ВІКТОР ПЕТРОВ ("ЛЕЛЕКА")

Люди культури, яких забрала війна. Віктор Петров: «Лелека»: обірваний політ

Віктор Петров («Лелека») народився 19 вересня 1989 року у Львові в родині військовослужбовця та бібліотекарки. Навчався у школі №13, приватній школі-гімназії «Еврика» та в ліцеї «Оріяна». Здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Закінчив військову кафедру Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Розвідка». Ще студентом працював у «Макдональдсі», «Адідасі», згодом – у компаніях «Нестле» та «Софтсерв». Був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа», членом правління громадської організації «Інститут суспільних ініціатив», волонтером фонду «З янголом на плечі». Був співзасновником, продюсером та креативним менеджером «WHAT IF creative studio» та креативної школи «WHAT IF». У січні 2023 року вступив до лав 54-ї окремої механізованої бригади імені Гетьмана Івана Мазепи оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних сил України. Отримав звання «лейтенант». Перед загибеллю виконував обовʼязки командира роти.

Загинув 26 травня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі міста Часів Яр під Бахмутом на Донеччині. Похований на полі Почесних поховань на Личаківському кладовищі.

Посмертно лейтенанта Віктора Петрова нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Також на його честь відкрили меморіальну дошку на стіні факультету міжнародних відносин ЛНУ.

«Він вибрав собі позивний Лелека, казав, тому що вони завжди повертаються до дому, а я йому надіслала маленького лелеку, як оберіг, якого купувала колись в Страсбурзі, це символ Ельзасу, – написала у соціальній мережі мама Віктора Ірена Петрова. – Він би міг поїхати і жити в любому куточку світу, але він народився у Львові і вважав своєю країною всю Україну! Я не змогла зупинити, це був справжній чоловік, якого поважали і любили всі, він не міг стояти осторонь, коли треба було діяти, він обіцяв, що скоро повернеться, і ми надалі будемо мандрувати світом!.. Не їв м’яса, бо шкодував усе живе, здавав кров онкохворим дітям, завжди допомагав усім друзям, жив наповненим життям… Писав щодня: мамулечко, я тебе так люблю, тримайтеся з татом, все буде добре, вже зовсім скоро!! Йому навіки 33, пам’ятайте, яку ціну платить Україна за свободу!!»

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ

Нематеріальна культурна спадщина України* є невід’ємною складовою національної ідентичності та духовного багатства країни. Вона охоплює різноманітні традиції, обряди, знання та вміння, що передаються з покоління в покоління. В умовах сучасних викликів, зокрема російської агресії, охорона та популяризація нематеріальної спадщини набуває особливого значення. Від народної музики та танців до ремесел і гастрономічних традицій, нематеріальна культурна спадщина України відображає багатовікову історію та культурне різноманіття українського народу, слугуючи джерелом натхнення та гордості. Мова піде про роботу ЮНЕСКО в контексті охорони нематеріальної культурної спадщини України.

ЮНЕСКО відіграє ключову роль у збереженні нематеріальної культурної спадщини на глобальному рівні. Організація розробила Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, прийняту в 2003 році, яка стала основним міжнародним інструментом для захисту культурних традицій, звичаїв, знань і навичок, що становлять нематеріальну культурну спадщину. Конвенція визначає нематеріальну культурну спадщину як “практики, уявлення, вирази, знання та навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, які спільноти, групи та, у деяких випадках, окремі особи визнають частиною своєї культурної спадщини”. Вона спрямована на забезпечення того, щоб нематеріальна спадщина залишалася живою та передавалася наступним поколінням.

Крім того, ЮНЕСКО надає технічну та фінансову підтримку державам-учасницям Конвенції для реалізації проєктів з охорони нематеріальної культурної спадщини. Це включає проведення різного роду досліджень, організацію тренінгів та освітніх програм, а також підтримку місцевих ініціатив, спрямованих на охорону живої культури.

З метою охорони живої спадщини, підвищення її видимості, поваги до неї ЮНЕСКО запровадило міжнародні списки нематеріальної культурної спадщини та Реєстр кращих практик з охорони, а саме Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства, Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони та Реєстр кращих практик з охорони нематеріальної культурної спадщини, основна мета яких є забезпечення більшої наочності нематеріальної культурної спадщини, сприяння поглибленню усвідомлення її значення та заохочення діалогу на основі поваги до культурного різноманіття.

Елементи нематеріальної культурної спадщини України у Міжнародних списках ЮНЕСКО.

Петриківський декоративний живопис як феномен української орнаментальної народної творчості (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)

Жителі села Петриківка прикрашають своє житло, речі та музичні інструменти орнаментальним розписом, який відображає місцеву флору і фауну. Це мистецтво багате символікою: півень символізує вогонь і духовне пробудження, а птахи – світло, гармонію та щастя. Розписи оберігають від горя і зла. Мистецтво практикується місцевими жителями, особливо жінками різного віку, і передається з покоління в покоління. Основи розпису викладають у місцевих школах всіх рівнів, і громада охоче навчає всіх зацікавлених. Ця традиція зміцнює історичну і духовну пам’ять та ідентичність громади.

Традиція косівської мальованої кераміки (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)

Традиція косівської мальованої кераміки, яка включає посуд, обрядові речі, іграшки та кахлі, зародилася у XVIII столітті і досягла розквіту в середині XIX століття. Вироби виготовляються з місцевої сірої глини, покритої білою глиною кремової текстури. Після висихання їх розфарбовують технікою дряпання металевою паличкою, утворюючи графічний контурний малюнок, потім обпалюють і фарбують оксидами металів, отримуючи традиційні зелений і жовтий кольори. Основною особливістю косівської кераміки є сюжетний орнамент, який відображає історію, побут, фольклор, вірування та звичаї гуцулів. Кераміка має практичне і художнє значення. Майстри працюють у сімейних та ремісничих майстернях, що є маркером ідентичності громади. Кафедра художньої кераміки Косівського коледжу забезпечує спадкоємність поколінь майстрів і підтримує традиційний технологічний цикл.

Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)

Örnek – українська система символів, що використовується у вишивці, ткацтві, гончарстві, гравюрі, ювелірній справі, різьбі по дереву та розпису. Символи створюють розповідні композиції, які кримськотатарські громади замовляють у майстрів. Геометричні орнаменти переважно використовуються в ткацтві, а рослинні – в інших народних промислах, включаючи розпис на склі та стінах. Загальноприйняті символи включають рослини та дерева, що представляють різні статі та вікові групи. Існує близько 35 символів із унікальними значеннями, наприклад, троянда символізує заміжню жінку, тополя – дорослого чоловіка, тюльпан – юнака, а гвоздика – літню людину. Символи мають захисне значення, їх унікальна кольорова палітра підкреслює символіку. Знання передаються майстрами в родинах і громадах, на курсах вишивання та в університетах.

