ОНАЦЬКИЙ НИКАНОР

І пером, і пензлем…

8 (21) грудня 2024 року, за іншими даними 28 грудня 1874 (9 січня) 2025 року минає 150 років від дня народження знаного українського художника, поета, педагога, мистецтвознавця, етнографа, культурно-громадського діяча, пристрасного поціновувача творчості Тараса Шевченка, засновника Сумського художнього музею Никанора Харитоновича Онацького. Його ім’я, на досить тривалий час було зітерте зі скрижалів людської пам’яті, бо у 30-х роках минулого століття вилучили та знищили пов’язані з його життям архівні матеріали, наклали заборону навіть на згадку про різнопланову діяльність митця.

Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменки Гадяцького повіту в родині козака-хлібороба. Закінчив народну школу, а потім у 1891 році – Гадяцьке повітове училище. З 1899 року навчався у московському училищі технічного малювання, але через нестачу коштів не закінчив його. Повернувся в Україну і навчався в Одеському художньому училищі, після завершення навчання в Одесі, 1903-го року вступає до петербурзької академії мистецтв, там він працює під безпосереднім керівництвом видатного українського художника Іллі Рєпіна.

Під час революційних подій 1905–1907 років Онацький залишає академію та їде в Україну і з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії, де працює викладачем малювання та водночас пише вірші, в яких закликає народ до згуртованості та борні. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькіна вулиці Охтирській та на Любарській, в Лебедині у подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожує по маєтках, відвідує садиби Капністів, Анненкових, Хрущових, декілька разів заїздить до Канева, на Чернечу гору. Звідти привозить чимало малюнків, полотен, а офорт «Хата під Тарасовою горою» стає за основу поштової марки.

Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: «до Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий». Співали, не зважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки.

Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав «Кобзар» і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки не в той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили».

Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився на Полтавщині, точніше у Кобеляцькому краї.

У 1906 році Никанор Онацький публікує свого першого вірша «Погук» у Полтавському часописі «Рідний край», у який безмежно багато своєї праці та енергії вклала наша землячка Олена Пчілка. Про свої перші кроки в письменство Никанор Харитонович писав так: «Любов до української літератури зародилась у мене під впливом «Кобзаря», натхнув же мене до поетичної творчості визвольний рух 1905 року. Ідейний напрямок моєї творчості – боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених».

Відтоді пише вірші сповнені революційного піднесення і віри у перемогу добра і свободи, вони друкуються в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Никанор Онацький у 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі», що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих у Вологодську губернію за участь у революції, там були вміщені його вірші «Коваль», «Ворогам», «Острів мертвих». Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках «Терновий вінок», «Розвага», «Українська муза».

Та найбільше Онацького вабить заняття, яким він захоплювався ще змалку – образотворче мистецтво. 

Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, його полотна експонуються поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця бувнастільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» друкує з його робіт десятки тисяч поштових листівок.

Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького: «Місячна ніч», «Перед грозою», «Біля прядки», «Осінній клен», «Курінь», «Копи», Колодязь», «Мальви», «На пасіці», «Вечір в степу», «Бузок».

Громадська діячка Олена Пчілка в журналі «Рідний край» зазначила про тріумф художника під час виставки у Києві: «Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як «Місячна ніч», щоб дати якийсь там «крик світла» синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок».

З 1913 року Никанор Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року у Сумах організовує історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рєпніна, Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. У 1922 році ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба і то із перебоями: опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримує нарешті житло – чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселяються у центрі міста. Дружина Онацького займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Никанор Харитонович вечорами сидів за столом і писав п’єси: «Через руїни», «У тієї Катерини» (за мотивами Шевченка), «Танок смерті».

В'ЯЧЕСЛАВ ЗАЙЦЕВ

Люди культури, яких забрала війна. В’ячеслав Зайцев: позивний Хортиця

В’ячеслав Олексійович Зайцев (6 вересня 1980, Іванівка, Запорізька область – 5 жовтня 2022, Донецька область) – український громадський діяч, історик, військовослужбовець, сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, який загинув під час російського вторгнення в Україну.

