ДМИТРО ТЬОМКІН

Він створив музичний супровід до сотні американських фільмів. Імениті голлівудські режисери один поперед одного запрошували музиканта до співпраці. Його твори звучать і нині. Квентін Тарантіно у своєму скандальному кіні “Безславні виродки” на початкових титрах використав музику цього композитора, яка була написана ще в 1960 році для стрічки “Аламо” Джона Вейна. Чотири “Оскари”, шість “Золотих глобусів”, “Легенда Американської Музики” – це все про нього, про Дмитра Тьомкіна, нашого земляка з Полтавщини.

Дмитро з’явився на світ 10 травня 1894 року у Кременчуці в єврейській родині. Батько хлопчика був лікарем, мати викладала гру на фортепіано. Саме вона навчила сина основам гри та нотній грамоті. Талановитий і здібний хлопчина вже в тринадцять років вступив до Петербурзької консерваторії, де його наставниками були найкращі педагоги того часу. Проминуло кілька років, і Тьомкін вже самотужки заробляв собі на життя. Спочатку він акомпанував під час виступів Тамарі Красавіній (балерині) та Максу Ліндеру (знаменитий актор французької комедії). Окрім того юнак озвучував грою на роялі німі фільми.

Та невдовзі Санкт-Петрербуг охопила революційна хвиля. Дмитро пережив повалення царату, період Тимчасового уряду й встановлення більшовицького режиму. У 1920-му Тоьмкін взяв участь у масштабному музичному проєкті “Штурм Зимового палацу”. До цього дійства було залучено тисячі виконавців, серед яких тільки музикантів налічували понад пів тисячі. Але Дмитро розумів, що при новій владі в нього не буде можливостей для вільного творчого розвитку. Тому вирішив перебратися до свого батька, який вже давно розлучився з матір’ю музиканта, одружився вдруге й мешкав у Німеччині.

У Берліні Тьомкін займався творчістю, писав різноманітну музику, від легких сучасних мотивів до класики – етюди, вальси, марші. Окрім того, брав уроки у Ферруччо Бузоні (італійський композитор, піаніст, диригент і музичний педагог), виступав із концертами у Берлінській філармонії. Разом із другом-піаністом Міхаєлем Карітоном Дмитро вирушив на гастролі в Париж.

У столиці Франції Тьомкін потоваришував зі співаком Федіром Шаляпіним. Той розповідав музиканту про США, про те, що там можна отримати чималі гонорари за виступи, і що американський слухач ласий до европейської музики. Невдовзі Дмитро отримав від бродвейського театрального магната Моріса Геста запрошення на фортепіанне турне.

У 1925-му Тьомкін разом із Карітоном опинилися у США. Друзі разом акомпанували балетній трупі. Там Дмитро познайомився з танцівницею Альбертіною Раш, стосунки з якою спочатку переросли в роман, а завершилися весіллям пари у 1927 році. Відтоді шляхи з Карітоном розійшлися – Дмитро подався з дружиною в турне з “Американським балетом”. Зовсім скоро він уже музичний директор й аранжувальник трупи. Того ж року музикант дав два великі сольні концерти, де окрім сучасних творів виконував і власні композиції. Альбертіна своєю чергою ставила дорогі музичні постановки, у “Рапсодії в стилі блюз” Тьомкін зіграв головну фортепіанну партію. За рік Дмитро з дружиною відвідали Париж, де українець виступив у Національній опері. А далі знову концертне турне Сполученими Штатами. Але це були останні гастролі, адже крах 1929-го на Волл-стріт зачепив і музикантів.

Та немає злого, щоб на дороге не вийшло. Дмитро Тьомкін отримав запрошення взяти участь у голлівудському кіні. Подружжя перебралося до Каліфорнії і зосередило свою діяльність на музичних звукових фільмах, які тільки-но почали з’являтися.

Взимку 1929-го у Нью-Йорку відбулася прем’єра балетної трупи Альбертіни Раш, музичний супровід до якої писав Тьомкін. Саме дружина розповіла дирекції кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer про видатний талант чоловіка. Ті, прослухавши музику Дмитра, доручили йому озвучити два нові номери Раш. Зрештою вже восени того ж року українець підписав контракт на два зі знаменитою студією.

У 1931-му Тьомкін уже співпрацював із компанією Universal для створення “Resurrection” (американська адаптація роману Льва Толстого “Воскресіння”), що стало першою спробою в немузичному кіні. Після Дмитро повернувся у Нью-Йорк, де написав музичний супровід до п’єс, мюзиклів, але вони так і не були поставлені.

Дмитро Тьомкін повернувся у Каліфорнію. Там на нього чекала постановка “Аліса в країні див” від Paramount. Дмитру доручили написати й аранжувати музику та пісні до великої кінострічки. Наступним став фільм “Загублений горизонт”, який приніс славу та визнання українцю. Відтепер його всі знали як майстра створення масштабних симфонічних проєктів. Його музика навіть під час діалогів у фільмах міняла діапазон і якнайкраще підлаштовувалася під тембр актора, усе це створювало неперевершену й невіддільну гармонію тексту та звуку. Цей супровід отримав навіть номінацію на Оскар.

ЧУХРАЙ ОЛЕКСІЙ

На сесії міської ради депутати ухвалили рішення про нагородження відзнакою «Почесний громадянин Полтавської міської територіальної громади» 85-річного композитора Олексія Чухрая. За це проголосували 27 депутатів.

Живе у Полтаві класик української сучасної пісні Олексій Іванович Чухрай. Створені ним пісні мають могутню силу народних.

Народився він 1939 року в селі Нижня Ланна Карлівського району на Полтавщині. Батько його, Іван Чухрай, віртуозно грав на скрипці й був найпочеснішим гостем на весіллях та святах, дід також відомий на всю округу скрипаль.

Ще в ранньому дитинстві Олексій зачаровано поринав у дивовижний світ звуків, що оточували його. Він був мрійником і слідопитом. Завжди і в усьому намагався дійти істини, пізнати таїни природи. Господь подарував хлопцю абсолютний слух, тому грати він навчився напрочуд швидко і міг зіграти будь-яку мелодію, один раз почувши. Першим вчителем Олексія став сліпий музикант із Федорівки – Микола Коваленко. Вже в старших класах юнак створював імпровізації – замальовки майбутніх пісень.

Згодом вступив до вечірньої музичної школи у Полтаві по класу баяна й успішно її закінчив.

Однак з першого разу вступити до музичного училища Олексію не вдалося. Отож довелося служити в армії. Службу він проходив в оркестрі Полтавського артилерійського училища. Якось молодий солдат у газеті «Известия» побачив вірш А.Кронгауза «Я влюбился в некрасивую» і написав на нього музику. Так народилася перша пісня Чухрая. Він наважився послати ноти в одну з військових газет. Незабаром отримав відповідь, де було сказано, що у нього є хист, але потрібно ще багато працювати, щоб писати справжні пісні. Стандартна відписка. Багатьом початківцям вона відбиває бажання творити, але з Олексієм цього не сталося. Він дав собі слово, що обов'язково напише таку пісню, яку надрукують у газеті й виконуватимуть зі сцени.

