ЕМІЛІ БРОНТЕ

«Буремний перевал»» – єдиний роман англійської письменниці Емілі Бронте, трагічна історія кохання посеред готичного сетингу вікторіанської доби.

Книга має близько 40 екранізацій

Про авторку

Емілі Бронте – середня з трьох сестер Бронте (ще Шарлотта та Енн), які увійшли в канон англійської та світової літератури. Народилася 30 липня 1818 року.

Дитинство сестер Бронте і їхнього брата Бренвелла було непростим. Діти рано втратили матір, тож опікувався ними батько-священник – суворий та ексцентричний чоловік. Він завжди носив із собою заряджену рушницю, а ще виховував дітей украй аскетично: забороняв носити їм яскраві речі та їсти м'ясо, бо це нібито могло сприяти узалежненню від фізичного комфорту. Також він розмовляв з ірландським акцентом, який успадкували й дівчата – що довгий час заважало їхній соціалізації в йоркширській громаді.

Усі сестри Бронте могли бути сором'язливими, але Емілі була найбільш замкнутою з них. У дитинстві вона разом з Енн ховалася за дверима або під столом, коли до їхнього дому приходили гості. Навіть у дорослому житті Емілі часом ціпеніла, коли до неї зверталися.

Попри те, що сестри Бронте не знали ніяких дитячих ігор, батько культивував їхню любов до книжок. Саме від нього їм, імовірно, передався літературний талант: в молодості Патрік Бронте видав два томи поезій. У домашній бібліотеці Бронте були Вальтер Скотт, Джордж Байрон, Персі Біш Шеллі тощо.

Початкову освіту дівчата здобули в школі для доньок священників Ковен-Бридж. Життя там виявилося навіть скрутнішим, ніж удома: виховательки принижували дівчаток, суворо карали й не дбали про їхнє здоров'я та належне харчування. Згодом Шарлотта Бронте змалювала деспотичний пансіон у своєму видатному романі «Джейн Ейр» (1847).

Старші сестри Емілі – Марія та Елізабет – ослаблені такими умовами, захворіли там на сухоти й невдовзі померли.

У сімнадцять років Емілі поїхала навчатися в школу для дівчат Роу-Гед, де викладала Шарлотта. Там вона витримала лише три місяці – затужила за домом. Але здобутої освіти дівчині вистачило, щоб і самій стати вчителькою у школі Ло-Гілл. Щоправда, 17-годинний робочий день підірвав здоров'я Емілі, тож і звідти вона повернулася до батька. Якийсь час вона жила вдома: куховарила, прибирала, викладала в недільній школі, вивчала німецьку та гру на піаніно.

Емілі була інтровертною особистістю. Шарлотта описувала її як неговірку самітницю, що не любила виходити з дому. Також немає жодних записів, які б свідчили, що Емілі мала друзів поза родинним колом. Ба більше, попри пристрасті, які вирують у її «Буремному перевалі», вважається, що письменниця ніколи не була закохана. Найщасливіше Емілі почувалася наодинці або з сестрою Енн, з якою мала найближчі стосунки.

Також письменниця запам'яталася сталевим характером: могла покарати свого собаку голими руками або припекти собі рану розпеченою кочергою.

Намагаючись пояснити особливості поведінки Емілі Бронте – її залежність від чіткої рутини, труднощі з контролем гніву, уникання соціальних ситуацій і сильну прив'язаність до дому – дослідники припускають певну форму аутизму. Окрім цього, вони звертають увагу на проблеми із харчуванням і кажуть, що письменниця могла страждати на анорексію. Зовнішньо Емілі Бронте описують як «надзвичайно високу та струнку, часто одягнену у фіолетову сукню».

Уперта вдача супроводжувала Емілі Бронте аж до кінця її недовгого життя. У тридцятирічному віці вона захворіла на туберкульоз – і відмовилася від лікування, бо вважала медиків шарлатанами. Дев'ятнадцятого грудня 1848 року Емілі Бронте померла.

Про «Буремний перевал»

Бронте Емілі. Грозовий Перевал / Е. Бронте ; [пер. з англ. Д. О. Радієнко]. – Харків : Фоліо, 2025. – 319 с.

Сестри Бронте з дитинства любили літати в уявних світах. У 1846-му вони опублікували свої вірші у збірці «Поезії Каррера, Елліса та Ектона Беллів» – під чоловічими псевдонімами, бо хотіли уникнути упереджень щодо статі.

Хоч збірка й не мала великого успіху, письменниці продовжили свій літературний шлях. Шарлотта написала чотири завершені романи, Енн – два, а от Емілі Бронте залишила після себе лише один роман, «Буремний перевал» (1847), у якому кинула виклик літературним нормам своєї епохи. Навіть майже 180 років по тому він залишається одним із найвидатніших в англійській літературі – завдяки сміливій структурі, глибокому аналізу людської психіки та пристрасному зображенню кохання й помсти.

Роман розповідає історію двох сусідніх маєтків у Йоркширі – «Буремного перевалу», який належить сім'ї Ерншоу, та «Гнізда дрозда», яким володіють заможні Лінтони.

Місце дії роману відображає емоційний ландшафт персонажів. Болота, з їхньою суворою красою та непередбачуваною погодою, виступають водночас притулком і в'язницею для мешканців маєтків. Ізольованість локації показує й ізольованість персонажів, які відрізані від звичайного суспільства і керуються власними внутрішніми силами.

