ДМИТРО "РАСТІ" КАНУПЄР

Автори-військові. «Окраєць» – книга азовця «Расті» про 886 днів російського полону.

Дмитро «Расті» Канупєр – військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», який пройшов оборону Маріуполя, 886 днів російського полону та повернувся під час обміну 18 жовтня 2024 року. Попри роки катувань і сфабрикований вирок, після реабілітації він знову став до строю.

Детальніше про його життєвий та бойовий шлях:

До війни: У 20-річному віці, у 2020 році, став до лав «Азову». До того підлітком стояв на барикадах Революції Гідності.

Оборона Маріуполя та полон: З перших днів повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Потрапив у полон навесні 2022 року, пройшов Оленівку, Таганрог, Донецьк та Макіївку. У полоні окупанти сфальсифікували справу та присудили йому 29 років колонії (спочатку незаконно заявляли про 48 років).

Повернення та реабілітація: 18 жовтня 2024 року був звільнений під час обміну. Попри пережиті жахіття та тортури, він відновився і знову повернувся до війська.

Медійна діяльність та книжка: «Расті» відкрито ділиться своїм важким досвідом, бере участь у закордонній адвокації та розповідає світові правду про воєнні злочини росіян. У травні 2026 року виходить його книжка, присвячена 886 дням неволі

Виходить книжка «Окраєць» бійця «Азову» Дмитра «Расті» Канупєра зі свідченнями про 886 днів російського полону, катування, виживання і потребу говорити про злочини росіян.

«Окраєць» – книжка про досвід полону, який автор вирішив записати після розмови з Оленою Мандзюк у Краматорську. «Вона запитала, чи не хочу я розповісти це більшій кількості людей. Я спочатку відмовлявся через брак часу, службу у війську і думку, що це нікому не буде цікаво, бо люди більше цураються теми війни і полону, ніж підтримують», – розповів «Расті».

Мандзюк запропонувала записати його спогади на диктофон. Наступного дня автор отримав текстову версію розповіді, перечитав її й опублікував у своєму інстаграмі. Саме реакція читачів, за його словами, показала, що історія має бути розказана не лише в дописах.

«Дійсно побачив, що це для інших важливо – знати правду, усвідомлювати злочини росіян, говорити про тих, хто досі в полоні. Я отримував сотні коментарів, тисячі репостів, слова підтримки і прохання говорити про це гучно, більше, написати книгу», – зауважив «Расті».

За словами автора, «Окраєць» – це книжка про злочини, які росіяни скоювали проти нього під час полону, а також про тих, хто досі залишається в російських тюрмах і таборах.

«Книга «Окраєць» – це свідчення про злочини росіян, які вони скоювали наді мною у російському полоні впродовж 886 днів. Ця книга буде передаватись з рук в руки до друзів, до рідних, до дітей, адже це реальна історія з перших вуст про мою історію виживання і нелюдського ворога – росію, про зло, яке я хочу робити видимим, адже тільки тоді його можна побороти», – наголосив він.

Робота над книжкою, за словами військового, була складною не лише для нього, а й для всієї команди. Автор розповів, що під час підготовки тексту довелося знову проживати спогади, які психіка намагалася відсунути в підсвідомість. «Я зустрів певні труднощі, коли почав працювати над книгою. Розумію, що моя психіка берегла мене і ховала всі страшні спогади десь далеко у підсвідомість, а тут я вирішив все дістати назовні. Найважче було те, що, відновлюючи ці спогади, я розумів, що прямо зараз, там, у російському полоні, мої побратими досі проживають ці ж самі катування та знущання, отримують удари, страждають від голоду», – розповів він.

Він також зазначив, що розуміє небажання частини людей говорити про полон і катування, однак вважає мовчання небезпечним: «Я розумію, чому тут, в Україні, люди в тилу оминають подібні теми. Вони просто не хочуть знати, що таке страшне зло може існувати. Але в цьому і проблема: закриваючи очі на зло, воно не перестає існувати, воно росте ще більше».

Над книжкою працювала команда, частина якої долучилася до проєкту на волонтерських засадах. За словами «Расті», для редакторів і людей, які допомагали з текстом, ця робота також стала емоційно важким досвідом. «Редактори плакали над редагуванням тексту, хтось згодом не міг спати ночами, в когось тремтіли руки, хтось перейняв та розділив цей біль зі мною», – ідеться в дописі автора.

