"Любить значит уважать; уважать и верить –
синонимы не верить человеку, значить
перестать его любить".
М. Лисенко
Головним коханням для Миколи Лисенка завжди була музика – саме їй він присвятив своє життя. Але в житті композитора важливу роль зіграли три його музи.
Перше кохання
Про перше кохання Миколи Лисенка залишив спогади письменник Михайло Старицький. На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. І потім співатиме їхній витвір, бо має добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:
Дай хоть единое лобзанье
За наш сердечный мадригал!
Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах – червоний комір із золотим шиттям – подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама – господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.
У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться,– зізнавався потім Старицький, – бо кокетка сказала: "Досить! Більше – якщо заслужите!» Але лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", – пише Михайло Старицький.
Перша дружина композитора Ольга О'Коннор
Батьки Ольги О'Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Її предок – виходець з ірландії: під час наполеонівських війн доля занесла його в Україну, тут він одружився з українкою, дочкою полтавського поміщика Стороженка, пізніше шлюби "обукраїнювали" родину.
"Мы были по соседству помещиками с. Де-Коннорами. Настья Де-Коннор была из роду Лысенко, приходилось моему отцу двоюродной племянницей. А сам Александр Александрович Де-Коннор был товарищем моего отца по военной службе в Кирасирском военного ордена полку. Друзья они были закадычные. Ольга была их старшая дочь… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отьезда за границу в Концерваторию. Собственно, две мною интересовались: Ольга Де-Коннори Катя Гревс и много уделяли мне внимания. Обе провожали меня на параход… Тоскуя по родине. Я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации. Я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился… Обвенчали нас, отпразновали "бучне весілля". Это была громадная свадьба: панів!!!... слуг!!! Музика… бал до 8 утра!" – згадував історія свого першого кохання М. Лисенко у 1908 р.
Про щирість захоплення молодого Миколи своєю першою Ольгою свідчать його листи: "…Писал Оленьке Де Коннор и тете и послал им карточки. Чем же Ольга, бедненькая, хворает? Настья Николаевна пишет,что крепко изменилась. И грудь побаливает у нее будто бы…" (березень 1868 р.).
Отже, у липні 1868 року Микола Віталійович повінчався з вісімнадцятирічною Ольгою О’Коннор. Після одруження молоді Лисенки поїхали в Лейпциг.
25-річной юнак присвячує своїй коханій перші романтичні проби пера:
Як стисне душу сум,
А серце туга та журба,
Я з дому мов з тюрми тікаю.
Ти думаєш, то втіхи я,
А чи людей шукаю?
Ні, Лесенько, тебе шукаю я!
Свою молоду і кохану дружину Микола Віталійович оточив турботою та увагою. Вона стала не тільки музою композитора, а й вірною помічницею у справах. Друзі так і називали цю нерозлучну пару "Коля-Оля".
Микола Віталійович разом з Ольгою Олександрівною часто виступали з благодійними концертами. Так, у Кременчуці вони дали концерт на користь міської жіночої школи. Але тут довелося їм зіткнутися з реакційними колами. Лисенко писав Драгомановим 20 жовтня 1877 р.: "Мерзенна я вам скажу, буржуазія полтавська, за дуже-дуже малою вилучкою. Забагніло, засмерділося, і земство те – паскудні чиновники…".
Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей.
Із книги "Микола Лисенко у спогадах сучасників" згадка Валерія О’Коннор-Вілінського про сім’ю: "Не було міцної держави в їх подружньому житті. Коли розвіялося рожева мряка першого закохання, воно стало виявлятися все визначніше. Микола Віталійович був тривкіший в своєму почуванні до дружини. Крім того, він цінував ту естетику, що оточувала їх спільне життя, цінував старі родинні зв’язки, але не мав у своїй дружині справжнього друга".
Судячи з усього, сильний нервовий зрив у Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. Микола Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально.
Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати "винних". А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки.
"… розлучилися ми друзями і поклялися одне одному, що та тінь у подружньому житті, яка назавжди розірвала нашу спільну нитку, буде відома лише Ользі та мені. Не допитуйся, друже, навіть тобі не скажу. Цим би я образив насамперед Ольгу, а вона мені була вірною дружиною, щирим товаришем. Розділяла зі мною і прикре горе, і скупу радість багато років. Скільки допомагала вона мені в скруті і життєвих незгодах. Сказати про неї бодай слово погане чи півслова, я… завинив би прикрим гріхом…" (із книги Є. Товстухи "Микола Лисенко").
Вважають, що романс "Коли розлучаються двоє" на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О'Коннор.
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
І плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають сумні.
