ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Євген Маланюк народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. Він був нащадком запорожців.

Навчався в Єлисаветградському реальному училищі з 1906 по 1914. Особливе місце у формуванні інтелекту Маланюка відіграв саме цей заклад. Під час навчання найповніше здібності Євгена Филимоновича розкрились в опануванні математики.

1914 р. – вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив, бо почалася Перша світова війна. Маланюк був мобілізований до Армії УНР. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії.

1920 р. – з’являється друком перший вірш у журналі «Веселка».

Після поразки УНР назавжди покидає Україну

Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької школи поетів».

Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.

У 1925р. у Подєбрадах (Польща) вийшла перша поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

Намагаючись торувати незалежний шлях у літературі, Євген Филимонович очолює у Варшаві літературне угрупування «Танк» у 1929 році.

Протягом 1930-1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».

У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом угруповання МУРу (Мистецький український рух)

1949 р. – переїхав до США, де прожив до самої смерті.

У 1951-1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966).

У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. Похований у Нью-Джерсі.

Маланюк Є. Книга спостережень : статті про літературу / Є. Маланюк. – Київ : Дніпро, 1997. – 430 с.

«Книга спостережень» Євгена Маланюка – це збірка літературно-критичних есеїв та статей відомого українського поета-емігранта, культуролога та есеїста. Видання 1997 року (Київ: Дніпро) містить аналіз української класики XIX ст., творчості Шевченка, Гоголя, а також роздуми про літературу поточного віку, висвітлюючи самобутні погляди на культуру.

Євген Маланюк (1897–1968), один із найяскравіших представників «Празької школи».

Збірка пропонує оригінальний погляд на українську літературу, проблеми культури та українсько-російські контакти. Вона містить літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя та інших письменників.

Основні видання:

1962/1966: «Книга спостережень» виходила у двох томах у Торонто (видавництво «Гомін України»).

1997: Вибрані статті видано у Києві видавництвом «Дніпро» (425-430 с.).

Публіцистика Маланюка характеризується інтелектуалізмом, глибиною аналізу та національною орієнтованістю.

Збірка є цінним джерелом для розуміння українського літературного процесу крізь призму діаспорної літературознавчої думки.

Український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Народився Іван Малкович 10 травня 1961 року у Нижньому Березові Косівського району Івано-Франківської області. У 1976 році – після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. У 1980 – закінчує Івано-Франківське музучилище та вступає на філологічне відділення Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація в «Літературній Україні» зі вступним словом Д. Павличко. Друкувався у журналах «Київ», «Жовтень», «Дніпро», літературному альманаху «Паруса», газеті «Літературна Україна».

1981 року ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малкович був обраний «Найкращим молодим українським поетом».

1984 року – побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь». Публікацію відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Ніжна скрипка України» – так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь».

1985 року, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.

У 1986 році переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Райдуга». У 1986 році став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР.

У 1987 році переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь».

У 1987 році стає першим лауреатом премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.

1988 року – виходить друга поетична збірка «Ключ».

1989 року приєднується до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута». З 1991 до 1992 року працює у редакції дитячого журналу «Соняшник». З 1992 року працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму».

1992 року у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (20 квітня, офіційний день народження (реєстрації) видавництва) видає першу книгу – «Український алфавіт». У тому ж році виходить третя поетична збірка «Вірші» 1994 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «Улюблених віршів». 1997 року побачила світ четверта книга поета «З ангелом на плечі». 2002 року Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні. 2004 року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні.

У 2005 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «100 казок. 1-й том», у 2006 році п'ята поетична книга Івана Малковича «Вірші на зиму».

З 2008 року Іван Малкович починає видавати до «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» "дорослу" літературу. У 2009 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить «Дитяче Євангеліє» з благословеннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков в Україні – УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ.

У 2010 році – вийшла у світ книга обраного І. Малковича (обрані вірші, переклади, есе, інтерв'ю) «Все поряд» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу львівського Форуму видавців-2010.

