Харківському медичному інституті (1972). Хоча В. Москаленко служив військовим лікарем на Далекому Сході, понад два десятки років віддав адміністративно-громадській роботі в Харкові та Києві, аде все одно повернувся до науково-педагогічної діяльності – очолював Національний медичний університет імені О. Богомольця. Саме тут у повній мірі розкрилися його таланти дослідника, педагога, організатора науки.

Основними напрямами наукової дільності вченого є соціальна медицина, організація та управління охороною здоров’я, терапія, кардіологія. Як міністр охорони здоров’я України (2000–2002) В. Москаленко був активним учасником розробки концепції розвитку цієї важливої галузі. Вчений – прихильник посилення профілактичного напряму в охороні здоров’я. Ці погляди він виклав у монографії «Концептуальні засади формування профілактичних стратегій в охороні здоров’я: від профілактики медичної до профілактики соціальної».

2001 року за дорученням Президента України В. Москаленко з трибуни спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН інформував міжнародну громадськість про стан боротьби з ВІЛ/СНІД у нашій державі.

2002 року вченого обрали віце-президентом Всесвітньої Асамблеї охорони здоров’я та членом Правління Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. На міжнародних форумах В. Москаленко знайомив учасників з результатами ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, заходами, здійсненими в нашій країні щодо боротьби з тютюнопалянням та зловживанням алкоголем.

Від 2009 науковець – член Комітету ВООЗ з політики і координації Спеціальної програми наукових досліджень, розробок і підготовки наукових кадрів у галузі відтворення населення.

Академік Національної академії медичних наук України В. Москаленко – автор понад 1000 наукових праць, у тому числі близько 40 монографій. Він має високий міжнародний авторитет: його запрошують для читання лекцій до провідних європейських наукових та освітніх установ, зокрема, Оксфордського університету (Великобританія), Федерації приватних лікарень Франції, Каролінського інституту (Швеція), Генерального директорату охорони здоров’я та Інституту громадського здоров’я Норвегії.

2005 – Велика Золота медаль Світової академії медицини Альберта Швейцара.

2007 – Золота Зірка Світової академії медицини Альберта Швейцера.

2008 – Орден імені М. Пирогова Європейської академії природничих наук. Науковець-медик.

Вказані статті престижні нагороди В. Москаленко отримав як фахівець, який зробив значний внесок у розвиток світової медицини, діяльність якого є зразком відданої служби людству.

ЛІТЕРАТУРА

• Полякова І. М. Москаленко Віталій Федорович – лікар, доктор мед. наук, проф., академік НАМНУ (2010) / І. М. Полякова // Енциклопедія Сучасної України. –Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2019. – Т. 21. – С. 631.

СЕРГІЄНКО ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Народився 13 серпня 1936 року в Білоцерківці на Полтавщині,  1981 року удостоєний Державної премії СРСР у галузі науки і техніки. 

Вчений у галузі інформатики, обчислювальної математики. Навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка (1959), захистив докторську дисертацію (1972). Від 1959 – в Інституті кібернетики (від 1995 – директор). Від 1994 – очолює кафедру теорії управління Московського фізико-технічного інституту, а від 2002 – керує філією кафедри автоматизованих систем обробки інформації та управління Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". І. Сергієнко – один з учнів В. Глушкова. У колі його наукових інтересів створення і теоретичне обґрунтування нових математичних моделей стаціонарних та динамічних процесів, що функціонують у неоднорідних середовищах із включеннями, побудова та доведення високоточних алгоритмів дискретизації класів задач математичної фізики з розривними розв’язками, дослідження широких класів математичних моделей і чисельних методів для вивчення хвильових процесів у неоднорідних необмежених зонах. По всіх напрямках вчений досяг результатів. Про це йдеться, зокрема, в монографіях І. Сергієнка "Інформатика та комп’ютерні технології", "Моделювання перехідної економіки: моделі, методи, інформаційні технології". 

