пʼятниця, 13 травня 2022 р.

Шевченківська премія -2022

Шевченківська премія – 2022: інформаційний бюлетень / упоряд. О. Пошибайло; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 12 с.

 

ЛИСЕНКО МИКОЛА

Микола Лисенко – не тільки геніальний композитор, а й гідний високої поваги громадський діяч, бо цілий свій вік віддавав свій талант і працю українству, брав активну участь в українському громадському рухові. Протягом усього життя він займався збиранням народних пісень, і по праву вважається одним із найвизначніших музичних науковців-фольклористів України.Бібліографічний покажчик буде цікавий для поглиблення знань на уроках музичного мистецтва, літератури для позакласної роботи, краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.
«Його музика Україну берегла»: до 180-річчя від дня народження М. В. Лисенка: біобібліографічний покажчик / упоряд. Т. Базир; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 32 с.

середа, 11 травня 2022 р.

КОСТЬ ГЕРАСИМЕНКО

Був він і солдатом, і поетом…
Пішов він, як і всі, за день на смертний бій
І молодим лицем упав в криваві трави.
Йому б співать та жить.
А він прожив так мало,
І так багато він у битвах пережив.
В. Сосюра
Вісімдесят років тому, 1942 року, ворожа куля обірвала поетичну і життєву струну 35-річного полтавця-воїна, за висловом М. Рильського, "природженого поета", Костя Герасименко.
У нього на той час було опубліковано уже шість поетичних збірок. У кожній з них звучала його пісня "терпкою мрією і радістю зачата", поет любив рідний полтавський край "гаряче до болю", і де б не був потім, – вчувалися йому мамині пісні і "озивалися криниці".
Майбутній письменник народився 115 років тому, 11 травня 1907 року у селі Прихідьки Пирятинського повіту, дитячі та юнацькі роки провів у селі Заріччі, місті Пирятині.
Спомином дитинства, шкільних років звучить поезія-присвята "Учительці", де є рядок і про "перший негаданий вірш", що прийшов на уроці. Пробуджували поетичний талант хлопця і батьки-вчителі. Мама Віра Семенівна рано померла, туга за нею передана сином в одному з кращих ліричних віршів "Портрет".
Творче дерево поета виростало з народної мудрості, з глибин полтавської землі, з особистих вражень його короткого, але насиченого життя.
Навчаючись у Пирятинському педагогічному технікумі, Кость багато читав, брав участь у роботі літературного гуртка "Плуг". Цікавився історією Пирятина, досліджував перебування Тараса Шевченка у місті та селі Березовій Рудці.
Друкуватися юнак почав з вісімнадцяти років. Після закінчення технікуму він вчителював на Донбасі, там побачила світ його перша збірка "Зріст" (1933). З 1934 року Кость став членом Спілки письменників СРСР, а 1935 року він переїхав до Києва, працював на кінофабриці, брав участь у роботі Спілки письменників України.
Останнє передвоєнне п'ятиріччя – розквіт творчості молодого поета. Одна за одною виходять його поетичні збірки "Вересень" (1935), "Пам'ять" (1938), "Дорога" (1939), "Портрет" (1941).Перед самою війною розкрився драматичний хист К. Герасименка. Першу свою драматичну поему "При битій дорозі" (1939) він написав за мотивами творчості Т. Шевченка, передусім його "Катерини".
Драматична поема "Легенда" (1940) була відзначена премією на Всесоюзному конкурсі на кращу п'єсу, складовою частиною якої була відома "Пісня про Полтаву". Схвально відгукнувся про поему видатний майстер драматичної поезії І. Кочерга.
Кость Михайлович був сповнений любові до життя, славив "І пісню, й любов, і молодість…". Особливою задушевністю відзначалися твори, адресовані нареченій, що стала згодом дружиною поета. "Здається, рідко, хто так чисто і так часто говорив про любов, як Кость Герасименко у своїх віршах, присвячених Ірині Вериківській", – відзначав професор-літературознавець, наш земляк С. Шаховський. Все перекреслила війна.
Письменник, залишивши у Києві молоду дружину і двомісячну доньку Маринку, добровольцем пішов на фронт, працював корреспондентом армійських газет. Активно друкував нариси, фейлетони, вірші, в яких звучала любов до рідноїУкраїни:
О земле, голуба від рясту,
Вишневий край, казковий край!
Ми вирушаємо у наступ,
Ми йдем вперед. Чекай!
До своєї Вітчизни звертався і словом, і серцем:
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж, –
Ти під катом не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш!
Однією з важливих і цікавих сторінок творчості нашого земляка було використання його поетичного слова в передачах Українського радіо. У "радіовійні" з фашистами віршоване звернення до народних месників, відоме як "Пісня українських партизанів", звучало набатом:
Муки і сльози твої, Україно,
Серце нам гнівом печуть.
Вдома лишилися пустка і горе,
Ворогом топтаний шлях.
В ніч, як над степом засвітяться зорі,
Хлопці, збирайтесь в лісах!
А ще ця пісня була віддрукована листівкою і разом з боєприпасами та продовольством скидалася літаками в партизанські загони, що діяли в глибокому тилу ворога.
Кость Герасименко, як оперативний кореспондент газети "Знамя Родины" 18-ої армії, постійно перебував на передовій, брав участь у кровопролитних боях. "Завантаженість тут у мене зараз настільки велика, що, окрім поїздок на фронт, стін редакції, я нічого не бачу", – писав він в одному з листів.
Щоденна втома, безсонні ночі, журба за поневоленою Україною і мрії про мирне життя… Це змалював в поетичних рядках полтавець Д. Шупта:
Де чорну смерть розсіюєвійна,
Поетові привиділись Прихідьки
І мати втомлена…
У тихім небі мирні чорногузи.
Діброва. Перша радість. І гриби.
Зелений берег річки Гнилогуза,
З якого видно Удай голубий.
Найважчі випробування випали на його долю на Північному Кавказі. Один з очевидців тих подій – командир полку Маренко – згадував так: "Кость Герасименко брав участь у прориві "голубої лінії фашистів" на Кубані. Під час п'ятиденного бою він доставляв боєприпасиу свою батарею:

вівторок, 10 травня 2022 р.

«Я писав про життя...» (100 років від дня народження А. А. Дімарова, укр. письменника)

 

ҐАЛАҐАН Гнат

Військо­вий і державний діяч народився в с. Омельник Кре­менчуцької сотні Миргородсь­кого полку в сім'ї козака. Очо­люючи компанійський полк, 14 травня 1709 р. провів царсь­ке військо на Січ і взяв участь у жорстокому розгромі Запо­рожжя. «За заслуги» перед Петром І був призначений чигиринським (170-713 рр.), а згодом прилуцьким (1714-1739 рр.) полковником, дістав великі землево­лодіння, зокрема, с. Сокиринці, і започаткував відому старшинську династію.
Гнат Галаган одружився з молодою вдовою - дочкою київського войта Тадрина, Оленою Анатоліївною 1716 р. У них народився єдиний син Григорій. За спогадами сучасників, Гнат був надзвичайно практичний, сміливий, умів спілкуватися з гетьманами України – Д. Апостолом, І. Скоропадським та П. Полуботком.
Його син Григорій і внук Іван бу­ли прилуцькими полковниками, а нащадки обіймали високі урядові посади. Проте над родом Ґалаґанів тяжіло прокляття запорожців-характерників «до сьомого коліна». Цим коліном виявився син Григорія Павловича Павло, який у 15-річному віці помер від раптової хвороби. На його пам’ять невтішний батько у 1871 р. заснував у Києві приватний учбовий заклад – Колегіум Павла Ґалаґана. Зі смертю самого Григорія Павловича (1888 р.) прире­чений рід припинився.
Історія Ґалаґанів – пересторога для всіх, хто заради кар’єри та статків прагне повернути Україну в московську неволю. Підступна зрада Гната Ґалаґана вдарила по його нащадках, і прирекла на вимирання весь рід.
Помер Гнат Галаган у 1748 році. Похований у Прилуцькій церкві Преображенія Господня.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Зінченко А. Убити Галагана : [про фундатора Спаської церкви в Прилуках, козацького полковника Гната Галагана, уродженця с. Омельник (Кременчуччина)] / А. Зінченко // Українська літературна газета. – 2015. – 14 серп. – С. 4-5.

четвер, 5 травня 2022 р.