У 2012 році – виходить Третій – заключний том – тритомника «100 казок» та другий том тритомника «Улюблені вірші».

У 2012 році – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» увійшла до п'ятірки Рейтингу журналу «Компаньйон» «Компанії, які надихають».

У 2013 році – у серії «Українська Поетична Антологія» вийшли обрані вірші Івана Малковича під назвою «Подорожник» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Вірші Малковича перекладені англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

Малкович Іван. Все поруч : вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв'ю / І. Малкович. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 336 с.

«Все поруч» – це книга вибраних творів відомого українського поета Івана Малковича, видана «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у 2010 році. До збірки увійшли вірші з попередніх книг, нові поезії, переклади та есеї, що відображають характерний для автора світ, де переплітається інтимне, духовне та буденне.

Збірка позиціонується як підсумок творчості, містить як ранні, так і нові, неопубліковані раніше вірші.

Книга має тверду палітурку з тканинним тисненням, 336 сторінок.

Книга стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові.

Поезія Малковича в цій збірці вирізняється особливою тонкістю, світлом та філософічністю, де «все поруч» – і життя, і смерть, і янгол на плечі.

Це знакова книга для поціновувачів творчості Івана Малковича, яка демонструє його еволюцію як поета.

Тетяна Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Письменниця, есеїстка, публіцистка.

Закінчила Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника з відзнакою, за фахом – філологиня.

Певний час працювала журналісткою спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем».

З 2011 року мешкає у Відні.

Її оповідання й есе перекладені польською, румунською, англійською, чеською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» вийшли дві книжки у перекладі на німецьку: «Говорити» (2009), «Біографія випадкового чуда» (2013). Наступні переклади: «Von Hasen und anderen Europäern» (у берлінському видавництві FotoTAPETA, 2014).

Стипендіатка програм Gaude Polonia (Польща) та Junge Akademie der Künste (Берлін).

Колумністка в українських та німецьких інтернет-виданнях Deutsche Welle та Die Zeit Online.

2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша дитяча книжка Малярчук «MOX NOX», що у перекладі з латинської означає «надходить ніч». Це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди.

Членкиня Українського ПЕН.

Малярчук Т. Згори вниз. Книга страхів : роман / Т. Малярчук. – Х. : Фоліо, 2006. – 220 с. – (Графіті).

«Згори вниз» – це реанімація сюрреалізму в українській літературі. У книзі є сюжет, розділові знаки і навіть інструкція з виготовлення фотографій у домашніх умовах. А також: втеча, захоплення чужих помешкань і чужих таємниць, гірські ландшафти, зворушлива і неправдива історія любові, перевертні, чортівня, люди, що мовчать, і коти, що говорять. Словом, все те, що притаманне будь-якій нормальній жіночій психіці.

Всі книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ЛЮДИ КУЛЬТУРИ, ЯКИХ ЗАБРАЛА ВІЙНА

Люди культури, яких забрала війна. Ірина Осадча: М’який спротив

Ірина Осадча народилася 16 листопада 1966 року в селі Курилівка Куп’янського району Харківської області. У 1986 році закінчила Валуйське педагогічне училище. Від пропозиції залишитися в Росії відмовилась і повернулася в Україну. Понад двадцять років працювала вчителькою в загальноосвітній школі № 4 міста Куп’янська. У 2008 році отримала диплом Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди за спеціальністю «початкове навчання». У 2008 році стала методисткою в Куп’янському міському відділі освіти. 2014 року очолила Куп’янський краєзнавчий музей. За час її роботи майже всі зали реконструювали, а ще відкрили нові експозиції: «Куп’янські знаменитості», «Утворення Куп’янська», «Археологія краю», видали книгу «Купʼянщина в потоці історії» та памʼятні листівки «Купʼянськ тоді і зараз». Загинула 25 квітня 2023 року від російської атаки на Куп’янський краєзнавчий музей. Внаслідок обстрілу загинула також подруга і родичка Ірини Осадчої Олена Водоп’янова, яка теж працювала в музеї. Ірина Осадча похована в Куп’янську.