Перу вченого належать понад 500 наукових праць, з них 21 монографія. Він підготував 17 докторів та 55 кандидатів наук. Іван Васильович є головою Національного комітету України з інформатики, очолює наукові ради НАН України "Інтелектуальні інформаційні технології" та з проблеми "Кібернетика". Він головний редактор міжнародного наукового журналу "Кибернетика и системный анализ" та часопису "Комп’ютерна математика", член редколегій низки періодичних видань ("Вісник НАН України", "Доповiдi НАН України", "Журнал обчислювальної та прикладної математики", "Проблеми програмування"). І. В. Сергієнко входить до багатьох міжнародних організацій, що координують діяльність у галузі інформатики в різних країнах світу. За ініціативою вчених Університету Колорадо, Техаського А&М Університету, Університету Флориди (США), з яким співпрацюють науковці Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України і особисто І. В. Сергієнко, у липні 2006 року відбулася міжнародна конференція з проблем оптимізації, присвячена ювілею Івана Васильовича, та спеціальний випуск часопису "Global Optimization". 

Видатний внесок ученого в розвиток вітчизняної науки відзначений численними нагородами та преміями. І. В. Сергієнко – Заслужений діяч науки і техніки України, шість разів ставав лауреатом Державної премії СРСР, УРСР і України у галузі науки і техніки, премій Ради Міністрів СРСР. За наукові відкриття був удостоєний академічних премій імені В. М. Глушкова, С. О. Лебедєва, В. С. Михалевича.

СУХОМЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Пильчиков Микола Дмитрович – «український Тесла»

ЗНАЙ НАШИХ

Сонячного ранку 6 травня 1908 року в одній із Харківських лікарень в одномісній палаті пролунав постріл. Коли лікарі та санітари виламали двері палати, зачинені зсередини, то побачили людину, що лежала на ліжку зі складеними на грудях руками. Настолику, поряд з ліжком, стояла склянка недопитого чаю та акуратно покладений кишеньковий револьвер "Бульдог". Тільки червона пляма на сорочці напроти серця не вписувалась у цю картину!

Медична експертиза констатувала, що куля пройшла крізь серце, у результаті чого настала смерть. Але ж чому револьвер акуратно лежав на столику? Хто натиснув на гачок револьвера? Убивство чи самогубство?... Напевно, це залишиться таємницею назавжди, тим паче, що років минуло чимало. Але справді важко повірити у версію самогубства людини цілком самодостатньої...

Людиною, яка так загадково пішла з життя, був професор Микола Дмитрович Пильчиков. Життя, творча та наукова діяльність цієї неординарної особистості були такими ж незвичайними, як і смерть...

21 травня 1857 року в місті Полтаві в сім’ї родовитих дворян народився Микола Дмитрович Пильчиков – майбутній український фізик-теоретик, експериментатор та винахідник.

До чотирнадцяти років Микола виховувався вдома. Батько з незвичайною любов’ю і самовідданістю виховував свого єдиного сина.

Навчав його передусім мовам, згодом син досконало оволодів сімома мовами. Подальшу освіту Микола здобуває у гімназії, де відрізнявся "талановитістю до наук", особливо до фізики і математики.

Ще гімназистом Микола знайомиться з Панасом Мирним і вони, незважаючи на вікову різницю, стають друзями. Єднали їх високі помисли про служіння простому народові. Микола брав участь у визвольному русі у Полтаві, входив до таємного товариства "Унія", метою якого була боротьба проти колоніальної політики царизму в Україні.

Вступаючи в 1876 році до Харківського університету Микола Пильчиков обрав фізико-математичний факультет. Наукові дослідження почав у студентські роки. Вже на другому курсі студент винаходить електричний фонавтограф – прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого. Цим винаходом він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, серед них і самого Едісона, фонограф якого був механічним і винайденим пізніше, у 1877 році. 

Після завершення навчання в 1880 році він був залишений при університеті "для приготування до професорського звання". У цьому ж році виходить у світ його наукова монографія, присвячена рефрактометру – приладу для визначення показника заломлення світла в рідині та методиці оптичного аналізу (метод рефрактометрії є одним із розповсюджених методів ідентифікації хімічних сполук, кількісного і структурного аналізу, визначення фізико-хімічних параметрів речовин, що має застосування і в медичній діагностиці).

У 1882 році Микола Пильчиков демонструє перед членами фізико-хімічної секції другий прилад – автоматичний регулятор електричного струму.

