МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

Михайло Грушевський – творець української історичної пам’яті

До 160-річчя від дня народження

Михайло Сергійович Грушевський (29 вересня 1866, Холм, нині Хелм, Польща – 24 листопада 1934, Кисловодськ) – видатний український історик, державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки, голова Української Центральної Ради.

Народився в родині педагога Сергія Грушевського. Дитячі роки Михайла минули на Кавказі – у Ставрополі та Владикавказі, куди родина переїхала через роботу батька. Водночас зв’язок з Україною не переривався: під час поїздок до родичів хлопець знайомився з українським селом, народною культурою та мовою. Саме ці ранні враження значною мірою визначили його подальший життєвий шлях.

У 1880 році, у 14-річному віці, Грушевський вступив до Тифліської гімназії. Тут особливо яскраво проявилися його здібності до навчання, інтерес до історії та літератури. Він багато читав, пробував писати художні твори, цікавився українською історією та культурою. За спогадами сучасників і самого Грушевського, книга була для нього невід’ємною частиною життя.

Ключові віхи життя

• 1866 – народився в Холмі.
• 1880-1886 – навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії.
• 1886 – вступив на історико-філологічний факультет Університету святого Володимира в Києві.
• 1890 – за наукову працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття» отримав золоту медаль.
• 1894 – захистив магістерську дисертацію та став професором Львівського університету.
• 1897-1913 – очолював Наукове товариство імені Шевченка у Львові, перетворюючи його на провідний український науковий осередок.
• 1898 – вийшов перший том фундаментальної праці «Історія України-Руси».
• 1907 – оселився в Києві та активно включився в наукове й громадське життя.
• 1917 – очолив Українську Центральну Раду.
• 1918 – став головою Української Центральної Ради в період проголошення Української Народної Республіки.
• 1919–1924 – перебував в еміграції, працював над науковими та політичними проєктами.
• 1924 – повернувся до Києва, працював в Українській академії наук.
• 1934 – помер у Кисловодську; похований у Києві на Байковому кладовищі.

Головна праця

Найвідомішою науковою спадщиною Грушевського стала «Історія України-Руси» – багатотомна праця, у якій він послідовно досліджував історію українського народу від найдавніших часів. Грушевський утверджував окремішність українського історичного розвитку та спростовував уявлення про існування єдиної «загальноросійської» історичної традиції.

Його доробок значно ширший за історичні дослідження. Він писав літературознавчі й етнографічні праці, публіцистику, оповідання, нариси, займався археографією, соціологією, організацією науки. Загалом його наукова та публіцистична спадщина налічує понад 1800 праць.

Грушевський і українська державність

Для української історії Грушевський став не лише ученим, який досліджував минуле, а й людиною, яка безпосередньо долучилася до творення української державності. У березні 1917 року він очолив Українську Центральну Раду – представницький орган українського національного руху. Його ім’я назавжди пов’язане з Українською революцією 1917–1921 років та боротьбою за українську державність.

Михайло Грушевський залишився в історії як людина, яка поєднала науку, культуру і державотворення. Він не просто досліджував українське минуле – він допомагав українцям усвідомити себе окремою нацією з власною історією, культурою та правом на державність.

Цікавий факт: уже в гімназійні роки Грушевський багато читав і пробував себе в літературній творчості. Тобто його шлях до великої науки розпочався ще задовго до університету – фактично в юнацькі роки.

Михайло Грушевський поза політикою і наукою

Він був дуже сімейною людиною. У 1896 році Грушевський одружився з Марією Вояківською – педагогинею, перекладачкою та громадською діячкою. Їхній шлюб сучасники описували як теплий і дружній. Марія була не просто дружиною вченого: вона допомагала йому в роботі, листуванні, громадських справах, а згодом стала його найближчою помічницею.

Особливе місце в його житті займала єдина донька Катерина, яку в родині ніжно називали Кулюнею. Грушевський дуже багато уваги приділяв її освіті. Він радив їй книжки, цікавився її навчанням, поступово залучав до власної наукової роботи. Уже в дитинстві Катерина фактично росла в атмосфері науки, літератури та мистецтва.

