ВІРА ХОЛОДНА

ЗНАЙ НАШИХ

Вірі Холодній приписують різне походження, її називають іспанкою, циганкою, француженкою. Про неї взагалі складено стільки легенд, що жодна жінка навіть за дуже довге життя не змогла би того всього встигнути. Коли в 1918 році Харитонов вирішив зняти біографічний фільм про Холодну "Тернистої слави шлях", глядачі були розчаровані. Вони не хотіли справжньої актриси, вона була їм нецікава, вигадки приваблювали куди більше.

Віра народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві в сім'ї Василя і Катерини Левченків. Це була небагата, проста, але щаслива родина. У Полтаві Віра жила лише два роки. Потім помер її дідусь, і батьки перебралися в Москву до бабусі. У 96-му в Левченків народилася друга дочка – Надія. У Москві їм жилося легше – підтримували родичі. Вдома завжди були гості, влаштовувалися навіть мистецькі вечори. Маленька Віра любила, коли збиралися люди і грали в "живі картини". Коли гостей не було, вона діставала ляльок і розігрувала з ними сцени. Родичі звинувачували її, що ляльки їй дорожчі від сестри. А ще називали полтавською галушкою за неймовірний апетит. Але попри деяку відлюдькуватість і той же апетит Вірою не можна було не милуватись. Батьки самі дивувалися, як у них – людей з непримітною зовнішністю – могла народитися дівчинка-херувимчик, якщо звісно бувають херувимчики з темними кучерями.

Віру вабили то танці, то сцена. У десять років її віддали в гімназію, але дівчинка випросила дозвіл у батьків поступити в балетне училище. Батьки погодилися, сподіваючись, що повненьку дівчинку в балерини не візьмуть. Але її прийняли. Через вроду. Правда, навчалася вона в училищі лише рік, а потім бабуся, яка вважала, що порядна дівчинка з хорошої родини не може бути балериною, наполягла на тому, щоб Віра повернулася в гімназію. Батьки матеріально залежали від бабусі, тому ніхто й не наважився заперечити.

У 1905 році, якраз перед народженням третьої дочки, помер Василь Левченко. Тут уже було не до танців, хоча в домі постаралися нічого не змінювати. Віра тим часом "захворіла" сценою. Вона ходила в театр, грала головні ролі в гімназійних спектаклях і марила великою сценою.

Період кохання… Власне після закінчення гімназії і до самого кінця тривало це кохання. Все життя Віри після знайомства зі студентом-юристом Володимиром Холодним – це показ кінострічки з шаленою швидкістю. Вони покохали одне одного відразу. Володимир на побаченнях читав Вірі вірші її улюбленого Гумільова, а вона дивилася на нього закоханими очима. Вони одружилися дуже швидко, попри заборону родичів (Вірі було лише 17 років, тому рідня й протестувала), і планували жити, "доки смерть не розлучит". Володимир був із родини, де сім'я цінувалась понад усе. Його дідусь прожив 125 років і був одружений лише раз. Батько і дядько теж були однолюбами, а ще мали численне потомство. Так, у сім'ї батьків Володимира було аж 9 дітей. Це був щасливий шлюб. Віра захопилася автогонками, адже саме це захоплення, після сім'ї, було у Володимира на першому місці. Він навіть видавав першу в Росії спортивну газету "Ауто". Кілька разів вони ледь не розбилися. Але потім народилася дочка Женя, і з гонками довелося покінчити. Через рік Віра та Володимир удочерили ще одну дівчинку – Нонну. Віра захопилася кінематографом. Навіть ходила на проби. Але далі все завмерло. Почалася війна.