У 1883-1884 роках молодий вчений бере участь в експедиції, що досліджує Курську магнітну аномалію. Провівши 71 серію спостережень, він знайшов її нові райони і одним з перших зазначив те, що причина аномалії – поклади залізняку. За ці дослідження він був нагороджений Великою Срібною медаллю Російського географічного товариства. В 1885 р. М. Д. Пильчикова призначають приват-доцентом Харківського університету. Ще через рік у Петербурзькому університеті він захищає дисертацію на тему "Матеріали щодо питання про місячні аномалії земного магнетизму" і одержує звання магістра фізики і фізичної географії. 

У період з 1881 по 1888 рік Микола Пильчиков написав 18 наукових праць, винайшов 9 фізичних і фізико-хімічних приладів, серед яких рефрактометр для рідин, що набув широкого визнання в Росії і за кордоном.

У 1888 році магістра Миколу Пильчикова відряджають до Парижа. Під час стажування в Паризькій магнітній обсерваторії, молодий вчений знаходить і виправляє помилки в конструкції сейсмографа. Після цього випадку слава про нього швидко розповсюджується у науковому світі. Микола Пильчиков проходить стажування в лабораторіях провідних фізиків того часу: Г. Ліппмана (лауреата Нобелівської премії з фізики за винахід способу кольорової фотографії, 1908 р.), А. Корню, Н. Маскара. Під час навчання у Франції Пильчиков провів безліч важливих досліджень в області електрохімії, розробив ефективний оптико-гальванічний спосіб вивчення процесу електролізу, виступав з доповідями про результати досліджень на Міжнародному конгресі електриків, Міжнародному метеорологічному з’їзді, був удостоєний членства у Французькому фізичному товаристві та Міжнародному товаристві електриків.

У 1888 році, наприкінці травня, молодий вчений отримав із Петербурга диплом магістра фізики і фізичної географії, а в жовтні цього ж року його обрали дійсним членом Російського географічного товариства.

У 1889 році Пильчиков повернувся до Харкова, де став професором університету. Тут він здійснює дослідження з поляризації світла та метеорології, засновує метеостанцію в 1891 році, створює нові прилади (інклінатор, однонитковий сейсмограф), продовжує дослідження явищ Курської магнітної аномалії. Але педагогічна діяльність не заважає йому займатися наукою. Професор бере участь у роботі численних міжнародних з’їздів і конференцій у Парижі, Льєжі, Москві, Петербурзі, Києві. Його обирають членом ради Тулузької академії наук, Російського фізико-хімічного товариства та інших наукових організацій Росії, Франції, Німеччини, Австрії.

У 1893 році Микола Пильчиков переїхав до Одеси, де був призначений на посаду екстра-ординарного професора Новоросійського університету. Тут, в Одесі, Микола Пильчиков, зробив відкриття в галузі електрохімії: ідеться про фотогальванографію, пріоритет винайдення якої підтверджують і сучасні історики науки.

Микола Пильчиков, використовуючи трубку Пулюя, відкрив цілу низку незнаних властивостей Х-променів. Сам автор читав публічні лекції, займався просвічуванням хворих. Коли професор прочитав лекцію в актовому залі університету, показав Х-променеграми, слухачі винесли Пильчикова на руках. Відомо, що сам Конрад Рентген надіслав Миколі Пильчикову лист-подяку.

В Одесі Пильчиков провів чимало віртуозних експериментів з радіозв’язку, які були кроками до найвидатнішого відкриття – керування різними пристроями та механізмами за допомогою радіо. 5 квітня 1898 року Пильчиков уперше публічно продемонстрував це своє досягнення, яке розпочало відлік подальшого розвитку радіотелемеханіки. 

У 1943 році ідеї професора Пильчикова були покладені в основу блискучої операції радянської контррозвідки – керованого по радіо з Воронежа підриву штабу генерала фон Брауна, розташованого в окупованому Харкові. На жаль, першість у цій справі приписується Ніколі Теслі, який подав заявку на патентування радіокерованого судна 1 липня 1898 року, а публічно продемонстрував винахід у вересні цього самого року. Характер і спосіб життя Миколи Пильчикова й Ніколи Тесли багато в чому схожі.

