четвер, 23 червня 2022 р.

МОКЛЯК Володимир Олександрович

Володимир Олександрович народився 26.06.1961, с. Руденківка Новосанжарського району. Історик. Бібліограф. Музейник. Лауреат обласної премії ім. Самійла Величка. 
Закінчив Руденківську СШ (1978), середнє міське професійно-технічне училище №4 м. Полтава (1979), Гадяцьке державне культурно-освітнє училище ім. І. П. Котляревського (1985), Харківський державний інститут культури (1991). 
Трудовий шлях розпочав вантажником на Новосанжарському шкірзаводі (1979-1980).
 Проходив службу в Радянській армії (1983-1985). 
Працював диспетчером колгоспу ім. газети "Зоря Полтавщини" с. Руденківка Новосанжарського району (1980 -1981), старший редактор Новосанжарської районної Централізованої бібліотечної системи (1985-1989). 
З травня 1989 – у Полтавському краєзнавчому музеї на посадах молодшого наукового співробітника археології, наукового та старшого наукового співробітника сектору охорони пам’яток археології. 
З квітня 1994 – заступник директора з наукової роботи. У складі археологічних експедицій музею брав участь у розкопках курганів біля с. Ливенське Новосанжарського, Олефірщина Диканського, Олександрівка Чорнухинського районів. 
У 1989-1993 проводив археологічні розвідки на території Новосанжарського району. 
З 1993 займається розробкою козацької тематики у розрізі історії козацької доби Полтавщини. 
Автор наукової експозиції "Полтавщина у кін. ХІV – ХVІІІ ст.", тематико-експозиційних планів виставок, 92 сценарію телевізійного фільму "Полтавський краєзнавчий музей", понад 100 публікацій у часописах, наукових збірниках, окремих наукових видань, колективних монографій, ряду матеріалів та досліджень, у тому числі з історії церкви на Полтавщині. 
Член редакційної колегії ряду наукових збірників, наукового щорічника "ПЄВ".
 Нагороджений Почесними грамотами Полтавської облдержадміністрації, Міністерства культури і мистецтв України. 

ЛІТЕРАТУРА
  1. Кузьменко Н. Наукове краєзнавство - це дуже серйозно: [розмова із заст. директора Полтавського краєзнавчого музею з наукової роботи В. О. Мокляком] / Н. Кузьменко // Край. – 2007. – №34. – С. 8-9. 
  2. Шендрик Л. Премія імені Самійла Величка / Л. Шендрик // Край. – 2007. - №41. – 4-5, 2 (обкл.). 
  3. Пустовіт Т. Мокляк Володимир Олександрович (26.06.1961, с. Руденківка Новосанжар. р-ну Полтав. обл.) - історик, бібліограф, музейник / Т. Пустовіт // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 408-409. МОЦАР

неділя, 19 червня 2022 р.

ПІСНЯ "ЧОРНОБРИВЦІ"

Чорнобривці (Слова М. Сингаївського, музика В. Вірменича)
Немає, певне, в Україні людини, яка б не знала пісні «Чорнобривці». Адже без цих невибагливих квітів, що немов увібрали в себе всю палітру жовто-помаранчевих кольорів з безліччю найнеймовірніших відтінків, український сільський краєвид уявити просто неможливо. Пісня ж давно стала символом України, бо оспівує не стільки ці сонячні квіти, скільки синівську тугу за батьківщиною, неоплатний борг найріднішій на землі людині та одвічне материнське чекання.
Народився автор "Чорнобривців", Володимир Вірменич, у селі Бориси нині Глобинського району Полтавської області. Неподалік від нього – мала батьківщина братів Майбород та Олександра Білаша.
Як згадують люди, котрі добре знали Володимира Верменича, він міг прийти до поета з готовою вже музикою, потрібні були лише слова, аби вона народилася в душі композитора, потребувала таких же поетичних рядків.
...В одній із київських квартир зібралася чималенька компанія небайдужих до слова людей. Випили по чарчині-другій і почали імпровізувати, складаючи вірші для майбутньої пісні. Та так би й розійшлися ні з чим, незважаючи навіть на те, що свої рими у майбутню пісню вставляли не тільки поети, а й капітан далекого плавання, якби Микола Сингаївський не запропонував свій вірш про чорнобривці.
І пісня одразу зазвучала. Усі присутні маститі й не дуже поети дивувалися, як їм не спав на думку цей образ, адже твір вийшов, у цьому всі були одностайні, просто геніальний. Музика й слова не лише взаємодоповнювалися, а й проникали у найпотаємніші куточки душі, бентежили і будили щемні спогади.
Автори запропонували пісню Костянтину Огнєвому і той одразу згодився її виконати. У березні 1967 року запис "Чорнобривців" прозвучав по українському радіо, і відтоді пісня лунає по світу, бентежить і гріє душу.
*****
Музичне краєзнавство Полтавщини: від витоків до сьогодення / Укладачі: Лобач О. О., канд. пед. наук., доцент кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка; Халецька Л. Л., методист Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського. – Полтава: ПОІППО, 2009. – 360 с.

середа, 15 червня 2022 р.

Апостол Данило Павлович

Данило Павлович (4/14/.ХІІ.1654 –17/28/.І.1734, м-ко Сорочинці Миргородського полку, згодом Миргородського повіту Полтавської губ., тепер с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської обл.) – державний діяч, полковник миргородський (1683-1727 pp.), гетьман Лівобережної України (1727-1734 pp.).
Походив із козацького роду, представники якого протягом 1659-1736 pp. були полковниками Миргородського полку. 
Засновник династії Павло Єфремович Апостол був вихідцем із Валахії. Поселившись в Україні, вступив до козацького війська і швидко зайняв у ньому значне становище. Після смерті батька високий полковий уряд у 1683 р. посів син. Про навчання Данила нічого не відомо, однак він був освіченою людиною. Мав неабиякі військові здібності. Щойно посівши полковницький уряд, Данило Апостол взяв участь у Віденській війні 1683 р. в складі об’єднаних польсько-козацько-німецьких військ, очолюваних королем Польщі Я. Собєським. Перемігши турків, союзники тоді врятували австрійську столицю. Д. Апостол був учасником невдалого походу на Крим 1687 р. з росіянами і гетьманом І. Самойловичем, а після арешту останнього виконував обов’язки наказного гетьмана. Після такого ж невдалого походу 1689 р. в складі козацької делегації, очолюваної гетьманом І. Мазепою, їздив до Москви. 
Вперше Д. Апостол відзначився в Азовському поході 1695 р. під час облоги і штурму Аслам-городка, Тавані, а особливо Кизикермена. 
У 1701 р. був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направлених у Прибалтику на допомогу російським військам. У бою біля поселення Ерестфер союзники одержали блискучу перемогу над шведським генералом ПІліппенбахом. Але походи 1704 і 1706 pp. у Польщу і Білорусію виявилися нещасливими.
Належачи до друзів та однодумців І. Мазепи, миргородський полковник був утаємничений у політичні плани українського зверхника. 
28 жовтня 1708 р. Д. Апостол разом із гетьманом відкрито перейшов на бік шведського короля Карла XII. 
Однак 21 листопада 1708 р. він покинув І. Мазепу у шведському військовому таборі й повернувся до свого сорочинського маєтку. Звідти написав обраному гетьманом замість І. Мазепи І. Скоропадському листа, в якому запевняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив проти волі коритися І. Мазепі, доки не випала нагода звільнитися. Така ж мотивація вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах.