ЄВГЕН ПОЛОЖІЙ

Від реальної історії для NETFLIX до роману. Євген Положій «Мрія»

Євген Положій наш сучасник, письменник, поет та журналіст. Живе і працює у м. Суми. Одружений, виховує трьох синів. Народився у 1968 році у селищі Терни, Недригайлівського району, Сумської області. У п’ятирічному віці переїхав із матір’ю до Сум, де закінчив школу, а згодом педагогічний університет імені А.С. Макаренка. Євген пройшов шлях від простого журналіста до головного редактора. Понад двадцять років Євген Вікторович очолює суспільно-політичне видання «Панорама». Читачам добре відомі романи «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «По той бік Пагорба» тощо.

У 2015 році вийшов друком роман «Іловайськ», який розповідає про жахливі події серпня 2014 року, про сутність війни, про вчинки та поведінку людей на війні. Цікаво, що твір написано двома мовами, українською і російською. Саме написано, а не перекладено. В одному з інтерв’ю письменник розповів, що така ідея виникла після спілкування з солдатами, військовими, бійцями добровольчих батальйонів, які розмовляли і російською, і українською.

Євген Вікторович Положий справжній патріот України, з чітко визначеною, активною громадянською позицію. Він був активним учасником Революції Гідності. Письменник отримував погрози, на нього було скоєно напад, але це не залякало, не змусило поступитися ідеалами. І сьогодні, Євген Вікторович сміливо висловлює своє бачення політичної ситуації, не підлаштовується під обставини. Поставити запитання, подискутувати, поспілкуватися із письменником можна у соціальній мережі Фейсбук, на сторінці, яку особисто веде пан Євген.

Положій Є. Мрія / Є. В. Положій. – Харків : Vivat, 2025. – 192 с. : тв. – (Художня література).

«Мрія» – роман українського письменника та журналіста Євгена Положія, заснована на реальній історії. Ден і Діна мешкали у невеликій двокімнатній квартирі житлового комплексу «Квітка» в Гостомелі. До повномасштабного вторгнення це було ідеалістичне місце: зручна транспортна розв’язка дозволяла швидко доїхати до столиці, а затишні парки навіювали спокій. З балкона дванадцятого поверху розгортався неймовірний краєвид. За лісом виднівся аеродром «Антонов», де в одному з ангарів стояв найбільший вантажний літак у цілому світі – Ан-225 «Мрія». У лютому 2022 року його знищили, а війна змусила Дена та Діну забути про тиху буденність.

У книзі «Мрія» Євген Положій розповідає про людей, які у хаосі російсько-української війни захищали себе та рідних від пазурів смерті. Вони не мали навичок поводження з вогнепальною зброєю, не знали про виживання під обстрілами. Багато жителів опинились у пастці підвалів. Укриття мали оберігати, але сирі приміщення поступово перетворювалися на пекло. Однак люди зберегли свою сутність: вони боролися за життя, дарували одне одному моральну та фізичну підтримку, а також вірили – болісні порізи теперішнього стануть рубцями.

Автор змінив імена персонажів, деякі деталі подій та описи локації, щоб приховати особистості людей, які стали прототипами головних героїв книги «Мрія». Але потім розповів, що це історія родині Боднарів.

«Нехай роман залишається романом. Бо без прискіпливих порівнянь та спогадів не обійтися, а спогади з плином часу мають схильність до трансформацій. Та історію Інни, Слави та його мами надрукували і показали декілька медіа ще у 2022 році, – пояснює Євген Положій. – Такого прискіпливого фактчекінгу, як зробив Слава, я давно не мав. Сердився на нього часами, але насправді інакше й неможливо писати подібні книги. Так що Славу можна вважати повноцінним співавтором-редактором».

Цікаво, що за роман можна подякувати NETFLIX, хоч і опосередковано. В 2022 році платформа оголосила конкурс для українських сценаристів. І Євген створив синопсис для художнього фільму «Мрія» (інша робоча назва «Син»). Переможців на конкурсі і без того заздалегідь вистачало. Але саме той розлогий синопсис допоміг в створенні книги.

