ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Руданський Степан Васильович народився в сім’ї сільського священника 25 грудня 1833 року в селі Хомутинці Вінницького повіту.

Початкову освіту отримав у дяка. У 8 років батьки віддали Степана Руданського до Шаргородської духовної школи-бурси (1842–1849). Згодом навчався у Подільській духовній семінарії у Кам’янці-Подільському (1849–1855).

В 1856 році Руданський приїздить до Петербурга і проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної. За це батько позбавляє його матеріальної підтримки.

У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа». Почав говорити та писати українською.

У 1859 він почав друкуватися. Писав в жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), в них помітний вплив фольклору й Т.Шевченка. Руданський згодом перейшов до громадянської поезії, засудження кріпацтва.

Після закінчення академії Руданський одержав призначення працювати повітовим лікарем на південному побережжі Криму, куди він і приїхав 1861 року.

У 1861–1873 рр. (тобто 12 років) Руданський працював міським лікарем в Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова.

У 1869 році його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-ялтинського мирового округу, бо він був хорошим лікарем і відмінно виконував свої професійні обов’язки.

Жителі Ялти любили його чесність та доброту. За розповідями він навіть купував ліки для своїх пацієнтів за власні кошти. Проте його ненавиділи представники влади за незрадливу відданість українській культурі.

Влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Степан Руданський лікував хворих і сам захворів. Напружена робота, загальне ослаблення організму викликали загострення давнього недуги – туберкульозу легенів.

У 39-ти річному віці 21 квітня 1873 Руданський помер у Ялті. Поховано його на узгір’ї масандрівського кладовища Ялти.

Руданський С. Співомовки / С. Руданський. – Київ : Веселка, 1992. – 44 с.

Після перших поетичних спроб у вигляді історичних балад та інтимної лірики Степан Руданський знайшов свій жанр, абсолютно новий для української літератури, якому Іван Франко дав назву «співомовки». В цих гумористичних віршах закладена гостра сатира на імперський устрій, панів і чиновників – перед нами своєрідні віршовані анекдоти, на меті яких було викриття людських вад. Здебільшого співомовки побудовані як діалоги, що поступово переростають у суперечку, перемогу в якій отримує слабший або бідніший – фактично Степан Руданський став предтечею реп-батлів ще в ХІХ столітті.

Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Волинської губернії у родині заможних селян.

У 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії. У 1921-1925 роках у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.

Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо.

З 1925 почав друкувати оповідання в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літературно-науковому віснику» та ін. журналах.

З 1927 року навчався у Бреславському Університеті.

1929 року переїхав до Чехословаччини та навчається в УВУ у Празі. Жодного вищого навчального закладу не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без учителів, самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською,чеською, російською, менше французькою мовами.

У Чехословаччині Улас жив з 1929 по 1941 рік.

1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943. З ним працював редактором Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор.

Проте вже 1943 він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання.

У 1944-48 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р. Похований на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквілі, Онтаріо.

Самчук У. Марія : Хроніка одного життя : роман / У. Самчук. – Київ : Радянський письменник, 1991. – 190 с.

Писаний по живому роман про Голодомор 1932-1933 років вийшов 1934 року. Він не просто відобразив геноцид – уже тоді Улас Самчук заклав у роман звинувачення радянської влади. На відміну від документального «Жовтого князя», «Марія» більше художній текст, де в основі все ж історія героїні, а не самої катастрофи. Протагоністка переживає низку особистих трагедій, перш ніж зіштовхнеться наприкінці житті з головним ворогом – голодом. Становлення й занепад по-справжньому сильної героїні показані хай навіть із типової перспективи матері (роман і присвячений матерям, які загинули голодною смертю), та все ж із модерновим глибоким дослідженням психологізму межового стану.

Володимир Юхимович Свідзинський народився 8 жовтня 1885 року в селі Маянів на Вінниччині в родині священника. Володимир був другою дитиною серед шістьох дітей. Відомо, що предки поета з покоління в покоління були священиками.

У 1899 році він закінчив Тиврівське духовне училище, потім навчався в Подільській духовній семінарії, але не закінчив її. Пізніше (1906-1913) вчився в Києві на економічному відділі комерційних курсів, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.

У студентські роки захопився літературою. Перший вірш Свідзінського «Давно, давно тебе я жду…» надрукували в журналі «Українська хата» у 1912 році.

Свідзинський багато працював із архівами та досліджував життя Поділля. У 1913 році він об’їздив багато сіл, щоб зібрати матеріали про ткацький промисел; його нарис увійшов до книги про кустарні промисли Поділля.

