ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЄКТ "КРИМСЬКИЙ ІНЖИР"

Що відомо про «Кримський інжир/Qırım inciri»

Це українсько-кримськотатарський літературний проєкт, що був заснований у 2018 році та має розвинену інфраструктуру у формах конкурсу, фестивалю та антології. Проєкт покликаний сприяти поширенню та розвитку кримськотатарської мови та літератури, актуалізувати тему Криму та кримських татар в українській літературі, сприяти появі взаємних перекладів для глибшого взаємного пізнання двох культур.

Фестиваль реалізується командою Кримського інжиру спільно із Фундацією Множина, Видавництвом Старого Лева, ДП «Кримський дім», Міжнародним фондом «Відродження» та Програмою «Партнерство за сильну Україну». Партнерами фестивалю виступають: книгарня «Сенс», KSE, ПЕН, Мусафір, ТаКава, Суспільне Культура, Qadın Divani, Crimea Vox, Crimea Daily, QIRIM MEDIA, Кримський фронт та Ukraïner.

У Києві відбулось нагородження переможців шостого українсько-кримськотатарського літературного конкурсу «Кримський інжир/Qırım inciri».

Про важливість проводити культурні заходи навіть тоді, коли росія тероризує Україну атаками, розповів міністр закордонних справ України Андрій Сибіга.

«Жоден ворог не позбавить нас нашого права проводити ті заходи, які важливі для досягнення справедливого миру, які важливі для нашої стійкості, які важливі для нашої єдності. І сьогоднішній конкурс – це про те, що я сказав, наш спільний простір. Це свідчення того, що звільнення Криму, деокупація Криму – не абстрактна річ. Наші воїни доводять нашими далекобійними спеціальними санкціями. А культура – об'єднує, зшиває, дає віру і сподівання, і вона розвиває. Ці твори хочеться читати, вони цікаві світу – вони показують і біль, і сподівання, і силу. Тому браво організаторам. Я дуже радий, що кожного року з'являються нові імена», – сказав міністр.

У номінації «Поезія про Крим українською мовою» перемогла Софія Присяжнюк. Свою добірку поезій вона присвятила спогадам про рідний Крим і досвід життя в окупації. Коли росія окупувала Крим, Софії було 10 років. Її родина мала проукраїнські погляди. У школі поетесі довелось зіткнутись із російською пропагандою і тим впливом, який вона може мати на дітей.

«Я хотіла розповісти у поезії про досвід життя вже після окупації Криму, підліткове кохання в окупації, порівняння досвіду українців і кримських татар в Криму. Особисто для мене – це була рефлексія про дію пропаганди, в тому числі на дітей. У 2014 році мені було 10 років. 6-7-8 класи я була в Криму. Відповідно на мене це справило досить сильне враження, це відчуття якогось дисонансу. Моя сім'я була проукраїнська, а всі навколо були проросійські. І це було дуже тяжко. Тому я до сих пір рефлексую щодо цього, в тому числі у поезії», – розповіла переможниця.

У одній з номінацій – «Слова свободи» – нагородили авторів, які знаходяться в незаконному увʼязненні в рф – Сервера Багчасарайли та Аппаза Куртамета. Їх нагороду зі сцени забрала колишня кримська політбранка Леніє Умєрова.

«Свого часу я проходила те, через що вони вимушені проходити сьогодні. І більшість з вас, коли я знаходилася в неволі, боролися за мене, називали моє ім'я на різних платформах, говорили про мене, писали, листи мені, які я отримувала, свого часу допомагали мені не втратити себе в тій ситуації. Я тут знаходжуся для того, щоб сказати, що все, що ви робили, не дарма. Все, що ви робили, допомагає. Будь ласка, продовжуйте робити це. Називайте імена, історії, розказуйте їх. І одного дня, я сподіваюся, що цей день прийде якнаймога скоріше, ми зможемо особисто в руки передати цю нагороду», – сказала Леніє.

ПРЕМІЯ "ВОЛЯ"

Про що розповідає нова українська література? Як нас бачать іноземні автори, які пишуть про Україну сьогодні? Проза й документалістика, прицільна увага до десятків важливих книжок – нова щорічна літературна премія «Воля» відкриває прийом заявок.

Премію засновано Міністерством культури України та Києво-Могилянською академією за підтримки ПриватБанку; партнером виступає Кафедра літературознавства імені В. Моренця НаУКМА. «Воля» відзначає нову українську літературу й літературу про Україну в трьох номінаціях, а переможець у кожній із них отримує винагороду 400 000 гривень.

«Започатковуємо «Волю», щоб підтримувати книжки, які осмислюють сучасну Україну та розповідають про неї світові. Премія відзначатиме сучасну українську літературу та книжки іноземних авторів про Україну. Це інвестиція в авторів, розвиток книжкового ринку та силу українського голосу. Партнерство держави, академічної спільноти й бізнесу дає премії професійну основу, ресурс для розвитку та перспективу на роки», – зазначила Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна.

Премія працює у трьох категоріях: найкраща прозова книжка, найкраща документальна книжка та найкраща документальна книжка іноземного автора про Україну, перекладена українською. Номінувати книжки можуть лише українські видавництва – до трьох назв у кожній із категорій. До участі приймають книжки українських та іноземних авторів (окрім громадян країн-агресорів), видані українською мовою в Україні від 1 травня 2025 до 30 квітня 2026 року.

Завдання премії ширші за відзначення нових книжок. Це підтримка літератури в Україні та її інтеграція в глобальний дискурс, промоція читання та розвиток книжкового ринку. «Воля» покликана розширити якісну увагу професійної сфери й читацьких кіл до нової літератури, дати авторам-переможцям можливість зосередитися на наступній книжці, а ринкові показати приклад того, як бізнес може підтримувати українську культуру.

«Мистецькі премії повинні реально впливати на дискурс, продажі, можливість автора працювати далі. З цією думкою ми започатковуємо «Волю». Назва нагадує: писати вільно, видавати вільно, читати вільно — привілей тих, хто має свою державу. Впевнена, що книжки з довгих і коротких списків щоразу пропонуватимуть актуальний та свіжий погляд на цю важливу для розуміння України категорію», наголосила заступниця Міністра культури України, ініціаторка й куратора – премії Богдана Лаюк.

Журі премії «Воля» очолює літературознавець і видавець, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. До складу також увійшли письменник і військовослужбовець, лауреат Премії імені Юрія Шевельова Олександр Михед; шотландський літературознавець і перекладач української літератури, член журі Міжнародної Букерівської премії (2023) Уям Блекер; письменниця та перекладачка, виконавча продюсерка Радіо Культура Ірина Славінська; літературна критикиня, редакторка у видавництві «Темпора», ведуча подкасту «Висока полиця» Богдана Романцова. Такий склад поєднує українську критику, письмо й міжнародну оптику – саме те, що потрібно премії з амбіцією звучати за межами України.