Куп’янський краєзнавчий музей

Кажуть, коли починається війна і ворог наближається до оселі, люди діляться на три типи: тих, хто тікає; тих, хто бере до рук зброю; і тих, хто готовий жити в окупації. Перше передбачає своєчасний план евакуації. Друге вимагає хоробрості. Третє означає життя в беззаконні і страхові. Найскладніше в останньому – зберегти себе.

Директорка Куп’янського краєзнавчого музею Ірина Осадча загинула 25 квітня 2023 року. Вона пережила окупацію, погрози російських військових, евакуацію сім’ї посеред боїв за звільнення міста . При цьому їй вдалося спочатку заховати від росіян, а згодом вивезти в Харків столітні вишивані сорочки, які зберігалися в музеї.

Не здолавши духу Осадчої під час окупації, росіяни вбили її опісля, поціливши в музей ракетою С-300. Так директорка зберегла експонати, але втратила життя.

Ірина Осадча очолила Куп’янський краєзнавчий музей 2014 року. За десять років її керівництва із занепалого районного культурного закладу він перетворився на один із найцікавіших на Харківщині. «Музей було засновано 1972 року для того, щоб зберігати пам’ять та історію нашого славетного міста», – зазначала директорка на одній з місцевих телевізійних програм за кілька років до вторгнення.

Попри керівну посаду, Ірина Анатоліївна сама любила проводити екскурсії: розповідала про походження назви Куп’янська від наритих місцевими бабаками купок, про місцевий побут, матеріальну культуру, показувала оригінальну карту міста 1902 року, згадувала про життя в Куп’янську корифея українського театру Марка Кропивницького. На одному з відео в соцмережі Осадча власноруч показує дітям з харківської школи-інтернату, як працює стародавній ткацький верстат.

З моменту заснування музею і до останніх днів експонати здебільшого приносили старожитці. Якось місцевий мешканець запропонував забрати з його подвір’я ткацький верстат. Директорка погодилася, полагодила верстат і навчилася на ньому працювати. По одну з деталей довелося їхати аж до Києва, а уроки прядіння брати в старожитців із навколишніх сіл. Зрештою верстат став одним із найцікавіших артефактів музею.

«Килимки клали майже в усіх будинках Куп’янська і Куп’янського району. Досі в бабусь у селах можна побачити такі виткані килимки», – розповідала Осадча харківським школярам. Після такої екскурсії умоглядна фраза про зв'язок поколінь ставала для дітей особистим тактильним досвідом.

«А ще [у музеї] були вишиванки, старовинний жіночий одяг, прикраси, давнє клаптикове шиття, домашнє начиння, колекція глечиків та прасок», – згадує Світлана Рязанова , яка 2017 року ініціювала поїздку харківських учнів зі школи-інтернату до Куп’янська.

«Після відвідин музею я згадав, як прабабуся пряла на веретені з колесиком, влітку виносячи його у двір, – розповідає Андрій Сошников, який приїздив до Куп’янська у відрядження. – Моя мама підтвердила цей спогад, що так несподівано виринув із-під пластів дитячої пам’яті». Особистий інтерес Осадчої до локальної спадщини повертав відвідувачам призабуту власну історію.

За десять років роботи в музеї Осадча нитка за ниткою ткала килимок пам’яті свого краю. Мабуть, відчувала, що така її дія повертає іншим причетність, а разом з тим відповідальність – щонайменше за той невеликий клаптик землі під килимком.

Коли російські військові увійшли до міста, Ірина Осадча не дбала про власну евакуацію. Натомість ховала світлини учасників АТО, які з 2014 року висіли в експозиції музею. Перш за все окупанти розшукували тих, хто раніше воював проти них на сході України.

Зовсім скоро росіяни заборонили Осадчій покидати місто. «Наголосили, що вона медійне обличчя, а тому повинна залишитися. В разі відмови працювати в музеї погрожували відправити в так звану кімнату для роздумів», – розповідає донька загиблої Альона Якутіна. Зі свідчень із деокупованих міст відомо, що в таких кімнатах на людину чекали зовсім не роздуми, а допити і тортури.

