КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Мег'юрін Шелбі. Змія і голуб / Ш. Мег'юрін ; [пер. з англ. М. Пухлій]. – Київ : Рідна мова, 2023. – 400 с.

Романтичне фентезі про відьму і мисливця, змушених одружитися. Поєднання гумору, магії та кохання робить історію легкою і захопливою.

Рід Тейлор Д. Сім чоловіків Евелін Г'юго / Т. Дж. Рід ; [пер. з англ. А. Крупки]. – [4-тє вид., виправлене]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2025]. – 544 с.

Під час інтерв’ю акторка розповідає про сім своїх шлюбів та шлях від Пекельної кухні, кримінального району Нью-Йорка, до червоних доріжок Лос-Аджелесу. Вона ділиться своїми помилками й досвідом, які привели її до того, ким вона є зараз. Поступово журналістка дізнається приховану правду про особистість Евелін і те, як сама Монік пов’язана з життям цієї ікони кіно.

Тейлор Дженкінс Рід, бестселерна авторка за версією New York Times, майстерно зобразила атмосферу золотої ери Голлівуду, адже й сама на початку кар’єри працювала у кіноіндустрії. Ведення історії від двох героїнь дозволило письменниці гармонійно поєднати сучасність й минуле. Складна й неоднозначна Евелін змушує радіти за неї, сварити в суперечливих моментах та відчувати її біль. Гостроти додає опис епохи, коли під забороною було безліч речей, а людям заради амбіцій і слави доводилося жертвувати своєю ідентичністю. Доповнивши оповідь заголовками й вирізками з газет, Рід додала реалізму історії. А дизайн обкладинки одразу натякає на атмосферу вишуканого гламуру.

Книга наповнена феміністичними мотивами – Евелін прагне до своєї мрії й здобуває її своїми способами, попри очікування суспільства, як має поводитися жінка. Авторка також наголошує й на тому, що в погоні за успіхом й намаганнях втриматися на вершині, легко втратити себе. Оповідь буде цікава поціновувачам драм і багатогранних героїв, історій з ЛГБТК+ наративами та охочим насолодитися духом старого Голлівуду.

Гейг, Метт. Опівнічна бібліотека / М. Гейг ; пер. з англ. Г. Яновської. – [Харків] : Видавництво «Жорж», 2021. – 416 с.

35-річна англійка Нора Сід глибоко нещасна, яка була й в 16 років, коли зробила невдалий вибір. Зараз все ще гірше – жінка щойно втратила роботу, викладання музики, схоже, скасовується, найкраща подруга поїхала в Австралію, стосунки з братом Джо зійшли нанівець. А тут ще й ця жахлива новина, що приніс знайомий, з яким Нора якось ходила на каву. Жінка почуває себе абсолютно розбитою невдахою, для якої немає місця у цьому світі. Вона так прагне спокою і втечі, тож наважується на жахливий крок. Проте замість омріяної пустоти потрапляє в дивне місце – Опівнічну бібліотеку, де керує місис Елм, шкільна бібліотекарка Нори. Або ж то тільки так здається. Але найнезвичнішим у цій ситуації виявляються книги, які представляють безліч альтернативних версій життя жінки та показують, як все б склалося, зроби вона той чи інший вибір.

Легка мова і цікава ідея роблять роман дуже доступним і захопливим.

Видання представлені у фонді бібліотеки.

РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».

ЯНІНА ЯЦЕНКО

Земля справжньої жінки

Яніна Яценко: до 100-річчя від дня народження

Величезний гідрологічний парк, який прикрашає Полтаву завдячує своїм своєю появою та розквітом жінці, яка віддала йому 40 років свого життя. Йдеться про Яніну Яківну Яценко. Вона пам’ятала всі рослини, які висадила власноруч, всіх хто допомагав їй у цій нелегкій справі та тих, хто перешкоджав роботі.

У віці 90 років у 2016 році Яніна Яківна померла, але вона продовжується у своїй справі, кожна екзотичне дерево та кущ пам’ятає її турботу та відкрите серце.

Дендрологиня народилася 1926 року у Київській області. Хоча все дитинство провела у на Полтавщині, адже її батько був відомим дослідником, працював на сільськогосподарській станції та мав кандидатський ступінь у галузі сільськогосподарських наук.

Вищу освіту Яніна Яківна отримала в Харківському сільськогосподарському інституті на факультеті плодоовочівництва. Згодом 5 років працювала у Вінниці, де займалася підготовкою голів колгоспів у школі. У 1955 році продовжила роботу у Полтаві, у сільськогосподарському технікумі викладала лісівництво і лісомеліорацію та овочівництво.

Другу вищу освіту отримала на педагогічному факультеті Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. У 1962 році отримує вирішальну для свого життя посаду інженера з озеленення новоствореного парку «Поле Полтавської битви». Хоча і пригадує, що зарплатня, яку пропонували, була вдвічі меншою, ніж вона мала в технікумі, згодилася без роздумів. Науковиця береться за власний проєкт дендрологічної частини парку, під яку відводиться площа в 100 га.

За проявлену відданість та фаховість Яніно Яківну переводять на посаду інженера з благоустрою в горкомунхоз, на її плечі лягає керівництво по озелененню всього обласного центру.

Спочатку працювали без проєкту. Схеми окремих зон розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проєкт дендролога Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідувача відділу дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

Методом народної толоки створили ділянки «Лісостеп» і «Українська діброва», посадили бузок на схилах західної балки. Частиною парку став старий Яківчанський ліс – єдиний свідок Полтавської битви. Нині в цьому зеленому куточку Полтави майже 260 видів і форм рослин. Серед них такі, що вже стали рідкісними на своїх батьківщинах – у Казахстані і на Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви за місцем походження рослин.

Виростити цю красу було непросто. Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко знаходила заміну рідкісним деревам і рослинам завдяки своїй участі у Раді ботанічних садів і дендропарків України.

«На всіх зборах цієї організації, – розповідала вона, – я нагадувала колегам-науковцям, що на околиці Полтави відведено чималу площу під ландшафтний парк, але її нічим засадити. І незабаром з усіх куточків країни на мою домашню адресу стали надходити посилки з насінням. Та більшість садивного матеріалу я завезла із Тростянецького дендропарку на Чернігівщині».

А навесні 1963 року заклали розсадник, який задовольнив потреби парку. Та Януся (так ласкаво її називали в місті) продовжувала роботу 28 років, доки не вийшла на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку частенько навідувалася в дендропарк. Залучала громадськість, коли треба було захистити заклад. Лише завдяки їй через цю зелену оазу не проклали залізницю і лінії електропередач, а територію розширили до 124 гектарів.