Загалом українські видавництва номінували на премію «Воля» 106 книжок.

Цього року премія відзначає нову українську літературу й літературу про Україну у трьох категоріях.

Найчисленніша категорія — «Найкраща українська прозова книжка», у якій журі розгляне 49 назв. У категорії «Найкраща українська документальна книжка» — 40 номінантів.

Шість видань змагатимуться у категорії «Найкраща документальна книжка іноземного автора про Україну, перекладена українською мовою». У цій номінації представлені книжки, вперше перекладені та опубліковані з 1 травня 2023 до 30 квітня 2026.

ІВАН ФРАНКО

15 фактів з життя та творчості українського генія Івана Франка

170 років із дня народження Івана Франка

27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині народився видатний український письменник, прозаїк, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч, мовознавець – Іван Якович Франко. Сучасники називали його «академією наук» та «університетом» в одній особі.

• За 40 років активного творчого життя написав понад 6 000 творів загальним обсягом понад 100 томів. Кожних два дні з-під його пера виходив новий твір. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було видано понад 220 видань, зокрема, понад 60 збірок.
• У творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Джеджалик, Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. Найвідоміший і найпопулярніший з них – Мирон (у численних варіантах написання).
• Мав колосальну пам’ять – знав 14 європейських мов, міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам’ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.
• Іван Франко рано залишився сиротою: коли йому було дев’ять років, помер батько (свій перший вірш «На Великдень» Франко присвятив саме йому), а в 16 пішла з життя і матір. Попри те він ще у 1864-му почав здобувати ґрунтовну освіту.
• Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні. Тоді ж почав комплектувати власну бібліотеку, яка налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Уся його бібліотека налічує 12 тисяч примірників.
• Майбутній письменник навчався у Львівському університеті, а потім у Чернівецькому, де й здобув вищу освіту. Згодом захистив дисертацію у Віденському університеті (Австрія), діставши науковий ступінь доктора філософії. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові, відкрите за участі його онука Роланда 28 травня 1999 року.
• Перше світле юне кохання Франка було до доньки священика Ольги Рошкевич. Познайомилася пара у 1874 році. Спочатку їхні стосунки подобалися батькам, і ледь не дійшло до офіційних заручин. Однак Франка заарештовують за участь у таємній соціалістичній організації. І після цього батько Ольги забороняє будь-яке спілкування з Франком.
• Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.
• У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їхній шлюб був концептуальним, бо вони з’єднали дві половини України – Галичину та Наддніпрянщину. Подружжя Франків виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анну.
• Іван Франко відомий своєю любов’ю до вишиванки, яку вдягав і в будні, і на свята, тим самим ставши зачинателем нової моди – адже став першим українським інтелігентом, який поєднав сорочку з українським орнаментом із європейським костюмом-трійкою.
• Іванові Франкові належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» – так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».
• Став першим професійним українським політиком: першим головою першої української політичної партії – «русько-української радикальної партії». Також одним із перших виступив на підтримку українського феміністичного руху – підтримав видання українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.
• Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст». Серед перекладів Івана Франка – біблійна «Книга Буття». Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.
• 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати. Період останнього десятиліття життя Франка – дуже складний. «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю», – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові, де був похований на Личаківському кладовищі.
• Франко на сьогодні єдиним українським письменником, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури, але передчасна смерть завадила цій історичній події.

Міжнародна премія імені Івана Франка – 2026

Цьогоріч на Міжнародну премію імені Івана Франка претендують учені з Канади, Польщі, Словаччини та України.

28 лютого 2026 року завершився прийом наукових праць та супровідних документів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2026 році.

Подані дослідження охоплюють такі наукові дисципліни: порівняльне літературознавство, культурологія, історія України, європейські студії, міжнаціональні відносини, історія української видавничої справи, історія націоналізмів, сходознавство, антропологія, етнологія, мистецтвознавство, літературознавство, мовознавство, історія української мови, публіцистика, журналістика.

26.08.2026 – Визначення лауреата Премії Міжнародним журі

27 серпня 2026 – Відзначення лауреата Премії

Міжнародну премію імені Івана Франка заснував Міжнародний фонд Івана Франка з метою сприяння комплексному вивченню художньої, наукової та публіцистичної спадщини Івана Франка, а також заохочення дослідників з різних країн світу до проведення актуальних наукових студій у галузі соціально-гуманітарних наук. Премія покликана увиразнювати гуманістичний, національний, духовний і державотворчий сенс української наукової та культурної традиції у світовому контексті.

АНДРІЙ КУРКОВ

Письменник Андрій Курков отримав спеціальну відзнаку премії Джорджа Орвелла. Про це він повідомив на своїй інстаграм-сторінці.

На церемонії також оголосили переможців премії у 2026 році. У категорії політичного нонфікшну перемогла книжка The Escape from Kabul Карен Бартлетт, а в категорії політичної прози – роман Transcription Бена Лернера.

Курков був серед фіналістів премії в категорії політичного нонфікшну з книжкою Three Years On Fire: The Destruction of Ukraine («Три роки у вогні: руйнування України»). Вона вийшла у видавництві Open Borders Press.

Three Years On Fire – хроніка третього року повномасштабного російського вторгнення в Україну. У книжці Курков пише про життя в тилу й на фронті, досвід втрат, щоденного виживання, стійкості та гумору під час війни.

Андрій Курков особисто був на церемонії вручення Спеціальної премії, яку з 1997 року присуджували лише вісім разів. Голова опікунської ради фонду лорд Кім Даррок, коментуючи нагороду, заявив, що премії за «честь вітати одного з найвидатніших письменників» з України.

Він зауважив, що, як і Джордж Орвелл, Курков працює як у художній, так і в документальній прозі та журналістиці, а його тексти поєднують літературну майстерність з описом реалій війни.

За словами Даррока, письменник фіксує щоденне життя та досвід людей в умовах війни, зокрема в Україні, а також у ширшому глобальному контексті – від Судану до Гази та М’янми.

Він також підкреслив значення романів Куркова від «Смерті й пінгвіна» до пізніших творів про Київ до повномасштабної війни, назвавши їх «одними з найкращих у сучасній літературі».

У The Orwell Foundation зазначили, що спеціальну відзнаку премії з 1997 року вручали лише вісім разів.

Премію Джорджа Орвелла присуджують за тексти, які відповідають його прагненню «перетворити політичний текст на мистецтво». У 2026 році The Orwell Foundation присуджує шість нагород, зокрема за політичний нонфікшн, політичну прозу, журналістику, репортажі про бездомність і матеріали про соціальні проблеми у Великій Британії.

Нагороду вручили під час церемонії The Orwell Prizes 25 червня в Bloomsbury Theatre у Лондоні.

