БІБЛІОГРАФІЧНА ПОЛИЧКА

09:00 Загальнонаціональна хвилина мовчання пам’яті загиблих у війні проти росії. Схиляємо голови перед Героями, які боролися і загинули за наше майбутнє.

середа, 30 листопада 2022 р.

МІРОШНИЧЕНКО Володимир Іванович

Народився 30.11.1964, м. Донецьк. Художник. Член Національної спілки художників України. Лауреат літературно- мистецької премії ім. Василя Симоненка.
З 1967 р. проживає в м. Лубни, де свого часу навчався в художній школі, директором якої був художник, член Спілки художників УРСР В. І. Семенюта. З 1982 по 1987 рр. навчався у м. Києві, отримав фах "Художник-модельєр взуття та виробів зі шкіри", пропрацював майже десять років за фахом на взуттєвому об’єднанні "Лугань". У певний момент Володимир Мірошниченко обрав для себе саме живопис. 
Переїхавши в 1998 році разом із дружиною в місто Лубни, художник зосередив свою увагу на мистецькому житті. Зараз працює художником-портретистом на камені. Неодноразово брав участь у виставках, як збірних так і персональних. Ставши співзасновником лубенської художньої організації "Пектораль", за підтримки голови Полтавської обласної організації НСХУ Юрія Самойленка, Володимир Мірошниченко долучився до відродження Всеукраїнської виставки "Лубенська художня весна".

пʼятниця, 25 листопада 2022 р.

