КОРОЛЕНКО ЗНАЙОМИЙ І НЕЗНАЙОМИЙ...

Володимир Галактіонович Короленко увійшов в історію літератури як автор численних повістей і оповідань, художніх нарисів, як критик і публіцист. Його творчість, позначена рисами глибокої самобутності, складає своєрідний літопис цілої епохи.

Повісті, оповідання та нариси Короленка реалістично зображують ті сторони народного життя, які до нього в літературі ніхто не описував. Його життя, літературна творчість і громадська діяльність упродовж багатьох років були тісно пов’язані з Україною і Полтавщиною.

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО

Павла Скоропадського можна назвати однією з найбільш суперечливих постатей в історії України – досі не стихають дискусії щодо оцінок його діяльності як політичного і державного діяча. Найбільш палкі суперечки точаться довкола грамоти П. Скоропадського про федерацію України з Росією. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться минулим України.

Поборник Незалежності : до 150-річчя від дня народження Павла Скоропадського : біобібліограф. покажч. / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава, 2023. – 40 с.

НАШ ЗЕМЛЯК БУВ ПРЕЗИДЕНТОМ ІЗРАЇЛЮ

ЗНАЙ НАШИХ

БЕН-ЦВІ Іцхак (справж. – Шімшелевич Іцхак, 24. 11. 1884, Полтава – 23. 04. 1963, Єрусалим) – єврейський політичний діяч.

Народився Іцхак Шемшелевич 1884 року в Полтаві. Спершу навчався в єврейській школі, а потім у місцевій гімназії. Після її закінчення успішно склав іспити до Київського університету, однак довго навчатися там йому не судилося.

Іцхак захопився політикою і в 1906 році навіть брав участь в засадничій конференції єврейської соціал-демократичної партії "Поалей Ціон" у Полтаві та співробітничав з Бером Бороховим над створенням її програми. Тож, Шемшелевич і потрапив тоді під так званий негласний нагляд поліції.

Під час погромів був активним членом єврейського загону самооборони. Коли поліція виявила у хаті Бен-Цві склад зброї, призначеної для єврейської самооборони; вся родина була арештована, батька Бен-Цві було вислано до Сибиру. Сам Бен-Цві зумів переїхати до Вільно (Вільнюсу).

В 1907 році Іцхак Шемшелевич емігрував до Палестини, в Ерец-Ісраель (Земля Обітована). Відтоді й починається його політична кар’єра уже як Бен-Цві. Його було обрано делегатом партії "Поалей Ціон" на 8-й Сіоністський конгрес в Гаазі. 

У 1909 р. він познайомився з Рахель Янаїт. Українська єврейка, жінка його життя, теж колишньою полтавкою. Вона народилася у 1886 р. у Малині під іменем Голда Лишанська. Навчалася у хедері, потім була гімназія у Житомирі, одночасно Голда давала приватні уроки івриту. Далі Київ, навчання у Німеччині (вивчала ботаніку та зоологію в Єнському університеті). Голда Лишанська взяла ім’я – Рахель Янаїт. 

У 1909 р. Іцхак і Рахель організували гімназію івриту в Єрусалимі, були її викладачами.

У цей час з України до Рахель переїхали її мати і рідна сестра. Згодом сестра Батья Лишанська стала відомою скульпторкою. Рідні були здивовані, що Рахель проводила уроки, а після них прибирала в шкільному приміщенні. І Рахель, і Іцхак продовжували здобувати вищу освіту. Дівчина відправилася на навчання в Париж, де отримала диплом аграрного інженера. Та після початку Першої світової війни повернулася до Єрусалиму.

Разом із Рахел Янаіт, Бен-Цві брав активну участь і в випуску 1910 року першого в Ерец-Ісраелі соціалістичного журналу на івриті "Ахдут", який видавався в Єрусалимі.

В 1915 році журнал було закрито турецькою владою, а Бен-Цві разом з Давидом Бен-Гуріоном (майбутнім першим прем’єр-міністром Ізраїлю) - арештовані і вислані з Палестини.

У 1918 р. Іцхак Бен-Цві одружився з Рахель Янаїт, але своєї політичної активності не припиняли.