Будинок Грушевських у Львові був справжнім культурним осередком. Майже щовечора там збиралися письменники, митці, актори, науковці, громадські діячі. Маленька Катерина слухала розмови дорослих, а її батько працював над своїми історичними дослідженнями. Тож родинний дім став для неї своєрідним університетом ще задовго до офіційного навчання.

Грушевський любив подорожі. Разом із дружиною та донькою він бував у різних європейських містах. Родина подорожувала Італією – відвідала Венецію, Рим, Неаполь, Флоренцію; Катерина навіть піднімалася на Везувій.

У його житті було місце і для звичайних домашніх радощів. Збереглися родинні листи, які показують Грушевських не як «бронзових» історичних постатей, а як звичайну сім'ю: вони обговорювали будівництво будинку, гостей, покупки, подарунки, навчання Катерини. В одному з листів маленька Кулюня розповідала батькові, що мама пообіцяла подарувати їй на іменини кріселко у вигляді фаянсового мухомора та великий флакон.

Грушевський був дуже прив'язаний до свого дому. У Львові він створив для родини власний будинок, де міг працювати, приймати гостей і водночас бути поруч із дружиною та донькою. Пізніше родина придбала будинок на Паньківській у Києві. Війни й політичні переслідування змусили Грушевських неодноразово залишати свої домівки.

Цікаво, що його родина була фактично командою. Марія допомагала чоловікові з листуванням та організаційними справами, а Катерина в дорослому віці працювала з батьковими рукописами, редагувала й упорядковувала його матеріали.

І ще один момент, який дуже добре показує людську сторону Грушевського: попри величезну кількість наукової роботи й політичних справ, він залишався уважним батьком. Катерина згадувала, що батько радив їй, що читати, а що їй ще зарано, і фактично формував її інтелектуальні зацікавлення з дитинства.

Запрошуємо до читання!

Твори Михайла Грушевського чекають на вас у фонді нашої бібліотеки. Читайте, відкривайте, пізнавайте історію України разом із її видатним дослідником!

ОЛЕКСА ПІДЛУЦЬКИЙ

Лідери, що змінили світ

Олекса Підлуцький – відомий публіцист та журналіст-міжнародник. Відвідав 53 країни світу. Був засновником і головним редактором першої в Україні недержавної економічної газети «Фінансовий Київ», заступником головного редактора мюнхенського журналу «Ukraine Report», першим редактором відділу міжнародної політики та інформації газети «День», прес-офіцером Прес-служби католицьких церков під час підготовки і проведення візиту Його Святості Івана-Павла ІІ в Україну. Кандидат економічних наук, був докторантом Українського вільного університету в Мюнхені та Інституту економіки НАН України. Має 135 наукових публікацій, зокрема дві монографії, та близько 1600 публікацій у періодичній пресі. Викладає журналістську майстерність в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.

Підлуцький Олекса. Лідери, що змінили світ / О. Підлуцький. – Харків : Фоліо, 2020. – 444 с.

Нова книга Олекси Підлуцького – це глибоке дослідження про суперечливе, динамічне, різнобарвне, яскраве й водночас трагічне ХХ століття, здійснене шляхом оцінки діяльності та ретельного змалювання психологічних портретів найвидатніших діячів цієї епохи. Юзеф Пілсудський та Віллі Брандт, Махатма Ґанді та Вацлав Гавел, Авґусто Піночет та Марґарет Тетчер... Героїв цієї книжки об’єднує те, що кожен з них зміг стати справжнім лідером нації, згуртувати співвітчизників і вивести свою країну з глибоко кризових ситуацій. Автор, розповідаючи про 30 знакових особистостей минулого століття, показує їх без звичних штампів, надає маловідомі факти і водночас змушує замислитися, яким має бути політичний лідер, що може Україна запозичити з безцінного досвіду цих видатних діячів. До книги увійшли матеріали, опубліковані на сторінках аналітичної газети «Дзеркало Тижня».