ПАМ'ЯТНИК Т. ШЕВЧЕНКУ В ПОЛТАВІ

Задум спорудити в Полтаві монумент Тарасові Шевченку виник на початку XX ст., коли в Україні розпочався процес увічнення постаті національного митця. Трохи пізніше цією ідеєю пройнялася не тільки полтавська інтелігенція, але й губернське земство, голова якого Михайло Токаревський у міру своїх сил просував українські цінності в громадсько-культурне життя краю. Ці прагнення підтримувала й Полтавська спілка споживчих товариств, що 1920 р. замовила художнику Михайлові Гаврилку створити бюст Т. Шевченка та виготовити форму для масового виробництва його зобетонних погрудь. Митець виконав погруддя Кобзаря для Полтавського театру, однак до повсюдної "шевченкізації" Полтавщини справа не дійшла.
Від ідеї вшанувати Т. Шевченка не відмовилася і нова комуністична влада, яка прагнула використати постать "поета-революціонера" для своєї політико-ідеологічної легітимізації.
Ще 1924 року Кавалерідзе очолив творчу майстерню в Харкові, створену із обдарованих безпритульних дітей. Замовлення на виготовлення пам’ятника Шевченку в Полтаві і було першим для майстерні. Полтавська влада хотіла, щоб пам’ятник був висотою 9-10 метрів, але, як бачимо, цю ідею пізніше скоригували.
Створити високий монумент із бетону запросили скульптора, який перед тим, ще за правлінння гетьмана Павла Скоропадського, спорудив подібний пам’ятник поетові в Ромнах (тоді Полтавської губернії, а нині Сумської області). Власне, його Кавалерідзе й узяв за зразок для свого полтавського дітища, надавши йому стильових рис конструктивізму й кубізму.
Пам’ятник із гаслом "...і вражою, злою кров’ю волю окропіте" мали звести в Полтаві "під дату", до восьмої "революційної" річниці, в жовтні 1925 р. У березні все вже було готове, проте відкриття монумента затягувалося – стиль конструктивізму занепадав у країні, яка будувала комунізм, а йому на зміну приходив соцреалізм.
І нарешті встановити в березні 1926 р. оригінальний пам’ятник поетові – навпроти архітектурної перлини Полтави, будівлі колишнього губернського земства. Там із 1906 р. діяв історико-природничий музей, за більшовиків перетворений у Центральний про­летарський музей (нині Полтавський краєзнав­чий).
Натовп був величезний, зібралися люди з Полтави й навко­лишніх сіл. І коли під мелодію "Заповіту", яку написав Гордій Гладкий, із пам’ятника зняли покривало, кількатисячний хор почав співати.
Особливість пам’ятника поля­гає в тому, що постать Шевченка наче виростає із землі, а сам поет сидить на узвишші. Кавалерідзе не випадково зробив прив’язку до місця в центрі старої Полтави, адже Шевчен­ко, ймовірно, бував там, коли йшов малювати Хрестовоздвиженський монастир і хату Котля­ревського. Що свідомим було вибрано роз­ташування пам’ятника навпроти будівлі колиш­нього губернського земства.
Хоч, як пізніше показала історія, доля полтавського Кобзаря не була легкою: під час окупації міста нацисти, не заглиблюючись у по­дробиці, ледве не знищили монумент, переплу­тавши Т. Шевченка з ворожим їм комуністич­ним вождем В. Леніним. Та й у повоєнний час пошкоджений пам’ятник українському поетові, з якого стирчали шматки арматури, не був у великій пошані. Радянська влада не поспішала його відновлювати не тільки через те, що Пол­тава начебто прихильно зустріла гітлерівську армію, а й тому, що сам стиль виконання, за словами Микити Хрущова, був незрозумілий народові. Відтак керівник Радянської України, який приїжджав у місто в жовтні 1947 р., запропонував залишити пам’ятник як промовисте свідчення нацистського вандалізму і спорудити натомість щось схоже на бронзово київського Кобзаря.
Спогади залишив головний зодчий Полтави Лев Вайнгорт у книзі "Провінційний архітектор", де є невеличкий розділ "Зустр із Хрущовим".
"Но до нового памятника дело не дошло, однако, памятуя указание Первого секретаря, местное начальство долго не разрешало привести в порядок полуразрушений памятник Шевченко.
Полтавчане помнят, наверное, что даже лет через десят после войны верхняя часть памятника была разбита. Вместо руки торчала обнаженный арматурный стержень, поврежена была голова монумента…".
Новий "правильний" монумент поетові в Полтаві так і не звели, проте і старий не поспішали реставрувати, а його сумського "брата-близнюка" у процесі боротьби з формалізмом у мистецтв взагалі демонтували в 1960-х рр.
Намагаючись урятувати полтавське дітище, І. Кавалерідзе пропонував замінити його на бронзовий відповідник і навіть виділив на це із власної кишені 100 тисяч карбованців. Однак, на щастя, автентичного конструктивістсько-кубістичного Кобзаря таки вдалося вберегти. Можлво, не останню роль у цій справі відіграв один із місцевих компартійних "босів" Максим Оніпко. Він не був геть позбавлений українських сентиментів і сприяв відновленню пам’ятника, який І. Кавалерідзе на схилі років назвав одним із трьох своїх найбільших творчих одкровень. Два інші – це монументи княгині Ользі в Києві й Артему в Бахмуті (нині Артемівськ Донецької області).

четвер, 24 листопада 2022 р.

