КОХАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

10 найвідоміших історій кохання в українській літературі

Кохання – це одна з найважливіших тем у світовій літературі. Книги про кохання англійською, українською та іншими мовами дарують неповторні емоції. Українські класичні твори рясніють історіями, що відображають різні аспекти цього почуття: від щирої, жертовної любові до заборонених і трагічних пристрастей. Класична українська література англійською цікава не лише українцям, а й популярна у всьому світі. Для того, щоб читати найкращі книги про кохання, варто мати бажання й виділити трохи вільного часу. Сьогодні ми розглянемо десять незабутніх історій кохання, які стали справжніми літературними шедеврами.

Котляревский И. П. Наталка Полтавка : опера малорос. на 2 действия / И. П. Котляревский. – Київ : Дніпро, 1983. – 93 с.

Перша українська драматична п’єса, написана розмовною мовою, зрозумілою для простих людей. До цього українська література використовувала лише книжну, старослов’янську традицію. Твір з’явився в період формування національної самосвідомості.

П'єса розповідає про Наталку – чесну та вірну дівчину, що чекає на повернення свого коханого Петра. Ця історія кохання в літературі показує силу справжнього кохання, яке витримує випробування розлукою та соціальними перешкодами.

Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Маруся : повість / Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. – Київ : Дніпро, 1978. – 163 с.

Один із перших прозових творів українською мовою, написаний для її популяризації та розвитку національної літератури. У той час в Європі панував сентименталізм, і «Маруся» стала першим сентиментальним романом в українській літературі.

Це зворушлива історія кохання Марусі та Василя, яка обривається трагічною смертю головної героїні. Твір підкреслює цінність вірності та моральної чистоти. Книги про кохання іноді зачіпають делікатні теми й порушують важливі питання.

Шевченко Т. Г. Катерина : поема / Т. Г. Шевченко. – Київ : Дніпро, 1973. – 62 с.

Поема написана в період ранньої творчості Шевченка, коли він вже усвідомлював проблеми соціальної нерівності та національного поневолення. Вона відображає важку долю українських жінок у кріпацькому суспільстві.

Це трагічна історія дівчини Катерини, яка закохалася в російського офіцера, але після народження дитини залишилася покинутою і змушена була тікати з рідного дому. Поема стала символом трагедії жінки, покинутої через соціальну нерівність та байдужість суспільства.

Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? / П. Мирний. – Донецьк : БАО, 2007. – 416 с.

Написаний після реформи 1861 року, твір показує реальні проблеми села, що переживало перехід від кріпосного права до нових форм економічного існування. Любовна лінія тут тісно пов’язана із соціальними труднощами. Це роман про долю Чіпки, його складний шлях та нещасливе кохання до Галі. Ця історія демонструє, як життєві обставини та соціальна несправедливість можуть зруйнувати навіть найсильніше кохання.

Нечуй-Левицький І. С. Кайдашева сім'я : повість / І. С. Нечуй-Левицький. – Київ : Дніпро, 1980. – 237 с.

Твір написаний у період після скасування кріпацтва (1861), коли українське село переживало зміни, а родинні конфлікти загострювалися через нові економічні та соціальні умови. Хоча ця повість більше про сімейні конфлікти, у ній є історії двох закоханих пар – Карпа і Мотрі та Лавріна і Мелашки. Тут чудово показано, як любов трансформується у подружнє життя і як на почуття впливає побут та сімейні традиції.

Франко І. Я. Украдене щастя / І. Я. Франко. – Харків. : Фоліо, 2007. – 415 с.

Це був період, коли українська драматургія почала розвиватися у напрямку психологізму та соціального аналізу. Франко взяв за основу народну баладу й адаптував її до реалій того часу.

Твір розповідає про трагічний любовний трикутник між Анною, її чоловіком Миколою та колишнім коханим Михайлом. Романтичні та соціальні мотиви роблять його одним із найглибших досліджень людських почуттів у драматургії.

Кобилянська О. Ю. Земля : повість, оповідання / О. Ю. Кобилянська. – Харків. : Фоліо, 2006. – 351 с.

Це період активного розвитку української модерної літератури, коли письменники почали досліджувати психологію людини та її боротьбу з обставинами. В романі тема любові переплітається з жадобою до землі, що було характерним для тогочасного сільського життя.

Любовна лінія між Анною та Михайлом у творі затьмарюється конфліктом через землю, що стає причиною братовбивства. Роман глибоко досліджує людські пристрасті, егоїзм і моральні дилеми.