У 1915-1916 працював у Житомирі в контрольній палаті, а згодом був мобілізований до армії, служив при штабі 7-ї армії на Галичині й Поділлі.

У 1918 році звільнився зі служби і переїхав до Кам’янця-Подільського, де працював редактором, був вільним слухачем університету, спілкувався з відомими науковцями й письменниками. У цей час опублікував свої статті, поезії, переклади. До 1925 року активно поєднував архівну, наукову та літературну діяльність.

У Кам’янці-Подільському Свідзінський одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською (померла 12 липня 1933). Згодом у них народилася дочка Мирослава.

У жовтні 1925 року Володимир Свідзинський переїхав до Харкова, де працював у журналі «Червоний шлях», пізніше – у газеті «Червона армія» та інших видавництвах. Тут вийшла його збірка «Вересень» (1927), а остання прижиттєва книга – «Поезії» (1940). Він багато перекладав, зокрема «Слово о полку Ігоревім» і твори Арістофана.

У Харкові сім’я Свідзинського розпалася: дружина з дочкою переїхала до сестри у Вінницю.

Після 1927 року вірші Свідзінського не друкували. Основна частина його доробку – лірика, балади, віршовані казки – залишалась у рукописах.

1936 року – Свідзинський став членом Спілки письменників СРСР.

Життя поета закінчилося трагічно. 27 вересня 1941 року, коли до Харкова наближалися німецькі війська, радянська влада (НКВД) заарештувала Свідзінського разом з іншими представниками української інтелігенції за звинуваченням в антирадянській агітації. 18 жовтня 1941 року його вбили: арештантів замкнули в будівлі, яку підпалили.

Свідзінський В. Медобір : поезії / В. Ю. Свідзінський. – Нью-Йорк : Сучасність, 1975. – 204 с.

«Медобір» – це збірка поезій видатного українського поета-лірика та представника «розстріляного відродження» Володимира Свідзинського.

Історія створення: Поет готував цю збірку протягом останніх років свого життя (1927-1940 роки). Оригінальний рукопис та сам поет загинули під час трагічних подій осені 1941 року (разом із спаленням будівлі НКВС у селі Непокрите).

Перше видання: Тексти вдалося зберегти та вивезти за кордон. Перша еміграційна книга вийшла друком у 1975 році в Нью-Йорку (США) у видавництві «Сучасність», упорядником і автором приміток був Богдан Кравців, редактором – Олекса Веретенченко.

Реконструкція: Повну наукову реконструкцію збірки згодом здійснила літературознавиця Елеонора Соловей (опубліковано у двотомнику творів Свідзинського у 2004 році).

Тематика: До збірки увійшли циклічні поезії, балади та медитативна лірика (1926-1940 рр.), що вирізняються глибоким символізмом, міфопоетичними образами, темою природи, самотності, часу та трагічного передчуття епохи.

Всі книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ

Нематеріальна культурна спадщина України* є невід’ємною складовою національної ідентичності та духовного багатства країни. Вона охоплює різноманітні традиції, обряди, знання та вміння, що передаються з покоління в покоління. В умовах сучасних викликів, зокрема російської агресії, охорона та популяризація нематеріальної спадщини набуває особливого значення. Від народної музики та танців до ремесел і гастрономічних традицій, нематеріальна культурна спадщина України відображає багатовікову історію та культурне різноманіття українського народу, слугуючи джерелом натхнення та гордості. Мова піде про роботу ЮНЕСКО в контексті охорони нематеріальної культурної спадщини України.

ЮНЕСКО відіграє ключову роль у збереженні нематеріальної культурної спадщини на глобальному рівні. Організація розробила Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, прийняту в 2003 році, яка стала основним міжнародним інструментом для захисту культурних традицій, звичаїв, знань і навичок, що становлять нематеріальну культурну спадщину. Конвенція визначає нематеріальну культурну спадщину як “практики, уявлення, вирази, знання та навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, які спільноти, групи та, у деяких випадках, окремі особи визнають частиною своєї культурної спадщини”. Вона спрямована на забезпечення того, щоб нематеріальна спадщина залишалася живою та передавалася наступним поколінням.

Крім того, ЮНЕСКО надає технічну та фінансову підтримку державам-учасницям Конвенції для реалізації проєктів з охорони нематеріальної культурної спадщини. Це включає проведення різного роду досліджень, організацію тренінгів та освітніх програм, а також підтримку місцевих ініціатив, спрямованих на охорону живої культури.