У 1920 р. Рахель відкрила невеликий ботанічний сад, у 1928 р. заснувала невелике господарство, де працювали жінки (з 1933 року це господарство стало навчальною фермою для дівчат). У них було двоє синів: Амрам та Елі.

У 1920-30-х роках Бен-Цві брав активну участь у сіоністському русі, а від моменту створення Ва‘ада леуммі (1920) спершу був його членом, потім головою (1931) і зрештою – президентом (з 1945 року).

Весною 1948 року родина Бен-Цві готувалася до весілля сина Елі. За п’ять днів до шлюбу під час нападу арабів на кібуць Бейт-Кешет, де він жив син, загинув Елі разом із шістьма товаришами.

У 1944 р. І. Бен-Цві став президентом Єврейської національної ради.

14 травня 1948 р. Бен-Цві підписав Декларацію незалежності і був обраний членом тимчасової Державної ради Ізраїлю.

І. Бен-Цві заснував Інститут для вивчення історії життя общин східних євреїв на Близькому та Середньому Сході (нині – Інститут Бен-Цві).

З 1949 р. – депутат Кнесету (парламенту) І і ІІ скликання.

8 грудня 1952 року Іцхак Бен-Цві обраний президентом Ізраїлю. Переобраний на цей пост в 1957 та 1962 роки.

Поряд із Бен-Цві був Давид Бен-Ґуріон. У 1948–1953 і 1955–1963 рр. він прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю. Під його керівництвом були виграні Війна за незалежність (1948–1949) і Синайська кампанія (1956).

По суті, Бен-Цві від 8 грудня 1952 р. до своєї смерті у 1963 р. був президентом країни. Упродовж 26 років родина жила в дерев’яному будиночку в єрусалимському районі Рехавія. Щотижня Рахель проводила в президентській резиденції уроки Танаха для жінок. На свята двічі на рік їх будинок був відкритим для широкої публіки.

23 квітня 1963 р. помер Іцхак Бен-Цві після свого переобрання на третій термін.

Рахель прожила ще 16 років.

Він залишив після себе чималу наукову та історичну спадщину. Наукові праці Бен-Цві головним чином присвячені життю східних єврейських общин (самаритян, караїмів, саббатіанців). Роботи Бен-Цві, присвячені неєврейським громадам Ізраїлю зібрані в книзі "Населення нашої країни" і входять до п’ятитомника зібрань його творів. Написав він і фундаментальну працю з історії самаритян "Книга самаритян". А найціннішим із його численних історичних досліджень вважається його праця "Ерец-Ісраель і його

АБАЗА ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ

Олександр Михайлович Абаза (1826-1889 рр.) в званні унтер-офіцера у шістнадцятирічному віці поступив на службу в Новгородський Кирасирський полк. Уже через два роки отримав звання юнкера і був переведений до Гусарського полку під командуванням генерал-ад’ютанта княза Васильчакова. У тому ж році отримав звання корнета та призначений на посаду ад’ютанта командира 5-го піхотного корпусу.

Брав участь у бойових діях у Придунайських княжествах та в російсько-турецькій війні (1853-1854 рр.). Нагороджений Імператором Австрійським орденом Залізної корони III ступеня, орденом Св. Анни III ст. з бантом та орденом Св. Володимира IV ст. з бантом.

Після відставки переїхав жити до Полтави. 20 жовтня 1865 року обраний Полтавським повітовим предводителем дворянства, на посаді якого перебував до вересня 1868 року. А вже через чотири роки був обраний полтавським міським головою, обов’язки якого незмінно виконував до 1888 року. Упродовж кількох десятиліть Олександр Михайлович обирався членом опікунської ради Марійського жіночого училища, був товаришем голови Полтавського управління Товариства піклування про поранених і хворих воїнів. На цивільній службі дослужився до чину дійсного статського радника.

Сучасники характеризували Олександра Михайловича Абазу як порядну і добру людину, хлібосола, який не сприймав як усякий неправедний дохід, так і надмірну скупість і економність; любителя драматичного мистецтва та прекрасного виконавця ролей Сквозникова-Дмухановьского і Фамусова в аматорських виставах.