Українка Леся. Лісова пісня : драма-феєрія в з-х діях / Л. Українка. – Київ : BOOK CHEF, 2023. – 144 с.

Леся Українка писала цей твір у час, коли модернізм в українській літературі набирав обертів. Тоді багато митців прагнули поєднувати фольклорні мотиви з символізмом, і «Лісова пісня» – ідеальний приклад такого поєднання.

Це містична історія кохання Лукаша і лісової Мавки, що стикається з жорстокою реальністю людського світу. «Лісова пісня» являється оспівуванням свободи, гармонії з природою та кохання, яке не знає суспільних меж.

Коцюбинський М. М. Тіні забутих предків : повісті, оповідання, етюди, нариси, казки / М. М. Коцюбинський. – Харків. : Фоліо, 2006. – 350 с.

У цей період українські письменники цікавилися етнографією та фольклором, а також шукали унікальні риси національної культури. Гуцульський світ у творі був ідеальним середовищем для показу чистого, міфологічного кохання.

Це гуцульська версія «Ромео і Джульєтти» – історія кохання Івана та Марічки, яких розділяє родова ворожнеча. Поєднання міфології, етнографії та глибоких почуттів робить цей твір одним із найпоетичніших у світовій літературі.

Підмогильний В. П. Місто / В. П. Підмогильний. – Київ : Рідна мова, 2025. –400 с.

Роман нпаисаний у період активного розвитку урбанізації в Україні. Головний герой – символ нового покоління українців, які переїжджають до міста в пошуках кращого життя. У цей час любов починає набувати нових форм – менш романтизованих, більш прагматичних. Любовний шлях головного героя Степана Радченка у великому місті проходить через кілька романів, що показують його особистісну еволюцію. Це перший урбаністичний роман української літератури, де тема кохання переплітається з проблемами пошуку себе та влади над почуттями.

ЧИТАННЯ КНИГ: ПОРАДИ

10 порад про те, як почати читати книги щодня

Протягом століть читання є одним з найбільш корисних занять. Воно дозволяє поліпшити розумові здібності, підвищити рівень грамотності, запобігти розвитку деяких вікових захворювань мозку. Читання паперових книжок покращує пам’ять та поповнює словниковий запас, покращується рівень концентрації. Книга стимулює фантазії та вчить мислити образами. Люди, які читають легше адаптуються у соціумі. Книжки знижують стрес та покращують сон. Однак через те, що наше життя сповнене гаджетів і розважального контенту, мало хто в сучасному світі віддає перевагу книгам.

Як виробити корисну звичку читання кожен день? Пропонуємо 10 порад про те, як почати читати щодня.

• Скласти список літератури
• Перше, з чого слід почати привчати себе до читання, – це складання списку літератури, здатної вас зацікавити. Для цього можна:
• ввести запит в пошуковій системі;
• відвідати бібліотеку;
• звернутися по допомогу до продавця книжкового магазину;
• поспілкуватися з однодумцями.

Після виконання цих дій вийде доволі солідний список, який напевно викличе бажання відмовитися від задуму. Однак ви можете швидко його скоротити та полегшити собі вибір. Для цього достатньо прочитати анотацію до книги. В результаті відсіється пристойна кількість творів, які не мають для вас ніякої цінності. Так ви вже точно знатимете, що ви будете читати, а що – ні.

Виділити час на читання

Виділяйте час для читання. Якщо чекати моменту “коли буде час”, ви ніколи не почнете читати. Виділяйте конкретний час для читання книг. Найкраще в спокійній атмосфері, де ви зможете розслабитися і насолодитися читанням. Для дітей корисна форма читання – 15-20 хвилин на день.

Навчитися отримувати задоволення від процесу

Щоб почати читати книги щодня, необхідно навчитися отримувати задоволення від кожної сторінки. Не треба займатися цим тільки заради того, щоб здолати якомога більше. Якщо немає настрою на твір, то слід відкласти його на кілька днів або ж дочекатися натхнення. В останньому випадку процес не тільки принесе максимум задоволення, але й дозволить завершити читання книги набагато швидше.

Робити перерви в читанні

Хоча читання є однією з найбільш корисних справ, воно може незабаром набриднути і перетворитися на рутину. Щоб цього не сталося, періодично робіть перерви між книгами. Це дозволить скучити за процесом і отримати набагато більше задоволення від нового твору.

Створити умови для читання

Щоб повноцінно засвоїти прочитаний матеріал і краще його запам’ятати, рекомендується:

• віддалитися від джерел роздратування (музика, домашні улюбленці, сторонні звуки);
• відключити телефон та інші гаджети;
• вибрати зручне місце;
• забезпечити комфортне освітлення.

