вівторок, 9 серпня 2022 р.

Інший: харизматичний Юрій Іздрик

Сучасність у її творчому вимірі народжує поетів стрімких, відвертих, немилосердних. Юрій Іздрик – представник постмодерної генерації, код якої вкорінений у вічному пошуку себе, самості, паралельно з відкиданням первинних сенсів і занадто прозорих прочитань. Юрка Іздрика більше знають як письменника чи музиканта. Але цей усесторонній митець також полюбляє й образну творчість – малювати, колажувати, створювати інсталяції або робити перформанси. Дане досьє присвячене ювілею митця та відкриває широкому загалу деякі невідомі сторони неординарної особистості. Видання розраховане на широке коло користувачів: колег, викладачів, музикантів та усіх хто є прихильником творчості поета.
Інший: харизматичний Юрій Іздрик : біобібліографічне досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава, 2022. – 36 с.

«Визначний майстер оповідання» (90 років пам’яті С. В. Васильченка, українського письменника, видатного майстра прози)

 

четвер, 28 липня 2022 р.

СВІТИ ІВАНА КАВАЛЕРІДЗЕ

Постать Івана Кавалерідзе – складна, суперечлива і багато в чому трагічна. Його життя – приклад наслідування безкомпромісним ідеалам мистецтва, попри голод, холод, життєву невлаштованість і жорстоку ідеологічну диктатуру, всередині якої змушений був існувати.
Бібліографічний покажчик буде цікавий для краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.

«Світи Івана Кавалерідзе» : до 135-річчя від дня народження українського драматурга, скульптора, кінорежисера, актора : біобібліографічна розвідка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; упоряд. Т. Базир. – Полтава, 2022. – 28 с.

середа, 27 липня 2022 р.

РЕМЕСЛО ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ

Знай наших
Учений у галузі селекції та насінництва пшениці.
Народився в с. Теплівка Пирятинського району на Полтавщині.
Після закінчення середньої школи вступив до Маслівського інституту селекції й насінництва, який закінчив у 1938 р. Працював агрономом-насіннярем.
Йому довелось трудитися на різних сільськогосподарських підприємствах і в установах. Він постійно прагнув дізнатися, як шляхом виробництва високоякісною насіння домогтися високих урожаїв. Грамотний, енергійний агроном у 26 років обійняв посаду заступника директора з наукової роботи Північно-Донецької державної селекційної станції. Після війни, закінчивши Вищий військово-педагогічний інститут, працював на Миронівській селекційно-дослідній станції.
Розробив методи селекції, які дали змогу створити цінні сорти пшениці, зокрема «Миронівський». Ремесло став автором багатьох сортів.
У 1968 р. за його ініціативи станцію реорганізовано на Інститут селекції й насінництва пшениці. Після смерті вченого став називатись «Миронівський інститут пшениці імені В. М. Ремесла».
Завдяки академіку В. М. Ремеслу цей заклад став своєрідною візитною карткою України, її гордістю. Сьогодні мпронівськими сортами озимої пшениці засіваються понад 11% усієї посівної площі планети.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Дорошенко А. Вшанували вченого-земляка : [Героя Соц. Праці В. Ремесла у с. Теплівці Пирятинського р-ну] / А. Дорошенко // Зоря Полтавщини. – 2013. – 22 лют. – С. 18.
  2. Завітайло Т. На Пирятинщині відзначили ювілей творця "світової хлібної революції" / Т. Завітайло // Події та коментарі. – 2017. – 17 лют. – С. 12.
  3. Піддубняк В. Хлібний батько : 110 років тому народився нащ земляк - автор всесвітньо відомих сортів пшениці Василь Ремесло / В. Піддубняк // Вечірня Полтава. – 2017. – 22 лют. – С. 5.   

вівторок, 26 липня 2022 р.