Ольга Петлюра. Перша леді УНР

23 грудня 1885 р. у с. Мала Дівиця біля міста Прилуки, на Полтавщині (нині Чернігівщина) народилася Ольга Опанасівна Більська (Петлюра). Батько Опанас Більський, учитель. Змалечку Олюня залишилася сиротою, її забрала до себе бабуся, тому дитинство Ольги Більської пройшло у Прилуках, де вона закінчила з відзнакою гімназію і стала вчителькою молодших класів. Сирітська доля навчила розумненьку і господарство вести, і стримувати всі свої пориви. От і зважилася дівчина "на порі", або як казали тоді "відданниця", поїхати в Київ до родичів, щоб продовжити навчання на Вищих жіночих курсах. На жаль, злидні та освіта – мало сумісні речі, тому Ольга мусила влаштуватися на роботу в приватну гімназію Жеребецької. Мусила відданниця шануватися, відвідувати гостини у родичів, щоб із судженим зазнатися, вдало заміж віддатися. Так 23-річну Ольгу у 1908 році познайомили з 29-річним Семеном Петлюрою. Семінарист-недоук, був низеньким, непоказним, схожим на надійного чоловіка. От тільки Семен уникав свого імені, пнувся на Симона, тому все життя Ольга не вимовляла імені Петлюри (подібне було в родині Михайла Бойчука).
Почалося листування, зрештою Більська подалася в Москву до Петлюри. Стала Ольга студенткою Московського університету, підпрацьовувала репетиторством і вишиванням. Допомагав Петлюрі Максим Ковалевський (поліглот, перше кохання Лесі Українки), офіційно влаштував Семена у Москві бухгалтером страхової компанії. На кошти українських громад видавав журнал "Украинская жизнь" (1912-1914).
Звісно, мріялося про весільну сукню, але боялася дратівливого, вибухового характеру Петлюри, тому взяла на себе важкий хрест гріха – жила з Семеном "на віру". Соромно їй було від людей, тому писала подругам, що "вийшла заміж". А тут і донечка знайшлася, манюня, хвороблива, таку б швидше охрестити, але після імені Лариси мали бути прізвище та ім’я по батькові матері, тобто тавро байстряти. Як твердить знайдений професором Таїсією Ківшар актовий запис метричної книги церкви Святої Живоначальної Трійці в Троїцькій слободі Троїцького подвір’я Москви за 1912 рік, день хрещення Лариси Петлюри 23 вересня (6 жовтня). І хоч Ольга просила, і мати Семена вмовляла (батька Петлюри тоді вже не було), тільки у 1915 році молоді зареєстрували шлюб. На жаль, дошлюбний стрес дав знаки: кровотечі, раннє в’янення.
Мешкала родина в центрі Москви, в будинку №3 у Другому Волконському провулку. Пані Ольга, добра господиня, дружина і мати, присвячувала багато часу вихованню маленької Лесі в українському дусі: водила дочку до українського садочка, читала їй українські книжки, плекала українські традиції. Шила матуся Лесі переважно український одяг, про який пізніше писала: "Скільки радости в твоїй барвистій ноші!". Леся росла чутливою, ніжною дитиною, прихильною до всього живого: любила котів і собак, які постійно жили в помешканні.
Улюбленими прізвиськами в родині Петлюр були: "мій цюцик", "моє котенятко". Цікаво, що Леся першим словом сказала: "Тінек", так вона завжди називала татка. Як бачимо, в родині Петлюру ні на ім’я, ні на прізвисько ніхто не називав.
Доля посилала Ользі добрих родичів, сусідів… Зоя Плітас (родичка Ольги Петлюри) писала про перебування родини Петлюри в Москві: "Пам’ятаю Ольгу Опанасівну, як вона гарно виглядала: висока, струнка жінка з посивілим пишним волоссям і чудовими чорними очима, які так тепло, привітно дивилися на нас через золоті окуляри. Вона завжди була життєрадісна, усміхнена і прихильна до нас, дітей. Її маленька донечка Леся була нашою улюбленицею, і тітка Оля довіряла нам її, знаючи, що ми добре доглянемо Лесю, та дозволяла нам з нею бавитись надворі. Тітка Оля любила одягати Лесю в українське убрання та розмовляла з Лесею лише українською мовою".
Восени 1917 року Симон Петлюра разом із родиною переїхав до Києва. Оселилися у готелі "Прага" на Володимирській вулиці.
Родина Петлюр жила скромно, без жодних розкошів. Ольга Панасівна допомагала доглядати за пораненими у шпиталях, брала участь у діяльності жіночих товариств. Родина Петлюри підтримувала тісні родинні стосунки зі Степаном і Ніною Сірополко та їхніми дітьми: Леонідом, Юрієм, Степаном і Олександрою, які теж переїхали з Москви до Києва. Леся Петлюра писала вірші, збирала марки, разом із дядьком Степаном захоплювалася малюванням і писанкарством.
Коли 27 липня 1918 р. Симона Петлюру заарештували, довелося матері з дочкою до 11 листопада 1918 р. переховуватися під різними паспортами, за різними адресами. Ольга Панасівна піклувалася в ті часи про Лесю, яку вражали різноманітні чутки, про Петлюру та про його матір, яка залишалася у Полтаві. Із листа Ольги Олексіївни Петлюри до Ольги Панасівни від 10 жовтня 1918 року: "Дуже дякую Вам, голубочко, за гроші і за ті труди, котрі випали на Вашу долю… Дуже в гарний час прийшли ваші гроші. Бо треба було платити налоги… Як рідну дочку благаю Вас сповнити мою нікчемну просьбу. Хоть би в останні дні побачити Вас і хоть в ці хвилини забути своє погане життя…".

