ЧУХРАЙ ОЛЕКСІЙ

На сесії міської ради депутати ухвалили рішення про нагородження відзнакою «Почесний громадянин Полтавської міської територіальної громади» 85-річного композитора Олексія Чухрая. За це проголосували 27 депутатів.

Живе у Полтаві класик української сучасної пісні Олексій Іванович Чухрай. Створені ним пісні мають могутню силу народних.

Народився він 1939 року в селі Нижня Ланна Карлівського району на Полтавщині. Батько його, Іван Чухрай, віртуозно грав на скрипці й був найпочеснішим гостем на весіллях та святах, дід також відомий на всю округу скрипаль.

Ще в ранньому дитинстві Олексій зачаровано поринав у дивовижний світ звуків, що оточували його. Він був мрійником і слідопитом. Завжди і в усьому намагався дійти істини, пізнати таїни природи. Господь подарував хлопцю абсолютний слух, тому грати він навчився напрочуд швидко і міг зіграти будь-яку мелодію, один раз почувши. Першим вчителем Олексія став сліпий музикант із Федорівки – Микола Коваленко. Вже в старших класах юнак створював імпровізації – замальовки майбутніх пісень.

Згодом вступив до вечірньої музичної школи у Полтаві по класу баяна й успішно її закінчив.

Однак з першого разу вступити до музичного училища Олексію не вдалося. Отож довелося служити в армії. Службу він проходив в оркестрі Полтавського артилерійського училища. Якось молодий солдат у газеті «Известия» побачив вірш А.Кронгауза «Я влюбился в некрасивую» і написав на нього музику. Так народилася перша пісня Чухрая. Він наважився послати ноти в одну з військових газет. Незабаром отримав відповідь, де було сказано, що у нього є хист, але потрібно ще багато працювати, щоб писати справжні пісні. Стандартна відписка. Багатьом початківцям вона відбиває бажання творити, але з Олексієм цього не сталося. Він дав собі слово, що обов'язково напише таку пісню, яку надрукують у газеті й виконуватимуть зі сцени.

Служба в армії підходила до завершення, а мрія вступити до музучилища не полишала Олексія. Та на заваді став диригент військового оркестру, який був членом приймальної комісії: не хотілося музкерівникові розлучатися з талановитим баяністом. Однак після того як Олексій заграв, ні в кого з решти членів комісії не піднялася рука поставити солдату нижче оцінки "відмінно". І все ж в училище його зарахували кандидатом. Може, знову втратив би Олексій Іванович дорогоцінний рік, якби його гра на випускному вечорі курсантів артилерійського училища не сподобалась секретарю обкому партії. Хлопець попросив його про допомогу, і той дав відповідне розпорядження директору музучилища. Так Олексій став навчатися і викладати у вечірній музичній школі. Він з головою поринув у роботу.

Знайомство з професійним поетом-піснярем Андрієм Пашком було знаковою для Олексія Івановича подією. Від нього молодий композитор дізнався про канони пісенного жанру і написав пісню на слова А. Пашка "Перший сніг", яку на початку 70-х років надрукувала газета "Зоря Полтавщини". Пашко опікав і захищав музиканта-початківця, познайомив із відомими поетами і композиторами, зокрема із референтом Олександра Білаша Валерієм Польовим, який на десятиріччя став наставником Чухрая, суворим критиком і другом. Олексій Іванович натхненно працює і заочно закінчує консерваторію. В його піснях «Ворскляночка», «Берізонька» фольклорно-обрядовому циклі «Дівич-вечір» вчувається неповторна мелодика народної пісні з сокровенними дівочими мріями, теплим подихом рідної землі...

В 1974 році він написав пісню «Моя Полтава» – без сумніву, вагомий здобуток композитора, яку на урочистостях з нагоди 800-ліття міста виконав Йосип Кобзон у супроводі джаз-оркестру Леона Аганезова «Время». Вона стала візиткою Полтави і на конкурсі в Москві була визнана кращою.