Хортиця – це дванадцятикілометровий острів у серці Запоріжжя, що лежить за збудованою на місці легендарних Дніпрових порогів греблею ДніпроГЕСу. Хортиця – це Музей історії запорізького козацтва та Музей судноплавства, кінний театр та реконструйована Січ, святилища доби енеоліту і бронзи, обсерваторія, старша за Стоунхендж, скіфські кургани та лабіринт паркових зон. Хортиця - це тисячолітні дуби та п’янкий, сухий, жагучий степовий аромат. Коли влітку простуєш на Хортицю через Арковий міст під безжалісним південним сонцем, коли занурюєшся в затінок хвойного лісу і пробуєш розгледіти поміж дерев силуети оленів, кабанів чи фазанів, коли виходиш із лісу на Тарасову стежку та завмираєш на скелях на висоті сорока метрів над Дніпром, то рядки з «Кобзаря» мимоволі титрують усе, що бачать очі:

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля.

Коли стаєш на крутому схилі спиною до степу, обличчям до Дніпра, то пропеченою шкірою відчуваєш, що таке «місце сили». Ти опиняєшся саме в такому місці, його ім’я – Хортиця.

Хортицею він був у Слов’янську, Іловайську, ДАПі, Бахмуті. Він Хортицею жив і Хортицею загинув. Заради всіх нас», – написала Оксана Зайцева про свого чоловіка В’ячеслава, воїна з позивним Хортиця.

В’ячеслав Зайцев був запорізьким істориком, археологом, бібліотекарем, завідувачем сектора «Камʼянська Січ» у Хортицькому заповіднику, депутатом Запорізької міськради, «кіборгом», головою Запорізької ради ветеранів, захисником України. Двічі поранений протягом першого року російської війни, він демобілізувався у 2015 році, але в переддень повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року загинув у бою на донецькому напрямку.

Співробітники заповідника згадують останні знахідки за участі Слави – козацьку та середньовічну печі, численні скіфські закладки. З гідроархеологом Дмитром Кобалією, який нині також служить у ЗСУ, Слава досліджував стародавні човни в акваторії Дніпра, які називав капсулами часу. Проте ще з моменту розкопок археологічної пам’ятки часів палеоліту Grotte du Lazaret під час студентського стажування у Франції саме палеоліт його цікавив найбільше. «На розкопках ми завжди виділяли йому квадрат, де він міг просіяти пісок, землю, глину і знайти якісь мікролітичні частинки, яких більше ніхто не помічав», – розповідають його колеги Поліна Петрашина і Анатолій Волков. «Він був чоловіком кремезним, і це був такий дисонанс: велетень відшукував дрібнесенькі намистинки, що ховалися від інших».

У документальному фільмі «Січ: звідки росте супротив «русскому миру», що вийшов у 2018 році та розповідав історію Хортиці й запорізького спротиву голосом Слави, він рекомендувався так: «Я – етнічний росіянин, історик і «кіборг». На фронт я пішов з першою відправкою з Запоріжжя у березні 2014 року. Розпочав з Чонгару, а потім пройшов усе, що випало тоді на долю 79-ї десантної бригади». Протягом першого року російського вторгнення в Україну гранатометник із позивним Хортиця пройшов сектор «Д» й Ізваринський котел, дві ротації в Донецькому аеропорту та бої за Дебальцеве. В одному з численних інтерв’ю він розповідав про розмову ворогів, перехоплену в ДАПі: «Вони жалілися [Моторолі], що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона, слава, прийшла, мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід».

Його дописи з фронту у 2022 році – це безперебійна трансляція завзяття й оптимізму. «Теж вірять у ЗСУ», – іронізував він щодо втечі росіян від мобілізації. Фото армійського зоопарку, відеороботи артилерії та періодичні запевнення, що чутки про його смерть «трохи перебільшені», чергувалися з історичними розвідками: в окопах Слава перечитував академіка Дмитра Яворницького та не забував нагадувати підписникам про важливі дати, як-от річниця захоплення Москви полководцем Речі Посполитої Станіславом Жолкевським. Пропалюючи поглядом діри в екрані, він у бліндажі цитував на камеру рядки улюбленого поета Василя Симоненка: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!».

Воюючи у степах Донеччини, він мріяв про скору перемогу та повернення до археологічних досліджень Кам’янської Січі – однієї з останніх козацьких столиць на Дніпрі, філії Хортицького заповідника на Херсонщині. Він не дожив ні до визволення території національного парку в листопаді 2022 року, ні до підриву росіянами Каховської ГЕС у червні 2023-го, що назавжди змінив цей історичний ландшафт.