ЛІТЕРАТУРА
  1. Васільєв В. Козацька слава Полтавщини (військово-патріотична конференція) / В. Васільєв // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава: ПОІПОПП, 2005. – С. 287-290.
  2. Волосков В. Данило Апостол: [срібною монетою (в обігу з 29.11.2010 р.) увічнено пам'ять гетьмана Д. Апостола, уродженця краю] / В. Волосков // Волосков В. Полтавщина на монетах незалежної України. – Полтава: АСМІ, 2013. – С. 51-75.
  3. Данило Апостол - гетьман України // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава: Дивосвіт, 2009. – С. 139-142.
  4. Данило Апостол – меценат і борець за самостійність України: [народився в Сорочинцях (1654-1734)] / Л. Кучеренко // Вісті. – 2014. – 19 груд. – С. 9.
  5. Закалюжний В. М. Апостол Данило Павлович: (14.12.1654-28.01.1734) – полковник миргородський, гетьман України / В. М. Закалюжний // Козаки Полтавщини. Біографо-іст. нариси про козаків Полтавщини XVII-XX ст. – Полтава: Оріяна, 2009. – С. 16-19.
  6. Матвієнко П. Слава передостаннього гетьмана / П. Матвієнко // Козацькі традиції Полтавщини: імена – пам'ятники – події – легенди. – Полтава, 2008. – С. 19-20.
  7. Правденко О. Данило Апостол – останній виборний гетьман Лівобережної України / О. Правденко // Коло. – 2017. – 18-25 трав. – С. 14.
  8. Ревегук В. "Воїн добрий, ... заслужив честь і любов від усіх полків": [видатний укр. і військовий діяч Д. Апостол] / В. Ревегук // Зоря Полтавщини. – 2014. – 16 груд. – С. 5.
  9. Розсоха Л. Скарби зі склепу Апостолів / Л. Розсоха // Народне мистецтво. – 2010. – № 1-2. – С. 62-65.
  10. Розсоха, Л. У Шахворостівці віє духом Гетьманщини: [Миргородський р-н] / Л. Розсоха // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – Вип. ІV. – Кн. 1. – С. 456-462.
  11. Чухліб Т. Краснопіль-Сорочинці – друга столиця гетьманату / Т. Чухліб // Нова година. – 2020. – 15-21 січ. – С. 7.
  12. Шевчук В. Данило Апостол і його реанімаційні зусилля щодо збереження козацької держави / В. Шевчук // Шевчук В. Козацька держава : етюди до історії укр. державотворення. – Київ: Абрис, 1995. – С. 257-274.

вівторок, 14 червня 2022 р.

МОЦАР ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

МОЦАР Іван Миколайович (1941–2016). Журналіст. Письменник. Художник. Літературний редактор.
Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Чабанівського. Лауреат регіональної премії імені Петра Артеменка. Лауреат регіональної премії імені Леоніда Бразова.
Народився 15 червня 1941 року в с. Огирівка Великобагачанського р-ну Полтавської області. По закінченні середньої школи Іван Моцар працював завідувачем сільського клубу, служив на флоті.
У 1965 – 1966 роках – літпрацівник решетилівської районної газети "Червоний Жовтень" (нині "Решетилівський вісник").
Із 1967-го – кореспондент, завідувач відділу, заступник редактора обласної газети "Молода громада" ("Комсомолець Полтавщини"). Заочно закінчив факультет журналістики Київського державного (нині національного) університету імені Тараса Шевченка.
Із 1995 року й аж до виходу на пенсію – редактор газети "Молода громада". Друкувався в багатьох періодичних виданнях та колективних збірниках. Автор книжок "Доленосні чудасії", "Цвьох – і вашим капець", "Вогонь вечірнього багаття", "Дещо про не абищо", "Вітер з поля", "Прямим влучанням", "Овиди пам’яті", "Між сьогоденням і вічністю" та "Сліпий дощ навскіс". Десять років підряд редагував літературні альманахи «Полтавський сміхограй» та "Сміхограйчик", був відповідальним секретарем Полтавської спілки літераторів.
Помер на початку червня 2016 року в м. Полтава.

ЛІТЕРАТУРА 
Жовнір, Н. Він працював зі словом: [про Моцара Івана] / Н. Жовнір // Зоря Полтавщини. – 2016. – 30 серп. – С. 3.
Зелень М. Полтавському Моцарту карикатури та журналістики допомагають у житті дві музи – творчість і дружина / М. Зелень // Вечірня Полтава. – 2011. – 15 черв. – С. 7.
Іван Миколайович Моцар: [біографія, фото літератора, лауреата літ. премій, уродженця с. Огирівка Великобагачан. р-ну] // Дієслово. – 2010. – № 5. – С. 27.
Іван Моцар: [біографія, гуморески, карикатури літератора, уродженця с. Огирівка Великобагачанського р-ну] // Калинове гроно: антологія сатири й гумору полтавських літераторів XX - поч. XXI ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2013. – Т. IV. – С. 185-199.
Моцар І. Сновида: [новела, біографія автора, уродженця с. Огирівка Великобагачанського р-ну] / І. Моцар // Калинове гроно: антологія прози і драматургії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2006. – Т. 2. Книга 2. – С. 340-346.
Моцар Іван Миколайович: [народився селі Огирівка Великобагачанського району Полтавської області – прозаїк, літературний критик, художник-карикатурист] // Літератори Полтавщини: довідник. Полтава: Полтавський літератор, 2008. – С. 67.
Нечитайло М. "Звеличені творчістю": [про книгу Івана Моцара "Звеличені творчістю"] / М. Нечитайло // Село Полтавське. – 2016. – 12 трав. – С. 8.

пʼятниця, 3 червня 2022 р.

ЗАХАРЧЕНКО ІВАН КАРПОВИЧ

ЗАХАРЧЕНКО Іван Карпович народився 05.06.1940, с. Ситняки Макарівського району Київської області. Письменник.
Член Національної спілки письменників України. Має середню освіту. Працював у колгоспі, на будівництві, водієм. 
Від 1987 року знаходиться на творчій роботі. Мешкає у рідному селі, життю якого й присвячена його творчість зі спрямованістю на служіння правді, збереження духовних і моральних цінностей. 58 Його книги: "Лісове сіно", "Покутний хрест", "Загублена дорога", "Пригоди лісових робінзонів" – книги для дітей, "Небо минулих і теперішніх днів" – щоденникові записи та публіцистика, "У лабіринті бентежного світу" – оповідання, "Любов не всі серця єднає" – п’єса.

Література про автора

Янченко А. Я. Захарченко Іван Карпович / А. Я. Янченко // Енциклопедія Сучасної України. – Т. 10. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України, 2010. – Т. 10: З – Зор. – С. 382.

пʼятниця, 27 травня 2022 р.