вівторок, 22 листопада 2022 р.

Славетні у Гоголівському краї

Хурса В. Славетні у Гоголівському краї: історико-краєзнавчі на­риси, полеміка, публіцистика / В. Хурса. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – 60 с.

Книга ця  унікальна скарбниця знань про непересічних особистостей, вона писалася понад сорок років. Її автор закінчив Ленінградський педагогічний інститут ім. О. І. Герцена. У його долі є два вірних крила – педагогіка та краєзнавча робота. Він організував краєзнавчий музей у Шишаках, ініціював створення кімнати-музею народознавства та музею В. І. Вернад­ского у школі, яка носить ім’я вченого.
Науковий редактор книги  О. О. Нестуля, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, голова правління Полтав­ської обласної спілки краєзнавців України. Рецензент розділу  В. М. Самородов, заслужений винахідник України, доцент, голова обласного відділен­ня Українського ботанічного товариства Полтавської аграрної академії.
Збірка присвячена 200-річчю з дня народження Миколи Васильовича Гоголя, тому значна частина видання містить відомості про друзів славет­ного земляка, гурток фрейліни О. Россет (Смірнової). Цікава оповідь про Гоголя-історика, адже у віці 20-25 років він написав 13 історичних праць.
Другий розділ книги присвячено автору вчення про біосферу Воло­димиру Івановичу Вернадському.
Із нарисів Володимира Хурси постають В. Короленко, І. Бунін, Б. Кістяківський, І. Фесенко, Я. Богомолець, О. Довженко та інші видатні постаті нашого краю. У книзі представлена ціла фотогалерея, що дає змогу читачам краще відчути дух епохи.
Книга стане в пригоді всім, хто захоплюється краєзнавством, вивчає історію Полтавщи­ни, слугуватиме прекрасним помічником для написання рефератів, доповідей школярам.

понеділок, 21 листопада 2022 р.