Що відомо про Премію Орвелла

Премію Орвелла вручають за твори, що «перетворюють політичний текст на мистецтво» у п'яти номінаціях:

• за політичну літературу;
• за політичну прозу;
• за журналістику;
• за викриття соціальних вад Британії;
• за висвітлення проблеми безпритульності, у партнерстві з Центром впливу проблеми безпритульності.

Нагороду заснував біограф Джорджа Орвелла Бернард Крік відповідно до заповіту автора антиутопії «1984». Грошова винагорода становить 5000 фунтів стерлінгів (понад 295 тисяч гривень). Премію вручають за книжки, які найкраще втілюють прагнення Джорджа Орвелла робити з політичної літератури мистецтво.

Як повідомлялося, у 2025 році в номінації Political Writing перемогла книжка Вікторії Амеліної «Дивлячись на жінок, що дивляться на війну». У 2023 році на премію претендувала книжка «Вторгнення: кривава війна Росії та боротьба України за виживання» Люка Ґардінґа.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА

Шевченківська премія 2026. 

Публіцистика і журналістика. Концертно-виконавське мистецтво

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта».

Концертно-виконавське мистецтво

• Ткач Юлія (диригентка, художня керівниця Академічного хору ім. П. Майбороди Українського радіо) – медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Олег Криштопа народився 12 вересня 1978 року в Івано-Франківську – український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026).

За освітою – інженер-механік. Закінчив курси ВВС у Львові. У журналістиці з 2000 року. Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. На «5-му» – з перервами з весни 2004 року. Працював у проєкті журналістських розслідувань «Закрита зона». Згодом були розслідування на Першому національному телеканалі в програмі «Попередження», документальні фільми для 1+1, аналітичні матеріали для ТВі, і знову «5-й». З 2010 – сценарист.

З 2021 року автор каналу «Історія для дорослих».

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта» – це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

Документальний роман «Радіо Афродіта» став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Публіцистика і журналістика». Книжка також увійшла до короткого списку «Книга року ВВС-2025». Крім того, видання потрапило до рейтинґу «Найкращі українські книжки 2025 року за версією Українського ПЕН» та опинилося серед фіналістів Національного рейтинґу Укрінформу «Книжковий інфобум–2025».

«Радіо Афродіта» має 288 сторінок, містить текстовий блок та блок із документальними фотографіями. Книжку надруковано на ексклюзивному чисто целюлозному папері Мюнхен полар двома кольорами: текст – чорний, окремі елементи – темно-помаранчеві. Для створення обкладинки використано дизайнерський картон Артлібріс ейр беґ екстрабʼянко покритий захисним лаком. Книжка продається у захисному прозорому термопакуванні.

Видання створене за ініціативи співзасновників і партнерів нашого видавництва адвокатського об’єднання MORIS.

Юлія Ткач народилася 19 червня 1977 в Києві – український хоровий та симфонічний диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Художній керівник та головний диригент Академічного хорової капели Українського радіо. Доцент Кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Народна артистка України, Лауреат Премії імені Миколи Лисенка. Кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва. Член Національної музичної спілки України, член Координаційної ради Хорового товариства імені Миколи Леонтовича.

2002 року закінчила Національну музичну академію України ім. П.Чайковського (клас засл. діяча мистецтв України, професора В. А. Дженкова), диригентсько-хоровий факультет; у 2010 році – асистентуру-стажування кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського (клас Героя України, народного артиста України, професора Є. Г. Савчука); в 2012 році – захистила дисертацію на тему: «Індивідуальний виконавський стиль диригента-хормейстера: теоретичний та практичний аспекти (на прикладі Національної заслуженої академічної капели України «Думка») (науковий керівник – доктор мистецтвознавства, професор В. І. Рожок); в 2020 році – закінчила оперно-симфонічний факультет Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас народного артиста України, професора В. Ф. Сіренка).

У 1998 році як хормейстер Народної хорової капели вчителів «Світоч» (керівник М. Юрченко) та як керівник Студентського хору Національного лінгвістичного університету. Викладала диригування і хорові дисципліни в Київському педагогічному коледжі ім. К. Д. Ушинського (музично-педагогічне відділення) та в Київській середньо-спеціальній музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка.

З 2003 – хормейстер, а з 2010 – художній керівник та головний диригент Академічної хорової капели імені П.Майбороди Українського радіо.

Колектив під орудою Юлії Ткач набув нових мистецьких якостей, відкрив нову яскраву сторінку своєї діяльності, став одним серед кращих колективів України і Європи, що відмічено в більше ніж 80 публікаціях, рецензіях, відгуках про творчу діяльність Юлії Ткач у вітчизняних та іноземних виданнях.

В творчому доробку Ю. Ткач близько 500 високопрофесійних записів до Фонду Українського радіо; близько 600 виступів на концертних майданчиках Києва, України, Європи, світу. Більша частина репертуару – твори сучасних українських композиторів, світова класика; діяльність мисткині направлена на промоцію сучасного виконавського мистецтва в Україні та світі.

Юлія Ткач є автором та диригентом-постановником медіапроєктів Українського радіо та UA:Суспільного за участю Хору Українського радіо, що промотують високе академічне мистецтво для багатомільйонної національної аудиторії.

Юлією Ткач засновано цикли класичних програм на Українському радіо та UA:Суспільному – «ЗУСТРІЧ ЕПОХ», «ПОСТАТІ» та інших.

За ініціативою Юлії Ткач було створено науково-публіцистичний фільм про історію та діяльність Хору Українського радіо під назвою «Молитва над обрієм», режисер Олена Ілляшенко; видано ряд наукових статей; випущено монографію «В ефірі Хор Українського радіо» про історію та сьогодення колективу. Автор – кандидат мистецтвознавства, артистка-солістка хору Тетяна Коробка.

У 2009 вийшов компакт-диск під назвою «Академічний хор ім. П. Майбороди. Диригує Ю. Ткач», а у 2012 році разом із народним артистом України Тарасом Штондою – компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю».

У 2012 році за високопрофесійну діяльністю, самовіддане служінням за для розвитку і збагачення музичної культури України Юлію Ткач було удостоєно звання «Заслужений артист України».

У 2018 році – Лауреат Мистецької премії імені Миколи Лисенка.

У 2019 році – Хор на чолі з Юлією Ткач став Лауреатом Мистецької премії імені Миколи Леонтовича.

У 2024 році Юлія Ткач удостоєна звання «Народний артист України».

Національна премія України імені Тараса Шевченка (2026).

