ПРЕМІЯ "ВОЛЯ"

Про що розповідає нова українська література? Як нас бачать іноземні автори, які пишуть про Україну сьогодні? Проза й документалістика, прицільна увага до десятків важливих книжок – нова щорічна літературна премія «Воля» відкриває прийом заявок.

Премію засновано Міністерством культури України та Києво-Могилянською академією за підтримки ПриватБанку; партнером виступає Кафедра літературознавства імені В. Моренця НаУКМА. «Воля» відзначає нову українську літературу й літературу про Україну в трьох номінаціях, а переможець у кожній із них отримує винагороду 400 000 гривень.

«Започатковуємо «Волю», щоб підтримувати книжки, які осмислюють сучасну Україну та розповідають про неї світові. Премія відзначатиме сучасну українську літературу та книжки іноземних авторів про Україну. Це інвестиція в авторів, розвиток книжкового ринку та силу українського голосу. Партнерство держави, академічної спільноти й бізнесу дає премії професійну основу, ресурс для розвитку та перспективу на роки», – зазначила Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна.

Премія працює у трьох категоріях: найкраща прозова книжка, найкраща документальна книжка та найкраща документальна книжка іноземного автора про Україну, перекладена українською. Номінувати книжки можуть лише українські видавництва – до трьох назв у кожній із категорій. До участі приймають книжки українських та іноземних авторів (окрім громадян країн-агресорів), видані українською мовою в Україні від 1 травня 2025 до 30 квітня 2026 року.

Завдання премії ширші за відзначення нових книжок. Це підтримка літератури в Україні та її інтеграція в глобальний дискурс, промоція читання та розвиток книжкового ринку. «Воля» покликана розширити якісну увагу професійної сфери й читацьких кіл до нової літератури, дати авторам-переможцям можливість зосередитися на наступній книжці, а ринкові показати приклад того, як бізнес може підтримувати українську культуру.

«Мистецькі премії повинні реально впливати на дискурс, продажі, можливість автора працювати далі. З цією думкою ми започатковуємо «Волю». Назва нагадує: писати вільно, видавати вільно, читати вільно — привілей тих, хто має свою державу. Впевнена, що книжки з довгих і коротких списків щоразу пропонуватимуть актуальний та свіжий погляд на цю важливу для розуміння України категорію», наголосила заступниця Міністра культури України, ініціаторка й куратора – премії Богдана Лаюк.

Журі премії «Воля» очолює літературознавець і видавець, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. До складу також увійшли письменник і військовослужбовець, лауреат Премії імені Юрія Шевельова Олександр Михед; шотландський літературознавець і перекладач української літератури, член журі Міжнародної Букерівської премії (2023) Уям Блекер; письменниця та перекладачка, виконавча продюсерка Радіо Культура Ірина Славінська; літературна критикиня, редакторка у видавництві «Темпора», ведуча подкасту «Висока полиця» Богдана Романцова. Такий склад поєднує українську критику, письмо й міжнародну оптику – саме те, що потрібно премії з амбіцією звучати за межами України.

Загалом українські видавництва номінували на премію «Воля» 106 книжок.

Цього року премія відзначає нову українську літературу й літературу про Україну у трьох категоріях.

Найчисленніша категорія — «Найкраща українська прозова книжка», у якій журі розгляне 49 назв. У категорії «Найкраща українська документальна книжка» — 40 номінантів.

Шість видань змагатимуться у категорії «Найкраща документальна книжка іноземного автора про Україну, перекладена українською мовою». У цій номінації представлені книжки, вперше перекладені та опубліковані з 1 травня 2023 до 30 квітня 2026.

МИКОЛА ЯРОШЕНКО

У Миколи Ярошенка було дві пристрасті – військова служба й мистецтво. У Петербурзі його знали як генерал-майора з пензлем у руках, а в Полтаві – як художника з високими ідеалами. Часто він повертався до рідного міста, де його впізнавали за прямою поставою, уважним поглядом і тихою усмішкою людини, що жила так, як творила.

У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка зберігають картини художника на честь якого назвали музей.

Відкриття галереї в Полтаві та присвоєння їй імені Миколи Ярошенка свого часу стало справжнім революційним кроком. Сьогодні ця спадщина напряму працює на бренд міста, адже музей представляє мистецтво різних напрямів – від класичного до дитячого.