ЛТАВА - РІЧЕЧКА В ПОЛТАВІ

Її іноді називали Лтавкою, а дехто плутає назву Лтава з Полтавкою. У той час як Полтавка ще називається Рудька, також Тарапунька і здавна тече поміж Дальніми та Ближніми Павленками, по Підмонастир’ю. Тепер і від Полтавки-Тарапуньки тільки жалюгідні залишки. Що ж стосується Лтави-Лтавки, то багато з полтавців знають лише її назву. Дехто вважає, що від неї пішла назва Полтави – "по-Лтаві". У сиву давнину це була, хоча й невелика, але з досить швидкою течією, з прозорою, чистою питною водою річечка, як і Полтавка, теж одна з правих притоків річки Ворскли.
Брала Лтава свій початок із підземних джерел-струмочків, що витікали з-під покритої лісом гори, від Миколаївського узвозу, нижче Миколаївської церкви, яка здавна стяла там, на узліссі, на схилі одної із полтавських гір. Колись церква була дерев’яна, у XVIII ст. замість старої спорудили нову, муровану; потім її добудували ХІX ст. Гора була покрита старим дубовим лісом, який наприкінці XIXстоліття належав дворянці Любощинській – сусідці по полтавській садибі Гоголів-Яновських – матері Миколи Васильовича Гоголя, Марії Іванівни, та її дочки і сестри письменника Ганни Василівни, які мали садибу й у Полтаві. Попід тією горою, попід лісом, глибоким Мазурівським яром, що пролягав поміж двома полтавськими горами, пізніше відомими під назвами Іванова гора та Інститутська, і протікала Лтава. Весною, коли розтавав сніг, вона наповнювалася "талою" водою і швидко- швидко несла її вниз до своєї матері Ворскли.
Назва Лтава вперше згадується у давньоруському Іпатіївському літописі за старим візантійським календарем від Сотворіння Світу Богом року 6682-го на Петрів день, тобто на релігійне свято святих Петра і Павла (відзначається 29 червня за старим та 12 липня за новим стилем). Оскільки літописець писав про подію за так званим ультраберезневим рахунком часу, то правильна дата у перерахунку на наш і сучасний календар буде 1173 рік. Того року князь Ігор Святославич (син чернігівської князя Святослава Ольговича, князь новгородський – новгород-сіверський; майбутній герой "Слова о полку Ігоревім"), який виступив проти половців і прибув у ІІоворскля, довідавшись, що половецькі хани Кончак і Коб’як пішли у напрямку Переяслава, переїхав Ворсклу біля Лтави, вирушив слідом за ними і розгромив їх поблизу того міста (Переяслава).
Довго між вченими велися дебати. Одні вважали, що в літописі названо річку Лтаву, інші – поселення. Все ж погодилися, що мова йшла про поселення. Однак, і слід зауважити, що під час підготовки до 800-річчя першої згадки про місто у давньоруському літописі при перерахунку дати ми помилилися і відсвяткували цей 800- річний ювілей 1974 року, тоді як уся закордонна діаспора відзначала його 1973 року.
На думку полтавського дореволюційного історика Л. В. Падалки, назва Лтава скіфсько-сарматських коренів, як, до речі, і назва лівої притоки Дніпра – нашої Ворскли, яка у давньоруських літописах згадується з 1105 року. Іраномовні скіфи та сармати були нашими далекими предками, їх прямими нащадками на Північному Кавказі є осетини. В осетинській мові слова "ворс" та "кула" означають "біла вода". Що стосується назви Лтави, то у ряду кавказьких народів слово "таві" означає "виток річки", "вершина", "крутий берег", а у багатьох тюркомовних етносів слова "ол", "ул" це – "поселення", "місто". У наступних племен, які проживали тут, слово могло трансформуватися. Близька за вимовою до Лтави стара назва Говтви – Голтав. У тюркських та монгольських етносів слова "гол" - "річка", а "ол" - "трясовина", "болото", "вода".
Тепер ми знаємо, що у давньобулгарських літописах є відомості про заснування поселення на місці Полтави племенем на чолі з Бушлаєм, яке прийшло від берегів Волги 154 року н.е., але скоро воно було знищене. 434 року споруджував тут місто – укріплення Бледа (Булут - ІІІуд), браг Аттіли, назвавши Балтаваром. Та воно проіснувало недовго. І вже у VII ст. під цією ж назвою Балтавар, що у перекладі з давньобулгарської (протоболгарської) мови тюркі на нашу означає "володар", "правитель", існувала тут ставка володаря Великої Булгарії Кубрата. У давнину річечка Лтава була повноводною і використовувалася мешканцями поселення.