МАРКОВИЧ АНДРІЙ МАРКОВИЧ


Маркович Андрій Маркович (бл. 1674—23.1.1747) – держав­ний діяч. Народився в Прилуках. Нале­жав до полтавського старшин­ського роду єврейського похо­дження. 
Батько Марко Аврамович мав великі маєтності в Прилуках та Пирятині й забез­печив синові військову кар’єру. 
В 1708 р., будучи значковим військовим товаришем, А. Маркович перейшов на російський бік, брав участь у зруйнуванні Батурина. Ставши шваґром гетьмана І. Скоропадського, швидко просунувся по службовій драбині, діставши спочатку сотництво глухівське (1709-1714 рр.), а потім полковництво лубенське (1714-1727 рр.). На цьому уряді відзначився велики­ми здирствами, нахабно перебираючи до рук чужі ху­тори й ґрунти. Такі дії викликали незадоволення в цілій Україні й врешті привели до усунення А. Марковича від влади новообраним гетьманом Д. Апосто­лом. Розслідування підтвердило вину екс-полковника (тільки 1728 р. на нього було подано 700 скарг від жителів Лубенського полку). А. Марковича мали судити, проте у нього знайшлися заступники в росій­ських урядових колах. Він був виправданий, більше того, в обхід гетьмана призначений генеральним підскарбієм (1729-1740 рр.). У 1734 р. А. Маркович разом із М. Забілою та Ф. Лисенком увійшов від української сторони до складу Правління Гетьман­ського уряду.

ЛІТЕРАТУРА
  • Дзюба О. М. Маркович Андрій Миколайович (21.11.1830, с. Турівка Прилуцького повіту Полтав. губ. – 24.03.1907, С.-Петербург) – культурно-освітній діяч, віолончеліст, сенатор / О. М. Дзюба // Енциклопедія Сучасної України. Київ: Ін-т енциклопедичних досліджень НАНУ, 2018. – Т. 19. – С. 245.

середа, 4 травня 2022 р.

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ

Значко-Яворський Матвій Карпович (у чернецтві – Мельхиседек; бл. 1716-14.VI.1809) – релігійний і політичний діяч. Походив із козацької родини. 
Батько був лубенським осаву­лом. Після закінчення Київсь­кої академії хлопець вирішив віддалитись від мирської суєти і в 1738 р. став ченцем Мотронинського Троїцького монастиря поблизу Чигирина. В монастирі одержав нове ім’я – Мельхиседек, що в перекладі означає "цар справедливості", і виявився гідним цього імені, присвятивши своє життя обороні православ’я і всьо­го українства. 
Наш земляк відіграв помітну роль в іс­торії України середини XVIII ст. 
Будучи у 1753-1768 рр. ігуменом Мотронинського монастиря і ви­конуючи (з 1761 р.) обов'язки управителя право­славних громад Київщини, відстоював інтереси пра­вославної церкви на Правобережжі. Зазнаючи утисків і переслідувань з боку польського духовенст­ва і шляхти, неодноразово важив життям. Своєю діяльністю сприяв розгортанню гайдамацького руху, підтримував зв’язки з М. Залізняком, який збирав повстанців у Холодному Яру поблизу монастиря. Щодо участі Мельхиседека у Коліївщині 1768 р. дум­ки істориків розходяться. За поширеною легендою, ігумен благословив гайдамаків вирізати  всю шляхту і висвятив їм ножі. Його звинувачували як ав­тора т. зв. "Золотої грамоти" Катерини II, яка нібито доручала М. Залізняку винищити всіх поляків. Але ретельне розслідування довело непричетність Мель­хиседека до цієї підробки. Більшість дослідників вважає неприпустимою думку, щоб чернець-гуманіст, який жив ідеалами правди і справедли­вості, всупереч своїм ідейно-моральним настановам міг вводити людей в оману і благославляти різню. Все ж після придушення Коліївщини Мельхиседек на вимогу польської шляхти був усунений царським урядом від керівництва церковними справами на Правобережній Україні й переведений спочатку настоятелем у Переяславський Михайлівський, а по­тім у Київський Видубецький монастир. 
Останні свої дні Мельхиседек провів у Глухівському Петропавлівському монастирі. Болісно переживав лікві­дацію Запорозької Січі й Козацької України, перед смертю знищив рукописи своїх творів.
ЛІТЕРАТУРА

  • Білоусько О. А. Мельхиседек (Значко-Яворський Матвій Карпович; бл. 1716-14.06.1809) - релігійний і політичний діяч. / О. А. Білоусько // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 387-388.
  • Малик М. Значко-Яворський Матвій Карпович (Мельхиседек) священник : [народ. у травні 1716 (1720?) р. в сім'ї лубенського полкового осавула] / М. Малик // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 20-21.
  • Матях В. Мельхиседек Значко-Яворський : [архимандрит, уродженець м. Лубни] / В. Матях // Історія України в особах: Козаччина. – Київ:  Україна, 2000. – С. 243-250.
  • Мельхиседек Значко Яворський : [архімандрит, православний церковний діяч, уродженець м. Лубни] // Козюра І. В., Козюра В. М. Історичні силуети : нариси. – Полтава: АСМІ,  2010. – С. 24-27.
  • Ясь О. В. Значко-Яворський Мельхиседек (бл. 1716, за ін. даними, 1720-14.06.1809) – церковний діяч, архімандрит. Нар в м. Лубни / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: в 5 т. – Київ: В-во "Наукова думка", 2005. – Т. 3. – С. 370-371.