Коли ви залишитеся наодинці з книгою, процес читання буде більш приємним. Тож ви зможете швидше перейти до наступного твору, що сприятиме вашому саморозвитку.

Не думати про швидкість прочитання

Думка про швидкість читання сильно відволікає від книги і перешкоджає отриманню задоволення. Щоб цього не відбувалося, слід порівнювати процес з яким-небудь приємним заняттям, наприклад, відпочинком на пляжі, яким хочеться насолоджуватися якомога довше. Повільне читання дозволить відчути цінність кожної сторінки.

Читати в ранковий час

Після пробудження свідомість людини, як правило, вільна від сторонніх думок. У зв’язку з цим найбільш легким вважається читання в ранкові години. Також варто відзначити, що в разі спілкування з книгою на початку дня ви отримуєте заряд позитивних емоцій.

Міркувати про прочитане

Усвідомлення того, що саме дозволила вам дізнатися чи переосмислити прочитана книга, істотно підвищує цінність процесу. Це, в свою чергу, підвищує інтерес до нових творів і розвиває бажання читати далі.

Спілкуватися з книголюбами

Найефективніший спосіб навчитися читати щодня – прийти в товариство книголюбів. Відвідуючи різні заходи і регулярно спілкуючись на форумах, ви зможете дізнаватися багато нового, обговорювати книги з іншими людьми і отримувати задоволення від процесу. Це створить певну мотивацію до вивчення нової літератури і збільшення обсягів бібліотеки.

Відмовлятися від нецікавих книг

Якщо під час знайомства з якимось твором ви відчуваєте нудьгу або відсутність бажання продовжувати, то варто його відкласти. Ви можете знайти ще багато книг на обрану тематику, які будуть цікавіші. Виняток в даному випадку становить лише класична література, адже її цінність беззаперечна.

ОЛЕКСАНДР КИСЛЮК

Люди культури, яких забрала війна. Олександр Кислюк: перекладач аскетичної вдачі

Народився в селі Голичівка Корецького району Рівненської області.

60-річний Олександр Кислюк був розстріляний російськими окупаційними військами біля власного будинку 5 березня 2022 року. Закінчив історичний факультет Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1982 році. Поліглот, викладач сучасних іноземних та стародавніх мов. Його перекладами богослужебної літератури користуються в храмах Української православної церкви.

Працював старшим викладачем кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології та права Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Проводив заняття з латини і римського права. Упродовж останніх двадцяти років викладацької і перекладацької роботи написав низку наукових статей і переклав багато класичних творів зі стародавніх і сучасних іноземних мов: давньогрецької, латини, церковнослов’янської, англійської, французької і німецької. Переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», «Повний церковно-слов’янський словник», твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Російський танк поцілив прямісінько в будинок пана Олександра. Чоловік помер від осколкового поранення живота.

Брат Олександра Івановича Кислюк Павло Іванович згадує: «Це було 5 березня. Мій брат сидів у кімнаті, пив каву і розмовляв по телефону, я копав траншею на нашій вулиці і бачив, як пішла колона танків з боку річки Бучанки. Почався обстріл. Я встиг кинути лопату і сховатися за будівлю. Я впав на землю і тільки міг дивитися, куди летить снаряд. Стріляли по сусідньому будинку, зайнялася пожежа. Пальба трохи вщухла, я перебіг до льоху, знову почали стріляти. Увесь цей час я лежав у льосі, коли вийшов, побачив, що горить наша хата. Побачив, що квартирант витягує з пожежі Олександра, і тут почали обстрілювати наш двір. Усе навкруги палає, звідусюди – обстріли.

Коли тіло Олександра витягли з пожежі, його не можна було пізнати. Я заніс його в літню кухню, де він пролежав до 9 березня. За ці дні я викопав потроху яму, щоб захоронити брата. Усе доводилося робити під обстрілами, пригинаючись і з великими перервами, адже земля ще була мерзлою».

Після відступу росіян і звільнення Київщини Олександрове тіло розкопали волонтери. 14 липня 2022 року його перепоховали на ірпінському кладовищі.

Читальна зала Ірпінської міської публічної бібліотеки ім. Максима Рильського, куди частенько навідувався Олександр Кислюк, наповнена сонцем і запахом книжок. Біля муралу зі Сковородою припаркований самокат – ніби доказ демократичних тенденцій установи. Мене зустрічає директорка Олена Циганенко й одразу підводить до стенду зі світлинами, що розповідають історію боїв за Ірпінь. Приміщення бібліотеки теж суттєво пошкодили, але сьогодні про це нагадують лише фото.

