КАТЯ БЛЬОСТКА

Катя Бльостка, справжнє ім’я Катерина Баррел, народилася 11 жовтня 1988 року в маленькому селищі Гоща на Рівненщині, де перші роки дитинства пройшли під тінню Камчатських вулканів через службу батька-військового. З простої української родини, де мама тримала бухгалтерію, а тато ніс службу в ракетних військах, вона вирвалася в великий світ: Київський університет культури, перша сім’я, син Артем, робота в турфірмі, а згодом кохання з американцем Еліотом, переїзд до Сан-Дієго у 2014-му та троє спільних синів – Гната, Юлисика й Фореста. Сьогодні, у 37 років, ця «матера чотирьох синів» – блогерка з понад 200 тисячами підписників, авторка бестселерів на кшталт «Матера вам не наймичка», яка з гумором розбиває стереотипи про ідеальну маму, фемінізм без крайнощів і життя емігрантки в Каліфорнії.

Її шлях – це не казка з голлівудським кінцем, а реальна історія з соплями дітей, виношеними «пікніками» в ліжку з чоловіком, боротьбою з «шо люди скажуть» і текстами, що змушують сміятися крізь сльози впізнавання. Від блогу, народженого в 2019-му з посту про соплі, до топ-продажів книг у 2025-му – Катя стала голосом для тисяч мам і жінок, які обирають себе попри все. У Сан-Дієго вона пише українською, бо так емоції ллються рікою, а аудиторія – переважно емігранти, що шукають опору в її щирості.

Біографія Каті Бльостки сповнена поворотів: від закритої військової зони на Далекому Сході до калифорнійських пляжів, від першої вагітності в юності до чотирьох синів і кар’єри письменниці, чиї книги розлітаються десятками тисяч. Вона вчить любити себе, не бути «наймичкою» і сміятися над буденністю, доводячи, що справжня сила – в автентичності.

Дитинство в тіні вулканів: перші кроки маленької Каті

Селище Гоща на Рівненщині – тихе, провінційне, з гомоном базару та запахом свіжого хліба – стало колискою для Катерини. Але перші шість років життя промайнули не там, а на далекій Камчатці, де батько служив у ракетних військах у секретній зоні біля могутньої Ключівської сопки. Уявіть: маленький вулканолог у спідниці, що бігає між сопками, а мама тримає дім і роботу бухгалтера. Повернення до Гощі в шестирічному віці стало як приземлення з іншої планети – від ізоляції до шкільних дзвінків і перших дружб.

Катя згадує школу з теплотою: Гощанська гімназія, закінчена в 2006-му, де література розквітала в її творах. «Я могла написати есе за 15 хвилин, – ділиться вона в інтерв’ю, – слова лилися, ніби диктовка зсередини». Комплекси юності – великі вуха, невпевненість – тьмяніли під материнським «ти достатня». Ця родинна мантра «я вам не наймичка» від бабусі стала її бойовим гаслом, проростаючи крізь роки до книг і постів.

Студентські роки в Києві: туризм, кохання і перша дитина

Київський національний університет культури й мистецтв (КНУКІМ) відкрив двері до світу міжнародного туризму. Катя опанувала менеджмент турів, візи, документи – професія, що пасувала її допитливій натурі. 2008-й приніс перший шлюб, короткий, як літній дощ, і 2009-го – сина Артема. Вагітність у 20 з гаком стала уроком сили: «Діти – це прекрасно, навіть коли страшно». Робота в турфірмі чергувалася з материнством, а розлучення з Тарасом не зруйнувало дружбу заради сина.

Ці роки – суміш адреналіну від клієнтів, що мріють про Штати, і нічних колискових. Катя росла, як ріка після зливи: ширша, глибша, готова до нового повороту. Еліот Баррелл, американець на 16 років старший, з’явився онлайн, а за тиждень – офлайн у Києві. Кохання блискавкою: шлюб у 2014-му, переїзд до Сан-Дієго, перші спільні сини – Гнат (2014), Юлисик (Ілай, 2015), Форест (2020).