вівторок, 3 травня 2022 р.

"СПОВНЕНИЙ СВІТЛИХ ПОРИВАНЬ І НАДІЙ…" (про громадсько-політичного і культурного діяча, письменника, перекладача, полтавця О. О. Навроцького)

… назвемо О. Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у "Основі" деякі вірші, а в галицькій "Ниві" переклади, лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових "Іліади" і "Одіссеї" і інших творів світової літератури. 
І. Франко
Народився Олександр 9 серпня 1823 року у родині безпомісного дворянина, а тому з дитинства терпів нестатки. До того ж, хлопчик рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ще в доволі молодому віці. Маєтком Навроцьких став опікуватися І. В. Капніст – син відомого письменника і громадського діяча В. В. Капніста. А сам Олександр опинився під животворним впливом ще одного Капніста – Олександра Васильовича, колишнього учасника декабристського руху і друга Т. Г. Шевченка.
Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, там він навчався від 1833 до 1836 р. А потім Олександр подався до губернського центру – м. Полтава, де упродовж шести років (1836 – 1842) опановував знання у класичній гімназії. А проживати йому довелося в будинку виховання бідних дворян. Значну матеріальну допомогу в навчанні хлопця надали брати Капністи. Навроцький був одним із найкращих учнів Полтавської гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.
Ні про родину, ні про дитинство Олександра жодних відомостей немає. Освіту спочатку здобув в Золотоніському повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії і, нарешті, в Київському університеті, який закінчив по першому відділенню філософського факультету 1847 року зі званням дійсного студента. З юності Навроцький, за його власним визнанням, мав нахил до римування і нахил цей зберіг до кінця днів своїх. Ось як він сам писав про це: "Писати з потреби є найбільшою, непозабутньою насолодою: хоч якийсь час живеш у світі, самим собою створенім, у світі звернення, проникнення в самого себе, у сподіванні, що не пропадуть ні думка, ні почуття, які запали в душу, що їх оцінять і зрозуміють, принаймні, плекаєш цю мрію, а скільки щастя дають людині самі лиш мрії…".
Навроцький рано почав "жити" серцем, рано почав писати вірші, в яких оспівував любов, але віршів цих "не читав нікому й лише зрідка подавав їх своєму вчителю, як твори". Шкода, що ці вірші не збереглися, чи були вони писані українською мовою, чи російською – невідомо. Також нічого не відомо і про авторство Навроцького під час перебування в університеті, хоча й збереглися тогочасні думки й почування молодого поета:
"Живучи серцем, – я був наївно релігійний, несвідомо вірував, тепло і палко молився. Я молився тоді майже щодня – і навіть на свіжому повітрі, йдучи в університет, захоплений спогляданням київської природи, її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безумно).
З ранньої юності я жагуче любив читати, я зачитувався цілими днями, водночас мріючи і плекаючи в душі поетичні образи; це не минуло марно: воно розвинуло в мені смак і відчуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови…". Таким чином, перебування в університеті, за словами Олександра, зробило з нього палкого, пристрасного пропагандиста добра і руху вперед:
Ні, недарма в Україні
Серце пробудилось,
На ній воно добро, правду
Любити навчилось.
Ранні оригінальні поезії Навроцького мають чимале значення для пізнання поглядів і провідних ідей Кирило-Мефодіївського братства, які він висловлював досить ясно і певно. Захоплений програмою Кирило-Мефодіївського товариства, її прогресивним духом, Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.
Через якийсь час прийшло справжнє лихо: він був заарештований у Полтаві в справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства і відправлений в Санкт-Петербург. Навроцький доводився двоюрідним братом Миколі Гулакові (той мав великий вплив на Олександра), упродовж року жив у нього в квартирі. Він був добре знайомий з іншими "братчиками", заарештованими з ним по одній і тій самій справі.
Слід зауважити, що коли у квітні 1847 року Олександра повезли в Санкт-Петербург у ІІІ відділення, де він утримувався в особливій камері і не раз піддавався допитам і очним ставкам, Навроцький тримав себе з незмінною гідністю і серйозністю, не впадав у малодушність чи недоречну балакучість, тим більше, що він, мабуть, не відчував за собою жодної провини. Жодні несподівані запитання й зіставлення випадкових показань і звинувачень не могли вивести його з цієї позиції холоднокровного спокою.
Рівний тон його відповідей, рішучість його заперечень не могли не викликати до нього симпатій з боку слідчих. В доповіді про нього графа Орлова імператору Миколі І, Навроцький хоч і не належав до організаторів товариства, але спілкувався з засновниками і знав про його діяльність. Тим часом він зізнався тільки в тому, що читав вірш Т. Шевченка "Сон", а решту звинувачень відкинув.

