четвер, 20 січня 2022 р.

МУЗЕЙНИЙ ПОРТАЛ

ЦІКАВО
Проєкт «Музейний портал» націлений на популяризацію культури, науки та музейної справи. Портал надає інформацію та актуальні новини з музейного життя України та світу та доступ до бази даних з інформацією про музеї зі зручним інтерфейсом користувача. 
Також на цьому ресурсі https://museum-portal.com/ua/museum/poltavska-gravimetrychna-observatoriya Ви зможете знайти унікальні віртуальні тури найкращими музеями України та Світу!

https://museum-portal.com/ua/museum/poltavska-gravimetrychna-observatoriya

пʼятниця, 7 січня 2022 р.

СИМОНЕНКО - ПОЕТИЧНА ЛЕГЕНДА

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезневинніші жертви війни".
Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет "Молодь Черкащини", "Черкаська правда", "Робітнича газета". Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя. Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші.
Поетична легенда «шістдесятництва» як суспільно-мистецького руху. Його вірші не пропускала до друку радянська цензура, тому їх поширювали у самвидавних списках і переписували від руки - вчителі, професори і хлібороби. Рядки поета промовляли з Шевченковою силою..
Його ще називають найбільш романтичним поетом минулого століття, а віршами надихаються сотні українців. Ось і Kozak System знайшли натхнення у поезії Василя Симоненка. Музиканти перетворили вірш "Ну скажи, хіба не фантастично" на пісню, додавши лірику друга та колеги Kozak System Олександра Положинського.
Цей вірш Василь Симоненко написав за рік до своєї смерті. Того ж літа 1962-го поета жорстоко побили працівники міліції на залізничній станції. На думку друзів поета, це побиття було невипадковим.
Відтоді поет почав хворіти, і невдовзі лікарі виявили рак нирок. Операція не допомогла Симоненку. Він помер у ніч проти 14 грудня. 

середа, 5 січня 2022 р.

В ІМ’Я УКРАЇНИ ЖИВ. ДО 145-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ УРОДЖЕНЦЯ ПОЛТАВЩИНИ, ДІЯЧА УНР, МАЛЯРА, ВЧЕНОГО ПЕТРА ХОЛОДНОГО