Отже, сталося так, що Пильчиков і Тесла майже в один і той самий час на різних континентах уперше у світі продемонстрували радіокеровані телемеханічні системи! Але чому про успішні досліди Пильчикова не знала широка наукова громадськість Росії? Чому нічого не відомо про подальші розробки Пильчикова? Єдина публікація про досліди Пильчикова була зроблена в "Одеському огляді" – виданні, вельми далекому від науки, що нерідко пропонувало увазі читачів порожні сенсації й навіть відкрите шарлатанство. Можливо, тому наукова громадськість Росії залишила повідомлення Миколи Дмитровича без уваги. Кардинальним відкриттям професора Пильчикова слід вважати винайдений ним протектор, що захищає прилади – телефони, маяки, семафори, гармати, міни – від дії на них електричних хвиль стороннього походження. Це завдання не розв’язав ні Марконі, ні інші західноєвропейські вчені й механіки – а Пильчиков зміг – у березні 1898 року. Однак нерозуміння важливості наукових результатів, отриманих Миколою Пильчиковим, з боку військового міністерства Росії затягнули практичну реалізацію найзначнішого винаходу українського вченого.

У 1902 році Микола Пильчиков очолив кафедру фізики в Харківському технологічному інституті. Тут він створив модель радіокерованого протимінного 5 захисту кораблів, обладнав метеостанцію інституту, встановивши автоматичний покажчик електричних атмосферних розрядів, заснував друкований орган інституту "Известия Харьковского технологического института" і до самої смерті був його редактором. А ще були ґрунтовні дослідження з природної радіоактивності, написання в 1901 році книги "Радий и его лучи", дослідження в галузі кріогенної фізики. Учений мріяв про створення фізичного інституту, написав у 1902 році підручник під назвою "Курс фізики", досліджував у Алжирі поляризацію атмосфери під час сонячного затемнення 1904 року… 

Будучи всебічно розвиненою особистістю, професор Пильчиков, як і його батько, присвятив життя не тільки науці, але й діяльності на благо рідного краю. Він чудово грав на скрипці, захоплювався живописом, писав вірші, підготував переклади українською декількох поем різних авторів, видати які не було можливості через заборону української мови, що діяла до 1905 року. І ось постає запитання, чому так трагічно закінчилося земне життя вченого? Чому в розквіті творчих сил, маючи світове визнання, науковий авторитет серед вітчизняних та зарубіжних вчених, Микола Пильчиков обірвав власне життя пострілом у серце? Чи могла зробити це людина, яка була вихована в дусі християнської моралі?

БОРОВИКОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЛУКИЧ

ЛОНГРІД "Мій краю, серце України, Полтавщино, моя земля!" (вип. 2)

 

СТЕШЕНКО ІВАН

Біобібліографічний покажчик адресується юнацтву та молоді, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про непересічну і знакову постать нашого земляка Івана Стешенка, ім’я якого повертається із забуття до вдячних нащадків. Матеріал не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

"Іван Стешенко : трагедія українського інтелігента" : до 150-річчя від дня народження та 105-х роковин пам’яті громадського та політичного діяча, педагога, літературознавця, перекладача, письменника, першого міністра освіти УНР : біобібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2023. – 32 с.

ВИСЛОВИ З "ЕНЕЇДИ" ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

ЗНЯТО НА ПОЛТАВЩИНІ

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

ГОГОЛЬ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

Микола Гоголь народився в селі Великі Сорочинці на Пол­тавщині. Батько його був нащадком козацького полковника часів Богдана Хмельницького, Остапа Гоголя. Пізніше він став прототипом легендарного образу Тараса Бульби, створеного письменником. Дитинство Гоголя пройшло в селі Василівці (нині Гоголеве), у маєтку батьків. Початкову освіту майбутній письменник одержав у Полтавському повітовому училищі, а потім навчався в Ніжинській гімназії вищих наук.

Любов до української мови, разюче відчуття слова вияви­лися в Гоголя в дуже ранньому віці. Він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв і приказок, матеріалів для словника української мови. Уже в зрілі роки він писав про українську пісню: "Якби наш край не мав такої скарбниці пі­сень, я б ніколи не зрозумів би історії його, тому що не осягнув би минулого...". Ще в студентські роки, внутрішньо заперечую­чи різні прояви зла та соціального безладдя, Гоголь прагнув до такої діяльності, що "була б по-справжньому корисною для людства", щоб досягти хоча б подоби гармонії в суспільств.

