ЖІНКА НЕСКОРЕНОЇ ДОЛІ

Жінка нескореної долі : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 32 с. 

Олена Теліга – українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня та діячка ОУН. Її життя було яскравим і сповненим рішучості, але, на жаль, трагічно обірвалося: її розстріляли нацисти в Бабиному Яру в окупованому Києві. Про її життя, творчість, боротьбу за незалежність України та непросте повернення Олени Теліги в Україну – йдеться у виданні Біобібліографічне досьє буде цікавим широкому колу читачів, зацікавлених у вивченні й осмисленні життя і творчості поетки та збереженні національної пам’яті.

ВАЛЕРІЙ ПУЗІК

Ветеранська література. Валерій Пузік «Ким ми були?»

Чесна й болісно-прекрасна книжка про людей на війні, написана через призму власного досвіду. Валерій Пузік поєднує документальну точність і художню чутливість, збираючи голоси, імена, позивні, сни, марення й розмови, що народилися серед вибухів та нічних чергувань. Це військова мемуаристика, яка не просто розповідає про сучасну російсько-українську війну, а фіксує моменти того, яким чином вона змінює людей, міста й саму реальність. Книжка стає спробою відповісти на запитання, ким ми були до війни, ким стали у її вирі та найголовніше – чи зможемо ми повернути собі себе.

Пузік В. Ким ми були / В. Пузік. – Харків : Vivat, 2025. – 272 с. : тв. – (Художня література).

Це художньо-документальний текст про досвід війни, втрату колишнього себе й болісну трансформацію людини в умовах насильства та смерті. Автор пише про війну не як про подію, а як про процес внутрішніх змін, у якому людина поступово прощається зі своїм мирним минулим.

Події книги описують період російського вторгнення з часів Майдану, початку своєї служби і до сьогодення.

Текст побудований на фрагментах пам’яті, відчуттях, спостереженнях – це не лінійна розповідь, а мозаїка станів і думок. Неначе автор веде діалог сам із собою, де відчутно, як автор готує все що згадує про людей на війні з ким доводилось служити, неначе боїться, що ці спогаді зітруться чи забудуться.

Книга народилася з потреби зафіксувати досвід покоління, яке війна змусила подорослішати, втратити і переосмислити себе. «Ми всі взяли до рук зброю, бо не мали іншого вибору. Але всередині залишилися тими самими творчими людьми… І наша місія – не лише боронити, а й фіксувати правду, ділитися відчуттями, пам’яттю, щоб ніхто не забув, через що ми пройшли» – так говорив про творчість і війну автор в одному з інтервʼю.

Автор не шукає героїзації – навпаки, він чесно говорить про страх, виснаження, мовчання і внутрішню порожнечу. Але й дуже відчувається в його історіях людяність, особливо про тих, кого вже не має з нами. В цій книзі автор говорить не стільки про війну, скільки про людей на війні.

Це спроба відповісти на запитання: ким ми були до війни, ким були під час цієї довгої війни і ким уже ніколи не зможемо бути знову.

Чому варто прочитати книжку «Ким ми були»?

• Присвячена пам'яті українського поета і письменника, військовослужбовця Максима «Далі» Кривцова, який загинув 7 січня 2024 року на Харківщині під час бойових дій.
• Автор фіксує реальні події, але подає їх як цілісну літературну оповідь – з метафорами, образами й внутрішніми діалогами.
• У центрі книжки – конкретні обличчя, голоси, характери, вона зберігає імена тих, хто воював, жартував, мріяв і тих, хто вже не повернеться.
• Показує, як змінюється людина, яка проходить шлях від романтизованого уявлення про фронт до щоденної реальності втрат, втоми та постійної небезпеки.
• Книжка чесно говорить про страх, травму і посттравматичний досвід, водночас пропонуючи спосіб проговорити біль і не залишитися з ним наодинці.
• Видано за підтримки Стипендійної програми від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine.
• Містить чорно-білі ілюстрації авторства Валерія Пузіка.

Валерій Пузік – український художник, письменник, режисер, військовослужбовець.

Учасник Революції Гідності, з січня 2015 пішов на фронт добровольцем; брав участь у бойових діях на Донбасі у складі ДУК ПС переважно як мінометник. В 2016 році мобілізувався. У березні 2022 автор знову долучився до лав ЗСУ.

Народився в селі Теліжинці Старосинявського району Хмельницької області. За освітою художник-дизайнер. Був активним учасником виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном. Працював журналістом для декількох інтернет-ресурсів і паперових видань, а також в книгарні-кав’ярі Видавництва Старого Лева в Одесі.

Автор 17 прозових і поетичних книг, переважно темою цих книг є війна, вірніше людина на війні. Також співавтор 8 збірок прози та поезії. А ще Валерій Пузік написав дві книги у жанрі фентезі для дітей і підлітків – «Делфі та чарівники» та «Макгі та Чорний дракон».