З тобою ми вдвох не зітхали,
Ніколи не плакали ми,
Той сум, оті тяжки зітхання
Прийшли до нас згодом самі!
Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.
Друга дружина (цивільна) Ольга Липська
Другою його дружиною стала знову Ольга – з чернігівського роду Липських. І ось знайомство відбулося. Це була Ольга Липська, донька відставного полковника, родом із поляків, котрий оженився на одній з чернігівських дворянок. Ольга прекрасно малювала й була дуже здібною до музики. Вона полонилася грою Лисенка. Батько Ольги запитав Миколу Віталійовича, чи не міг би він узяти її до себе в учениці. Лисенко відповів згодою. Але знайомих Липські в Києві не мали, і Лисенко запропонував поселитися Ользі в себе на квартирі. Наприкінці квітня батько Ольги привіз її у Київ до Лисенка. Олю поселили в окремій великій кімнаті. Вони дуже успішно займалися музикою. Ольга багато грала, а потім вони гуляли у чудовому садку біля біля будинку. 9 травня в день Миколиних іменин ранком вони зустрілися у вітальні. Їхні погляди спалахнули. Микола дивився закохано, а потім не витримав і притис її до себе. Велика хвиля нових почуттів кохання підхопила Лисенка і понесла...Наближалися літні канікули. Олі пора було повертатися у Чернігів. Яка тяжка була розлука. Вони простилися, приховуючи сльози, дали обіцянку зустрітися в серпні. Восени Ольга Липська знову приїжджає із Чернігова до Лисенка на іншу квартиру.
"...через рік вона стала його відданою дружиною. Дуже скромна, вона деколи лише на пробах акомпанувала його хорові. Вона берегла Миколу Віталійовича як найдорожчий скарб, як улюблену дитину, яка справді зовсім за себе не дбала. Була йому другом, поділяла всі його думки й усіх дітей – 5 їх було – виховала в щиро українському дусі..." (із спогадів М. Старицького).
До консерваторії вона так і не вступила. Ольга Антонівна Липська, стала його громадянською дружиною. П'ять років Микола Віталійович вів подвійне життя.
Із листа М. В. Лисенка до О. А. Липської від 16 серпня 1878 р. "Дорогой мой, искренний, незаменимый друг, Ольга Антоновна! Свое первое письмо к вам в Петербург я отправил на прошлой неделе в среду по условленому адресу – в музыкальный магазин Басселя (Невский проспект, где гостинница Бель-Вю), До Востребования. До сегодняшнего вечера я был все время, со времени нашей разлуки, как в чаду, не зная, не ведая, где Вы, что с Вами".
За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано.
Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства – семеро дітей (п'ятеро вижили).
Діти Лисенка:
- Катря (1878) – померла немовлям.
- Богдан (1879) – помер малим.
- Катерина (1880-1948) – закінчила музичну школу Лисенка, піаністка, акомпаніатор й після смерті батька очолила його школу, фундатор нотного відділу бібліотеки ім. Вернадського. Її чоловік – художник-пейзажист із Полтави Віктор Леонідович Масленников, учень польського митця Яна Станіславського.
- Галина (1883-1964), у заміжжі – Шило, працювала в Музично-драматичній школі, клас вокалу та фортепіано.
- Мар'яна (1887-1946) – піаністка, педагог, закінчила Московську консерваторію, працювала у Києві та Львові.
- Остап Лисенко (1885-1968) – музикознавець, вчився в Петербурзькій консерваторії. У 1914-1916 роках керував хором при клубі "Родина", у 1941-1942-му – Київською музакадемією, брав туди багатьох хлопців, які потрапили в полон або підлягали вивезенню в Німеччину, і тим їх рятував.
- Тарас Лисенко (1900-1921) – грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Помер, очевидно, від тифу.
Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними.
Із листа до О. А. Липської від 27 липня 1979 р. [Миколаївка]: "Дать имя свое ребенку, не значит только выкрикнуть другому, десятому, что она моя дочь. Для этого нужно сперва произвести целую смену жизни, Ольга Антоновна, и начать новую. Надеюсь, Вы это понимаете и не иначе, как и я, понимаете".
Ольга О'Коннор – вінчана дружина – надала всі необхідні свідчення та документи, щоб Микола Віталійович міг "усиновити" своїх дітей.
Долю Ольга Антонівна обрала для себе самостійно, свідомо згодившись все своє життя бути служительницею учителя музики – Миколи Лисенка. Ольга Липська мусила довгий час виборювати собі визнання і право голосу в колі чоловікових друзів і родичів.