Служба в армії підходила до завершення, а мрія вступити до музучилища не полишала Олексія. Та на заваді став диригент військового оркестру, який був членом приймальної комісії: не хотілося музкерівникові розлучатися з талановитим баяністом. Однак після того як Олексій заграв, ні в кого з решти членів комісії не піднялася рука поставити солдату нижче оцінки "відмінно". І все ж в училище його зарахували кандидатом. Може, знову втратив би Олексій Іванович дорогоцінний рік, якби його гра на випускному вечорі курсантів артилерійського училища не сподобалась секретарю обкому партії. Хлопець попросив його про допомогу, і той дав відповідне розпорядження директору музучилища. Так Олексій став навчатися і викладати у вечірній музичній школі. Він з головою поринув у роботу.

Знайомство з професійним поетом-піснярем Андрієм Пашком було знаковою для Олексія Івановича подією. Від нього молодий композитор дізнався про канони пісенного жанру і написав пісню на слова А. Пашка "Перший сніг", яку на початку 70-х років надрукувала газета "Зоря Полтавщини". Пашко опікав і захищав музиканта-початківця, познайомив із відомими поетами і композиторами, зокрема із референтом Олександра Білаша Валерієм Польовим, який на десятиріччя став наставником Чухрая, суворим критиком і другом. Олексій Іванович натхненно працює і заочно закінчує консерваторію. В його піснях «Ворскляночка», «Берізонька» фольклорно-обрядовому циклі «Дівич-вечір» вчувається неповторна мелодика народної пісні з сокровенними дівочими мріями, теплим подихом рідної землі...

В 1974 році він написав пісню «Моя Полтава» – без сумніву, вагомий здобуток композитора, яку на урочистостях з нагоди 800-ліття міста виконав Йосип Кобзон у супроводі джаз-оркестру Леона Аганезова «Время». Вона стала візиткою Полтави і на конкурсі в Москві була визнана кращою.

Понад двадцять пісень Чухрая виконала Раїса Кириченко, з якою його поєднувала дружба і творча співпраця. Такі з них, як «Дівочий сон», «Доля у нас – два крила», «Синьоокі солов'ї», «Мамина пісня», «Святий вечір», любить слухати і співає вся Україна. А "Молодичку" вважають народною.

Талант Олексія Чухрая – багатогранний. У 1974-му він створив ансамбль народної музики «Карусель» – лауреат міжнародних фольклорних фестивалів у Болгарії та Італії. За путівкою ЦК ВЛКСМ «Карусель» побувала на БАМі та об'їздила великі будови колишнього СРСР, пів-Європи аплодувало майстерності музикантів і співаків колективу.

Відомо, що вчитель славиться своїми учнями. Олексію Івановичу є ким гордитися. За роки педагогічної діяльності в Полтавському музучилищі ім. М. Лисенка він виховав понад сто баяністів. Лауреатом міжнародного конкурсу в Клінгенталі став Дмитро Шаршонь. Золотий диплом міжнародного конкурсу баяністів-акордеоністів пам'яті В.Золотарьова у Владивостоці здобув Олександр Литвиненко. Лауреатами міжнародного конкурсу «Золотий акордеон» визнано Олександра Романенка та Богдана Чубика.

Не можна не згадати перше і єдине кохання Олексія Івановича – Валентину Михайлівну, з якою він живе душа в душу більше сорока років. Дружина – перший слухач і вимогливий критик, відвідує найвідповідальніші концерти чоловіка.

Олексій Іванович не терпить кон'юнктури, свято береже традиції народного мистецтва, глибоко переживає кризу сучасної української естради, йому боляче спостерігати, як на яскраві вогні шоу-бізнесу злітаються, мов нічні метелики, пісні-одноденки. Відсутність смаку – звичне явище серед молоді. Концерти народної пісні, самодіяльних народних ансамблів збирають все менше глядачів.

Заграйте ж, маестро, на баяні, розвійте сум, щоб серцю захотілося співати! Хай частіше лунають ваші пісні, стоголосим хором звучить над Україною «Диво всепрощенної любові». Хай пісня робить нас добрішими!

МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ

«Леонтович від А до Я» – книга, з якої навіть дорослі довідаються чимало

«Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – так починається одна з найвідоміших різдвяних пісень світу. «Спробуй наспівати її в будь-якій країні Європи, у США чи Канаді, Аргентині чи Бразилії – мелодію одразу впізнають», – розповідає на сторінках ілюстрованого видання «Леонтович від А до Я» авторка Оксана Лущевська. В Україні ми називаємо цю пісню просто «Щедрик». У світі її знають як Carol of the bells. Її виконують на сцені вже понад століття.

Оформлена у патріотичних кольорах, книга «Леонтович від А до Я» покликана якнайкраще познайомити нас з відомими українським композитором Миколою Леонтовичем. Ви знайдете тут не лише біографічні відомості, а й кумедні історії з життя, маловідомі факти й чимало цитат автора славнозвісного «Щедрика».

До прикладу, чи знали ви, що під час навчання в семінарії Микола захопився аранжуванням народної музики? Саме тоді, на сільському ярмарку Білоусівки, він почув кант «Почаївській Божій Матері». За двадцять років перекладений на французький манір кант «Notre D`ame de Pochaiv» спричинив справжній фурор у Парижі, де був виконаний під час гастролей Української Республіканської Капели.

Ця книга дає змогу скласти уявлення про вдачу митця та дізнатися про ролі, у яких Леонтович побував впродовж свого життя – батько, чоловік, син та учень. «Бажаю вам удачі. Ви йдете на вічне святу і вічний труд», – часто казав співакам Микола Леонтович, котрий попри час зберігся у пам’яті багатьох як вчитель та музикант.

Історію про те, як хлопцю з родини церковнослужителів вдалося стати видатним композитором, доповнює чимало документальних світлин. Ілюстраторка Христина Валько проробила неймовірну працю, вплітаючи їх у художнє оформлення видання «Леонтович від А до Я».

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2024: ПЕРЕМОЖЦІ

9 березня виповнилося 210 років із дня народження Тараса Шевченка. Його  називають нашим пророком, Великим Кобзарем і українським генієм.Вже який рік поспіль його поезії є для нас орієнтиром, а сила його думок постійно надихає нас до боротьби, особливо в умовах великої війни росії проти України.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Кожного 9 березня починаючи з 1961 року в Україні присуджують найвищу офіційну творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва – Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Список лауреатів опублікували на сайті Комітету премії, посилаючись на Указ Президента №143/2024.

