пʼятниця, 2 грудня 2022 р.

НАД ТЕМНИМ ХЛІБОМ ДУШІ

Костенко М. В. Над темним хлібом душі : пошук, критика, есе / М. В. Костенко. – Полтава : Полтавський літератор, 2009. – 496 с.

Це двадцята числом книга Миколи Костенка – літературного критика, поета, прозаїка. У ній зібрано його праці за сорок п'ять років аналітичної діяльності в літературі. Тут багато нового й про старих майстрів літератури (Олену Пчілку, Пантелеймона Куліша), і пошуки навколо найдавнішої нашої писемної пам'ятки "Велесової книги", й про творчість Павла Тичини, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Леоніда Бразова, про молодих літераторів-полтавців тощо.
Книгу написано легким для сприйняття стилем, місцями досить гострокритично, але скрізь автор дбав про повну зрозумілість поданих текстів, належну глибину літературного аналізу.
Одне слово, знадобитись ця книга може широкому колу шанувальників української літератури, вчителям, літераторам, допитливим пошуковцям у галузі рідного слова.

середа, 30 листопада 2022 р.

МІРОШНИЧЕНКО Володимир Іванович

Народився 30.11.1964, м. Донецьк. Художник. Член Національної спілки художників України. Лауреат літературно- мистецької премії ім. Василя Симоненка.
З 1967 р. проживає в м. Лубни, де свого часу навчався в художній школі, директором якої був художник, член Спілки художників УРСР В. І. Семенюта. З 1982 по 1987 рр. навчався у м. Києві, отримав фах "Художник-модельєр взуття та виробів зі шкіри", пропрацював майже десять років за фахом на взуттєвому об’єднанні "Лугань". У певний момент Володимир Мірошниченко обрав для себе саме живопис. 
Переїхавши в 1998 році разом із дружиною в місто Лубни, художник зосередив свою увагу на мистецькому житті. Зараз працює художником-портретистом на камені. Неодноразово брав участь у виставках, як збірних так і персональних. Ставши співзасновником лубенської художньої організації "Пектораль", за підтримки голови Полтавської обласної організації НСХУ Юрія Самойленка, Володимир Мірошниченко долучився до відродження Всеукраїнської виставки "Лубенська художня весна".

вівторок, 29 листопада 2022 р.

СТВОРЮЄМО АВАТАР ОНЛАЙН

ПРАКТИЧНИЙ РЕЦЕПТ ВІД КРАЄЗНАВЦІВ
Аватар – графічне зображення, яке представляє користувача сайту, форуму, веб-сервісу, мережевої гри, у програмах-месенджерах тощо. Аватар зазвичай обирається користувачем самостійно, або надається автоматично системою після реєстрації, має вигляд невеликою картинки, фотографії, короткого анімаційного сюжету.
Намалювати аватарку можна і за допомогою комп'ютерної програми – фоторедактора або відповідного інструменту, створеного саме для цих цілей. Однак більш широке розмаїття рішень для генерації призначених для користувача зображень ви знайдете в мережі – у вигляді онлайн-сервісів. Якраз такий інструмент ми і розглянемо.
Аватар можна скачати у форматах PNG або SVG розмір 264*280 пікселів.

пʼятниця, 25 листопада 2022 р.

