ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Український вірш, що виявився сильнішим за радянську «Правду»

75 років тому почалася кампанія цькування Володимира Сосюри і його вірша «Любіть Україну!»

Поезію Володимира Сосюри «Любіть Україну!» українські школярі вчать у восьмому класі. Вже у виправленому варіанті – без радянського нашарування. Тобто не з переписаними на догоду Кремлю рядками, де «без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» замінено на казенну «братню дружбу». Але на якому історичному тлі було написано цей вірш? Чому його заборонили? У чому звинувачували поета? Через що довелося пройти Сосюрі? І чому рядки цього вірша – такі прості і щирі – так неймовірно свербіли радянській імперії?

50-ті роки: апогей сталінізму

Кінець 40-х, початок 50-х років ХХ століття в Радянському Союзі були роками «золотого, кривавого Тамерлана» – так Володимир Сосюра згодом назве добу пізнього сталінізму в листі до свого давнього грузинського друга Георгія Наморадзе. З одного боку, Сталін – «батько народів» у зеніті диктаторської слави, а з іншого – країна, що оговтувалася від безпрецедентної за втратами і руїною війни.

Попри те, що перемога над гітлерівською Німеччиною начебто мала б пом’якшити режим, зробити його більш гуманним, цього не сталося. В країні тривали репресії: різноманітні «чистки», кампанії боротьби, арешти. Ось лише декілька прикладів: кампанія боротьби з «безродними космополітами», боротьби з «формалізмом», «Ленінградська справа», «Мінгрельська справа», справа Єврейського антифашистського комітету, справа лікарів тощо. У липні 1951-го арештували навіть Віктора Абакумова – всесильного очільника чекістського відомства.

Після відомого тосту Сталіна про «великий російський народ-переможець», республіками прокотилася чергова хвиля репресій. Не оминула вона й Україну, з якою у Сталіна були власні рахунки.

«Буржуазний націоналізм», або Знову бандеревці

6 липня 1951 року Президія правління Спілки радянських письменників України на своєму засіданні заслухала повідомлення голови СРПУ Олександра Корнійчука про редакційну статтю газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Російською заголовок лунав більш жорстко: «Против идеологических извращений в литературе». Звісно, слово «извращений» можна було замінити на більш нейтральне: «искажений», але перевагу – цілком свідомо – надали саме першому варіанту. Як писала «Радянська Україна», «Президія правління СРПУ одностайно визнала цю статтю цілком правильною і сприйняла її як вияв більшовицького піклування про радянську літературу, як допомогу партії Леніна-Сталіна письменникам Радянської України в боротьбі проти проявів буржуазного націоналізму...»

Анонімна стаття в «Правді», що означало пряму директиву ЦК ВКП(б) та особисто Сталіна, з’явилася 2 липня 1951 року, через декілька днів після закінчення Декади української літератури і мистецтва, що начебто пройшла з чималим успіхом. У статті критикувався вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!» як «ідейно порочний твір»: «Вірш В. Сосюри «Любіть Україну»... викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра... Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.» – йшлося у «Правді».

Небезпечний вірш

«Любіть Україну!» поет написав у травні 1944 року, під час війни. Згодом він став окрасою збірки поезій «Щоб сади шуміли», за яку Сосюра у 1948-му отримав Сталінську премію І ступеня (100 тис. рублів). Саме для цієї збірки Сосюра, розуміючи небезпеку рядків «без неї ніщо ми…», замінив на цілком лояльні, в радянському дусі, про «братні народи». У 1951 році вірш було перекладено російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим і опубліковано у журналі «Звезда», – але перекладено саме з тими першими, «небезпечними рядками», які наприкінці війни якось недогледіли, пропустили. Після появи «Любіть Україну» в російському перекладі і в російському журналі Сосюру звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі».

Після розгромної статті в «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати. Заборону з вірша зняли лише у 1958 році – через п’ять років після смерті Сталіна.

Безхмарне небо декади і грім із  «Правди»

У романі-сповіді «Третя рота» Володимир Сосюра доволі детально описує все те, що з ним трапилося влітку 1951 року.