У той же час полтавцям він запам’ятався грандіозними балами, розкішними вечорами і різними розвагами, які Абаза організовував для генерал-губернаторів, які приїздили до Полтави, корпусних командирів та інших начальницьких осіб високого рангу. Зазвичай свято розпочиналося проведенням військового параду на Сінній площі. Міський голова разом з гостями спостерігав за цим дійством з балкону власного будинку, потім запрошував усіх до столу, і святкова вечеря продовжувалася до півночі. Водночас на площі продовжував грати оркестр.

Помер Олександр Михайлович Абаза в Полтаві 9 травня 1889 року у віці 62 роки. За 17 років свого правління міським господарством, Олександр Михайлович ніколи не дозволяв собі використовувати своє становище для особистого збагачення, навіть навпаки, за власний кошт влаштовував вечірки для іменитих гостей. Практицизм та далекоглядність очільника Полтави допомогли йому зблизитися з багатьма чиновниками, які згодом долучалися до вирішення міських проблем.

За час головавуння Полтавою, Олександр Михайлович Абаза відновив Міський сад (нині територія парку "Перемоги"); облаштував дороги в місті бруківкою; переніс ринок на Петрівську площу, збудувавши для торгівлі спеціальні ряди; встановив 475 ліхтарів для освітлення; 1876 року відкрив Реальне училище (нині Полтавський політехнічний фаховий коледж Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут"), яке збудував за власний кошт.

Література

• Будинок міського голови Олександра Михайловича Абази (вул. Майдан Незалежності, 5) : вулиці старої Полтави // Діє-слово. – 2020. – № 3. – С. 39-40.
• Посухов В. Від долі - до недолі : [про О. Абазу, (1872-1888 рр. - міський голова Полтави), його родовід, родину, діяльність] / В. Посухов // Зоря Полтавщини. – 2012. – 7 груд. – С. 16.
• Цалик С. Патрон Полтави: незвичайна історія найчеснішого градоначальника в Російській імперії / С. Цалик // Вечірня Полтава. – 2018. – 6 черв. – С. 11.
• Чернов А. Олександр Абаза : [Полтавський повіт. маршал, мировий суддя, 1872-1888 рр. - міський голова та ін.] / А. Чернов // Край. – 2010. – № 77. – С. 15-16. 

КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ'ЯТНИХ ДАТ ПОЛТАВЩИНИ НА 2023 РІК

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурно-мистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов'язані з нашою малою батьківщиною.Видання адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колу користувачів бібліотеки.

Відбір інформації закінчений 4 жовтня 2022 року.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2023 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; упоряд. Т. Базир. – Полтава, 2022. – 44 с.

АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ

 Державний діяч, полковник мир­городський (1683-1727 рр.), 

гетьман Лівобережної України (1727-1734 рр.).

Апостол Данило Павлович народився 14.12.1654 у м-ку Сорочинці Миргородського полку, згодом Миргородського повіту Полтавської губ., тепер с. Великі Сорочинці Миргородсь­кого району Полтавської обл.. 

Походив із козацького роду, представники якого протягом 1659-1736 рр. були полковника­ми Миргородського полку. Засновник династії Павло Єфремович Апостол був вихідцем із Валахії. Поселившись в Україні, вступив до козаць­кого війська і швидко зайняв у ньому значне ста­новище. Після смерті батька високий полковий уряд у 1683 р. посів син. 

Про навчання Данила нічого не відомо, однак він був освіченою люди­ною. Мав неабиякі військові здібності. 

Щойно посівши полковницький уряд, Данило Апостол взяв участь у Віденській війні 1683 р. в складі об’єднаних польсько-козацько-німецьких військ, очолюваних королем Польщі Я. Собєським. Перемігши турків, союзники тоді врятували австрійську столицю. Д. Апостол був учасником невдалого походу на Крим 1687 р. з росіянами і гетьманом І. Самойловичем, а після арешту ос­таннього виконував обов’язки наказного гетьма­на. Після такого ж невдалого походу 1689 р. в складі козацької делегації, очолюваної гетьма­ном І. Мазепою, їздив до Москви. 