ПАМ'ЯТНИК Т. ШЕВЧЕНКУ В ПОЛТАВІ

Задум спорудити в Полтаві монумент Тарасові Шевченку виник на початку XX ст., коли в Україні розпочався процес увічнення постаті національного митця. Трохи пізніше цією ідеєю пройнялася не тільки полтавська інтелігенція, але й губернське земство, голова якого Михайло Токаревський у міру своїх сил просував українські цінності в громадсько-культурне життя краю. Ці прагнення підтримувала й Полтавська спілка споживчих товариств, що 1920 р. замовила художнику Михайлові Гаврилку створити бюст Т. Шевченка та виготовити форму для масового виробництва його зобетонних погрудь. Митець виконав погруддя Кобзаря для Полтавського театру, однак до повсюдної "шевченкізації" Полтавщини справа не дійшла.
Від ідеї вшанувати Т. Шевченка не відмовилася і нова комуністична влада, яка прагнула використати постать "поета-революціонера" для своєї політико-ідеологічної легітимізації.
Ще 1924 року Кавалерідзе очолив творчу майстерню в Харкові, створену із обдарованих безпритульних дітей. Замовлення на виготовлення пам’ятника Шевченку в Полтаві і було першим для майстерні. Полтавська влада хотіла, щоб пам’ятник був висотою 9-10 метрів, але, як бачимо, цю ідею пізніше скоригували.
Створити високий монумент із бетону запросили скульптора, який перед тим, ще за правлінння гетьмана Павла Скоропадського, спорудив подібний пам’ятник поетові в Ромнах (тоді Полтавської губернії, а нині Сумської області). Власне, його Кавалерідзе й узяв за зразок для свого полтавського дітища, надавши йому стильових рис конструктивізму й кубізму.
Пам’ятник із гаслом "...і вражою, злою кров’ю волю окропіте" мали звести в Полтаві "під дату", до восьмої "революційної" річниці, в жовтні 1925 р. У березні все вже було готове, проте відкриття монумента затягувалося – стиль конструктивізму занепадав у країні, яка будувала комунізм, а йому на зміну приходив соцреалізм.
І нарешті встановити в березні 1926 р. оригінальний пам’ятник поетові – навпроти архітектурної перлини Полтави, будівлі колишнього губернського земства. Там із 1906 р. діяв історико-природничий музей, за більшовиків перетворений у Центральний про­летарський музей (нині Полтавський краєзнав­чий).
Натовп був величезний, зібралися люди з Полтави й навко­лишніх сіл. І коли під мелодію "Заповіту", яку написав Гордій Гладкий, із пам’ятника зняли покривало, кількатисячний хор почав співати.
Особливість пам’ятника поля­гає в тому, що постать Шевченка наче виростає із землі, а сам поет сидить на узвишші. Кавалерідзе не випадково зробив прив’язку до місця в центрі старої Полтави, адже Шевчен­ко, ймовірно, бував там, коли йшов малювати Хрестовоздвиженський монастир і хату Котля­ревського. Що свідомим було вибрано роз­ташування пам’ятника навпроти будівлі колиш­нього губернського земства.
Хоч, як пізніше показала історія, доля полтавського Кобзаря не була легкою: під час окупації міста нацисти, не заглиблюючись у по­дробиці, ледве не знищили монумент, переплу­тавши Т. Шевченка з ворожим їм комуністич­ним вождем В. Леніним. Та й у повоєнний час пошкоджений пам’ятник українському поетові, з якого стирчали шматки арматури, не був у великій пошані. Радянська влада не поспішала його відновлювати не тільки через те, що Пол­тава начебто прихильно зустріла гітлерівську армію, а й тому, що сам стиль виконання, за словами Микити Хрущова, був незрозумілий народові. Відтак керівник Радянської України, який приїжджав у місто в жовтні 1947 р., запропонував залишити пам’ятник як промовисте свідчення нацистського вандалізму і спорудити натомість щось схоже на бронзово київського Кобзаря.
Спогади залишив головний зодчий Полтави Лев Вайнгорт у книзі "Провінційний архітектор", де є невеличкий розділ "Зустр із Хрущовим".
"Но до нового памятника дело не дошло, однако, памятуя указание Первого секретаря, местное начальство долго не разрешало привести в порядок полуразрушений памятник Шевченко.
Полтавчане помнят, наверное, что даже лет через десят после войны верхняя часть памятника была разбита. Вместо руки торчала обнаженный арматурный стержень, поврежена была голова монумента…".
Новий "правильний" монумент поетові в Полтаві так і не звели, проте і старий не поспішали реставрувати, а його сумського "брата-близнюка" у процесі боротьби з формалізмом у мистецтв взагалі демонтували в 1960-х рр.
Намагаючись урятувати полтавське дітище, І. Кавалерідзе пропонував замінити його на бронзовий відповідник і навіть виділив на це із власної кишені 100 тисяч карбованців. Однак, на щастя, автентичного конструктивістсько-кубістичного Кобзаря таки вдалося вберегти. Можлво, не останню роль у цій справі відіграв один із місцевих компартійних "босів" Максим Оніпко. Він не був геть позбавлений українських сентиментів і сприяв відновленню пам’ятника, який І. Кавалерідзе на схилі років назвав одним із трьох своїх найбільших творчих одкровень. Два інші – це монументи княгині Ользі в Києві й Артему в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької області).