Окрім служіння, у житті Слави Зайцева були фільми Серджо Леоне та Крістофера Нолана, улюблена Metallica й тарантінівські саундтреки, стрибки з парашутом та пірнання з аквалангом. Поліна – синьоока, як тато, та Оксана – його Пенелопа. Вогонь, який він завжди підтримував в експедиціях, засинаючи біля нього під зорями. Вогонь, який умів запалити в людях довкола. У пам’ять про Славу Зайцева підтримувати цей вогонь належить нам.

Саша Довжик

ПИСЬМЕННИК, ПЕДАГОГ, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ СТЕПАН ПАВЛОВИЧ СТЕБЛІН-КАМІНСЬКИЙ

С. П. Стеблін-Камінський народився 8 травня 1814 р. у Полтаві. Його батько, П. С. Стеблін-Камінський, був другом І. П. Котляревського; після смерті великого письменника за власний кошт поставив на його могилі перший пам’ятник.

У 1831 р. Степан закінчив Полтавську гімназію. В 1835 р. його направили викладачем російської мови в Золотоніську повітову школу.

З 1837 р. Степана Павловича перевели до Полтави, де він викладав російську мову в гімназіях. В 50-х рр. XIX ст. він тяжко хворіє,  працює вчителем.

С. П. Стеблін-Камінський був першим біографом І. П. Котляревського, першим описав будинок і його інтер’єр, власну бібліотеку великого письменника. Ці матеріали, як і малюнок Т. Г. Шевченка "Будинок І. П. Котляревського", були використані при реставрації будинку і садиби І. П. Котляревського, де в 1969 р. відкрили музей.

Вперше про І. П. Котляревського С. П. Стеблін-Камінський написав у некролозі, який був передрукований у "Полтавських губернських відомостях" 1838 р. Декілька разів друкувався його нарис "Біографія поета Котляревського". Найповніші матеріали про жиггя і творчість письменника вийшли в 1883 р. під назвою "Спогади про Івана Котляревського. Із записок старожила!". В роботах С. Стеблін-Камінського І. Котляревський постає перед нами живою людиною, щедрим, людяним, улюбленцем полтавців. "Майже всі жителі Полтави знали його особисто і при зустрічі віталися з ним. Під скромною простотою українця Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуттям", — писав С. П. Стеблін-Камінський в "Біографічному нарисі життя Івана Петровича Котляревського" в 1860 році.

Степан Павлович гарно описував вигляд тогочасної Полтави, побут її мешканців. З ініціативи С. П. Стеблін-Камінського в Полтаві було урочисто відзначено 100-річчя з дня народження І. П. Котляревського, проводився збір коштів на відновлення надмогильного пам’ятника письменнику.

Праці С. П. Стеблін-Камінського — невичерпне джерело для вивчення життя і творчості видатного письменника, а діяльність самого Степана Павловича — яскравий приклад служіння народу, любові до його історії й культури.

ЛІТЕРАТУРА

• Барська Г. 29 грудня: С. П. Стеблін-Камінський. 120 років з дня смерті  / Г. Барська // Край. –  2005. – № 20 (груд.). –  С. 21
• Козельська Г. Повернення із небуття: у Полтаві показали фотографії першого біографа Івана Котляревського : [С. П. Стеблін-Камінський] / Г. Козельська // Вечірня Полтава. –  2014. –  16 квіт. –  С. 24. ; Зоря Полтавщини. –  2014. –  16 трав. –  С. 18.
• Стороха Є. Батько і син Стебліни-Камінські. Постаті в історико-культурному контексті губернської Полтави / Є. Стороха // Україна: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали 4-ої Всеукр. наук. конф. "Вайнгортівські читання", берез. 2012 р. –  Полтава, 2012. –  С. 174-178.
• Стороха Є. Найближчий друг Івана Котляревського: хто він? : [П. С. Стеблін-Камінський, батько першого біографа поета С. П. Стебліна-Камінського] / Є. Стороха // Край. –  2012. –  № 97 (трав.). –  С. 16-17.

ЛИПА ЮРІЙ

ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

ЗНАЙ НАШИХ

Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1871 p.), визначний антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч, першовідкривач мізинської культури.

Довгий час ім'я Федора Вовка було відоме лише невеликому колу науковців, для загалу ж воно залишалося викресленим з історії вітчизняної науки на багато років лише за те, що у своїх працях він звертався до питань антропології й етнографії України. За часів радянського тоталітаризму це здавалося крамольним. Тому вченому було прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише через багато десятиліть по його смерті про Федора Вовка стали відкрито говорити й писати вже у незалежній Україні.

Народився майбутній учений 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив з козацького роду.