Коли наш край знаходився у складі польсько-литовської держави Речі Посполитої і на початку XVII ст. королівський уряд почав укріплювати свої прикордонні фортеці, то 1608 року польський коронний гетьман – головнокомандуючий військами Станіслав Жолкевський відбудував і Полтавську фортецю. Вона розташовувалася на Старому Городищі, між двома ярами – Мазурівкою та Панянкою й охоплювала всю нинішню Іванову гору з прилеглою територією, до теперішньої площі Конституції, включаючи територію Петровського та Сонячного парків. За військово-топографічними умовами це було найвигідніше місце для фортеці. Але суттєвим її недоліком було те, що найближче джерело води – річечка Лтава виявилася за мурами укріплення.
Враховуючи це, наступник і зять С. Жолкевського – коронний гетьман, магнат Станіслав Конєцпольський розширив територію фортеці майже вдвічі. За його дорученням і під його керівництвом французький військовий інженер Гійом-Левассер де Боплан, який був на службі у польського уряду, розробив новий проєкт фортеці. Він включив до її складу яр Мазурівку та частину плато на південний захід від нього (до території теперішнього парку "Перемога" і садиби технічного університету). Нова фортеця була споруджена на початку 40-х років XVII ст. Лінія укріплень, що пішла від старої фортеці до нової її частини, одночасно правила й за греблю, яка перегачувала річку Лтаву так, що неподалік біля її витоку утворився став – озеро з чистою джерельною водою. Тепер під час будь-якої тривалої облоги захисники Полтави були б повністю забезпечені питною водою. Польським королівським військам так і не вдалося цим скористатися. А російські війська на чолі з полковником О. С. Келіним, козаки та міщани, які знаходилися в обложеній шведами Полтаві майже три місяці 1709 року, чудово все це використали, лише дещо поновивши фортифікаційні споруди Боплана і польського магната. У тому числі вони поновили й греблю, яка перегачувала Лтаву, тож мали достатню кількість води під час облоги.
З перемогою радянської влади, коли шахти Донбасу та великі підприємства місі стояли без лісу і палива, на початку 20-х років XX ст. прекрасний старий дубовий ліс Любощинської на мальовничій горі, за Мазурівським яром, вирубали. Довго ще полтавці корчували пеньки від кількасотлітніх дубів та інших дерев, розчистили деякі ділянки, садили огороди. Але чомусь воно нічого там не росло, найбільші врожаї були хіба що будяків та інших бур’янів. Гора "сунулася". А річечка Лтава, як і раніше, весною наповнювалася за рахунок талого снігу, та вже значно менше. Влітку в багатьох місцях вона перетворювалася на невеликий струмок, що намагався прорватися через хащі будяків, череди, іншого бур’яну та звалища різного непотрібу, який викидали мешканці ближніх садиб. Але ще й наприкінці 20-х – на початку 30-х років поблизу містка, який був через річечку до Інститутського прорізу, в інших місцях на Подолі глибина Лтави сягала 2-4-х метрів. Полтавці, особливо діти, із задоволенням купалися там.
З метою врятувати становище, зупинити зсуви, на початку 50-х років XX ст. на місці колишнього дубового лісу Любощинської було закладено парк Ленінського Комсомолу (Комсомольський парк). Оскільки Лтава на той час у багатьох місцях уже перетворилася на жалюгідну канаву, до якої потрапляло й чимало різних нечистот, від неї влітку йшов не досить приємний запах (полтавці частину її в нижній течії охрестили "Вонючкою"), то річку було взято у труби. Так і тече вона нині по трубах, під землею, своїм старим руслом, по вибалку за одноповерховими будиночками, а де вже й кількаповерховими, справа від вул. Леніна, яка веде на Поділ. Далі вже й неподалік нових багатоповерхових будинків, поблизу тієї ж вулиці, до її кінця, де праворуч виріс новий мікрорайон Левада. І там, на Подолі, де був старий її витік, двома трубами вливається вона у Ворсклу.
У парку збереглося кілька джерел, що колись живили озеро та річечку Лтаву, відновлено криницю, яку назвали криницею Марусі Чурай.
Така коротка історія древньої річечки Лтави.