четвер, 24 листопада 2022 р.

Ольга Петлюра. Перша леді УНР

23 грудня 1885 р. у с. Мала Дівиця біля міста Прилуки, на Полтавщині (нині Чернігівщина) народилася Ольга Опанасівна Більська (Петлюра). Батько Опанас Більський, учитель. Змалечку Олюня залишилася сиротою, її забрала до себе бабуся, тому дитинство Ольги Більської пройшло у Прилуках, де вона закінчила з відзнакою гімназію і стала вчителькою молодших класів. Сирітська доля навчила розумненьку і господарство вести, і стримувати всі свої пориви. От і зважилася дівчина "на порі", або як казали тоді "відданниця", поїхати в Київ до родичів, щоб продовжити навчання на Вищих жіночих курсах. На жаль, злидні та освіта – мало сумісні речі, тому Ольга мусила влаштуватися на роботу в приватну гімназію Жеребецької. Мусила відданниця шануватися, відвідувати гостини у родичів, щоб із судженим зазнатися, вдало заміж віддатися. Так 23-річну Ольгу у 1908 році познайомили з 29-річним Семеном Петлюрою. Семінарист-недоук, був низеньким, непоказним, схожим на надійного чоловіка. От тільки Семен уникав свого імені, пнувся на Симона, тому все життя Ольга не вимовляла імені Петлюри (подібне було в родині Михайла Бойчука).
Почалося листування, зрештою Більська подалася в Москву до Петлюри. Стала Ольга студенткою Московського університету, підпрацьовувала репетиторством і вишиванням. Допомагав Петлюрі Максим Ковалевський (поліглот, перше кохання Лесі Українки), офіційно влаштував Семена у Москві бухгалтером страхової компанії. На кошти українських громад видавав журнал "Украинская жизнь" (1912-1914).
Звісно, мріялося про весільну сукню, але боялася дратівливого, вибухового характеру Петлюри, тому взяла на себе важкий хрест гріха – жила з Семеном "на віру". Соромно їй було від людей, тому писала подругам, що "вийшла заміж". А тут і донечка знайшлася, манюня, хвороблива, таку б швидше охрестити, але після імені Лариси мали бути прізвище та ім’я по батькові матері, тобто тавро байстряти. Як твердить знайдений професором Таїсією Ківшар актовий запис метричної книги церкви Святої Живоначальної Трійці в Троїцькій слободі Троїцького подвір’я Москви за 1912 рік, день хрещення Лариси Петлюри 23 вересня (6 жовтня). І хоч Ольга просила, і мати Семена вмовляла (батька Петлюри тоді вже не було), тільки у 1915 році молоді зареєстрували шлюб. На жаль, дошлюбний стрес дав знаки: кровотечі, раннє в’янення.
Мешкала родина в центрі Москви, в будинку №3 у Другому Волконському провулку. Пані Ольга, добра господиня, дружина і мати, присвячувала багато часу вихованню маленької Лесі в українському дусі: водила дочку до українського садочка, читала їй українські книжки, плекала українські традиції. Шила матуся Лесі переважно український одяг, про який пізніше писала: "Скільки радости в твоїй барвистій ноші!". Леся росла чутливою, ніжною дитиною, прихильною до всього живого: любила котів і собак, які постійно жили в помешканні.
Улюбленими прізвиськами в родині Петлюр були: "мій цюцик", "моє котенятко". Цікаво, що Леся першим словом сказала: "Тінек", так вона завжди називала татка. Як бачимо, в родині Петлюру ні на ім’я, ні на прізвисько ніхто не називав.
Доля посилала Ользі добрих родичів, сусідів… Зоя Плітас (родичка Ольги Петлюри) писала про перебування родини Петлюри в Москві: "Пам’ятаю Ольгу Опанасівну, як вона гарно виглядала: висока, струнка жінка з посивілим пишним волоссям і чудовими чорними очима, які так тепло, привітно дивилися на нас через золоті окуляри. Вона завжди була життєрадісна, усміхнена і прихильна до нас, дітей. Її маленька донечка Леся була нашою улюбленицею, і тітка Оля довіряла нам її, знаючи, що ми добре доглянемо Лесю, та дозволяла нам з нею бавитись надворі. Тітка Оля любила одягати Лесю в українське убрання та розмовляла з Лесею лише українською мовою".
Восени 1917 року Симон Петлюра разом із родиною переїхав до Києва. Оселилися у готелі "Прага" на Володимирській вулиці.
Родина Петлюр жила скромно, без жодних розкошів. Ольга Панасівна допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, брала участь у діяльності жіночих товариств. Родина Петлюри підтримувала тісні родинні стосунки зі Степаном і Ніною Сірополко та їхніми дітьми: Леонідом, Юрієм, Степаном і Олександрою, які теж переїхали з Москви до Києва. Леся Петлюра писала вірші, збирала марки, разом із дядьком Степаном захоплювалася малюванням і писанкарством.
Коли 27 липня 1918 р. Симона Петлюру заарештували, довелося матері з дочкою до 11 листопада 1918 р. переховуватися під різними паспортами, за різними адресами. Ольга Панасівна піклувалася в ті часи про Лесю, яку вражали різноманітні чутки, про Петлюру та про його матір, яка залишалася у Полтаві. Із листа Ольги Олексіївни Петлюри до Ольги Панасівни від 10 жовтня 1918 року: "Дуже дякую Вам, голубочко, за гроші і за ті труди, котрі випали на Вашу долю… Дуже в гарний час прийшли ваші гроші. Бо треба було платити налоги… Як рідну дочку благаю Вас сповнити мою нікчемну просьбу. Хоть би в останні дні побачити Вас і хоть в ці хвилини забути своє погане життя…".

