ВІКТОР ФРАНКЛ

Віктор Франкл – австрійський психіатр і філософ, один із найвпливовіших авторів ХХ століття. Його книги про сенс життя, внутрішню свободу та відповідальність людини стали світовою класикою й допомогли мільйонам читачів знайти опору у складні періоди життя.

Франкл народився у Відні у 1905 році та за фахом був лікарем-психіатром. Вирішальним для його світогляду став досвід перебування в нацистських концентраційних таборах під час Другої світової війни. Саме тоді сформувалися основи логотерапії, напряму психології, що стверджує: головною потребою людини є пошук сенсу, а не прагнення задоволення чи влади.

На відміну від багатьох теорій, Франкл доводив, що навіть у найжорстокіших обставинах людина зберігає свободу вибору, зокрема свободу власного ставлення до подій. Його книги поєднують особистий досвід, глибокі психологічні спостереження та філософські роздуми, викладені простою і зрозумілою мовою.

Праці Віктора Франкла читають ті, хто шукає відповіді на питання про сенс життя, переживає кризу, втрату або внутрішнє вигорання. Його ідеї залишаються актуальними й сьогодні та нагадують, що сенс не дається готовим, його людина створює власними вчинками, вибором і відповідальністю.

1942 року він потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Аналізуючи свою поведінку та поведінку інших в’язнів, Франкл віднайшов стратегії, що утримують людину над прірвою, захищають розум від божевілля та надають сенс життю. Свій жахливий досвід виживання він описав у книжці, яка допомогла мільйонам людей віднайти себе та змінити життя. Віктор Франкл доводить, що тільки-но людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування. Поради людини, яка зазнала нелюдських випробувань, варті того, щоб бути почутими.

Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу : Психолог у концтаборі / В. Франкл ; [пер. з англ. О. Замойської]. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. - 160 с.

Книга, варта уваги. Саме в німецьких концентраційних таборах, з власного досвіду та спостережень за іншими в'язнями, автор дійшов висновку, що людина здатна пристосуватися до будь-яких умов, якщо вона має мету, сенс життя... Натомість, людина, що втрачає сенс буття, приречена на смерть. В.Франкл зауважує, що марно шукати сенс свого життя у чиїхось роздумах чи міркуваннях: кожна людина є унікальною і неповторною, тож і сенс буття кожної особистості є єдиним і неповторним. Тому шукати сенс життя слід в собі, а не ззовні. Автор вказує на три шляхи реалізації та пошуку своєї мети: через дію та творчість, через кохання та дослідження іншої людини та через страждання... Особлива увага у книзі приділяється саме темі страждань. Автор стверджує: навіть у нелюдських умовах, у тяжких стражданнях можна знайти сенс і саме він стане тією опорою, що надасть сил жити далі... В.Франкл стверджує, що у людини можна відібрати все, але не можна позбавити її останньої свободи: вільно обирати свою реакцію на обставини, що складаються в житті певної особистості. Книга читається на одному подиху.

БОГДАН СТУПКА

Той, що пішов. І залишився назавжди

До 85-річчя від дня народження Богдана Ступки

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Саме цей вірш Ліни Костенко Богдан Ступка зачитав колись на одній із церемоній «Гордість країни». Здається, що тоді цей вірш був обраний з певною місією. Він наче розкрив біль актора, його думки, його історію.

Геніальність актора, артиста, вчителя, батька, та просто людини не виміряти й навіть сьогодні, коли його вже немає серед живих. Зігравши велику кількість великих ролей у кіно, він запам’ятався як справжній українець, патріот, той, хто любить свою країну, той, кого не зламає навіть зрада. Кажучи про зраду, згадується яскрава роль у фільмі «Тарас Бульба», там його герой без жодного сумніву та жалю вбиває власного сина за зраду. Та й більша частина головних ролей Ступки була пов’язана з Україною – тою, яка колись страждала та витримала багато випробувань. Можливо, лише він і міг так талановито розкрити образ українців, боротьби, свободи та волі.

Маючи величезну відданість роботі, Богдан Ступка був чудовим сім’янином. Усе життя він прожив з однією жінкою – Ларисою Корнієнко. Він наголошував, що, якби не вона, можливо, й не був тим, ким став.

«Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою», – сказав Ступка. Дивлячись на життя актора, можна сказати, що це був його девіз. Завжди усміхався, радів життю, закликав любити Батьківщину – саме це перше, що спадає на думку при згадуванні його імені. Таким він і залишиться назавжди в серцях мільйонів українців.

Олена Чирак

22 липня 2012 року не стало відомого українського артиста Богдана Ступки. За 70 років життя артист втілив 100 ролей у фільмах та має в творчій скарбничці більш ніж 100 робіт в театральних виставах.

Актор Богдан Ступка став справжнім символом українського кіно. Багато стрічок за його участі добре відомі багатьом українським глядачам.

Цікаві факти про актора:

Богдан Ступка не мріяв бути актором. В юні роки Богдан Сильвестрович не мріяв стати артистом. Та й мати його не дуже хотіла для нього акторської долі. Адже її чоловік, Сильвестр Дмитрович – усе життя присвятив сцені. Його дружина бачила на власні очі – наскільки важка праця артиста.

Після завершення Львівської середньої школи Богдан Ступка спродував поступити на хімічний факультет місцевого університету. Однак іспити йому скласти не вдалося. Тому Ступка вирішив влаштуватись в обсерваторію лаборантом. Але й астроному з нього не вийшло.

Ступка народився в творчій родині. Богдан Сильвестрович Ступка народився в невеличкому селі Куликів на Львівщині. Творчість оточувала хлопця з ранніх років. Батько артиста, Сильвестр Дмитрович співав у складі хору оперного театру. Солістом був і дядько майбутнього талановитого актора. Батько постійно брав маленького Богдана із собою на вистави. Однак вперше бажання виступати на театральній сцені в хлопця виникло не в театрі, а на шкільній сцені. Саме там в 10 років він зіграв Дідуся Мороза.

Зіграв більше 50-ти ролей в театрі. З 1 травня 1961 року Богдан Ступка працював артистом у Львівському академічному театрі імені Заньковецької. Там він провів 17 років та встиг зіграти на сцені більш ніж 50 ролей. В 1978 році педагог Сергій Данченко, який був ментором Ступки у Львівському театрі – перейшов працювати в столичний театр імені Франка. І відразу запросив свого учня працювати із ним.

Богдан Ступка був не тільки актором. Богдан Ступка працював не тільки актором, а ще й обіймав посаду міністра культури і мистецтв України. Увійшов до складу команди Віктора Ющенка. Богдан Ступка на посаді міністра пропрацював 18 місяців. Потім, коли влада змінилась – пішов з уряду. Бо почалась хвиля анонімних доносів, проти яких в нього вже не було імунітету.

Актор мав колекцію капелюхів. Богдан Сильвестрович був дуже елегантним чоловіком. Він полюбляв носити краватки у вигляді метеликів, а ще – колекціонував капелюхи. Зараз в будинку, де з 1987 по 2012 рік жив Богдан Ступка – облаштували меморіальний горельєф. Автор та скульптор творіння Микола Зноба зобразив актора на ньому в образі та з… капелюхом.

Слава Богдана Ступки вийшла за межі планети Земля. В 2008 році співробітники Андрушівської астрономічної обсерваторії. Що в Житомирській області – відкрили новий астероїд та назвали його на честь Богдана Ступки. Тож, можна казати, що слава українського артиста простягалась до самого Космосу.

Богдан Ступка фанатів від футболу. Актор окрім театру захоплювався футболом. Вболівав за команду «Динамо». Дивився майже усі матчі, окрім тих, котрі йшли під час його спектаклів.

Артист вбачав в футболі та акторстві багато чого спільного. Обидві діяльності були просякнуті творчістю та імпровізації. У виставі «Украдене щастя» Богдан Ступка використав жест покачування, за яким підгледів під час спостереження за тренером Валерієм Лобановським.

Сам вигадав собі прізвиська. Богдан Ступка називав сам себе «Актьор Актьорич». По-батькові в артиста було Сильвестрович і тому на знімальному майданчику він хотів, аби його називали Сильвестр Сталоновий (на манер американського актора). Також Ступка полюбляв, коли колеги називали його Ступочкою або Бодею. Незважаючи на велику кількість нагород та регалій Богдан Ступка не дуже любив пафос.