УКРАЇНСЬКИЙ ПІАНІСТ І КОМПОЗИТОР ПЕТРО СЕЛЕЦЬКИЙ

У Пирятинському районі Полтавської області на лівому березі річки Гнила Оржиця лежить мальовниче старовинне село Малютинці. Уперше його згадано в Іпатіївському літописі 1139 року.
Це село подарувало світові кількох видатних особистостей, життєдіяльність яких досі цікавить дослідників і краєзнавців. На їхньому тлі виокремлюється постать Петра Селецького. Походив він із стародавньої української родини, родичами якої були Свічки, Лукашевичі, Лизогуби. Батько, дід і прадід матері Селецького Марії Дмитрівни уродженої Вакулович, були значковими товаришами, а пра­прадід Семен Вакуленко, мірошник пирятинського млина і козак Пирятинської сотні, у 1696 році брав участь у поході па Азов.
Далекі предки Селецького по батьківській лінії ще ХVІІ першій половині XVII століття займали різні військові посади у Запо­різькій Січі. Батько – Дмитро Петрович під час навали Наполеона воював у складі партизанських загонів Фігнера та Сеславіна і закінчив війну в чині генерал-майора. Він був завзятий аматор музики, мав у своєму маєтку власний оркестр і хор з кріпаків. Власний оркестр і хор мав також дядь­ко П. Д. Селецького П. Я. Лукашевич. Мати Марія Дмитрівна непогано грала на фортепіано. Отже, Селецький змалку ріс у му­зичному оточенні.
Перші уроки музики давала йому мати, а дальшу музичну ос­віту він здобув у приватному пансіоні в Харкові. У 1835 році Селецького влаштували на навчання у Вище цивільне училище в Петербурзі. У Петербурзі Селецький продовжував свої заняття з фортепіано, водночас вчився грн на віолончелі.
З 1837 до 1841 року Селецький вчився у Київському універси­теті, після закінчення якого викладав кримінальне право у Рішельєвському ліцеї в Одесі. Тут Селецький увесь вільний час присвячував музиці. В домапшіх гуртках він виконував фортепі­анні твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона.
Під час навчання у Київському університеті, а також в Одесі Селецький почав займатися гармонією. Спробував свої сили і в композиції – написав і видав кілька фортепіанних п’єс.
У 1842 році, вже будучи студентом Берлінського університету, Селецький удосконалював свої знання з гармонії у Адольфа Маркса і фортепіанну гру у 3. Тальберга.
У Берліні Селецький потоваришував з Лістом. "Нема чого и казати, – згадував Селецький, –  я прикипів до нього всією душею. Ліст примусив мене зіграти деякі з моїх творів, потім "Патетичну сонату" Бетховена і на закінчення йою фантазію з "Гугенотів". Техніка у вас непогана, – сказав він, гра досить чиста, а головне, приємна, але через ваші аленькі руки ви ніко­ли не будете піаністом-віртуозом, у вашій грі надто оагато жі­ночності й сентиментальності; вона не позбавлена поезії та милує слух, але в ній немає захоплення, енергії, драматизму".
Як видно з цього відгуку Ліста, музична творчість Селецького була близька до творчості композиторів-дилетантів першої поло­вини XIX століття.
Дещо пізніше, у Лейпцігу, Селецькпй консультувався у Мен­дельсона, потім у Дрездені брав уроки у Рейсігера – з шструментовки і у Доцауера з контрапункту. Незабаром він пройшов курс оркестровки й фуги. Там же написав він свою першу симфонію, яку охарактеризував так: "Перша частина Allegro agitato містить у собі оригінальний мотив, якому я намагався падати європей­ського характеру; друга Andante соп moto – суто в російському дусі і нагадує одну з великоруських пісень; третя Scerzo, Alleg­ro – мінорна, але грайлива.., потім Finale, Allergo – не багата на музичні ідеї, але старанно опрацьована й оздоблена контрапунк­том". Невдовзі симфонію було виконано: один раз під керуван­ням Рейсігера, другий – під керуванням автора. Вона дістала схвальну оцінку за гармонізацію і контрапунктичну майстер­ність.
У 1844 році Селецький приїхав до Киева, де зайняв посаду чи­новника секретного відділу у канцелярії генерал-губернатора. У Києві він написав другу симфонію. В 1860 році у концерті Штейнграбера було виконано увертюру Селецького, яку М. А. Ясінський описав так: "...Цілісність твору, може, й не вражає ори­гінальністю, проте залишає приємне враження".
У 1845 році Селецький познайомився в Яготині з Т. Г. Шев­ченком. Слухаючи вечорами, як гарно грає на фортепіано Петро Селецький, Варвара Рєпніна запропонувала йому написати оперу. Шевченко взявся написати лібрето. Героєм сюжету обрали Мазепу. Біо­графія Мазепи давала можливість використати найрізноманітніші музичні елементи народної творчості – української, російської, шведської та польської. Проте запланованого, що так гарно починалося, реалізувати не вдалося.
Яблуком розбрату стала мова майбутнього твору. Варвара Рєпніна й Шевченко ратували за рідну, українську, а Петро Селецький хотів, щоб лібрето було написане офіційною російською. Мовляв, Шевченко володіє нею не гірше, ніж українською, просто стає в позу. По-різному потрактували й значущість постаті Мазепи. Запальному Шевченкові це, звісно ж, не сподобалося.
Трапився й ще один прикрий випадок. Шевченкові натякнули на його селянське, кріпацьке походження. Після цього він начебто зовсім розлютився і незабаром виїхав з Яготина. На цьому їхні стосунки з Петром Селецьким майже припинилися. Навіть попри те, що обидва якийсь час працювали у Київській археографічній комісії.
Потім Шевченка за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства ув’язнили, він був на Уралі на засланні. А Селецький у цей час робив чиновницьку кар’єру: працював цензором, виконавцем особливих доручень, очолював комісії, отримав чимало державних нагород та почесних звань.
Вінцем кар’єрного зростання стало призначення його київським віцегубернатором при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові, а потім предводителя дворянства Селецький мав мало вільного часу для повсякденного керівництва справами Київського відділення РМТ, але як голова дирекції він обстоював перед вищою адміністра­цією Києва та урядом господарські інтереси відділення та обра­ний ним напрям діяльності.
Так сталося, що, виконуючи службові обов’язки, він навіть відправив Шевченка після повернення того із заслання під поліцейський нагляд до Києва. Звісно, після цього про будь-яке приятельство чи дружбу не йшлося.
Петро Селецький – автор увертюр, двох симфоній, одна з яких у 40-х рр. XIX ст. виконувалася в Дрездені.
У 1863 р. один із організаторів Київського відділення Російського музичного товариства, його перший голова (впродовж 10 років).
Відомостей про композиторську діяльність Селецького в період його роботи в Київському відділенні РМТ немає. Але відомо, що друге зібрання першого сезону 22 грудня 1863 року відкривалося виконанням увертюри Селецького.