У 1828 році Гоголь переїхав у Петербург, а роком пізніше з’явився його перший твір - поема "Ганц Кюхельгартен". 

В 1830 році журнал "Вітчизняні записки" опублікував повість "Басаврюк:  або Вечір напередодні Івана Купала", першу із циклу "Вечори на хуторі біля Диканьки". Публікації супроводжував гучний успіх. Романтичний дух повісті, поетичність, неповторний колорит, глибоке знання народної творчості дозволили авторові створити переконливу картину дійсності, що пере­плітається з вимислом.

Туга за Україною й відраза до холодного чиновницького Петербурга змусили Гоголя наприкінш 1833 року почати клопотати про місце професора історії Київського університету. Цьому сприяла й дружба з М. Максимовичем - етнографом, фольклористом, істориком України, майбутнім ректором університету. Письменник був сповнений творчих планів, у цей час він працював над повістями "Арабески" і "Миргород", однак ці спроби виявилися безуспішними. Розчарований Гоголь остаточно пориває з педагогічною діяльністю, а розквіт його творчості в другій половині 30-х років пов’язаний уже не з прозою, а з драматургією.

Грандіозний успіх соціальної комедії "Ревізор" (1836) дає йому матеріальну незалежність, і після прем’єри Гоголь вирушає за кор­дон і подовгу живе в Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії, про­довжуючи письменницьку працю. Саме там було створено знаме­ниту поему-роман "Мертві душі", що вийшла друком у 1842 році.

Останні роки життя великого письменника сповнені драматич­ними пошуками істини, підсумок яких він втілив у творах незви­чайного жанру - "Вибраних місцях із листування з друзями" (1847) і "Міркуваннях про Божественну Літургію" 1848), які до­нині залишаються одним із найвищих зразків духовної прози.

Літератор П. Анненков, який зустрівся з Миколою Гоголем у Парижі в 1846 році, згадував: "Гоголь постарів, однак набув особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, як на­звавши красою мислячої людини. Обличчя його сполотніло, схудло: глибока, напружена робота думки наклала на нього яскравий відбиток виснаження й утоми... Це було обличчя філософа".

У 1848 році письменник повернувся на батьківщину й продовжив роботу над другим томом "Мертвих душ", однак незадовго до смерті рукопис продовження великого роману був ним спа­лений. Тяжка хвороба через чотири роки обірвала життя Гоголя.

Обдарований винятковим талантом українець усією своєю творчістю показав, що велична імперська ідея російського самодержавства насправді - привид, фантасмагорія, мара. Так, він створював свої геніальні твори,  але неможливо запе­речувати, що саме творчість Гоголя, як і творчість Тараса Шевченка, є найбільшим внеском нашого народу в скарбницю світової культури.

Книги Гоголя, особливо "Тарас Бульба", протягом десятиліть надихали борців за національне, соціальне та духовне звільнення України. Вони послідовно руйнували "змову неправди", на якій стояла держава Романових, - от чому заслуги письменника перед сучасною незалежною Україною неоціненні.

ЛІТЕРАТУРА

• Гоголь: 22 факти про життя та смерть письменника // Для дому і сім'ї. – 2022. – 6 січ. – С. 6.
• Кілька цікавих і парадоксальних фактів з біографії Миколи Гоголя, які не всі знають // Прапор перемоги. – 2021. – 9 квіт. – С. 6.
• Махно В. Просто Gogol / В. Махно // Зоря Полтавщини. – 2022. – 25 лют. – С. 3.
• Сверстюк Є. Ім'я "... Неложними устами казали правду" / Є. Сверстюк // Літературна Україна. – 2008. – 26 черв. – С. 2, 3.
• Таємниці життя і смерті Миколи Гоголя // Полтавський вісник. – 2009. – 21 серп. – С. 7.
• Три пам'ятники Миколі Гоголю в Києві / Вечірня Полтава. – 2021. – 22 груд. – С. 20.
• Фільму "Вечори на хуторі біля Диканьки" – 60 років // Село Полтавське. – 2022. – 13 січ. – С. 12.
• Чернова К. Квітень - місяць Миколи Гоголя / К. Чернова // Прапор перемоги. – 2021. – 9 квіт. – С. 4.

Краєзнавчий вернісаж: «Земля його любові…» (95 років від дня народження О. П. Глушаченка, живописця)