Про Україну та українців

• Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.
• Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Головне, що варто розуміти українцю, – це те, що він унікальний, тому що вільний!

Рекомендуємо для читання книги про Богдана Ступку, які є в фонді нашої бібліотеки.

Богдан Ступка : митець і людина / автор-упорядник М. Лабінський. – Київ : Книга, 2008. – 240 с. : тв. – (Б-ка Шевченківського комітету).

Богдана Сильвестровича Ступку ще за життя називали «актором № 1», його обожнювала публіка не лише нашої країни, а й за кордоном. Понад півстоліття ім’я митця було знаковим для української національної культури. Більшість ролей, які зіграв актор у театрі та кіно, ввійшли до літопису сценічного та кіномистецтва України. Пам’ять про Б. С. Ступку живе в серцях людей і донині.

До 80-річчя від дня народження актора театру і кіно, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдана Ступки, працівники відділу художньої культури та мистецтва підготували віртуальну виставку «Богдан Ступка – митець і людина».

Збірка статей, роздумів самого актора, інтерв'ю про дитинство й юність, а також спогади про роботу у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Окремий розділ присвячено праці над роллю Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя» Івана Франка.

Загребельний М. Богдан Ступка / М. Загребельний. – Харків : Фоліо, 2017. – 120 с. : тв. – (Знамениті українці).

Річард III і король Лір, гетьман Мазепа і Тев’є-молочник, Леонід Брежнєв і Тарас Бульба… Це лише невеликий перелік ролей, які зіграв у театрі й кіно Богдан Ступка (1941-2012) – видатний український актор, лауреат багатьох премій, народний артист УРСР (1980) та СРСР (1991), Герой України (2011), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня. У Голлівуді його порівнюють з Робертом де Ніро й Аль Пачіно. В Польщі й Росії вважають своєю зіркою, феноменом, який народжується раз на століття, на що Богдан Сильвестрович відповідав: «Я – український актор! Я собі працюю, а люди називають те феноменом. Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх…».

Мельниченко В. Богдан Ступка : (штрихи до портрета) / В. Мельниченко. – Київ : Знання України, 2001. – 217 с.

Книга була видана до 60-річчя від дня народження Богдана Ступки (2001 рік) та розповідає про особисте життя актора, його сім'ю, а також про довгу творчу співпрацю митця з видатним режисером Сергієм Данченком.

Мельниченко В. Майстер / В. Мельниченко. – Київ : Либідь, 2005. – 392 с. : іл.

У своїй третій книжці про видатного артиста сучасності Богдана Ступку автор висвітлює надзвичайно важливий у житті й творчості героя період зламу тисячоліть, насичений значною мірою етапними подіями, ролями, роздумами. Книга багато Ілюстрована.

Для широкого читацького загалу.

Запрошуємо до читання!

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Український вірш, що виявився сильнішим за радянську «Правду»

75 років тому почалася кампанія цькування Володимира Сосюри і його вірша «Любіть Україну!»

Поезію Володимира Сосюри «Любіть Україну!» українські школярі вчать у восьмому класі. Вже у виправленому варіанті – без радянського нашарування. Тобто не з переписаними на догоду Кремлю рядками, де «без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» замінено на казенну «братню дружбу». Але на якому історичному тлі було написано цей вірш? Чому його заборонили? У чому звинувачували поета? Через що довелося пройти Сосюрі? І чому рядки цього вірша – такі прості і щирі – так неймовірно свербіли радянській імперії?

50-ті роки: апогей сталінізму

Кінець 40-х, початок 50-х років ХХ століття в Радянському Союзі були роками «золотого, кривавого Тамерлана» – так Володимир Сосюра згодом назве добу пізнього сталінізму в листі до свого давнього грузинського друга Георгія Наморадзе. З одного боку, Сталін – «батько народів» у зеніті диктаторської слави, а з іншого – країна, що оговтувалася від безпрецедентної за втратами і руїною війни.

