середа, 30 березня 2022 р.

ПАВЛЕНКО Марина Степанівна

Сьогодні свій день народження відзначає Павленко Марина Степанівна – українська поетеса, педагог, прозаїк, художниця, лауреат літературної премії "Благовіст", член Національної спілки письменників України.
Народилася 30.03.1973, с. Старичі Яворівського району Львівської області в родині вчителів. Незабаром її сім’я переїхала на Черкащину. Саме завдяки батьку (вчителю української мови та літератури) Марина і почала писати перші свої твори. З відзнакою закінчила Уманський державний педагогічний інститут (нині університет) імені П. Г. Тичини.
По закінченню вузу працює вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії, а з 2000 року – викладач кафедри української літератури та українознавства рідного педуніверситету. Вона кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох публікацій, методичних рекомендацій, книги «У країні Лісових Дзвіночків», монографії про Павла Тичину. Член Національної спілки письменників України з 1997 року.
Автор збірок поезій: "Бузкові зошити", "Час-папороть", "Душа осики", романів для підлітків "Русалонька із 7-В…", книги казок "Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)", повістей-казок "Домовичок з палітрою", "Домовичок повертається", повістей "Миколчині історії", "Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів". Як художниця, Марина проілюструвала чимало збірок.

Література про автора
  • Марина Павленко: та, що живе: [письменниця про себе ] // Дивослово. – 2016. – № 11. – С. 54-57. 
  • Мельникова А. Художня своєрідність сучасної української літературної казки: жанровий аспект / А. Мельникова // Вивчаємо Українську мову та літературу. – 2013. – № 32. – С. 28-32.
  • Овдійчук Л. Особливості вивчення твору Марини Павленко "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських у школі" / Л. Овдійчук // Українська література в загальноосвітній школі. – 2014. – № 10. – С. 10-13.
  • Павленко М. Я вчусь у свого читача: розмова з письменницею М. Павленко; розмову записала Л. Хворост / М. Павленко // Літературна Україна. – 2015. – 3 груд. – С. 8.
  • Пастушенко В. Марина Павленко "Миколчині історії" / В. Пастушенко // Вивчаємо Українську мову та літературу. – 2016. – № 27. – С. 21-25.
  • Фарина І. Вічні мандри дитячої душі / І. Фарина // Українська літературна газета. – 2019. – 13 верес. – С. 19.

вівторок, 29 березня 2022 р.

Ю. Манойленко. Із збірки "Слідами смальти"

Ти плачеш, рясте, морозно, як пам'ять,
Та по зимових днях весна гряде.
Землі наділить дорогого краму,
Проміння скрізь розсипле молоде.
А сльози, рясте, світлі і всесильні,
Рядками стануть вічних молитов.
Бо в Господа слабкі знаходять крила,
Ті, хто в собі зненависть поборов.
Хто зміг тяжку дорогу подолати,
Спасенний хрест повз зиму пронести.
Радіть життю, в душі плекати святість,
В снігах недолі квітами цвісти.
Ти плачеш, рясте, морозно, як пам'ять,
І я з тобою сліз творю ясу.
Світ оживає, голосні хорали,
Бо жайворонки вже тепло несуть.

понеділок, 28 березня 2022 р.

ПЛАТОН ПОРЕЦЬКИЙ - МАТЕМАТИК, АСТРОНОМ

Виявляється, світова математична силогістика почалася з українського астронома Платона Порецького. Він першим у російській імперії читав лекції з математичної логіки та її застосування до теорії ймовірностей. 3 (15) жовтня 1846 р. у Єлисаветграді в родині військового лікаря побачив світ дворянин Платон Порецький – майбутній математик, астроном. Його батько – український шляхтич народився в 1815 р. у Лохвиці, брав участь в обороні Севастополя. Дід Платона Порецького був дяком.
Дитинство, початкова освіта були пов’язані з містечком Лохвицею (Полтавщина), куди батька перевели по службі. Потім було навчання у Полтавській гімназії. Там Платон захопився спостереженням за зірками, астрономією. 24-річним успішно склав магістерський іспит і закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету, викладачі помітили захоплення юнака і, як кращого випускника, за пропозицією професора астрономії І. Федоренка залишили професорським стипендіатом при кафедрі астрономії, на якій працював три роки (1871-1874). Три роки Платон Сергійович готувався до здачі магістерського іспиту, практикувався в астрономічних спостереженнях на старій університетській обсерваторії, розташованій на вежі, в куті університетського корпусу. Цікаво, що саме Платон Порецький визначив географічні координати цієї вежі та надрукував у "Известиях университета" за 1873 р. У 1874 році Платона Сергійовича залишили стипендіатом ще на рік і відрядили у Пулківську обсерваторію для підготовки до спостереження проходження Венери, звідти включили в експедицію для спостережень Венери в Астрахані.
Подальше життя і наукова діяльність Платона Сергійовича з травня 1876 р. пов’язані з Казанським університетом, спочатку Порецький був обраний астрономом-спостерігачем. Обсерваторія Казанського університету за багатством і якістю обладнання це була першокласна європейська обсерваторія. Раніше нею завідував творець нової Неевклідової геометрії, ректор університету М. І. Лобачевський, тут працював один із найвидатніших астрономів, член-кореспондент Академії наук М. А. Ковальський. Крім того, ректором університету був вірний побратим астронома Василя Енгельгардта, доктор астрономії з С.-Петербурга Дмитро Дуб’яго. Бездітний астроном на отриману спадщину Потьомкіна побудував обсерваторію-подарунок у Казані, усе обладнання власної астрономічної Дрезденської обсерваторії та все своє рухоме та нерухоме майно (вартістю в 280 – 300 тисяч рублів золотом), передав Казанському університету.
П. С. Порецький виявився чудовим спостерігачем, успішно спостерігав Венеру, Марс, комети Коджія 1881 р., сонячні затемння, вивчав рух нещодавно відкритої планети Нептун. Результатом цього стали два томи його наукових праць, які були оформлені у вигляді дисертації "Історичний нарис теорії астрономічної рефракції за останні 30 років". Йому присуджена вищий вчений ступінь доктора астрономії, а Дмитро Іванович Дуб’яго клопотався про нагородження Порецького золотою медаллю. Відтоді Порецький працював на посаді приват-доцента університету.
Платон Порецький поринув у світ математичної логіки, з часом це хобі принесло йому світову славу. 
У 1880 році вийшла з друку його перша стаття, потім цикл статей з математичної логіки, яка визначалась ним як "логіка за предметом, математика за методом". Всього у нього тільки з математичної логіки видано 15 праць. Восени та зимою 1888 р. щопонеділка по три години приват-доцент Порецький читав математичну логіку для студентів усіх курсів математичного розряду Казанського університету.
Перший український учений, який почав читати лекції з математичної логіки та її застосування до теорії ймовірностей.
Ось приклад логічної задачі Порецького "О девицах":
"Относительно девиц, бывших на одном балу, имеются следующие 14 посылок: 
1) каждая из девиц была или благовоспитана (а), или весела (b), или молода (с), или красива (d); 
2) когда начались танцы, то оказалось, что все нетанцующие девицы были некрасивы и что каждая из танцующих была или молода, или весела, или благовоспитана; 
3) в другой момент, когда все пожилые девицы образовали отдельный кружок, о каждой из прочих девиц можно было сказать, что она или красива, или весела, или благовоспитана; 
4) если выделить всех девиц немолодых и некрасивых, то останутся только благовоспитанные и веселые девицы; 
5) если выделить всех девиц невеселых, то останутся благовоспитанные, молодые и красивые; 
6) на балу вовсе не было таких девиц, которые, обладая молодостью и веселостью, не обладали бы в то же время ни красотой, ни благовоспитанностью; 
7) между молодыми девицами не было таких, которые, обладая красотой и веселостью, были бы не благовоспитаны;
8) каждая благовоспитанная девица была или молода, или весела, или красива; 
9) все девицы, соединявшие красоту с благовоспитанностью, были одни веселы, другие молоды; 
10) каждой невеселой девице не доставало или молодости, или красоты, или благовоспитанности; 
11) все те веселые девицы, которые, не отличаясь молодостью, обладали благовоспитанностью, были красивы; 
12) немолодые девицы были одни не благовоспитанны, другие не веселы, третьи не красивы; 
13) между некрасивыми девицами не было таких, которые с благовоспитанностью соединяли бы молодость и веселость; 
14) когда уехали все неблаговоспитанные, все немолодые, все невеселые, все некрасивые девицы, никаких девиц на балу более не осталось. Узнать, возможна ли подобная задача, нет ли между ее посылками противоречий? Если задача возможна, описать точно весь состав ("мир") девиц бала и определить соотношение между различными их категориями". От, як закручено, чи не так?
А у час дозвілля переконаний холостяк (Платон Порецький не бажав мати дружину-чужинку?) переклав Беранже (до речі, низку робіт Порецький написав і опублікував спочатку французькою мовою).
У 1889 році ревматизм примусив П. Порецького залишити педагогічну роботу й перейшов на пенсію. Нарешті українець міг повернутися на батьківщину. Одружився з українкою вдовою Софією Дмитрівною Ренчицькою, переїхав у с. Жовідь Чернігівської губернії. 18 років він прожив у будинку, збудованому в 1854 році тестем, Дмитром Ренчицьким. Згодом у цьому будинку відкрили школу. Приміщення підірвали радянці у 1941 році, коли тікали від гітлерівців.
Біля будинку був великий сад, поодинокі дерева якого збереглися ще й досі. Як згадували старожили, на пагорбі неподалік річки Порецький побудував п’ятнадцяти метрову (десятиметрову?) вежу, з якої вчений спостерігав за небесними світилами, "ходив із трубою і дивився на небо". Платон Порецький на церкву гроші давав, разом із дружиною хрестив сільських малюків, і дітей учив.
У цей час він інтенсивно працював. Після смерті вченого у 1908 році вийшла у світ одна з основних його праць "Об’єднана теорія логічних рівностей і нерівностей".
Смерть застала Платона Сергійовича 9 (22) серпня 1907 р. за письмовим столом, коли він писав чергову статтю з логіки. Похований на сільському кладовищі  в с. Жовідь на