Ким був Микола Ярошенко

Микола Ярошенко народився 1 грудня 1846 року у сім’ї полтавського військового дворянина та з дитинства проявляв творчі здібності. За порадою батьків обрав військову кар’єру, навчався у Полтавському кадетському корпусі та військових училищах Санкт-Петербурга.

Паралельно він студіював мистецтво – брав приватні уроки, відвідував вечірні класи та був вільним слухачем Академії мистецтв. Учителями вважав Івана Крамського та Івана Зайцева.

Понад 20 років Ярошенко працював на керівних посадах у Петербурзі, а 1892 року вийшов у відставку в чині генерал-майора. Подорожував Кавказом, Палестиною, Сирією, Єгиптом, Італією, часто приїздив до України. Враження від цих поїздок відобразилися у його творчості.

Останні роки митець провів у власній садибі в Кисловодську, де й помер від паралічу серця. Похований біля Свято-Миколаївського собору, а на могилі встановлено пам’ятник із бронзовим погруддям роботи скульптора Лева Позена.

Спогади про полтавського митця

Навесні 1886 року в Москві художник Михайло Нестеров познайомився з Миколою Ярошенком – відомим митцем і моральним авторитетом свого часу. Зустріч відбулася у шкільній майстерні, куди Ярошенко прийшов разом із художником Прянишниковим. Тоді Нестеров почув: «Рекомендую вам Нестерова, майбутнього передвижника», Ярошенко уважно оглянув роботи Нестерова, дав кілька точних порад і запросив його до Петербурга.

Для молодих художників тієї епохи слово «передвижник» означало велику честь, ім’я Ярошенка вже тоді було добре відоме, адже його картини та портрети виставляли на пересувних виставках, а серед молоді він мав репутацію людини з високими ідеалами. Згодом Михайло Нестеров ближче познайомився з митцем і був вражений його благородством, прямотою та стійкістю:

«Ярошенко не просто творив він жив за принципами, яким сам щиро вірив, і вимагав того ж від інших», – писав російський художник.

Також, полтавського художника згадують, як людину з чіткими переконаннями та безкомпромісною позицією. Він був прямим, чесним і далеким від будь-якого лицемірства. Його погляди на життя та мистецтво збігалися – він жив так, як творив. У Товаристві пересувних виставок Ярошенко був не просто активним учасником – він був його душею. Саме там проявилася його товариськість і принциповість.

Художник Михайло Нестеров згадував, як у 1889 році познайомився з Ярошенком після виставки картини «Пустельник». Той підтримав молодого митця і запросив до себе. А зустрічі на Сергіївській, які Ярошенко влаштовував щосуботи, стали місцем живого спілкування для митців, науковців і літераторів. Там не було місця нудьзі чи поверхневим розвагам – лише щирі розмови, суперечки й натхнення.

Що втратила б Полтава без художника?

Ярошенко був тісно пов’язаний із видатними діячами свого часу – Іваном Котляревським та Володимиром Короленком. З останнім він приятелював та написав його портрет, який друзі письменника згодом подарували його родині. Роботи митця виставлялися у будинку Короленка, що також стало частиною культурної пам’яті міста.

Важливу роль у збереженні спадщини художника відіграло губернське земство, яке взяло на себе відповідальність прийняти його колекцію та створити на її основі музей. Якщо прибрати ім’я Миколи Ярошенка, довелося б викреслити й цілий пласт культурних об’єктів: будинок Волкова, кадетський корпус, вулицю Монастирську, де він часто бував, а також Дворянське зібрання, де проходили виставки Товариства пересувних художників.

Також художник підтримував дружні стосунки з місцевими митцями – Іваном М’ясоєдовим, Леонідом Позеном та Василем Волковим. Вони разом формували мистецьке середовище Полтави другої половини XIX століття. Прибравши його ім’я, фактично довелося б стерти цілу епоху культурного життя міста.

Важливо й те, що Ярошенко творив у складні часи, порушував теми соціальної несправедливості, людської гідності та репресій. Його роботи залишаються актуальними й сьогодні, адже сучасні художники можуть черпати з них натхнення та приклади того, як мистецтво здатне відображати суспільні проблеми й формувати новий погляд на життя.