Попри те, що перемога над гітлерівською Німеччиною начебто мала б пом’якшити режим, зробити його більш гуманним, цього не сталося. В країні тривали репресії: різноманітні «чистки», кампанії боротьби, арешти. Ось лише декілька прикладів: кампанія боротьби з «безродними космополітами», боротьби з «формалізмом», «Ленінградська справа», «Мінгрельська справа», справа Єврейського антифашистського комітету, справа лікарів тощо. У липні 1951-го арештували навіть Віктора Абакумова – всесильного очільника чекістського відомства.

Після відомого тосту Сталіна про «великий російський народ-переможець», республіками прокотилася чергова хвиля репресій. Не оминула вона й Україну, з якою у Сталіна були власні рахунки.

«Буржуазний націоналізм», або Знову бандеревці

6 липня 1951 року Президія правління Спілки радянських письменників України на своєму засіданні заслухала повідомлення голови СРПУ Олександра Корнійчука про редакційну статтю газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Російською заголовок лунав більш жорстко: «Против идеологических извращений в литературе». Звісно, слово «извращений» можна було замінити на більш нейтральне: «искажений», але перевагу – цілком свідомо – надали саме першому варіанту. Як писала «Радянська Україна», «Президія правління СРПУ одностайно визнала цю статтю цілком правильною і сприйняла її як вияв більшовицького піклування про радянську літературу, як допомогу партії Леніна-Сталіна письменникам Радянської України в боротьбі проти проявів буржуазного націоналізму...»

Анонімна стаття в «Правді», що означало пряму директиву ЦК ВКП(б) та особисто Сталіна, з’явилася 2 липня 1951 року, через декілька днів після закінчення Декади української літератури і мистецтва, що начебто пройшла з чималим успіхом. У статті критикувався вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!» як «ідейно порочний твір»: «Вірш В. Сосюри «Любіть Україну»... викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра... Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.» – йшлося у «Правді».

Небезпечний вірш

«Любіть Україну!» поет написав у травні 1944 року, під час війни. Згодом він став окрасою збірки поезій «Щоб сади шуміли», за яку Сосюра у 1948-му отримав Сталінську премію І ступеня (100 тис. рублів). Саме для цієї збірки Сосюра, розуміючи небезпеку рядків «без неї ніщо ми…», замінив на цілком лояльні, в радянському дусі, про «братні народи». У 1951 році вірш було перекладено російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим і опубліковано у журналі «Звезда», – але перекладено саме з тими першими, «небезпечними рядками», які наприкінці війни якось недогледіли, пропустили. Після появи «Любіть Україну» в російському перекладі і в російському журналі Сосюру звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі».

Після розгромної статті в «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати. Заборону з вірша зняли лише у 1958 році – через п’ять років після смерті Сталіна.

Безхмарне небо декади і грім із  «Правди»

У романі-сповіді «Третя рота» Володимир Сосюра доволі детально описує все те, що з ним трапилося влітку 1951 року.

З 15 по 26 червня 1951 року в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва. Помпезний захід, на якому «старшому брату» демонструвалися соціалістичні мистецькі «звершення»: опера, балет, пісні, танці, вистави, літературні твори. Переважно етнографічні за формою: опери «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», балет «Маруся Богуславка», вистава «Мартин Боруля» тощо. Письменницький цех представляли Рильський, Тичина, Бажан, Сосюра, Корнійчук. Захід мав продемонструвати розквіт «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури радянської України. До Москви поїхали 1200 українських культурних діячів. Москвичі (здебільшого українці, що осіли в білокаменній) влаштовували гостям аншлаги. «У Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали – поетів, співаків, артистів... Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати. Радісно ми поверталися до Києва...» – обережно пише Сосюра.

І раптом, одразу після повернення, розгромна стаття в «Правді»: «…як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди», в якій мене за вірш «Любіть Україну»… названо, по суті, націоналістом за те, що я нібито пишу за Україну поза часом і простором…»

Публікація в центральній московській газеті спричинила ефект доміно та пресинг на місцях. Редакційну статтю «Правди» 3 липня передрукувала «Радянська Україна», 4 липня – абсолютно всі обласні газети УРСР, а згодом – літературні журнали «Вітчизна» та «Дніпро». Це була кампанія колективного осуду. Преса детально, із задоволенням висвітлювала Пленум Спілки письменників України. Газети публікували промови колег Сосюри, які почали його таврувати.