КОРЖ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Микола Олександрович Корж
народився 27 травня 1919 р. в с. Облонь Семенівського району Полтавської області в родині службовця.
Навчався в школах великих Сорочинців, Миргорода. 
З родиною переїхав до м. Чугуєва Харківської області, потім до Харкова. У 1937 році закінчив Харківську середню школу № 40 і в тому ж році вcтyпив до Харківського електротехнічного інституту (нині – Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут"). Під час навчання був заступником редактора інститутської газети "За електрифікацію". Війна застала М. О. Коржа студентом четвертого курсу.
До армії він не призивався через короткозорість. На початку війни працював слюсарем-пресовщиком на ХЕМЗі, очолював групу ополченців, відряджених на спорудження оборонних об'єктів у Придніпров'ї. До Харкова повернувся за кілька днів до заняття міста німецькими військами. Під час окупації Харкова М. О. Корж працював кочегаром, слюсарем на електростанції Харківського технологічного iнcтитyтy (нині Харківський політехнічний університет), мав контакти з диверсійною групою, яка спалила електростанцію в ніч її пробного пуску. Потім працював на ГЕС-1. 
У лютому 1943 р. разом з підпільниками брав участь у "запаренні" котлів електростанції, щоб не допустити німців до котлоагрегатів з вибухівкою. Це зберегло котельну від знищення. 
В березні 1943 року М. О. Корж евакуювався до Куп'янська, де працював на міській електростанції і 23 серпня разом з частинами Радянської армії повернувся до Харкова. Брав участьв розмінуванні об'єктів електромереж, працював на відбудові ТЕЦ-3, одночасно закінчуючи навчання в інституті. У 1945 році Микола Олександрович з відзнакою захистив дипломний проект.
З 1952 по 1961 рік працював інженером, керівником групи в Укргідроенергoпpоекті, проектував каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, Дубосарськv ГЕС на Дністрі, низку підcтaнцій Молдови і України. 
В 1961 році він був обраний за конкурсом доцентом кафедри "Електричні станції, мережі та системи" Українського заочного політехнічного інституту. 
В 1967 році захистив кандидатську дисертацію. 
 У 1968 –1985 роках М. О. Корж працював доцентом кафедри електропостачання міст Харківського інституту інженерів комунального будівництва (нині Державна академія міського господарства.).
У технічних журналах і наукових збірниках опубліковано понад 200 праць М. О. Коржа, ряд розробок захищені авторськими свідоцтвами і заявками на винахід. До покажчика ці роботи не включені, оскільки не стосуються краєзнавства. Микола Олександрович з юності захоплювався журналістикою, краєзнавчими пошуками, топонімікою. Залишивши викладацьку роботу, він активно працює як лектор, краєзнавець у наукових і громадських установах: товариствах "Знання", охорони пам'яток історії і культури та охорони природи, Військово-історичному товаристві. Ним було прочитано понад 1000 лекцій.
Брав участь у роботі обласної топонімічної комісії, наукових конференцій, з’їздів Всеукраїнської спілки краєзнавців. Микола Олександрович – автор близько 200 краєзнавчих публікацій на теми культурного життя Харківщини Серед них багато спогадів про видатних діячів, з якими йому доводилося зустрічатися. Значне місце у творчому доробку краєзнавця також посідають сторінки історії Другої світової війни, підпільний рух на Харківщині.
Відзнаки:
  • Почесний професор Вроцлавської політехніки,
  • Почесний голова Харківської обласної ради колишніх партизанів та підпільників,
  • Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1995),
  • Заслужений працівник культури України (2004),
  • Орден "За заслуги" ІІІ ступеня (2007),
  • Ордени "За мужність" ІІ ступеня,
  • "Вітчизняної війни" ІІ ступеня,
  • Почесний громадянин Харківської області (2009).
Микола Олександрович Корж помер 11 січня 2011 р.

четвер, 26 травня 2022 р.

ІВАНИЧУК РОМАН ІВАНОВИЧ

Іваничук Роман Іванович
(27.05.1929-17.09.2016)
 
Народився 27 травня 1929 р. в с. Трач Косівського р-ну на Івано-Франківщині в сім'ї сільського вчителя. Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1957). Працював викладачем мови й літератури на Львівщині.  В редакції журналу "Жовтень" ("Дзвін"). Обирався народним депутатом України 1-го скликання.
Автор збірок новел "Прут несе кригу" (1958), "Не рубайте ясенів" (1961), "Тополина заметіль" (1965), "Дім на горі" (1969), "Сиві ночі" (1975) ...
Твори Романа Іваничука видані російською, польською, словацькою та іншими мовами.
За роман "Манускрипт з вулиці Руської" удостоєний премії ім. Андрія Головка (1979), а за романи "Вода з каменю" та "Четвертий вимір"  Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1985).
Член Національної Спілки письменників України з 1960 р.
Роман Іванович Іваничук помер на 88-му році життя, вранці 17 вересня 2016 року у Львові. 
Похований 19 вересня на Личаківському цвинтарі у Львові.
РЕКОМЕНДАЦІЙНИЙ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
  • Іваничук Р. І. Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської : романи / Р. І. Іваничук. – Харків : Фоліо, 2006. – 381 с.
У романі "Черлене вино" відтворено події ХV століття: героїчна оборона Олеського замку, маленького острівка народної волі, що кинув виклик можновладній шляхті. "Манускрипт з вулиці Руської" воскрешає перед читачем Львів кінця ХVІ – початку ХVІІ століття, Львів періоду перших братських шкіл, в яких зароджувалися ідеї визвольної війни майбутньої Хмельниччини.
  • Іваничук Р. І. Журавлиний крик : романи / Р. І. Іваничук. – Харків : Фоліо, 2006. – 382 с. – (Українська література).
Роман "Журавлиний крик" присвячений подіям, що відбувалися у переломні часи української історії. Остаточна ліквідація гетьманства, знищення Запорізької Січі, спроба гайдамаків під проводом Івана Гонти і Максима Залізняка відродити втрачену українську державність, утвердження Катерини ІІ на престолі Московської імперії, розгром повстання Пугачова… На цьому історичному тлі діє головний герой роману – філософ Павло Любимський.
  • Іваничук Р. І. Четвертий вимір. Шрами на скалі : романи / Р. І. Іваничук. – Харків : Фоліо, 2007. – 447 с.
"Четвертий вимір" – твір, за який письменник був удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка, присвячений Миколі Гулаку, другу і соратнику великого Кобзаря, відомому математику, юристу, перекладачу-поліглоту, котрий володів майже двадцятьма мовами, людині, яка після ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці за свою діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві не мала права повернутися в рідну Україну. У романі "Шрами на скалі" розповідається про останні роки Каменяра – видатного українського письменника Івана Франка.

неділя, 22 травня 2022 р.

КАРПЕНКО Володимир Пилипович (псевд. Влад Землянин)

Народився 22.05. 1935, м. Ромни Сумської обл. Прозаїк. Член Національної спілки письменників України, Полтавської спілки літераторів. Почесний громадянин Полтавського району. Лауреат Всеукраїнської премії ім. Володимира Короленка. Лауреат премії Полтавської обласної ради ім. Феодосія Рогового.
Закінчив СШ № 3 м. Ромни, Московський державний університет ім. М. В. Ломоносова (1960), відділення прози Літературного інституту ім. Максима Горького (1973). Працював геологом у м. Хабаровську (1960–1962), художнім керівником Роменського Будинку культури (1964), бібліотекарем Полтавської Східно-Української експедиції (1965–1977), тренером із шахів спортивного товариства "Спартак" (1982–1983), позаштатним кореспондентом газети "Комсомолець Полтавщини" (1984–1993). Один із засновників, член ради Полтавської спілки літераторів.
Професійного письменника до 1990 року практично не друкували (одне оповідання озвучено програмою "Маяк" всесоюзного радіо наприкінці 60-х років, опубліковано лише 7 оповідань на шпальтах обласних газет і уривок роману у колективній збірці (1976), хоча до середини 80-х було написано 4 романи у 6 томах, дві книжки оповідань та повість).
Автор книг "Побег", "Зона на воле", "Исповедь после смерти", "Племя Ярри", "Изгнанники", романів "Амба", "Идолы", "Грех". Друкувався в журналах "Радуга", "Добромисл", "Біла альтанка" та збірниках.
Тематика творів прозаїка – життя землян від кам’яного віку (1-й том роману "Идолы") через наш час ("Амба", "Грех") до далекого майбутнього (2-й том роману "Идолы"). За висловом літератора Володимира Данилейка, ці полотна "неначе утворюють … своєрідну споруду транзитного Вокзалу Людства у його зиґзаґоподібному русі до манливого й незбагненного ідеалу людськості".
2003 року за двотомний епічний роман "Амба" – лауреат премії імені В. Г. Короленка НСПУ, 2020 року за епічний роман "Амба" в трьох томах – лауреат премії Полтавської обласної ради імені Феодосія Рогового у номінації "Сучасна проза".
2005 року, з нагоди 70-річчя, письменнику Володимиру Карпенку присвоєно звання першого Почесного громадянина Полтавського району.
Література про автора
  • Вітрич М. Життєві й творчі амплітуди Володимира Карпенка / М. Вітрич // Зоря Полтавщини. – 2016. – 19 квіт. – С. 3.
  • Зелень М. Лицар літератури: почесному громадянину Полтавського району Володимиру Карпенку – 85 / М. Зелень // Літературна Україна. – 2020. – 27 черв. – С. 3.
  • Володимир Карпенко: [біографія уродженця м. Ромни Полтав. обл., оповідання «Клинок Алімааса»] / Калинове гроно: антологія літераторів Полтавщини часу незалежності України: до 20-річчя Полтав. спілки літераторів. – Полтава: Полтавський літератор, 2010. – Т. 3. – С. 365-380.