понеділок, 11 липня 2022 р.

АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ

 Державний діяч, полковник мир­городський (1683-1727 рр.), 
гетьман Лівобережної України (1727-1734 рр.).

Апостол Данило Павлович народився 14.12.1654 у м-ку Сорочинці Миргородського полку, згодом Миргородського повіту Полтавської губ., тепер с. Великі Сорочинці Миргородсь­кого району Полтавської обл.. 
Походив із козацького роду, представники якого протягом 1659-1736 рр. були полковника­ми Миргородського полку. Засновник династії Павло Єфремович Апостол був вихідцем із Валахії. Поселившись в Україні, вступив до козаць­кого війська і швидко зайняв у ньому значне ста­новище. Після смерті батька високий полковий уряд у 1683 р. посів син. 
Про навчання Данила нічого не відомо, однак він був освіченою люди­ною. Мав неабиякі військові здібності. 
Щойно посівши полковницький уряд, Данило Апостол взяв участь у Віденській війні 1683 р. в складі об’єднаних польсько-козацько-німецьких військ, очолюваних королем Польщі Я. Собєським. Перемігши турків, союзники тоді врятували австрійську столицю. Д. Апостол був учасником невдалого походу на Крим 1687 р. з росіянами і гетьманом І. Самойловичем, а після арешту ос­таннього виконував обов’язки наказного гетьма­на. Після такого ж невдалого походу 1689 р. в складі козацької делегації, очолюваної гетьма­ном І. Мазепою, їздив до Москви. 
Вперше Д. Апо­стол відзначився в Азовському поході 1695 р. під час облоги і штурму Аслам-городка, Тавані, а особ­ливо Кизикермена. У 1701 р. був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направ­лених у Прибалтику на допомогу російським військам. У бою біля поселення Ерестфер союзники одержали блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. Але походи 1704 і 1706 рр. у Польщу і Білорусію виявилися нещасливими.
Належачи до друзів та однодумців І. Мазе­пи, миргородський полковник був утаємниче­ний у політичні плани українського зверхника. 
28 жовтня 1708 р. Д. Апостол разом із гетьманом відкрито перейшов на бік шведського короля Карла XII.
Однак 21 листопада 1708 р. він поки­нув І. Мазепу у шведському військовому таборі й повернувся до свого сорочинського маєтку. Звідти написав обраному гетьманом замість І. Мазепи І. Скоропадському листа, в якому за­певняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив проти волі коритися І. Мазепі, до­ки не випала нагода звільнитися. Така ж мотива­ція вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах.
«Полковник миргородский Даниил Апоста:. страхом и лестию от Мазепы уведенный, по­следовал ему дочасно, [а как] получил свободное и удобное себе время, тотчас от Мазепы тайно на пути отлучившись и отцуравшся его, в сторону государеву к великороссийское войску прибегл...».
Проте існують документальні дані, що спростовують факт таємної втечі Д. Апостолі із шведського табору.
Під час розшуків спільників і однодумців Павла Полуботка, Данило Апостол був заарештований 1724 року.
1727 року, після ліквідації Малоросійської Колегії були призначені вибори гетьмана, на яких гетьманом обрали Данило Апостола.
Зразу по виборах гетьман Апостол подав петицію про повернення Україні старих прав. Він займався відновленням автономії та впроваджував судову реформу. Гетьман Апостол особисто приймав участь у впорядкуванні видатків із державної скарбниці. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою.
В 28 січня 1734 року гетьман Данило Апостол помер.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Васільєв В. Козацька слава Полтавщини (військово-патріотична конференція) / В. Васільєв // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава: ПОІПОПП, 2005. – С. 287-290.
  2. Волосков В. Данило Апостол: [срібною монетою (в обігу з 29.11.2010 р.) увічнено пам'ять гетьмана Д. Апостола, уродженця краю] / В. Волосков // Волосков В. Полтавщина на монетах незалежної України. – Полтава: АСМІ, 2013. – С. 51-75.
  3. Данило Апостол - гетьман України // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава: Дивосвіт, 2009. – С. 139-142.
  4. Данило Апостол – меценат і борець за самостійність України: [народився в Сорочинцях (1654-1734)] / Л. Кучеренко // Вісті. – 2014. – 19 груд. – С. 9.
  5. Закалюжний В. М. Апостол Данило Павлович: (14.12.1654-28.01.1734) – полковник миргородський, гетьман України / В. М. Закалюжний // Козаки Полтавщини. Біографо-іст. нариси про козаків Полтавщини XVII-XX ст. – Полтава: Оріяна, 2009. – С. 16-19.
  6. Матвієнко П. Слава передостаннього гетьмана / П. Матвієнко // Козацькі традиції Полтавщини: імена – пам'ятники – події – легенди. – Полтава, 2008. – С. 19-20.
  7. Правденко О. Данило Апостол – останній виборний гетьман Лівобережної України / О. Правденко // Коло. – 2017. – 18-25 трав. – С. 14.
  8. Ревегук В. "Воїн добрий, ... заслужив честь і любов від усіх полків": [видатний укр. і військовий діяч Д. Апостол] / В. Ревегук // Зоря Полтавщини. – 2014. – 16 груд. – С. 5.
  9. Розсоха Л. Скарби зі склепу Апостолів / Л. Розсоха // Народне мистецтво. – 2010. – № 1-2. – С. 62-65.
  10. Розсоха, Л. У Шахворостівці віє духом Гетьманщини: [Миргородський р-н] / Л. Розсоха // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – Вип. ІV. – Кн. 1. – С. 456-462.
  11. Чухліб Т. Краснопіль-Сорочинці – друга столиця гетьманату / Т. Чухліб // Нова година. – 2020. – 15-21 січ. – С. 7.
  12. Шевчук В. Данило Апостол і його реанімаційні зусилля щодо збереження козацької держави / В. Шевчук // Шевчук В. Козацька держава : етюди до історії укр. державотворення. – Київ: Абрис, 1995. – С. 257-274.