З малих років Федір запам'ятав розповіді, пісні й казки своєї матері, українські народні звичаї, які згодом стали об'єктом його досліджень. Щоб дати дітям освіту, сім'я Кіндрата Вовка переїхала у м. Ніжин Чернігівської губернії, де Федір вступив до Ніжинської гімназії. Тут він став учнем з досить прогресивних як на той час викладачів Іловайського, Морачевського. А головне - вперше зустрівся з палким словом Тараса Шевченка. Назавжди вкарбувалась у пам'ять і приголомшила юнака смерть Кобзаря. Адже труну з його прахом перевозили із С.-Петербурга до Канева через Ніжин. Тесть байкаря Глібова, отець Барданос, скликав людей на панахиду по Шевченку. Був на ній і Федір Вовк, де поклявся все життя служити своєму народові.

Ще навчаючись у гімназії, Федір серед інших учасників етнографічного гуртка збирав народні пісні, прислів'я, приказки. Вже тоді у нього виникло неабияке зацікавлення українським фольклором.

Навчався Ф. К. Вовк на природничому відділенні фізико-математичного факультету. В університеті Вовк слухав лекції на той час доцента кафедри зоології І. І. Мечникова, із яким пізніше співпрацюватиме в Парижі у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні.

1866 року Федір Вовк перевівся до Київського університету Св. Володимира, почувши, що тут є українська громада. У київський період життя на світогляд Федора Вовка мали безпосередній вплив Володимир Антонович, Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. Антонович запримітив допитливого юнака і доручив йому підготовку до видання "Кобзаря" Т. Шевченка із забороненими цензурою творами. Ще навчаючись на старших курсах, Ф. Вовк брав участь у підготовці видання словника української мови та збірника народних пісень.

1871 р. Ф. К. Вовк закінчив Київський університет Св. Володимира і почав працювати помічником ревізора в Київській контрольній палаті. Тут він познайомився з Василем Веледницьким, який залучив Вовка до підпільної роботи у Київській громаді. 1872 р. Ф. К. Вовк був офіційно прийнятий до "Громади".

Протягом 1875-1876 pp. Федір Вовк під керівництвом В. Антоновича брав участь у археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях.

1876 р. учений виїхав за кордон, щоб допомогти М. Драгоманову в Женеві налагодити видання журналу.

1878 р. Ф. К. Вовк залишив Женеву. Дорогою до Києва у Львові він познайомився з Іваном Франком, Михайлом Павликом, з якими співпрацюватиме на терені як суспільно-політичної, так і наукової діяльності.

У Києві Вовк організував народницький гурток дівчат "Ґави". Він також брав активну участь у громадівському русі, за що потрапив до поля зору жандармерії.

Рятуючись від переслідувань з боку царського уряду, 1879 р. Вовк змушений був емігрувати. У Румунії Федір Вовк вів інтенсивне наукове життя. Активно займався суспільно-політичною роботою. Він залучав місцеве населення до поширення нелегальної літератури, а також "Кобзаря" Т. Г. Шевченка, встановив мережу підпільних осередків, до яких входили місцеві українці.

Проживаючи в Женеві, Ф. Вовк працював над дослідженнями весільних звичаїв, а також писав роботу про церковні розколи в Росії. Згодом переїхав до тогочасного наукового центру - Парижа. Тут він студіював праці визначних європейських антропологів. 1900 р. за свою докторську дисертацію одержав премію Петербурзької академії наук. Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця "Шлюбний ритуал та обряди на Україні", підготовлена на широкому джерельному матеріалі з використанням новаторських ідей.

БУЛДА МИКОЛА ІВАНОВИЧ

Край, в якому ми живемо, особливий, історія його повчальна, причетний до всіх подій, що відбувалися на землі українській. Історія рідного краю береже багато таємниць, дає цінний матеріал для виховання молоді, для роздумів про майбутнє, поповнює тонким життєдайним струмом наші душі. Щоб мати майбутнє, треба звертатися до людської памяті – до тієї народної криниці, яка напуває нас неоціненним скарбом минулого. Час досить жорстокий. Іноді він замітає все, присипає попелом, зафарбовує події в інші кольори до непізнаванності.

Наше завдання – не дати зруйнувати часу те, що є надбанням наших дідів-прадідів, не дати перерватися золотій нитці життя…

Протиставити пам'ять руйнівнику часу – саме це скерувало автора книги "Над Многою й Удаєм козацької сурми клич" Миколу Булду розпочати таку нелегку історично-краєзнавчу роботу.