Вперше Д. Апо­стол відзначився в Азовському поході 1695 р. під час облоги і штурму Аслам-городка, Тавані, а особ­ливо Кизикермена. У 1701 р. був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направ­лених у Прибалтику на допомогу російським військам. У бою біля поселення Ерестфер союзники одержали блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. Але походи 1704 і 1706 рр. у Польщу і Білорусію виявилися нещасливими.

Належачи до друзів та однодумців І. Мазе­пи, миргородський полковник був утаємниче­ний у політичні плани українського зверхника. 

28 жовтня 1708 р. Д. Апостол разом із гетьманом відкрито перейшов на бік шведського короля Карла XII.

Однак 21 листопада 1708 р. він поки­нув І. Мазепу у шведському військовому таборі й повернувся до свого сорочинського маєтку. Звідти написав обраному гетьманом замість І. Мазепи І. Скоропадському листа, в якому за­певняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив проти волі коритися І. Мазепі, до­ки не випала нагода звільнитися. Така ж мотива­ція вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах.

«Полковник миргородский Даниил Апоста:. страхом и лестию от Мазепы уведенный, по­следовал ему дочасно, [а как] получил свободное и удобное себе время, тотчас от Мазепы тайно на пути отлучившись и отцуравшся его, в сторону государеву к великороссийское войску прибегл...».

Проте існують документальні дані, що спростовують факт таємної втечі Д. Апостолі із шведського табору.

Під час розшуків спільників і однодумців Павла Полуботка, Данило Апостол був заарештований 1724 року.

1727 року, після ліквідації Малоросійської Колегії були призначені вибори гетьмана, на яких гетьманом обрали Данило Апостола.

Зразу по виборах гетьман Апостол подав петицію про повернення Україні старих прав. Він займався відновленням автономії та впроваджував судову реформу. Гетьман Апостол особисто приймав участь у впорядкуванні видатків із державної скарбниці. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою.

В 28 січня 1734 року гетьман Данило Апостол помер.

ЛІТЕРАТУРА

1. Васільєв В. Козацька слава Полтавщини (військово-патріотична конференція) / В. Васільєв // Антологія краєзнавства Полтавщини. – Полтава: ПОІПОПП, 2005. – С. 287-290.
2. Волосков В. Данило Апостол: [срібною монетою (в обігу з 29.11.2010 р.) увічнено пам'ять гетьмана Д. Апостола, уродженця краю] / В. Волосков // Волосков В. Полтавщина на монетах незалежної України. – Полтава: АСМІ, 2013. – С. 51-75.
3. Данило Апостол - гетьман України // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава: Дивосвіт, 2009. – С. 139-142.
4. Данило Апостол – меценат і борець за самостійність України: [народився в Сорочинцях (1654-1734)] / Л. Кучеренко // Вісті. – 2014. – 19 груд. – С. 9.
5. Закалюжний В. М. Апостол Данило Павлович: (14.12.1654-28.01.1734) – полковник миргородський, гетьман України / В. М. Закалюжний // Козаки Полтавщини. Біографо-іст. нариси про козаків Полтавщини XVII-XX ст. – Полтава: Оріяна, 2009. – С. 16-19.
6. Матвієнко П. Слава передостаннього гетьмана / П. Матвієнко // Козацькі традиції Полтавщини: імена – пам'ятники – події – легенди. – Полтава, 2008. – С. 19-20.
7. Правденко О. Данило Апостол – останній виборний гетьман Лівобережної України / О. Правденко // Коло. – 2017. – 18-25 трав. – С. 14.
8. Ревегук В. "Воїн добрий, ... заслужив честь і любов від усіх полків": [видатний укр. і військовий діяч Д. Апостол] / В. Ревегук // Зоря Полтавщини. – 2014. – 16 груд. – С. 5.
9. Розсоха Л. Скарби зі склепу Апостолів / Л. Розсоха // Народне мистецтво. – 2010. – № 1-2. – С. 62-65.
10. Розсоха, Л. У Шахворостівці віє духом Гетьманщини: [Миргородський р-н] / Л. Розсоха // Полтавський краєзнавчий музей : збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – Вип. ІV. – Кн. 1. – С. 456-462.
11. Чухліб Т. Краснопіль-Сорочинці – друга столиця гетьманату / Т. Чухліб // Нова година. – 2020. – 15-21 січ. – С. 7.
12. Шевчук В. Данило Апостол і його реанімаційні зусилля щодо збереження козацької держави / В. Шевчук // Шевчук В. Козацька держава : етюди до історії укр. державотворення. – Київ: Абрис, 1995. – С. 257-274.