пʼятниця, 13 травня 2022 р.

Шевченківська премія -2022

Шевченківська премія – 2022: інформаційний бюлетень / упоряд. О. Пошибайло; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 12 с.

 

ЛИСЕНКО МИКОЛА

Микола Лисенко – не тільки геніальний композитор, а й гідний високої поваги громадський діяч, бо цілий свій вік віддавав свій талант і працю українству, брав активну участь в українському громадському рухові. Протягом усього життя він займався збиранням народних пісень, і по праву вважається одним із найвизначніших музичних науковців-фольклористів України.Бібліографічний покажчик буде цікавий для поглиблення знань на уроках музичного мистецтва, літератури для позакласної роботи, краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.
«Його музика Україну берегла»: до 180-річчя від дня народження М. В. Лисенка: біобібліографічний покажчик / упоряд. Т. Базир; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 32 с.

середа, 11 травня 2022 р.

КОСТЬ ГЕРАСИМЕНКО

Був він і солдатом, і поетом…
Пішов він, як і всі, за день на смертний бій
І молодим лицем упав в криваві трави.
Йому б співать та жить.
А він прожив так мало,
І так багато він у битвах пережив.
В. Сосюра
Вісімдесят років тому, 1942 року, ворожа куля обірвала поетичну і життєву струну 35-річного полтавця-воїна, за висловом М. Рильського, "природженого поета", Костя Герасименко.
У нього на той час було опубліковано уже шість поетичних збірок. У кожній з них звучала його пісня "терпкою мрією і радістю зачата", поет любив рідний полтавський край "гаряче до болю", і де б не був потім, – вчувалися йому мамині пісні і "озивалися криниці".
Майбутній письменник народився 115 років тому, 11 травня 1907 року у селі Прихідьки Пирятинського повіту, дитячі та юнацькі роки провів у селі Заріччі, місті Пирятині.
Спомином дитинства, шкільних років звучить поезія-присвята "Учительці", де є рядок і про "перший негаданий вірш", що прийшов на уроці. Пробуджували поетичний талант хлопця і батьки-вчителі. Мама Віра Семенівна рано померла, туга за нею передана сином в одному з кращих ліричних віршів "Портрет".
Творче дерево поета виростало з народної мудрості, з глибин полтавської землі, з особистих вражень його короткого, але насиченого життя.
Навчаючись у Пирятинському педагогічному технікумі, Кость багато читав, брав участь у роботі літературного гуртка "Плуг". Цікавився історією Пирятина, досліджував перебування Тараса Шевченка у місті та селі Березовій Рудці.
Друкуватися юнак почав з вісімнадцяти років. Після закінчення технікуму він вчителював на Донбасі, там побачила світ його перша збірка "Зріст" (1933). З 1934 року Кость став членом Спілки письменників СРСР, а 1935 року він переїхав до Києва, працював на кінофабриці, брав участь у роботі Спілки письменників України.
Останнє передвоєнне п'ятиріччя – розквіт творчості молодого поета. Одна за одною виходять його поетичні збірки "Вересень" (1935), "Пам'ять" (1938), "Дорога" (1939), "Портрет" (1941).Перед самою війною розкрився драматичний хист К. Герасименка. Першу свою драматичну поему "При битій дорозі" (1939) він написав за мотивами творчості Т. Шевченка, передусім його "Катерини".
Драматична поема "Легенда" (1940) була відзначена премією на Всесоюзному конкурсі на кращу п'єсу, складовою частиною якої була відома "Пісня про Полтаву". Схвально відгукнувся про поему видатний майстер драматичної поезії І. Кочерга.
Кость Михайлович був сповнений любові до життя, славив "І пісню, й любов, і молодість…". Особливою задушевністю відзначалися твори, адресовані нареченій, що стала згодом дружиною поета. "Здається, рідко, хто так чисто і так часто говорив про любов, як Кость Герасименко у своїх віршах, присвячених Ірині Вериківській", – відзначав професор-літературознавець, наш земляк С. Шаховський. Все перекреслила війна.
Письменник, залишивши у Києві молоду дружину і двомісячну доньку Маринку, добровольцем пішов на фронт, працював корреспондентом армійських газет. Активно друкував нариси, фейлетони, вірші, в яких звучала любов до рідноїУкраїни:
О земле, голуба від рясту,
Вишневий край, казковий край!
Ми вирушаємо у наступ,
Ми йдем вперед. Чекай!
До своєї Вітчизни звертався і словом, і серцем:
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж, –
Ти під катом не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш!
Однією з важливих і цікавих сторінок творчості нашого земляка було використання його поетичного слова в передачах Українського радіо. У "радіовійні" з фашистами віршоване звернення до народних месників, відоме як "Пісня українських партизанів", звучало набатом:
Муки і сльози твої, Україно,
Серце нам гнівом печуть.
Вдома лишилися пустка і горе,
Ворогом топтаний шлях.
В ніч, як над степом засвітяться зорі,
Хлопці, збирайтесь в лісах!
А ще ця пісня була віддрукована листівкою і разом з боєприпасами та продовольством скидалася літаками в партизанські загони, що діяли в глибокому тилу ворога.
Кость Герасименко, як оперативний кореспондент газети "Знамя Родины" 18-ої армії, постійно перебував на передовій, брав участь у кровопролитних боях. "Завантаженість тут у мене зараз настільки велика, що, окрім поїздок на фронт, стін редакції, я нічого не бачу", – писав він в одному з листів.
Щоденна втома, безсонні ночі, журба за поневоленою Україною і мрії про мирне життя… Це змалював в поетичних рядках полтавець Д. Шупта:
Де чорну смерть розсіюєвійна,
Поетові привиділись Прихідьки
І мати втомлена…
У тихім небі мирні чорногузи.
Діброва. Перша радість. І гриби.
Зелений берег річки Гнилогуза,
З якого видно Удай голубий.
Найважчі випробування випали на його долю на Північному Кавказі. Один з очевидців тих подій – командир полку Маренко – згадував так: "Кость Герасименко брав участь у прориві "голубої лінії фашистів" на Кубані. Під час п'ятиденного бою він доставляв боєприпасиу свою батарею:

вівторок, 10 травня 2022 р.

«Я писав про життя...» (100 років від дня народження А. А. Дімарова, укр. письменника)

 

ҐАЛАҐАН Гнат

Військо­вий і державний діяч народився в с. Омельник Кре­менчуцької сотні Миргородсь­кого полку в сім'ї козака. Очо­люючи компанійський полк, 14 травня 1709 р. провів царсь­ке військо на Січ і взяв участь у жорстокому розгромі Запо­рожжя. «За заслуги» перед Петром І був призначений чигиринським (170-713 рр.), а згодом прилуцьким (1714-1739 рр.) полковником, дістав великі землево­лодіння, зокрема, с. Сокиринці, і започаткував відому старшинську династію.
Гнат Галаган одружився з молодою вдовою - дочкою київського войта Тадрина, Оленою Анатоліївною 1716 р. У них народився єдиний син Григорій. За спогадами сучасників, Гнат був надзвичайно практичний, сміливий, умів спілкуватися з гетьманами України – Д. Апостолом, І. Скоропадським та П. Полуботком.
Його син Григорій і внук Іван бу­ли прилуцькими полковниками, а нащадки обіймали високі урядові посади. Проте над родом Ґалаґанів тяжіло прокляття запорожців-характерників «до сьомого коліна». Цим коліном виявився син Григорія Павловича Павло, який у 15-річному віці помер від раптової хвороби. На його пам’ять невтішний батько у 1871 р. заснував у Києві приватний учбовий заклад – Колегіум Павла Ґалаґана. Зі смертю самого Григорія Павловича (1888 р.) прире­чений рід припинився.
Історія Ґалаґанів – пересторога для всіх, хто заради кар’єри та статків прагне повернути Україну в московську неволю. Підступна зрада Гната Ґалаґана вдарила по його нащадках, і прирекла на вимирання весь рід.
Помер Гнат Галаган у 1748 році. Похований у Прилуцькій церкві Преображенія Господня.
ЛІТЕРАТУРА
  1. Зінченко А. Убити Галагана : [про фундатора Спаської церкви в Прилуках, козацького полковника Гната Галагана, уродженця с. Омельник (Кременчуччина)] / А. Зінченко // Українська літературна газета. – 2015. – 14 серп. – С. 4-5.