Активний учасник сучасного кінематографа України, він автор чисельних робіт, де він виступає переважно сценаристом та режисером. В доробку автора 14 документальних та ігрових фільмів, та один міні-серіал «Бліндаж», найбільш відомі з яких – «Наші котки», «War Note». Окрім документального та ігрового кіно автор створив декілька кліпів та відеопоезію.

Новела автора «На 42 кілометрі дороги життя» стала основою короткометражного ігрового фільму «Шлях», 2021.

Автор не тільки фільмує та пише, а ще й є чудовим художником. За його художніми роботами відбувались виставки, а також перебуваючи у війську, автор малював картини на ящиках від набоїв. В 2025 році у видавництві Фоліо вийшла книга «Південний пейзаж. Нотатки на полях війни», в якій поєднались військова проза та живопис автора, які були написані впродовж крайніх трьох років служби в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Багато своїх робіт автор виставляє на аукціони, кошти з яких йдуть на допомогу ЗСУ.

За свою літературну діяльність автор має велику чисельність нагород у літературних, кінематографічних конкурсах. Зокрема у 2025 році отримав премію імені Богдана Хмельницького в номінації «Літературні твори військової тематики» за книгу «З любов’ю – тато!», у 2024-му увійшов до сотні українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України рейтингу «УП 100. Поза межами можливого» видання «Українська правда».

Окремі твори автора перекладені німецькою, англійською, польською, італійською, також книги автора були видані в Словаччині, Польщі та Великій Британії.

Одружений, виховує сина. В одному інтервʼю автор говорить про свою творчість: «Любов до дитини – це не гучні слова. Це коли ти просто хочеш, щоб він жив у нормальному світі. І якщо для цього треба пройти через війну – ти йдеш», «Коли в тебе є син, війна перестає бути абстракцією. Ти дуже чітко розумієш, за що воюєш. Не за слова, не за гасла – за те, щоб він жив у світі, де не стріляють».

Книга є в фонді бібліотеки. Запрошуємо до читання!

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ

Кожна його відповідь на питання журналіста – це про думки небайдужої до дзену особи або про маленьке есе з багатокрапкою. Над цим є бажання замислитись, коли якась теза надходить, немов озоріння та креслить літери досвіду на чистому аркуші відчуттів і свідомості.Він народився в Матіївці, навпроти якої на горі стоїть Батурин. З дитинства знав, що це колишня українська столиця, в 1708 знищена російським військом. Він називає її столицею забутою, містом зі штучно перерваною історією. Прагне змістовного відтворення. Для нього це «приватний символічний центр, осердя серця, точка відліку, від якої можна було проводити радіуси аж до Львова, окреслюючи те коло цінностей та ідентичності, яке врешті складається на вироблене самостійно поняття "батьківщина"». Він ніколи не прив'язувався до речей, але «неймовірно прив'язаним до …своєї землі, до краєвиду та історії».

Місце це для нього і точка відліку не одної історії та долі. «Поруч, за 40 кілометрів на північ, мешкала родина Зерових, 40 кілометрів на захід – Пантелеймон Куліш. Тому в мене ніколи не було дезорієнтації на місцевості, я добре пам'ятав, звідки я, де я, хто мої сусіди, хто – вороги, і що це таке – батьківщина».

Його авторські передмови – це справжнє «життя слів» та заклик «читати хоч живих, хоч мертвих – але людей». Справжні, окремі маленькі шедеври.

Дитинство безхмарним періодом не вважає, бо у школі «мав огидних і брутальних учителів, такі собі ходячі втілення совєтизму. Вони зробили все, що могли і навіть більше, аби поламати мені характер та, по можливості, всю подальшу долю. Але їм, на щастя, це не вдалося». Єдині світлі спогади тих часів – про канікули. Коли згадує про юність, вважає її розкішною. Пунктири біографії, означені такими фактами: «Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова). Є одним із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати...»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997). Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею». Напевно, поворотним моментом долі була телеграма, яка надійшла взимку 1985 від Миколи Рябчука. Йшлося про виклик Костя до Києва для зустрічі з легендарним Віктором Морозовим і можливістю показати йому власні пісні. «Це було все одно, якби мене покликали показати свої пісні Роберту Планту з Led Zeppelin!.. Одна з тих, найперших пісень, "Ходжу-броджу білим світом" – записана тепер у Вікторовому виконанні на диску "Треба встати і вийти"».Багато хто за певну усамітненість вважає його аскетом і, як він зазначає, це якесь непорозуміння, непоінформованість та любов до міфів, але «Хай уже краще так, ніж Синьою Бородою або Дракулою».Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994); ім. Василя Стуса (2004); ім. Володимира Свідзінського (2004); ім. Михайла Коцюбинського (2005); ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2006); лауреат премій ім. О. Білецького (2000); мистецької премії «Глодоський скарб» (2010) Національної премії імені Тараса Шевченка (2015).

