РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».

ЯНІНА ЯЦЕНКО

Земля справжньої жінки

Яніна Яценко: до 100-річчя від дня народження

Величезний гідрологічний парк, який прикрашає Полтаву завдячує своїм своєю появою та розквітом жінці, яка віддала йому 40 років свого життя. Йдеться про Яніну Яківну Яценко. Вона пам’ятала всі рослини, які висадила власноруч, всіх хто допомагав їй у цій нелегкій справі та тих, хто перешкоджав роботі.

У віці 90 років у 2016 році Яніна Яківна померла, але вона продовжується у своїй справі, кожна екзотичне дерево та кущ пам’ятає її турботу та відкрите серце.

Дендрологиня народилася 1926 року у Київській області. Хоча все дитинство провела у на Полтавщині, адже її батько був відомим дослідником, працював на сільськогосподарській станції та мав кандидатський ступінь у галузі сільськогосподарських наук.

Вищу освіту Яніна Яківна отримала в Харківському сільськогосподарському інституті на факультеті плодоовочівництва. Згодом 5 років працювала у Вінниці, де займалася підготовкою голів колгоспів у школі. У 1955 році продовжила роботу у Полтаві, у сільськогосподарському технікумі викладала лісівництво і лісомеліорацію та овочівництво.

Другу вищу освіту отримала на педагогічному факультеті Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. У 1962 році отримує вирішальну для свого життя посаду інженера з озеленення новоствореного парку «Поле Полтавської битви». Хоча і пригадує, що зарплатня, яку пропонували, була вдвічі меншою, ніж вона мала в технікумі, згодилася без роздумів. Науковиця береться за власний проєкт дендрологічної частини парку, під яку відводиться площа в 100 га.

За проявлену відданість та фаховість Яніно Яківну переводять на посаду інженера з благоустрою в горкомунхоз, на її плечі лягає керівництво по озелененню всього обласного центру.

Спочатку працювали без проєкту. Схеми окремих зон розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проєкт дендролога Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідувача відділу дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

Методом народної толоки створили ділянки «Лісостеп» і «Українська діброва», посадили бузок на схилах західної балки. Частиною парку став старий Яківчанський ліс – єдиний свідок Полтавської битви. Нині в цьому зеленому куточку Полтави майже 260 видів і форм рослин. Серед них такі, що вже стали рідкісними на своїх батьківщинах – у Казахстані і на Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви за місцем походження рослин.

Виростити цю красу було непросто. Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко знаходила заміну рідкісним деревам і рослинам завдяки своїй участі у Раді ботанічних садів і дендропарків України.

«На всіх зборах цієї організації, – розповідала вона, – я нагадувала колегам-науковцям, що на околиці Полтави відведено чималу площу під ландшафтний парк, але її нічим засадити. І незабаром з усіх куточків країни на мою домашню адресу стали надходити посилки з насінням. Та більшість садивного матеріалу я завезла із Тростянецького дендропарку на Чернігівщині».

А навесні 1963 року заклали розсадник, який задовольнив потреби парку. Та Януся (так ласкаво її називали в місті) продовжувала роботу 28 років, доки не вийшла на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку частенько навідувалася в дендропарк. Залучала громадськість, коли треба було захистити заклад. Лише завдяки їй через цю зелену оазу не проклали залізницю і лінії електропередач, а територію розширили до 124 гектарів.

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Ось добірка, яка допоможе відповісти на запит що почитати новачку:

Бредбері Рей. 451' за Фаренгейтом / Р. Бредбері ; [пер. з англ. Є. Крижевича]. – [Тернопіль] : Видавництво - Богдан, [2024]. – 272 с.

Що трапилося з нашим світом? Чому пожежники спалюють будинки, а не гасять пожежі? Чому люди не читають книги, не ходять пішки і майже не розмовляють одне з одним? Як виглядатиме наша Земля та якими будуть люди, якщо заборонити їм читати книги? Зі сторінок одного з найкращих творів Рея Бредбері ви дізнаєтеся, як люди навчаться зберігати книги для наступних поколінь, хто повстане проти пануючої системи і як зустріч із «чудною» дівчиною Кларіс змінить життя пожежника Ґая Монтеґа…

Лаконічний стиль і напружений сюжет роблять твір доступним і захопливим навіть для тих, хто тільки починає знайомство з класикою.

Ролінг Джоан. Гаррі Поттер і філософський камінь / Д. К. Ролінг ; пер. з англ. В. Морозов. – [49-ве вид.]. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025. – 315 с.

Гаррі Поттер – сирота й живе із Дурслями, своїми дядьком, тіткою і двоюрідним братом. Родичі ненавидять племінника й роблять перебування у їхньому дому максимально нестерпним. Проте на одинадцятий день народження хлопчика стається дивовижа – він зустрічається із Геґрідом, який розповідає Гаррі, що той є чарівником. Новий друг передає Поттеру листа-запрошення до школи магії Гоґвортс. З цього моменту життя хлопчика наповнюється чарівними речами. Він зустрічає справжніх друзів і опиняється у місці, яке відчуває домом. Проте скоро Гаррі розкриває страшну правду про смерть своїх батьків і походження шраму на своєму чолі. Він дізнається про загрозу, що нависла над чарівним світом. Але хлопчик із друзями сповнені рішучості боротися і не дати злу зруйнувати все, що вони люблять.