«Ми не бачили, які ми є, але бачили, що ми відмінні від москалів, та що дальші наші шляхи підуть нарізно, і це нас підбадьорювало»
Петро Холодний
Вчений і самобутній маляр
Народився Петро Іванович 18 грудня 1876 року в Полтавській губернії — старовинному місті козацької слави — Переяславі: «Українська стихія панувала у місті безподільно...», — згадував він пізніше. Родина свято берегла народні традиції, була органічно пов’язана з рідним краєм. Петрів дід у свій час займав посаду переяславського бургомістра, а батько — міського голови. З малих літ Петро тягнувся до малярства, хист до якого успадкував від іконописців із роду матері, на прізвище Забіяки, які «були добрими майстрами, малювали в західно-європейській манері, якої навчилися, копіюючи картини французьких та італійських малярів по різних великопанських галєріях». Про його родича Забіяку, який «мешкав у м. Переяславі у кінці 18—поч.19 ст., виконував численні зображення Божої Матері, одна з робіт («Богоматір з дитям») 1879 року передана у Київську духовну академію», — йдеться у «Полтавіці. Полтавській енциклопедії». — Т. 9. — Кн. 1).
У спогадах Петра Холодного читаємо: «Велику втіху мені давали зображення «Мамай», «Козак — душа правдивая»... А декілька речей з їх роботи [малярів Забіяк] зосталося вдома. На цьому матеріялові ступнево підростала моя свідомість... Я знав ясно, чого мені треба. Сам для себе напівжартом сформулював це так: мушу знайти курант моїх предків (камінь, яким на великій плиті розтирають фарби»). Правильно зауважив український історик, мистецтвознавець, краєзнавець Микола Голубець (1891–1942), — «Петро Холодний не починав з нічого й не творив у порожні». Навчаючись у Київській класичній гімназії, юнак два останні роки відвідував вечорами рисувальну школу М. І. Мурашка (1844–1909), атмосферу якої завжди згадував із великою любов’ю. Не полишав Холодний малювання, й будучи студентом природничого і фізико-математичного факультетів Київського університету Святого Володимира. Вражений роботами Петра Івановича, дослідник українського мистецтва М. Д. Драган (1899–1952) написав: «Краєвидні етюди Петра Холодного овіяні чаром...».
Після однієї з виставок, оцінив його художній талант і український історик мистецтва Д. В. Антонович (1877–1945): «Художник має дар торкати інтимні струни людського серця; може з незвичайною щирістю і безпосередністю віддавати сценки глухого передмістя; Холодний з діточною свіжістю відчуває настрій казки — його «Івасик і відьма»» прекрасна, коли не одинока справді художня ілюстрація української казки».
А ще приваблювала хімія. «Терпеливий відкривач таємниць хімічних сполук», так називали його друзі. Молодий учений займався інтенсивною науковою працею в галузі колоїдного стану речовин і скоро мав солідні успіхи в науці — за його способом у Німеччині виробляли вживане у медицині колоїдне срібло. Під час Першої світової війни Петро Іванович працював над поліпшенням протигаза для захисту від отруйного газу хлору. Наукові пошуки він проводив на кафедрі фізики Київського політехнічного інституту, пройшовши шлях від асистента до професора.
Скоро новоспечений професор одружився з Марією Петрівною Івановою (1878–1959), наймолодшою дочкою в багатодітній сім’ї морського офіцера. Проживала молода пара в п’ятиповерховому цегляному будинку (бульвар Тараса Шевченка, 46). У них народилося п’ятеро дітей (двоє синів і три дочки), перші — отримали імена батька і матері. До речі, дочку Марію (Мусю) він увічнив на полотні «Дівчинка і пава» (1915).

вівторок, 21 грудня 2021 р.

22 грудня – день української дипломатичної служби

Полтавщина має безпосередній стосунок до утворення, перших кроків української дипломатії. Першим керівником дипломатичної служби Української Народної Республіки був наш земляк Олександр Шульгин.
1917 року, у сформованому Володимиром Винниченком уряді, уродженець Полтавщини, 28-річний Олександр Якович Шульгин отримав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ, став співавтором I Універсалу та Статуту вищого управління України, а з вересня 1917 року – став генеральним секретарем міжнародних справ.
Пропонуємо для наших користувачів матеріал про видатного полтавця – дипломата, історика, державника, який відстоював інтереси нашої країни.
На поданому фрагменті документа поряд з підписом В. Винниченка стоїть підпис і О. Шульгина.