Козацькі пісні Дніпропетровщини (Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони)

Громади Дніпропетровщини виконують козацькі пісні, які розповідають про війну та особисте життя воїнів-козаків. Традицію підтримують три гурти: “Криниця”, “Богуславочка” та “Першоцвіт”. Пісні співаються для задоволення, що дозволяє співакам зберігати зв’язок з минулим, предками та історією громади. Більшість співаків, як чоловіків, так і жінок, мають 70-80 років і практикують спів протягом усього життя. Вокальні групи діють навколо двох основних виконавців: перший починає співати, другий – підхоплює верхнім голосом, а решта – середніми та нижніми голосами. За відсутності чоловіків жінки імітують низькі голоси. Співаки збираються регулярно і можуть давати концерти. Традиція передається в сім’ях, де молодші вчаться у старших. Однак, безперервність цієї традиції під загрозою через старіння носіїв і відсутність інших джерел знань для нових поколінь.

Культура приготування українського борщу (Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони)

Український борщ – це традиційна страва, приготована на бульйоні з буряком. Існує багато варіантів борщу, який готують у великій каструлі та подають з хлібом або часниковими булочками. Борщ готують переважно жінки, хоча багато чоловіків також готують його як повсякденну страву. Традиція передається в родинах, діти активно беруть участь у приготуванні. Борщ об’єднує людей різного віку, статі та походження, і використовується в обрядових практиках, наприклад, на весіллях. Він оспівується у казках, народних піснях і прислів’ях, будучи маркером стилю життя та ідентичності. Однак, збройний конфлікт у 2022 році поставив під загрозу життєздатність цієї традиції через переміщення носіїв і руйнування традиційного сільського господарства, необхідного для приготування борщу. Незважаючи на ці труднощі, громади по всій Україні об’єдналися навколо цієї страви.

ОЛЕКСАНДР КИСЛЮК

Люди культури, яких забрала війна. Олександр Кислюк: перекладач аскетичної вдачі

Народився в селі Голичівка Корецького району Рівненської області.

60-річний Олександр Кислюк був розстріляний російськими окупаційними військами біля власного будинку 5 березня 2022 року. Закінчив історичний факультет Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1982 році. Поліглот, викладач сучасних іноземних та стародавніх мов. Його перекладами богослужебної літератури користуються в храмах Української православної церкви.

Працював старшим викладачем кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології та права Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Проводив заняття з латини і римського права. Упродовж останніх двадцяти років викладацької і перекладацької роботи написав низку наукових статей і переклав багато класичних творів зі стародавніх і сучасних іноземних мов: давньогрецької, латини, церковнослов’янської, англійської, французької і німецької. Переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», «Повний церковно-слов’янський словник», твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Російський танк поцілив прямісінько в будинок пана Олександра. Чоловік помер від осколкового поранення живота.

Брат Олександра Івановича Кислюк Павло Іванович згадує: «Це було 5 березня. Мій брат сидів у кімнаті, пив каву і розмовляв по телефону, я копав траншею на нашій вулиці і бачив, як пішла колона танків з боку річки Бучанки. Почався обстріл. Я встиг кинути лопату і сховатися за будівлю. Я впав на землю і тільки міг дивитися, куди летить снаряд. Стріляли по сусідньому будинку, зайнялася пожежа. Пальба трохи вщухла, я перебіг до льоху, знову почали стріляти. Увесь цей час я лежав у льосі, коли вийшов, побачив, що горить наша хата. Побачив, що квартирант витягує з пожежі Олександра, і тут почали обстрілювати наш двір. Усе навкруги палає, звідусюди – обстріли.

Коли тіло Олександра витягли з пожежі, його не можна було пізнати. Я заніс його в літню кухню, де він пролежав до 9 березня. За ці дні я викопав потроху яму, щоб захоронити брата. Усе доводилося робити під обстрілами, пригинаючись і з великими перервами, адже земля ще була мерзлою».

Після відступу росіян і звільнення Київщини Олександрове тіло розкопали волонтери. 14 липня 2022 року його перепоховали на ірпінському кладовищі.

Читальна зала Ірпінської міської публічної бібліотеки ім. Максима Рильського, куди частенько навідувався Олександр Кислюк, наповнена сонцем і запахом книжок. Біля муралу зі Сковородою припаркований самокат – ніби доказ демократичних тенденцій установи. Мене зустрічає директорка Олена Циганенко й одразу підводить до стенду зі світлинами, що розповідають історію боїв за Ірпінь. Приміщення бібліотеки теж суттєво пошкодили, але сьогодні про це нагадують лише фото.

«Олександр Кислюк приходив до нас ледь не щодня. Поводився дуже скромно. Годинами щось читав, писав, друкував. Незадовго до війни мені спало на думку сфотографувати його за роботою. Про те, що він знаний вчений і перекладач, ми довідалися, лише коли дійшла звістка про його загибель», – згадує директорка, показуючи мені світлину чоловіка в піджаку й окулярах, з олівцем у руках, що схилився над стосами книжок.

Перекладати Кислюк міг нескінченно довго, бувало, що й по дванадцять годин на день. У вільну хвилину любив брати до рук кишеньковий словник і підкреслювати незнайомі слова, щоб краще запам’ятовувалися. Імовірно, саме за цим заняттям директорка спіймала його просто перед початком великої війни.

«Пан Олександр знав, мабуть, мов зо двадцять і постійно вчив нові, – розповідає мені за кавою Тарас Кулик, друг перекладача. – Французька йому спочатку давалася важкувато. Але, вивчивши латину, він зрозумів, що тепер легко може опанувати будь-яку романську мову».

Повернувшись додому, я шукаю сліди Олександра Кислюка в архівах ютубу. Хочеться почути, як він говорив, побачити, як жестикулював, дивився і усміхався. Натрапляю на етер програми «Чи мертві «мертві» мови?» за 2003 рік, де скромний чоловік із бібліотечного фото, але значно молодший, розповідає про викладання давньогрецької, церковнослов’янської, латини, занурення у стародавній іврит: «Коли я беруся до вивчення інших іноземних мов, то відчуваю дистанцію, бо спершу не знаю історії, культури, мистецтва. Треба спочатку підготувати себе». Таке відчуття цінності контексту, напевно, дала Кислюку історична освіта, здобута в університеті Шевченка.

У двотисячних Олександр Кислюк переклав українською «Політику» Арістотеля й «Коментарі до Арістотелевої Політики» Томи Аквінського (видавництво «Основи»). Засадничий твір давньогрецького філософа, який і сьогодні лежить в основі розмови про політичний устрій, на той момент був уперше витлумачений українською. А перекладу «Коментарів» Томи Аквінського не було навіть російською, яка ще з радянських часів через колоніальну політику значно випереджала Україну в перекладах фундаментальних філософських праць.

