Люди культури, яких забрала війна. Ірина Осадча: М’який спротив
.jpg)
Кажуть, коли починається війна і ворог наближається до оселі, люди діляться на три типи: тих, хто тікає; тих, хто бере до рук зброю; і тих, хто готовий жити в окупації. Перше передбачає своєчасний план евакуації. Друге вимагає хоробрості. Третє означає життя в беззаконні і страхові. Найскладніше в останньому – зберегти себе.
Директорка Куп’янського краєзнавчого музею Ірина Осадча загинула 25 квітня 2023 року. Вона пережила окупацію, погрози російських військових, евакуацію сім’ї посеред боїв за звільнення міста . При цьому їй вдалося спочатку заховати від росіян, а згодом вивезти в Харків столітні вишивані сорочки, які зберігалися в музеї.
Не здолавши духу Осадчої під час окупації, росіяни вбили її опісля, поціливши в музей ракетою С-300. Так директорка зберегла експонати, але втратила життя.
Ірина Осадча очолила Куп’янський краєзнавчий музей 2014 року. За десять років її керівництва із занепалого районного культурного закладу він перетворився на один із найцікавіших на Харківщині. «Музей було засновано 1972 року для того, щоб зберігати пам’ять та історію нашого славетного міста», – зазначала директорка на одній з місцевих телевізійних програм за кілька років до вторгнення.
Попри керівну посаду, Ірина Анатоліївна сама любила проводити екскурсії: розповідала про походження назви Куп’янська від наритих місцевими бабаками купок, про місцевий побут, матеріальну культуру, показувала оригінальну карту міста 1902 року, згадувала про життя в Куп’янську корифея українського театру Марка Кропивницького. На одному з відео в соцмережі Осадча власноруч показує дітям з харківської школи-інтернату, як працює стародавній ткацький верстат.
З моменту заснування музею і до останніх днів експонати здебільшого приносили старожитці. Якось місцевий мешканець запропонував забрати з його подвір’я ткацький верстат. Директорка погодилася, полагодила верстат і навчилася на ньому працювати. По одну з деталей довелося їхати аж до Києва, а уроки прядіння брати в старожитців із навколишніх сіл. Зрештою верстат став одним із найцікавіших артефактів музею.
«Килимки клали майже в усіх будинках Куп’янська і Куп’янського району. Досі в бабусь у селах можна побачити такі виткані килимки», – розповідала Осадча харківським школярам. Після такої екскурсії умоглядна фраза про зв'язок поколінь ставала для дітей особистим тактильним досвідом.
«А ще [у музеї] були вишиванки, старовинний жіночий одяг, прикраси, давнє клаптикове шиття, домашнє начиння, колекція глечиків та прасок», – згадує Світлана Рязанова , яка 2017 року ініціювала поїздку харківських учнів зі школи-інтернату до Куп’янська.
«Після відвідин музею я згадав, як прабабуся пряла на веретені з колесиком, влітку виносячи його у двір, – розповідає Андрій Сошников, який приїздив до Куп’янська у відрядження. – Моя мама підтвердила цей спогад, що так несподівано виринув із-під пластів дитячої пам’яті». Особистий інтерес Осадчої до локальної спадщини повертав відвідувачам призабуту власну історію.
За десять років роботи в музеї Осадча нитка за ниткою ткала килимок пам’яті свого краю. Мабуть, відчувала, що така її дія повертає іншим причетність, а разом з тим відповідальність – щонайменше за той невеликий клаптик землі під килимком.
Коли російські військові увійшли до міста, Ірина Осадча не дбала про власну евакуацію. Натомість ховала світлини учасників АТО, які з 2014 року висіли в експозиції музею. Перш за все окупанти розшукували тих, хто раніше воював проти них на сході України.
Зовсім скоро росіяни заборонили Осадчій покидати місто. «Наголосили, що вона медійне обличчя, а тому повинна залишитися. В разі відмови працювати в музеї погрожували відправити в так звану кімнату для роздумів», – розповідає донька загиблої Альона Якутіна. Зі свідчень із деокупованих міст відомо, що в таких кімнатах на людину чекали зовсім не роздуми, а допити і тортури.