У 1900 році після народження Тараса померла 40-річна кохана дружина, і виховання дітей М. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий час поруч з ним були його родичі Старицькі. І сьогодні у Києві на Саксаганського є двір, де стоять три будинки літерою П, у них жили: родина Лисенків, у іншому – Старицькі, у третьому – Косачі. Всі вони разом виховували дітей, проводили дозвілля.
Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей – жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням смерті Ольги Антонівни, але документального підтвердження цього факту немає.
Інститутка
"...Дні перегорталися, як перегорталися нотні аркуші безкінечно довгого концерту. Вже стомилися пальці, що вистрибують по клавішах. Аж ось посеред нотних аркушів він побачив такі знайомі очі. Боже, що це? Видіння? Ольга?! Тут посеред класу, де так багато шляхетних дівчат, Микола Лисенко зупинив гру, уважно глянув поверх нотного зошита, що стояв на роялі. Це була вона і не вона. Лисенко рвучко встав із-за інструмента, вийшов із класу і швидко пішов по коридору. Нотний зошит вислизнув із рук і розсипався по сходах. Микола Віталійович нахилився зібрати ноти, а до нього підбігло декілька дівчат, щоб допомогти. І тут він відчув ніжний дотик її руки. Це була Інна Петрівна Андріанопольська, 20-ти річна студентка інституту шляхетних дівчат...". Так вони познайомилися.
Відомий композитор і в 64 роки справляв на жінок сильне враження. Лисенко гнав думки подалі від себе про Інну, але дні минали, а почуття до молодої дівчини не зникали. Безсонні ночі перетворилися на муку. І ось нарешті він пише Інні листа з проханням про побачення. Інна і Микола Віталійович зустрічаються у царському саду на схилах Дніпра. Вони почували себе дуже щасливими. Перший, хто помітив зміни у поведінці Лисенка, були його діти, згодом – однокласниці Інни. Та несподівано почалися канікули, і Інна поїхала до батьків у Ромни. Літо тягнулося неймовірно довго. Вересень. Двоє закоханих знову бачать одне одного, але наближатися не сміють. Вони листуються. Лисенко пише: "Чого я був такий сумний, коли дивився на вас? Мені сумно тому, що я тебе кохаю і палкою душею своєю бажав би пов’язати своє життя з твоїм. Все, чим душа переповнена і жива, віддати тобі і випити до дна. Але ви – молода людина, а я – людина немолода, я цим не хочу сказати, що я старий душею, духом, переконаннями, діяльністю, о ні! Я не здамся ніколи, поки хоч крапля крові проходить через моє серце...".
Не маючи змоги бачитись відкрито, приховуючи своє листування, вони захоплені один одним. Інколи їм вистачає кілька секунд зустрічі у коридорі, кілька слів. Бажання кохати виникає у Лисенка з новою силою. У цей час він пише кілька романсів, солоспівів про кохання на слова О. Олеся. Із одного з листів Лисенка до Інни: "Увесь вечір, увесь день, щоб я не робив, весь час Інна не виходить у мене з голови...моя супутниця в житті, щоб ви служили втіхою мені та були вогнищем моїх поетичних настроїв та натхнення і насолоди...".
Мелодії романсів останнього періоду відрізняються цілеспрямованим розвитком, точним розташуванням кульмінації, підвищеною емоційною активністю.
Як не намагалися приховати свої почуття Микола Віталійович та Інна Андріанопольська, та вся ж ця історія вилетіла з коридорів інституту шляхетних дівчат. Атмосфера навколо Лисенка стає нестерпною. В архіві 1906 р. знайдена заява інституту шляхетних дівчат про звільнення Лисенка. Інна Андріанопольська екстерном закінчила інститут у 1907 р. та поїхала до батьків у Ромни. Майже рік від неї ніякої звістки. І ось одного разу Лисенко отримує листа від коханої. Так почалося таємне листування закоханих, епістолярний роман вчителя та учениці тривав. Композитор приховує листи від дітей, а Інна – від батьків.
В листах вони творили свої почуття, жили таким життям, яким хотіли б жити один з одним, яким не давав жити навколишній світ та обставини. "Музо моя", "голубко моя!", "серденько моє" – називає її в листах Лисенко. Листування тривало два роки. Раптом 1910 р. Лисенко отримує звістку про те, що Інна з подругою буде у Києві і хоче його бачити. Микола Віталійович дуже радісно їх зустрів. Закоханий Лисенко не міг відвести очей від Інни, яка перетворилась на справжню красуню. Вони багато гуляли, говорили. Лисенко запропонував Інні вийти за нього заміж, та вона промовчала. Пізніше Інна поїхала до Петербурга на курси іноземних мов, де вийшла заміж за художника.
Немає коментарів:
Дописати коментар