Кость Москалець з 1991 року займається винятково літературною творчістю у власноруч збудованій «Келії Чайної Троянди» і пояснює: «Ну, треба ж, щоб у неї було якесь ім'я. Он у Гайдеггера це була просто die Hütte, хатина. А в Мацуо Басьо – Бананова хижка».

Він – автор величезної кількості пісень, семи збірок поезій, семи прозових і п'яти збірок есеїстики. Крім того, – активний блогер. Всі авторські рецензії, фото та нотатки останніх років можна побачити в його блозі. Уже понад десять років Кость Москалець майже ніколи не виїжджає зі своєї «Келії» на Чернігівщині. Туди до нього за традицією приїжджають друзі, щоб відкрити та закрити купальний сезон. Він пише, читає, п'є запашний чай і рибалить у компанії Тараса Чубая.

На питання, чому саме мало пересувається відповідає, що раніше було до кого їздити. «Тепер майже всі мої друзі або повмирали, або й собі пороз'їжджалися світами… Нові дружні стосунки в моєму віці зав'язуються важко, всі питання з видавництвами або часописами залагоджуються через Інтернет…

В Матіївці квартира, тут – Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався… Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Проте нікому на думку не спадало називати його аскетом або самітником. Радше навпаки, він був дуже компанійською людиною. Саме тут і саме так жив один з моїх найближчих друзів, прекрасний поет Володимир Кашка».

Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Політика для нього кумедний серпентарій. Досвід театру «Не журись» порівнює з кабаре із соціально-політичною сатирою. «Для мене то була одна з нечисленних на той час можливостей показати свої пісні ширшій публіці, у загальну спрямованість "Не журись!" я не дуже-то й вписувався. Але ми постійно перебували в пошуку, експериментували на ходу, нас напрочуд гарно приймали.

Період "Не журись!" – один з найкращих і найсвітліших у моєму житті, а хлопці, з якими я тоді працював – той-таки Віктор Морозов, Тарас Чубай, Юрко Саєнко, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Едуард Драч, Юрій Винничук та решта – до сьогодні залишаються найдорожчими і найвірнішими друзями. Щодо театру як такого, то я не є ані завзятим театралом, ні, тим більше, драматургом».

Костянтин Москалець – автор поетичних книг «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» ( 2001), книг прози «Рання осінь» (2000), «Досвід коронації» (2009), філософської і літературної есеїстики «Людина на крижині» (1999) і «Гра триває» (2006), а також книги щоденникових записів «Келія чайної троянди» (2001). У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця «Треба встати і вийти», а в 2008 – «Армія Світла».

Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант, нонконформіст, актор театру «Не журись» Костянтин Москалець у «Пунктирі».

«Але тільки мужність і створює порядок, долаючи твердою рукою корупцію та інші видимі та невидимі прикмети хаосу. Сьогодні там, на полях битв, формується наша еліта і творяться нові закони. Віритимемо, що наші мужні захисники якось повернуться з перемогою і знатимуть, що робити і як жити далі. Сподіватимемося, що українські діти, які ростуть під російськими ракетами та іранськими дронами, втрачаючи батьків і матерів, добре вивчать уроки мужності та гідності, які є проявами любові до Батьківщини та свого народу. І обов'язково навчать мужності своїх дітей».

«А ми не ідіоти, ми – істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті – нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.

Я би був якимсь монстром без таких маленьких радощів, про які ви говорите – без нової книжки, що пахне свіжою друкарською фарбою, без японських гачків, яких навіть у Чубая немає, без нових струн на гітарі і без своєї старої-престарої чашки для ритуального чаю.

Однак, з іншого боку, якби я задовольнявся виключно такими нехитрими радощами, я потай зневажав би себе за приземленість і надто вже буржуазну дріб'язковість. Я вважав би себе МАЛИМ монстром.

Відтак, треба самому написати ту книгу, що пахнутиме свіжою друкарською фарбою, і самому скласти ту пісню, яку радо співатимуть Віктор Морозов або той-таки Чубай, а може, якщо поталанить, то й інші люди. І тоді маленька радість стане великою, бо це так гарно, коли люди співають самі, а не слухають мертві голоси в mp3 форматі...»

«Будь-яка література потрібна, якщо вона вже є, в тому числі і "про героїв". Інша справа, як та література написана...».

«…вираз "щаслива людина" передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот».

«…всі про це прекрасно знають, але майже всі нехтують своїм знанням – соціальні мережі є страшними пожирачами часу і "паразитами свідомості", згадуючи чудовий роман Коліна Вілсона.…думаю, на питання про важливість соціальних мереж кожен письменник повинен відповісти самостійно. Для когось вони виявляться необхідними, комусь – аж ніяк не потрібними. І ті, й ті матимуть рацію – однак, не всю рацію. Я наразі зупинився на блозі, який у мене вже давно на Wordpress, а там побачимо...».