Булда Микола Іванович – краєзнавець, директор Чорнухинської Публічної бібліотеки імені Григорія Сковороди, заслужений працівник культури України, лауреат літературно-мистецької премії ім. В. Малика, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні.

Книгу видано комунальним видавництвом "Лубни" та надруковано обсягом 316 сторінок у 2023 р. На основі архівних документів відтворена історія трьох сотень Лубенського полку: їх виникнення та діяльність, суспільно-політичне, господарське, релігійне та освітнє життя краю. Вміщено майже 200 біограм сотенної старшини та місцевих урядовців, списки козаків, дотичних до тогочасного життя цих сотень.

"Над Многою й Удаєм козацької сурми клич" – фундамент нашої моральної переваги над ворогом, що атакує нині Україну. Викладена історія нашого краю – своєрідна хроніка боротьби за незалежність, яка триває й нині.

Ми щиро і безмежно вдячні автору за подаровану книгу, бо впевнені – вона стане важливою частинкою фонду Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара, допоможе у забезпеченні освітнього процесу, відродженні культури та духовному зростанні і обов’язково знайде свого читача.

Завітайте до нашої бібліотеки разом зі своїми друзями та близькими. Будемо читати разом!

СТЕШЕНКО ІВАН

Біобібліографічний покажчик адресується юнацтву та молоді, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про непересічну і знакову постать нашого земляка Івана Стешенка, ім’я якого повертається із забуття до вдячних нащадків. Матеріал не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

"Іван Стешенко : трагедія українського інтелігента" : до 150-річчя від дня народження та 105-х роковин пам’яті громадського та політичного діяча, педагога, літературознавця, перекладача, письменника, першого міністра освіти УНР : біобібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2023. – 32 с.

АБАЗА ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ

Олександр Михайлович Абаза (1826-1889 рр.) в званні унтер-офіцера у шістнадцятирічному віці поступив на службу в Новгородський Кирасирський полк. Уже через два роки отримав звання юнкера і був переведений до Гусарського полку під командуванням генерал-ад’ютанта княза Васильчакова. У тому ж році отримав звання корнета та призначений на посаду ад’ютанта командира 5-го піхотного корпусу.

Брав участь у бойових діях у Придунайських княжествах та в російсько-турецькій війні (1853-1854 рр.). Нагороджений Імператором Австрійським орденом Залізної корони III ступеня, орденом Св. Анни III ст. з бантом та орденом Св. Володимира IV ст. з бантом.

Після відставки переїхав жити до Полтави. 20 жовтня 1865 року обраний Полтавським повітовим предводителем дворянства, на посаді якого перебував до вересня 1868 року. А вже через чотири роки був обраний полтавським міським головою, обов’язки якого незмінно виконував до 1888 року. Упродовж кількох десятиліть Олександр Михайлович обирався членом опікунської ради Марійського жіночого училища, був товаришем голови Полтавського управління Товариства піклування про поранених і хворих воїнів. На цивільній службі дослужився до чину дійсного статського радника.

Сучасники характеризували Олександра Михайловича Абазу як порядну і добру людину, хлібосола, який не сприймав як усякий неправедний дохід, так і надмірну скупість і економність; любителя драматичного мистецтва та прекрасного виконавця ролей Сквозникова-Дмухановьского і Фамусова в аматорських виставах.

У той же час полтавцям він запам’ятався грандіозними балами, розкішними вечорами і різними розвагами, які Абаза організовував для генерал-губернаторів, які приїздили до Полтави, корпусних командирів та інших начальницьких осіб високого рангу. Зазвичай свято розпочиналося проведенням військового параду на Сінній площі. Міський голова разом з гостями спостерігав за цим дійством з балкону власного будинку, потім запрошував усіх до столу, і святкова вечеря продовжувалася до півночі. Водночас на площі продовжував грати оркестр.

Помер Олександр Михайлович Абаза в Полтаві 9 травня 1889 року у віці 62 роки. За 17 років свого правління міським господарством, Олександр Михайлович ніколи не дозволяв собі використовувати своє становище для особистого збагачення, навіть навпаки, за власний кошт влаштовував вечірки для іменитих гостей. Практицизм та далекоглядність очільника Полтави допомогли йому зблизитися з багатьма чиновниками, які згодом долучалися до вирішення міських проблем.