Книга являє собою блискучий і захоплюючий публіцистичний твір, адже Олекса Підлуцький володіє рідкісним даром – розповідати про складні речі простими, але вкрай влучними і яскравими словами. І водночас вона без сумніву має усі ознаки серйозної дослідницької просопографічної праці. Перед нами – наукова реконструкція колективної біографії вищої управлінської еліти суспільства – державних діячів, ідеї та діяльність яких змінила хід історичного процесу не лише в окремій країні, але й на цілих континентах. Неупереджена оцінка їх діяльності подана на загальному тлі світового історичного розвитку, що дозволяє отримати адекватне уявлення про складність й суперечливість історичних процесів новітнього часу і, водночас, відчути їх людський вимір, їх живий, творчий зміст.

Виходячи з методологічних засад історизму та обʼєктивності автор будує свої реконструкції на широкій джерельній базі, вичерпній і цілком достатній для відтворення як епохи, так і обраного персонажу. У колі використаних джерел знаходимо: офіційні (програмні) урядові і партійні документи; промови, виступи, інтервʼю та інші публіцистичні, науково-популярні, літературно-філософські твори та наукові праці політичних лідерів; мемуари, спогади та автобіографічні праці; художні твори, присвячені історичним постатям тощо. Відтак є усі підстави віднести книгу Олекси Підлуцького до строго документально-історичного жанру.

Насамкінець хотілося б побажати автору створити, можливо, основний нарис його життя, – про особистість, яка виведе Україну з темряви навʼязаної агресивним сусідом війни і розірве колись «братні» обійми, які міцно тримають нашу державу в зоні «русского мира» і приведе її врешті до Європейського Союзу. А нам залишається стати вдячними читачами такої праці.

РАДОМИР МОКРИК

1958 року молодий український поет Дмитро Павличко видав збірку «Правда кличе». А в ній вірш «Коли помер кривавий Торквемада». Поміж усіх рядків поезії є той, в якому закралася очевидна алюзія на смерть Сталіна: «Що здох тиран, але стоїть тюрма!». Така публікація стала можливою тільки через послаблення тоталітарних лещат, і аж на п’ятому році після смерті комуністичного диктатора. Однак вірш Павличка знаковий, радше, іншим – дослідники вважають, що саме від нього варто починати відлік феномену, який називають «шістдесятництвом». Навесні 2023 року у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книга Радомира Мокрика з назвою «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники». Масштабна, деталізована й захоплива.

Радомир Мокрик – український історик і культуролог зі Львова. У 2021 році у Карловому університеті в Празі він захистив дисертацію про шістдесятників. А згодом задумався про те, щоб написати книжку. Спочатку видавці на його пропозицію крутили носом. Аж поки Радомир не прийшов до Івана Малковича. Того, вочевидь, підкупили слова науковця про те, що так на цю тему ще ніхто не писав. Не помилився ні один, ні другий: перший тираж книжки розійшовся за тиждень і текст книжки – це, справді, жива й динамічна історія.

Мокрик Р. Бунт проти імперії. : українські шістдесятники / Р. Мокрик. – Київ. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023. – 416 с.

Читаючи «Бунт проти імперії», найперше, що звертає на себе увагу: перед тобою не нудні погруддя, які підглядають за перехожими з пам’ятних дошок на будинках чи запишано красуються на сторінках шкільних підручників. Мокрик описує своїх героїв, як живих людей, які бояться, сумніваються, сперечаються і наважуються. Світлини, якими ілюстрована книга, вдало доповнюють це враження. На них красиві, стильні, усміхнені й закохані чоловіки й жінки, на яких хочеться дивитися. Якщо досі не маєте цієї книги, то зайдіть в книжкову крамницю, знайдіть «Бунт», відкрийте, наприклад, на 186 сторінці й гляньте на фото Марти Ленець з Іваном Дзюбою.