«Олександр Кислюк приходив до нас ледь не щодня. Поводився дуже скромно. Годинами щось читав, писав, друкував. Незадовго до війни мені спало на думку сфотографувати його за роботою. Про те, що він знаний вчений і перекладач, ми довідалися, лише коли дійшла звістка про його загибель», – згадує директорка, показуючи мені світлину чоловіка в піджаку й окулярах, з олівцем у руках, що схилився над стосами книжок.

Перекладати Кислюк міг нескінченно довго, бувало, що й по дванадцять годин на день. У вільну хвилину любив брати до рук кишеньковий словник і підкреслювати незнайомі слова, щоб краще запам’ятовувалися. Імовірно, саме за цим заняттям директорка спіймала його просто перед початком великої війни.

«Пан Олександр знав, мабуть, мов зо двадцять і постійно вчив нові, – розповідає мені за кавою Тарас Кулик, друг перекладача. – Французька йому спочатку давалася важкувато. Але, вивчивши латину, він зрозумів, що тепер легко може опанувати будь-яку романську мову».

Повернувшись додому, я шукаю сліди Олександра Кислюка в архівах ютубу. Хочеться почути, як він говорив, побачити, як жестикулював, дивився і усміхався. Натрапляю на етер програми «Чи мертві «мертві» мови?» за 2003 рік, де скромний чоловік із бібліотечного фото, але значно молодший, розповідає про викладання давньогрецької, церковнослов’янської, латини, занурення у стародавній іврит: «Коли я беруся до вивчення інших іноземних мов, то відчуваю дистанцію, бо спершу не знаю історії, культури, мистецтва. Треба спочатку підготувати себе». Таке відчуття цінності контексту, напевно, дала Кислюку історична освіта, здобута в університеті Шевченка.

У двотисячних Олександр Кислюк переклав українською «Політику» Арістотеля й «Коментарі до Арістотелевої Політики» Томи Аквінського (видавництво «Основи»). Засадничий твір давньогрецького філософа, який і сьогодні лежить в основі розмови про політичний устрій, на той момент був уперше витлумачений українською. А перекладу «Коментарів» Томи Аквінського не було навіть російською, яка ще з радянських часів через колоніальну політику значно випереджала Україну в перекладах фундаментальних філософських праць.

У 2021 році він уперше переклав з латини «Історію українсько-польської війни» польського хроніста Самуеля Грондського, що описує визвольні змагання 1648-1658 років та свідчить про актуальні історичні проблеми того часу, зокрема походження козацтва.

Цей переклад вийшов невеликим накладом у сто примірників, – згадує видавець книжки Тарас Кулик. – Пан Олександр дуже швидко продав їх усіх друзям, знайомим і вченим: першоджерела треба всім, а читати латиною вміє далеко не кожен».

Кислюк брався не лише за класичні твори. Перекладав і сучасну філософію, зокрема Сібе Шаапа, нідерланського політика та філософа, і засновника теорії цивілізації Норберта Еліаса, і німецького філософа Карла Ясперса, і багатьох інших.

Заглиблюючись у мови, Кислюк шукав нових підходів до їхнього вивчення. Один із них – спробувати засвоювати мову, як це робить дитина. Такий метод передбачає читання тексту незнайомою мовою і поступове розгадування закладених у ньому смислів. Рівень розуміння раз за разом зростає, з'являється відчуття мови та її логіки.

«Не можна стверджувати, що навіть українську мову ми знаємо досить добре, я її вивчав і вивчаю ціле життя», – розказує Кислюк у документальному фільмі, знятому про нього в кінці дев’яностих.

Біля Свято-Троїцького храму, одного з найстаріших в Ірпені, – зелено і сонячно. Сергій Мірошниченко, клірик ПЦУ і давній знайомий Олександра Кислюка, зустрічає мене усмішкою і запрошує на чай.

«Отак ми зазвичай чаювали в оселі Миколи Будника, одного із засновників Київського кобзарського цеху. Спершу збиралися на Звіринці, а згодом у його помешканні тут, в Ірпені. Хтось майстрував бандури, хтось співав, а хтось приходив поспілкуватися чи послухати», – пояснює клірик.