Володимир Зеленський під час церемонії нагородження лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка 2024 року заявив: «У час війни, навіть більше, ніж у час миру, ми усі маємо пам'ятати, що культура має значення, і люди культури мають значення. Усі, хто промовляє про Україну, озвучує те, що на серці, зберігає все через що ми йдемо, відроджує те, що могло бути забутим, але оновлене, дає людям сили, дає людям емоції. Я дякую кожному і кожній, хто живе не тільки для себе, хто дбає про людей і всю нашу державу».

Лауреати Шевченківської премії:

У номінації «Література»

Дмитро Лазуткін – поет, телеведучий і військовий за книгу поезій «Закладка»

Ярина Чорногуз – філологиня, бойова медикиня та розвідниця за книгу поезії «[dasein: оборона присутності]»

У номінації «Публіцистика, журналістика»

Євген Малолєтка, Mstyslav Chernov та Василиса Степаненко за серію журналістських матеріалів про облогу Маріуполя (репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування та фільм «20 днів у Маріуполі»). Ці матеріали зібрала журналістська група під час облоги росіянами Маріуполя навесні 2022 року. Вони були єдиними представниками міжнародних ЗМІ, завдяки яким світ дізнавався правду про знищення росіянами цивільного населення українського міста.

У номінації «Музичне мистецтво»

Джзамала – співачка. Нагороду присудили за її альбом «Qirim» – музичне дослідження фольклорної спадщини кримських татар;

Кармелла Цепколенко – композиторка за кантати «Читаючи історію» за поезією Оксани Забужко, «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?» за поезією Сергій Жадан , Дуель-Дует для скрипки та контрабасу, Симфонію № 5.

У номінації «Театральне мистецтво»

Іван Уривський, Тетяна Овсійчук, Сусанна Карпенко за виставу «Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У номінації «Візуальні мистецтва»

Андрій Єрмоленко за серію робіт «Ukrainian resistance // Український опір».

Водночас цьогоріч Шевченківську премію не вручали в категоріях «Кіно» і «Літературознавство і Мистецтвознавство».

«Установити на 2024 рік розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка 429 тисяч гривень кожна», – йдеться в указі.

«РІЗДВЯНА НІЧ» – ПЕРША УКРАЇНСЬКА ОПЕРА, АВТОРИ ЯКОЇ ПОЛТАВЦі

ЗНАТИ РІДНЕ, ЩОБ ГОРДИТИСЯ

В лютому 1873 року в газеті «Киевлянин» з’явилася стаття «Нове явище в мистецькому житті Києва». Автор привертає увагу читачів до нової опери уродженця Полтавщини, 30-річного Миколи Лисенка, як до відрадного явища національного мистецтва. Оцінюючи позитивно і дуже кваліфіковано музичні характеристики дійових осіб опери, автор статті робить висновок про музику та її автора: «Хто знайомий з його музикою до «Кобзаря» Шевченка, той знає, скільки непідробної свіжості, почуття й вірності народному духові можна сподіватися від створюваних ним мелодій ліричного та епічного характеру… справжнє поле діяльності його – не уроки, які він дає на фортепіано, і не навчання хорів до концертів, а композиторство на грунті народної малоруської мелодії».

До речі, «лібретто цієї опери, написане М. Старицьким, [уродженцем Полтавщини, двоюрідним братом М. Лисенка] на основі оповідання М. Гоголя, має досить високу літературну вартість», – писав І. Франко.

Нарешті з’явилася афіша: «В пятницу, 25 января 1874 года, в Городском театре господами любителями драматического искусства и музыки будет поставлена в первый раз «Різдвяна ніч», малороссийская опера в четырех действиях. Текст по
Гоголю Старицкого, музыка Лысенко. В декорациях, костюмах и вообще в обстановке будет соблюдена этнографическая точность».

Київська публіка, яка чекала постановки опери майже цілий рік, зустріла її з тріумфом. Усі чотири вистави, що відбулися в січні і лютому 1874 року, пройшли з аншлагом. Стільці ставили, де тільки можна було, всі проходи були зайняті слухачами, яким не вистачало місць. Від величезної кількості публіки гасли лампи в люстрах. Щасливі власники квитків ставали предметом загальної заздрості, скрізь тільки й розмов було, що про нову оперу молодого композитора-полтавця.

Виконання опери було визнано чудовим. Незважаючи на те, що в усіх ролях (крім Пацюка) виступали аматори, їхнє виконання визнали бездоганним навіть ті, хто умовляв Лисенка відійти від «хохлаччини».

Подаємо відомості про деяких виконавців ролей. 

Партію Вакули виконував Олександр Олександрович Русов (1847–1915) – відомий український публіцист, етнограф, який певний час жив і працював у м. Полтаві. 

Слухачам дуже подобався його звучний і приємний тенор.

Дружні, сердечні стосунки між Русовим і Лисенком збереглися до смерті композитора. Русову Лисенко «завше грав і наспівував свої пісні, – писала С. Ф. Русова. – Русов був для Миколи Віталійовича одним з найулюбленіших виконавців, а для Русова не було більш улюбленого композитора. Для влаштування концерту Лисенкові Русов не жалів ні часу, ні труда, де б він його не упорядковував – чи в Чернігові, чи в Петербурзі, чи в Полтаві. Русов краще, ніж хто інший, оцінював усю національну вартість музичного скарбу, утвореного Лисенком».

Партію Оксани співала Ольга Олександрівна Лисенко (1850-1930) – дружина композитора. Походила вона з полтавської поміщицької родини О’Коннорів, далеких родичів Лисенків. Ще підлітком дівчина чарувала всіх своєю вродою, приємним голосом. Дуже любила співати українських пісень, захоплювалася оперою.

В ролі Пацюка виступив Станіслав Іванович Габель (1849–1924), уродженець Черкащини, який тільки що повернувся з Італії. Добре володіючи українською мовою, обізнаний з життям та побутом українського села, з історією України, Габель створив образ справжнього козака, що відповідав задумові авторів опери – Миколи Лисенка (1842–1912) і Михайла Старицького (1840–1904). 

Партію Грицька виконував студент Київського університету, в майбутньому український історик і письменник, академік Орест Іванович Левицький (1848–1922), уродженець Полтавщини. Він дуже захоплювався музикою Лисенка. У спектаклях 1874 року Левицький відзначався як своїм голосом, так і грою. «Він дійсно дав постать полтавського першого парубка, верховодаря на сільських вечорницях, «березу» у співах сільської «вулиці», чи в колядуванні.

О. І. Левицький самим своїм натуральним поводінням на кону, немов би самим тембром свого свіжого «парубоцького» голосу оживляв народні сцени «Різдвяної ночі», – писали критики.

Про решту виконавців біографічних даних майже не збереглося. 