вівторок, 22 листопада 2022 р.

Славетні у Гоголівському краї

Хурса В. Славетні у Гоголівському краї: історико-краєзнавчі на­риси, полеміка, публіцистика / В. Хурса. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – 60 с.

Книга ця  унікальна скарбниця знань про непересічних особистостей, вона писалася понад сорок років. Її автор закінчив Ленінградський педагогічний інститут ім. О. І. Герцена. У його долі є два вірних крила – педагогіка та краєзнавча робота. Він організував краєзнавчий музей у Шишаках, ініціював створення кімнати-музею народознавства та музею В. І. Вернад­ского у школі, яка носить ім’я вченого.
Науковий редактор книги  О. О. Нестуля, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, голова правління Полтав­ської обласної спілки краєзнавців України. Рецензент розділу  В. М. Самородов, заслужений винахідник України, доцент, голова обласного відділен­ня Українського ботанічного товариства Полтавської аграрної академії.
Збірка присвячена 200-річчю з дня народження Миколи Васильовича Гоголя, тому значна частина видання містить відомості про друзів славет­ного земляка, гурток фрейліни О. Россет (Смірнової). Цікава оповідь про Гоголя-історика, адже у віці 20-25 років він написав 13 історичних праць.
Другий розділ книги присвячено автору вчення про біосферу Воло­димиру Івановичу Вернадському.
Із нарисів Володимира Хурси постають В. Короленко, І. Бунін, Б. Кістяківський, І. Фесенко, Я. Богомолець, О. Довженко та інші видатні постаті нашого краю. У книзі представлена ціла фотогалерея, що дає змогу читачам краще відчути дух епохи.
Книга стане в пригоді всім, хто захоплюється краєзнавством, вивчає історію Полтавщи­ни, слугуватиме прекрасним помічником для написання рефератів, доповідей школярам.

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...