«Мрія» не про літак (хоча й про нього також), а про людей. Такою була Мрія, поки її не знищили безпорадність та безвідповідальність одних та нестримний потяг до руйнування всього прекрасного інших», – додає автор.

На запитання журналістки Уляни Стельмашової який стосунок має до роману літак «Мрія», в тому числі на обкладинці, автор відповів: « Герой роману – Ден – фанат літака «Мрія». Він багато років слідкує за ним по Flightradar, намагається не пропускати вильоти і посадки, підтримує комунікацію в соцмережах з командиром екіпажу і навіть має пластикову модель літака вдома. Більш того, так сталося, що їхня нова квартирка у Гостомелі розташована в межах видимості аеродрому «Антонов» і ангару «Мрії». І слоган книжки звучить так: «Можна знищити навіть найбільший літак на світі. Але неможливо знищити мрію людини».

Щодо обкладинки, то було два варіанти, тож я виставив їх у Facebook і попросив підписників проголосувати. Більшість людей проголосували за ту, що ви наразі бачите. Хоча мені набагато більше подобалася інша, та, що робив Слава. Малюнок, до речі, на тильній стороні книжки – мій».

Книга є в фонді бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ЕМІЛІ БРОНТЕ

«Буремний перевал»» – єдиний роман англійської письменниці Емілі Бронте, трагічна історія кохання посеред готичного сетингу вікторіанської доби.

Книга має близько 40 екранізацій

Про авторку

Емілі Бронте – середня з трьох сестер Бронте (ще Шарлотта та Енн), які увійшли в канон англійської та світової літератури. Народилася 30 липня 1818 року.

Дитинство сестер Бронте і їхнього брата Бренвелла було непростим. Діти рано втратили матір, тож опікувався ними батько-священник – суворий та ексцентричний чоловік. Він завжди носив із собою заряджену рушницю, а ще виховував дітей украй аскетично: забороняв носити їм яскраві речі та їсти м'ясо, бо це нібито могло сприяти узалежненню від фізичного комфорту. Також він розмовляв з ірландським акцентом, який успадкували й дівчата – що довгий час заважало їхній соціалізації в йоркширській громаді.

Усі сестри Бронте могли бути сором'язливими, але Емілі була найбільш замкнутою з них. У дитинстві вона разом з Енн ховалася за дверима або під столом, коли до їхнього дому приходили гості. Навіть у дорослому житті Емілі часом ціпеніла, коли до неї зверталися.

Попри те, що сестри Бронте не знали ніяких дитячих ігор, батько культивував їхню любов до книжок. Саме від нього їм, імовірно, передався літературний талант: в молодості Патрік Бронте видав два томи поезій. У домашній бібліотеці Бронте були Вальтер Скотт, Джордж Байрон, Персі Біш Шеллі тощо.

Початкову освіту дівчата здобули в школі для доньок священників Ковен-Бридж. Життя там виявилося навіть скрутнішим, ніж удома: виховательки принижували дівчаток, суворо карали й не дбали про їхнє здоров'я та належне харчування. Згодом Шарлотта Бронте змалювала деспотичний пансіон у своєму видатному романі «Джейн Ейр» (1847).

Старші сестри Емілі – Марія та Елізабет – ослаблені такими умовами, захворіли там на сухоти й невдовзі померли.

У сімнадцять років Емілі поїхала навчатися в школу для дівчат Роу-Гед, де викладала Шарлотта. Там вона витримала лише три місяці – затужила за домом. Але здобутої освіти дівчині вистачило, щоб і самій стати вчителькою у школі Ло-Гілл. Щоправда, 17-годинний робочий день підірвав здоров'я Емілі, тож і звідти вона повернулася до батька. Якийсь час вона жила вдома: куховарила, прибирала, викладала в недільній школі, вивчала німецьку та гру на піаніно.

Емілі була інтровертною особистістю. Шарлотта описувала її як неговірку самітницю, що не любила виходити з дому. Також немає жодних записів, які б свідчили, що Емілі мала друзів поза родинним колом. Ба більше, попри пристрасті, які вирують у її «Буремному перевалі», вважається, що письменниця ніколи не була закохана. Найщасливіше Емілі почувалася наодинці або з сестрою Енн, з якою мала найближчі стосунки.