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА


З ДНЕМ ГІДНОСТІ ТА СВОБОДИ!!!

21 листопада – день початку подій, які стали для України історичними: Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. 9 років тому листопадові події змінили не лише хід української історії, а й перевернули світогляд мільйонів людей.
Сьогодні, 21 листопада, в День Гідності та Свободи, ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні та усіх українських воїнів, які беруть участь у війні, усіх тих, хто власним життям, своєю жертовністю демонструють щире прагнення українців жити у вільній, демократичній й суверенній державі.

Нинішній день – це незаперечний доказ відродження Української нації, нашої держави. На жаль, за це українці вже заплатили високу ціну – розстріляні Герої на Майдані, загиблі на війні, перед якими ми з вдячності і вічній пам’яті низько схиляємо голови.
Пам’ятаймо, що без глибокого усвідомлення таких цінностей, як свобода та гідність, неможливо побудувати успішну Українську державу, за щасливе прийдешнє якої і досі гинуть наші співвітчизники.
З нагоди Дня Гідності та Свободи бажаємо мирного неба над українською землею, добробуту й злагоди в українських родинах.

Слава Україні! Слава Героям!

пʼятниця, 18 листопада 2022 р.

СВІЧА БЕЗСМЕРТЯ

Нечитайло І. Я. Свіча безсмертя: поема / І. Я. Нечитайло. – Полтава : Полтавський літератор, 2008. – 104 с.

Нечитайло Іван Якович, член НСПУ, НСЖУ, лауреат обласної пре­мії ім. Панаса Мирного, присвятив свою поему останнім рокам життя нашого земляка Миколи Васильовича Гоголя. Хоча про нього написа­но багато творів, проте життя та творчість М. Гоголя й досі окутані ту­маном загадковості, містики. У цьому творі І. Нечитайло робить вдалу спробу у віршованій формі повідати про перебування Миколи Васи­льовича у тодішній Василівці (нині с. Гоголеве), про його спілкування з селянами, творчі пошуки.
Вміщено портрети батьків та сестер М. Гоголя, репродукції з кар­тин П. Геллера, акварельного малюнка Миколи Васильовича "Будинок у Василівці" та інше.
Книга допоможе всім тим, хто вивчає історію Полтавщини, а також філологам, краєзнав­цям, музейним працівникам, екскурсоводам.