З 15 по 26 червня 1951 року в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва. Помпезний захід, на якому «старшому брату» демонструвалися соціалістичні мистецькі «звершення»: опера, балет, пісні, танці, вистави, літературні твори. Переважно етнографічні за формою: опери «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», балет «Маруся Богуславка», вистава «Мартин Боруля» тощо. Письменницький цех представляли Рильський, Тичина, Бажан, Сосюра, Корнійчук. Захід мав продемонструвати розквіт «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури радянської України. До Москви поїхали 1200 українських культурних діячів. Москвичі (здебільшого українці, що осіли в білокаменній) влаштовували гостям аншлаги. «У Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали – поетів, співаків, артистів... Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати. Радісно ми поверталися до Києва...» – обережно пише Сосюра.

І раптом, одразу після повернення, розгромна стаття в «Правді»: «…як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди», в якій мене за вірш «Любіть Україну»… названо, по суті, націоналістом за те, що я нібито пишу за Україну поза часом і простором…»

Публікація в центральній московській газеті спричинила ефект доміно та пресинг на місцях. Редакційну статтю «Правди» 3 липня передрукувала «Радянська Україна», 4 липня – абсолютно всі обласні газети УРСР, а згодом – літературні журнали «Вітчизна» та «Дніпро». Це була кампанія колективного осуду. Преса детально, із задоволенням висвітлювала Пленум Спілки письменників України. Газети публікували промови колег Сосюри, які почали його таврувати.

ВІКІПЕДІЯ

Від ідеї до Вікіпедії: історія Джиммі Вейлза

Вікіпедія: історія енциклопедії, яку створює весь світ

Сьогодні важко уявити людину, яка хоча б раз не користувалася Вікіпедією. Учні шукають там інформацію для домашніх завдань, студенти – для навчання, а дорослі – щоб швидко знайти відповідь на будь-яке запитання. Але як з'явилася ця найбільша у світі онлайн-енциклопедія?

На початку 2001 року американські підприємці Джиммі Вейлз та Ларрі Сенгер задумали створити енциклопедію, яку могли б писати й доповнювати самі користувачі. До цього вони працювали над іншим проєктом – Nupedia, де статті проходили довгу перевірку фахівцями. Через це нові матеріали з'являлися дуже повільно.

15 січня 2001 року запрацювала Вікіпедія. Її головна ідея була простою: кожен охочий може написати нову статтю або виправити вже існуючу. Спочатку багато хто сумнівався, що така система працюватиме. Проте людей, які хотіли ділитися знаннями, ставало дедалі більше.

Назва «Вікіпедія» складається з двох слів. «Вікі» походить від гавайського слова wiki, що означає «швидко», а «енциклопедія» вказує на її призначення – збирати й поширювати знання.

З роками Вікіпедія перетворилася на найбільшу енциклопедію у світі. Вона містить мільйони статей сотнями мов. У кожній мовній версії працюють тисячі волонтерів, які створюють нові матеріали, перевіряють факти, виправляють помилки та оновлюють інформацію.

Українська Вікіпедія з'явилася 30 січня 2004 року. Сьогодні вона є одним із найбільших україномовних інформаційних ресурсів. Її наповнюють добровольці, які прагнуть зробити знання доступними кожному.

Джиммі Вейлз часто говорить, що знання мають бути відкритими для всіх. Саме ця ідея стала основою Вікіпедії. Вона доводить, що люди з різних країн можуть спільно створювати величезну енциклопедію, якою щодня користуються мільйони людей у всьому світі.

Цікавий факт. Щосекунди у Вікіпедії хтось редагує статтю. Завдяки цьому інформація постійно оновлюється, а енциклопедія залишається живим і сучасним джерелом знань.

7 серпня 1966 року народився американський підприємець, засновник «Вікіпедії» Джиммі Вейлз.

Вейлз народився в Гантсвіллі, штат Алабама, незадовго до опівночі 7 серпня 1966 року. Однак у його свідоцтві про народження зазначено 8 серпня. Його батько, Джиммі, працював менеджером у продуктовому магазині, мати Доріс Енн та його бабця Ерма були співвласниками Будинку навчання, невеличкої приватної школи, де Вейлз та його брат здобули початкову освіту.