Володимир пішов на фронт. У Віри на руках залишилися дві донечки, дві сестри і мама. Треба було якось прогодуватися. Вона вирішила ще раз спробувати щастя в кінематографі. Тоді якраз Володимир Гардін набирав акторів для фільму "Анна Карєніна". Віру він взяв на маленьку роль лише з жалості. Великого таланту в цій юній жінці він не побачив. Згодом, переглядаючи кадри, співвласник майстерні Тіман вирішив, що така актриса змогла б зацікавити конкурента Євгенія Багера. Той не дивився на талант, для нього важливою була зовнішність. Віра отримала рекомендацію і подалася до Багера. Він був у захопленні. Прекрасний декоратор, він умів поставити і зняти акторів так, що їм майже не треба було грати. З того дня і почався зоряний шлях Віри Холодної. 50 фільмів за три роки. Під її вікнами ночували шанувальники, їй присвячували вірші та пісні. А вона в розпалі слави кинулася на фронт рятувати важкопораненого чоловіка. Саме Вірі вдалося відвоювати його в смерті, а не лікарям. А потім Володимир знову відправився на фронт. Він писав їй довжелезні і ніжні листи і передавав солдатами. Один із таких солдатів, побачивши Віру, почав приходити до неї щовечора. Просто сідав на табуреті дивився на неї. Це був Олександр Вертинський. Саме йому Віра завдячує званням Королеви кінематографа і тією скандальною репутацією, відгомін якої лунає й досі. Ні, вона не зраджувала чоловікові. Але фільми, романси Вертинського про лілового негра, який подавав манто, серія листівок-фотокарток (у Віри відкрився ще один талант – вміння оригінально одягатися – і вона вирішила заробити грошей ще й на листівках) у чоловічому одязі і циганських нарядах створили образ жінки-вамп. До речі, десь тоді було написано романс "Ваши пальцы пахнут ладаном", який скоро став пророцтвом.

У 1919 році, в окупованій Одесі під час зйомок фільму Харитонова "Княжна Тараканова", економлячи на всьому і живучи в готелі, де температура в номері була 9

СЕРВІС ЯКИЙ ВИДАЛЯЄ ЗВУК З ВІДЕО

ПРАКТИЧНИЙ РЕЦЕПТ ВІД КРАЄЗНАВЦІВ

Безкоштовний сервіс AudioRemover, який дозволяє видалити звук із відео без перекодування. Видаляйте звук із відео в режимі онлайн. Видаляйте звук із будь-якого відео (MP4, AVI, MOV, etc) в режимі онлайн.

Працювати з сервісом дуже просто виберіть відеофайл (1) та натисніть кнопку "Завантажити відео" (2). Залежно від тривалості відео та швидкості вашого з'єднання, може знадобитися деякий час. 

БОРОВИКОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЛУКИЧ

ВАЩЕНКО ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ

Серед найвизначніших імен, що ними пишається Полтавщина, одне з перших – ім'я Григорія Григоровича Ващенка, видатного вченого-педагога, творця сучасної української національної освітньо-виховної системи.

Треба сказати, що та частина життя Г. Г. Ващенка, яка прой­шла на Україні, пов'язана майже виключно з Полтавщиною, і що, мабуть, тільки в нашому краї залишилися в архівах сліди його перебування тут.

Григорій Ващенко народився 23 квітня 1878 року в селі Богданівці Прилуцького повіту (тоді він входив до складу Полтавської гу­бернії) в сім’ї дрібномаєтного дворянина-козака. В автобіографії вчений наголошував на значному впливі батьків на своє формування: мати хотіла бачити сина священиком, а батько прищепив йому "любов до рідної землі, почуття наполегливості й сумлінності в роботі". Через соціальну нерівність між чоловіком і дружиною (селянкою, колишньою кріпачкою) в сім’ї Ващенків не було злагоди і статків, що й змусило батьків віддати десятирічного сина до Роменського духовного училища, а по його закінченні – до Полтавської духовної семінарії, яку закінчив у 1898 році. Не виключено, що в цьому навчальному закладі, де ширилися українські національно-визвольні ідеї, він був знайомий з Симоном Петлюрою, що вчився в семінарії в той самий час і був виключений за патріотичні погляди.