пʼятниця, 8 липня 2022 р.

ДУДНИК ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

Дудник Олексій Олексійович народився в с. Вербки Семенівського району Полтавської області 02.02.1935 року. Після закінчення місцевої селі семирічки навчався у Кременчуцькій фельдшерсько-акушерській школі (1952-1953 роки). У 1954-1956 роках перебував на армійській службі. Після демобілізації працював медичним працівником на Веселоподільському цукрозаводі.
З 1956 року розпочинає роботу на посаді завідуючого фельдшерсько-акушерським пунктом в селі Паніванівка Семенівського району, де він жив і працював до останнього подиху.
Був цілителем від Бога, адже своєю медичною практикою прославився не лише в Семенівському районі, але й далеко за його межами. До нього приїздили лікуватися багато людей – в середньому було близько п'яти тисяч пацієнтів на рік.
Окрім медицини, другою великою любов’ю Олексія Дудника була літературна творчість.
Його вірші, гуморески, поеми не залишають читачів байдужими. Вони змушують думати, переживати, часто від душі посміятися.
Його ліричні і жартівливі вірші охоче клали на музику композитори, зокрема, Олексій Чухрай. Але особливо плідно Олексій Дудник працював з композитором-земляком Олексієм Ногою. Створена ними пісня "Село мого дитинства" стала призером республіканського радіоконкурсу, неодноразово звучала в телевізійних програмах.
Автор літературних збірок: 
  • "Не згубіть сон-траву: лірика, гумор, сатира" (1992), 
  • "Жигулі-жигулики: гумор і сатира" (1994; 2002), 
  • "Коні-рисаки. Лірика. Поеми" (1996), 
  • "України долею живу" (1997). 
Пісні на слова Олексія Дудника  "Життя, як життя" (1999), "Крик душі: вірші" (2000), "Що б там в світі не було" /О. Дудник, О. Нога/ (2001), "Козацький характер" (2001), "Весела завірюха" (2002), "Нехай життям іскриться келих", "Нам судилось прожить: Вірші. Поема" (2004), "Пошли, Боже, Україні: Патріотичні, ліричні та жартівливі пісні" (2005), "Пелюстки незгасних буйноцвіть: вірші" (2006), "Любив... Люблю... Любитиму": поетичні твори за ред. М. Шудрі. (2010), "На життєвих перехрестях: поетичні твори" (2012); його творчі доробки постійно друкувалися на сторінках періодичних видань. 
Був членом спілки літераторів Полтавщини.
Нагороджений: медаллю М. І. Пирогова, Знаком "Відмінник охорони здоров'я".
Активно займався також громадською діяльністю, обирався депутатом Семенівської районної ради.
Пішов із життя 10 лютого 2011 року.
ЛІТЕРАТУРА

Дудник О. Освіта. Величальна кухаркам. Притча про довголіття. Внуку-правнуку передай. Літай, літай метелику : [вірші] / О. Дудник // Добромисл. – 1997. – № 1-2. – С. 199-203.