четвер, 5 травня 2022 р.

МАРКОВИЧ АНДРІЙ МАРКОВИЧ


Маркович Андрій Маркович (бл. 1674—23.1.1747) – держав­ний діяч. Народився в Прилуках. Нале­жав до полтавського старшин­ського роду єврейського похо­дження. 
Батько Марко Аврамович мав великі маєтності в Прилуках та Пирятині й забез­печив синові військову кар’єру. 
В 1708 р., будучи значковим військовим товаришем, А. Маркович перейшов на російський бік, брав участь у зруйнуванні Батурина. Ставши шваґром гетьмана І. Скоропадського, швидко просунувся по службовій драбині, діставши спочатку сотництво глухівське (1709-1714 рр.), а потім полковництво лубенське (1714-1727 рр.). На цьому уряді відзначився велики­ми здирствами, нахабно перебираючи до рук чужі ху­тори й ґрунти. Такі дії викликали незадоволення в цілій Україні й врешті привели до усунення А. Марковича від влади новообраним гетьманом Д. Апосто­лом. Розслідування підтвердило вину екс-полковника (тільки 1728 р. на нього було подано 700 скарг від жителів Лубенського полку). А. Марковича мали судити, проте у нього знайшлися заступники в росій­ських урядових колах. Він був виправданий, більше того, в обхід гетьмана призначений генеральним підскарбієм (1729-1740 рр.). У 1734 р. А. Маркович разом із М. Забілою та Ф. Лисенком увійшов від української сторони до складу Правління Гетьман­ського уряду.

ЛІТЕРАТУРА
  • Дзюба О. М. Маркович Андрій Миколайович (21.11.1830, с. Турівка Прилуцького повіту Полтав. губ. – 24.03.1907, С.-Петербург) – культурно-освітній діяч, віолончеліст, сенатор / О. М. Дзюба // Енциклопедія Сучасної України. Київ: Ін-т енциклопедичних досліджень НАНУ, 2018. – Т. 19. – С. 245.

середа, 4 травня 2022 р.

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ

Значко-Яворський Матвій Карпович (у чернецтві – Мельхиседек; бл. 1716-14.VI.1809) – релігійний і політичний діяч. Походив із козацької родини. 
Батько був лубенським осаву­лом. Після закінчення Київсь­кої академії хлопець вирішив віддалитись від мирської суєти і в 1738 р. став ченцем Мотронинського Троїцького монастиря поблизу Чигирина. В монастирі одержав нове ім’я – Мельхиседек, що в перекладі означає "цар справедливості", і виявився гідним цього імені, присвятивши своє життя обороні православ’я і всьо­го українства. 
Наш земляк відіграв помітну роль в іс­торії України середини XVIII ст. 
Будучи у 1753-1768 рр. ігуменом Мотронинського монастиря і ви­конуючи (з 1761 р.) обов'язки управителя право­славних громад Київщини, відстоював інтереси пра­вославної церкви на Правобережжі. Зазнаючи утисків і переслідувань з боку польського духовенст­ва і шляхти, неодноразово важив життям. Своєю діяльністю сприяв розгортанню гайдамацького руху, підтримував зв’язки з М. Залізняком, який збирав повстанців у Холодному Яру поблизу монастиря. Щодо участі Мельхиседека у Коліївщині 1768 р. дум­ки істориків розходяться. За поширеною легендою, ігумен благословив гайдамаків вирізати  всю шляхту і висвятив їм ножі. Його звинувачували як ав­тора т. зв. "Золотої грамоти" Катерини II, яка нібито доручала М. Залізняку винищити всіх поляків. Але ретельне розслідування довело непричетність Мель­хиседека до цієї підробки. Більшість дослідників вважає неприпустимою думку, щоб чернець-гуманіст, який жив ідеалами правди і справедли­вості, всупереч своїм ідейно-моральним настановам міг вводити людей в оману і благославляти різню. Все ж після придушення Коліївщини Мельхиседек на вимогу польської шляхти був усунений царським урядом від керівництва церковними справами на Правобережній Україні й переведений спочатку настоятелем у Переяславський Михайлівський, а по­тім у Київський Видубецький монастир. 
Останні свої дні Мельхиседек провів у Глухівському Петропавлівському монастирі. Болісно переживав лікві­дацію Запорозької Січі й Козацької України, перед смертю знищив рукописи своїх творів.
ЛІТЕРАТУРА

  • Білоусько О. А. Мельхиседек (Значко-Яворський Матвій Карпович; бл. 1716-14.06.1809) - релігійний і політичний діяч. / О. А. Білоусько // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 387-388.
  • Малик М. Значко-Яворський Матвій Карпович (Мельхиседек) священник : [народ. у травні 1716 (1720?) р. в сім'ї лубенського полкового осавула] / М. Малик // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 20-21.
  • Матях В. Мельхиседек Значко-Яворський : [архимандрит, уродженець м. Лубни] / В. Матях // Історія України в особах: Козаччина. – Київ:  Україна, 2000. – С. 243-250.
  • Мельхиседек Значко Яворський : [архімандрит, православний церковний діяч, уродженець м. Лубни] // Козюра І. В., Козюра В. М. Історичні силуети : нариси. – Полтава: АСМІ,  2010. – С. 24-27.
  • Ясь О. В. Значко-Яворський Мельхиседек (бл. 1716, за ін. даними, 1720-14.06.1809) – церковний діяч, архімандрит. Нар в м. Лубни / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: в 5 т. – Київ: В-во "Наукова думка", 2005. – Т. 3. – С. 370-371.

вівторок, 3 травня 2022 р.

"СПОВНЕНИЙ СВІТЛИХ ПОРИВАНЬ І НАДІЙ…" (про громадсько-політичного і культурного діяча, письменника, перекладача, полтавця О. О. Навроцького)