Григорій хотів вступити до Київської духовної академії, але, як пише він в автобіографії, його "не допустили до конкурсного іспиту як бунтівника". Таку характеристику він одержав ще в семінарії, після конфлікту з інспектором духовних училищ архімандритом Агапітом.

Невдача з іспитами й матеріальна скрута змусили Григорія Григоровича рік вчителювати в селі на Полтавщині. Але бажання здобути вищу освіту не полишало юнака, й у 1899 р. він вступив до Московської богословської академії з "думкою присвятити себе служінню Богові". Окрім навчання, майбутній педагог брав активну участь у роботі українського гуртка, де виступав із доповідями, організовував шевченківські свята тощо. До цього періоду належать і його перші літературні спроби: оповідання , "Німий" (1900) та поема "Сідхарта" (1902).

Потім Г. Ващенко рік учителював на Прилуччині (також входи­ла до Полтавщини), працював учителем у Полтавській єпархіальній жіночій школі (1903), а пізніше – в Кутаїській духовній семінарії (Грузія).

Після повернення до Полтави (1905) працює в комерційній школі та в учительській семінарії. Він не став стороннім спостерігачем революційних подій 1905 р.: з колегами їздив селами Полтавщини і збирав інформацію про репресії царського уряду щодо повсталих селян, яку потім опублікував у пресі. Через це зазнав утисків поліції і змушений був виїхати до м. Тихвин, що під Санкт-Петербургом, де одержав місце учителя в жіночій гімназії.

Після революційних подій 1905 р. у Г. Г. Ващенка посилюється почуття національної свідомості й бажання протистояти самодержавству. Про це свідчать його подальші літературні праці – збірка "Пісня в кайданах" (1907), п’єса "Сліпий" (1911), яка була надрукована під псевдонімом Г. Васьковський й отримала прихильні відгуки в просвітницьких колах інтелігенції.

У 1911 р. Григорій Григорович повертається в Україну і продовжує вчителювання у містах Тульчин, Ромни. У цей час у нього прокидається потяг до наукових пошуків у галузі педагогіки і психології. Він захоплюється творчістю відомого психолога і педагога Петра Лесгафта, проводить психологічні експерименти з учнями комерційної школи.

В 1917 році після повалення царського самодержавства Г. Г. Ващенко бере участь у створенні спеціальних учительських курсів у Прилуках, Ромнах і Хоролі. З кінця 1917 року він – викладач педагогіки в Полтавському учительському інституті й одночасно – директор учительської семінарії (навчальний заклад типу педа­гогічного училища), що містилася в Полтаві на Шведській Могилі.

У роки визвольних змагань педагог знаходиться у вирі освітянського життя. Він бере участь у II Всеукраїнському учительському з’їзді (10-12 серпня 1917 р.) і в своєму виступі пропонує заснувати українську педагогічну академію, а делегатів закликає до впровадження психологічних експериментів з учнями.

За часів Української Народної Республіки, коли генеральним секретарем (міністром) освіти стає полтавець Іван Матвійович Стешенко, у Полтаві відкривається Український народний університет, і Г. Г. Ващенко стає доцентом цього вищого навчального закладу. Але проіснував він недовго, денікінська окупація влітку 1919 року по­клала йому край. Г. Г. Ващенка денікінці заарештували, і він уник смерті тільки завдяки щасливому збігові обставин. Слідом за білими прийшли червоні і закрили Полтавську вчительську семінарію. Ващенко виїхав у село Білики Кобеляцького району, де й працював у місцевій школі чотири роки. Викладаючи психологію, педагог продовжує проводити українську національну лінію. Після встановлення радянської влади, яка видала Постанову від 24 травня 1920 р. "Про мобілізацію професорів і вчителів" для ліквідації неписьменності, та через закриття вчительської семінарії Г. Г. Ващенко перейшов на роботу до педагогічної школи (педтехнікуму) імені Бориса Грінченка у містечку Білики (1921 – кінець 1923 р.). Ця установа мала на меті готувати вчителів для сільських шкіл. Під керівництвом Г. Г. Ващенка слухачі не лише вчилися, а й виготовляли приладдя для психологічних досліджень, ставили психологічні експерименти.