1874 рік – час постановки на київській сцені опери М. В. Лисенка «Різдвяна ніч» – за своїм мистецьким і громадським значенням став роком становлення української професіональної музики. 

УКРАЇНСЬКИЙ ПІАНІСТ І КОМПОЗИТОР ПЕТРО СЕЛЕЦЬКИЙ

У Пирятинському районі Полтавської області на лівому березі річки Гнила Оржиця лежить мальовниче старовинне село Малютинці. Уперше його згадано в Іпатіївському літописі 1139 року.

Це село подарувало світові кількох видатних особистостей, життєдіяльність яких досі цікавить дослідників і краєзнавців. На їхньому тлі виокремлюється постать Петра Селецького. Походив він із стародавньої української родини, родичами якої були Свічки, Лукашевичі, Лизогуби. Батько, дід і прадід матері Селецького Марії Дмитрівни уродженої Вакулович, були значковими товаришами, а пра­прадід Семен Вакуленко, мірошник пирятинського млина і козак Пирятинської сотні, у 1696 році брав участь у поході па Азов.

Далекі предки Селецького по батьківській лінії ще ХVІІ першій половині XVII століття займали різні військові посади у Запо­різькій Січі. Батько – Дмитро Петрович під час навали Наполеона воював у складі партизанських загонів Фігнера та Сеславіна і закінчив війну в чині генерал-майора. Він був завзятий аматор музики, мав у своєму маєтку власний оркестр і хор з кріпаків. Власний оркестр і хор мав також дядь­ко П. Д. Селецького П. Я. Лукашевич. Мати Марія Дмитрівна непогано грала на фортепіано. Отже, Селецький змалку ріс у му­зичному оточенні.

Перші уроки музики давала йому мати, а дальшу музичну ос­віту він здобув у приватному пансіоні в Харкові. У 1835 році Селецького влаштували на навчання у Вище цивільне училище в Петербурзі. У Петербурзі Селецький продовжував свої заняття з фортепіано, водночас вчився грн на віолончелі.

З 1837 до 1841 року Селецький вчився у Київському універси­теті, після закінчення якого викладав кримінальне право у Рішельєвському ліцеї в Одесі. Тут Селецький увесь вільний час присвячував музиці. В домапшіх гуртках він виконував фортепі­анні твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона.

Під час навчання у Київському університеті, а також в Одесі Селецький почав займатися гармонією. Спробував свої сили і в композиції – написав і видав кілька фортепіанних п’єс.

У 1842 році, вже будучи студентом Берлінського університету, Селецький удосконалював свої знання з гармонії у Адольфа Маркса і фортепіанну гру у 3. Тальберга.

У Берліні Селецький потоваришував з Лістом. "Нема чого и казати, – згадував Селецький, –  я прикипів до нього всією душею. Ліст примусив мене зіграти деякі з моїх творів, потім "Патетичну сонату" Бетховена і на закінчення йою фантазію з "Гугенотів". Техніка у вас непогана, – сказав він, гра досить чиста, а головне, приємна, але через ваші аленькі руки ви ніко­ли не будете піаністом-віртуозом, у вашій грі надто оагато жі­ночності й сентиментальності; вона не позбавлена поезії та милує слух, але в ній немає захоплення, енергії, драматизму".

Як видно з цього відгуку Ліста, музична творчість Селецького була близька до творчості композиторів-дилетантів першої поло­вини XIX століття.

Дещо пізніше, у Лейпцігу, Селецькпй консультувався у Мен­дельсона, потім у Дрездені брав уроки у Рейсігера – з шструментовки і у Доцауера з контрапункту. Незабаром він пройшов курс оркестровки й фуги. Там же написав він свою першу симфонію, яку охарактеризував так: "Перша частина Allegro agitato містить у собі оригінальний мотив, якому я намагався падати європей­ського характеру; друга Andante соп moto – суто в російському дусі і нагадує одну з великоруських пісень; третя Scerzo, Alleg­ro – мінорна, але грайлива.., потім Finale, Allergo – не багата на музичні ідеї, але старанно опрацьована й оздоблена контрапунк­том". Невдовзі симфонію було виконано: один раз під керуван­ням Рейсігера, другий – під керуванням автора. Вона дістала схвальну оцінку за гармонізацію і контрапунктичну майстер­ність.

У 1844 році Селецький приїхав до Киева, де зайняв посаду чи­новника секретного відділу у канцелярії генерал-губернатора. У Києві він написав другу симфонію. В 1860 році у концерті Штейнграбера було виконано увертюру Селецького, яку М. А. Ясінський описав так: "...Цілісність твору, може, й не вражає ори­гінальністю, проте залишає приємне враження".

У 1845 році Селецький познайомився в Яготині з Т. Г. Шев­ченком. Слухаючи вечорами, як гарно грає на фортепіано Петро Селецький, Варвара Рєпніна запропонувала йому написати оперу. Шевченко взявся написати лібрето. Героєм сюжету обрали Мазепу. Біо­графія Мазепи давала можливість використати найрізноманітніші музичні елементи народної творчості – української, російської, шведської та польської. Проте запланованого, що так гарно починалося, реалізувати не вдалося.

Яблуком розбрату стала мова майбутнього твору. Варвара Рєпніна й Шевченко ратували за рідну, українську, а Петро Селецький хотів, щоб лібрето було написане офіційною російською. Мовляв, Шевченко володіє нею не гірше, ніж українською, просто стає в позу. По-різному потрактували й значущість постаті Мазепи. Запальному Шевченкові це, звісно ж, не сподобалося.

Трапився й ще один прикрий випадок. Шевченкові натякнули на його селянське, кріпацьке походження. Після цього він начебто зовсім розлютився і незабаром виїхав з Яготина. На цьому їхні стосунки з Петром Селецьким майже припинилися. Навіть попри те, що обидва якийсь час працювали у Київській археографічній комісії.

Потім Шевченка за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства ув’язнили, він був на Уралі на засланні. А Селецький у цей час робив чиновницьку кар’єру: працював цензором, виконавцем особливих доручень, очолював комісії, отримав чимало державних нагород та почесних звань.

Вінцем кар’єрного зростання стало призначення його київським віцегубернатором при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові, а потім предводителя дворянства Селецький мав мало вільного часу для повсякденного керівництва справами Київського відділення РМТ, але як голова дирекції він обстоював перед вищою адміністра­цією Києва та урядом господарські інтереси відділення та обра­ний ним напрям діяльності.

Так сталося, що, виконуючи службові обов’язки, він навіть відправив Шевченка після повернення того із заслання під поліцейський нагляд до Києва. Звісно, після цього про будь-яке приятельство чи дружбу не йшлося.

Петро Селецький – автор увертюр, двох симфоній, одна з яких у 40-х рр. XIX ст. виконувалася в Дрездені.