Понад двадцять пісень Чухрая виконала Раїса Кириченко, з якою його поєднувала дружба і творча співпраця. Такі з них, як «Дівочий сон», «Доля у нас – два крила», «Синьоокі солов'ї», «Мамина пісня», «Святий вечір», любить слухати і співає вся Україна. А "Молодичку" вважають народною.

Талант Олексія Чухрая – багатогранний. У 1974-му він створив ансамбль народної музики «Карусель» – лауреат міжнародних фольклорних фестивалів у Болгарії та Італії. За путівкою ЦК ВЛКСМ «Карусель» побувала на БАМі та об'їздила великі будови колишнього СРСР, пів-Європи аплодувало майстерності музикантів і співаків колективу.

Відомо, що вчитель славиться своїми учнями. Олексію Івановичу є ким гордитися. За роки педагогічної діяльності в Полтавському музучилищі ім. М. Лисенка він виховав понад сто баяністів. Лауреатом міжнародного конкурсу в Клінгенталі став Дмитро Шаршонь. Золотий диплом міжнародного конкурсу баяністів-акордеоністів пам'яті В.Золотарьова у Владивостоці здобув Олександр Литвиненко. Лауреатами міжнародного конкурсу «Золотий акордеон» визнано Олександра Романенка та Богдана Чубика.

Не можна не згадати перше і єдине кохання Олексія Івановича – Валентину Михайлівну, з якою він живе душа в душу більше сорока років. Дружина – перший слухач і вимогливий критик, відвідує найвідповідальніші концерти чоловіка.

Олексій Іванович не терпить кон'юнктури, свято береже традиції народного мистецтва, глибоко переживає кризу сучасної української естради, йому боляче спостерігати, як на яскраві вогні шоу-бізнесу злітаються, мов нічні метелики, пісні-одноденки. Відсутність смаку – звичне явище серед молоді. Концерти народної пісні, самодіяльних народних ансамблів збирають все менше глядачів.

Заграйте ж, маестро, на баяні, розвійте сум, щоб серцю захотілося співати! Хай частіше лунають ваші пісні, стоголосим хором звучить над Україною «Диво всепрощенної любові». Хай пісня робить нас добрішими!

ОЛЯ ПАВЛЕНКО-КОЛЬОРОВО

Люди культури, яких забрала війна: Оля Павленко-Кольорово

Ольга Павленко народилася 10 лютого 1984 року в селі Успенка Кіровоградської області. Вчилася в Кременчуцькому педучилищі імені А. С. Макаренка за фахом викладачки образотворчого мистецтва. Закінчила Кіровоградський педагогічний університет імені В. Винниченка за фахом викладачки зарубіжної літератури й німецької мови.

У 2005 році народила доньку Софію. Ольга завжди прагнула працювати з дітьми поза шкільною системою, тож у 2011 році відкрила в Кременчуці свою мистецьку студію «Кольорово». У 2021 році закінчила роботу над першим томом своєї художньо-кулінарної книги «Жива Українська Кухня», яку опублікувала в лютому 2022 року.

Ольга Павленко загинула 27 червня 2022 року в результаті російського ракетного удару по торговельному центру «Амстор» у Кременчуці.

Павленко була художницею й педагогинею – навчала мистецтва малювання дітей. А ще – дослідницею традиційної української кухні й авторкою кулінарного артбуку – «ЖУК: Жива Українська Кухня». Оля Кольорово – під таким творчим псевдонімом її знали друзі, вихованці й шанувальники. 38-річна жінка – яскрава, креативна, готова ділитися ідеями, сповнена творчих амбіцій і планів на життя – загинула влітку 2022 року через ракетний удар РФ по Кременчуку. Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям…

Оля Кольорово народилася й виросла у селі Успенка на Кіровоградщині. Її батьки обоє – вчителі: мама – української мови та літератури, батько – математики. Їхня молодша донька Ольга, як і старша Юлія, були здібними змалечку – малювали й добре писали.