Після восьмого класу перейшов до Randolph School, школи доуніверситетської підготовки, яку закінчив у 16 років. Далі вчився в Університеті міста Оберн, здобув ступінь бакалавра з фінансів у 1986. Здобувати PhD перейшов до Університету штату Алабама та паралельно Індіанського університету. Проте докторську дисертацію він так і не написав.

Візити в Україну

Джиммі Вейлз у Києві 11 вересня 2014 року на зустрічі із вікіпедистами України.

У 2012 році Джиммі Вейлз відвідав Україну в межах програми Фонду Віктора Пінчука Завтра.UA. Джиммі Вейлз виступив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з доповіддю «Як Інтернет змінює майбутнє».

10 серпня 2014 у Лондоні на церемонії закриття щорічної конференції «Вікіманія» Джиммі Вейлз оголосив Ігоря Костенка вікіпедистом року. 13 вересня 2014 Джиммі Вейлз вручив цю нагороду рідним Ігоря Костенка в Києві на міжнародній щорічній конференції YES. Також 12 вересня відбулася зустріч із вікіпедистами України в PinchukArtCentre.

13 жовтня 2018 року виступав у Києві на форумі Olerom Forum One, присвяченому розвитку технологій, на якому розмірковував про індустрію новин, реклами та потребу у нових медіа.

Родина

Джиммі Вейлз був одружений тричі. У віці двадцяти років він одружився з Памелою Грін (Pamela Green). Вони розлучилися 1993 року. Він познайомився зі своєю другою дружиною, Крістін Роан, коли вона працювала торговим представником компанії Mitsubishi. Вони одружилися у березні 1997 року в графстві Монро, Флорида. З другою дружиною він також розлучився, від цього шлюбу в нього залишилася дочка.

З 2011 року живе у Великій Британії з Кейт Гарві (яка обіймала посаду секретаря-референта прем'єр-міністра Тоні Блера). Вейлз і Гарві одружилися 6 жовтня 2012 року в Лондоні. У них є спільна дочка.

Вейлз є атеїстом. Він заявив, що це його особиста філософія, яка міцно вкоренилася в його розумі, і він є абсолютно небоговірною людиною.

Шлях до «Вікіпедії»

• До створення головної енциклопедії світу він керував порнографічним вебсайтом Bomis, що допомагало йому фінансувати перші проєкти в інтернеті.
• Саму ідею «Вікіпедії» побудовано на концепції «вікі», яку він разом із партнером Лері Сенгером спочатку втілив у невдали-му проєкті «Нупедія», де статті писали лише професійні науковці.

Принципи та фінанси

• Вейлз не є мільярдером. Попри колосальну популярність платформи, він залишив її некомерційною і живе переважно за рахунок виступів та незначних заощаджень, відмовившись заробляти на рекламі всередині сайту.
• За його власними словами, головна мета його життя – забезпечити кожній людині на Землі вільний доступ до сукупності всього людського знання.

Кумедні факти та медіа.

• В історії медіа залишився курйозний момент, коли: обговорюючи деталі його статусу, він просто в прямому ефірі покинув студію менш ніж за хвилину через недоречне, на його думку, запитання ведучого.
• У дитинстві він навчався у невеликій школі своєї мами, де діти різного віку навчалися разом, що й сформувало його віру в самоорганізацію людей.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

1930 – народився Всеволод Нестайко, дитячий письменник.

1930, 30 січня – у Бердичеві народився Всеволод Нестайко, якому судилося стати одним із найпопулярніших у світі дитячих письменників. За 55 років літературної діяльності він написав більше 30 повістей, романів і збірок оповідань, частина яких увійшла до золотого фонду дитячої літератури України. Мама майбутнього письменника була викладачкою російської словесності (вчителювати вона почала іще в 1913 році, коли про окрему українську літературу й мови бути не могло). Вона була начитаною інтелігентною жінкою. Під час вагітності часто гуляла місцями, пов’язаними з перебуванням у Бердичеві відомих письменників: Бальзака, Конрада, Шолом-Алейхема, Рильського. Родинна легенда стверджує, що старий бердичівський акушер, який приймав пологи, почувши перший крик хлопчика, привітав маму словами: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!».