З метою охорони живої спадщини, підвищення її видимості, поваги до неї ЮНЕСКО запровадило міжнародні списки нематеріальної культурної спадщини та Реєстр кращих практик з охорони, а саме Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства, Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони та Реєстр кращих практик з охорони нематеріальної культурної спадщини, основна мета яких є забезпечення більшої наочності нематеріальної культурної спадщини, сприяння поглибленню усвідомлення її значення та заохочення діалогу на основі поваги до культурного різноманіття.

Елементи нематеріальної культурної спадщини України у Міжнародних списках ЮНЕСКО.

Петриківський декоративний живопис як феномен української орнаментальної народної творчості (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)

Жителі села Петриківка прикрашають своє житло, речі та музичні інструменти орнаментальним розписом, який відображає місцеву флору і фауну. Це мистецтво багате символікою: півень символізує вогонь і духовне пробудження, а птахи – світло, гармонію та щастя. Розписи оберігають від горя і зла. Мистецтво практикується місцевими жителями, особливо жінками різного віку, і передається з покоління в покоління. Основи розпису викладають у місцевих школах всіх рівнів, і громада охоче навчає всіх зацікавлених. Ця традиція зміцнює історичну і духовну пам’ять та ідентичність громади.

Традиція косівської мальованої кераміки (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)

Традиція косівської мальованої кераміки, яка включає посуд, обрядові речі, іграшки та кахлі, зародилася у XVIII столітті і досягла розквіту в середині XIX століття. Вироби виготовляються з місцевої сірої глини, покритої білою глиною кремової текстури. Після висихання їх розфарбовують технікою дряпання металевою паличкою, утворюючи графічний контурний малюнок, потім обпалюють і фарбують оксидами металів, отримуючи традиційні зелений і жовтий кольори. Основною особливістю косівської кераміки є сюжетний орнамент, який відображає історію, побут, фольклор, вірування та звичаї гуцулів. Кераміка має практичне і художнє значення. Майстри працюють у сімейних та ремісничих майстернях, що є маркером ідентичності громади. Кафедра художньої кераміки Косівського коледжу забезпечує спадкоємність поколінь майстрів і підтримує традиційний технологічний цикл.

Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)

Örnek – українська система символів, що використовується у вишивці, ткацтві, гончарстві, гравюрі, ювелірній справі, різьбі по дереву та розпису. Символи створюють розповідні композиції, які кримськотатарські громади замовляють у майстрів. Геометричні орнаменти переважно використовуються в ткацтві, а рослинні – в інших народних промислах, включаючи розпис на склі та стінах. Загальноприйняті символи включають рослини та дерева, що представляють різні статі та вікові групи. Існує близько 35 символів із унікальними значеннями, наприклад, троянда символізує заміжню жінку, тополя – дорослого чоловіка, тюльпан – юнака, а гвоздика – літню людину. Символи мають захисне значення, їх унікальна кольорова палітра підкреслює символіку. Знання передаються майстрами в родинах і громадах, на курсах вишивання та в університетах.

Козацькі пісні Дніпропетровщини (Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони)

Громади Дніпропетровщини виконують козацькі пісні, які розповідають про війну та особисте життя воїнів-козаків. Традицію підтримують три гурти: “Криниця”, “Богуславочка” та “Першоцвіт”. Пісні співаються для задоволення, що дозволяє співакам зберігати зв’язок з минулим, предками та історією громади. Більшість співаків, як чоловіків, так і жінок, мають 70-80 років і практикують спів протягом усього життя. Вокальні групи діють навколо двох основних виконавців: перший починає співати, другий – підхоплює верхнім голосом, а решта – середніми та нижніми голосами. За відсутності чоловіків жінки імітують низькі голоси. Співаки збираються регулярно і можуть давати концерти. Традиція передається в сім’ях, де молодші вчаться у старших. Однак, безперервність цієї традиції під загрозою через старіння носіїв і відсутність інших джерел знань для нових поколінь.

Культура приготування українського борщу (Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони)

Український борщ – це традиційна страва, приготована на бульйоні з буряком. Існує багато варіантів борщу, який готують у великій каструлі та подають з хлібом або часниковими булочками. Борщ готують переважно жінки, хоча багато чоловіків також готують його як повсякденну страву. Традиція передається в родинах, діти активно беруть участь у приготуванні. Борщ об’єднує людей різного віку, статі та походження, і використовується в обрядових практиках, наприклад, на весіллях. Він оспівується у казках, народних піснях і прислів’ях, будучи маркером стилю життя та ідентичності. Однак, збройний конфлікт у 2022 році поставив під загрозу життєздатність цієї традиції через переміщення носіїв і руйнування традиційного сільського господарства, необхідного для приготування борщу. Незважаючи на ці труднощі, громади по всій Україні об’єдналися навколо цієї страви.