Втілена мрія – студія «Кольорово»

Щоб розвивати ці здібності, після школи Ольга вступила до педучилища, здобула фах вчителя молодших класів і малювання, а потім – закінчила факультет іноземних мов університету. Жила в Кременчуці, працювала у відділі кадрів колісного заводу, потім – у заводській газеті, виховувала доньку Софію. Зрештою змогла реалізувати заповітну мрію – відкрила власну студію образотворчого мистецтва. Назвала – «Кольорово».

Мама Ольги Раїса Павленко розповідає: на заняття до її доньки ходило чимало обдарованих дітей. Ольга не тільки вчила їх малювати, а й проводила кулінарні майстер-класи. Разом вони робили добрі справи.

«Вона орендувала приміщення для студії. І фактично все, що платили батьки учнів, ішло на оплату приміщення. Але якось крутилася. Ми, сільські люди, допомагали їй, «прикривали тили». Дуже гарні були діти, гарні малюнки! Організовували виставки, аукціони: дитячі малюнки продавалися, а ці гроші віддавали батькам онкохворих дітей.

Спершу незначні були суми, а потім – уже й більші. Діти були дуже раді, що долучаються до допомоги. З дітками, які мають інвалідність, Оля займалася безкоштовно. Навіть під час ковіду вона вела уроки – онлайн», – каже мати.

Традиційні коржики і книжка про українську кухню

Водночас Ольга захоплювалася вивченням історії й традицій рідного села Успенка (колишня назва – Плахтіївка) на Кіровоградщині. Пошуки несподівано привели її у Бессарабію. Там, у селі, яке також зветься Плахтіївка, як виявила мисткиня, живуть переселенці з її малої батьківщини. Вони зберегли традиції, кухню й говірку краю, звідки походять.

Соковита, яскрава, чуттєво наснажена «Жива Українська Кухня» Олі Кольорово повертає нас до цих властивостей гастрокультури, руйнуючи стереотипи про українські кулінарні традиції. Якщо борщ, то купальський із Сумщини з обрядовою галушкою та раками – або західноукраїнський різдвяний з крапликами, начиненими оселедцем. Якщо сало, то у квасі буряка, а вареники – із заварного тіста. Коропи в пряному меду, успенський капусняк, гичка, засипана пшоном, пасулі в сметані, шулики з маком, медом та ікрою кульбаби, качана каша з лисичками, цвіклі та потапці: «Жива Українська Кухня» нагадує бенкети з Котляревського, щедро цитованого авторкою. Відновлення забутих українських страв – це й відновлення смаку: до історії, особистого вибору та свободи.

У своєму двотомнику «Живої Української Кухні» Оля Кольорово планувала оживити 365 рецептів. Вона змогла опублікувати перший том, але встигла продати лише кільканадцять екземплярів. Сьогодні у черзі по новий наклад її кулінарної енциклопедії – понад п’ятсот людей. За її рецептами готують українські шеф-кухар(к)и, гастроблогер(к)и, студент(к)и харчових технологій – і рідні українських військовополонених.

Війна: 24 лютого мало стати початком нового життя

Сама ж війна застала її з донькою в дорозі. Ольга з Софією виграли грін-карту й вирушили в робочу поїздку до США. Виліт мав бути якраз на 24-го лютого. Скасовані рейси, 20 кілометрів пішки до кордону з Польщею, кілька днів шляху – з великими складнощами жінка з дитиною змогли дістатися до США. Там прожили близько двох місяців.

І за кордоном Ольга започаткувала проєкти задля підтримки України. У цей період з’явилися її нові, вже «воєнні» роботи – «Гостомель», «Ірпінь», «Буча».

На Великдень, у квітні 2022 року, мисткиня вирішила повернутися додому, в Україну.

«Зі США Оля привезла дев’ять валіз гуманітарної допомоги. Це було спорядження та речі для українських військових, які зібрали небайдужі люди в Америці», – розповідає мати.