Переїзд до Америки: адаптація, сім’я і перші «пікніки» в ліжку

Сан-Дієго – сонце, океан, рай для серферів – зустрів емігрантку з чотирма валізами й мріями. Еліот, ріелтор, став опорою: терпляче будував місток до Артема, що приїхав пізніше. Сім’я зросла: Гнат, Юлисик, Форест – хлопці, що бігають по пляжу й ставлять запитання про все на світі. Вечори – священні: діти сплять о 20:00, а подружжя влаштовує «пікніки» в ліжку з вином, сиром, оливками, серіалами на кшталт «Дому Дракона» чи «Бріджертонів».

Адаптація не була медом: культурний шок, побут, стереотипи. Але Катя трималася: «Любов – це робота удвох». У 2026-му, з Артемом-підлітком (17), Гнатом-дванадцятирічним, Юлисиком одинадцяти та Форестом шестирічним, сім’я – зразок гармонії, де мама не «наймичка», а жінка з правом на себе.

Народження блогу: від сопель до 200 тисяч підписників

Листопад 2019-го: після третього сина Катя сидить з соплями малюка й пише пост. «Соплі – це нормально», – і пост вибухає лайками. Так народився «Катя Бльостка» – псевдонім з live про Оскар «у традиціях рівненського базару». Instagram @kateryna_burrell росте: гумор про Америку, шлюб, мамство. У 2021-му – 37-ме місце серед блогерів, обійшовши Каменських.

Теми – як калейдоскоп: фемінізм без ненависті до чоловіків, ЛГБТ+ як норма (завдяки району в Сан-Дієго), проти «ідеальної мами». Хейтери? «Ігнорую, як радянську серізну «рибу». Аудиторія – емігранти, мами, що сміються над хаосом. Пише українською: «Так емоції справжні». У 2026-му блог – платформа для турів Україною, подкастів, дискусій.

Літературний доробок: бестселери, що змінюють погляди

Перша книга «Матера вам не наймичка, або Чому діти це – прекрасно…» (2021, Віхола) – збірка блог-постів про реальне мамство: від тесту на вагітність до шкільних вошей. 26 тисяч проданих – рекорд. «Не снобізм, а правда: соплі, зуби, питання» ,– каже Катя. Друга «Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» (2024-2025) – про любов до себе, топ-продажів 2025-го. «Полюби себе» доповнює лінійку.

Книги – не поради психолога, а розмова подруги: з матюками, гумором, проти жертв. У 2026-му Катя презентує в Україні, їздить на фестивалі, як «Книжкова країна» в Києві.

Цікаві факти про Катю Бльостку

• Псевдонім з базару: Виник під час live про Оскар – «Катя Бльостка коментує в традиціях рівненського базару». Підписники закричали «повертатися!», і ім’я прижилося.
• Вагітність на день народження чоловіка: Перший спільний син Гнат народився в день дня народження Еліота – акушерки вітають його, а Катя стогне в пологах.
• Проти хейтерів: Не блокує за думки про ЛГБТ чи фемінізм, лише за особисті образи. «Шо люди скажуть? А хто ці люди – сусідка Галя?»
• Серіальний марафон: Вечори – «Гра престолів», «Бріджертони», вино й сир у ліжку. «Пил? Нехай лежить».
• Рекорд блогу: З нуля до топ-37 за рік, обійшовши зіркових кулінарів.

Ці факти роблять Катю живою – не іконою, а подругою з історіями, що чіпляють за живе. Її головне: обирай себе, смійся й люби без ідеалів.

У 2026-му Катя продовжує: тури Україною, нові проекти, виховання синів, що ростуть у мультикультурному світі. Сан-Дієго – дім, але серце в Гощі, Києві, в кожному пості українською. Її голос лунає: будь собою, матера не наймичка, а королева свого життя. І розмова триває – у наступному пості чи книзі.

Бльостка К. Матера вам не наймичка, або Чому діти - це прекрасно... / К. Бльостка. – Київ : Віхола, 2024. – 328 с.