пʼятниця, 25 березня 2022 р.

Литовченко Олександр

26 березня 1835 р. у с. Рубльово Кременчуцького повіту Полтавської губернії народився Литовченко Олександр Дмитрович. Батько – викладач малювання та креслення у повітовому училищі, перший учитель сина. Скільки себе пам’ятав Санько, він постійно «возився» з фарбами.Двадцятирічним Олександр опинився в Петербурзі – став студентом Академії мистецтв. Учнем Федора Бруні, на той час ректора АМ. Успішний студент отримав славу вправного рисувальника, отримав заохочувальні нагороди: чотири срібні (дві малі та дві великі) і малу золоту медалі. Фінансові проблеми молодий художник вирішував завдяки роботі ретушера в міських фотомайстернях. Литовченко опинився серед випускників, допущених до конкурсу на велику золоту медаль. Він звернувся до академічної Ради з проханням отримати дозвіл на виконання конкурсної роботи за вільною темою, але отримав відмову. Литовченко, інші претенденти відмовилися брати участь у конкурсі.
Цей демонстративний вихід 9 листопада 1863 року з АМ групи випускників – претендентів на велику золоту медаль, увійшла в історію мистецтва як «бунт чотирнадцяти» на чолі з Іваном Крамським.
Литовченко закінчив АМ з дипломом класного художника другого ступеню і приписом «имеет превосходные способности и может писать образа». Він став членом Петербурзької артілі художників.
1868 року Олександра Литовченка за роботу «Сокольничий за часів царя Олексія Михайловича» (прекрасно написана чоловіча постать в костюмі царського сокольничого) удостоєно звання академіка живопису.
У 1870 р. отримав від АМ майстерню, де чотири роки працював над картиною «Іван Грозний показує свої скарби англійському послу Герсею», щоб здобути професорське звання. На жаль, твір визнали невідповідним у історичному й археологічному плані, тому Литовченко відійшов від Академії.
Допитливий, залюблений у старовину Олександр збирав, колекціонував матеріали, багато читав із археології. Добродушний, симпатичний Литовченко мав немало друзів. З 1876 року і до кінця життя був членом Товариства пересувних художніх виставок. Колекціонер Павло Третьяков називав Литовченка «чуждым элементом» у мистецтві передвижників, але придбав у нього кілька робіт для своєї галереї.
Художник Никанор Онацький визнавав Литовченка «одним із видатніших митців на московські історичні теми».
Історик мистецтва Іван Крип’якевич відзначав те, що привертає до його картин увагу і професіоналів, і пересічних глядачів. Крип’якевич називав Литовченка «майстром рисунку і малярської техніки, з якої він виводив другорядні акцесорії своїх історичних картин, але на вираз внутрішнього життя своїх героїв не мав ні сили, ні інтенції».Портрет козака, 1890. Приватне зібрання. Олександр Литовченко здійснив розписи храму Святого Миколая на військовому кладовищі у Севастополі.
28 червня 1890 р. у м. Санкт-Петербург упокоївся 55-річний художник Олександр Дмитрович Литовченко.
Картини О. Д. Литовченка експонуються в музеях України:
– портрет «Тяжка дума» (1866, Київська національна картинна галерея);
– «Італійський посланник Кальвуччі змальовує улюблених соколів царя Олексія Михайловича» (1889, Харківський художній музей).

середа, 23 березня 2022 р.