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ

Значко-Яворський Матвій Карпович (у чернецтві – Мельхиседек; бл. 1716-14.VI.1809) – релігійний і політичний діяч. Походив із козацької родини. 

Батько був лубенським осаву­лом. Після закінчення Київсь­кої академії хлопець вирішив віддалитись від мирської суєти і в 1738 р. став ченцем Мотронинського Троїцького монастиря поблизу Чигирина. В монастирі одержав нове ім’я – Мельхиседек, що в перекладі означає "цар справедливості", і виявився гідним цього імені, присвятивши своє життя обороні православ’я і всьо­го українства. 

Наш земляк відіграв помітну роль в іс­торії України середини XVIII ст. 

Будучи у 1753-1768 рр. ігуменом Мотронинського монастиря і ви­конуючи (з 1761 р.) обов'язки управителя право­славних громад Київщини, відстоював інтереси пра­вославної церкви на Правобережжі. Зазнаючи утисків і переслідувань з боку польського духовенст­ва і шляхти, неодноразово важив життям. Своєю діяльністю сприяв розгортанню гайдамацького руху, підтримував зв’язки з М. Залізняком, який збирав повстанців у Холодному Яру поблизу монастиря. Щодо участі Мельхиседека у Коліївщині 1768 р. дум­ки істориків розходяться. За поширеною легендою, ігумен благословив гайдамаків вирізати  всю шляхту і висвятив їм ножі. Його звинувачували як ав­тора т. зв. "Золотої грамоти" Катерини II, яка нібито доручала М. Залізняку винищити всіх поляків. Але ретельне розслідування довело непричетність Мель­хиседека до цієї підробки. Більшість дослідників вважає неприпустимою думку, щоб чернець-гуманіст, який жив ідеалами правди і справедли­вості, всупереч своїм ідейно-моральним настановам міг вводити людей в оману і благославляти різню. Все ж після придушення Коліївщини Мельхиседек на вимогу польської шляхти був усунений царським урядом від керівництва церковними справами на Правобережній Україні й переведений спочатку настоятелем у Переяславський Михайлівський, а по­тім у Київський Видубецький монастир. 

Останні свої дні Мельхиседек провів у Глухівському Петропавлівському монастирі. Болісно переживав лікві­дацію Запорозької Січі й Козацької України, перед смертю знищив рукописи своїх творів.

ЛІТЕРАТУРА

• Білоусько О. А. Мельхиседек (Значко-Яворський Матвій Карпович; бл. 1716-14.06.1809) - релігійний і політичний діяч. / О. А. Білоусько // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 387-388.
• Малик М. Значко-Яворський Матвій Карпович (Мельхиседек) священник : [народ. у травні 1716 (1720?) р. в сім'ї лубенського полкового осавула] / М. Малик // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 20-21.
• Матях В. Мельхиседек Значко-Яворський : [архимандрит, уродженець м. Лубни] / В. Матях // Історія України в особах: Козаччина. – Київ:  Україна, 2000. – С. 243-250.
• Мельхиседек Значко Яворський : [архімандрит, православний церковний діяч, уродженець м. Лубни] // Козюра І. В., Козюра В. М. Історичні силуети : нариси. – Полтава: АСМІ,  2010. – С. 24-27.
• Ясь О. В. Значко-Яворський Мельхиседек (бл. 1716, за ін. даними, 1720-14.06.1809) – церковний діяч, архімандрит. Нар в м. Лубни / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: в 5 т. – Київ: В-во "Наукова думка", 2005. – Т. 3. – С. 370-371.