Чому Ярошенко заповів свої твори Полтаві

Полтава протягом довгого часу залишалася провінційним містом, так було і у 1898 році на момент смерті митця. Залишаючись патріотом рідного міста у 1917 році за волею Миколи Ярошенка та згідно із заповітом його дружини Полтава отримала значну частину творчої спадщини художника – 100 картин, 4 скульптури та 23 альбоми з малюнками. Уже в 1919 ця колекція стала основою новоствореної Картинної галереї, яка згодом переросла у Полтавський художній музей, який нині носить ім’я митця.

У період, коли творив Микола Ярошенко існувало Товариство пересувних виставок, яке мало на меті популяризувати мистецтво не лише у столицях імерії – Москві та Петербурзі. Його учасники прагнули донести досягнення художників у різні регіони країни, зокрема й до провінційних міст. Такі виставки мали пробудити інтерес до мистецтва серед широкої публіки та зробити його доступним для кожного. За словами дослідниці Світлани Бочарової:

«Микола завжди дбав про те, щоб пересувні виставки приїжджали не лише до великих міст, як-от Харків, а й до Полтави. У збережених листах є свідчення, що він особисто контролював цей процес. Так він показував, що залишався патріотом свого рідного міста».

У цілому світогляд художника і мистецькі пріоритети сформувалися під впливом ідей Товариства пересувних художніх виставок та Івана Крамського. Уперше він показав свої роботи на четвертій пересувній виставці у 1875 році. Вже наступного року став членом Товариства, увійшов до його правління, а з 1887 року очолив його. До кінця життя залишався вірним принципам цього об’єднання та зберігав тісні зв’язки з Україною: відвідував родину, співпрацював із полтавськими митцями та організовував виставки пересувників. Українські мотиви відобразив у своїх роботах – від пейзажів і храмів до портретів художників. Останній його візит до Полтави відбувся у 1897 році.

Під час Другої світової війни 45 картин митця втратили під час пожежі у музеї, наразі у художній галереї зберігають 55 художніх робіт Миколи Ярошенка.

Картини Миколи Ярошенка – відображення епохи

У Полтаві пам’ять про художника зберігається не лише завдяки музейній колекції його творів, адже його роботи стали символом цілого покоління. Картини «Курсистка», «Студент», «Ув’язнений» відображають дух часу та проблеми суспільства другої половини XIX століття. Особливо знаковою була робота «Кочегар», у якій художник одним із перших звернувся до теми зародження пролетаріату та важкої праці простих людей.

«Ярошенко не боявся піднімати гострі соціальні питання. У картині «Невський проспект вночі» він показав життя жінок, змушених до проституції, що було сміливим і новаторським кроком для того часу. Його творчість вирізнялася демократичними поглядами та прагненням говорити про тих, кого суспільство часто не помічало».

Таким чином, Ярошенко залишився в історії не лише як талановитий художник, а й як людина, яка через мистецтво відображала соціальні проблеми та формувала новий погляд на життя. Його роботи й сьогодні нагадують про те, що мистецтво може бути голосом епохи.

«У портретах 1870–1880-х років художник показував людей різних соціальних прошарків – від інтелігенції до робітників, військових, студентів. Він прагнув передати внутрішній світ людини, її характер, переживання, гідність.»

Видатний портретист крізь роки

Дослідники творчості вважають Миколу Ярошенка талановитим художником, який умів не просто малювати портрети, а показувати внутрішній світ людини – її характер, переживання та прагнення. Він створив цілу галерею образів видатних діячів науки, літератури й мистецтв.

Його портрети не просто передають зовнішність – вони розповідають про душу людини. Саме тому його називали «Рубенсом і Гете в російському мистецтві». Головною ідеєю його творчості вважають, прагнення показати силу, гідність і красу людини, яка бореться за правду й справедливість.

Ярошенко також дуже любив природу. Він багато подорожував – був у Європі, Єгипті, Туреччині, але найбільше його вразив Кавказ. Гори зачаровували його своєю суворою красою, і він створив багато пейзажів, присвячених цьому краю: «Сніжні вершини», «Червоні камені», «Ельбрус у хмарах».