Бльостка К. Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе / К. Бльостка. – Київ : Віхола, 2024. – 400 с.

ВОЄННА ПРОЗА

Видавництво «Білка» оголосило імена переможців конкурсу воєнної короткої прози пам’яті Василя Паламарчука. Окрім того, вручили Спеціальну відзнаку командування Сухопутних військ ЗСУ.

«Для нас ці конкурси – не просто про літературу. Вони про пам’ять. Про наших друзів, побратимів, людей, які писали правду і жили так, як писали. І про вас – тих, хто продовжує цю правду сьогодні», – зазначать у видавництві.

«Війна – це не тільки зброя. Це ще й пам’ять, і чесність, і готовність говорити, навіть коли важко. Це дуже непросто – писати про війну».

5 автодокументальних книжок про війну на фронті, в тилу і в розмовах, що тривають

Від початку повномасштабного вторгнення авторам цих книжок довелося взяти на себе зовсім нові, а часом і несподівані ролі. Раніше вони були письменниками, критиками чи митцями, але війна змінила їхні плани, змінила фокуси. Тепер їхнє життя стало основою для книжок. Хтось із них долучився до Сил оборони, а інші активно допомагають армії як волонтери.

Ці книжки не покликані ранити чи зробити боляче, а потрібні як свідчення, як простір для обміну складним досвідом.

Битва за життя: щоденник 2022 року

Анатолій Дністровий. Битва за життя: щоденник 2022 року. – Київ: Vivat, 2024. – 480 с.

7 лютого: нарощування росією військ поблизу кордонів з Україною й «Зберігайте спокій» від влади. 27 лютого: величезні затори, порожні продуктові полиці в супермаркетах, постріли й вибухи над Києвом. 4 березня: нова реальність з розтрощеними українськими містами, людськими тілами, димом замість неба. Все це не вкладається в голові. 29 березня: моральне виснаження і водночас відчайдушний пошук цілей. День за днем, місяць за місяцем письменник і художник Анатолій Дністровий подає повномасштабне вторгнення у своїй авто документальній хроніці «Битва за життя: щоденник 2022 року». Але це радше можна назвати хронікальним аналізом, хід якого визначає війна.

Автор фіксує й глибоко переживає кожну деталь свого життя у воєнний час: від складнощів на новому місці після вимушеного переїзду з Києва до Адамівки на Хмельниччині, до влучних постів про вторгнення від медійних і немедійних осіб, прочитаних на Facebook.

Книжка поділена на частини, кожна з яких представляє окремий етап життя автора у 2022 році: тривожний перегляд новин, перші вибухи, евакуація, мобілізація…

Сьогоднішньому українському читачеві Анатолій Дністровий у книжці нічого нового не розкаже: ми всі переживали й переживаємо одну й ту ж війну. А ось для закордонної аудиторії й майбутніх поколінь українців видання послужить деталізованою розповіддю про події в Україні у 2022-2023 роках. Це не історія з новин (хоча вставки з них, проаналізовані автором, у тексті теж є), не погляд на події ззовні – це життя всередині країни, у небі якої ворожі снаряди й сигнали повітряної тривоги.

Не народжені для війни

Артем Чапай. Не народжені для війни. – Київ: Видавництво 21, 2025. – 120 с.

Робити непростий вибір у найкоротший термін завжди важко. Що відчуває людина, яка все життя відстоювала пацифістську позицію, але під тиском розгортання повномасштабної війни якнайшвидше вирішила стати солдатом? Про це у своїй книзі-есе «Не народжені для війни» обмірковує письменник і військовий Артем Чапай. Його розмова з читачем проста й чесна, така, що буде зрозумілою і людині, далекій від війни – наприклад, для тих, хто живе за кордоном. А з іноземцями автор вже говорить напряму через французьку версію книжки – «Звичайні люди не носять кулеметів» (Les gens ordinaires ne portent pas une mitraillette), а також англійський переклад – Ordinary people don’t carry machine guns.