«У цій книжці під терміном «шістдесятники» розуміємо передусім саме «компанію друзів», когорту молодих людей, плеяду інтелектуалів, яка вела активну культурну діяльність на зламі п’ятдесятих і шістдесятих років минулого століття, була пов’язана особистими контактами та об’єднана спільними цінностями, сформованими за однакових або схожих історичних обставин».

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК

Ярослав Грицак (нар. 1960) – доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, почесний директор Інституту історичних досліджень ЛНУ. Засновник щорічного видання «Україна модерна», автор понад 500 наукових публікацій на історичну тематику. Лауреат премій Фундації Антоновичів, Єжи Гедройця та багатьох інших, нагороджений орденом «За інтелектуальну відвагу». 2024 року журнал NV («New voice») включив Ярослава Грицака до переліку 30 публічних інтелектуалів, до чиїх думок дослухаються українці.

Професор УКУ історик Ярослав Грицак став лауреатом премії польської фундації о. Юзефа Тішнера та краківського католицького видавництва «Знак» у категорії – видання, які продовжують тему Тішнера «Мислення згідно з цінностями». Премію Ярослав Грицак отримав за книгу «Україна. Вирватись з минулого» (“Ukraine. Wyrwać się z przeszłości”) – про історію України від хрещення Київської Русі до повномасштабного російського вторгнення 2022 року.

«Журі вирішило, що Ваша чудова книга є обов’язковою до прочитання для поляків і робить значний внесок у розбудову солідарності між нашими народами», – йдеться у листі від організаторів премії.

Урочисте нагородження відбулося 21 листопада 2024 року в Польщі.

«Якби я міг би мріяти про якусь нагороду, то премія Тішнера була би на першому місці. Я був завжди захоплений його постаттю і його філософією, а також гумором. Маю надію, що середовище УКУ виховає колись людину такого масштабу і впливу», – каже Ярослав Грицак.

Премія передбачає фінансову винагороду у сумі 50 тис. злотих. Усі гроші Ярослав Грицак переказав благодійному фонду компетентної допомоги українській армії «Повернись живим».

Досягнувши 30-річчя незалежності, Україна все ще шукає той шлях, який дозволить вийти на траєкторію стабільного розвитку. Що допоможе країні знайти вихід із кризи сучасності і змінюватися зсередини? Тільки дискусія. Чесна, об’єднуюча навколо спільної мети та цінностей. Щоби взяти на себе відповідальність і самим творити зміни. Поштовх до такої ціннісної дискусії, розвитку та об'єднання – перед вами. Ця книжка – результат 15-літньої роботи професора Ярослава Грицака. У ній автор прискіпливо препарує минуле і закликає до співтворення сучасної України. Він намагається зрозуміти сам і дати читачам розуміння, що і чому відбувається з нами тут і тепер, і яким може бути майбутнє країни. Для чого це видання? Щоб розвінчати міфи, стереотипи та ілюзії про Україну. Відкрити нові горизонти і теми для осмислення минулого. Знайти нові вектори для дискусії про сучасне та майбутнє України. Створити візію майбутнього України. «Подолати» минуле – вийти за рамки національної історії і «перезавантажити» країну.

Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України / Я. Грицак. – Київ : Портал. –  2024. – 416 с.

Історична наука постійно продукує дискусії, суперечки та обговорення. Особливо це стає актуальним, коли мова йде про вітчизняну історію. Адже стільки гострих та болючих питань ще варто переосмислити, підняти та зробити складні, проте правильні висновки. Більше того, в середовищі низки академічних вчених та публіцистів побутує думка, що повноцінна і комплексна історія України ще не написана. Отже, ця задача стоїть на першому місці.

Книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» ставить перед собою саме таку амбітну мету. Її автор намагається не лише описати події минулого, але й оцінити їх із позицій теперішнього часу. У процесі подання матеріалу він ставить головне питання своєї книги: «Якою має бути сучасна Україна?». Ярослав Грицак починає дискусію на цю тему і запрошує долучитися до дискусії всіх читачів. Він загострює увагу навколо питання цінностей, за якими, на його думку, і має формуватися сприйняття нашої історії. Автор з позицій постструктуралізму та теорії деконструкції дає провокаційний заклик відійти від національної історії як такої та зосередитися на новому її сприйнятті.