Все змінилося в 1933-му, коли заарештували батька. Зиновій Нестайко в молодості був січовим стрільцем, вояком Української Галицької армії. Наприкінці 1920-х, під впливом радянської пропаганди, повіривши в успіхи українізації, зважився переїхати із Західної України, яка тоді була «під Польщею», в УСРР. Працював у Проскурові (нині – Хмельницький) на цукровому заводі, пізніше переїхав у Бердичів.

Його звинуватили у шпигунстві на користь імперіалістичних держав, згадавши службу в Австрійській армії в часи Першої світової війни, духовну семінарію, знання п’яти іноземних мов, а також заслуги його батька, отця Діонізія Порфировича Нестайка, греко-католицького декана, який керував парафією в Бучачі. Більше Всеволод батька не бачив – у пам’яті хлопчика лишився тільки смак цукерок, які той дав синові, коли по нього прийшли. Мамі з сином, рятуючись від голоду довелося тікати до Києва, до маминої сестри.

«У дитинстві в мене не було дитинства», – зізнавався пізніше письменник. Через постійні хвороби він не зміг виїхати з Києва, коли почалася війна, тож два окупаційні роки випало пережити в столиці. «Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно», - згадував пізніше Нестайко.

Бачив він і голод, і смерть. Однак навчився дивитися на світ з оптимізмом і гумором. Як розповідав Всеволод Зиновійович, допомагали родинні перекази – саме такими дотепниками, які викрутяться з будь-якої ситуації, були його дідусь по материнській лінії Іван Довганюк та прадід письменника Семен Довганюк.

Свій творчий шлях Всеволод Нестайко починав у дитячому журналі «Барвінок», де друкувався разом з іншими класиками – Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. У 1956 році побачила світ збірка оповідань письменника під назвою «Шурка і Шурко». А через два роки – казкова повість «У Країні Сонячних Зайчиків».

Найвідомішими книгами Всеволода Нестайка стали підліткова трилогія «Тореадори з Васюківки», казкова казки про Країну Сонячних Зайчиків», оповідання «Одиниця з обманом», «П'ятірка з хвостиком», «Загадка старого клоуна», «Чудеса в Гарбузянах» та багато інших. 1979-го року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г.-Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі. На похорон сотні киян взяли із собою дзеркальця, щоб провести улюбленого письменника сонячними зайчиками.

Нестайко В. Тореадори з Васюківки : трилогія про пригоди двох друзів / В. Нестайко. – [Харків] : Школа, [2024]. – 544 с.

Карколомні пригоди Павлуші та Яви читаються з неймовірною насолодою в будь-якому віці, так само із дотепів регочуть до сліз і діти, і дорослі – просто через те, що це справді якісна пригодницька література. Вона сповнена віри в щиру дружбу й безумовну безтолковість розбишак. Всеволод Нестайко, як ніхто, любив дітей, а тому зумів написати найвидатнішу дитячу українську книжку – йому вдалося стати з читачами поряд і говорити з ними на рівних, без надмірного пафосу чи моралізаторства.

Окрім того, що «Тореадори з Васюківки» надзвичайно цінуються в Україні й перекладені понад двадцятьма мовами

Нечуй-Левицький справжнє прізвище – Левицький.

Іван Нечуй-Левицький представник – реалізму. Особливістю його прози є реалістичне відображення дійсності.

Народився 25 листопада 1838 року в м. Стеблеві Київської губернії (нині Черкащина), в сім’ї сільського священника.

Навчався у сільській школі, в 1847 році вступив до Богуславське духовне училище, яке закінчив у 1853 році і в якому викладав. Там вів вивчав латинську, грецьку та церковнослов’янську.

У 1853 році І. Левицький вступив до Київської духовної семінарії. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем.

1861-1865 – навчався у Київській духовній академії. Отримав призначення і працював учителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії, потім у гімназіях Каліша (1866-1867), Седлеце (1867-1872), Кишинева (з 1873). Одночасно з педагогічною діяльністю починає писати. Майбутній письменник написав такі перші твори: «Жизнь пропив, долю проспав» та «Наймит Яріш Джеря».

З 1873 року працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів. Потрапляє під таємний нагляд жандармерії.

21 рік він віддав благородній праці вчителя. Лише з 1868 починає друкуватись.