У 1863 р. один із організаторів Київського відділення Російського музичного товариства, його перший голова (впродовж 10 років).

Відомостей про композиторську діяльність Селецького в період його роботи в Київському відділенні РМТ немає. Але відомо, що друге зібрання першого сезону 22 грудня 1863 року відкривалося виконанням увертюри Селецького.

ЛИСЕНКО МИКОЛА

Микола Лисенко – не тільки геніальний композитор, а й гідний високої поваги громадський діяч, бо цілий свій вік віддавав свій талант і працю українству, брав активну участь в українському громадському рухові. Протягом усього життя він займався збиранням народних пісень, і по праву вважається одним із найвизначніших музичних науковців-фольклористів України.Бібліографічний покажчик буде цікавий для поглиблення знань на уроках музичного мистецтва, літератури для позакласної роботи, краєзнавців, бібліотекарів, а також небайдужих до мистецтва і широкого кола читачів.

«Його музика Україну берегла»: до 180-річчя від дня народження М. В. Лисенка: біобібліографічний покажчик / упоряд. Т. Базир; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара. – Полтава, 2022. – 32 с.

КОХАННЯ МИКОЛИ ЛИСЕНКА

"Любить значит уважать; уважать и верить –

синонимы не верить человеку, значить

перестать его любить".

М. Лисенко

Головним коханням для Миколи Лисенка завжди була музика – саме їй він присвятив своє життя. Але в житті композитора важливу роль зіграли три його музи.

Перше кохання

Про перше кохання Миколи Лисенка залишив спогади письменник Михайло Старицький. На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. І потім співатиме їхній витвір, бо має добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:

Дай хоть единое лобзанье

За наш сердечный мадригал!

Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах – червоний комір із золотим шиттям – подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама – господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.

У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться,– зізнавався потім Старицький, – бо кокетка сказала: "Досить! Більше – якщо заслужите!» Але лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", – пише Михайло Старицький.

Перша дружина композитора Ольга О'Коннор

Батьки Ольги О'Коннор – першої дружини композитора – поміщики шотландсько-французького походження. Її предок – виходець з ірландії: під час наполеонівських війн доля занесла його в Україну, тут він одружився з українкою, дочкою полтавського поміщика Стороженка, пізніше шлюби "обукраїнювали" родину.

Жили неподалік Лисенків – у Миколаївці, с. Фрунзівка (Троїцьке) Глобинського (Кременчуцького) району на Полтавщині. Вона була троюрідною племінницею Миколи Лисенка. Яку він знав із дитинства, і була молодшою за Миколу на десять років. Судячи із спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною.

"Мы были по соседству помещиками с. Де-Коннорами. Настья Де-Коннор была из роду Лысенко, приходилось моему отцу двоюродной племянницей. А сам Александр Александрович Де-Коннор был товарищем моего отца по военной службе в Кирасирском военного ордена полку. Друзья они были закадычные. Ольга была их старшая дочь… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отьезда за границу в Концерваторию. Собственно, две мною интересовались: Ольга Де-Коннори Катя Гревс и много уделяли мне внимания. Обе провожали меня на параход… Тоскуя по родине. Я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации. Я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился… Обвенчали нас, отпразновали "бучне весілля". Это была громадная свадьба: панів!!!... слуг!!! Музика… бал до 8 утра!" – згадував історія свого першого кохання М. Лисенко у 1908 р.

Про щирість захоплення молодого Миколи своєю першою Ольгою свідчать його листи: "…Писал Оленьке Де Коннор и тете и послал им карточки. Чем же Ольга, бедненькая, хворает? Настья Николаевна пишет,что крепко изменилась. И грудь побаливает у нее будто бы…" (березень 1868 р.).

Отже, у липні 1868 року Микола Віталійович повінчався з вісімнадцятирічною Ольгою О’Коннор. Після одруження молоді Лисенки поїхали в Лейпциг.

25-річной юнак присвячує своїй коханій перші романтичні проби пера:

Як стисне душу сум,

А серце туга та журба,

Я з дому мов з тюрми тікаю.

Ти думаєш, то втіхи я,

А чи людей шукаю?

Ні, Лесенько, тебе шукаю я!

Свою молоду і кохану дружину Микола Віталійович оточив турботою та увагою. Вона стала не тільки музою композитора, а й вірною помічницею у справах. Друзі так і називали цю нерозлучну пару "Коля-Оля".

Микола Віталійович разом з Ольгою Олександрівною часто виступали з благодійними концертами. Так, у Кременчуці вони дали концерт на користь міської жіночої школи. Але тут довелося їм зіткнутися з реакційними колами. Лисенко писав Драгомановим 20 жовтня 1877 р.: "Мерзенна я вам скажу, буржуазія полтавська, за дуже-дуже малою вилучкою. Забагніло, засмерділося, і земство те – паскудні чиновники…".

Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей.

Із книги "Микола Лисенко у спогадах сучасників" згадка Валерія О’Коннор-Вілінського про сім’ю: "Не було міцної держави в їх подружньому житті. Коли розвіялося рожева мряка першого закохання, воно стало виявлятися все визначніше. Микола Віталійович був тривкіший в своєму почуванні до дружини. Крім того, він цінував ту естетику, що оточувала їх спільне життя, цінував старі родинні зв’язки, але не мав у своїй дружині справжнього друга".

Судячи з усього, сильний нервовий зрив у Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. Микола Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально.

Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати "винних". А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки.

"… розлучилися ми друзями і поклялися одне одному, що та тінь у подружньому житті, яка назавжди розірвала нашу спільну нитку, буде відома лише Ользі та мені. Не допитуйся, друже, навіть тобі не скажу. Цим би я образив насамперед Ольгу, а вона мені була вірною дружиною, щирим товаришем. Розділяла зі мною і прикре горе, і скупу радість багато років. Скільки допомагала вона мені в скруті і життєвих незгодах. Сказати про неї бодай слово погане чи півслова, я… завинив би прикрим гріхом…" (із книги Є. Товстухи "Микола Лисенко").

Вважають, що романс "Коли розлучаються двоє" на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О'Коннор.

Коли розлучаються двоє,

За руки беруться вони,

І плачуть, і тяжко зітхають,

Без ліку зітхають сумні.

З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми,

Той сум, оті тяжки зітхання

Прийшли до нас згодом самі!

Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.