«За крок до Перемоги» – це культурно-мистецький та медіапроєкт, що висвітлює творчість українців під час війни, зокрема цикл пісень та мистецькі роботи. Проєкт спрямований на підтримку бойового духу, вшанування сучасних героїв та фіксацію історичного моменту боротьби. Він включає хорові композиції, відеоматеріали та мистецькі цикли, що відображають шлях України до перемоги.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І МИСТЕЦТВО

Шевченківська премія 2026. Літературознавство і мистецтво

Шевченківська премія – це не лише відзнака, а й маркер культурної ваги та часу. У 2026 році в номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» відзначено роботи, які поглиблюють розуміння українського мистецтва з літературознавством його постатей і сенсів.

1. Олеся Авраменко

за серію мистецтвознавчих науково-популярних видань «ACCENT»:

• «Білокур»
• «Приходько»
• «Тістол»

2. Сергій Тримбач

книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

АВРАМЕНКО Олеся (1959 р. н.) – видатна українська мистецтвознавиця, авторка низки монографічних праць, кураторка виставок, організаторка художніх пленерів. Досліджує типологію формування, розвитку й функціонування українського образотворчого та актуального мистецтва другої половини XX – початку XXI століття, а також моделює й організує ряд сучасних художніх процесів та явищ в Україні.

Народилася у Запоріжжі. 1970 – разом із батьками переїхала до Києва. 1982 – закінчила факультет історії і теорії мистецтва Київського державного художнього інституту. Педагоги: Платон Білецький, Леонід Владич, Ганна Заварова, Вадим Клеваєв, Людмила Міляєва, Людмила Сак.

1982-1983 – працювала мистецтвознавцем у Республіканському будинку моделей трикотажних виробів.

1988 – стала членкинею Національної спілки художників України.

1990-х років: основні тенденції розвитку ілюстрації» й здобула звання кандидата мистецтвознавства.

1996-1997 – була авторкою, ведучою, редакторкою і режисеркою телевізійної авторської програми «Знаки творчості. Олеся Авраменко представляє», яка склалася з тридцяти восьми передач (Міжрегіональна асоціація теле- та радіомовлення творче об’єднання «НАРТ»).

2000-2003 – працювала власним кореспондентом і консультантом із питань культури та мистецтва журналу «Президент» і газети «Президентський вісник».

1983-2004 – працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної Академії наук України.

2004 – обійняла посаду завідувачки відділу візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України.

2009 – згідно з рішенням Вищої атестаційної комісії отримала звання старшого наукового співробітника.

2010 – а отримала звання «Заслужений діяч мистецтв України».

2008 – стала лауреатом премії Київської організації Національної спілки художників України «Мистець» ім. Платона Білецького.

2011 – нагороджена Відзнакою Міністерства культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».

2012 – отримала Срібну медаль Національної Академії мистецтв України за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і творчі досягнення.

2012 – книга «Терези долі Віктора Зарецького» визнана «Виданням року» в рамках Всеукраїнської акції «Музейна подія року – 2011»

2013 – отримала Почесну відзнаку «Трудова слава» Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології «Золота Фортуна».

2016 – стала лауреатом Срібної медалі НАМ України.

2018 – започаткувала авторську серію монографій «ACCENT»: науково-популярні видання з історії українського мистецтва XX-XXI століть: Імена. Творчі угрупування. Художні явища та тенденції.

Національний музей українського народного декоративного мистецтва презентує монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народної художниці України Катерини Білокур (1900-1961), подане на тлі історичних, часом трагічних, подій ХХ ст. Творчість Катерини Білокур розглядається у контексті світових мистецьких тенденцій означеного часу. У книзі здійснено фаховий аналіз творчого доробку художниці, висвітлено її нелегку творчу долю. Видання присвячене 120-річчю від дня народження Катерини Білокур. Адресоване всім, хто цікавиться творчістю видатної української художниці.

Монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народного художника Івана Приходька, написане на підставі докладного аналізу творчого доробку і виставкових експозицій митця, низки інтерв’ю з ним та вивчення непростих життєвих колізій народного майстра.

Творчість Івана Приходька розглянута в контексті політичних і соціальних змін у суспільстві протягом його творчості.

Іван Приходько – у світлі побутування народних традицій у фольклорі та мистецтві.

Монографія мистецтвознавиці Олесі Авраменко є дослідженням життєвого і творчого шляху Олега Тістола, одного з визначних художників періоду «Нової хвилі» в українському мистецтві та Незалежної України. Написана на підставі докладного аналізу творчого доробку й виставкової діяльності митця, багатолітнього спілкування, спільних проєктів та низки інтерв’ю авторки з художником. Монографія унаочнює творчі пошуки Олега Тістола та їхню еволюцію протягом життя на тлі історичних подій ХХ і XXI століть, аж по сьогодні. Дослідження, написане у науково-популярному стилі, може бути корисним читачеві не лише для ознайомлення з доробком митця, а й задля розуміння художнього життя, культурних і духовних процесів в Україні другої половина ХХ – першої чверті XXI століть.

Сергій Васильович Тримбач. Народився 1950 року в с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія Кіровоградської області. Сценарист, критик, історик кіно, педагог, громадський діяч. Член-кореспондент НАМ України (2017).

Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (2008). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026). Заслужений діяч мистецтв України (2013).

Сергій Васильович Тримбач понад 20 років досліджує творчість О. Довженка. Упорядник, автор вступних статей та приміток до кількох анотованих каталогів та видань, серед яких: «Олександр Довженко. Фільми. Малюнки. Задуми» (1994), «Кіно- і відеофільми України. 1996-1998. Анотований каталог» (2000), «Українське ігрове кіно 90-х» (альбом компакт-дисків, 2001, керівник проекту), «Іван Миколайчук. Життєпис. Фільмографія. Спогади. Роздуми про кіно. Сценарії. Бібліографія» (упорядник та автор, 2002), «Довженко і кіно ХХ ст.» (один із упорядників та авторів, 2004), Упорядник та автор коментарів і приміток у книзі Івана Драча «Криниця для спраглих» (2010). Має у доробку монографію «Олександр Довженко. Загибель богів» (2007, Державна премія імені Олександра Довженка). Редактор та автор статей до видання повного тексту щоденників О. Довженка (2013). Є упорядником (у співавторстві) книги «Довженко без гриму» (2014). Науковий редактор та автор розділу 2-го тому «Історії українського кіно. 1930-1945» (2016), автор книги «Кіно, народжене Україною. Ілюстрована історія» (2016). Автор 15 сценаріїв до стрічок про діячів культури і мистецтва (зокрема – два у співавторстві).

Творчу працю С. В. Тримбач поєднує з педагогічною діяльністю. Від 1980 викладає у мистецьких вузах, з 2015 – в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. З 2016 – заступник Голови Комітету з державних премій України імені Тараса Шевченка. 2009-2017 – голова Комітету з Державної премії імені Олександра Довженка. Заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Від 1994 р. очолює Асоціацію кінокритиків НСКУ. Член ФІПРЕССІ.