ФЕДІР ПІРОЦЬКИЙ – полтавець, який винайшов електричний трамвай

Сьогодні мало хто знає, що перший у світі електричний трамвай винайшов українець – нащадок козацького роду Федір Піроцький. І хоча росіяни досі називають Піроцького "русскім інженєром", майбутній винахідник народився на Полтавщині в родині, яка походить від козацької старшини. У відкритих джерелах збереглося чимало інформації про проєкт Піроцького – застосування електрики для руху залізничних потягів із подачею струму. Проте в історії постать великого винахідника залишилася непомітною.
Народився 17 лютого 1845 року у містечку Сенча Лохвицького повіту Полтавської губернії в дворянській (козацького походження) родині військових лікарів.
Приналежність родини до небагатого поміщицького роду питомих військових Лохвицького повіту Полтавської губернії підказує, що родина винахідника походить від козацької старшини Лохвицької сотні Лубенського полку. Таку старшину в 1785 році, після ліквідації Катериною ІІ державних структур Гетьманщини було прирівняно до російського поміщицтва.
Закінчив Костянтинівський кадетський корпус і Михайлівську військову артилерійську академію (1866) і проходив артилерійську службу в Києві.
На початку 1870-х років Піроцький розробляє проєкт передачі електроенергії через залізний дріт, закріплений телеграфними ізоляторами на дерев'яних стовпах, та двох машин змінного струму власної конструкції. Зворотним провідником була земля.Під час прогулянки з винахідником Павлом Яблочковим, Піроцький скаже, що спасіння людства – в електриці:
"Якщо цивілізація буде розвиватися як зараз, у містах жити буде просто неможливо. Ну подивіться, карет треба усе більше. За коняками і зараз не встигаю прибирати. З мостовими проблема – навіть граніт стирається підковами та залізом. До цієї картини сумної можу додати тільки тьму. Думаю, спасіння в електриці, точніше в електричній тязі".
1871 року Піроцький повернувся до Петербургу, працював у відділі технічних звітів і кошторисів Головного артилерійського управління. Виявив себе здібним винахідником (серед інших винаходів – новий тип доменних печей).
1875 рік  на ділянці Сестрорецької залізниці запустив вагони на електричній тязі.
Дбаючи про пріоритет та поширення своїх ідей, у 1877 році Піроцький розіслав "Інженерний журнал" зі своєю статтею про експерименти усім зацікавленим особам і фірмам, в тому числі і представнику фірми "Сіменс", який негайно доправив журнал у Берлін.
Наслідки не забарилися. Поки Піроцький був вимушений відволіктися від дослідницької роботи через тривале службове відрядження у чорноморські фортеці, на берлінській виставці 1879 р. фірма "Сіменс" продемонструвала невеличкий "потяг" з окремим локомотивом і двома причепними платформочками, на яких могли сісти спинами один до одного, звісивши ноги, декілька пасажирів. Водій сидів на локомотиві.
Екіпаж використовувався як атракціон. Це був ще далеко не електромоторний трамвай, але важливо те, що енергія до двигуна локомотива подавалася за схемою Піроцького з "Інженерного журналу".
Уже в 1879 році Федір Піроцький запропонує петербурзькій владі проєкт розробки міського трамвая. Вперше посадовці почули, що вагони може рухати електрична енергія, а не кінь. Тоді полтавець на писав посадовцям, що електрична конка буде швидшою та надійнішою. Крім того, з вулиць зникнуть купи гною, а електрика обійдеться значно дешевше за сіно та корми для коней.
Винахідник презентує свої проєкти на першій електротехнічній виставці у Петербурзі. Там же він зробить доповідь «Передача електроенергії на необмежені відстані за допомогою гальванічного струму (провідники – рейки і кабель)».
Київська дума одразу надала дозвіл замість конки будувати трамвайні колії. Тож саме на батьківщині винахідника, у Києві, вперше в Російській імперії та у Східній Європі поїхав трамвай на електричній тязі. Ця грандіозна у світі технічного прогресу подія сталася 1892 року, із значним запізненням, більш ніж через 10 років після перших публічних експериментів та публікацій Піроцького. Та навіть попри таке суттєве відставання, Київ став першим у Східній Європі містом, де поїхав трамвай на електричній тязі.
А вже через два роки, 1894 року, електротрамвай, зроблений за схемою Піроцького, з’явився у Львові. Місто на той час було у складі Австро-Угорської імперії. Тож Львів став другим після Києва, другим у Австро-Угорщині та п’ятим у Європі, де вперше поїхав новий вид громадського транспорту на електричній тязі.
Крім трамвая, Федір Піроцький зробив багато винаходів у інших галузях – будівництві гідроелектростанцій, електричному освітленні, зв’язку та в суто військовій справі – артилерійській і ракетній техніці.
Але винахідника відіслали до Івангородської фортеці Варшавського військового округу, де у 1888 році у чині полковника відправили у відставку з половинною

вівторок, 22 березня 2022 р.

ДЯЧЕНКО Анатолій Миколайович

Критик. Літературознавець. Письменник. Кандидат філологічних наук. Член НСПУ, Полтавської Спілки літераторів, Міжрегіональної Спілки письменників України. Асоціації філателістів. Лауреат премії ім. В. Даля. Лауреат обласної премії ім. Л. Бразова. Призер кількох творчих конкурсів та виставок, в т.ч. міжнародних.
Народився 22 березня 1925 року. Навчався в Полтавській середній школі № 10, пережив голодомор, учасник Великої Вітчизняної війни, удостоєний державних нагород. Після навчання у П’ятигорському педагогічному інституті та аспірантурі Київського педагогічного інституту вчителював у школах Ставропольського краю, викладав у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, публікувався у збірниках, обласних та республіканських газетах і журналах.
Активне викладацьке та журналістське життя не заважало А. Дяченку серйозно займатись громадською роботою. У свій час – він один з організаторів і відповідальний секретар Полтавської Спілки літераторів, старанний хронікер і літописець літературних подій на Полтавщині, в його архівах впорядковане літературне життя регіону за два останніх століття. Як один з найкращих знавців полтавської літератури, він сказав своє вагоме слово про відомих і маловідомих літераторів краю, упорядкував кілька довідників з літературного краєзнавства.
А. Дяченко друкувався у 30 журналах семи країн, майже 50 колективних збірниках, написав близько 30 наукових праць. У творчому доробку критика і літературознавця – рецензії, статті, спогади, десяток книжок літературної критики, документальна та біографічна проза, повісті, оповідання, казки, літературно-критичні нариси.
Помер 10 листопада 2008 року.
Література про автора
  • Гальченко А. Дяченко Анатолій Миколайович (нар. в с. Мачухи Полтавського р-ну) / А. Гальченко // Енциклопедія сучасної України. – Київ: ВАТ «Поліграфкнига», 2008. – Т. 8. – С. 587.
  • Дяченко А. Я - син «ворога народу»: [уривок з автобіогр. повісті, біографія автора, уродженця с Мачухи Полтав. р-ну] / А. Дяченко // Калинове гроно: антологія прози і драматургії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2006. – Т. 2. Кн. 2. – С. 6-25.
  • Дяченко Анатолій Миколайович: [c. Мачухи Полтавського району Полтавської області - прозаїк, критик, літературознавець] // Літератори Полтавщини: довідник. – Полтава: Полтавський літератор, 2008. – С. 33-34.
  • Дяченко Анатолій Миколайович (22.03.1925, с. Мачухи Полтавського р-ну) // Ротач П. Полтавська Шевченкіана: спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії: у 2-х кн.. – Кн.1. А-К. – Полтава: Дивосвіт, 2005. – С. 234-235.
  • Моцар І. М. Мав талант багатогранний: [Анатолій Дяченко] / І. М. Моцар // Моцар І. М. Звеличені творчістю. Літ. спогади, рецензії. – Полтава: Полтавський літератор, 2015. – С. 3-10.
  • Степаненко М. І. Дяченко Анатолій Миколайович (22.03.1925, с. Мачухи Полтав. р-ну - 10.11.2008, м. Полтава) – учений-літературознавець, письменник, краєзнавець / М. І. Степаненко // Степаненко М. І. Літературознавча Полтавщина: довідник. – Полтава: Видавець Р. В. Шевченко, 2015. – С. 87-88.