За час головавуння Полтавою, Олександр Михайлович Абаза відновив Міський сад (нині територія парку "Перемоги"); облаштував дороги в місті бруківкою; переніс ринок на Петрівську площу, збудувавши для торгівлі спеціальні ряди; встановив 475 ліхтарів для освітлення; 1876 року відкрив Реальне училище (нині Полтавський політехнічний фаховий коледж Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут"), яке збудував за власний кошт.

Література

• Будинок міського голови Олександра Михайловича Абази (вул. Майдан Незалежності, 5) : вулиці старої Полтави // Діє-слово. – 2020. – № 3. – С. 39-40.
• Посухов В. Від долі - до недолі : [про О. Абазу, (1872-1888 рр. - міський голова Полтави), його родовід, родину, діяльність] / В. Посухов // Зоря Полтавщини. – 2012. – 7 груд. – С. 16.
• Цалик С. Патрон Полтави: незвичайна історія найчеснішого градоначальника в Російській імперії / С. Цалик // Вечірня Полтава. – 2018. – 6 черв. – С. 11.
• Чернов А. Олександр Абаза : [Полтавський повіт. маршал, мировий суддя, 1872-1888 рр. - міський голова та ін.] / А. Чернов // Край. – 2010. – № 77. – С. 15-16. 

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ

Значко-Яворський Матвій Карпович (у чернецтві – Мельхиседек; бл. 1716-14.VI.1809) – релігійний і політичний діяч. Походив із козацької родини. 

Батько був лубенським осаву­лом. Після закінчення Київсь­кої академії хлопець вирішив віддалитись від мирської суєти і в 1738 р. став ченцем Мотронинського Троїцького монастиря поблизу Чигирина. В монастирі одержав нове ім’я – Мельхиседек, що в перекладі означає "цар справедливості", і виявився гідним цього імені, присвятивши своє життя обороні православ’я і всьо­го українства. 

Наш земляк відіграв помітну роль в іс­торії України середини XVIII ст. 

Будучи у 1753-1768 рр. ігуменом Мотронинського монастиря і ви­конуючи (з 1761 р.) обов'язки управителя право­славних громад Київщини, відстоював інтереси пра­вославної церкви на Правобережжі. Зазнаючи утисків і переслідувань з боку польського духовенст­ва і шляхти, неодноразово важив життям. Своєю діяльністю сприяв розгортанню гайдамацького руху, підтримував зв’язки з М. Залізняком, який збирав повстанців у Холодному Яру поблизу монастиря. Щодо участі Мельхиседека у Коліївщині 1768 р. дум­ки істориків розходяться. За поширеною легендою, ігумен благословив гайдамаків вирізати  всю шляхту і висвятив їм ножі. Його звинувачували як ав­тора т. зв. "Золотої грамоти" Катерини II, яка нібито доручала М. Залізняку винищити всіх поляків. Але ретельне розслідування довело непричетність Мель­хиседека до цієї підробки. Більшість дослідників вважає неприпустимою думку, щоб чернець-гуманіст, який жив ідеалами правди і справедли­вості, всупереч своїм ідейно-моральним настановам міг вводити людей в оману і благославляти різню. Все ж після придушення Коліївщини Мельхиседек на вимогу польської шляхти був усунений царським урядом від керівництва церковними справами на Правобережній Україні й переведений спочатку настоятелем у Переяславський Михайлівський, а по­тім у Київський Видубецький монастир. 

Останні свої дні Мельхиседек провів у Глухівському Петропавлівському монастирі. Болісно переживав лікві­дацію Запорозької Січі й Козацької України, перед смертю знищив рукописи своїх творів.

ЛІТЕРАТУРА

• Білоусько О. А. Мельхиседек (Значко-Яворський Матвій Карпович; бл. 1716-14.06.1809) - релігійний і політичний діяч. / О. А. Білоусько // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 387-388.
• Малик М. Значко-Яворський Матвій Карпович (Мельхиседек) священник : [народ. у травні 1716 (1720?) р. в сім'ї лубенського полкового осавула] / М. Малик // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 20-21.
• Матях В. Мельхиседек Значко-Яворський : [архимандрит, уродженець м. Лубни] / В. Матях // Історія України в особах: Козаччина. – Київ:  Україна, 2000. – С. 243-250.
• Мельхиседек Значко Яворський : [архімандрит, православний церковний діяч, уродженець м. Лубни] // Козюра І. В., Козюра В. М. Історичні силуети : нариси. – Полтава: АСМІ,  2010. – С. 24-27.
• Ясь О. В. Значко-Яворський Мельхиседек (бл. 1716, за ін. даними, 1720-14.06.1809) – церковний діяч, архімандрит. Нар в м. Лубни / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: в 5 т. – Київ: В-во "Наукова думка", 2005. – Т. 3. – С. 370-371.