Артем Чапай пише про необхідність зробити власний екзистенційний вибір і, як наслідок, навчитися з ним жити. Та з цим вибором варто бути відвертим, особливо перед самим собою.

Знайти вишукану причину на кшталт «Я потрібніший, як митець, а не як військовий» – гірше, ніж чесно зізнатися: «Я боюся». Сказати: «Нехай уже на чомусь домовляються» — не те саме, що прагнути миру. Артем Чапай показує: сльози, страх, потреба в ніжності – це все людське, і це притаманне усім українським військові без виключення. Серед них немає супергероїв, яким геть не страшно. Це люди, які понад усе хочуть зберегти життя: своє, своїх близьких, дітей, іноді навіть онуків. Вони змінюються на війні, та їхнє найбільше бажання – залишається такими ж і швидше б уже опинитися дома.

Гра в перевдягання

Артем Чех. Гра в перевдягання. – Київ: Meridian Czernowitz, 2025. – 192 с.

«Гра в перевдягання» також автобіографічна книжка, і назва вже ніби потроху розповідає її передісторію. У 2016 році автор змінив військову форму після АТО на цивільний одяг, але у 2022-му знову перевдягнувся до неї. Артем Чех відверто пише про відчуття, найбільше – про страх перед смертю, яка тихо ходила поруч з письменником протягом служби у 2015-2016 роках, а потім знову підкрадається взимку 2021-го разом з усвідомленням, що коли розпочнеться повномасштабна війна, то його мобілізують одним з перших.

Можна сказати, «Гра в перевдягання» є продовженням «Точки нуль» – іншої книжки Артема Чеха, в основі якої військовий досвід автора в АТО.

Книжка динамічно розвиває думки попередньої, ставить велику кількість запитань, подеколи риторичних, і послуговується прекрасними метафорами. Також яскравою особливістю книжки стала велика кількість пісень, які супроводжують текст протягом усієї книжки. У цій музиці є щось надзвичайно людське, коли в стресі ти втрачаєш здатність насолоджуватися мелодіями, але коли повертаєшся до них, то ніяк не можеш насититися.

«Гра в перевдягання» залучила усіх українців й українок, а автор думає про те, які правила цієї гри і хто переможець. Та правда в тому, що таких немає. Є одна війна й ціла сукупність її досвідів, і Артем Чех міркує, як усі разом вони вживатимуться надалі в українському суспільстві. Чи вони ладнатимуть? Чи будуть відкритими до розуміння й будівництва чогось спільного? А от фіксація досвіду війни в книжках для Чеха спиняється на «Грі в перевдягання». За планом автора, видання стане останнім його твором про російсько-українську війну.

Війна з тильного боку

Андрій Любка. Війна з тильного боку. – Київ: Meridian Czernowitz, 2024. – 280 с.

«Війна з тильного боку» – збірка есеїв Андрія Любки, який теж «визначив свою зону відповідальності на цій війні». Територіально вона об’єднує як фронт, так і віддалені регіони, а фактично – розповідає про волонтерський досвід автора.

А «з тильного боку» – це, власне, де? У рідному авторові Ужгороді, де навіть комендантської нема, проте саме там ретельно будуються плани щодо організації нових зборів і транспортування нових машин для військових. Тил – у руках, що плетуть сітки, пакують гумдопомогу. Тил – у старих «домашніх» традиціях, у чорній каві, що її з металевої кружки п’є на фронті військовий: «Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо, то бодай на це я маю право?!».

Спочатку текст планувався як особистий щоденник, і ця ідея збереглася в дизайні фінального видання. Воно схоже на блокнот. Такий вигляд підкреслює, що всі висвітлені автором історії реальні, вирощені з особистих нотаток, які від початку не мали художньої мети.

Любка пише про себе й свою трансформацію, зокрема про те, як від байдужого до машин він перетворився на того, хто достеменно знає, яка марка й модель автівки буде потрібнішою в тій чи тій точці фронту.