Фахову діяльність Григорій Григорович поєднував з активною громадською роботою. Він створив і очолив у Біликах товариство "Просвіта". Але талант пробиває собі дорогу до знань.

З 1924 року він знову в Полтаві, стає штатним професором інституту народної освіти (так називався тоді нинішній педінститут), завідуючим кафедри педології. Тільки в трьох випу­сках "Записок Полтавського інституту народної освіти" за 1925-1926 академічний рік (один навчальний рік) зустрічаємо до десяти його публікацій, одні з яких підписані його повним іменем, інші – криптонімом "Г.В-о". Всі інші професори й викладачі мали лише по одній публікації. Це свідчення того, що серед тодішнього викла­дацького складу інституту він був найактивнішим, найпрацьовитішим, найбільш плідним як науковець, хоча поряд працювали такі непересічні особи як професори Володимир Олександрович Щепотьєв, Василь Миколайович Верхови­нець та інші. Педологія була тоді на передньому краї педагогічних наук, вона будувала свої висновки на основі математично точних даних про дитину, здобутих методами тестування, експерименту, вимірювань. Педологічний кабінет, яким завідував професор Г. Г. Ващенко (в ті часи кабінетами завідували керівники кафедр), наприклад, у 1926 році був оснащений такими маловідомими сьогодні для нас приладами як кімографи, пневмографи, тахістоскопи, ергографи тощо. Усе це пішло в небуття після сумнозвісної поста­нови ЦК ВКП(б) "Про педологічні перекручення в системі наркомосів" 1936 року, у якій компартійні "спеціалісти" з усіх наук, не моргнувши оком, перекреслила науку педологію, так само як пізніше й генетику та кібернетику.

Та наближалися тяжкі часи для української інтелігенції – письменників, митців, викладачів. В 1929 році НКВС заарештував велику групу українських учених на чолі з академіком Сергієм Єфремовим, письменників, митців, викладачів й інкримінував їм створення підпільної організації "Спілка визволення України". Такої організації насправді не було, слідчі НКВД "вибили" зізнання у своїх жертв у підвалах-катівнях. Слідством керував з Москви сам Сталін. В 1930 році відбувся гучний процес, сорок чоловік було засуджено до розстрілу. По всій Україні розпочалося середньовічне "полювання за відьмами", вході якого постраждало понад 30 тисяч чоловік.

У Полтавському педагогічному інституті теж не відстали. Був знятий з посади, а потім і вигнаний з інституту завідуючий кафедрою педагогіки П. Л. Адамович, який, як було констатовано в наказі по інституту, "читав лекції з педагогіки в антимарксистському дусі". Кафедри педагогіки і педології у червні 1931 року об’єднали в одну, на чолі її став професор Г. Г. Ващенко. Але не надовго. У трагічний 1933 рік було ошельмовано на зборах колективу інституту його книгу "Загальні методи педагогіки", а з січня 1934 року одного з найшановніших професорів вузу вигнано з роботи. У наказі директора інституту Койнаша говорилося: "Ващенко Г. Г. не змобілізував студентів і аспірантуру на боротьбу з контрреволюційними буржуазно-націоналістичними настановами УНДІП і тим самим ревізував і ігнорував постанову ЦК КП(б)У про УНДІП. У своїй педагогічній і науковій роботі, не зважаючи на вимоги дирекції і організацій інституту, не розгорнув потрібної самокритики на свою явно буржуазно-націоналістичну продукцію. Тому т. Ващенка Г. Г. звільнити з посади професора-керівника педолого-педагогічної кафедри з 1 січня 1934 року".