Книга про життя і творчість актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. Його фільми і ролі звично пов’язують із традиціями українського міфопоетичного кіно, хоча насправді це явище є значно об’ємнішим. Воно пов’язане як з магіями екранного мистецтва, так і з містеріями самого життя. Уже в перших своїх ролях (фільми «Тіні забутих предків» та «Сон») актор сягнув світових вершин. Подальша доля була складнішою, однак завжди пов’язаною з історичними драмами народу та його культурою. Рання смерть митця увиразнила сюжет його долі, на берегах якої лишились непроминущі фільми і потужний авторський міф. Той самий міф, який і прагне розшифрувати автор книги.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ЛІТЕРАТУРА

Шевченківська премія 2026. Література

Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присудження найвищої офіційної творчої відзнаки України – Національної премії імені Тараса Шевченка. Цьогоріч кількість номінацій Шевченківської премії стала найбільшою за всі 65 років існування, а її розмір складає 484 тис. 480 грн.

Література. Проза

• Белянський Павло – роман «Битись не можна відступити»
• Щербак Юрій – книга підсумків і пророцтв «Мертва пам'ять. Голоси і крики»

Павло Белянський – український письменник, сценарист, блогер, а наразі і воїн ЗСУ. Автор популярного літературного блогу, де писав під псевдонімом «Паштет». Автор книги, а згодом і сценарію до однойменного фільму «Я працюю на цвинтарі». Написав понад 100 оповідань та кілька романів.

Народився 1977 року у місті Шахта №9 Луганської області в сім’ї військовослужбовця. Через професію батька часто змінював школи й міста. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Працював охоронцем, вантажником, експедитором, журналістом, рекламістом. Спільно з Дмитром Вохмяніномим заснували видавництво «Діпа».

Коли Київщину звільнили від окупантів, Белянський напросився до бойової бригади. Із записом "обмежено придатний у воєнний час" у військовому квитку брати не хотіли. Але йому вдалося переконати, що око, яке майже не бачить – не перешкода, а з фізпідготовкою в нього все гаразд. Так Павло став піхотинцем-штурмовиком. Брав участь у бойових діях на Харківщині, Херсонщині та Донеччині.

25 лютого, коли я йшов до штабу тероборони, мій горизонт планування був пів години. Взяв із собою дві «Мівіни» та «Снікерс», усі картки та готівку віддав дружині. І всі так. У тебе горизонт планування, як у комара: або нап'єшся крові, або тебе розмажуть.

У мене залишалося якесь спорядження, але я багато роздав пацанам, які не мали взагалі нічого. Ну, і зі мною ділилися: у когось були підсумки чи рюкзаки, у когось ремені та розгрузки. Першу броню мені надіслав голова харківського «Правого сектора»: «Я бачу, ти воюєш. Тобі, напевно, потрібно».

В армії служать різні люди, але зараз у кожного дві мети: перемогти і вижити. Або, може, у зворотному порядку – для кого що важливіше саме в цю мить. Ці дві цілі людей гуртують.

На передовій немає інтернету. Буває, за тиждень окопів ти пропускаєш усі обговорення. У ППД – пункті постійної дислокації – усі, звісно, читають новини, гостро реагують, лаються. Можуть бути й сварки, наприклад, через те, що хтось чергує частіше. Але суперечки миттєво припиняються, коли оголошують бойову тривогу.

Серед нас був хлопець наркоманського вигляду – худий, із запаленими очима, нервовий, який мені здавався проблемним. А потім стався бій, у якому він виявив себе красунчиком: був, де треба, робив, що треба, не нив, не метушився.

При цьому він залишився своєрідною людиною й іноді буває важко пояснити його вчинки, але в бою дуже зрозумілий і робить те, що має робити. Якщо він у мене за спиною, можу бути спокійним.

Позивні всі вигадують самі. Я, звісно, Паштет. Зі мною служить зварювальник із позивним «Дуга». У суміжному підрозділі був Сквірт – дуже простий хлопець. Йому сподобалося таке хльостке іноземне слово, значення якого не розумів. Але оскільки він розвідник із великим бойовим досвідом, ніхто не наважився йому пояснити, що воно означає.

Одружений, має доньку.

Белянський П. П. Битись не можна відступити / П. П. Белянський. – Харків : Vivat, 2024. – 384 с. : тв. – (Художня література).

Учитель української мови з Кривого Рогу, установник вікон із Дніпра, бандит із Херсона, водій зерновоза з невеличкого полтавського села, власниця кав’ярні на узбережжі Каховського водосховища, письменник із Києва, зварювальник з металургійного комбінату, автослюсар, колишній студент – ніхто з них не планував ставати військовим. Але почалося велике вторгнення російських військ в Україну, і всі вони взяли до рук зброю, щоб захистити свою країну. Тепер вони – бійці окремого штурмового батальйону ЗСУ. Разом із героями ви пройдете шлях від формування підрозділу до боїв із ворогом. Перші штурми, визволені села та їхні мешканці, суворий окопний побут, поранення і смерті товаришів, розчарування і втрати, крихке військове щастя, кінець минулого життя і початок нового.

Книжка автобіографічна і чесна, як і вся проза Белянського. Буде смішно, буде страшно, комусь прочитане може показатися незручним та занадто відвертим, але навряд когось залишить байдужим.

Юрій Миколайович Щербак (нар. 1934, Київ) – видатний український письменник, сценарист, лікар-епідеміолог (доктор наук), дипломат та політик. Один із засновників екологічного руху в Україні. Був першим міністром охорони навколишнього середовища (1991-1992), послом України в США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі. Автор романів «Бар'єр несумісності», «Зброя судного дня» та трилогії «Час смертохристів».

У 1958 році закінчив Київський медичний інститут. Доктор медичних наук, працював епідеміологом, займався науковими дослідженнями.

Літературна діяльність: Член Спілки письменників України з 1966 року. Писав прозові твори, п'єси, сценарії. Відомий як публіцист, що висвітлював Чорнобильську катастрофу.

Політична кар'єра: Активний учасник екологічного руху. Перший міністр охорони навколишнього природного середовища України (1991-1992).

Дипломатична служба: Очолював посольства України в Ізраїлі (1992-1994), Мексиці (1997-1998), США (1994-1998) та Канаді (2000-2003).

Творчість останніх років: Автор політичних романів-попереджень, зокрема трилогії, що включає «Час смертохристів: Міражі 2077 року» (Книга року BBC - 2011).

Юрій Щербак – лауреат літературної премії ім. Ю. Яновського та премії ім. О. Довженка, голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка (2016–2019).