«У ті рідкісні моменти, коли нам вдавалося зв’язатися під час окупації, мама стверджувала, що все добре, але на екрані я бачила заплакані очі. Її весь час прослуховували й контролювали», – згадує донька. Проте Осадча не здавалася і знаходила сили та способи зберегти власну цілісність в оточенні ворога.
Їй вдалося заховати не лише фотографії військових та їхній бойовий прапор з підписами бригади, а й старовинні вишивані сорочки з експозиції музею. Ба більше, навіть під час окупації Осадча ходила на роботу у вишиванці і розмовляла куп’янським суржиком. Такими позірно невинними жестами вона живила свою гідність. У місцевій ідентичності Осадча черпала потенціал для м’якого спротиву окупації.
Черговим викликом для директорки стало завдання окупантів організувати свято до дня міста. Проте вигадливість Осадчої і тут не підвела. Цього дня вона роздавала на площі написану українською мовою книжку спогадів «Куп’янщина в потоці історії» та магніти із зображенням міста на тлі жовто-блакитного прапора. Звертаючись до локальної історії, директорка нагадувала містянам, що Куп’янськ – це Україна.
Ірина Осадча добре знала не лише історію краю, а й власне коріння. Вона створила фотоальбом із родинним деревом кількох поколінь. Окрім об’єктів матеріальної спадщини, директорка музею збирала по селах приповідки й казки.
«Моїй трирічній племінниці мама розповідала казку про пиндика. Пиндиковий куп’янською говіркою означає діловий. Сюжет нагадував оповідку про Івасика-Телесика, який перехитрив змію, посадив її на лопату і запік у печі. Ми сміялися, що інші бабусі про колобка дітям розповідають, а мама – про пиндика», – пригадує Альона Якутіна. На жаль, під час ворожої атаки на музей архів казок був знищений.
Серед усіх родинних спогадів знаковою для Осадчої була історія дідуся Григорія. Воюючи в лавах радянської армії, чоловік потрапив у німецький полон. По закінченню Другої світової радянських полонених потягом відправляли додому. Побачивши за вікном рідну Куп’янщину, виснажений і схудлий, Григорій знайшов сили вистрибнути з поїзда. Але вдома чекала інша небезпека. Військових, яким вдалося вижити в німецькому полоні, радянська держава звинувачувала в колабораціонізмі й ув’язнювала. Щоб уникнути такої долі, Григорій перейменувався на Георгія і ніколи не зізнавався, що воював. Можливо, саме ця історія була для Осадчої першим уроком спротиву.
«Відвідини прабабусі та розповіді про минувщину були для нас із сестрою особливим сімейним дійством, – згадує Альона Якутіна. – Зараз я розумію, що так мама прищеплювала нам відчуття зв’язку поколінь, яке ми тепер маємо передати її онукам».
Після звільнення Куп’янська кожного, хто займав будь-яку адміністративну посаду, чекала розмова з правоохоронними органами України. Ірину Осадчу українська держава визнала невинуватою – директорка залишалася в Куп’янську, щоб зберегти музей та його експонати.
Кажуть, сорочки, як після звільнення Осадча евакуювала до Харкова, викликали справжнє захоплення у співробітників обласного музею. Ірина Анатоліївна почала побоюватися, що такі цінні об’єкти після перемоги буде складно повернути у Куп’янський музей.
У день загибелі Осадча планувала вивезти останню партію експонатів із жорстоко обстрілюваного росіянами Куп’янська. На той момент музей був єдиним у районі вцілілим закладом культури. Після його знищення на Куп’янщині не залишилося жодного.
Російська ракета поховала артефакти, які Осадча намагалася врятувати, під руїнами музею – колишньої чоловічої духовної семінарії. Але ні втрата історичної будівлі, ані втрата експонатів не така страшна, як загибель людини, що формувала зв’язки між історією та сучасниками.
Ірина Осадча дала всім урок культури пам’яті, а також показала потенціал м’якого спротиву. Неначе тому пиндикові, їй вдалося перехитрити російську змію і посадити її в піч замість себе. Але змія повернулася з помстою. І забрала найцінніше – життя.
Мар’яна Матвєйчук
.jpg)
.jpg)