Але найбільше його есеї розповідають про людей – особистості, які мають свої щоденні ритуали й зберігають їх на війні, які прагнуть розвитку: читають, вивчають бізнесову справу, вчаться кермувати, хай навіть до позицій ворога лічені кілометри. Автор наголошує, що Україна в цій війні тримається перш за все на своєму народові. У війську – колишні цивільні, більшість з яких далеко не профі. У тилу – цивільні, що всіма силами вкладаються в підтримку армії. Андрій Любка акцентує на політичності українців як нації, на їхньому усвідомленні того, за що вони борються, які цінності і яких людей відстоюють на цій війні.

Утривалення розмови

Баблоян З, Бояров А, Каравай А, та ін. Утривалення розмови. – Київ: IST Publishing, 2024. – 189 с.

А ось в «Утриваленні розмови» динамічність війни трохи стихає, але залишається суто мистецтво. Світ ніби завмирає й звужується до масштабів виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», яка проходила в листопаді 2023 – березні 2024 в Jam Factory Art Centre. Саме про неї ця книжка. Тут і фото робіт художників і художниць, створених до початку повномасштабного вторгнення й у 2022-2023 роках, і документація обраних фрагментів дискусій паралельної програми, і розмова кураторського колективу після завершення виставки. Видана в межах програми Jam Factory Art Centre та ist publishing у партнерстві зі ЗMIN Foundation, ця книжка говорить про відчуття й емоції, які вдалося вловити й описати у вільній розмові між гостями, кураторами, митцями, критиками.

Але все ж, навіть якщо книжка закріплює ті висновки, які назбиралися в підсумку виставки, з часом вони дещо змінюватимуться. Бо якщо «Утривалення розмови» ставить на паузу мистецьку подію, то з мистецькими сенсами такого вже не вдієш.

З роками тексти в ній доповнюватимуться новими історичними контекстами й роздумами. Наприклад, для есе Альони Каравай «Мистецькі спільноти: як все змінюється й не змінюється нічого» можуть з’явитися нові живі приклади, а дослідження причин того, як люди доєднуються до тих чи інших груп або виходять з них, можуть залишитися такими ж.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА

Шевченківська премія 2026. 

Публіцистика і журналістика. Концертно-виконавське мистецтво

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта».

Концертно-виконавське мистецтво

• Ткач Юлія (диригентка, художня керівниця Академічного хору ім. П. Майбороди Українського радіо) – медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Олег Криштопа народився 12 вересня 1978 року в Івано-Франківську – український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026).

За освітою – інженер-механік. Закінчив курси ВВС у Львові. У журналістиці з 2000 року. Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. На «5-му» – з перервами з весни 2004 року. Працював у проєкті журналістських розслідувань «Закрита зона». Згодом були розслідування на Першому національному телеканалі в програмі «Попередження», документальні фільми для 1+1, аналітичні матеріали для ТВі, і знову «5-й». З 2010 – сценарист.

З 2021 року автор каналу «Історія для дорослих».

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта» – це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

Документальний роман «Радіо Афродіта» став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Публіцистика і журналістика». Книжка також увійшла до короткого списку «Книга року ВВС-2025». Крім того, видання потрапило до рейтинґу «Найкращі українські книжки 2025 року за версією Українського ПЕН» та опинилося серед фіналістів Національного рейтинґу Укрінформу «Книжковий інфобум–2025».

«Радіо Афродіта» має 288 сторінок, містить текстовий блок та блок із документальними фотографіями. Книжку надруковано на ексклюзивному чисто целюлозному папері Мюнхен полар двома кольорами: текст – чорний, окремі елементи – темно-помаранчеві. Для створення обкладинки використано дизайнерський картон Артлібріс ейр беґ екстрабʼянко покритий захисним лаком. Книжка продається у захисному прозорому термопакуванні.

Видання створене за ініціативи співзасновників і партнерів нашого видавництва адвокатського об’єднання MORIS.