Захопливий сюжет, яскраві персонажі та легкий стиль роблять цю книгу ідеальною для початку читання.

Руні Саллі. Нормальні люди / С. Руні ; з анг. пер. А. Коник. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 312 с.

У школі Маріанна з Коннеллом вдають, наче не знають одне одного. Він — популярний та улюблений усіма, вона – самотня дивачка, з якої відкрито насміхаються. Однак між ними виникає дивовижний зв’язок, який вони вирішують тримати в таємниці і який відтоді назавжди змінює їхні життя. Пізніше, у дублінському коледжі, Маріанна впевнено вписується у тамтешнє товариство, а Коннелл незграбно шукає своє місце серед столичної богеми.

За роки навчання вони постійно кружляють одне довкола одного, то віддаляються, то зближуються, але все одно між ними лишається щось, що неймовірним чином притягує їх одне до одного. Поміж іншими стосунками, Маріанниним потягом до саморуйнування, Коннелловою депресією вони випробовують, як далеко можуть зайти у своєму прагненні бути просто собі нормальними людьми і врешті – несподівано врятувати одне одного.

Мінімалістичний стиль робить текст доступним і глибоким водночас.

Олкотт Луїза Мей. Маленькі жінки : роман / Л. М. Олкот ; пер. з англ. І. Бондаренко. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, [2017]. – 408 с.

Історичний роман дорослішання від Луїзи Мей Олкотт розповідає про чотирьох сестер Марч – Меґ, Джо, Бет і Емі, які ростуть у часи Громадянської війни в США. Поки батько служить на фронті, дівчата разом із матір’ю вчаться долати труднощі, підтримувати одна одну й шукати власний шлях у житті. Щоденні радощі, мрії та випробування поступово формують їхній характер і показують, як дитинство зникає, й доводиться починати приймати дорослі рішення.

Простий стиль і життєві ситуації роблять книгу комфортною для читання.

Класика американської літератури, яка має багато театральних адаптацій та екранізацій для телебачення та кінотеатрів.

Флінн, Гіліян. Загублена : [роман] / Г. Флінн ; [пер. з англ. Н. Гайдай]. – [Київ] : КМ-БУКС, [2017]. – 480 с.

Ґіліян Флінн – відома американська письменниця, сценаристка, авторка коміксів та колишня телевізійна критикиня журналу «Entertainment Weekly».

Нік та Емі Данни саме збираються святкувати п'яту річницю шлюбу, коли Емі зникає. Поліція підозрює Ніка в убивстві дружини. Друзі Емі раптом починають розповідати, що вона боялася чоловіка, що мала від нього секрети. Він присягається, що це неправда. Однак поліція перевіряє його комп'ютер і виявляє дуже дивну історію пошуків. Нік запевняє, що він тут зовсім ні до чого, та чи можна йому вірити? А тут ще ці наполегливі дзвінки на його мобільний телефон...

То що ж насправді сталося з чарівною Ніковою дружиною?

Номіновано як один із найулюбленіших в Америці романів за версією PBS The Great American Read.

За мотивами трилера «Загублена» відзнято однойменний фільм з Беном Аффлеком та Розамунд Пайк у головних ролях.

Напруга та несподівані повороти змушують не відкладати книгу.

Арментраут Дженніфер Л. Кров і попіл: Із крові й попелу / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2022. – 608 с.

Кров і попіл: Війна двох королев / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2023. – 768 с.

Кров і попіл: Королівство плоті й вогню / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2024. – 688 с.

Кров і попіл: Корона з позолочених кісток / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2022. – 688 с.

Пенеллафі Балфур або ж Маківка втратила батьків у дитинстві й сама ледве вижила. На згадку про це їй лишилися нічні жахіття та глибокі шрами на тілі. Проте ця трагедія виявила в ній обрану – Діву, якій після проходження обряду Вознесіння призначено стати рятівницею Королівства Соліс. Проте дівчина не має ніяких благ зі свого високого положення, тільки обмеження, обов’язок ховатися під вуаллю і знущання від герцога, у замку якого вона живе. Але Маківка не зі слабких, тому таємно тренується битися, влаштовує заборонені прогулянки за межі замку, використовує свій дар, щоб допомогти людям. Вона прагне пізнати кохання, і їй припадає до душі золотоокий гвардієць Гоук. Несподівано дівчина зустрічає його під час однієї з вилазок, і між ними спалахує небезпечна іскра. Коли ж він стає її особистим охоронцем, стримувати почуття стає все важче.

Горіха Зерня, Т. Доця / Т. Горіха Зерня. – [Київ] : Білка, [2019]. – 284 с.

Це книга про любов. У ній немає жодного слова на «лю…», але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами й нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою головою.

Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року в Донецьку. Донбас – це точка обнулення, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховано потрібні відповіді. Там, де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут герої ня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору.

Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна – це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.

Сильний роман про події в Україні і внутрішню трансформацію героїні. Емоційність і жива мова тримають увагу.

Видання представлені у фонді бібліотеки.