… назвемо О. Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у "Основі" деякі вірші, а в галицькій "Ниві" переклади, лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових "Іліади" і "Одіссеї" і інших творів світової літератури. 
І. Франко
Народився Олександр 9 серпня 1823 року у родині безпомісного дворянина, а тому з дитинства терпів нестатки. До того ж, хлопчик рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ще в доволі молодому віці. Маєтком Навроцьких став опікуватися І. В. Капніст – син відомого письменника і громадського діяча В. В. Капніста. А сам Олександр опинився під животворним впливом ще одного Капніста – Олександра Васильовича, колишнього учасника декабристського руху і друга Т. Г. Шевченка.
Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, там він навчався від 1833 до 1836 р. А потім Олександр подався до губернського центру – м. Полтава, де упродовж шести років (1836 – 1842) опановував знання у класичній гімназії. А проживати йому довелося в будинку виховання бідних дворян. Значну матеріальну допомогу в навчанні хлопця надали брати Капністи. Навроцький був одним із найкращих учнів Полтавської гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.
Ні про родину, ні про дитинство Олександра жодних відомостей немає. Освіту спочатку здобув в Золотоніському повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії і, нарешті, в Київському університеті, який закінчив по першому відділенню філософського факультету 1847 року зі званням дійсного студента. З юності Навроцький, за його власним визнанням, мав нахил до римування і нахил цей зберіг до кінця днів своїх. Ось як він сам писав про це: "Писати з потреби є найбільшою, непозабутньою насолодою: хоч якийсь час живеш у світі, самим собою створенім, у світі звернення, проникнення в самого себе, у сподіванні, що не пропадуть ні думка, ні почуття, які запали в душу, що їх оцінять і зрозуміють, принаймні, плекаєш цю мрію, а скільки щастя дають людині самі лиш мрії…".
Навроцький рано почав "жити" серцем, рано почав писати вірші, в яких оспівував любов, але віршів цих "не читав нікому й лише зрідка подавав їх своєму вчителю, як твори". Шкода, що ці вірші не збереглися, чи були вони писані українською мовою, чи російською – невідомо. Також нічого не відомо і про авторство Навроцького під час перебування в університеті, хоча й збереглися тогочасні думки й почування молодого поета:
"Живучи серцем, – я був наївно релігійний, несвідомо вірував, тепло і палко молився. Я молився тоді майже щодня – і навіть на свіжому повітрі, йдучи в університет, захоплений спогляданням київської природи, її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безумно).
З ранньої юності я жагуче любив читати, я зачитувався цілими днями, водночас мріючи і плекаючи в душі поетичні образи; це не минуло марно: воно розвинуло в мені смак і відчуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови…". Таким чином, перебування в університеті, за словами Олександра, зробило з нього палкого, пристрасного пропагандиста добра і руху вперед:
Ні, недарма в Україні
Серце пробудилось,
На ній воно добро, правду
Любити навчилось.
Ранні оригінальні поезії Навроцького мають чимале значення для пізнання поглядів і провідних ідей Кирило-Мефодіївського братства, які він висловлював досить ясно і певно. Захоплений програмою Кирило-Мефодіївського товариства, її прогресивним духом, Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.
Через якийсь час прийшло справжнє лихо: він був заарештований у Полтаві в справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства і відправлений в Санкт-Петербург. Навроцький доводився двоюрідним братом Миколі Гулакові (той мав великий вплив на Олександра), упродовж року жив у нього в квартирі. Він був добре знайомий з іншими "братчиками", заарештованими з ним по одній і тій самій справі.
Слід зауважити, що коли у квітні 1847 року Олександра повезли в Санкт-Петербург у ІІІ відділення, де він утримувався в особливій камері і не раз піддавався допитам і очним ставкам, Навроцький тримав себе з незмінною гідністю і серйозністю, не впадав у малодушність чи недоречну балакучість, тим більше, що він, мабуть, не відчував за собою жодної провини. Жодні несподівані запитання й зіставлення випадкових показань і звинувачень не могли вивести його з цієї позиції холоднокровного спокою.
Рівний тон його відповідей, рішучість його заперечень не могли не викликати до нього симпатій з боку слідчих. В доповіді про нього графа Орлова імператору Миколі І, Навроцький хоч і не належав до організаторів товариства, але спілкувався з засновниками і знав про його діяльність. Тим часом він зізнався тільки в тому, що читав вірш Т. Шевченка "Сон", а решту звинувачень відкинув.

понеділок, 2 травня 2022 р.

ДУХОВ МИКОЛА ЛЕОНІДОВИЧ

Знай наших!!!
До самої смерті ім'я головного конструктора важких танків, самохідних гармат й іншої оборонної техніки, котрі забезпечили перемогу військ над фашизмом, було засекречене. І його земляки із села Веприк Гадяцького району аж до 1964 року навіть не здогадувалися, що цим конструктором був місцевий хлопець, фельдшерський син - Микола Духов.
М. Л. Духов народився 26 жовтня 1904 р. у с. Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер Гадяцького району). В родині фельдшера Леоніда Вікторовича Духова та його дружини Марії Михайлівни, дочки поміщика, знайшовся синок Микола. Маля спокійне, тямуще: мало розумну голову та золоті руки. Від пелюшок Микола любив стежити за спритними руками діда. У сім років хлоп’я мало "військові замовлення": робив старшим хлопцям-сусідам дерев’яні нагани та рушниці, тому дід виділив для онука власну майстерню. Часто спостерігав, як батько оглядає і лікує хворих. Коли треба, вмить подасть необхідний інструмент.
З семи років Микола вчився у Веприцькій початковій школі. Вчитель Григорій Васильович Умановський знання юного Духова завжди оцінював на "відмінно".
З 1914 року навчається у Гадяцькій чоловічій гімназії. Особливо легко давалися математика, фізика, хімія, латинь, французька мова.
Після громадянської війни працює робітником на цукровому заводі, де у вільний від роботи час розмалював сцену та стіни клубу, зібрав радіоприймач з саморобних деталей, виготовив підсилювач до радіоприймача.
Чупахівський завод (Сумська обл.) видає М. Л. Духову єдину на заводі путівку на робітфак при Харківському геодезичному інституті, після якого необхідно було продовжити навчання за фахом землеміра або геодезиста.
З 1928 року по 1932 рік Духов навчається в Ленінградському політехнічному інституті на механічному факультеті за спеціальністю "конструювання тракторів і автомобілів".
Початок слави Миколи Духова був пов’язаний з конструкторським бюро заводу "Червоний путіловець", куди його взяли на роботу після успішного захисту дипломного проєкту по рекомендації професора механіки Леоніда Клименко, як обдарованого та перспективного інженера.
Незабаром він увійшов і до складу групи конструкторів, які за завданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працювали над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонного крана, що складався із 23 тисяч деталей, були зроблені всього за 23 дні, завдяки чому важливе державне завдання завод виконав достроково. Причому три чверті литих деталей Духов переробив для зварювання і запропонував використовувати замість старої, не такої міцної, сталі високолеговану. У результаті під час випробувань кран підняв вантаж вагою 90 тонн, що на 15 тонн більше від проектної потужності.
Особливо яскраво талант молодого інженера виявився у воєнний час, коли від швидкості прийняття технічних рішень залежав результат боїв Радянської Армії. Ще в 1936 році Микола Духов був призначеним начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства і незабаром став його провідним конструктором. Під його керівництвом створювалися танки "Т-28", "Т-34", "КВ" і його різні модифікації, знамениті "ІСи" і їх остання військова модель – "щука", котра, як сподівалися творці, штурмуватиме Берлін. Цікаво, що більшість пропозицій Миколи Леонідовича для танків були використані вперше у світі. Наприклад, торсіони – сталеві пружини, що працюють на обертання. Зараз навіть важко уявити, що перші танки взагалі не мали ресор, і при рухові машини екіпаж дуже трусило. А ті ресори (листові, на зразок автомобільних), що почали встановлювати пізніше, були громіздкими, легко пошкоджувалися під час бою і більш-менш нормально працювали лише на легких танках.

четвер, 28 квітня 2022 р.