ЄВГЕН КУЛИК

«Його життя – у книзі» – Євген Кулик

Видавництво «Гадяч» надрукувало 300 примірників повісті «Політ, перерваний війною». Вартість одного примірника становить 380 грн. Усі кошти з продажу авторка спрямує на допомогу Третій окремій штурмовій бригаді в якій служив боєць.

Литовець-Гайдаш Г. Політ, перерваний війною: документальна повість, присвячена пам’яті Євгенія Кулика / Г. Литовець-Гайдаш. – [Гадяч] : Видавництво «Гадяч». – 2026. 132 с. : іл., фото.

Про книгу «Політ, перерваний війною» присвячену воїну Євгенію Кулику розповіла авторка повісті Ганна Литовець-Гайдаш.

Ідею написання документальної повісті Ганні запропонував її чоловік Анатолій після того, як вони придбали книгу Олександра Товстонога «Мисливець за танками», присвячену пам'яті Героя України Сергія Міщенка.

«Я мала доступ до багатьох матеріалів у інформаційному просторі, крім того тісно спілкувалася з мамою героя та його друзями. Хоч книга являє собою художній твір, а не збірку спогадів найскладніше було емоційно. Важко писати в минулому про людину, яку пам'ятаєш зовсім дитиною», – розповіла письменниця.

Закінчення повісті затримував лише брак часу, бо Ганна працювала над повістю, будучи у декретній відпустці. На думку авторки, потрібно розповідати не тільки про таких досвідчених військових, як Євгеній, а й про всіх тих, маловідомих воїнів, які не залишили по собі нічого: «Такі книги, відеоматеріали, розповіді допоможуть зберегти пам'ять про наших захисників для майбутніх поколінь. Та й на прикладі Жені я хотіла показати молоді, що недосяжних цілей у житті не буває, що варто йти до своєї мети наполегливо і сміливо, вірити у свої сили завжди. Хотіла показати, що патріотизм – це не високі гасла, а в першу чергу відданість своєму народові. Євгеній повернувся із за кордону, щоб стати на захист України, хоч мав право й можливості того не робити, а продовжувати блискучу кар'єру військового у Франції».

Авторка пояснила, що у своїй повісті прагнула показати Євгенія Кулика не лише як героя, а й як звичайного хлопця з його щоденними радощами та труднощами. Чи вдалося їй це, на її думку, покаже реакція читачів та час.

Наразі, придбати повість «Політ, перерваний війною» можна особисто у Ганни Литовець-Гайдаш:

«Кошти від продажу книги будуть спрямовані на допомогу 3-й окремій штурмовій бригаді ЗСУ, в якій служив Євгеній і де й досі несуть службу побратими, які разом із ним боронили Україну. Вартість одного примірника 380 гривень, вона вийшла тиражем 300 примірників у видавництві "Гадяч"».

Євгеній Олегович Кулик народився 11 серпня 1999 року в Зінькові на Полтавщині. Навчався у Зіньківській спеціалізованій школі, здобув професію електромонтера. З юних років цікавився військовою справою, займався стрільбою та прагнув професійно розвиватися у військовій сфері.

Військовий шлях Євгенія розпочався у десантно-штурмових військах Збройних Сил України. У 2019 році він продовжив службу у Французькому іноземному легіоні, де отримав звання капрала, брав участь у військових місіях у Карибському регіоні та Малі.

Після початку повномасштабного вторгнення Євгеній повернувся до України. Він свідомо залишив життя за кордоном, щоб захищати свою державу, і приєднався до українського підрозділу «Центурія». Побратими згадували його як досвідченого військового, снайпера, командира та кулеметника.

12 січня 2023 року Євгеній Кулик загинув під час бою поблизу Кліщіївки на Донеччині, відбиваючи ворожий штурм. Йому було лише 23 роки. Посмертно воїна нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Пам’ять про Євгенія Кулика зберігається і в Полтаві. Його портрет розміщений на Алеї Героїв на Каштановій алеї в межах проєкту «Полтава пам’ятає Героїв». Поруч із фотографіями інших полеглих захисників він щодня нагадує про молодих людей, які віддали життя за Україну.

Історія Євгенія Кулика продовжує жити й у книзі. У нашій бібліотеці зберігається видання «Політ, перерваний війною», присвячене його життю, військовому шляху та пам’яті про нього. Книга дає можливість читачам дізнатися більше про земляка, його характер, мрії, службу та останній бій.

Запрошуємо до читання!