«Мертва пам'ять. Голоси і крики»

Роман не лише роман-попередження, застереження, а й дзеркало сьогодення, в якому неважко впізнати нам себе. Щербак волає до совісті кожного, кому дорога Україна, талановито й аргументовано-переконливо говорячи сувору правду як спонуку до чину. Він визначає діагноз нашої суспільно-державної недуги. Знаючи, що це страшний вірус безпам’ятства, можна як змиритися з ним і розчинитися в небутті, так і спробувати оживити пам’ять і вирватися з зачарованого історичного кола».

«Мертва пам'ять» – це книжка, яка змушує поглянути на історію та сучасність крізь призму болю, трагедій і забутих голосів. Юрій Щербак поєднує документальні факти з художнім вимислом, створюючи вражаюче полотно, де поряд звучать крики минулого і відлуння сьогодення. Це роман-нагадування, роман-застереження, в якому автор досліджує теми війни, тиранії та людської відповідальності. Перед нами постає книга підсумків, що водночас звучить як пророцтво про майбутнє.

Юрій Щербак: «Усе, про що йдеться в цьому романі взято з живої української дійсності, яка своєю фантасмагорійністю, вибуховістю, неймовірністю, неочікуваністю та вигадливістю політичних інтриг, напруженістю сюжетів, пов’язаних із боротьбою за долю України, перевершує всі письменницькі фантазії. Ні Дж. Орвеллу, ні Ф. Кафці не могли й наснитися реалії нашого державницького й суспільного життя… «Мертва пам´ять. Голоси і крики». Мій голос і мій крик. І моя жива пам´ять».

НАЦІОНАЛЬНА ПРЕМІЯ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026

Шевченківська премія 2026 – оголосила лавреатів

Національна премія України імені Тараса Шевченка заснована 1961 року. Вона є найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Кожного року може бути присуджено не більше семи Національних премій, а нагородити особу можна один раз за життя. Присуджує відзнаку президент України на підставі рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відбір претендентів на премію триває кілька місяців та має три тури, по завершенню яких переможців нагороджують саме 9 березня.

У Києві відбулася церемонія вручення Шевченківської премії. Національна премія імені Тараса Шевченка є найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва.

Цьогоріч Шевченківська премія відзначає ювілей – 65 років із дня заснування. Загалом номінацій 13. Повний список лавреатів оголошено в указі Президента України.

Під час урочистої церемонії були оголошені такі лавреати Шевченківської премії 2026:

Література. Проза

• Павло «Паштет» Белянський (роман «Битись не можна відступити»)
• Юрій Щербак (книжка «Мертва пам’ять. Голоси і крики: книга підсумків і пророцтв»).

Література. Поезія

Не присудили. У короткому списку були:

• Гук В’ячеслав – книга поезій «Кримський літопис»;
• Бик Олексій, книга поезій «# Приголосніголосні»
• Павлюк Ігор — книга поезій «Танець Мамая».

Літературознавство і мистецтво

• Авраменко Олеся – низка мистецтвознавчих науково-популярних творів з авторської серії «Accent» – чотири книги «Білокур», «Приходько», «Тістол»;
• Сергій Тримбач – книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта»;

Кіномистецтво

• Павло Остріков – фільм «Ти – космос».

Театральне мистецтво

Оксана Дмітрієва за:

• вистави «Вертеп», «Жираф Монс» Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва;
• виставу «Буря» Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької;
• виставу «Медея» Івано-Франківського національного академічного театру імені Івана Франка.

Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів

• Тетяна Гаук, Олена Грозовська, Михайло Кулівник, Катерина Лісова, Дар'я Подольцева – виставковий проєкт «Алла Горська. Боривітер»;
• Валерій Сахарук – культурно-мистецький проєкт «30х30. Сучасне українське мистецтво».

Декоративно-прикладне мистецтво

• Ігор Мацієвський – мистецький проєкт «Народжені у вогні».

Фотомистецтво

• Олена Гром – фотопроєкт «Вкрадена весна».

Візуальні мистецтва

• Назар Білик – «Меморіал українським розвідникам», серії скульптур «Збурений простір» та «Сплав».

Концертно-виконавське мистецтво

Юлія Ткач за:

• медіапроєкт «За крок до Перемоги»;
• мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох»;
• концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Музичне мистецтво

Олексій Скрипник за:

• хоровий концерт "Катарсис" для мішаного хору a cappella на канонічні тексти;
• симфонію №3 «Галина» для скрипки й симфонічного оркестру.

Зазначимо, що цього року премію не присудили в категоріях «Поезія» та «Дизайн». Кожен переможець премії отримав диплом, почесний знак та грошову винагороду 484 480 гривень.

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКА ПРЕМІЯ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА МАЛИКА

Літературно-мистецька премія імені Володимира Малика

Щорічна премія імені Володимира Малика заснована Лубенською міською радою у 2001 році за пропозицією Фонду імені Володимира Малика «Слово» та редакції газети «Лубенщина» для відзначення письменників, літераторів, науковців, працівників освіти й культури, журналістів, митців, ділових людей, громадських та державних діячів.

Присуджується за кращі творчі здобутки, присвячені темі історії України та рідного краю, у номінаціях:

• «Література і публіцистика»;
• «Краєзнавство і народна творчість»;
• «Мистецтво і монументальна скульптура».

Церемонія вручення відбувається щороку до дня народження Володимира Кириловича Малика – 21 лютого.

Пропозиції про присудження Премії вносять творчі спілки та об’єднання, національно-культурні та культурно-просвітницькі товариства, редакції періодичних видань, телебачення та радіомовлення, навчальні заклади культури і мистецтва.

Конкурс на здобуття Премії оголошується щороку на початку жовтня, але не пізніше 15 жовтня та оприлюднюється в засобах масової інформації.

Лауреату Премії в одній з номінацій вручається диплом і грошова винагорода в розмірі 10 000 гривень (десять тисяч гривень) з оподаткуванням.

Звання лауреата присвоюється лише один раз одному номінанту. Якщо Премія присуджується кільком авторам, грошова її частина розподіляється між ними порівну. Посмертно Премія не присуджується.

Рішення Журі про присудження Премії приймається таємним голосуванням присутніх членів Журі. У разі, якщо при голосуванні результати розділилися порівну, то голос головуючого на засіданні Журі є ухвальним.

Журі діє на громадських засадах.

Фінансове забезпечення Премії здійснюється за рахунок коштів міського бюджету, інших джерел та надходжень, не заборонених законодавством України.

20 лютого у Лубенській школі мистецтв відбулася церемонія нагородження переможців премії імені Володимира Малика. У залі зібралися представники влади, журі, творча інтелігенція, лауреати, дипломанти премії, які прибули до Лубенської громади, щоб отримати заслужені нагороди, напередодні 105-ї річниці від Дня народження нашого талановитого земляка Володимира Малика та гідно вшанувати його пам’ять.