Юлія Ткач народилася 19 червня 1977 в Києві – український хоровий та симфонічний диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Художній керівник та головний диригент Академічного хорової капели Українського радіо. Доцент Кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Народна артистка України, Лауреат Премії імені Миколи Лисенка. Кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва. Член Національної музичної спілки України, член Координаційної ради Хорового товариства імені Миколи Леонтовича.

2002 року закінчила Національну музичну академію України ім. П.Чайковського (клас засл. діяча мистецтв України, професора В. А. Дженкова), диригентсько-хоровий факультет; у 2010 році – асистентуру-стажування кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського (клас Героя України, народного артиста України, професора Є. Г. Савчука); в 2012 році – захистила дисертацію на тему: «Індивідуальний виконавський стиль диригента-хормейстера: теоретичний та практичний аспекти (на прикладі Національної заслуженої академічної капели України «Думка») (науковий керівник – доктор мистецтвознавства, професор В. І. Рожок); в 2020 році – закінчила оперно-симфонічний факультет Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас народного артиста України, професора В. Ф. Сіренка).

У 1998 році як хормейстер Народної хорової капели вчителів «Світоч» (керівник М. Юрченко) та як керівник Студентського хору Національного лінгвістичного університету. Викладала диригування і хорові дисципліни в Київському педагогічному коледжі ім. К. Д. Ушинського (музично-педагогічне відділення) та в Київській середньо-спеціальній музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка.

З 2003 – хормейстер, а з 2010 – художній керівник та головний диригент Академічної хорової капели імені П.Майбороди Українського радіо.

Колектив під орудою Юлії Ткач набув нових мистецьких якостей, відкрив нову яскраву сторінку своєї діяльності, став одним серед кращих колективів України і Європи, що відмічено в більше ніж 80 публікаціях, рецензіях, відгуках про творчу діяльність Юлії Ткач у вітчизняних та іноземних виданнях.

В творчому доробку Ю. Ткач близько 500 високопрофесійних записів до Фонду Українського радіо; близько 600 виступів на концертних майданчиках Києва, України, Європи, світу. Більша частина репертуару – твори сучасних українських композиторів, світова класика; діяльність мисткині направлена на промоцію сучасного виконавського мистецтва в Україні та світі.

Юлія Ткач є автором та диригентом-постановником медіапроєктів Українського радіо та UA:Суспільного за участю Хору Українського радіо, що промотують високе академічне мистецтво для багатомільйонної національної аудиторії.

Юлією Ткач засновано цикли класичних програм на Українському радіо та UA:Суспільному – «ЗУСТРІЧ ЕПОХ», «ПОСТАТІ» та інших.

За ініціативою Юлії Ткач було створено науково-публіцистичний фільм про історію та діяльність Хору Українського радіо під назвою «Молитва над обрієм», режисер Олена Ілляшенко; видано ряд наукових статей; випущено монографію «В ефірі Хор Українського радіо» про історію та сьогодення колективу. Автор – кандидат мистецтвознавства, артистка-солістка хору Тетяна Коробка.

У 2009 вийшов компакт-диск під назвою «Академічний хор ім. П. Майбороди. Диригує Ю. Ткач», а у 2012 році разом із народним артистом України Тарасом Штондою – компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю».

У 2012 році за високопрофесійну діяльністю, самовіддане служінням за для розвитку і збагачення музичної культури України Юлію Ткач було удостоєно звання «Заслужений артист України».

У 2018 році – Лауреат Мистецької премії імені Миколи Лисенка.

У 2019 році – Хор на чолі з Юлією Ткач став Лауреатом Мистецької премії імені Миколи Леонтовича.

У 2024 році Юлія Ткач удостоєна звання «Народний артист України».

Національна премія України імені Тараса Шевченка (2026).

«За крок до Перемоги» – це культурно-мистецький та медіапроєкт, що висвітлює творчість українців під час війни, зокрема цикл пісень та мистецькі роботи. Проєкт спрямований на підтримку бойового духу, вшанування сучасних героїв та фіксацію історичного моменту боротьби. Він включає хорові композиції, відеоматеріали та мистецькі цикли, що відображають шлях України до перемоги.