У 2021 році він уперше переклав з латини «Історію українсько-польської війни» польського хроніста Самуеля Грондського, що описує визвольні змагання 1648-1658 років та свідчить про актуальні історичні проблеми того часу, зокрема походження козацтва.

Цей переклад вийшов невеликим накладом у сто примірників, – згадує видавець книжки Тарас Кулик. – Пан Олександр дуже швидко продав їх усіх друзям, знайомим і вченим: першоджерела треба всім, а читати латиною вміє далеко не кожен».

Кислюк брався не лише за класичні твори. Перекладав і сучасну філософію, зокрема Сібе Шаапа, нідерланського політика та філософа, і засновника теорії цивілізації Норберта Еліаса, і німецького філософа Карла Ясперса, і багатьох інших.

Заглиблюючись у мови, Кислюк шукав нових підходів до їхнього вивчення. Один із них – спробувати засвоювати мову, як це робить дитина. Такий метод передбачає читання тексту незнайомою мовою і поступове розгадування закладених у ньому смислів. Рівень розуміння раз за разом зростає, з'являється відчуття мови та її логіки.

«Не можна стверджувати, що навіть українську мову ми знаємо досить добре, я її вивчав і вивчаю ціле життя», – розказує Кислюк у документальному фільмі, знятому про нього в кінці дев’яностих.

Біля Свято-Троїцького храму, одного з найстаріших в Ірпені, – зелено і сонячно. Сергій Мірошниченко, клірик ПЦУ і давній знайомий Олександра Кислюка, зустрічає мене усмішкою і запрошує на чай.

«Отак ми зазвичай чаювали в оселі Миколи Будника, одного із засновників Київського кобзарського цеху. Спершу збиралися на Звіринці, а згодом у його помешканні тут, в Ірпені. Хтось майстрував бандури, хтось співав, а хтось приходив поспілкуватися чи послухати», – пояснює клірик.

Із початком великої війни на вулицях і в оселях українців дедалі частіше стали звучати стародавні пісні у виконанні «Хореї козацької». Цей музичний колектив разом з його засновником Тарасом Компаніченком є вихідцями того самого Київського кобзарського цеху. Наприкінці 1970-х років спільнота дослідників, реконструкторів і просто любителів кобзарської традиції постала довкола бандуриста Георгія Ткаченка. Попри репресії кобзарів і бандуристів, він дивом зберіг і передав «слобожанську» традицію рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. В середині вісімдесятих Київський кобзарський цех став неформальним осередком вільнодумства в українській столиці.

Зустрічі київських кобзарів нагадували давньогрецькі бенкети філософів, де замість ліри грали на бандурі. Вони цінували свободу думки і були скромними в побуті. Так само невибагливо облаштували своє помешкання і брати Кислюки, придбавши в середині дев’яностих будинок в Ірпені. Замість меблів – полиці, завалені книжками й паперами. Замість кухні – самотня плита з каструлею борщу.

Свого викладача давніх мов із Київської духовної академії та семінарії Сергій Мірошниченко згадує як людину чуйну, з великим серцем: «Ми читали Святе Письмо різними мовами – грецькою, німецькою… Не було ніякого зубріння, навчання йшло жваво. А якщо хтось помилявся, то Олександр Іванович так умів виправити, що людина навряд чи вже могла зробити ту саму помилку вдруге».

Кислюк переклав з оригіналу фундаментальні релігійні тексти. Саме цими текстами сьогодні ведуть службу в ПЦУ, зокрема в ірпінському Свято-Троїцькому храмі, який після звільнення міста від російських танків нарешті відійшов від Московського патріархату.

Інтерес до розмов на політичні теми з’явився в Кислюків ще з університетських часів. На початку 1980-х група студентів різних факультетів таємно збиралася в художній майстерні у Лаврі. Там точилися дискусії про проблеми нерадянської історії та можливі способи досягнення Україною незалежності. Після спроби підпалу портрета Брежнєва на Хрещатику всіх учасників затримали представники КГБ. Братів Кислюків разом з іншими виключили з університету – «за поведінку, несумісну зі званням радянського студента». У 80-ті таким формулюванням влада часто маркувала так званих неблагонадійних громадян, позбавляючи їх можливостей отримати освіту чи знайти роботу. Через деякий час Олександрові таки вдалося поновити навчання і закінчити університет. А от професійний шлях Павла назавжди було зруйновано.

Дрібний березневий дощ усе ще падав. Разом із Тарасом Куликом ми під’їхали до цвинтаря автівок, розстріляних із тих самих російських танків, часто з людьми, і навіть дітьми, всередині. Зовсім поруч – кладовище, де похований Олександр Кислюк. Орієнтир для нас – ряди синьо-жовтих прапорів, що майоріють на могилах воїнів, полеглих за волю України. Звертаємо праворуч, натрапляємо на дерев’яний хрест із фотографією перекладача. Рушник від поривів вітру закрив обличчя на світлині загиблого. Не змовляючись, кілька хвилин стоїмо мовчки.

«Скромна могила великої людини», – зауважує Кулик. Скромним був і сам перекладач. Ніби античному кініку, Кислюку для життя достатньо було дерев’яної бочки – аби лише туди помістилися його книжки і рукописи.

«У перекладі з латинської canin означає «собака». Тому кініків можна назвати і любителями собак, і дещо подібними до собак у своїй невибагливості. Пан Олександр відповідав цим двом характеристикам – він любив собак, котів, пташок, постійно їх підгодовував, і сам жив невибагливо, ніби та пташка», – розмірковує Кулик.

Робота не обтяжувала, а розвантажувала Кислюка. «У своєму житті не можу обійтися без тієї роботи, яку я роблю, без тих досліджень, без викладання, без перекладів, без набуття знань. Мабуть, це головне – відчуття свободи. Людина повинна бути вільною, щоб вільно реалізувати свої можливості», – розповідає перекладач у документальному фільмі.

На руїнах свого дому Павло Кислюк пригостив мене кавою, яку завбачливо привіз із собою в термосі. Саме за чашкою кави росіяни поцілили в Олександра Кислюка. Разом з ним згоріли його рукописи і його собака. Але не його робота. Вона живе в україномовних літургійних текстах у храмах помісної української церкви, на полицях особистих і публічних бібліотек, в уяві людей, що читають його переклади, в коментарях колег, які критикують, аналізують чи продовжують його справу. А також у світлій пам’яті близьких – про брата, друга, викладача і колегу. Дещицю цієї пам’яті я всотала разом із кавою з Павлового термоса – на місці зруйнованої особистої лабораторії перекладу Олександра, що стала місцем злочину і загубленого життя.

РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».

ЛЮДИ КУЛЬТУРИ, ЯКИХ ЗАБРАЛА ВІЙНА

Люди культури, яких забрала війна. Ірина Осадча: М’який спротив

Ірина Осадча народилася 16 листопада 1966 року в селі Курилівка Куп’янського району Харківської області. У 1986 році закінчила Валуйське педагогічне училище. Від пропозиції залишитися в Росії відмовилась і повернулася в Україну. Понад двадцять років працювала вчителькою в загальноосвітній школі № 4 міста Куп’янська. У 2008 році отримала диплом Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди за спеціальністю «початкове навчання». У 2008 році стала методисткою в Куп’янському міському відділі освіти. 2014 року очолила Куп’янський краєзнавчий музей. За час її роботи майже всі зали реконструювали, а ще відкрили нові експозиції: «Куп’янські знаменитості», «Утворення Куп’янська», «Археологія краю», видали книгу «Купʼянщина в потоці історії» та памʼятні листівки «Купʼянськ тоді і зараз». Загинула 25 квітня 2023 року від російської атаки на Куп’янський краєзнавчий музей. Внаслідок обстрілу загинула також подруга і родичка Ірини Осадчої Олена Водоп’янова, яка теж працювала в музеї. Ірина Осадча похована в Куп’янську.

Куп’янський краєзнавчий музей

Кажуть, коли починається війна і ворог наближається до оселі, люди діляться на три типи: тих, хто тікає; тих, хто бере до рук зброю; і тих, хто готовий жити в окупації. Перше передбачає своєчасний план евакуації. Друге вимагає хоробрості. Третє означає життя в беззаконні і страхові. Найскладніше в останньому – зберегти себе.

Директорка Куп’янського краєзнавчого музею Ірина Осадча загинула 25 квітня 2023 року. Вона пережила окупацію, погрози російських військових, евакуацію сім’ї посеред боїв за звільнення міста . При цьому їй вдалося спочатку заховати від росіян, а згодом вивезти в Харків столітні вишивані сорочки, які зберігалися в музеї.

Не здолавши духу Осадчої під час окупації, росіяни вбили її опісля, поціливши в музей ракетою С-300. Так директорка зберегла експонати, але втратила життя.

Ірина Осадча очолила Куп’янський краєзнавчий музей 2014 року. За десять років її керівництва із занепалого районного культурного закладу він перетворився на один із найцікавіших на Харківщині. «Музей було засновано 1972 року для того, щоб зберігати пам’ять та історію нашого славетного міста», – зазначала директорка на одній з місцевих телевізійних програм за кілька років до вторгнення.

Попри керівну посаду, Ірина Анатоліївна сама любила проводити екскурсії: розповідала про походження назви Куп’янська від наритих місцевими бабаками купок, про місцевий побут, матеріальну культуру, показувала оригінальну карту міста 1902 року, згадувала про життя в Куп’янську корифея українського театру Марка Кропивницького. На одному з відео в соцмережі Осадча власноруч показує дітям з харківської школи-інтернату, як працює стародавній ткацький верстат.

З моменту заснування музею і до останніх днів експонати здебільшого приносили старожитці. Якось місцевий мешканець запропонував забрати з його подвір’я ткацький верстат. Директорка погодилася, полагодила верстат і навчилася на ньому працювати. По одну з деталей довелося їхати аж до Києва, а уроки прядіння брати в старожитців із навколишніх сіл. Зрештою верстат став одним із найцікавіших артефактів музею.

«Килимки клали майже в усіх будинках Куп’янська і Куп’янського району. Досі в бабусь у селах можна побачити такі виткані килимки», – розповідала Осадча харківським школярам. Після такої екскурсії умоглядна фраза про зв'язок поколінь ставала для дітей особистим тактильним досвідом.

«А ще [у музеї] були вишиванки, старовинний жіночий одяг, прикраси, давнє клаптикове шиття, домашнє начиння, колекція глечиків та прасок», – згадує Світлана Рязанова , яка 2017 року ініціювала поїздку харківських учнів зі школи-інтернату до Куп’янська.

«Після відвідин музею я згадав, як прабабуся пряла на веретені з колесиком, влітку виносячи його у двір, – розповідає Андрій Сошников, який приїздив до Куп’янська у відрядження. – Моя мама підтвердила цей спогад, що так несподівано виринув із-під пластів дитячої пам’яті». Особистий інтерес Осадчої до локальної спадщини повертав відвідувачам призабуту власну історію.

За десять років роботи в музеї Осадча нитка за ниткою ткала килимок пам’яті свого краю. Мабуть, відчувала, що така її дія повертає іншим причетність, а разом з тим відповідальність – щонайменше за той невеликий клаптик землі під килимком.

Коли російські військові увійшли до міста, Ірина Осадча не дбала про власну евакуацію. Натомість ховала світлини учасників АТО, які з 2014 року висіли в експозиції музею. Перш за все окупанти розшукували тих, хто раніше воював проти них на сході України.

Зовсім скоро росіяни заборонили Осадчій покидати місто. «Наголосили, що вона медійне обличчя, а тому повинна залишитися. В разі відмови працювати в музеї погрожували відправити в так звану кімнату для роздумів», – розповідає донька загиблої Альона Якутіна. Зі свідчень із деокупованих міст відомо, що в таких кімнатах на людину чекали зовсім не роздуми, а допити і тортури.

«У ті рідкісні моменти, коли нам вдавалося зв’язатися під час окупації, мама стверджувала, що все добре, але на екрані я бачила заплакані очі. Її весь час прослуховували й контролювали», – згадує донька. Проте Осадча не здавалася і знаходила сили та способи зберегти власну цілісність в оточенні ворога.

Їй вдалося заховати не лише фотографії військових та їхній бойовий прапор з підписами бригади, а й старовинні вишивані сорочки з експозиції музею. Ба більше, навіть під час окупації Осадча ходила на роботу у вишиванці і розмовляла куп’янським суржиком. Такими позірно невинними жестами вона живила свою гідність. У місцевій ідентичності Осадча черпала потенціал для м’якого спротиву окупації.

Черговим викликом для директорки стало завдання окупантів організувати свято до дня міста. Проте вигадливість Осадчої і тут не підвела. Цього дня вона роздавала на площі написану українською мовою книжку спогадів «Куп’янщина в потоці історії» та магніти із зображенням міста на тлі жовто-блакитного прапора. Звертаючись до локальної історії, директорка нагадувала містянам, що Куп’янськ – це Україна.