Володимир Малик – людина-трудівник, вчитель, наставник. Його працездатність викликала захоплення, а енергія передавалася від серця до серця. Тож 25-й рік поспіль Лубенщина відзначає кращих із кращих письменників, літераторів, краєзнавців, науковців, журналістів, працівників освіти, культури, громадських і державних діячів.

Присутні в залі гучно аплодували цьогорічним переможцям номінації «Література і публіцистика»: Людмилі Ромен із Сумщини, членкині Національних спілок письменників та майстрів народного мистецтва України, композиторці за поетичні збірки: «Живиця» та «З пракореня калини»; Тетяні Лісненко з міста Ромни, поетці, журналістці, педагогині за збірки поезій: «Любов і ненависть», «Молитви почорнілих ночей», які стали дипломантами премії. А також лауреату премії Оксані Зененко, письменниці, бібліотекарці, дослідниці історії України за історичні романи: «Побратим гетьмана» та «Ад’ютанти України».

Церемонію нагородження виконав голова журі, Лубенський міський голова Олександр Грицаєнко. Він привітав усіх переможців з творчими досягненнями. Лауреату цієї номінації Оксані Зененко, яка, незважаючи на складні погодні умови прибула з Київщини до Лубен, побажав творчого горіння і надалі реалізовувати свій потенціал: нести любов до історії та літератури українцям. Цікаво було дізнатись про життя письменниці, вона залюбки відповіла на усі поставлені запитання міні-брифінгу.

У номінації «Краєзнавство та літературна творчість» дипломантами стали Лариса Омельченко, філологиня, членкиня Національної спілки письменників України за книги: «Нариси з історії Підгородного» (від давнини до початку XX століття ) та «Життєпис Підгородного» (1918-1938 рр.). Звання дипломанта отримала також Лідія Сотник, за книгу «100 видатних імен Новопавлівської громади». Лауреатом премії у цій номінації став Михайло Наєнко, літературознавець,доктор філологічних наук, професор за книги «Алмаз мій чистий». Про знаного й незнаного Шевченка та «Вічний парубок моторний».

Церемонію нагородження виконав голова обласного фонду імені Володимира Малика «Слово», син видатного письменника, заступник голови журі – Олександр Сиченко.

У номінації «Мистецтво і монументальна скульптура» дипломантами стали Олена Маркитан – викладач дитячої художньої школи міста Миколаєва за творчий доробок у техніці «Витинанка» та «Авторська лялька». Також дипломантом визначено Олександра Жолудя, викладача Запорізької дитячої художньої школи, члена Національної спілки художників України.

Лауреатами цієї номінації стали Олексій та Оксана Іванюки з Пирятина.

Церемонію нагородження виконав начальник Управління культури і мистецтв виконавчого комітету Лубенської міської ради Юрій Литовченко.

Цього року в конкурсі взяли участь 17 учасників. Кожен із них був відзначений увагою та заслуженими нагородами – дипломами, подяками, а також щирими словами привітань.

Наразі подяку отримала шкільна пошукова група «Зерно просвіти» Першої гімназії імені Матвія Номиса (керівники – Тетяна Шелег та Світлана Шуляк) за вагомий пошуковий доробок «Історія бібліотечного руху на Лубенщині». Їхню працю відзначили під час урочистостей.

Словами щирої вдячності були сповнені виступи лауреатів та дипломантів літературно-мистецької премії імені Володимира Малика. Вони дякували Збройним Силам України за можливість реалізовувати свій талант, Лубенській громаді – за гостинність, збереження української культури, мудрого слова Володимира Малика на теренах Лубенщини.

А от учасники художньої самодіяльності громади привітали переможців зі сцени щирою українською піснею, показом українського народного вбрання «Від роду до роду», підготовленим народною майстринею з Калайдинець Наталією Галич.

Цікавим доповненням церемонії вручення нагород стала книжкова виставка творів письменника Володимира Малика, представлена бібліотеками громади.

Із творчими доробками учасників цьогорічної мистецької премії всі охочі мали змогу ознайомитися у фойє школи мистецтв.

Тож нехай по всій українській землі множиться плеяда закоханих у рідну культуру митців, краєзнавців, письменників та поетів, нехай і надалі вони, за прикладом Володимира Малика, закладають у наших дітях зерно добра й справедливості, щирості, доблесті, краси й гармонії!

ЛІТЕРАТУРНІ ПРЕМІЇ

Найвідоміші літературні премії і цікаві факти про них

Кожного року створюється безліч літературних творів різних жанрів, народжується все більше письменників. Тому і існують різноманітні літературні премії, про найвідоміші ми розповімо вам нижче.

1. Найвідоміша премія, про яку знає кожен і в кожному куточку світу – Нобелівська премія, яка присуджується науковцям за видатні дослідження та революційні винаходи. Проте, існує і Нобелівська премія з літератури. Вона вважається однією з найпрестижніших та вручається кожного року Шведською Королівською академією. У 2018 році премію отримала польська письменниця українського походження – Ольга Токарчук. А вже 2020 року Нобелівською премією з літератури нагородили американку Луїзу Глюк.

2. Букерівська премія. Букерівська премія (The Man Booker Prize) – одна з найпрестижніших літературних премій. Вперше її вручили у 1969 році і спочатку присуджували авторові, який проживає в одній з країн Великої Британії за роман, написаний англійською. Тоді премію отримав Персі Говард Ньюбі за твір "За це доведеться відповісти".

Починаючи з 2014 року на неї можуть претендувати твори письменників будь-якої національності, написані англійською мовою та опубліковані у Британії. У різні роки її переможцями ставали такі відомі письменники як Айріс Мердок, Салман Рушді, Джон Кутзее, Кінгслі Еміс, Ієн Мак'юен тощо. П'ять лауреатів Букерівської премії – Вільям Ґолдінґ, Надін Гордімер, Від'ядхар Сураджпрасад Найпол, Джон Кутзее і Ішіґуро Кадзуо – згодом отримували Нобелівську премію з літератури. про неї кажуть: «Найпрестижніша, після Нобеля». Нагорода нагород або Букер Букерів – ще одна нагорода заснована організаторами Букерівської премії на честь сорокаріччя існування. Букер Букерів вручалася у 1993 (на 25-річчя) та у 2008 році, призером у двох випадках виявилася одна й та сама книга Салмана Рушді «Північні діти».

3. Пулітцерівська премія. Одна з найвідоміших нагород Сполучених Штатів Америки у галузі літератури, журналістики, музики і театру. Премія вручається уже трохи більше 100 років! Цікаво, що на відміну від Нобелівської чи Букерівської премії, Пулітцерівська не має логотипу. Лауреат отримує грошове заохочення і сертифікат – ніяких статуеток, медалей тощо.