Також письменниця запам'яталася сталевим характером: могла покарати свого собаку голими руками або припекти собі рану розпеченою кочергою.

Намагаючись пояснити особливості поведінки Емілі Бронте – її залежність від чіткої рутини, труднощі з контролем гніву, уникання соціальних ситуацій і сильну прив'язаність до дому – дослідники припускають певну форму аутизму. Окрім цього, вони звертають увагу на проблеми із харчуванням і кажуть, що письменниця могла страждати на анорексію. Зовнішньо Емілі Бронте описують як «надзвичайно високу та струнку, часто одягнену у фіолетову сукню».

Уперта вдача супроводжувала Емілі Бронте аж до кінця її недовгого життя. У тридцятирічному віці вона захворіла на туберкульоз – і відмовилася від лікування, бо вважала медиків шарлатанами. Дев'ятнадцятого грудня 1848 року Емілі Бронте померла.

Про «Буремний перевал»

Бронте Емілі. Грозовий Перевал / Е. Бронте ; [пер. з англ. Д. О. Радієнко]. – Харків : Фоліо, 2025. – 319 с.

Сестри Бронте з дитинства любили літати в уявних світах. У 1846-му вони опублікували свої вірші у збірці «Поезії Каррера, Елліса та Ектона Беллів» – під чоловічими псевдонімами, бо хотіли уникнути упереджень щодо статі.

Хоч збірка й не мала великого успіху, письменниці продовжили свій літературний шлях. Шарлотта написала чотири завершені романи, Енн – два, а от Емілі Бронте залишила після себе лише один роман, «Буремний перевал» (1847), у якому кинула виклик літературним нормам своєї епохи. Навіть майже 180 років по тому він залишається одним із найвидатніших в англійській літературі – завдяки сміливій структурі, глибокому аналізу людської психіки та пристрасному зображенню кохання й помсти.

Роман розповідає історію двох сусідніх маєтків у Йоркширі – «Буремного перевалу», який належить сім'ї Ерншоу, та «Гнізда дрозда», яким володіють заможні Лінтони.

Місце дії роману відображає емоційний ландшафт персонажів. Болота, з їхньою суворою красою та непередбачуваною погодою, виступають водночас притулком і в'язницею для мешканців маєтків. Ізольованість локації показує й ізольованість персонажів, які відрізані від звичайного суспільства і керуються власними внутрішніми силами.

Одного разу старий містер Ерншоу, батько двох дітей – Кетрін і Гіндлі, знайшов на дорозі маленького циганського хлопчика. Він вирішив забрати його додому і назвати Гіткліфом. Між Кетрін та Гіткліфом з дитинства була сильна прив'язаність, але, керуючись соціальним становищем, заміж дівчина вийшла за Едгара Лінтона із сусіднього маєтку.

Гіткліф відчув себе зрадженим і зник на кілька років, а потім повернувся – багатим, жорстоким і спраглим до помсти тим, хто його принижував. Сама ж Кетрін, жвава та пристрасна особистість, розривалася між своїм нудним і правильним чоловіком Едгаром та запаморочливою дикістю Гіткліфа.

Загалом Кетрін – нетипова жінка для вікторіанського суспільства, адже авторка не змушує її бути привітною і праведною «берегинею хатнього вогнища». У більшості екранізацій характер персонажки зображають дещо м'якшим, ніж в оригінальній історії – цікаво, якою ця героїня буде у виконанні Марго Роббі.

Гіткліф, своєю чергою, – яскравий приклад байронічного героя, який пережив крах своїх ідеалів і через це страждає, бунтує та нехтує суспільними нормами.

Це роман про бурхливе та амбівалентне кохання, яке виходило за межі суспільних норм і було настільки сильним, що зруйнувало життя кількох поколінь. «Буремний перевал» часто називають історією трагічного кохання, але це також похмура притча про токсичні стосунки й циклічність сімейних драм.

Книжка Емілі Бронте перекладена українською. Цікаво до адаптації підійшло видавництво Nebo Publishing, яке змінило усталену назву на «Буремну вись». Чому не «перевал» – пояснюють тим, що оригінальне heights у назві позначає розташування маєтку на височині. Назву «Буремний перевал» дехто вважає запозиченою з російського перекладу твору.

Книга є в фондах нашої бібліотеки