Із початком великої війни на вулицях і в оселях українців дедалі частіше стали звучати стародавні пісні у виконанні «Хореї козацької». Цей музичний колектив разом з його засновником Тарасом Компаніченком є вихідцями того самого Київського кобзарського цеху. Наприкінці 1970-х років спільнота дослідників, реконструкторів і просто любителів кобзарської традиції постала довкола бандуриста Георгія Ткаченка. Попри репресії кобзарів і бандуристів, він дивом зберіг і передав «слобожанську» традицію рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. В середині вісімдесятих Київський кобзарський цех став неформальним осередком вільнодумства в українській столиці.

Зустрічі київських кобзарів нагадували давньогрецькі бенкети філософів, де замість ліри грали на бандурі. Вони цінували свободу думки і були скромними в побуті. Так само невибагливо облаштували своє помешкання і брати Кислюки, придбавши в середині дев’яностих будинок в Ірпені. Замість меблів – полиці, завалені книжками й паперами. Замість кухні – самотня плита з каструлею борщу.

Свого викладача давніх мов із Київської духовної академії та семінарії Сергій Мірошниченко згадує як людину чуйну, з великим серцем: «Ми читали Святе Письмо різними мовами – грецькою, німецькою… Не було ніякого зубріння, навчання йшло жваво. А якщо хтось помилявся, то Олександр Іванович так умів виправити, що людина навряд чи вже могла зробити ту саму помилку вдруге».

Кислюк переклав з оригіналу фундаментальні релігійні тексти. Саме цими текстами сьогодні ведуть службу в ПЦУ, зокрема в ірпінському Свято-Троїцькому храмі, який після звільнення міста від російських танків нарешті відійшов від Московського патріархату.

Інтерес до розмов на політичні теми з’явився в Кислюків ще з університетських часів. На початку 1980-х група студентів різних факультетів таємно збиралася в художній майстерні у Лаврі. Там точилися дискусії про проблеми нерадянської історії та можливі способи досягнення Україною незалежності. Після спроби підпалу портрета Брежнєва на Хрещатику всіх учасників затримали представники КГБ. Братів Кислюків разом з іншими виключили з університету – «за поведінку, несумісну зі званням радянського студента». У 80-ті таким формулюванням влада часто маркувала так званих неблагонадійних громадян, позбавляючи їх можливостей отримати освіту чи знайти роботу. Через деякий час Олександрові таки вдалося поновити навчання і закінчити університет. А от професійний шлях Павла назавжди було зруйновано.

Дрібний березневий дощ усе ще падав. Разом із Тарасом Куликом ми під’їхали до цвинтаря автівок, розстріляних із тих самих російських танків, часто з людьми, і навіть дітьми, всередині. Зовсім поруч – кладовище, де похований Олександр Кислюк. Орієнтир для нас – ряди синьо-жовтих прапорів, що майоріють на могилах воїнів, полеглих за волю України. Звертаємо праворуч, натрапляємо на дерев’яний хрест із фотографією перекладача. Рушник від поривів вітру закрив обличчя на світлині загиблого. Не змовляючись, кілька хвилин стоїмо мовчки.

«Скромна могила великої людини», – зауважує Кулик. Скромним був і сам перекладач. Ніби античному кініку, Кислюку для життя достатньо було дерев’яної бочки – аби лише туди помістилися його книжки і рукописи.

«У перекладі з латинської canin означає «собака». Тому кініків можна назвати і любителями собак, і дещо подібними до собак у своїй невибагливості. Пан Олександр відповідав цим двом характеристикам – він любив собак, котів, пташок, постійно їх підгодовував, і сам жив невибагливо, ніби та пташка», – розмірковує Кулик.

Робота не обтяжувала, а розвантажувала Кислюка. «У своєму житті не можу обійтися без тієї роботи, яку я роблю, без тих досліджень, без викладання, без перекладів, без набуття знань. Мабуть, це головне – відчуття свободи. Людина повинна бути вільною, щоб вільно реалізувати свої можливості», – розповідає перекладач у документальному фільмі.

На руїнах свого дому Павло Кислюк пригостив мене кавою, яку завбачливо привіз із собою в термосі. Саме за чашкою кави росіяни поцілили в Олександра Кислюка. Разом з ним згоріли його рукописи і його собака. Але не його робота. Вона живе в україномовних літургійних текстах у храмах помісної української церкви, на полицях особистих і публічних бібліотек, в уяві людей, що читають його переклади, в коментарях колег, які критикують, аналізують чи продовжують його справу. А також у світлій пам’яті близьких – про брата, друга, викладача і колегу. Дещицю цієї пам’яті я всотала разом із кавою з Павлового термоса – на місці зруйнованої особистої лабораторії перекладу Олександра, що стала місцем злочину і загубленого життя.