понеділок, 21 березня 2022 р.

КОХАННЯ МИКОЛИ ЛИСЕНКА

"Любить значит уважать; уважать и верить –
синонимы не верить человеку, значить
перестать его любить".
М. Лисенко
Головним коханням для Миколи Лисенка завжди була музика – саме їй він присвятив своє життя. Але в житті композитора важливу роль зіграли три його музи.
Перше кохання
Про перше кохання Миколи Лисенка залишив спогади письменник Михайло Старицький. На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. І потім співатиме їхній витвір, бо має добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:
Дай хоть единое лобзанье
За наш сердечный мадригал!
Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах – червоний комір із золотим шиттям – подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама – господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.
У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться,– зізнавався потім Старицький, – бо кокетка сказала: "Досить! Більше – якщо заслужите!» Але лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", – пише Михайло Старицький.
Перша дружина композитора Ольга О'Коннор
Батьки Ольги О'Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Її предок – виходець з ірландії: під час наполеонівських війн доля занесла його в Україну, тут він одружився з українкою, дочкою полтавського поміщика Стороженка, пізніше шлюби "обукраїнювали" родину.
Жили неподалік Лисенків – у Миколаївці, с. Фрунзівка (Троїцьке) Глобинського (Кременчуцького) району на Полтавщині. Вона була троюрідною племінницею Миколи Лисенка. Яку він знав із дитинства, і була молодшою за Миколу на десять років. Судячи із спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною.
"Мы были по соседству помещиками с. Де-Коннорами. Настья Де-Коннор была из роду Лысенко, приходилось моему отцу двоюродной племянницей. А сам Александр Александрович Де-Коннор был товарищем моего отца по военной службе в Кирасирском военного ордена полку. Друзья они были закадычные. Ольга была их старшая дочь… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отьезда за границу в Концерваторию. Собственно, две мною интересовались: Ольга Де-Коннори Катя Гревс и много уделяли мне внимания. Обе провожали меня на параход… Тоскуя по родине. Я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации. Я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился… Обвенчали нас, отпразновали "бучне весілля". Это была громадная свадьба: панів!!!... слуг!!! Музика… бал до 8 утра!" – згадував історія свого першого кохання М. Лисенко у 1908 р.
Про щирість захоплення молодого Миколи своєю першою Ольгою свідчать його листи: "…Писал Оленьке Де Коннор и тете и послал им карточки. Чем же Ольга, бедненькая, хворает? Настья Николаевна пишет,что крепко изменилась. И грудь побаливает у нее будто бы…" (березень 1868 р.).
Отже, у липні 1868 року Микола Віталійович повінчався з вісімнадцятирічною Ольгою О’Коннор. Після одруження молоді Лисенки поїхали в Лейпциг.
25-річной юнак присвячує своїй коханій перші романтичні проби пера:
Як стисне душу сум,
А серце туга та журба,
Я з дому мов з тюрми тікаю.
Ти думаєш, то втіхи я,
А чи людей шукаю?
Ні, Лесенько, тебе шукаю я!
Свою молоду і кохану дружину Микола Віталійович оточив турботою та увагою. Вона стала не тільки музою композитора, а й вірною помічницею у справах. Друзі так і називали цю нерозлучну пару "Коля-Оля".
Микола Віталійович разом з Ольгою Олександрівною часто виступали з благодійними концертами. Так, у Кременчуці вони дали концерт на користь міської жіночої школи. Але тут довелося їм зіткнутися з реакційними колами. Лисенко писав Драгомановим 20 жовтня 1877 р.: "Мерзенна я вам скажу, буржуазія полтавська, за дуже-дуже малою вилучкою. Забагніло, засмерділося, і земство те – паскудні чиновники…".
Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей.
Із книги "Микола Лисенко у спогадах сучасників" згадка Валерія О’Коннор-Вілінського про сім’ю: "Не було міцної держави в їх подружньому житті. Коли розвіялося рожева мряка першого закохання, воно стало виявлятися все визначніше. Микола Віталійович був тривкіший в своєму почуванні до дружини. Крім того, він цінував ту естетику, що оточувала їх спільне життя, цінував старі родинні зв’язки, але не мав у своїй дружині справжнього друга".
Судячи з усього, сильний нервовий зрив у Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. Микола Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально.
Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати "винних". А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки.
"… розлучилися ми друзями і поклялися одне одному, що та тінь у подружньому житті, яка назавжди розірвала нашу спільну нитку, буде відома лише Ользі та мені. Не допитуйся, друже, навіть тобі не скажу. Цим би я образив насамперед Ольгу, а вона мені була вірною дружиною, щирим товаришем. Розділяла зі мною і прикре горе, і скупу радість багато років. Скільки допомагала вона мені в скруті і життєвих незгодах. Сказати про неї бодай слово погане чи півслова, я… завинив би прикрим гріхом…" (із книги Є. Товстухи "Микола Лисенко").
Вважають, що романс "Коли розлучаються двоє" на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О'Коннор.
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
І плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають сумні.
З тобою ми вдвох не зітхали,
Ніколи не плакали ми,
Той сум, оті тяжки зітхання
Прийшли до нас згодом самі!
Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.
Друга дружина (цивільна) Ольга Липська
Другою його дружиною стала знову Ольга – з чернігівського роду Липських. І ось знайомство відбулося. Це була Ольга Липська, донька відставного полковника, родом із поляків, котрий оженився на одній з чернігівських дворянок. Ольга прекрасно малювала й була дуже здібною до музики. Вона полонилася грою Лисенка. Батько Ольги запитав Миколу Віталійовича, чи не міг би він узяти її до себе в учениці. Лисенко відповів згодою. Але знайомих Липські в Києві не мали, і Лисенко запропонував поселитися Ользі в себе на квартирі. Наприкінці квітня батько Ольги привіз її у Київ до Лисенка. Олю поселили в окремій великій кімнаті. Вони дуже успішно займалися музикою. Ольга багато грала, а потім вони гуляли у чудовому садку біля біля будинку. 9 травня в день Миколиних іменин ранком вони зустрілися у вітальні. Їхні погляди спалахнули. Микола дивився закохано, а потім не витримав і притис її до себе. Велика хвиля нових почуттів кохання підхопила Лисенка і понесла...
Наближалися літні канікули. Олі пора було повертатися у Чернігів. Яка тяжка була розлука. Вони простилися, приховуючи сльози, дали обіцянку зустрітися в серпні. Восени Ольга Липська знову приїжджає із Чернігова до Лисенка на іншу квартиру.
"...через рік вона стала його відданою дружиною. Дуже скромна, вона деколи лише на пробах акомпанувала його хорові. Вона берегла Миколу Віталійовича як найдорожчий скарб, як улюблену дитину, яка справді зовсім за себе не дбала. Була йому другом, поділяла всі його думки й усіх дітей – 5 їх було – виховала в щиро українському дусі..." (із спогадів М. Старицького).
До консерваторії вона так і не вступила. Ольга Антонівна Липська, стала його громадянською дружиною. П'ять років Микола Віталійович вів подвійне життя.
Із листа М. В. Лисенка до О. А. Липської від 16 серпня 1878 р. "Дорогой мой, искренний, незаменимый друг, Ольга Антоновна! Свое первое письмо к вам в Петербург я отправил на прошлой неделе в среду по условленому адресу – в музыкальный магазин Басселя (Невский проспект, где гостинница Бель-Вю), До Востребования. До сегодняшнего вечера я был все время, со времени нашей разлуки, как в чаду, не зная, не ведая, где Вы, что с Вами".
За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано.
Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства – семеро дітей (п'ятеро вижили).
Діти Лисенка:
  • Катря (1878) – померла немовлям.
  •  Богдан (1879) – помер малим.
  •  Катерина (1880-1948) – закінчила музичну школу Лисенка, піаністка, акомпаніатор й після смерті батька очолила його школу, фундатор нотного відділу бібліотеки ім. Вернадського. Її чоловік – художник-пейзажист із Полтави Віктор Леонідович Масленников, учень польського митця Яна Станіславського.
  •  Галина (1883-1964), у заміжжі – Шило, працювала в Музично-драматичній школі, клас вокалу та фортепіано.
  • Мар'яна (1887-1946) – піаністка, педагог, закінчила Московську консерваторію, працювала у Києві та Львові.
  •  Остап Лисенко (1885-1968) – музикознавець, вчився в Петербурзькій консерваторії. У 1914-1916 роках керував хором при клубі "Родина", у 1941-1942-му – Київською музакадемією, брав туди багатьох хлопців, які потрапили в полон або підлягали вивезенню в Німеччину, і тим їх рятував.
  • Тарас Лисенко (1900-1921) – грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Помер, очевидно, від тифу.
Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними.
Із листа до О. А. Липської від 27 липня 1979 р. [Миколаївка]: "Дать имя свое ребенку, не значит только выкрикнуть другому, десятому, что она моя дочь. Для этого нужно сперва произвести целую смену жизни, Ольга Антоновна, и начать новую. Надеюсь, Вы это понимаете и не иначе, как и я, понимаете".
Ольга О'Коннор – вінчана дружина – надала всі необхідні свідчення та документи, щоб Микола Віталійович міг "усиновити" своїх дітей.
Долю Ольга Антонівна обрала для себе самостійно, свідомо згодившись все своє життя бути служительницею учителя музики – Миколи Лисенка. Ольга Липська мусила довгий час виборювати собі визнання і право голосу в колі чоловікових друзів і родичів.
У 1900 році після народження Тараса померла 40-річна кохана дружина, і виховання дітей М. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий час поруч з ним були його родичі Старицькі. І сьогодні у Києві на Саксаганського є двір, де стоять три будинки літерою П, у них жили: родина Лисенків, у іншому – Старицькі, у третьому – Косачі. Всі вони разом виховували дітей, проводили дозвілля.
Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей – жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням смерті Ольги Антонівни, але документального підтвердження цього факту немає.
Інститутка
"...Дні перегорталися, як перегорталися нотні аркуші безкінечно довгого концерту. Вже стомилися пальці, що вистрибують по клавішах. Аж ось посеред нотних аркушів він побачив такі знайомі очі. Боже, що це? Видіння? Ольга?! Тут посеред класу, де так багато шляхетних дівчат, Микола Лисенко зупинив гру, уважно глянув поверх нотного зошита, що стояв на роялі. Це була вона і не вона. Лисенко рвучко встав із-за інструмента, вийшов із класу і швидко пішов по коридору. Нотний зошит вислизнув із рук і розсипався по сходах. Микола Віталійович нахилився зібрати ноти, а до нього підбігло декілька дівчат, щоб допомогти. І тут він відчув ніжний дотик її руки. Це була Інна Петрівна Андріанопольська, 20-ти річна студентка інституту шляхетних дівчат...". Так вони познайомилися.