Ірина Осадча добре знала не лише історію краю, а й власне коріння. Вона створила фотоальбом із родинним деревом кількох поколінь. Окрім об’єктів матеріальної спадщини, директорка музею збирала по селах приповідки й казки.

«Моїй трирічній племінниці мама розповідала казку про пиндика. Пиндиковий куп’янською говіркою означає діловий. Сюжет нагадував оповідку про Івасика-Телесика, який перехитрив змію, посадив її на лопату і запік у печі. Ми сміялися, що інші бабусі про колобка дітям розповідають, а мама – про пиндика», – пригадує Альона Якутіна. На жаль, під час ворожої атаки на музей архів казок був знищений.

Серед усіх родинних спогадів знаковою для Осадчої була історія дідуся Григорія. Воюючи в лавах радянської армії, чоловік потрапив у німецький полон. По закінченню Другої світової радянських полонених потягом відправляли додому. Побачивши за вікном рідну Куп’янщину, виснажений і схудлий, Григорій знайшов сили вистрибнути з поїзда. Але вдома чекала інша небезпека. Військових, яким вдалося вижити в німецькому полоні, радянська держава звинувачувала в колабораціонізмі й ув’язнювала. Щоб уникнути такої долі, Григорій перейменувався на Георгія і ніколи не зізнавався, що воював. Можливо, саме ця історія була для Осадчої першим уроком спротиву.

«Відвідини прабабусі та розповіді про минувщину були для нас із сестрою особливим сімейним дійством, – згадує Альона Якутіна. – Зараз я розумію, що так мама прищеплювала нам відчуття зв’язку поколінь, яке ми тепер маємо передати її онукам».

Після звільнення Куп’янська кожного, хто займав будь-яку адміністративну посаду, чекала розмова з правоохоронними органами України. Ірину Осадчу українська держава визнала невинуватою – директорка залишалася в Куп’янську, щоб зберегти музей та його експонати.

Кажуть, сорочки, як після звільнення Осадча евакуювала до Харкова, викликали справжнє захоплення у співробітників обласного музею. Ірина Анатоліївна почала побоюватися, що такі цінні об’єкти після перемоги буде складно повернути у Куп’янський музей.

У день загибелі Осадча планувала вивезти останню партію експонатів із жорстоко обстрілюваного росіянами Куп’янська. На той момент музей був єдиним у районі вцілілим закладом культури. Після його знищення на Куп’янщині не залишилося жодного.

Російська ракета поховала артефакти, які Осадча намагалася врятувати, під руїнами музею – колишньої чоловічої духовної семінарії. Але ні втрата історичної будівлі, ані втрата експонатів не така страшна, як загибель людини, що формувала зв’язки між історією та сучасниками.

Ірина Осадча дала всім урок культури пам’яті, а також показала потенціал м’якого спротиву. Неначе тому пиндикові, їй вдалося перехитрити російську змію і посадити її в піч замість себе. Але змія повернулася з помстою. І забрала найцінніше – життя.

Мар’яна Матвєйчук

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА

Шевченківська премія 2026. 

Публіцистика і журналістика. Концертно-виконавське мистецтво

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта».

Концертно-виконавське мистецтво

• Ткач Юлія (диригентка, художня керівниця Академічного хору ім. П. Майбороди Українського радіо) – медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Олег Криштопа народився 12 вересня 1978 року в Івано-Франківську – український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026).

За освітою – інженер-механік. Закінчив курси ВВС у Львові. У журналістиці з 2000 року. Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. На «5-му» – з перервами з весни 2004 року. Працював у проєкті журналістських розслідувань «Закрита зона». Згодом були розслідування на Першому національному телеканалі в програмі «Попередження», документальні фільми для 1+1, аналітичні матеріали для ТВі, і знову «5-й». З 2010 – сценарист.

З 2021 року автор каналу «Історія для дорослих».

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта» – це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

Документальний роман «Радіо Афродіта» став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Публіцистика і журналістика». Книжка також увійшла до короткого списку «Книга року ВВС-2025». Крім того, видання потрапило до рейтинґу «Найкращі українські книжки 2025 року за версією Українського ПЕН» та опинилося серед фіналістів Національного рейтинґу Укрінформу «Книжковий інфобум–2025».

«Радіо Афродіта» має 288 сторінок, містить текстовий блок та блок із документальними фотографіями. Книжку надруковано на ексклюзивному чисто целюлозному папері Мюнхен полар двома кольорами: текст – чорний, окремі елементи – темно-помаранчеві. Для створення обкладинки використано дизайнерський картон Артлібріс ейр беґ екстрабʼянко покритий захисним лаком. Книжка продається у захисному прозорому термопакуванні.

Видання створене за ініціативи співзасновників і партнерів нашого видавництва адвокатського об’єднання MORIS.

Юлія Ткач народилася 19 червня 1977 в Києві – український хоровий та симфонічний диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Художній керівник та головний диригент Академічного хорової капели Українського радіо. Доцент Кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Народна артистка України, Лауреат Премії імені Миколи Лисенка. Кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва. Член Національної музичної спілки України, член Координаційної ради Хорового товариства імені Миколи Леонтовича.

2002 року закінчила Національну музичну академію України ім. П.Чайковського (клас засл. діяча мистецтв України, професора В. А. Дженкова), диригентсько-хоровий факультет; у 2010 році – асистентуру-стажування кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського (клас Героя України, народного артиста України, професора Є. Г. Савчука); в 2012 році – захистила дисертацію на тему: «Індивідуальний виконавський стиль диригента-хормейстера: теоретичний та практичний аспекти (на прикладі Національної заслуженої академічної капели України «Думка») (науковий керівник – доктор мистецтвознавства, професор В. І. Рожок); в 2020 році – закінчила оперно-симфонічний факультет Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас народного артиста України, професора В. Ф. Сіренка).

У 1998 році як хормейстер Народної хорової капели вчителів «Світоч» (керівник М. Юрченко) та як керівник Студентського хору Національного лінгвістичного університету. Викладала диригування і хорові дисципліни в Київському педагогічному коледжі ім. К. Д. Ушинського (музично-педагогічне відділення) та в Київській середньо-спеціальній музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка.

З 2003 – хормейстер, а з 2010 – художній керівник та головний диригент Академічної хорової капели імені П.Майбороди Українського радіо.

Колектив під орудою Юлії Ткач набув нових мистецьких якостей, відкрив нову яскраву сторінку своєї діяльності, став одним серед кращих колективів України і Європи, що відмічено в більше ніж 80 публікаціях, рецензіях, відгуках про творчу діяльність Юлії Ткач у вітчизняних та іноземних виданнях.

В творчому доробку Ю. Ткач близько 500 високопрофесійних записів до Фонду Українського радіо; близько 600 виступів на концертних майданчиках Києва, України, Європи, світу. Більша частина репертуару – твори сучасних українських композиторів, світова класика; діяльність мисткині направлена на промоцію сучасного виконавського мистецтва в Україні та світі.