Що його чекало далі, не було для нього загадкою, і він потай виїжджає з Полтави за тисячу кілометрів, після двох років безробіття опиняється у Сталінграді, де працює до 1940 року. З 1940 року і до початку війни він знову професор, завідуючий кафедрою педагогіки в Полтавському педагогічному інституті. Отже, всі попередні звинувачення було визнано безпідставними.

Під час фашистської окупації України професор Ващенко стає редактором газети "Полтавське слово". За словами Гьотца Хілліга, він складає довідку про історію виховання та освіти в Радянському Союзі, замовлену йому німецькою окупаційною владою в особі Рейхскомісаріату (1942). Багато пізніше, у 1965 р. переклад цієї розвідки українською мовою під назвою "Педагогічна наука в СССР" був опублікований в журналі української діаспори в Англії "Визвольний шлях". Залишаючи поза коментарем морально-ідейний вибір Г. Г. Ващенка, зазначимо лише, що в 1943 р. він із сім’єю залишив Україну й виїхав до Німеччини – в еміграцію.

КОРОЛЕНКО ЗНАЙОМИЙ І НЕЗНАЙОМИЙ...

Володимир Галактіонович Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей і оповідань, художніх нарисів, як критик і публіцист. Його творчість, позначена рисами глибокої самобутності, складає своєрідний літопис цілої епохи.

Повісті, оповідання та нариси Короленка реалістично зображують ті сторони народного життя, які до нього в літературі ніхто не описував. Його життя, літературна творчість і громадська діяльність упродовж багатьох років були тісно пов’язані з Україною і Полтавщиною.

ЛИПА ЮРІЙ

ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ

Олександр Потебня, у майбутньому всесвітньо відомий філолог, народився в селі Гаврилівна Роменського повіту Полтавської губернії, в українській дворянській родині. 

З юних років він захопився вивченням мов, історії, літератури – це й привело його в Хар­ківський університет, спочатку на факультет правознавства, а через рік на історико-філологічний. 

В 1856 році, закінчивши  навчання, Потебня починає викладати в університеті російську словесність, захищає магістерську дисертацію "Про деякі сим­воли в слов’янській народній поезії", а в 1862 році виходить друком найвизначніша праця філолога – "Думка і мова".

У тому ж році молодого вченого відряджають до Німеччи­ни для вивчення санскриту – першооснови більшості євро­пейських мов, у тому числі й української. Після повернення Потебня одержує посаду доцента кафедри слов’янського мо­вознавства, а в 1874 році захищає докторську дисертацію, що також стає помітним внеском у науку про мову. У своїх до­слідженнях учений багато в чому спирався на дані української мови, а мову розглядав у тісному зв’язку з історією народу та розвитком людської думки.

Окрім того Олександр Опанасович ініціював виникнення шкіл для народних вчителів, писав навчальні програми, викладав. Спілкуючись із селянами, які приходили на заняття, дослідник мав можливість записувати з їхніх вуст місцеві приказки, народні пісні й інші етнографічні матеріяли.

Із 1875 року Олександр Потебня стає професором кафедри російської мови та літератури Харківського університету, де й працює до кінця своїх днів. Одна за одною виходять його праці, присвячені психології художньої творчості, народній поезії та етнографії. Учений знову й знову звертається до історії української мови та літератури, до джерел національної культури.

У своїх дослідженнях Олександр Потебня теоретично обґрунтував невід’ємне право кожного народу розвивати і втілювати свою духовну спадщину за допомогою рідної мови. Сьогодні це здається очевидним, але в умовах Російської імперії, що придушувала навіть незначні прояви на­ціонального духу, для цього була потрібна неабияка мужність і стійкість.

"Народ – це мова, а мова – це спосіб розуміти самого себе", – проголосив учений, затвердивши в такий спосіб міцний зв’язок між особистістю, мовою та національною культурою.

ХАЛО ОЛЬГА