Термін "біженці" з'явився в між народно-правовому вжитку після Першої світової війни, під час якої тисячі людей покидали країни (переважно їх громадянства) через переслідування, надзвичайні обставини, воєнні дії чи були вислані зі своїх країн за розпорядженням військової або цивільної влади. Ще більших масштабів цей процес набув під час Другої світової війни, що змусило держали впритул зайнятися вирішенням проблем таких осіб.
У рамках ООН створюється Управління Верховною комісара у справах біженців (статут Управління схвалено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V) від 14 грудня 1950 р.). укладається Конвенція про статус біженців від 25 липня 1951 р., а згодом приймається Протокол стосовно статусу біженців (набрав сили 4 листопада 1967 р.). Певні кроки було зроблено й на регіональному рівні (заходи в рамках ОБСЄ, Конвенція про специфічні аспекти проблем біженців у Африці 1969 р. та ін.).
Під біженцями розуміються особи, які покинули свою країну внаслідок зовнішньої агресії, окупації, іноземного панування, подій, які серйозно порушили публічний порядок у країні в цілому чи в її окремій частині; через стихійні лиха природного характеру (засухи, землетруси, повені і т. п.), через руйнування матеріальних основ їхнього існування; через наявність об'єктивної небезпеки переслідувань за расовою, національною ознаками, у зв'язку з належністю до певної соціальної групи чи політичними або релігійними переконаннями.
Конвенція 1951 р. закріплює за біженцями такі самі права, як і за іноземцями, якщо для них не передбачений більш сприятливий статус. Зокрема, біженцям надається національний статус у сфері деяких соціальних прав (плата за працю, початкова освіта, виїзд за межі країни, користування медичними послугами, засобами масової інформації тощо).
В Україні статус біженців визначається Конституцією, Законом "Про біженців" (1993 р.) та іншими нормативно-правовими актами. За біженцями закріплені права на освіту, охорону здоров'я, судовий захист, здійснення культурних і релігійних заходів, на оплату праці, пенсії та ін.