Друга дружина (цивільна) Ольга Липська

Другою його дружиною стала знову Ольга – з чернігівського роду Липських. І ось знайомство відбулося. Це була Ольга Липська, донька відставного полковника, родом із поляків, котрий оженився на одній з чернігівських дворянок. Ольга прекрасно малювала й була дуже здібною до музики. Вона полонилася грою Лисенка. Батько Ольги запитав Миколу Віталійовича, чи не міг би він узяти її до себе в учениці. Лисенко відповів згодою. Але знайомих Липські в Києві не мали, і Лисенко запропонував поселитися Ользі в себе на квартирі. Наприкінці квітня батько Ольги привіз її у Київ до Лисенка. Олю поселили в окремій великій кімнаті. Вони дуже успішно займалися музикою. Ольга багато грала, а потім вони гуляли у чудовому садку біля біля будинку. 9 травня в день Миколиних іменин ранком вони зустрілися у вітальні. Їхні погляди спалахнули. Микола дивився закохано, а потім не витримав і притис її до себе. Велика хвиля нових почуттів кохання підхопила Лисенка і понесла...

Наближалися літні канікули. Олі пора було повертатися у Чернігів. Яка тяжка була розлука. Вони простилися, приховуючи сльози, дали обіцянку зустрітися в серпні. Восени Ольга Липська знову приїжджає із Чернігова до Лисенка на іншу квартиру.

"...через рік вона стала його відданою дружиною. Дуже скромна, вона деколи лише на пробах акомпанувала його хорові. Вона берегла Миколу Віталійовича як найдорожчий скарб, як улюблену дитину, яка справді зовсім за себе не дбала. Була йому другом, поділяла всі його думки й усіх дітей – 5 їх було – виховала в щиро українському дусі..." (із спогадів М. Старицького).

До консерваторії вона так і не вступила. Ольга Антонівна Липська, стала його громадянською дружиною. П'ять років Микола Віталійович вів подвійне життя.

Із листа М. В. Лисенка до О. А. Липської від 16 серпня 1878 р. "Дорогой мой, искренний, незаменимый друг, Ольга Антоновна! Свое первое письмо к вам в Петербург я отправил на прошлой неделе в среду по условленому адресу – в музыкальный магазин Басселя (Невский проспект, где гостинница Бель-Вю), До Востребования. До сегодняшнего вечера я был все время, со времени нашей разлуки, как в чаду, не зная, не ведая, где Вы, что с Вами".

За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано.

Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства – семеро дітей (п'ятеро вижили).

Діти Лисенка:

• Катря (1878) – померла немовлям.
•  Богдан (1879) – помер малим.
•  Катерина (1880-1948) – закінчила музичну школу Лисенка, піаністка, акомпаніатор й після смерті батька очолила його школу, фундатор нотного відділу бібліотеки ім. Вернадського. Її чоловік – художник-пейзажист із Полтави Віктор Леонідович Масленников, учень польського митця Яна Станіславського.
•  Галина (1883-1964), у заміжжі – Шило, працювала в Музично-драматичній школі, клас вокалу та фортепіано.
• Мар'яна (1887-1946) – піаністка, педагог, закінчила Московську консерваторію, працювала у Києві та Львові.
•  Остап Лисенко (1885-1968) – музикознавець, вчився в Петербурзькій консерваторії. У 1914-1916 роках керував хором при клубі "Родина", у 1941-1942-му – Київською музакадемією, брав туди багатьох хлопців, які потрапили в полон або підлягали вивезенню в Німеччину, і тим їх рятував.
• Тарас Лисенко (1900-1921) – грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Помер, очевидно, від тифу.

Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними.

Із листа до О. А. Липської від 27 липня 1979 р. [Миколаївка]: "Дать имя свое ребенку, не значит только выкрикнуть другому, десятому, что она моя дочь. Для этого нужно сперва произвести целую смену жизни, Ольга Антоновна, и начать новую. Надеюсь, Вы это понимаете и не иначе, как и я, понимаете".

Ольга О'Коннор – вінчана дружина – надала всі необхідні свідчення та документи, щоб Микола Віталійович міг "усиновити" своїх дітей.

Долю Ольга Антонівна обрала для себе самостійно, свідомо згодившись все своє життя бути служительницею учителя музики – Миколи Лисенка. Ольга Липська мусила довгий час виборювати собі визнання і право голосу в колі чоловікових друзів і родичів.

У 1900 році після народження Тараса померла 40-річна кохана дружина, і виховання дітей М. Лисенко взяв повністю на себе. У цей важкий час поруч з ним були його родичі Старицькі. І сьогодні у Києві на Саксаганського є двір, де стоять три будинки літерою П, у них жили: родина Лисенків, у іншому – Старицькі, у третьому – Косачі. Всі вони разом виховували дітей, проводили дозвілля.

Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей – жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням смерті Ольги Антонівни, але документального підтвердження цього факту немає.

Інститутка

"...Дні перегорталися, як перегорталися нотні аркуші безкінечно довгого концерту. Вже стомилися пальці, що вистрибують по клавішах. Аж ось посеред нотних аркушів він побачив такі знайомі очі. Боже, що це? Видіння? Ольга?! Тут посеред класу, де так багато шляхетних дівчат, Микола Лисенко зупинив гру, уважно глянув поверх нотного зошита, що стояв на роялі. Це була вона і не вона. Лисенко рвучко встав із-за інструмента, вийшов із класу і швидко пішов по коридору. Нотний зошит вислизнув із рук і розсипався по сходах. Микола Віталійович нахилився зібрати ноти, а до нього підбігло декілька дівчат, щоб допомогти. І тут він відчув ніжний дотик її руки. Це була Інна Петрівна Андріанопольська, 20-ти річна студентка інституту шляхетних дівчат...". Так вони познайомилися.

ЗУБ ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ

Український поет, прозаїк, педагог, композитор, митець, член Національної спілки письменників України, Заслужений працівник культури України, Відмінник народної освіти, лауреат літературної премії ім. М. Коцюбинського та В. І. Полевика

Зуб 

Петро Григорович

Народився Петро Зуб 22 листопада 1932 року в с. Ковалівці Шишацького району на Полтавщині у хліборобській сім'ї.

З дитинства чудово малював, співав, грав на багатьох інструментах, що й визначило його життєвий шлях. Закінчивши семирічку, вступив до Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. Його однокурсником і другом був Микола Кондратюк – у майбутньому відомий український співак. Поет відвідував літературну студію при редакції "Зоря Полтавщина" – тут було надруковано у 1949 р. його перший вірш "Лісосмуги садимо в степах".

Навчаючись у класі домри під орудою чудових педагогів Г. Замая та А. Сідака, водночас опановував вокал, хоровий спів, духові інструменти. Тоді ж захопився фольклористикою.

Тяжке життя в повоєнні роки змусило хлопця у вільний від навчання час працювати на будівництві. Згодом разом із М. Кондратюком він бере участь у концертах. 

По закінченні училища 1951 року деякий час був методистом обласного Будинку народної творчості, розгорнув широку роботу в царині збирання народних пісень. Десятки перлин записав від своєї мами Наталки Михайлівни та від дядька Івана Миколайовича Діденка. Викладав музику та співи у Великосорочинському педучилищі ім. М. В. Гоголя, де він знайомиться з Танею Бедратою, котра згодом стала його дружиною. Після служби в армії знову повернувся на викладацьку роботу в Гадяцькому культурно-освітньому училищі.