Юлія Ткач є автором та диригентом-постановником медіапроєктів Українського радіо та UA:Суспільного за участю Хору Українського радіо, що промотують високе академічне мистецтво для багатомільйонної національної аудиторії.

Юлією Ткач засновано цикли класичних програм на Українському радіо та UA:Суспільному – «ЗУСТРІЧ ЕПОХ», «ПОСТАТІ» та інших.

За ініціативою Юлії Ткач було створено науково-публіцистичний фільм про історію та діяльність Хору Українського радіо під назвою «Молитва над обрієм», режисер Олена Ілляшенко; видано ряд наукових статей; випущено монографію «В ефірі Хор Українського радіо» про історію та сьогодення колективу. Автор – кандидат мистецтвознавства, артистка-солістка хору Тетяна Коробка.

У 2009 вийшов компакт-диск під назвою «Академічний хор ім. П. Майбороди. Диригує Ю. Ткач», а у 2012 році разом із народним артистом України Тарасом Штондою – компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю».

У 2012 році за високопрофесійну діяльністю, самовіддане служінням за для розвитку і збагачення музичної культури України Юлію Ткач було удостоєно звання «Заслужений артист України».

У 2018 році – Лауреат Мистецької премії імені Миколи Лисенка.

У 2019 році – Хор на чолі з Юлією Ткач став Лауреатом Мистецької премії імені Миколи Леонтовича.

У 2024 році Юлія Ткач удостоєна звання «Народний артист України».

Національна премія України імені Тараса Шевченка (2026).

«За крок до Перемоги» – це культурно-мистецький та медіапроєкт, що висвітлює творчість українців під час війни, зокрема цикл пісень та мистецькі роботи. Проєкт спрямований на підтримку бойового духу, вшанування сучасних героїв та фіксацію історичного моменту боротьби. Він включає хорові композиції, відеоматеріали та мистецькі цикли, що відображають шлях України до перемоги.

НАЦІОНАЛЬНА ПРЕМІЯ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026

Шевченківська премія 2026 – оголосила лавреатів

Національна премія України імені Тараса Шевченка заснована 1961 року. Вона є найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Кожного року може бути присуджено не більше семи Національних премій, а нагородити особу можна один раз за життя. Присуджує відзнаку президент України на підставі рішення комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відбір претендентів на премію триває кілька місяців та має три тури, по завершенню яких переможців нагороджують саме 9 березня.

У Києві відбулася церемонія вручення Шевченківської премії. Національна премія імені Тараса Шевченка є найвищою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва.

Цьогоріч Шевченківська премія відзначає ювілей – 65 років із дня заснування. Загалом номінацій 13. Повний список лавреатів оголошено в указі Президента України.

Під час урочистої церемонії були оголошені такі лавреати Шевченківської премії 2026:

Література. Проза

• Павло «Паштет» Белянський (роман «Битись не можна відступити»)
• Юрій Щербак (книжка «Мертва пам’ять. Голоси і крики: книга підсумків і пророцтв»).

Література. Поезія

Не присудили. У короткому списку були:

• Гук В’ячеслав – книга поезій «Кримський літопис»;
• Бик Олексій, книга поезій «# Приголосніголосні»
• Павлюк Ігор — книга поезій «Танець Мамая».

Літературознавство і мистецтво

• Авраменко Олеся – низка мистецтвознавчих науково-популярних творів з авторської серії «Accent» – чотири книги «Білокур», «Приходько», «Тістол»;
• Сергій Тримбач – книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта»;

Кіномистецтво

• Павло Остріков – фільм «Ти – космос».

Театральне мистецтво

Оксана Дмітрієва за:

• вистави «Вертеп», «Жираф Монс» Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва;
• виставу «Буря» Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької;
• виставу «Медея» Івано-Франківського національного академічного театру імені Івана Франка.

Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів

• Тетяна Гаук, Олена Грозовська, Михайло Кулівник, Катерина Лісова, Дар'я Подольцева – виставковий проєкт «Алла Горська. Боривітер»;
• Валерій Сахарук – культурно-мистецький проєкт «30х30. Сучасне українське мистецтво».

Декоративно-прикладне мистецтво

• Ігор Мацієвський – мистецький проєкт «Народжені у вогні».

Фотомистецтво

• Олена Гром – фотопроєкт «Вкрадена весна».

Візуальні мистецтва

• Назар Білик – «Меморіал українським розвідникам», серії скульптур «Збурений простір» та «Сплав».

Концертно-виконавське мистецтво

Юлія Ткач за:

• медіапроєкт «За крок до Перемоги»;
• мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох»;
• концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Музичне мистецтво

Олексій Скрипник за:

• хоровий концерт "Катарсис" для мішаного хору a cappella на канонічні тексти;
• симфонію №3 «Галина» для скрипки й симфонічного оркестру.

Зазначимо, що цього року премію не присудили в категоріях «Поезія» та «Дизайн». Кожен переможець премії отримав диплом, почесний знак та грошову винагороду 484 480 гривень.

ЯРОСЛАВ САВЧЕНКО

Люди культури, яких забрала війна. Ярослав Савченко: П’єр-романтик

Ярослав Савченко народився 26 лютого 2001 року в місті Нетішині Хмельницької області. Навчався на історичному факультеті Київського національного педагогічного університету імені М. Драгоманова. У 2022 році, вже захищаючи Україну в лавах ЗСУ, заочно вступив на магістратуру. У 2016-2018 роках грав у театрі молодіжного народного театру «Маски» (Нетішин). Із 2018-го став актором аматорського театру «Вавилон» (Київ), де зіграв у таких виставах: «Ромео та Жасмин» (роль: Син), «Голгофа» (роль: Іоад), «Чернетки» (роль: Ідеал), «Катрін» (роль: Дюпре), «Свято зірки» (роль: Принц), «Блаженний острів Саватія Гуски» (роль: П’єр), «Під прицілом тиші», «Кароль». Із перших днів повномасштабної війни Росії проти України разом із другом, також актором театру «Вавилон», Антоном Прасоленком Ярослав долучився до Сил територіальної оборони, боронив Київ. Захищав Україну у складі 7-ї роти 207-го батальйону 241-ї бригади Сил тероборони ЗСУ. Згодом став солдатом мінометного взводу мінометної батареї військової частини А7376. Ярослав загинув 28 квітня від рук російських окупантів поблизу населеного пункту Васюківка Донецької області, рятуючи побратима. У січні 2024-го Ярослава посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Серце болить» – промовляє шеврон на грудях ставного плечистого чоловіка. Під метр дев’яносто, густа борода, губи міцно стиснуті, погляд зосереджений, невелика зморшка проглядається у міжбрів’ї. На фото, зробленому на початку 2023-го, – захисник Ярослав Савченко, котрий з перших днів повномасштабної війни боронить Україну. Якщо побачити Савченка вперше на цьому фото, нізащо не здогадатися, що йому тільки-но виповнилося 22. «Ярик змінився зовні – став більшим, змужнів», – кажуть Дмитро Афанасьєв, Іванна Руденко, Ольга Дунебабіна, Ярославові друзі-актори з театру «Вавилон», на сцену якого хлопець виходив із 2018-го по 2022 рік.