Одного разу старий містер Ерншоу, батько двох дітей – Кетрін і Гіндлі, знайшов на дорозі маленького циганського хлопчика. Він вирішив забрати його додому і назвати Гіткліфом. Між Кетрін та Гіткліфом з дитинства була сильна прив'язаність, але, керуючись соціальним становищем, заміж дівчина вийшла за Едгара Лінтона із сусіднього маєтку.

Гіткліф відчув себе зрадженим і зник на кілька років, а потім повернувся – багатим, жорстоким і спраглим до помсти тим, хто його принижував. Сама ж Кетрін, жвава та пристрасна особистість, розривалася між своїм нудним і правильним чоловіком Едгаром та запаморочливою дикістю Гіткліфа.

Загалом Кетрін – нетипова жінка для вікторіанського суспільства, адже авторка не змушує її бути привітною і праведною «берегинею хатнього вогнища». У більшості екранізацій характер персонажки зображають дещо м'якшим, ніж в оригінальній історії – цікаво, якою ця героїня буде у виконанні Марго Роббі.

Гіткліф, своєю чергою, – яскравий приклад байронічного героя, який пережив крах своїх ідеалів і через це страждає, бунтує та нехтує суспільними нормами.

Це роман про бурхливе та амбівалентне кохання, яке виходило за межі суспільних норм і було настільки сильним, що зруйнувало життя кількох поколінь. «Буремний перевал» часто називають історією трагічного кохання, але це також похмура притча про токсичні стосунки й циклічність сімейних драм.

Книжка Емілі Бронте перекладена українською. Цікаво до адаптації підійшло видавництво Nebo Publishing, яке змінило усталену назву на «Буремну вись». Чому не «перевал» – пояснюють тим, що оригінальне heights у назві позначає розташування маєтку на височині. Назву «Буремний перевал» дехто вважає запозиченою з російського перекладу твору.

Книга є в фондах нашої бібліотеки

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Мег'юрін Шелбі. Змія і голуб / Ш. Мег'юрін ; [пер. з англ. М. Пухлій]. – Київ : Рідна мова, 2023. – 400 с.

Романтичне фентезі про відьму і мисливця, змушених одружитися. Поєднання гумору, магії та кохання робить історію легкою і захопливою.

Рід Тейлор Д. Сім чоловіків Евелін Г'юго / Т. Дж. Рід ; [пер. з англ. А. Крупки]. – [4-тє вид., виправлене]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2025]. – 544 с.

Під час інтерв’ю акторка розповідає про сім своїх шлюбів та шлях від Пекельної кухні, кримінального району Нью-Йорка, до червоних доріжок Лос-Аджелесу. Вона ділиться своїми помилками й досвідом, які привели її до того, ким вона є зараз. Поступово журналістка дізнається приховану правду про особистість Евелін і те, як сама Монік пов’язана з життям цієї ікони кіно.

Тейлор Дженкінс Рід, бестселерна авторка за версією New York Times, майстерно зобразила атмосферу золотої ери Голлівуду, адже й сама на початку кар’єри працювала у кіноіндустрії. Ведення історії від двох героїнь дозволило письменниці гармонійно поєднати сучасність й минуле. Складна й неоднозначна Евелін змушує радіти за неї, сварити в суперечливих моментах та відчувати її біль. Гостроти додає опис епохи, коли під забороною було безліч речей, а людям заради амбіцій і слави доводилося жертвувати своєю ідентичністю. Доповнивши оповідь заголовками й вирізками з газет, Рід додала реалізму історії. А дизайн обкладинки одразу натякає на атмосферу вишуканого гламуру.

Книга наповнена феміністичними мотивами – Евелін прагне до своєї мрії й здобуває її своїми способами, попри очікування суспільства, як має поводитися жінка. Авторка також наголошує й на тому, що в погоні за успіхом й намаганнях втриматися на вершині, легко втратити себе. Оповідь буде цікава поціновувачам драм і багатогранних героїв, історій з ЛГБТК+ наративами та охочим насолодитися духом старого Голлівуду.

Гейг, Метт. Опівнічна бібліотека / М. Гейг ; пер. з англ. Г. Яновської. – [Харків] : Видавництво «Жорж», 2021. – 416 с.

35-річна англійка Нора Сід глибоко нещасна, яка була й в 16 років, коли зробила невдалий вибір. Зараз все ще гірше – жінка щойно втратила роботу, викладання музики, схоже, скасовується, найкраща подруга поїхала в Австралію, стосунки з братом Джо зійшли нанівець. А тут ще й ця жахлива новина, що приніс знайомий, з яким Нора якось ходила на каву. Жінка почуває себе абсолютно розбитою невдахою, для якої немає місця у цьому світі. Вона так прагне спокою і втечі, тож наважується на жахливий крок. Проте замість омріяної пустоти потрапляє в дивне місце – Опівнічну бібліотеку, де керує місис Елм, шкільна бібліотекарка Нори. Або ж то тільки так здається. Але найнезвичнішим у цій ситуації виявляються книги, які представляють безліч альтернативних версій життя жінки та показують, як все б склалося, зроби вона той чи інший вибір.

Легка мова і цікава ідея роблять роман дуже доступним і захопливим.

Видання представлені у фонді бібліотеки.

РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».