середа, 16 листопада 2022 р.

ВЕРНАЦЬКИЙ І ПОЛТАВЩИНА

Вернадський і Полтавщина: факти, документи, бібліографія / уклад. В. М. Самородов. – Полтава : Полтавський літератор, 2008. – 260 с.
Ця книга вийшла в історико-бібліографічній серії "Постаті аграрної та біологічної науки Полтавщини" і приурочена до 140-річчя з дня народження всесвітньо відомого вченого Володимира Івановича Вернадського та 90-річчя заснованого ним Полтавського товариства любителів природи.
Саме Вернадський довів існування магнітної аномалії поблизу Кременчука. Існує припущення, що кам'яні "баби", які експонуються в Полтавському краєзнавчому музеї, привезені ним із Кременчуцького повіту наприкінці XIX сторіччя. Слід зазначити, що музейний фонд Вернадського в обласному краєзнавчому музеї нараховує понад 800 одиниць (колекція зразків ґрунтів, наукові праці, рукописи, фотовідбитки та негативи, твори мистецтва...). Про це оповідається у книзі. Видання гарно ілюстроване. Уміщено ретрофотолітопис Вернадського в Полтаві, портрети його найближчих родичів Короленків, адреси вченого в нашому краї.
Вміщено літературу про зв'язки В. Вернадського з Полтавщиною. Іменний покажчик, що завершує книгу, допоможе юному читачу краще зрозуміти життєвий подвиг відомого вченого, політика, культурного і державного діяча.

BLUSH - КОНСТРУКТОР МАЛЮНКІВ

 

вівторок, 15 листопада 2022 р.

АБАЗА ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ

Олександр Михайлович Абаза (1826-1889 рр.) в званні унтер-офіцера у шістнадцятирічному віці поступив на службу в Новгородський Кирасирський полк. Уже через два роки отримав звання юнкера і був переведений до Гусарського полку під командуванням генерал-ад’ютанта княза Васильчакова. У тому ж році отримав звання корнета та призначений на посаду ад’ютанта командира 5-го піхотного корпусу.
Брав участь у бойових діях у Придунайських княжествах та в російсько-турецькій війні (1853-1854 рр.). Нагороджений Імператором Австрійським орденом Залізної корони III ступеня, орденом Св. Анни III ст. з бантом та орденом Св. Володимира IV ст. з бантом.
Після відставки переїхав жити до Полтави. 20 жовтня 1865 року обраний Полтавським повітовим предводителем дворянства, на посаді якого перебував до вересня 1868 року. А вже через чотири роки був обраний полтавським міським головою, обов’язки якого незмінно виконував до 1888 року. Упродовж кількох десятиліть Олександр Михайлович обирався членом опікунської ради Марійського жіночого училища, був товаришем голови Полтавського управління Товариства піклування про поранених і хворих воїнів. На цивільній службі дослужився до чину дійсного статського радника.
Сучасники характеризували Олександра Михайловича Абазу як порядну і добру людину, хлібосола, який не сприймав як усякий неправедний дохід, так і надмірну скупість і економність; любителя драматичного мистецтва та прекрасного виконавця ролей Сквозникова-Дмухановьского і Фамусова в аматорських виставах.
У той же час полтавцям він запам’ятався грандіозними балами, розкішними вечорами і різними розвагами, які Абаза організовував для генерал-губернаторів, які приїздили до Полтави, корпусних командирів та інших начальницьких осіб високого рангу. Зазвичай свято розпочиналося проведенням військового параду на Сінній площі. Міський голова разом з гостями спостерігав за цим дійством з балкону власного будинку, потім запрошував усіх до столу, і святкова вечеря продовжувалася до півночі. Водночас на площі продовжував грати оркестр.
Помер Олександр Михайлович Абаза в Полтаві 9 травня 1889 року у віці 62 роки. За 17 років свого правління міським господарством, Олександр Михайлович ніколи не дозволяв собі використовувати своє становище для особистого збагачення, навіть навпаки, за власний кошт влаштовував вечірки для іменитих гостей. Практицизм та далекоглядність очільника Полтави допомогли йому зблизитися з багатьма чиновниками, які згодом долучалися до вирішення міських проблем.
За час головавуння Полтавою, Олександр Михайлович Абаза відновив Міський сад (нині територія парку "Перемоги"); облаштував дороги в місті бруківкою; переніс ринок на Петрівську площу, збудувавши для торгівлі спеціальні ряди; встановив 475 ліхтарів для освітлення; 1876 року відкрив Реальне училище (нині Полтавський політехнічний фаховий коледж Національного технічного університету "Харківський політехнічний інститут"), яке збудував за власний кошт.
Література