Усі, з ким я спілкувалась про Ярослава, говорять, що він непорушно вірив у справедливість, беззаперечно захищав рідних та близьких, приходив на порятунок тим, хто цього потребував. Загинув мінометник Савченко, рятуючи побратима. Це сталося 28 квітня 2023 року на Донеччині. У січні 2024-го Ярослава посмертно було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Я дуже боюся, що, коли буду старим, то, якось відпочиваючи, усвідомлю, що нічого не досяг, не зрозумів, що не був сміливим, коли потрібно було», – написав у своєму щоденнику Ярик Савченко 2018 року. В той період він, 11-класник школи в містечку Нетішин, що на Хмельниччині, саме готувався до вступу в університет. Якийсь час Ярослав вагався між акторством та історією, та все ж обрав науку про минуле, бо був переконаний: лише вивчаючи, аналізуючи та роблячи висновки з раніших подій, можна збудувати гідне майбутнє України.

У 2022 році, перебуваючи у лавах ТрО, Ярослав вирішив стати педагогом. «Він хотів навчати дітей у школі, – розповідає Наталія Савченко, Ярославова мама. – Уже під час служби у ЗСУ продовжив навчання в магістратурі. Ярик не був зобов’язаний воювати, бо ще вчився, однак не піти у військо просто не міг». Тож із перших днів війни Савченко та його найкращий друг, теж актор театру «Вавилон», Антон Прасоленко долучились до київської ТрО (Антон Прасоленко помер 30 березня 2023 року у Київському військовому шпиталі внаслідок поранень, які отримав на Бахмутському напрямку).

Побратим Савченка Юрій Терентьєв пригадує, що дипломну хлопець приїхав захищати просто з фронту. Дуже радів, що і роботу представив гідно, і в університеті його зустріли як героя. Юрій познайомився з Ярославом на початку повномасштабної війни у київській ТрО. Жартома вони називали себе «Берковецькі антизомбі» на честь історичної місцевості одного з районів Києва – саме той напрям захищав підрозділ тероборони, в якому служили Савченко і Терентьєв. «Коли Ярослав та Антон прийшли до нас, це були дві дитини. Часом просипали чергування. Вони не могли дивитися, коли хтось пив розчинну каву, казали: «Викинь це – зварю нормальну», – сміється Юрій. До лютого 2022-го Савченко і Прасоленко, окрім того, що обидва грали у театрі «Вавилон», ще й разом працювали баристами у кав’ярні.

«Уже після того, як росіян вибили з півночі України, нас передислоковували у місця, що на той момент були більш небезпечними, запитували, хто готовий. Хлопці не мали сумніву, що йдуть далі, – згадує Юрій. – Ярослав та Антон дуже змужніли і фізично, і морально. Згодом Ярослав почав вчитися на мінометника, добре себе показав – прицільно стріляв, не боявся виходити на позиції».

Під час служби Ярослав з Антоном фотографували побут, побратимів, природу. Вже після загибелі хлопців трупа театру «Вавилон» зробила зі світлин друкований календар на 2024 рік, назвавши його «Моменти життя». Наклад був розпроданий, а всі кошти спрямували на потреби ЗСУ, зокрема для підрозділів, у яких воюють актори «Вавилону». «Для кожної людини, яку я дуже сильно люблю, у мене в серці є окреме місце, ніби окремий стілець», – писав у своєму щоденнику Ярослав. Видається, що він і досі робить те, що для нього було непорушною цінністю, – захищає своїх та своє.

«Чи я щасливий? Так, мій друже! Життя прекрасне! ВАВИЛОН!» – зачитує із зошита Ярикові слова його мама Наталія.

Хоч Ярослав і обрав професію історика, театр лишався його великою любов’ю. Із 16 років він виходив на сцену в Нетішині, згодом – у Києві, коли вступив до Національного педагогічного університету імені Драгоманова. У «Вавилоні» Савченко зіграв у восьми виставах. Улюбленою роллю був П’єр Кирпатенко з постановки «Блаженний острів Саватія Гуски» за мотивами п’єси Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Ярослав навіть узяв собі позивний "П’єр" у війську.

За сюжетом, Гуска мріє видати заміж своїх сімох дочок, але гідним нареченим бачить лише одного – молодого студента П’єра, адже той поділяє його зневагу до більшовиків. «Ярослав наділив цього персонажа такими ж романтичними якостями, які мав сам», – згадує Савченків друг із театру Дмитро Афанасьєв. «П’єр Ярика був романтичним настільки, що це не відповідало ані персонажу, ані обставинам, ані Кулішеві, – додає режисерка та художня керівниця «Вавилону» Ірина Савченко. – Однак у Ярославовому виконанні П’єр-романтик виявився дуже органічним, тому вирішили представити персонажа глядачеві саме таки». «Ярослав хотів показати на сцені справжнє кохання, світлі почуття. Таким він був: бажав, щоб у світі не було нічого поганого», – ділиться Іванна Руденко, акторка та партнерка Ярослава по виставі «Блаженний острів Саватія Гуски».

Йому дуже важко давались негативні персонажі – ті, що не відповідали світлому амплуа хлопця. «Відчувалося внутрішнє протистояння, Ярослав опирався, дратувався. Зрештою він грав, бо як актор мав пробувати себе в різних ролях», – розповідає режисерка.

Однак Ярославові колеги згадують одну ситуацію, в якій хлопець добряче випустив пару. Якось вирішили навести лад за сценою, де назбиралось багато непотрібних речей, зокрема радянської атрибутики. «З яким задоволенням він ламав усі ці міртрудмаї!» – всміхається Ірина Савченко.

Найголовніше, що Ярославу, як і багатьом іншим акторам, дав аматорський театр «Вавилон», – це своїх людей, опору, спільноту, місце, де себе можна проявити, де завше підтримають.

«Чи правильно я живу? Який мені обрати шлях? Поки думаю над цим. Але хочу займатися тим, що я люблю. Коли мене не буде, після мене залишиться те, що було у мене в серці», – писав у своєму щоденнику Ярослав у 2018 році, коли долучився до київського аматорського театру.