1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. Він брав активну участь у суспільному житті, став членом «Громади».

До кінця життя І. Левицький жив у злиднях.

Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер самотнім 2 квітня 1918 року. Похований на Байковому кладовищі.

Найвідоміші твори Нечуя-Левицького: «Дві московки», «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Хмари», «Старосвітські батюшки та матушки», «Шевченкова могила» та інші.

Іван Нечуй-Левицький ніколи не був одружений, його вважали відлюдником.

Письменник був диваком для інших. Він завжди ходив з парасолькою.

Його пунктуальність і звички вражали оточуючих. Кожного дня, у один і той же час, він гуляв по такому маршруту в Києві: до Володимирської вулиці, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спати лягав рівно о 10, навіть із дня народження завжди йшов раніше, щоб не порушити свій графік.

Улюблена картина Нечуя-Левицького – «Українська ніч» А.Куїнджі.

Улюблені місця відпочинку – скеля Нечуя на березі річки Рось (м. Стеблів), Володимирська гора в Києві.

Відомо, що у школі учитель музики прив’язав митцеві любов до музики. Його улюбленою мелодією була «Аppasionata» Бетховена.

Стосовно правопису мав категоричну позицію – писати треба так як чуєш звуки. Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих».

Який жанр української прози започаткував Нечуй-Левицький? Нечуй-Левицький увів в українську літературу новий жанр – соціально-побутова повість.

Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім'я / І. Нечуй-Левицький. – Київ : Грані-Т, 2007. – 64 с. : м. – (Класні комікси).

Хроніка війни однієї сім’ї в пореформеному селі після відміни кріпацтва. Один із найстрашніших текстів у шкільній програмі, що гострою сатирою викриває жорстокість людини в ставленні до своїх близьких та жахи соціальної апатії. Кайдаші смішили не одне покоління читачів і глядачів у театрах, однак кожен згодом усвідомлює, що трагедії тут набагато більше. Частково це карикатурне сприйняття зумовила цензура Емського указу 1876 року, під впливом якого все українське ставало меншовартісним і простацьким. Та попри це, у тексті залишилися порушені теми руйнації патріархату в Україні, пияцтва та конфлікт між батьками й дітьми. А завдяки елементам побуту та характерного сільського жаргону вийшла майже етнографічна українська енциклопедія.

Тодось Осьмачка (1895-1962) – український поет, прозаїк, перекладач, педагог, громадський і політичний діяч.

Тодось Степанович здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі.

1916 року призваний до лав російської армії для участі в Першій світовій війні.

Перша збірка поезій Тодося Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року.

У 1925-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, увійшов до літературного угрупування «Ланка».

1925 року виходить друга книжка поезій – «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Працював вчителем шкіл, був членом Асоціації Письменників (Аспис) та «Ланки» (МАРС).

У 1930-1932 роках мешкав на Кубані. Виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР.

1933 року арештований більшовицькою владою, переслідувався радянською репресивною психіатрією. Декілька разів намагався емігрувати з СРСР.

1942 року виїхав до Львова, а звідти, в 1944 році, – до Німеччини. Після закінчення Другої світової війни жив у різних таборах для переміщених осіб, блукаючи по країнах Європи.

З 1948 року мешкав у США. Член емігрантської організації «Мистецький український рух».

Помер 7 вересня 1962 у Нью-Йорку, США. Основна праця – «Старший боярин» (1946).

Осьмачка Т. Старший боярин / Т. Осьмачка. – Мельборн : Прометей, 1944. – 116 с. – (Б-ка «Новітньої літератури»).

У своїх збірках поезії 1920-1930-х років письменник постає в гранично сумному настрої з відчуттям трагедії й безнадії, тому кардинальна зміна його настроєвості в романі 1946 року на піднесену, світлу й життєствердну видалася доволі неочікуваною. Екзистенційний твір Тодося Осьмачки, що вийшов у еміграції, має розгорнуту систему символів, що базується на християнському містицизмі. Автор спрямовує свій погляд на період початку ХХ століття, підсилюючи його філософськими роздумами про ідеологію, загострення самотності в еміграції та поступ тогочасного українського суспільства.

Всі представлені книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!