понеділок, 2 травня 2022 р.

ДУХОВ МИКОЛА ЛЕОНІДОВИЧ

Знай наших!!!
До самої смерті ім'я головного конструктора важких танків, самохідних гармат й іншої оборонної техніки, котрі забезпечили перемогу військ над фашизмом, було засекречене. І його земляки із села Веприк Гадяцького району аж до 1964 року навіть не здогадувалися, що цим конструктором був місцевий хлопець, фельдшерський син - Микола Духов.
М. Л. Духов народився 26 жовтня 1904 р. у с. Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер Гадяцького району). В родині фельдшера Леоніда Вікторовича Духова та його дружини Марії Михайлівни, дочки поміщика, знайшовся синок Микола. Маля спокійне, тямуще: мало розумну голову та золоті руки. Від пелюшок Микола любив стежити за спритними руками діда. У сім років хлоп’я мало "військові замовлення": робив старшим хлопцям-сусідам дерев’яні нагани та рушниці, тому дід виділив для онука власну майстерню. Часто спостерігав, як батько оглядає і лікує хворих. Коли треба, вмить подасть необхідний інструмент.
З семи років Микола вчився у Веприцькій початковій школі. Вчитель Григорій Васильович Умановський знання юного Духова завжди оцінював на "відмінно".
З 1914 року навчається у Гадяцькій чоловічій гімназії. Особливо легко давалися математика, фізика, хімія, латинь, французька мова.
Після громадянської війни працює робітником на цукровому заводі, де у вільний від роботи час розмалював сцену та стіни клубу, зібрав радіоприймач з саморобних деталей, виготовив підсилювач до радіоприймача.
Чупахівський завод (Сумська обл.) видає М. Л. Духову єдину на заводі путівку на робітфак при Харківському геодезичному інституті, після якого необхідно було продовжити навчання за фахом землеміра або геодезиста.
З 1928 року по 1932 рік Духов навчається в Ленінградському політехнічному інституті на механічному факультеті за спеціальністю "конструювання тракторів і автомобілів".
Початок слави Миколи Духова був пов’язаний з конструкторським бюро заводу "Червоний путіловець", куди його взяли на роботу після успішного захисту дипломного проєкту по рекомендації професора механіки Леоніда Клименко, як обдарованого та перспективного інженера.
Незабаром він увійшов і до складу групи конструкторів, які за завданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працювали над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонного крана, що складався із 23 тисяч деталей, були зроблені всього за 23 дні, завдяки чому важливе державне завдання завод виконав достроково. Причому три чверті литих деталей Духов переробив для зварювання і запропонував використовувати замість старої, не такої міцної, сталі високолеговану. У результаті під час випробувань кран підняв вантаж вагою 90 тонн, що на 15 тонн більше від проектної потужності.
Особливо яскраво талант молодого інженера виявився у воєнний час, коли від швидкості прийняття технічних рішень залежав результат боїв Радянської Армії. Ще в 1936 році Микола Духов був призначеним начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства і незабаром став його провідним конструктором. Під його керівництвом створювалися танки "Т-28", "Т-34", "КВ" і його різні модифікації, знамениті "ІСи" і їх остання військова модель – "щука", котра, як сподівалися творці, штурмуватиме Берлін. Цікаво, що більшість пропозицій Миколи Леонідовича для танків були використані вперше у світі. Наприклад, торсіони – сталеві пружини, що працюють на обертання. Зараз навіть важко уявити, що перші танки взагалі не мали ресор, і при рухові машини екіпаж дуже трусило. А ті ресори (листові, на зразок автомобільних), що почали встановлювати пізніше, були громіздкими, легко пошкоджувалися під час бою і більш-менш нормально працювали лише на легких танках.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...