неділя, 20 березня 2022 р.

УКРАЇНСЬКИЙ ПІАНІСТ І КОМПОЗИТОР ПЕТРО СЕЛЕЦЬКИЙ

У Пирятинському районі Полтавської області на лівому березі річки Гнила Оржиця лежить мальовниче старовинне село Малютинці. Уперше його згадано в Іпатіївському літописі 1139 року.
Це село подарувало світові кількох видатних особистостей, життєдіяльність яких досі цікавить дослідників і краєзнавців. На їхньому тлі виокремлюється постать Петра Селецького. Походив він із стародавньої української родини, родичами якої були Свічки, Лукашевичі, Лизогуби. Батько, дід і прадід матері Селецького Марії Дмитрівни уродженої Вакулович, були значковими товаришами, а пра­прадід Семен Вакуленко, мірошник пирятинського млина і козак Пирятинської сотні, у 1696 році брав участь у поході па Азов.
Далекі предки Селецького по батьківській лінії ще ХVІІ першій половині XVII століття займали різні військові посади у Запо­різькій Січі. Батько – Дмитро Петрович під час навали Наполеона воював у складі партизанських загонів Фігнера та Сеславіна і закінчив війну в чині генерал-майора. Він був завзятий аматор музики, мав у своєму маєтку власний оркестр і хор з кріпаків. Власний оркестр і хор мав також дядь­ко П. Д. Селецького П. Я. Лукашевич. Мати Марія Дмитрівна непогано грала на фортепіано. Отже, Селецький змалку ріс у му­зичному оточенні.
Перші уроки музики давала йому мати, а дальшу музичну ос­віту він здобув у приватному пансіоні в Харкові. У 1835 році Селецького влаштували на навчання у Вище цивільне училище в Петербурзі. У Петербурзі Селецький продовжував свої заняття з фортепіано, водночас вчився грн на віолончелі.
З 1837 до 1841 року Селецький вчився у Київському універси­теті, після закінчення якого викладав кримінальне право у Рішельєвському ліцеї в Одесі. Тут Селецький увесь вільний час присвячував музиці. В домапшіх гуртках він виконував фортепі­анні твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона.
Під час навчання у Київському університеті, а також в Одесі Селецький почав займатися гармонією. Спробував свої сили і в композиції – написав і видав кілька фортепіанних п’єс.
У 1842 році, вже будучи студентом Берлінського університету, Селецький удосконалював свої знання з гармонії у Адольфа Маркса і фортепіанну гру у 3. Тальберга.
У Берліні Селецький потоваришував з Лістом. "Нема чого и казати, – згадував Селецький, –  я прикипів до нього всією душею. Ліст примусив мене зіграти деякі з моїх творів, потім "Патетичну сонату" Бетховена і на закінчення йою фантазію з "Гугенотів". Техніка у вас непогана, – сказав він, гра досить чиста, а головне, приємна, але через ваші аленькі руки ви ніко­ли не будете піаністом-віртуозом, у вашій грі надто оагато жі­ночності й сентиментальності; вона не позбавлена поезії та милує слух, але в ній немає захоплення, енергії, драматизму".
Як видно з цього відгуку Ліста, музична творчість Селецького була близька до творчості композиторів-дилетантів першої поло­вини XIX століття.
Дещо пізніше, у Лейпцігу, Селецькпй консультувався у Мен­дельсона, потім у Дрездені брав уроки у Рейсігера – з шструментовки і у Доцауера з контрапункту. Незабаром він пройшов курс оркестровки й фуги. Там же написав він свою першу симфонію, яку охарактеризував так: "Перша частина Allegro agitato містить у собі оригінальний мотив, якому я намагався падати європей­ського характеру; друга Andante соп moto – суто в російському дусі і нагадує одну з великоруських пісень; третя Scerzo, Alleg­ro – мінорна, але грайлива.., потім Finale, Allergo – не багата на музичні ідеї, але старанно опрацьована й оздоблена контрапунк­том". Невдовзі симфонію було виконано: один раз під керуван­ням Рейсігера, другий – під керуванням автора. Вона дістала схвальну оцінку за гармонізацію і контрапунктичну майстер­ність.
У 1844 році Селецький приїхав до Киева, де зайняв посаду чи­новника секретного відділу у канцелярії генерал-губернатора. У Києві він написав другу симфонію. В 1860 році у концерті Штейнграбера було виконано увертюру Селецького, яку М. А. Ясінський описав так: "...Цілісність твору, може, й не вражає ори­гінальністю, проте залишає приємне враження".
У 1845 році Селецький познайомився в Яготині з Т. Г. Шев­ченком. Слухаючи вечорами, як гарно грає на фортепіано Петро Селецький, Варвара Рєпніна запропонувала йому написати оперу. Шевченко взявся написати лібрето. Героєм сюжету обрали Мазепу. Біо­графія Мазепи давала можливість використати найрізноманітніші музичні елементи народної творчості – української, російської, шведської та польської. Проте запланованого, що так гарно починалося, реалізувати не вдалося.
Яблуком розбрату стала мова майбутнього твору. Варвара Рєпніна й Шевченко ратували за рідну, українську, а Петро Селецький хотів, щоб лібрето було написане офіційною російською. Мовляв, Шевченко володіє нею не гірше, ніж українською, просто стає в позу. По-різному потрактували й значущість постаті Мазепи. Запальному Шевченкові це, звісно ж, не сподобалося.
Трапився й ще один прикрий випадок. Шевченкові натякнули на його селянське, кріпацьке походження. Після цього він начебто зовсім розлютився і незабаром виїхав з Яготина. На цьому їхні стосунки з Петром Селецьким майже припинилися. Навіть попри те, що обидва якийсь час працювали у Київській археографічній комісії.
Потім Шевченка за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства ув’язнили, він був на Уралі на засланні. А Селецький у цей час робив чиновницьку кар’єру: працював цензором, виконавцем особливих доручень, очолював комісії, отримав чимало державних нагород та почесних звань.
Вінцем кар’єрного зростання стало призначення його київським віцегубернатором при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові, а потім предводителя дворянства Селецький мав мало вільного часу для повсякденного керівництва справами Київського відділення РМТ, але як голова дирекції він обстоював перед вищою адміністра­цією Києва та урядом господарські інтереси відділення та обра­ний ним напрям діяльності.
Так сталося, що, виконуючи службові обов’язки, він навіть відправив Шевченка після повернення того із заслання під поліцейський нагляд до Києва. Звісно, після цього про будь-яке приятельство чи дружбу не йшлося.
Петро Селецький – автор увертюр, двох симфоній, одна з яких у 40-х рр. XIX ст. виконувалася в Дрездені.
У 1863 р. один із організаторів Київського відділення Російського музичного товариства, його перший голова (впродовж 10 років).
Відомостей про композиторську діяльність Селецького в період його роботи в Київському відділенні РМТ немає. Але відомо, що друге зібрання першого сезону 22 грудня 1863 року відкривалося виконанням увертюри Селецького.