Дудник О. Україно моя. Пам'ятаймо, якого ми роду : [вірші/ Коротке слово про автора В. Зінченка] / О. Дудник // Зоря Полтавщини. – 2005. – 2 лют. – С. 3.

Зінченко В. До 85-річя від дня народження Олесія Олексійовича Дудника / В. Зінченко // Голос громади. – 2020. – 31 січ. – С. 6.

Мазанько Л. Білий колір надії, або Лікарі на передовій / Л. Мазанько // Вісник Семенівщини. – 2020. – 1 трав. – С. 8.

Олексій Дудник : [біографія, поезії] // Калинове гроно. Антологія творів полтавських літераторів XX - XXI століть для дітей / за ред. М. Г. Любивого та ін. . – Полтава: Полтавський літератор, 2019. – Т. V. – С. 25-26.

Олексій Дудник : [біографія, поезії] // Калинове гроно: Антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2004. – С. 199-201.

Таран В. "Коли друзі поряд вірні та хороші..." : [вірш пам'яті О. О. Дудника] / В. Таран // Таран В. Я папороті цвіт знайду : поезія. – Глобине: [Глобине], 2008. – С. 139.

четвер, 7 липня 2022 р.

СКАТОВ - СТРІЛЕЦЬ-РАДИСТ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(1921, с. Вереміївка Глобинського р-ну – 17.09.1941) – стрілець-радист військового бомбардувальника ДБ-3 2-го авіаполку ВПС Чорноморського флоту.
17 вересня 1941 року ланка важких літаків під командуванням лейтенанта П. Скатова вилетіла на допомогу захисникам м. Одеса.
Під час бойового розвороту бомбардувальник командира підбили ворожі зенітки, він загорівся і перевернувся догори шасі.
Командир екіпажу П. Скатов вирівняв палаючий літак, а потім перевів його у піке на скупчення ворога. Екіпаж, у складі якого був 20-річний Іван, героїчно загинув.
У книзі "Неменко А. В. Черноморский флот в годы войны (1941-1945)"декілька рядків присвячено подвигові морських льотчиків.
Додаємо, що у 1942–1943 рр. "вогняні" тарани здійснили воїни-полтавці Берендя Василь (1921 р. н.), Васюта Григорій (1912 р. н.), Ємець Федір (1917 р. н.), Северин Григорій (1922 р. н.), Тристан Іван (1918 р. н.).



КУНИЦЯ СЕМЕН АНДРІЙОВИЧ

Знай наших
("вогняні" пілоти 1941-го, уродженці полтавського краю)

(16.03.1914, с. Великий Хутір Полтавської губернії – 29.08.1941) – льотчик-винищувач, військком ескадрильї 69-го винищувального авіаполку Південного фронту. За півтора місяці 1941 року здійснив 107 бойових вильотів, збив два ворожих літаки.
29 серпня 1941 року під Одесою вступив у бій з чотирма МЕ-109. Один знищив, другий збив таранним ударом. Загинув у цьому бою. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу (10.02.1942).
Народився майбутній авіатор у селянській сім'ї. Закінчивши семирічку, навчався у Золотоніському педагогічному технікумі. 1935 року був призваний до армії. 1937 року закінчив першу Качинську військово-авіаційну школу пілотів, служив у ВПС.
Похований Герой у м. Одеса, у парку ім. Т. Г. Шевченка біля могили Невідомого матроса. Ім'я С. А. Куниці носить СШ, вулиця у рідному селі, вулиця у м. Одеса.

ЛІТЕРАТУРА

Бушин М. І. Куниця Семен Андрійович (16.03.1914, с. Великий Хутір Полтав.губ. - 29.08.1941, Одеса) - військовик. Герой Рад. Союзу (посм.) / М. І. Бушин // Енциклопедія Сучасної України. - К., 2018. - Т. 16. - С. 150-151.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...