«У ті рідкісні моменти, коли нам вдавалося зв’язатися під час окупації, мама стверджувала, що все добре, але на екрані я бачила заплакані очі. Її весь час прослуховували й контролювали», – згадує донька. Проте Осадча не здавалася і знаходила сили та способи зберегти власну цілісність в оточенні ворога.

Їй вдалося заховати не лише фотографії військових та їхній бойовий прапор з підписами бригади, а й старовинні вишивані сорочки з експозиції музею. Ба більше, навіть під час окупації Осадча ходила на роботу у вишиванці і розмовляла куп’янським суржиком. Такими позірно невинними жестами вона живила свою гідність. У місцевій ідентичності Осадча черпала потенціал для м’якого спротиву окупації.

Черговим викликом для директорки стало завдання окупантів організувати свято до дня міста. Проте вигадливість Осадчої і тут не підвела. Цього дня вона роздавала на площі написану українською мовою книжку спогадів «Куп’янщина в потоці історії» та магніти із зображенням міста на тлі жовто-блакитного прапора. Звертаючись до локальної історії, директорка нагадувала містянам, що Куп’янськ – це Україна.

Ірина Осадча добре знала не лише історію краю, а й власне коріння. Вона створила фотоальбом із родинним деревом кількох поколінь. Окрім об’єктів матеріальної спадщини, директорка музею збирала по селах приповідки й казки.

«Моїй трирічній племінниці мама розповідала казку про пиндика. Пиндиковий куп’янською говіркою означає діловий. Сюжет нагадував оповідку про Івасика-Телесика, який перехитрив змію, посадив її на лопату і запік у печі. Ми сміялися, що інші бабусі про колобка дітям розповідають, а мама – про пиндика», – пригадує Альона Якутіна. На жаль, під час ворожої атаки на музей архів казок був знищений.

Серед усіх родинних спогадів знаковою для Осадчої була історія дідуся Григорія. Воюючи в лавах радянської армії, чоловік потрапив у німецький полон. По закінченню Другої світової радянських полонених потягом відправляли додому. Побачивши за вікном рідну Куп’янщину, виснажений і схудлий, Григорій знайшов сили вистрибнути з поїзда. Але вдома чекала інша небезпека. Військових, яким вдалося вижити в німецькому полоні, радянська держава звинувачувала в колабораціонізмі й ув’язнювала. Щоб уникнути такої долі, Григорій перейменувався на Георгія і ніколи не зізнавався, що воював. Можливо, саме ця історія була для Осадчої першим уроком спротиву.

«Відвідини прабабусі та розповіді про минувщину були для нас із сестрою особливим сімейним дійством, – згадує Альона Якутіна. – Зараз я розумію, що так мама прищеплювала нам відчуття зв’язку поколінь, яке ми тепер маємо передати її онукам».

Після звільнення Куп’янська кожного, хто займав будь-яку адміністративну посаду, чекала розмова з правоохоронними органами України. Ірину Осадчу українська держава визнала невинуватою – директорка залишалася в Куп’янську, щоб зберегти музей та його експонати.

Кажуть, сорочки, як після звільнення Осадча евакуювала до Харкова, викликали справжнє захоплення у співробітників обласного музею. Ірина Анатоліївна почала побоюватися, що такі цінні об’єкти після перемоги буде складно повернути у Куп’янський музей.

У день загибелі Осадча планувала вивезти останню партію експонатів із жорстоко обстрілюваного росіянами Куп’янська. На той момент музей був єдиним у районі вцілілим закладом культури. Після його знищення на Куп’янщині не залишилося жодного.

Російська ракета поховала артефакти, які Осадча намагалася врятувати, під руїнами музею – колишньої чоловічої духовної семінарії. Але ні втрата історичної будівлі, ані втрата експонатів не така страшна, як загибель людини, що формувала зв’язки між історією та сучасниками.