субота, 19 березня 2022 р.

КОСТЕНКО Микола Васильович

Народився 19.03.1939. Критик. Письменник. Літературознавець. Публіцист. Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. Член Полтавської спілки літераторів. Член громадської ради ПСЛ. Лауреат літературної премії ім. В. Симоненка. 
Лауреат літературної премії ім. В. Малика. Лауреат 6-ти літературно-мистецьких премій і 11-ти премій періодичних видань. 
Непростим був шлях Миколи Костенка у літературу. Закінчив вечірню школу, вечірнє відділення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (нині національний університет). Працював муляром-монтажником у будівельних організаціях м. Києва, трестах "Хрещатикбуд", "Укрпромбуд" (1955–1962). Перебував на строковій службі в Закавказзі. Був редактором відділу реклами періодичних видань Управління "Союздрук" Міністерства зв’язку України, старшим викладачем факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1967–1968), заступником начальника Українського передплатно-роздрібного агентства «Союздрук» (1968–1970), редактором газети "Зв’язківець України» Міністерства зв’язку України, кореспондентом, начальником відділу газети "Советский пограничник" Західного прикордонного округу, відповідальним редактором газети "Пограничник Арктики" Окремого Арктичного прикордонного з’єднання (м. Воркута), відповідальним секретарем газети «Советский пограничник», помічником міністра, секретарем колегії Міністерства зв’язку України, інструктором Полтавського обкому КПУ, редактором газети "Ленінським шляхом", відповідальним редактором газети об’єднаної ради вишів м. Полтави "Студентський гарт", редактором газети "Довір’я" Полтавської облпрофради, першим заступником головного редактора газети "Полтавщина" Полтавської облдержадміністрації, головним редактором газети "Довір’я" Полтавської облпрофради. 
Очолював Полтавську обласну організацію Національної спілки письменників України (2000–2005). Дійсний член Всесоюзного товариства істориків природознавства і техніки (з 1969), голова Полтавської спілки літераторів (з січня 2006). 
Увесь цей час шукав свій шлях до таємниць слова. Основні жанри, в яких він працював – поезія, мала проза, повісті, публіцистика, літературна критика. 
Лауреат літературних премій Київського науково-виробничого об’єднання "Арсенал", "Смарагдова ліра" Держкомкордону України, полтавських регіональних ім. Панаса Мирного, ім. Володимира Малика, ім. Леоніда Бразова, ім. Василя Симоненка, ім. Володимира Короленка. Багаторазовий лауреат видань Полтавської спілки літераторів, газет "Известия", "Правда Украины", "Зірка", "Робітнича газета", "Коммунист", "Комсомолец" (м. Єреван), "Заполярье" (м. Воркута), журналів "Україна", "Хлібороб України", "Комуніст України", "Распространение печати". Нагороджений медалями "На відзнаку 1500-ліття міста Києва", "Ветеран праці" (1983), "Профспілковою відзнакою" Федерації профспілок України, почесною Грамотою Полтавської облдержадміністрації. Обирався депутатом Полтавської районної ради (1986-2000). 
Почесний громадянин рідного села Ісківці. 
Помер 14 квітня 2016 року. 
Література про автора 
  • Дичко І. Що на роду написано (роздуми над книгою Миколи Костенка) / І. Дичко // Рідний край. – 2010. – № 1(22). – С. 241-249. 
  • Жовнір Н. Микола Костенко: "У всі часи людям була потрібна оптимістична література, і це залишається непохитним каноном для всіх письменників": відомому полтавському письменникові, лауреату 17-ти премій Миколі Костенку виповнилось 70 років / Н. Жовнір // Вечірня Полтава. – 2009. – 1 квіт. – С. 5. 
  • Зелень М. Ліки для красного слова / М. Зелень // Вечірня Полтава. – 2010. – 24 берез. – С. 6. 
  • Зелень М. Світ красного слова знову у полі зору Миколи Костенка / М. Зелень // Вечірня Полтава. – 2010. – 24 листоп. – С. 8. 
  • Костенко Микола Васильович // Літератори Полтавщини: довідник. – Полтава, 2008. – С. 42-43. 
  • Любивий М. Стезею вірності добру / М. Любивий // Полтавський вісник. – 2009. – 20 берез. – С. 9. 
  • Микола Костенко // Калинове гроно: антологія поезії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2004. – С. 247-253.