Загибель від ракетного удару

За два місяці після повернення в Україну Оля Кольорово загинула через ракетний удар армії РФ по Кременчуку. Це сталося 27 червня 2022 року.

Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям.

ОНАЦЬКИЙ НИКАНОР

І пером, і пензлем…

8 (21) грудня 2024 року, за іншими даними 28 грудня 1874 (9 січня) 2025 року минає 150 років від дня народження знаного українського художника, поета, педагога, мистецтвознавця, етнографа, культурно-громадського діяча, пристрасного поціновувача творчості Тараса Шевченка, засновника Сумського художнього музею Никанора Харитоновича Онацького. Його ім’я, на досить тривалий час було зітерте зі скрижалів людської пам’яті, бо у 30-х роках минулого століття вилучили та знищили пов’язані з його життям архівні матеріали, наклали заборону навіть на згадку про різнопланову діяльність митця.

Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменки Гадяцького повіту в родині козака-хлібороба. Закінчив народну школу, а потім у 1891 році – Гадяцьке повітове училище. З 1899 року навчався у московському училищі технічного малювання, але через нестачу коштів не закінчив його. Повернувся в Україну і навчався в Одеському художньому училищі, після завершення навчання в Одесі, 1903-го року вступає до петербурзької академії мистецтв, там він працює під безпосереднім керівництвом видатного українського художника Іллі Рєпіна.

Під час революційних подій 1905–1907 років Онацький залишає академію та їде в Україну і з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії, де працює викладачем малювання та водночас пише вірші, в яких закликає народ до згуртованості та борні. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькіна вулиці Охтирській та на Любарській, в Лебедині у подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожує по маєтках, відвідує садиби Капністів, Анненкових, Хрущових, декілька разів заїздить до Канева, на Чернечу гору. Звідти привозить чимало малюнків, полотен, а офорт «Хата під Тарасовою горою» стає за основу поштової марки.

Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: «до Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий». Співали, не зважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки.

Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав «Кобзар» і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки не в той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили».

Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився на Полтавщині, точніше у Кобеляцькому краї.

У 1906 році Никанор Онацький публікує свого першого вірша «Погук» у Полтавському часописі «Рідний край», у який безмежно багато своєї праці та енергії вклала наша землячка Олена Пчілка. Про свої перші кроки в письменство Никанор Харитонович писав так: «Любов до української літератури зародилась у мене під впливом «Кобзаря», натхнув же мене до поетичної творчості визвольний рух 1905 року. Ідейний напрямок моєї творчості – боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених».

Відтоді пише вірші сповнені революційного піднесення і віри у перемогу добра і свободи, вони друкуються в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Никанор Онацький у 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі», що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих у Вологодську губернію за участь у революції, там були вміщені його вірші «Коваль», «Ворогам», «Острів мертвих». Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках «Терновий вінок», «Розвага», «Українська муза».

Та найбільше Онацького вабить заняття, яким він захоплювався ще змалку – образотворче мистецтво. 

Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, його полотна експонуються поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця бувнастільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» друкує з його робіт десятки тисяч поштових листівок.

Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького: «Місячна ніч», «Перед грозою», «Біля прядки», «Осінній клен», «Курінь», «Копи», Колодязь», «Мальви», «На пасіці», «Вечір в степу», «Бузок».

Громадська діячка Олена Пчілка в журналі «Рідний край» зазначила про тріумф художника під час виставки у Києві: «Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як «Місячна ніч», щоб дати якийсь там «крик світла» синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок».

З 1913 року Никанор Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року у Сумах організовує історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рєпніна, Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. У 1922 році ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба і то із перебоями: опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримує нарешті житло – чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселяються у центрі міста. Дружина Онацького займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Никанор Харитонович вечорами сидів за столом і писав п’єси: «Через руїни», «У тієї Катерини» (за мотивами Шевченка), «Танок смерті».