Безперечно, книга Ярослава Грицака викликає багато обговорень, дискусій та суперечок. Вона спрямована не лише до академічної історичної науки, але й до всіх без винятку читачів, котрі цікавляться даним питанням.

• Грицак Я. Й. "... Дух, що тіло рве до бою..." : спроба політ. портр. І. Франка / Я. Й. Грицак. – Львів : Каменяр, 1990. – 180 с.
• Грицак Я. Й. Життя, смерть та інші неприємності / Я. Й. Грицак. – [Київ] : Грані-Т, [2008]. – 232 с.
• Грицак Я. Й. Нарис історії України : Формування модерної нації XIX-XX століття / Я. Й. Грицак. – Київ : Yakaboo publishing, 2019.–- 653 с.

ВАСИЛЬ СТУС

Вахтанг Кіпіані – український історик і журналіст. Народився 1 квітня 1971 року в Тбілісі. Вищу освіту здобув за фахом учитель історії та правознавства в Миколаївському державному педагогічному інституті, де навчався з 1989 по 1994 рік. Зі студентства вів активне соціальне життя, беручи участь в громадських рухах. З початку дев'яностих працював редактором, кореспондентом і оглядачем у ряді газет і програм на телебаченні. На його рахунку роботи на таких телеканалах як: «1 + 1», «Інтер» і «Перший національний».

Опис книги

Книга Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» вийшла друком в травні 2019 року у видавництві Vivat, та отримала ряд премій: Book Forum Lviv – персональна відзнака директорки ГО «Форуму видавців», Черкаського книжкового фестивалю в номінації «Науково-популярна книга для дорослих», а члени Українського ПЕН-клубу включили «Справу Василя Стуса» до переліку найкращих книжок 2019-го, які з'явилися друком у вітчизняних видавництвах.

Про видання

Книга В. Кіпіані «Справа Василя Стуса» на 90% складається з архівних документів та містить архівні матеріали судових справ, що дозволяють краще подивитися на дисидента та поета Василя Стуса, на його громадянську позицію, його силу волі та несправедливе засудження. У книзі вміщено матеріали справи, яких назбиралося аж шість томів. Це дослідження місця та ролі сторін захисту і обвинувачення в судовому процесі, який був швидше формальністю, ніж дійсно юридичним актом.

Думки автора побудовані на фактах, які містяться, в тому числі, в фактологічній частині книги. Вахтанг Кіпіані на основі допитів поета, протоколів судового зібрання прослідкував неабияку жертовність цього відомого українського діяча, який ставив усе українське вище за все інше.

З серпня 2019 року триває судовий процес за позовом Віктора Медведчука про заборону і розповсюдження видання. Правда про кримінальну справу, життя і смерть Василя Стуса. У книжці зібрано архівні документи з кримінальної справи Василя Стуса, покази свідків, листи поета з тюрми, спогади його рідних та друзів. Ознайомившись із наведеними матеріалами, читачі дізнаються про невідомі факти щодо життя, ув’язнення та загибелі Стуса, які досі охороняли під грифом «Секретно».

ОЛЕКСАНДР ПАЛІЙ

Палій О. Короткий курс історії України / О. Палій. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2021. – 464 с. Книга пропонує читачам не просто сухий підручник, а захопливу подорож крізь тисячоліття української історії. Автор вміло поєднує масштабні історичні процеси з живими та легкими для сприйняття описами подій, які поєднавшись, створюють яскраву панораму нашого минулого.

Завдяки стислому формату, книга пропонує читачам доступний і зрозумілий огляд історії, що робить її ідеальною для тих, хто прагне швидко ознайомитися з основними етапами розвитку країни. Автор майстерно поєднує важливі дати, факти та історичні події, дозволяючи читачам легко зануритися в контекст кожного періоду: від праісторії до заснування Києва, від Визвольної війни 1648-1657 рр до Голодомору та агресії росії на Донбасі.