ПОРАДИ ПСИХОЛОГІВ

Вже 13 день триває війна Росії з Україною. 13 день уся країна тримаємо оборону – хто на лінії фронту, хто волонтерами, хто в роботі, хто зі своїми дітьми і близькими.
І весь цей час наша психіка перебуває у ненормальних умовах, витримуючи колосальну напругу.
За таких умов ми всі, з різними нюансами і особливостями, проходимо певні типові етапи на шляху до адаптації. 
ПОРАДИ ПСИХОЛОГІВ.
Дихайте
  • Зробіть декілька глибоких вдихів;
  • спробуйте дихати "на чотири" в розміреному темпі: 1-2-3-4 – вдих; 1-2-3-4 – видих. Або на 1-2-3-4 – вдих, на 1-2-3-4 – затримайте дихання, на 1-2-3-4 – видих і на 1-2-3-4 – затримайте дихання. Таких циклів має бути вісім.
  • Одночасно з цими вправами пийте воду маленькими ковточками. Випийте до 300 мл води.
Не сидіть
  • Відтисніться від стіни або підлоги;
  • ходіть кімнатою, рухайтеся;
  • робіть фізичні вправи.
Змістіть увагу
  • Назвіть чотири властивості будь-якого предмета;
  • скажіть прості фрази – "мене звати…", "мені стільки-то років", "я перебуваю в кімнаті", "стіни такого кольору", "сьогодні… число", "ось шафа, вона біла…", "оце диван – він м’який";
  • називайте будь-що, що бачите перед собою, аби повернутися в ситуацію "тут і тепер".
Проведіть тактильні вправи
  • Спробуйте масажувати пальці: натискати на нігтьову пластину кожного пальця, ніби розгладжуєте її. Коли сильніше натиснете, відчуєте неприємні відчуття і тоді повернетеся до реальності;
  • обійміть самі себе руками та спробуйте зробити масаж (правою рукою масажуйте ліве передпліччя до шиї й назад, теж саме – з лівою рукою);
  • масажуйте ноги, щоб відчувати: "я тут є, тут є моє тіло, я його торкаюся";
  • покладіть руку собі на живіт (біля сонячного сплетіння), іншу – на груди й спробуйте відчути, як рухається ваш живіт, коли ви дихаєте;
  • складіть руки навхрест (праву руку – на ліве плече, ліву – на праве) і постукуйте себе по плечах. Дайте собі зрозуміти, що ви є, що ви живі, що ви – тут.
Що робити, коли панікує хтось інший
  • Найперше треба уникати фраз на зразок "заспокойся", "візьми себе в руки", "ти мене чуєш?". Це не працює;
  • якщо це — близька вам людина, підійдіть і притуліть її до себе;
  • якщо людина незнайома, то не варто цього робити. Але треба підійти, щоб людина подивилася вам у вічі, і сказати, хто ви, що ви допомагаєте, що ви знаєте, що треба робити. Запропонуйте вправи, описані вище;
  • але спочатку дайте склянку води, з'ясуйте, яка у людини зараз є потреба. Може їй потрібно лягти, можливо, щось інакше.
Беріть людину за руку, ходіть разом;
  • якщо це – дитина, то найкраще – гратися з нею. До прикладу, разом задувати свічечку (видих), а потім нюхати квіточку (вдих). Так у дитини нормалізується дихання, і це допоможе трохи заспокоїтися;
у жодному разі не кричіть.
  • "Людина, яка панікує і тривожиться, занурюється в себе і є відокремлена від усього. 
З іншого боку, інколи різкіший тон може також стабілізувати психічний стан людини. Достатньо наказово сказати (але не кричати): 
  • "Роби це, тому що я знаю, що я кажу", "Я знаю, що тобі (або нам) це допоможе". Коли ви себе "приєднуєте" до людини, показуєте, що ви разом – це те, що може зламати бар’єр;
  • найважливіше – озвучуйте ті почуття, які ви зараз маєте. Кажіть: "Я дуже боюся", "Я тривожуся", "Мені страшно". Коли ви це озвучуєте і дозволяєте озвучувати іншим, рівень цього почуття знижується.

пʼятниця, 18 березня 2022 р.

ГОЙДА Ганна Борисівна

З днем народження вітаєм щиро.
Добра бажаєм, радості та миру...
ГОЙДА Ганна Борисівна 18.03.1955, с. Зруб Ніжинського р-ну Чернігівської обл. Вишивальниця. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Лауреат літературно-мистецької премії ім. В. Малика. Заслужений майстер народної творчості України.
У 1962 році пішла до першого класу Зрубівської початкової школи. В 1970 р. закінчила 8 класів Кукшинської загальноосвітньої школи і цього ж року вступила до ГПТУ – 27 м. Києва, здобувши професію маляр-штукатур і закінчила 10 класів вечірньої школи.
З 1972 по 1973 роки працювала в СМУ – 916 м.Києва. У 1973 році вийшла заміж і переїхала в м. Лубни Полтавської області.
З 1974 року працювала на ремонтному заводі в Лубнах, а 1983 року перейшла працювати у філію Виробничо-художнього об’єднання «Полтавчанка» вишивальницею ручної вишивки. В 1990 році їй було присвоєно 4-й розряд вишивальниці ручної вишивки, пропрацювала майстриня там 46 до 2000 року. Потім «Полтавчанка» збанкрутувала і Ганна Борисівна почала працювати самостійно, увесь час вишивала, тож в 2006 році була атестована народним майстром художньої вишивки в м. Києві.
Зараз продовжує вишивати, у її творчому доробку багато робіт. З 2000 року є активною учасницею виставок у галереї образотворчого мистецтва Лубенського краєзнавчого музею імені Г. Я. Стелллецького, персональна виставка майстрині відбулася в с. Пирогово, Новгород-Волинському на святі «Лесині джерела», в м. Лубнах, Прилуках, Ніжині на день Покрови. Постійно твори майстрині представлені в Національній спілці народних майстрів України, брала участь у виставках в «Українському домі», в смт. Велика Багачка на святі «Грай, бандуро». В музеї імені Віри Роїк Лубенської ЗОШ № 7 експонуються також роботи і Ганни Гойди.

середа, 16 березня 2022 р.

Міжнародна акція з доповнення статей у Вікіпедії посиланнями на авторитетні джерела — #1Lib1Ref

5 лютого 2022 завершився черговий раунд світової ініціативи #1Lib1Ref. Протягом трьох тижнів в українському розділі Вікіпедії більше 50 користувачів скористались гештеґом #1Lib1Ref, котрі спільно зробили близько 1000 поліпшень.