Савченко обожнював художників-імпресіоністів. Діана Марусич, з якою Ярослав був знайомий ще з дитинства – обоє ходили в художню школу в Нетішині, але найбільше спілкувалися в останні місяці перед загибеллю хлопця, – пригадує, скільки радості йому принесла віртуальна екскурсія художньою виставкою. Діана зняла на відео експозицію однієї львівської галереї та, змонтувавши під музику, надіслала Ярикові.

Загалом музика була з Ярославом постійно. Серед артистів, котрих часто слухав, – Billy Idol, KRUTЬ, «Ницо Потворно», Едіт Піаф, Френк Сінатра, Девід Бові. У Ярославовому стилі було відповісти на повідомлення, надіславши пісню. І композиція зазвичай підсилювала настрій, доповнювала думки, резонувала з емоціями тих, кому адресована мелодія. Ярослав відчував своїх людей навіть на відстані. Виконавці «Лад» (Владислав Почебула) та Анна Матвійчук присвятили Ярославові пісню – "П’єру". Наприкінці кліпу можна побачити дитяче відео Ярика з домашнього архіву, а також почути голос Савченка, котрий зачитує вірш Сергія Жадана, – читання української поезії було ще одним із десятків захоплень молодого захисника.

«Син визначився зі своїми цінностями ще в школі: на першому місці для нього була духовність, на другому – держава, на третьому – сім’я. 24 лютого зранку він написав мені: «Мамо, не хвилюйся, зберігай спокій, почалася війна. Але ми виженемо окупантів з нашої землі, все буде добре», – розповідає Наталія Савченко. – Мене тримає думка про те, що Ярик був вірний собі від самого початку і до кінця».

«Мені вже не подобається один-єдиний чорний із цілого спектру кольорів. Я знаходжу красу та вишуканість у кожному. Мені вже не подобається якийсь один тип людей. Я знаходжу красу та особливість у кожному. Раніше я дивився на своє відображення в дзеркалі й бачив лише недоліки. Зараз я бачу Ярослава – цілісного» (запис Ярослава Савченка в анкеті на заселення у колівінг, Київ, 2020 рік).

Устинова Ганна

ЄВГЕН ГУЛЕВИЧ

Люди культури, яких забрала війна. Євген Гулевич: сучасний мислитель

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року у Львові. Згодом разом з батьками переїхав у Калуш, де навчався у Калуській загальноосвітній школі № 2. 1995 року вступив на факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Закінчивши навчання (2000 рік), працював журналістом у виданнях «Експрес» і «Поступ». Упродовж 2000–2002 рр. навчався в міжнародній вищій школі інтерпретації та перекладу художніх і науково-гуманітарних текстів «Перекладацька майстерня» під керівництвом Марії Габлевич, яка діяла при Центрі гуманітарних досліджень ЛНУ. 2003 року став одним із перших студентів Експериментальної магістерської програми з культурології та соціології ЛНУ ім. Івана Франка, співпрацюючи водночас із Центром гуманітарних досліджень. Захистивши магістерську роботу з культурології (2005), далі займався художнім і науковим перекладом, редагуванням, мистецькими й дослідницькими ініціативами у згаданому Центрі. Володів іспанською мовою.

Згодом, упродовж 2010–2015 рр., очолював його. У 2019-му став співавтором виставкового проєкту «Ангели».

Доробок

Автор культурних та критичних публікацій; збірника статей, який присвячений українській письменниці Соломії Павличко. Займався проєктом «Історії літератури», в якому сповна проявив свої здібності.

Переклав українською мовою книги письменників Хосе Луїса Раміреса «Існування іронії як іронія існування», Рея Бредбері «Щось лихе насуває», Рафаеля Шактера «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» (головний редактор), Ніла Дональда Волша «Розмови з Богом».

Співавтор культурно-мистецьких проєктів, зокрема – «Свято музики», «My future heritage», «Pinzel AR», «Ангели» (2019, під керівництвом Павла Гудімова), «Агора», «Суміжність» (2021). Один із співавторів документального фільму «Випчина. Село одного дня» (2019).

Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ, де отримав професію кулеметника та оперував німецьким MG-3. Брав участь у звільненні Херсонщини. Був двічі поранений на фронті, але щоразу добровільно повертався у стрій. 31 грудня 2022 року Євген Гулевич, позивний «Художник», загинув під Бахмутом від кулі російського снайпера. Тривалий час 47-річного молодшого сержанта вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише наприкінці березня 2023 року.

10 квітня 2023 року Євгена Гулевича поховали на Марсовому полі у Львові. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади.

Вшанування пам'яті

У жовтні 2023 року став одним з героїв фотовиставки «Честь. Мужність. Шляхетність» Львівського національного університету імені Івана Франка.

16 травня 2024 року під час відкриття Lviv Media Forum прозвучала багатоканальна аудіовізуальна інсталяція «вагоме невимовне», яка присвячена Євгенові Гулевичу.

Спогади

Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу, – так згадують Гулевича ті, хто працював та спілкувався з ним. «У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова і у надро сонця!» стремів він слідом за Богданом-Ігорем Антоничем, упорядкуванням збірки якого, зокрема, займався

Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000–2002 роках Гулевич пройшов вишкіл «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у згаданих проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором.

Гулевич складно пояснював складні речі. Часто стишував голос, провокуючи співрозмовників вслухатися, вдумуватись у суть сказаного. У дискусіях із колегами викристалізувалася культурологічна тріада «антропос – топос – тропос», тобто «людина/особистість – місце/середовище/культурний контекст – ідея/метафора/спосіб буття», довкола якої Гулевич вибудовував свої проєкти.

Високий худорлявий юнак із пильним поглядом кудись за горизонт, – таким описує один із перших спогадів про Євгена Гулевича Наталія Бабалик, його колега з Центру гуманітарних досліджень. Молодий Гулевич мав довге фарбоване волосся, зібране у хвостик. Під час навчання в університеті він створював враження загадкової особи, що, здавалося, постійно себе випробовує. Гулевич міг ходити взимку в самій футболці і штанах, гартуючи тіло і дух. Або несподівано перестати говорити тижнями – не зі зневаги до людей довкола чи ментального неспокою, а заради особистого досвіду, який він згодом описав у дослідницькій роботі про мовчання в культурі.

Друзі згадують його як людину, що вміла не лише допитуватися, але й вслухатися. Мовчати – це теж діяти. Дієслово – Гулевичів топос. Ідеться про мислення, що може виявитися тілесним, і розум, що може бути відчуттям. Вчування у світ, людей, війну було його особистою практикою, якою він радо ділився. Можливо, ідея записувати звуки війни постала від бажання почути тишу між її шумами.