4. У світі дитячої літератури найпрестижнішою вважається премія імені Г. Х. Андерсена. І хоч ця премія вважається «най-най», ніякої грошової нагороди за неї не дають, призи напрочуд своєрідні, у своєму дитячому стилі. До речі, серед українських дитячих письменників премію Андерсена пощастило здобути Всеволоду Нестайко за його чудовий пригодницький роман «Тореадори з Васюківки». Ви ж читали його в дитинстві?

5. Премія імені Астрід Ліндґрен. Щороку одному з видатних письменників чи ілюстраторів світу за досягнення в літературі для дітей та юнацтва вручають Меморіальну премію імені Астрід Ліндґрен. Її засновано урядом Швеції 2002 року. Передбачається, що твори лауреата близькі по духу до творчості видатної письменниці. На цю премію не номінують посмертно, тож тексти переможців – це актуальна література, цікава сучасним дітям.

Цікавий факт, письменниця на честь якої названа премія, у свій час була нагороджена премією Андерсена.

У світі існує ще безліч премій – це і Всесвітня премія фентезі – для всіх любителів цього жанру, премії родом з Франції (Гонкурівська, Міжнародна премія Симони де Бовуар), Німеччини (Премія імені Йоганна Гете) тощо.

Україні також є чим похизуватися – це і відома Шевченківська премія, премія імені Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Плужника.

Національну премію України імені Тараса Шевченка  вважають найвищою в Україні державною нагородою для діячів культури. Її присуджують лише один раз за життя митця за твори, які «є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства». Номінантами можуть бути як громадяни України, так і представники інших держав. У різні роки серед переможців були діячі культури з Німеччини, Польщі, США, Бразилії та навіть Росії (востаннє премія поїхала до цієї країни у 2004 році).

Національну премію України імені Тараса Шевченка присуджують у сімох номінаціях: література, публіцистика й журналістика, літературознавство й мистецтвознавство, музичне мистецтво, театральне мистецтво, кіномистецтво, візуальні мистецтва.

Зародження головної премії: від «республіканської» до «національної»

Історія Шевченківської премії почалася в 1961 році, під час радянської «відлиги». Саме цей рік став знаковим для заснування нагороди, адже тоді відзначали 100-ті роковини від дня смерті великого поета. Радянська влада використовувала образ Тараса Шевченка та любов українців до нього для своєї пропаганди, тому й була змушена поступитися патріотичному натиску громадськості з приводу вшанування його постаті. Так 20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР заснували Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка.

Тож, пишіть, читайте, розвивайтесь та перемагайте!

ЛАСЛО КРАСНАГОРКАЇ

Нобелівський комітет оголосив цьогорічного лауреата з літератури. Ним став угорський письменник Ласло Краснагоркаї.

"Загалом він дуже "картографічний" – пов’язаний із багатьма територіями. Народився в Угорщині, довго жив у Німеччині, неодноразово туди повертався, багато часу провів у Китаї. Життя там дуже вплинуло на його творчість, особливо на прозу.

Саме тому, що він поєднує у собі центральноєвропейський, азійський і західноєвропейський світи, він став доволі "зручним" лауреатом – Нобелівська премія часто обирає саме таких авторів

Ласло Краснахоркаї вже кілька років поспіль фігурував серед найімовірніших кандидатів на Нобеля – його навіть ставили в один ряд із Салманом Рушді. Торік він теж був у коротких списках букмекерів. І ось нарешті – переміг", – пояснює вибір Нобелівської академії книжкова оглядачка Аріна Кравченко.

Ласло Краснагоркаї також багато часу провів у Нью-Йорку, знайомий з багатьма письменниками XX століття, які дуже добре про нього відгукувалися. Зокрема, Сьюзен Зонтаґ високо його цінувала.

У інтерв’ю він висловив підтримку Україні. На запитання про війну, адже Україна згадується в одному з його текстів, він сказав, що ця війна викликає в нього абсолютний жах.

Окремо він прокоментував позицію Угорщини, зазначивши, що нинішній політичний режим – це фактично "психічно неврівноважена структура", яка не розуміє, наскільки серйозні проблеми стоять перед країною", додала книжкова оглядачка.

Критики та літератори часто відносять письменника до напряму постмодернізму. Він пише переважно антиутопічні притчі про гротескне існування людей у світі, ізольованому від зовнішніх зв'язків і позбавленому осмислених перспектив.

Краснагоркаї також є лавреатом Міжнародної Букерівської премії 2015 року. Він став першим представником Угорщини, що отримав нагороду.

Українською книги нобелівського лавреата поки не видавалися. 

Втім, видавництво "Комора" планує випустити переклад "Меланхолії опору" – одного зі знакових текстів Краснагоркаї.

"Події роману розгортаються в угорському провінційному містечку, куди приїздить цирк із загадковою виставою, що стає каталізатором хаосу в суспільстві. Головні герої книжки намагаються по-різному протистояти гнітючим силам, які загрожують їхньому світу, завдяки чому автор досліджує людське безсилля та зникнення звичного порядку, порушуючи глибокі філософські й екзистенційні питання, наприклад, скінченності усього сущого", – йдеться в анотації.

З ким конкурував Краснагоркаї

За даними букмекерських контор, серед авторів, які мали найбільші шанси на отримання цьогорічної премії Цань Сюе, Ласло Краснагоркай, Харукі Муракамі, Маргарет Етвуд та Салман Рушді.

Цань Сюе (справжнє ім’я Ден Сяохуа) – китайська письменниця-авангардистка та літературна критикиня, яка зійшла на літературну сцену у 80-ті роки ХХ століття. Вона народилася 1953 року в родині китайського інтелектуала, що був репресований у період Культурної революції в КНР.

У молодості працювала на металургійному заводі та разом з чоловіком організувала невеличкий кравецький бізнес. Почала писати у 1983-му і видала своє перше оповідання "Мильні бульбашки в брудній воді" у січні 1985-го. Того ж року опублікувала ще два оповідання та обрала собі псевдонім, який дозволив їй писати, не розкриваючи своєї статі.

У 1990-х її абстрактний стиль і нетрадиційна форма оповіді привернули увагу критиків. Її твори інтерпретували як політичну алегорію, знаходячи там натяки на Культурну революцію та інші рухи ранньої КНР. Утім, сама авторка каже: "У моїх роботах немає жодного політичного підґрунтя".

Наразі її вважають найвидатнішою китайською авторкою експериментальної літератури. Уже двічі – у 2019 і 2021 році – вона потрапляла в лонгліст Міжнародної Букерівської премії: за роман "Любов у новому тисячолітті" та збірку оповідань "Я живу в нетрях".

Українською мовою перекладів книжок Цань Сюе поки немає.

Торік авторку також вважали однією з потенційних лавреаток Нобелівської премії.

Ще одним з конкурентів вважають Харукі Муракамі, якого також висували торік.