ВОЙНІЦЬКИЙ АНДРІЙ

Знай наших
Український письменник, pr-спеціаліст, журналіст. Народився 28 квітня 1983 р. у Полтаві. 
Закінчив ХНУ ім. В. Н. Каразіна, за фахом історик. 
Працював вантажником гардеробником, кухарем, учителем історії, продавцем, торговим представником, кримінальним репортером, журналістом і оглядачем низки українських громадсько-політичних газет та Інтернет-видань. 
На сьогодні IT-журналіст, також займається рекламою, маркетингом і PR. Друкувався в журналах "Новая юность", "Литература", "Урал". 
Опублікована в електронному вигляді повість Андрія Войніцького "Резиновое солнышко, пластмассовые тучки" (яку прозаїк Платон Беседін назвав "настільною книжкою Євромайдана"). 
Войніцький А. Л. Скільки коштує бути білою вороною / А. Л. Войніцький.  Харків : Віват, 2015.  160 с.
Скільки коштує бути білою вороною? І чи можливо в сучасному світі відійти від стереотипів і встановлених суспільством правил? Автор не пропонує однозначних відповідей на ці запитання – їх просто не існує. Для оповідань Андрія Войніцького характерний глибокий психологізм. Його герої можуть шокувати своїми вчинками, але ці вчинки щирі і правдиві. Хтось із читачів знайде в цих історіях себе, хтось буде всіма силами заперечувати найменшу схожість, але і тим, і іншим сподобаються оригінальні сюжети й майстерність прозаїка.
Войніцький А. Л. Новини : роман / А. Л. Войніцький. – [Харків] : Фабула, [2018]. – 448 с. – (Дебют).
"Але ж це Харків, дитинко"  каже собі герой цієї неординарної книги. Рідко можна відчути таку напругу, як у дебютному романі Андрія Войніцького, такий болісний саспенс, такі стрімкі й неочікувані повороти сюжету. Це воістину Харків, найсправжніший, тільки замість симпатичного аверсу цієї блискучої монети перед читачем чи не вперше постає похмурий реверс міста-мільйонника, його жорстокий, часом кривавий виворіт, потопаючий у випарах синтетичних наркотиків. Першокласний трилер  і точно вивірена психологічна оповідь про те, як життя, що так багато обіцяло спочатку, розлітається на друзки .
Книга досліджує іншу, темну сторону життя Харкова 2000-х років, з його злочинцями, наркотиками, повіями, мажорами Але ця книга не лише про Харків, події описані у книзі могли трапитися у будь-якому місті України 2000-х років...

середа, 27 квітня 2022 р.

Ніколи не вросте у серце чужина... (про письменницю Валентину Юрченко)

… Зорі й сонце світять нам
Лише на рідних берегах.
Т. Осьмачка
Громадська діячка, поетеса, письменниця народилася 19 вересня 1910 року у м. Кременчук. Батько – Тимофій Святенко – був лікарем, мати працювала медсестрою. Вони щиро любили рідну землю, виступали в аматорських гуртках, були охочі до співу, тож і маленька Валя захоплювалася музикою, зачитувалася українськими книжками, змалечку любила природу:
Ось стрибунцем, прудким дівчам
Скачу в садок, на луки, плавні.
У буйнім танку з вітром лан,
А квіти й трави – ой рясні ж!
Лечу я у росисту рань
Впідскок травою босоніж...
Дівчина закінчила Кременчуцьку гімназію та торгово-промислову школу, потім вступила до Київського кооперативного інституту, а закінчувала вже планово-економічний інститут у Харкові, де в іншому вузі навчався її чоловік Вадим Гребінка (внучатий племінник поета Є. П. Гребінки).
Важкі 30–і рр.: голод, батько Валентини був двічі репресований. Пізніше у вірші "Мамі" (1974) вона напише:
Де черпала ти сили і моці,
Щоб долати жаске й навісне?
У страшному голодному році
Рятувала онука й мене.
Ти могла самозречено нести
Весь тягар, а сама – наче тінь,
І знімала із шиї хрестик
На харчі, щоб продати в "Торгсін".
В цей же час були репресовані і чоловікові брати: Тарас і Леонід. Обставини вплинули на те, що Валентина Тимофіївна з родиною "без надуми" (як пише в "Моєму життєписі") виїхала на захід Європи у 1943–1944 рр., переживши дорогою багато принижень, страхів. Влітку 1945 року, в таборі Фленсбург-Вайхе, її розлучили з чоловіком, який загинув на другий день після арешту.
Жінка з сином змушена була тікати в Західну Німеччину, де була кількарічна повсякденна скрута й непевне майбуття в таборах для переміщених осіб. Там Валентина Тимофіївна вдруге одружилася з "України завзятим сином", колишнім сотником УНР І. Юрченком. У вірші-присвяті йому вона писала:
В блакитних очах, як небо, –
Ясність мужности і доброти.
Ти ніколи не жив для себе,
Все для інших – такий вже ти.
1950 року подружжя Юрченків перебралося в США, де і прожило півстоліття в Нью-Йорку та Йонкерсі.
Нелегко призвичаювалась Валентина Тимофіївна до нових умов життя. Працювала задля прожитку, турбувалася про дітей, але чимало уваги приділяла і роботі у Спілці української молоді, керувала гуртками в українській громаді.
У ці нелегкі роки "вростання" у новий світ її осяяло літературно-творче натхнення – у віршах і прозі для дітей. Вона – авторка сотень творів дитячої літератури, десятків "дорослих" поезій, повістей, оповідань, новел, розкиданих по різних емігрантських виданнях ("Визвольний шлях", "Молода Україна", "Наш світ", "Віра").
У 90-х рр. XX ст. поетеса часто друкувалася у часописах України "Жива вода", "Соняшник".
Поезія В. Юрченко – це згадки про пережите, жива природа полтавської землі, надії на майбутнє українців на рідній землі, бо таки "воскресла Україна" і "засяє як блакитний в золоті вітраж!".
Проза у В. Юрченко психологічна і сповідальна: герої її творів – земляки, які без знання мови, побуту і традицій вживалися у чужому світі, за морями-океанами. Їх дедалі ставало все менше, а їхні діти ставали тепер "американцями українського походження".
Повість "Очі материнські" (1976) автобіографічна, вона написана на родинній основі. Бажання героїні підтримувати зв'язки з родичами, з якими розділив океан і постійний страх, щоб не нашкодити їм і собі – ось основна фабула твору.

вівторок, 26 квітня 2022 р.

КИТАЙГОРОДСЬКИЙ ІСАК ІЛЛІЧ

Майбутній хімік народився 27 квітня 1888 року в м. Кременчуці в сім'ї бідного службовця. Велика увага приділялася музичному вихованню дітей. Ісак уже в дитячі роки добре грав на фортепіано. До моменту вступу до інституту опанував інструмент настільки, що знайомі музиканти рекомендували йому присвятити себе виконавській діяльності. Але музика, як і захоплення живописом, яке він проніс крізь уже життя, не стало його спеціальністю.
Не дивлячись на обмежене матеріальне положення, батько добився, щоб Ісак, три його брата і сестра здобули вищу освіту. У 1906 р. вступив до Київського політехнічного інституту. У студентські роки Ісак Ілліч здійснив поїздку на Близький Схід і Балкани. Вона запам'яталася йому на все життя. Навіть на схилі віку він розповідав колегам і учням про цю подорож.
8 лютого 1911 р. І. І. Китайгородському був вручений диплом про закінчення повного курсу наук по хімічному відділенню, у 1910 році закінчив інститут.
Незабаром після закінчення інституту Ісак Ілліч одружився на уродженці тієї ж місцевості, де жили його батьки. Гаряче кохана ним дружина Ася Борисівна Синделєвич, яка була на три роки молодша за свого чоловіка, походила із заможної сім'ї, закінчила Бестужевські курси.
І. І. Китайгородський починає працювати на Запруднінському склозаводі на посаді інженера. Запрудненський завод спеціалізувався на випуску аптекарсько-парфюмерного посуду і, отже, на світовому ринку повинен був виступати конкурентом знаменитих французьких скляних заводів.
У 1914 році народився первісток – Олександр, згодом відомий учений, професор, доктор фізико-математичних наук. А через чотири роки народився другий син Юрій, який також закінчив фізичний факультет МДУ і потім став кандидатом технічних наук. 
17 жовтня 1918 р. Ісака Ілліча призначають заступником голови президії Головного комітету скло-фарфорової промисловості при Вищій Раді Народного Господарства в Москві.
У 1926 році очолив першу в Радянському Союзі кафедру технології скла при Московському хіміко-технологічному інституті ім. Менделєєва. Основні його праці відносяться до вивчення силікатів. Він розробив методи виробництва нових типів скла: піноскла, надзвичайно міцні штучні камені. Вчений створив новий клас склокристалічних матеріалів-ситали.
У 1929-1930 рр. Ісак Ілліч опублікував близько 20 статей з різних питань скляної технології, зокрема оригінальні роботи про застосування гірських порід в скловиробництві. За дослідження з цієї теми він у 1930 р. отримав премію Комітету з хімізації.
Китайгородський – автор понад 50 книг по технології скла, а "Теория стеклообразования и методы варки стекла" у 1935 році і "Технология стекла"
У 1929 р. отримав звання професора, а у 1931-1933 рр. він очолював кафедру технології скла у Московському інституті силікатів і будівельних матеріалів.
І. І. Китайгородський – вчений в області фізико-хімічної технології скла. Заслужений діяч науки і культури Російської Федерації з 1959 року.
Отримав Державні премії в 1941 і 1950-х роках, а також Ленінську премію в 1963 році. Нагороджений чотирма орденами. Помер 26 червня 1965 року в Москві, де і похований.
Література:
  1. Китайгородский Исаак Ильич // Волков В. А. Выдающиеся химики мира: биогр. справ. – Москва, 1991. – С. 205 – 26.
  2. Китайгородский Исаак Ильич // Волков В. А. Химики : биогр. справ. – Київ, 1984. – С. 237.
  3. Китайгородський Ісак Ілліч // Джурка Г. Ф. Видатні хіміки Полтавщини : навч. посібник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Полтава, 2011. – С. 78-95.
  4. Кравченко Т. Краєзнавчий матеріал з хімії / Т. Кравченко // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава, 2005. – С. 140–144.
  5. Малик, М. Китайгородський Ісак Ілліч // Край. – 2008. – № 48 (квіт.). – С. 22.
  6. Чирва В. Я. Китайгородський Ісак Ілліч (26.04.1888, м. Кременчук – 26.06.1965, Москва) – фахівець у галузі фізико-хімії і технології скла. Сталін. (1941, 1950) і Ленін. (1963) премії / В. Я. Чирва // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2013. – Т. 13. – С. 114-115.