Зі спогадів дружини: "Я була комсоргом училища, а Петро Григорович мав доручення від педколективу допомагати мені. Через рік його призвали в армію, ще через рік я закінчила училище й мусила три роки відпрацювати в Луганській області. Та ми не поривали зв'язку й листувалися. Писали один одному мало не щодня – аж поки не побрались. У любові й злагоді ми прожили 53 роки."

Пісенність його творів приваблювала композиторів. Микола Донець, зокрема, написав пісню "Наш край" (Розцвіла над ставом), яку свого часу співала вся Україна і яка стала народною. Не менш популярною була пісня "Закохалася" цього ж композитора, а Пантелеймон Малиненко написав на текст П. Зуба "Полтавський вальс".

Його пісні є в репертуарі багатьох художніх колективів України. Вони виконувались також в Росії, Білорусі, Молдові, Чувашії, Польщі, Болгарії, Франції та ін. 

Попрацювавши завідувачем секції музики Глухівського педінституту, здобувши вищу освіту в Київській консерваторії ім. П.І. Чайковського, Петро Григорович 1961 року переїздить до Чернігова. Працює старший викладач, а потім доцент Чернігівського педінституту ім. Т. Г. Шевченка, де 20 років завідував кафедрою музики та співів.

Сповнений сил і енергії він багато вільного часу віддає творчій роботі: пише вірші, прозові твори, складає музику, малює художні картини. Його твори публікує республіканська преса. А в столичному видавництві "Веселка" майже підряд в 1975, 1977 і 1979 роках вийшли дитячі книжки "Зоряний баштан", "Золотинка", "Жайворонки".

Згодом у Чернігові видає дві збірки пісень "Голубе Полісся" та "Пісня дзвоника". У них, Петро Григорович, виступив як поет і композитор. Він написав музику як до власних пісень, так і до поетичних творів чернігівських та київських авторів. Друкував також багато збірок оповідань та віршів для дітей та дорослих. Він зібрав і опрацював багато народних пісень на Полтавщині, Сумщині й Чернігівщині, низці їх дав сценічне життя.

В редакційно-видавничому відділі обласного управління по пресі з'явилися нові книжки поезії і прози Петра Зуба "Царина душі моєї" (1992), "Рід" (1993),"Не прокляни себе" (1994), "Початок дорог" (1995), у видавничому агенстві "Псьол" (смт Шишаки Полтавської обл.), збірка "Хай ще зозуля кує" (1997) та інші.

У 1998 році вийшла ще одна поетична збірка Петра Зуба "Доля". Майже сто поезій, зміст яких узагальнюють розділи "Межа", "Диво", "Обрій", "Акварелі", "Соната кохання".

П. Г. Зуб – член Національної спілки письменників України з 1998 року. Твори його перекладалися на російську, білоруську, чуваську, польську мови.

У творчому доробку П. Зуба нариси краєзнавчого змісту, в яких він розповідає про відомих діячів життям та діяльністю, пов'язаних з Чернігівщиною. Згадує Полтавщину, славить "каштановий Чернігів", запам'ятав ніжний "ранок у Карпатах".

У 2000 році вийшла книга "Золота спадщина", в якій автор висвітлює життєвий та творчий шлях одного з найталановитіших хормейстерів, фольклористів Чернігівщини В. І. Полевика.

Сотні концертів, творчих вечорів, авторських зустрічей подарував Петро Зуб разом із професійними та самодіяльними артистами, літераторами слухачам та читачам у різних містах і селах України.

В одному з останніх віршів він зізнавався, що любить Полтавщину, "як пісню мамину, в святі слова обрамлену…"

В 2005 році Петро Григорович побував на батьківщині. На той час письменник переніс два інфаркти й два інсульти, та все ж таки наважився сісти за кермо автомобіля. Він ніби відчував, що це буде остання зустріч із милою його серцю Полтавщиною.

Погостювавши в Ковалівці, збиралися їхати до рідних дружини у Кременчуцький район, коли раптом стався третій інсульт. Його врятували лікарі Шишацької ЦРЛ.

Потяглися довгі місяці одужання. Петро Григорович почав ходити, проте рухався йому було дуже важко. Та найгіршим лихом для письменника була втрата зору. Адже він не уявляв свого життя без творчості й продовжував писати. Напружуючи хворі очі користувався лупою, дрібним бісерним почерком мережив на папері рядки своїх творів. Остання книга, яку встиг написати й видати П. Зуб, – повість "Дан і Леля" (2007), до цього побачили світ повісті "Грім", "Бас" та ін.

20 жовтня 2007 року Петра Григоровича не стало.

Почуттям доброти і любові перейняті та осяяні багато творів поета і композитора Петра Зуба. Глибоко й органічно відбились у них також мистецька простота, невимушеність і щиросердечність. Образно кажучи, визначальним у творчості нашого земляка стало те, що до певної міри було і є визначальним для всього його життя, оточення, в якому зростав і формувався як людина й митець. Від книжки до книжки голос письменника набирав нових барв і тонів.

Література в нашій бібліотеці:

1. Дятлов В. О. Зуб Петро Григорович (22.11.1932, с. Ковалівка Шишацького р-ну Полтав. обл. – 2007) – письменник. чл. НСПУ (1998). Літ. премія ім. М. Коцюбинського (1995) / В. О. Дятлов // Енциклопедія Сучасної України. – К., 2011. – Т. 11. – С. 17–18.
2. Матяшова З. Поет, письменник, педагог / З. Матяшова // Полтавський вісник. – 2008. – 17 жовт. – С. 23.
3. Не стало автора "Полтавського вальсу" : [П. В. Зуб, уродженець с. Ковалівка Шишацького р-ну] // Зоря Полтавщини. – 2007. – 24 жовт. – С. 4.
4. Літературна Україна. – 2007. – 8 листоп. – С. 2.
5. Петро Зуб // Письменники України: біобібліографічний довідник. – К., 2006. – С. 152.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КОМПОЗИТОР ДМИТРО ТЬОМКІН

 

ЛУЦЕНКО ДМИТРО ОМЕЛЯНОВИЧ

Дмитро Омелянович Луценко – видатний поет, автор популярних, улюблених народом пісень, ніжний і трепетний лірик. 

"Мене часто називають поетом ліриком, поетом-піснярем, і я вважаю, що це найвища оцінка моєї творчості, бо в пісні – душа народу, а українець без пісні, як круглий сирота".

Дмитро Луценко

Секрет Дмитра Омеляновича криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа, в маминій пісні і батьковій праці, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт.