Ірина Осадча дала всім урок культури пам’яті, а також показала потенціал м’якого спротиву. Неначе тому пиндикові, їй вдалося перехитрити російську змію і посадити її в піч замість себе. Але змія повернулася з помстою. І забрала найцінніше – життя.

Мар’яна Матвєйчук

КНИГИ ПРО ВІЙНУ В УКРАЇНІ

Київ. Жінки. Війна

Війна завжди має багато облич. Та одне з найсильніших – це обличчя жінки.

Жінки, яка чекає. Жінки, яка тримає. Жінки, яка не здається.

Київ у час війни – це не лише місто сирен і тривог. Це місто голосів, історій і тихих подвигів. І серед них – тисячі жіночих доль, сплетених із тривоги, любові, втрат і надії.

Вони різні.

Хтось залишився вдома і навчився жити між повітряними тривогами.

Хтось узяв до рук зброю.

Хтось рятує, лікує, вчить, волонтерить, пише, мовчить.

Але всіх їх об’єднує одне – внутрішня сила, яку неможливо виміряти.

Київ. Жінки. Війна : збірка / упор. і передм. М. Іванцова. – Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. – 225 с.

Це збірка спогадів двадцяти жінок про Київ у війні. Документальна фіксація подій, що відбувалися й відбуваються навколо, рефлексії, емоції. Щоденникові записи й фрагменти спогадів.

Про Київ від 2014 року і особливо після 24 лютого 2022-го. Від киянок, кримчанок, мешканок інших міст, змушених переїхати до столиці з окупованих росією територій. Безцінний приватний досвід переживання непростого періоду нашої історії.

Збірку спогадів і роздумів жінок про життя в столиці у період повномасштабного вторгнення довелось редагувати та впорядковувати Мілі Іванцовій. Вона розповіла, що залишилась у Києві з вагітною донькою. І саме у час оборони столиці стала бабусею.

Тональність книги вийшла напрочуд сильною, вона не несе депресивності.

«Я хотіла, щоб історії були перекладені багатьма мовами. І щоб світ дізнався, що і як ми тут переживали й переживаємо. З перших вуст жінок-берегинь», – поділилась метою своєї роботи пані Іванцова.

«Перед вами збірка правдивих і щирих історій від різних мешканок Києва, відомих широкому загалу й не дуже, які трепетно люблять і бережуть наше місто, наче члена своєї родини. Підтримують і своїх, і незнайомих, тому що чужих тут немає, волонтерять, плетуть сітки й збирають передачі на фронт, в’яжуть шкарпетки, ховаються від ракетних обстрілів та атак дронів, проводжають в останню путь героїв, а також співають, пишуть вірші, малюють, грають на театральній сцені, розповідають світові про Україну. Вони плачуть і сміються, втішають і підбадьорюють, народжують і ростять дітей і не мають сумніву в нашій Перемозі. Із розповідей двадцяти жінок про пережите склалася ця книжка нашої сили» – Іванцова.

Війна змінила життя чоловіків, жінок, дітей. Мільйонам довелось покинути свою оселю, рідне місто чи село і шукати опору та вибудовувати долю на новому місці.

Вона для книги дала цілий щоденник, де розповідала, як день за днем звикала після окупації до київського життя. Оксана знайшла тут роботу, звикає до нових маршрутів для прогулянок і зізнається, що кияни допомогли їх пережити відчуття втрати дому, який не замінить ніщо.

Варто зазначити, що презентація книжки «Київ. Жінки. Війна» зібрала повний зал. Після дискусії відбулась і автограф-сесія, під час якої жінки спілкувались з авторками оповідань, говорили одна одній слова вдячності та підтримки.

«Життя триває. Київ бачив багато на своєму віку. Переживе і це. І ми йому допоможемо, як і він допомагає нам», – так упорядниця видання Міла Іванцова написала про те, як саме усвідомлення, що ти знаходишся у Києві, давало сили тримати стрій у найскладніші дні оборони столиці.

Книга є в фондах нашої бібліотеки! Запрошуємо до читання!