Завдяки книзі «Короткий курс історії України» читач дізнається:

• які племена жили на сучасній території України
• хто заснував Київ
• про період правління українського козацтва
• ким був Тарас Шевченко для історії України
• з якими проблемами зіткнулася Україна після розвалу Радянського Союзу
• … та багато іншого!

Такий підхід особливо корисний для сучасних читачів, студентів чи підлітків, що цінують чіткість і лаконічність, але водночас хочуть отримати глибоке розуміння минулого без надлишкового занурення. Книга рясно ілюстрована, що допоможе краще уявити історичні події та персонажів, про яких йдеться. Незалежно від того, студент ви, школяр, чи просто цікавитеся історією своєї країни, ця книга стане для вас надійним провідником у минуле.

Невеличка за розмірами, але змістовна праця «Короткий курс історії України» Олександра Палія – це не просто книга, а інструмент для формування національної свідомості. Вона допоможе вам краще зрозуміти себе, своїх предків та свою країну.

Палій О. 25 перемог України / О. Палій. – 3-тє вид. – Київ : К.І.С., 2016. – 120 с.

Книга Олександра Палія «25 перемог України» популярно викладає історичні події, пов'язані з Україною, що справили найбільший вплив на світову, європейську та українську історію. Перелічені в книзі факти визнані й підтверджені академічною наукою.

Політолог, політичний консультант та блогер Олександр Палій народився 7 жовтня 1974 року в Звенигородці районному центрі Черкаської області. Вивчав історію та політологію в Києво-Могилянській академії та здобув кандидатський ступінь у 2006 році в Національному інституті проблем міжнародної безпеки за дисертацію про національну безпеку держави. У ранні роки своєї кар'єри він співпрацював з газетою «День» та Національною телекомпанією України, де працював журналістом. Від 2002 до 2005 року Палій був координатором в громадській раді з питань свободи слова і інформації, після чого перейшов працювати в Інституті зовнішньої політики, де займав посаду ведучого експерта до 2010 року. Починаючи з 2010 року, він працює як незалежний політичний експерт і популяризує свої думки через блог на Facebook, де має більше 17 тисяч підписників. Палій є автором декількох десятків наукових публікацій та більше 700 статей, які були опубліковані у різних періодичних виданнях, а також взяв участь у створенні більше 150 відеосюжетів. Він є автором 8 науково-популярних праць та займається редактурою.

У 2012 році газета «День» вручила йому премію за внесок у розкриття історичних тем України. Він також автор кількох книг, присвячених історії України, серед яких «Ключ до історії України», «Зачем Украине НАТО», «Історія України» в 2010 і 2015 роках, а також «Короткий курс історії України», випущений у 2017 році. Поза своєю професійною діяльністю, Палій відомий своєю теорією про те, що король Артур, легендарний британський правитель, міг бути походженням з території України, що викликало певний рівень контроверсій та дискусій.

В'ЯЧЕСЛАВ ЗАЙЦЕВ

Люди культури, яких забрала війна. В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

В’ячеслав Олексійович Зайцев (6 вересня 1980, Іванівка, Запорізька область – 5 жовтня 2022, Донецька область) – український громадський діяч, історик, військовослужбовець, сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

Хортиця – це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця – це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця - це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з «Кобзаря» мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке «місце сили». Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я – Хортиця.

Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас», – написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора «Камʼянська Січ» у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, «кіборгом», головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави – козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. «На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав», – розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. «Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших».

У документальному фільмі «Січ: звідки росте супротив «русскому миру», що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: «Я – етнічний росіянин, історик і «кіборг». На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади». Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор «Д» й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: «Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід».

Його дописи з фронту у 2022 році – це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. «Теж вірять у ЗСУ», – іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть «трохи перебільшені», чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі – однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна – синьоока, як тато, та Оксана – його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

Саша Довжик