Народився 15 жовтня 1921 року в селi Березова Рудка на Полтавщинi у багатодітній селянській родині. Про своє дитинство Дмитро Луценко згадує: "…Пам'ятаю себе від маминої пісні, бо щоб не робила, – чи на городі, чи в саду… й коли йшла в поле на полоття довжелезних ланок колгоспних буряків чи кукурудзи, й коли занадто перевтомлена верталася назад, – усе співала бідна трудівниця… Пісня допомагала їй витримувати те каторжне життя. Мені аж в грудях пече, як згадую її згорьовану долю: 1933-го не витримав батько, наприкінці цього ж проклятого померла старша сестра Ярина, а мене голод загнав під землю – в шахти Донбасу".

Писати поезії почав іще в школі.

Одразу після голодомору 1932-1933 років підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі. 

У 1938 році стає студентом Київського гідромеліоративного інституту. 

У 1940 році призваний до лав Червоної армії, служив прикордонником на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном). Після початку окупації військами Німеччини та її союзників західних регіонів СРСР – автоматник розвідувальної роти. Був тяжко поранений і контужений, став інвалідом 2-ї групи.

У повоєнні роки працював у редакціях газет "Сільські вісті", "Молодь України", був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. У "Сільських вістях" познайомився зі своєю майбутньою дружиною, присвятив їй багато ліричних віршів.

Поет Д. Луценко співпрацював з багатьма відомими композиторами-співтворцями мистецької пісні. Це – І. Шамо, А. Пашкевич, О. Білаш, В. Івасюк, І. Поклад, В. Вірменич, О. Чухрай і багато-багато інших. До цього часу на його поезії пишуть музику. У ті роки не було жодного співака, хто б не виконував його пісні. А також знамениті: хор ім. Г. Верьовки та обласні хори – Черкаський, Волинський, Чернігівський... 

Мелодії пісень на його вiршi стали позивними звуками: Київського радіо (мелодія "Як тебе не любити…"), Луцького обласного радіо (мелодія "Пісня Волині"), Черкаського (мелодія "Я люблю тепло твоїх стежин"), Чернігівського (мелодія "Зачарована Десна").

Всю силу свого поетичного таланту Дмитро Омелянович Луценко передав у численних збірках: "Незакінчена соната", 1966; "Як тебе не любити", 1969; "Добрість", 1971; "Пахучий хліб", 1974; "За Березовою Рудкою", 1976; "Коли ти зі мною", 1978; "Березовий дзвін", 1980; "Вибране", 1981; "Дороги спадщини", 1984; "Усе любов’ю зміряне до дна", 1994; "А я люблю, люблю…" 1995.

За творчу діяльність був нагороджений орденом Дружби народів. Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1974). Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1976).

Твори Д. Луценка перекладені білоруською, казахською, таджицькою, молдовською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. У 1978 році побачила світ книга російських перекладів його віршів "Хлеб и песня".

Помер Дмитро Омелянович 16 січня 1989 року у Києві. Похований на Байковому цвинтарі поряд з могилою доньки.

У сільському краєзнавчому музеї відкрито кімнату-музей поета.

У 1998 році його іменем названо середню школу № 197 у м. Київ, де митець не раз виступав і де тривалий час працювали його дружина Тамара Іванівна та син Сергій. 19 травня того ж року в школі відкрито музей-світлицю поета.

У 2001 році започаткована премія ім. Дмитра Луценка, вона вручається кращим поетам-піснярам, співакам, композиторам.

В 2006 році Національний банк України випустив у обіг ювілейну монету із зображенням портрета Дмитра Луценка, присвячену 85-річчю з дня народження поета. На монеті також викарбувані його слова "Як тебе не любити, Києве мій!"

Традиціійно в другу неділю вересня в селі Березова Рудка на Пирятинщині – на батьківщині відомого українського поета – пісняра, відбувається обласне пісенно-мистецеке свято "Осіннє золото".

Тільки побувавши у мальовничому селі Березова Рудка, можна зрозуміти, з яких джерел народжувалися пісні Дмитра Луценка. У старовинному парку, де досі відлунюють кроки Тараса Шевченка, сховався маєток панів Закревських, елегійно посмутнілі верби опустили гілля до тихої замріяної води, кладка простяглась через річку... 

Можна тільки уявити, яким золотом видзвонює парк пізньої осені, ось звідки невмируща пісня Луценка "Осіннє золото".

РАДІОАРХІВ ПРО МИКОЛУ ЛИСЕНКА

Радіо "Лтава" - 2017. Передача для дітей "Курочка ряба"

МАЙБОРОДА ПЛАТОН ІЛАРІОНОВИЧ

У духовному житті українського народу пісня посідає особливе місце. Вона живе з нами пліч-о-пліч протягом тисячолітньої історії, у першу чергу завдячуючи людям, які щиро діляться з нами своїм талантом. З нагоди 100-річчя від дня народження видатного українського композитора, педагога Платона Іларіоновича Майбороди пропонуємо вам перегляд літератури "Платон Майборода: серце відданє пісні".

Майборода П. І. народився 1 грудня 1918 року, помер 8 липня 1989 року. Місце народження: хутір Пелехівщина Глобинського району Полтавської області

Платон Майборода в 1939-1941 роках вчився у Київській консерваторії по класу композиції у Л. М. Ревуцького, яку закінчив у 1947 році. В 1947-1950 роках - викладач Київської консерваторії.

Помер 8 липня 1989 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі Києва. Автор надгробного пам’ятника - скульптор М. Білик.

Автор численних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень - в тому числі "Рушничок", "Якщо ти любиш", "Ми підем де трави похилі", "Київський вальс". 

В творчому доробку також симфонічна поема "Героїчна увертюра", вокальна-симфонічна поема "Тополя" (слова Тараса Шевченка), музика до драматичних  спектаклів, а також до фільмів.

МУЗИКА ШОСТАКОВИЧА

110 років від дня народження
Дмитра Дмитровича Шостаковича
(1906—1946),
 російського композитора,
піаніста, педагога

Шостакович — один із самих виконуваних у світі композиторів, його творчість — одна з вершин музичного мистецтва 20 століття. Його твори — це справжні вираження внутрішньої людської драми. Вони мають величезне значення для музики і музики всього світу.
Дмитро Дмитрович Шостакович народився (12) 25 вересня 1906 року в Петербурзі, в родині інженера-хіміка. Батько Дмитра був великим любителем музики, мати хлопчика була теж музично обдарована. Тому любов до музики він успадкував від батьків. 
Коли юному Дмитру виповнилося одинадцять років, мати вирішила визначити його в приватну музичну школу Гляссера. Тут неабиякі здібності хлопчика були багатьма помічені. Шостаковича представили відомому композиторові, директору Петроградської консерваторії А.К. Глазунову. Він уважно поставився до починаючому музиканту і порадив йому всерйоз зайнятися композицією, вважаючи її основним покликанням талановитого юнака.