"СПОВНЕНИЙ СВІТЛИХ ПОРИВАНЬ І НАДІЙ…" (про громадсько-політичного і культурного діяча, письменника, перекладача, полтавця О. О. Навроцького)

… назвемо О. Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у "Основі" деякі вірші, а в галицькій "Ниві" переклади, лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових "Іліади" і "Одіссеї" і інших творів світової літератури. 

І. Франко

Народився Олександр 9 серпня 1823 року у родині безпомісного дворянина, а тому з дитинства терпів нестатки. До того ж, хлопчик рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ще в доволі молодому віці. Маєтком Навроцьких став опікуватися І. В. Капніст – син відомого письменника і громадського діяча В. В. Капніста. А сам Олександр опинився під животворним впливом ще одного Капніста – Олександра Васильовича, колишнього учасника декабристського руху і друга Т. Г. Шевченка.

Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, там він навчався від 1833 до 1836 р. А потім Олександр подався до губернського центру – м. Полтава, де упродовж шести років (1836 – 1842) опановував знання у класичній гімназії. А проживати йому довелося в будинку виховання бідних дворян. Значну матеріальну допомогу в навчанні хлопця надали брати Капністи. Навроцький був одним із найкращих учнів Полтавської гімназії: жадібний до знань, допитливий, надзвичайно працелюбний і відповідальний у виконанні домашніх завдань.

Ні про родину, ні про дитинство Олександра жодних відомостей немає. Освіту спочатку здобув в Золотоніському повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії і, нарешті, в Київському університеті, який закінчив по першому відділенню філософського факультету 1847 року зі званням дійсного студента. З юності Навроцький, за його власним визнанням, мав нахил до римування і нахил цей зберіг до кінця днів своїх. Ось як він сам писав про це: "Писати з потреби є найбільшою, непозабутньою насолодою: хоч якийсь час живеш у світі, самим собою створенім, у світі звернення, проникнення в самого себе, у сподіванні, що не пропадуть ні думка, ні почуття, які запали в душу, що їх оцінять і зрозуміють, принаймні, плекаєш цю мрію, а скільки щастя дають людині самі лиш мрії…".

Навроцький рано почав "жити" серцем, рано почав писати вірші, в яких оспівував любов, але віршів цих "не читав нікому й лише зрідка подавав їх своєму вчителю, як твори". Шкода, що ці вірші не збереглися, чи були вони писані українською мовою, чи російською – невідомо. Також нічого не відомо і про авторство Навроцького під час перебування в університеті, хоча й збереглися тогочасні думки й почування молодого поета:

"Живучи серцем, – я був наївно релігійний, несвідомо вірував, тепло і палко молився. Я молився тоді майже щодня – і навіть на свіжому повітрі, йдучи в університет, захоплений спогляданням київської природи, її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безумно).

З ранньої юності я жагуче любив читати, я зачитувався цілими днями, водночас мріючи і плекаючи в душі поетичні образи; це не минуло марно: воно розвинуло в мені смак і відчуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови…". Таким чином, перебування в університеті, за словами Олександра, зробило з нього палкого, пристрасного пропагандиста добра і руху вперед:

Ні, недарма в Україні

Серце пробудилось,

На ній воно добро, правду

Любити навчилось.

Ранні оригінальні поезії Навроцького мають чимале значення для пізнання поглядів і провідних ідей Кирило-Мефодіївського братства, які він висловлював досить ясно і певно. Захоплений програмою Кирило-Мефодіївського товариства, її прогресивним духом, Олександр наполегливо вивчав мови, історію, збирав етнографічні матеріали.

Через якийсь час прийшло справжнє лихо: він був заарештований у Полтаві в справі про причетність до Кирило-Мефодіївського братства і відправлений в Санкт-Петербург. Навроцький доводився двоюрідним братом Миколі Гулакові (той мав великий вплив на Олександра), упродовж року жив у нього в квартирі. Він був добре знайомий з іншими "братчиками", заарештованими з ним по одній і тій самій справі.

Слід зауважити, що коли у квітні 1847 року Олександра повезли в Санкт-Петербург у ІІІ відділення, де він утримувався в особливій камері і не раз піддавався допитам і очним ставкам, Навроцький тримав себе з незмінною гідністю і серйозністю, не впадав у малодушність чи недоречну балакучість, тим більше, що він, мабуть, не відчував за собою жодної провини. Жодні несподівані запитання й зіставлення випадкових показань і звинувачень не могли вивести його з цієї позиції холоднокровного спокою.