понеділок, 25 квітня 2022 р.

БАГАТОГРАННИЙ ТАЛАНТ ВАСИЛЯ ГОРЛЕНКА (до 115-річчя пам’яті)

Це ім'я збережеться в історії
української культури на віки вічні.
О. Оглоблин

Постать Василя Петровича Горленка – письменника, етнографа, критика, публіциста – нині малознана, але вклад його в українську культуру ХІХ століття величезний. За словами Є. Рудинської, життя Горленка було "повне високих духовних інтересів", а все інше його мало цікавило. Можна ще назвати його великим гуманістом, просвітником, близьким приятелем найвидатніших діячів 80-90-х років, з якими він разом працював. Шлях Василя Горленка в нашій культурі був нелегким, але його "книжки, як дзвін сонетного катрена", за словами полтавця М. Зерова, цінуються і до цього часу.
Народився Василь Петрович 13 січня 1853 року у селі Ярошівці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Був зі славетного роду Горленків, українських патріотів, котрі входили у вищі кола гетьманської старшини на Лівобережжі у ХVІІ столітті. Прямий нащадок прилуцьких полковників – Лазаря, видатного мазепинця Дмитра та наказного гетьмана у кримському поході 1737 року Якима (згодом генерального судді) Горленків, Василь Петрович відзначався з-поміж сучасних йому діячів незалежністю суджень, цілковитою нездатністю підроблятися під панівні настрої. Василь Петрович дуже любив і цінував славне предківське гніздо – село Ярошівку, яке дісталося його предку Дмитру Горленкові від гетьмана Мазепи за вірну службу. Ця історична деталь ніколи не губилася в родовій пам'яті.
Дмитрові нащадки також були козацькими полковниками, а що мали немалу вагу у суспільстві – свідчить той факт, що один із його синів був одружений з дочкою Данила Апостола, а онук – з онукою гетьмана Івана Скоропадського.
Середню освіту Василь здобув у Полтавській першій чоловічій гімназії, через чверть століття він напише історику О. Лазаревському: "Все, що стосується Полтави, близьке моєму серцю". Юнак продовжив навчання у Ніжинському ліцеї князя Безбородька – колишній гімназії вищих наук, де свого часу вчився Гоголь. Грунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії отримав у Сорбонні. Із Франції молодий Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.
На початку 80-х років ХІХ століття Василь Петрович повертається в рідну Ярошівку. Усвідомлення своєї належності до козацького роду Горленків, наклавшись на інтелектуальний пласт європейської освіченості, дало дивний результат: Василь Петрович почав досліджувати українську культуру на високому рівні, у контексті європейської. Про це полтавець Микола Зеров написав у сонеті "Горленко", підкресливши, що кредо його – "рельєф культурний рідної землі спізнати…"
Зі свого родового гнізда Василь Петрович здійснював поїздки по містах, містечках і селах Полтавської губернії, шукаючи матеріали для своїх наукових досліджень.
З 1882 року Горленко активно співробітничав з журналом "Киевская старина". Першою його публікацією був гарний нарис про лохвицького бандуриста Івана Крюковського (Кравченка). З частих мандрівок він привозив цікаві етнографічні матеріали, "перла многоцінні". Василь Петрович писав: "Викликають глибокий інтерес твори народної творчості: перекази, пісні, казки, оповідання..., у народних творах так багато даних психології, так багато цікавого...". Горленкові хотілося віднайти і дослідити те, що не змогли етнографи-полтавці М. Цертелєв, М. Номис, А. Метлинський, М. Драгоманов.
Василь Петрович багато зробив для вивчення життя і творчості видатних художників-полтавців – В. Боровиковського, Д. Левицького,кобзаря Г. Любистка та інших.
На "Киевскую старину" Горленко працював якнайбільше.
Гнат Житецький згадував: "Він писав для українського журналу здебільшого "за спасибі", хоча його "даремні" праці були досить великої наукової й літературної вартості й написані так, що приваблювали широкі кола читачів". Сучасники відзначали сміливість думки, ерудованість, блискучий стиль, образність мови, душевну теплоту автора.
Про ранній інтерес Василя Петровича до Івана Котляревського свідчать його пізніші дослідження творчості зачинателя нової української літератури. Навчаючись у Полтавській гімназії, юний Горленко не міг не відвідати садибу письменника-полтавця, не міг не читати його творів. Наукове освоєння архіву Івана Котляревського було почате саме ним.
Горленко опублікував 1883 року в "Киевской старине" частину листів письменника, які перевіз до Петербурзької Імператорської публічної бібліотеки етнограф-полтавець О. Терещенко.
Василь Горленко брав активну участь у підготовці і відзначенні столітнього ювілею поеми "Енеїда" (1898 рік), високо оцінивши ілюстрації до неї художника-полтавця П. Мартиновича, пройняті національним колоритом.
Одна з цікавих сторінок життя Горленка – стосунки з полтавцем Панасом Мирним. 1928 року музейниця Є. Рудинська опублікувала його листи до Панаса Яковича.
У листуванні Василя Петровича ііз Панасом Мирним, що не лист – інформація про тогочасне українське життя, інформація цікава, точна, вичерпна. Горленко вважав, що Панас Мирний – великий український, суто національний письменник, якому підвладні масштабні полотна з глибоким і правдивим розкриттям, мистецьким зображенням картин життя народу.
І видрукувавши рецензію на першу частину "Повії", Василь Петрович невтомно умовляв Панаса Мирного, закликав, нагадував, переконував, щоб він продовжував писати цей твір. "Морозенка", – пише він до Панаса Яковича, – прочитав учора ж, давно не читавши нічого Вашого. Так, це не те, що поверхові легковажні писання. В оповіданні відбилася вся трагічна сила Ваша, з якою Ви вмієте малювати людей і природу. Мова блискуча".
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...