                   "ТРЕБА ЛИШ ТАК ЛЮБИТИ УКРАЇНУ!"
Цей чоловік не дав себе зламати…, він відстоював українську справу з великою гідністю та наполегливо вимагав свободи своєму народові.
Ф. Конню, дипломат
Народився Олександр Якович 30 липня 1889 року у с. Сохвине Хорольського повіту Полтавської губернії, родинному селі своєї матері, у дворянській сім'ї, яка мала козацько-старшинське коріння. По материнській лінії був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, кровно спорідненого з Полуботками і Апостолами.
Виріс хлопчик в оточенні материної родини, яка благотворно вплинула на його виховання.
Його дід – М. А. Устимович (1832–1891) був першим українським патріотом у сім'ї, "українофілом", дуже щиро ставився до селян, яскравою постаттю була і бабуся Єфросинія Іллівна, яка прищепила малому Сашкові любов до всього національного: традицій, пісень, казок.
Мати, Любов Миколаївна Устимович (1965–1945), – "жила Україною і для України", добре знала і любила українську мову. Після закінчення Вищих жіночих курсів, навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету, працювала вчителькою на Полтавщині, займалася громадською роботою.
Батько, Яків Миколайович Шульгин (1851–1911), за оцінкою М. С. Грушевського, "був нащадком щирого українського роду, в якім живо заховалися етнографічні й українофільські традиції" – історик, педагог, учень В. Антоновича і М. Драгоманова, разом з однодумцями творив українське національне відродження у другій половині XIX – початку XX століття.
Яків і Любов Шульгини виховали національно свідомих дітей: усі троє синів – Олександр, Микола й Володимир – із перших днів підтримали Центральну Раду, УНР.
Оцінюючи вплив батьків на формування своєї особистості, Олександр Якович писав: "Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно байдужого середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивним, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці".
Першою вчителькою Олександра була мати, яка три роки навчала його початковій грамоті. Завдяки цьому, хлопчикові вдалося уникнути русифікації тогочасної офіційної школи.
Потім були роки навчання у Першій Київській гімназії. Під впливом революційних подій 1905 року, 16-річний юнак відкрито висловив свої національні почуття, подавши директорові вимогу про вивчення в ній української мови, "мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо".
То був перший його публічний виступ на захист української мови і культури. Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, Олександр вступив на природничий, а через два роки перевівся на історико-філологічний факультет Петербурзького університету.
По закінченню вузу Шульгин був залишений на кафедрі для підготовки до професорського звання. В університеті розпочалася його активна політична і громадська діяльність. Олександр належав до Київського земляцтва, був активним членом гуртка українознавства, молодіжної громади ТУП, співробітничав з журналом "Українське життя".
1917 року українські громадські організації Петрограду делегували Олександра Шульгина до Києва, де він потрапив у політичний вир. У сформованому В. Винниченком уряді, 28-річний Олександр Якович отримав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ, став співавтором I Універсалу та Статуту вищого управління України, а з вересня 1917 року – став генеральним секретарем міжнародних справ.
З Полтавщини були родом і його найближчі соратники в уряді: С. Петлюра, І. Косенко, А. Лівицький, І. Рудичів, П. Чижевський та інші.
(До речі, під час Української революції відбувся розкол в українських родинах. Близький родич Олександра Яковича, В. В. Шульгин, відомий українофоб, антисеміт, редактор газети "Киевлянин" став головним ідеологом Білого руху, в той же час рідний брат Олександра – Володимир загинув у бою під Крутами, захищаючи Київ від більшовиків).
Найпершим завданням часу було визнання самостійної України в Європі. Проте Брестський мирний договір (лютий, 1918 рік) перекреслив ці прагнення. На знак незгоди з курсом керівництва УНР Шульгин подав у відставку.
Державницьку діяльність Олександр Якович поєднував з науковою. Одна з перших його ґрунтовних праць – "Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи" (К., 1918). Вона має велику джерелознавчу цінність, бо містить унікальні документи першого парламенту незалежної України – Малої Ради, більшість яких згодом було втрачено.
У квітні того ж 1918 року Олександр Якович опублікував свою статтю під назвою «Fatum історії», яка стала своєрідною декларацією його незалежницьких поглядів: "Ми ніколи не відкинемо, як щось шкідливе, національне чуття. Воно – саме життя. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним".
За всіх урядів УНР Шульгин працював послом – аж до Паризької мирної конференції 1922 року, яка поставила трагічну крапку на українських визвольних змаганнях. Він з гіркотою згадував: "Я бачив крізь паризький туман свою закривавлену Україну та з болем розлучався з ілюзіями".
Утім, він продовжував перебувати на посту міністра закордонних справ уряду УНР в екзилі (у вигнанні) аж до 1948 року.
Опинившись в екзилі разом із С. Петлюрою, він ані на день не припиняв боротися за волю України, попри більшовицькі впливи на Заході, сутінки Другої світової, залізну завісу часів холодної війни.
Шульгин намагався достукатися до західного політичного світу з правдою про Голодомор, репресії, страхіття авторитаризму.
Значним внеском в історію української дипломатії 1917–1934 рр. є дослідження Олександра Яковича "Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині" (Париж, 1934). Він вірив, що "Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати".
Коли нацисти окупували Францію, Шульгин з родиною залишився в Парижі. Він не приховував своєї симпатії до антигітлерівської коаліції. Фашисти заарештували Олександра Яковича і його сина Ростислава, півроку тримали їх за гратами.
Після 1945 року професор Шульгин продовжував займатися науковою роботою: був засновником і багаторічним головою Українського Академічного товариства у Парижі (1945–1960), одним з організаторів і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук, автором розвідок з історії української державності.
Дипломат, політик, історик, немов провидець, ще 1959 року сказав, що "зникне Радянський Союз... і прийде час – буде в Києві наш справжній уряд... ми святкуватимемо наші національні свята не на чужині, а на славному київському майдані під дзвони святої Софії".
Шульгин розробив власне визначення нації, розробив проект майбутньої української держави. 1959 року, виступаючи в Нью-Йорку, він наголосив у своїй промові: "Все йде, все минає... але лишається на своїй землі український народ, що зазнав великої слави і великих нещасть. Доля часом прибивала його до землі, але, як добрий хліб після зливи, він завжди підіймався вгору і лишався самим собою...".
4 березня 1960 року Олександр Якович Шульгин помер у Парижі, похований у склепі членів Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка у м. Сарсель (Франція).