Рівний тон його відповідей, рішучість його заперечень не могли не викликати до нього симпатій з боку слідчих. В доповіді про нього графа Орлова імператору Миколі І, Навроцький хоч і не належав до організаторів товариства, але спілкувався з засновниками і знав про його діяльність. Тим часом він зізнався тільки в тому, що читав вірш Т. Шевченка "Сон", а решту звинувачень відкинув.

Ніколи не вросте у серце чужина... (про письменницю Валентину Юрченко)

… Зорі й сонце світять нам

Лише на рідних берегах.

Т. Осьмачка

Громадська діячка, поетеса, письменниця народилася 19 вересня 1910 року у м. Кременчук. Батько – Тимофій Святенко – був лікарем, мати працювала медсестрою. Вони щиро любили рідну землю, виступали в аматорських гуртках, були охочі до співу, тож і маленька Валя захоплювалася музикою, зачитувалася українськими книжками, змалечку любила природу:

Ось стрибунцем, прудким дівчам

Скачу в садок, на луки, плавні.

У буйнім танку з вітром лан,

А квіти й трави – ой рясні ж!

Лечу я у росисту рань

Впідскок травою босоніж...

Дівчина закінчила Кременчуцьку гімназію та торгово-промислову школу, потім вступила до Київського кооперативного інституту, а закінчувала вже планово-економічний інститут у Харкові, де в іншому вузі навчався її чоловік Вадим Гребінка (внучатий племінник поета Є. П. Гребінки).

Важкі 30–і рр.: голод, батько Валентини був двічі репресований. Пізніше у вірші "Мамі" (1974) вона напише:

Де черпала ти сили і моці,

Щоб долати жаске й навісне?

У страшному голодному році

Рятувала онука й мене.

Ти могла самозречено нести

Весь тягар, а сама – наче тінь,

І знімала із шиї хрестик

На харчі, щоб продати в "Торгсін".

В цей же час були репресовані і чоловікові брати: Тарас і Леонід. Обставини вплинули на те, що Валентина Тимофіївна з родиною "без надуми" (як пише в "Моєму життєписі") виїхала на захід Європи у 1943–1944 рр., переживши дорогою багато принижень, страхів. Влітку 1945 року, в таборі Фленсбург-Вайхе, її розлучили з чоловіком, який загинув на другий день після арешту.

Жінка з сином змушена була тікати в Західну Німеччину, де була кількарічна повсякденна скрута й непевне майбуття в таборах для переміщених осіб. Там Валентина Тимофіївна вдруге одружилася з "України завзятим сином", колишнім сотником УНР І. Юрченком. У вірші-присвяті йому вона писала:

В блакитних очах, як небо, –

Ясність мужности і доброти.

Ти ніколи не жив для себе,

Все для інших – такий вже ти.

1950 року подружжя Юрченків перебралося в США, де і прожило півстоліття в Нью-Йорку та Йонкерсі.

Нелегко призвичаювалась Валентина Тимофіївна до нових умов життя. Працювала задля прожитку, турбувалася про дітей, але чимало уваги приділяла і роботі у Спілці української молоді, керувала гуртками в українській громаді.

У ці нелегкі роки "вростання" у новий світ її осяяло літературно-творче натхнення – у віршах і прозі для дітей. Вона – авторка сотень творів дитячої літератури, десятків "дорослих" поезій, повістей, оповідань, новел, розкиданих по різних емігрантських виданнях ("Визвольний шлях", "Молода Україна", "Наш світ", "Віра").

У 90-х рр. XX ст. поетеса часто друкувалася у часописах України "Жива вода", "Соняшник".

Поезія В. Юрченко – це згадки про пережите, жива природа полтавської землі, надії на майбутнє українців на рідній землі, бо таки "воскресла Україна" і "засяє як блакитний в золоті вітраж!".

Проза у В. Юрченко психологічна і сповідальна: герої її творів – земляки, які без знання мови, побуту і традицій вживалися у чужому світі, за морями-океанами. Їх дедалі ставало все менше, а їхні діти ставали тепер "американцями українського походження".

Повість "Очі материнські" (1976) автобіографічна, вона написана на родинній основі. Бажання героїні підтримувати зв'язки з родичами, з якими розділив океан і постійний страх, щоб не нашкодити їм і собі – ось основна фабула твору.