ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ

Найвідоміші літературні премії і цікаві факти про них

Кожного року створюється безліч літературних творів різних жанрів, народжується все більше письменників. Тому і існують різноманітні літературні премії, про найвідоміші ми розповімо вам нижче.

1. Найвідоміша премія, про яку знає кожен і в кожному куточку світу – Нобелівська премія, яка присуджується науковцям за видатні дослідження та революційні винаходи. Проте, існує і Нобелівська премія з літератури. Вона вважається однією з найпрестижніших та вручається кожного року Шведською Королівською академією. У 2018 році премію отримала польська письменниця українського походження – Ольга Токарчук. А вже 2020 року Нобелівською премією з літератури нагородили американку Луїзу Глюк.

2. Букерівська премія. Букерівська премія (The Man Booker Prize) – одна з найпрестижніших літературних премій. Вперше її вручили у 1969 році і спочатку присуджували авторові, який проживає в одній з країн Великої Британії за роман, написаний англійською. Тоді премію отримав Персі Говард Ньюбі за твір "За це доведеться відповісти".

Починаючи з 2014 року на неї можуть претендувати твори письменників будь-якої національності, написані англійською мовою та опубліковані у Британії. У різні роки її переможцями ставали такі відомі письменники як Айріс Мердок, Салман Рушді, Джон Кутзее, Кінгслі Еміс, Ієн Мак'юен тощо. П'ять лауреатів Букерівської премії – Вільям Ґолдінґ, Надін Гордімер, Від'ядхар Сураджпрасад Найпол, Джон Кутзее і Ішіґуро Кадзуо – згодом отримували Нобелівську премію з літератури. про неї кажуть: «Найпрестижніша, після Нобеля». Нагорода нагород або Букер Букерів – ще одна нагорода заснована організаторами Букерівської премії на честь сорокаріччя існування. Букер Букерів вручалася у 1993 (на 25-річчя) та у 2008 році, призером у двох випадках виявилася одна й та сама книга Салмана Рушді «Північні діти».

3. Пулітцерівська премія. Одна з найвідоміших нагород Сполучених Штатів Америки у галузі літератури, журналістики, музики і театру. Премія вручається уже трохи більше 100 років! Цікаво, що на відміну від Нобелівської чи Букерівської премії, Пулітцерівська не має логотипу. Лауреат отримує грошове заохочення і сертифікат – ніяких статуеток, медалей тощо.

4. У світі дитячої літератури найпрестижнішою вважається премія імені Г. Х. Андерсена. І хоч ця премія вважається «най-най», ніякої грошової нагороди за неї не дають, призи напрочуд своєрідні, у своєму дитячому стилі. До речі, серед українських дитячих письменників премію Андерсена пощастило здобути Всеволоду Нестайко за його чудовий пригодницький роман «Тореадори з Васюківки». Ви ж читали його в дитинстві?

5. Премія імені Астрід Ліндґрен. Щороку одному з видатних письменників чи ілюстраторів світу за досягнення в літературі для дітей та юнацтва вручають Меморіальну премію імені Астрід Ліндґрен. Її засновано урядом Швеції 2002 року. Передбачається, що твори лауреата близькі по духу до творчості видатної письменниці. На цю премію не номінують посмертно, тож тексти переможців – це актуальна література, цікава сучасним дітям.

Цікавий факт, письменниця на честь якої названа премія, у свій час була нагороджена премією Андерсена.

У світі існує ще безліч премій – це і Всесвітня премія фентезі – для всіх любителів цього жанру, премії родом з Франції (Гонкурівська, Міжнародна премія Симони де Бовуар), Німеччини (Премія імені Йоганна Гете) тощо.

Україні також є чим похизуватися – це і відома Шевченківська премія, премія імені Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Плужника.

Національну премію України імені Тараса Шевченка  вважають найвищою в Україні державною нагородою для діячів культури. Її присуджують лише один раз за життя митця за твори, які «є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства». Номінантами можуть бути як громадяни України, так і представники інших держав. У різні роки серед переможців були діячі культури з Німеччини, Польщі, США, Бразилії та навіть Росії (востаннє премія поїхала до цієї країни у 2004 році).

Національну премію України імені Тараса Шевченка присуджують у сімох номінаціях: література, публіцистика й журналістика, літературознавство й мистецтвознавство, музичне мистецтво, театральне мистецтво, кіномистецтво, візуальні мистецтва.

Зародження головної премії: від «республіканської» до «національної»

Історія Шевченківської премії почалася в 1961 році, під час радянської «відлиги». Саме цей рік став знаковим для заснування нагороди, адже тоді відзначали 100-ті роковини від дня смерті великого поета. Радянська влада використовувала образ Тараса Шевченка та любов українців до нього для своєї пропаганди, тому й була змушена поступитися патріотичному натиску громадськості з приводу вшанування його постаті. Так 20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР заснували Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка.

Тож, пишіть, читайте, розвивайтесь та перемагайте!

СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА

Біобібліографічний покажчик присвячений Софії Яблонській – унікальній постаті, яка поєднала в собі талант письменниці, фотографки, кінооператорки та безстрашної мандрівниці, одній із перших жінок, які представили Україну у світовій культурі через подорожі, літературу та візуальні мистецтва. Спадок Софії Яблонської «повертається додому» як свідчення свободи бути собою та сміливо йти власним шляхом. Видання адресовано для читачів, яким цікава Україна у світі й світ в очах українки, для тих, хто цінує мандрівну прозу, яскраві характери та жінок, що випереджають час.

Софія Яблонська – українка яка підкорила світ : біобібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 36 с.

Прочитать другие публикации на Calaméo

ЄВГЕН ГУЛЕВИЧ

Люди культури, яких забрала війна. Євген Гулевич: сучасний мислитель

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року у Львові. Згодом разом з батьками переїхав у Калуш, де навчався у Калуській загальноосвітній школі № 2. 1995 року вступив на факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Закінчивши навчання (2000 рік), працював журналістом у виданнях «Експрес» і «Поступ». Упродовж 2000–2002 рр. навчався в міжнародній вищій школі інтерпретації та перекладу художніх і науково-гуманітарних текстів «Перекладацька майстерня» під керівництвом Марії Габлевич, яка діяла при Центрі гуманітарних досліджень ЛНУ. 2003 року став одним із перших студентів Експериментальної магістерської програми з культурології та соціології ЛНУ ім. Івана Франка, співпрацюючи водночас із Центром гуманітарних досліджень. Захистивши магістерську роботу з культурології (2005), далі займався художнім і науковим перекладом, редагуванням, мистецькими й дослідницькими ініціативами у згаданому Центрі. Володів іспанською мовою.

Згодом, упродовж 2010–2015 рр., очолював його. У 2019-му став співавтором виставкового проєкту «Ангели».

Доробок

Автор культурних та критичних публікацій; збірника статей, який присвячений українській письменниці Соломії Павличко. Займався проєктом «Історії літератури», в якому сповна проявив свої здібності.

Переклав українською мовою книги письменників Хосе Луїса Раміреса «Існування іронії як іронія існування», Рея Бредбері «Щось лихе насуває», Рафаеля Шактера «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» (головний редактор), Ніла Дональда Волша «Розмови з Богом».

Співавтор культурно-мистецьких проєктів, зокрема – «Свято музики», «My future heritage», «Pinzel AR», «Ангели» (2019, під керівництвом Павла Гудімова), «Агора», «Суміжність» (2021). Один із співавторів документального фільму «Випчина. Село одного дня» (2019).

Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ, де отримав професію кулеметника та оперував німецьким MG-3. Брав участь у звільненні Херсонщини. Був двічі поранений на фронті, але щоразу добровільно повертався у стрій. 31 грудня 2022 року Євген Гулевич, позивний «Художник», загинув під Бахмутом від кулі російського снайпера. Тривалий час 47-річного молодшого сержанта вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише наприкінці березня 2023 року.

10 квітня 2023 року Євгена Гулевича поховали на Марсовому полі у Львові. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади.

Вшанування пам'яті

У жовтні 2023 року став одним з героїв фотовиставки «Честь. Мужність. Шляхетність» Львівського національного університету імені Івана Франка.

16 травня 2024 року під час відкриття Lviv Media Forum прозвучала багатоканальна аудіовізуальна інсталяція «вагоме невимовне», яка присвячена Євгенові Гулевичу.

Спогади

Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу, – так згадують Гулевича ті, хто працював та спілкувався з ним. «У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова і у надро сонця!» стремів він слідом за Богданом-Ігорем Антоничем, упорядкуванням збірки якого, зокрема, займався

Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000–2002 роках Гулевич пройшов вишкіл «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у згаданих проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором.

Гулевич складно пояснював складні речі. Часто стишував голос, провокуючи співрозмовників вслухатися, вдумуватись у суть сказаного. У дискусіях із колегами викристалізувалася культурологічна тріада «антропос – топос – тропос», тобто «людина/особистість – місце/середовище/культурний контекст – ідея/метафора/спосіб буття», довкола якої Гулевич вибудовував свої проєкти.

Високий худорлявий юнак із пильним поглядом кудись за горизонт, – таким описує один із перших спогадів про Євгена Гулевича Наталія Бабалик, його колега з Центру гуманітарних досліджень. Молодий Гулевич мав довге фарбоване волосся, зібране у хвостик. Під час навчання в університеті він створював враження загадкової особи, що, здавалося, постійно себе випробовує. Гулевич міг ходити взимку в самій футболці і штанах, гартуючи тіло і дух. Або несподівано перестати говорити тижнями – не зі зневаги до людей довкола чи ментального неспокою, а заради особистого досвіду, який він згодом описав у дослідницькій роботі про мовчання в культурі.

Друзі згадують його як людину, що вміла не лише допитуватися, але й вслухатися. Мовчати – це теж діяти. Дієслово – Гулевичів топос. Ідеться про мислення, що може виявитися тілесним, і розум, що може бути відчуттям. Вчування у світ, людей, війну було його особистою практикою, якою він радо ділився. Можливо, ідея записувати звуки війни постала від бажання почути тишу між її шумами.