пʼятниця, 17 грудня 2021 р.

ДЕНЬ КРАЄЗНАВСТВА

17 грудня фахівцями сектору краєзнавчої літератури та бібліографії був проведений День краєзнавства «Зимові свята на Полтавщині», на який завітали учні 5 класу ЗОШ № 24. Для них бібліотекарі підготували цікаву і змістовну розповідь про цикл зимових свят, який увібрав у себе багато народних звичаїв, традицій та повір’їв, які, як в давнину так і зараз, використовуються на Полтавщині. Для учасників заходу була презентована книжкова виставка «Зима іде – свята веде», що супроводжувалась коментованим оглядом літератури та відеорядом. Не залишила байдужими дітей і експозиція побутових речей, що використовувались в давнину. Зачарував юних містян і захоплюючий майстер-клас з виготовлення ляльки-мотанки із паперових серветок. Ведучі заходу намагалися донести до школярів основну мету дня краєзнавства у книгозбірні, про те, що звичаї, як неписані правила, народжуються разом із народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиційними, і ми, українці – не маємо права їх забувати.
Тож до нових цікавих зустрічей в бібліотеці!

понеділок, 13 грудня 2021 р.

Андріїв день

13 грудня відзначається церковне свято Андріїв день. У цю дату християни вшановують пам'ять апостола Андрія Первозванного. Йому моляться про залучення людини в християнську віру, про захист Батьківщини і успішний шлюб. Дівчата проводять різні ворожіння в Андріїв день.
Прикмети 13 грудня
  • Сніг іде - зима буде з хуртовиною.
  • Морозна, але ясна погода - до добра та гарного врожаю.
  • Якщо до 13 грудня не випаде сніг, зима буде тепла і малосніжна, якщо випаде - холодна і сніжна.
  • Якщо тиха вода - хороша зима, галаслива - будуть тріщати морози, будуть бурі, хуртовини.
  • Червоний вогонь у печі - на холоднечу, білий - на відлигу.
Література
  • Українські народні звичаї і обряди напередодні свята св. Андрія  // Одарченко П. Українознавчі спостереження й фрагменти. - К., 2002. - С. 121-128.
  • Сценарій вечорниць "Свято Андрія ": (свято проводиться 13 грудня) // Безпалько О.В. Молодь і дозвілля. - К., 1994. - С. 76-81.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...