СОЛОНА Світлана Іванівна

Поетеса. Член Полтавської спілки літераторів. Прес-референт Градизької громадської жіночої організації "Троянда". Засновник та голова Градизького літературно-поетичного клубу "Чебрецевий цвіт".
Народилася 16 березня 1952 року в Полтаві в родині службовців. Навчалася у восьмилітній школі № 4 та середній – №23 (тоді російськомовній), відвідувала літературну студію "Подснежник". В 1973 році закінчила торговий технікум (нині – кооперативний). З 1980 року мешкає в Градизьку (звідти родом чоловік), працювала в споживчій кооперації. З 1983 року на довгі роки була прикута до ліжка. Після того, як хвороба відступила, почала писати й видавати поетичні збірки. Кореспондент газети "Градизький вісник", працювала коректором видавництва "Полтавський літератор" з 2010 р. по 2013 р.
Друкувалася в газетах: "Україна молода", "Полтавська думка", "Добродій", "Зоря Полтавщини", "Незборима нація", "Зоря Подніпров’я", "Районні вісті", "Зоряна криниця". Один з упорядників та авторів альманаху "Моя Глобинщина – 2006, 2007, 2008, 2011". 
Часто зустрічається з учнями шкіл Градизька, бере участь у святкових заходах БК "Україна" та "Героїв Дніпра" селища, веде активне громадське життя.
Автор поетичних збірок: "Над Пивихою пісня лунає", "Благословенна градизька земля", "І досі пам’ятаю", поеми "Остання сповідь Марусі Чурай", "Від печалі до радості".
Головна тема творів Світлани Солоної – це любов до України, рідного краю, рідного слова, пісні. Прості, звичайні слова, але складаючись в рядки, вони створюють чарівний світ поезії.
Література про автора
  • Неїла Л. Відкриття поета: [про поетесу з Градизька С. Солону] / Л. Неїла // Солона С. Від печалі до радості. – Полтава, АСМІ, 2010. – С. 98-99.
  • Світлана Солона: [біографія літераторки, лауреатки багатьох літ. конкурсів, уродженки м. Полтава] // Солоний С., Солона С. Градизьк прадавнє місто Воїнъ Городище (за давньо-булгарськими літописами). – Полтава: АСМІ, 2010. – обкладенка.
  • Солона Світлана Іванівна: [біографія літераторки, лауреатки багатьох літ. конкурсів, уродженки м. Полтава] // Дієслово. – 2011. – № 6. – С. 24.

неділя, 13 березня 2022 р.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ "Пам'ятай"

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

22.08.1931

субота, 12 березня 2022 р.

Carbyne

В Полтавській області розпочато експлуатацію системи пошуку місця знаходження людини. Пропонуємо покрокову інструкцію встановлення та роботи абонента в системі Carbyne.


пʼятниця, 11 березня 2022 р.

ПОЛТАВКИ В ЖИТТІ ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА

Олександр Пушкін увійшов у історію як видатний російський поет. Проте сучасникам генія довелося побачити його і в інших ролях. Він прославився як картяр, гульвіса, дуелянт і, звичайно ж, завойовник жіночих сердець. Непоказна зовнішність не заважала спокушати прекрасну стать. Були серед них і три полтавки, що залишили слід в житті та творчості Пушкіна.
Перша любов прийшла до Олександра в 14-річному віці, коли його увагу привернула ровесниця Наталія Кочубей (1800-1854). Вона дочка одного із найближчих сподвижників Олександра І Віктора Павловича Кочубея. Князь Кочубей збудував новий палац у Диканці, а в 1820 році на честь приїзду царя Олександра І – Тріумфальну арку, яка і сьогодні радує око відвідувачів. Наталія виросла в Диканці.
Знайомство і зустрічі Пушкіна з Н. Кочубей відносяться до перших років навчання його в ліцеї (на той час вона проживала з батьками в Царському селі). З першого погляду йому сподобалося в ній все, починаючи від посмішки і закінчуючи ходою. Швидше за все, враховуючи вік обраниці і юного прихильника, їхній роман був лише шкільним захопленням. Поет оспівав Наталію Кочубей під ім'ям прекрасної Єлени. Цілком очевидно, що у вірші відображено не швидкоплинне "сезонне" відчуття, а історія довгої ("поетична" хронологія охоплює принаймні два роки) боротьби з пристрастю до "гордої Єлени". Зради визнані безплідними ліками від любові, і ліричний герой відчуває себе приреченим на самотність. Мабуть, відчуття підігрівалося і тим, що в Наталію Кочубей були закохані деякі інші ліцеїсти, наприклад Іван Пущін. 
Все миновалось!
Мимо промчалось
Время любви.
Страсти мученья!
В мраке забвенья
Скрылися вы.
Так я измены
Сладость вкусил,
Гордой Елены
Цепи забыл.
У 1820 році Н. Кочубей за наказом батька вийшла заміж за графа О. Строганова, її зустрічі з поетом стали рідкісними.
Як і багато інших жінок Пушкіна, Наташа була згадана в одному з його творів. Вважається, що саме про неї згадав геній в "Євгенії Онєгіні", коли написав:
Она была нетороплива,
Не холодна, не говорлива,
Без взора наглого для всех,
Без притязаний на успех.
Почуття поета до юної дівчини відтворились у поезіях "Зрада" і "Спогадом сп'янілий". Пристрасть тривала недовго, але відклалася у пам'яті поета як перше сильне почуття.
В останні роки життя Пушкін зустрічався з Наталією у Карамзіних. Після смерті поета княжна Кочубей пристрасно захищала Пушкіна від злих язиків.
Іншою полтавкою в житті Пушкіна була Анна Петрівна Керн. Народилася 22 лютого 1800 в сім'ї поміщика Петра Полторацького. Її дитинство пройшло в невеликому містечку Лубни та в садибі Бернове, що належить дідові по матері І. П. Вульфу, колишньому в той період орловським губернатором. Анні було всього 17 років, коли батько видав її заміж за 52-річного генерала Єрмолая Федоровича Керна. Сімейне життя відразу ж не склалося. Анна навіть записала в щоденнику: "Його неможливо любити – мені навіть не дано розради поважати його-скажу прямо – я майже ненавиджу його".
Анна – безперечна красуня, яка привертала до себе увагу багатьох бравих офіцерів, часто гостювали в їх будинку. Як жінка вона була дуже веселою і чарівною в спілкуванні, що нищівно на них діяло.
Вперше Пушкін з'явився "на горизонті" Анни в 1819 році. Сталося це в Петербурзі в будинку її тітоньки Є. М. Олениною. Ось як вона згодом описала цю зустріч: "На одному з вечорів у Оленіних я зустріла Пушкіна і не помітила його: моя увага була поглинена шарадами, які тоді розігрувалися і в яких брали участь Крилов, Плещеєв та інші ... За вечерею Пушкін сів із братом моїм позаду мене і намагався звернути на себе мою увагу улесливими вигуками, як, наприклад: "Чи можна бути такою гарненькою!". Тоді поет на Анну враження не справив, а за деякими відомостями, вона йому навіть нагрубила і обізвала мавпою.
Анна і поет знову зустрілися, коли Олександра Сергійовича відправили на заслання в рідний маєток Михайлівське. Це був самий нудний і самотній для нього час, після галасливої Одеси він був роздратований і морально розчавлений. "Поезія врятувала мене, я воскрес душею", – напише він згодом. Саме в цей час в один з липневих днів 1825 року в Тригорське приїхала погостювати до своїх родичів Анна Керн. Пушкін цього був невимовно радий, вона стала для нього на деякий час променем світла. До того часу Анна вже була великою прихильницею поета, вона хотіла бути з ним зустрічі і знову вразила його своєю красою. 
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...