Ельбрус став головним героєм багатьох його картин. Щоб намалювати його, художник долав складні маршрути, шукав найкращий ракурс, працював із натхненням. Своєю чергою, кавказькі пейзажі Ярошенка викликали захоплення не лише у глядачів, а й у інших митців. Лев Толстой писав, що хотів би бути художником, щоб створювати такі картини, як у Ярошенка. Навіть наприкінці життя митець повертався до теми Кавказу, мабуть, вона залишалася в його серці назавжди.

Зв’язки з полтавськими митцями. Дружба з Василем Волковим

Микола Ярошенко і Василь Волков були не лише колегами, а й близькими друзями. Їхні стосунки поєднували особисте й професійне: вони підтримували один одного, обмінювалися ідеями та разом формували мистецьке середовище Полтави кінця XIX століття.

У домі Волкова часто збиралися художники, влаштовували творчі вечори, і саме там він створив графічний портрет Ярошенка у 1876 році, сповнений теплих почуттів до друга. За переказами, вони навіть малювали один одного одночасно.

Микола Ярошенко надихав товариша на серйозну творчість, переконував у його таланті й спонукав долучитися до пересувних виставок. Завдяки цій підтримці Василь Волков представив картину «Зі Страсною п’ятницею» написану у 1898 році, яка стала важливою подією в його творчості.

Їхня дружба була щирою і плідною, адже Ярошенко допоміг Волкову утвердитися як митцю, а Волков залишив у спадок портрети та пейзажі, що зберігають дух тієї доби й тепло їхнього взаємного натхнення.

ВІКТОР ФРАНКЛ

Віктор Франкл – австрійський психіатр і філософ, один із найвпливовіших авторів ХХ століття. Його книги про сенс життя, внутрішню свободу та відповідальність людини стали світовою класикою й допомогли мільйонам читачів знайти опору у складні періоди життя.

Франкл народився у Відні у 1905 році та за фахом був лікарем-психіатром. Вирішальним для його світогляду став досвід перебування в нацистських концентраційних таборах під час Другої світової війни. Саме тоді сформувалися основи логотерапії, напряму психології, що стверджує: головною потребою людини є пошук сенсу, а не прагнення задоволення чи влади.

На відміну від багатьох теорій, Франкл доводив, що навіть у найжорстокіших обставинах людина зберігає свободу вибору, зокрема свободу власного ставлення до подій. Його книги поєднують особистий досвід, глибокі психологічні спостереження та філософські роздуми, викладені простою і зрозумілою мовою.

Праці Віктора Франкла читають ті, хто шукає відповіді на питання про сенс життя, переживає кризу, втрату або внутрішнє вигорання. Його ідеї залишаються актуальними й сьогодні та нагадують, що сенс не дається готовим, його людина створює власними вчинками, вибором і відповідальністю.

1942 року він потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Аналізуючи свою поведінку та поведінку інших в’язнів, Франкл віднайшов стратегії, що утримують людину над прірвою, захищають розум від божевілля та надають сенс життю. Свій жахливий досвід виживання він описав у книжці, яка допомогла мільйонам людей віднайти себе та змінити життя. Віктор Франкл доводить, що тільки-но людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування. Поради людини, яка зазнала нелюдських випробувань, варті того, щоб бути почутими.

Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу : Психолог у концтаборі / В. Франкл ; [пер. з англ. О. Замойської]. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. - 160 с.

Книга, варта уваги. Саме в німецьких концентраційних таборах, з власного досвіду та спостережень за іншими в'язнями, автор дійшов висновку, що людина здатна пристосуватися до будь-яких умов, якщо вона має мету, сенс життя... Натомість, людина, що втрачає сенс буття, приречена на смерть. В.Франкл зауважує, що марно шукати сенс свого життя у чиїхось роздумах чи міркуваннях: кожна людина є унікальною і неповторною, тож і сенс буття кожної особистості є єдиним і неповторним. Тому шукати сенс життя слід в собі, а не ззовні. Автор вказує на три шляхи реалізації та пошуку своєї мети: через дію та творчість, через кохання та дослідження іншої людини та через страждання... Особлива увага у книзі приділяється саме темі страждань. Автор стверджує: навіть у нелюдських умовах, у тяжких стражданнях можна знайти сенс і саме він стане тією опорою, що надасть сил жити далі... В.Франкл стверджує, що у людини можна відібрати все, але не можна позбавити її останньої свободи: вільно обирати свою реакцію на обставини, що складаються в житті певної особистості. Книга читається на одному подиху.