  • Будинок міського голови Олександра Михайловича Абази (вул. Майдан Незалежності, 5) : вулиці старої Полтави // Діє-слово. – 2020. – № 3. – С. 39-40.
  • Посухов В. Від долі - до недолі : [про О. Абазу, (1872-1888 рр. - міський голова Полтави), його родовід, родину, діяльність] / В. Посухов // Зоря Полтавщини. 2012. 7 груд. С. 16.
  • Цалик С. Патрон Полтави: незвичайна історія найчеснішого градоначальника в Російській імперії / С. Цалик // Вечірня Полтава. 2018. 6 черв. С. 11.
  • Чернов А. Олександр Абаза : [Полтавський повіт. маршал, мировий суддя, 1872-1888 рр. - міський голова та ін.] / А. Чернов // Край. 2010. № 77. С. 15-16. 

неділя, 13 листопада 2022 р.

"Не сліпий, а незрячий" (до Міжнародного дня незрячих)

Інвалідність зовсім не вирок. Про це знають тисячі неймовірних людей. Попри певні негаразди зі здоров’ям, вони досягають нечуваного успіху . До Дня незрячих ми підготували для вас розповіді про людей з вадами зору, для яких це лише незручність, але не перешкода втілювати мрії! 
Давайте розпочнемо з самого дня, чому його відзначають саме 13 листопада? Все дуже просто, у цей день (1745 року) нар одився педагог, завдяки якому відкрилися декілька шкіл і підприємств для незрячих. Йдеться про Валентина Гаюї. До нього незрячі люди не могли отримати освіту. Саме він розробив спеціальний шрифт для незрячих унціал. Він же й видав перші книги для незрячи х. Пізніше Всесвітня організація охорони здоров’я вирішила відзначати Міжнародний день незрячих саме у день народження Гаюї. Адже його вклад важко переоцінити!
Серія "Соціальна взаємодія"  
"Не сліпий, а незрячий" Інформаційний бюлетень № 3      
Укладач: Ольга Пошибайло 

вівторок, 1 листопада 2022 р.

МИРНИЙ Володимир Степанович

Народився 1 листопада 1935 року в с. Супротивна Балка Новосанжарського р-ну Полтавської обл. 1954 р. закінчив середню школу імені Г. С. Сковороди у селищі Чорнухи, а 1959 р. – Львівський університет імені І. Я. Франка.
Працював учителем у Рівненській та Полтавських областях, методистом Полтавської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею. З 1991 по 2000 очолював обласну організацію Національної спілки письменників України. Дебютував у 1952 році як поет.
Автор поетичних збірок: "Криниця", "Матіоли", "Вечірнє поле", "Монолог землі", "Літні зорепади", "Світло берези", вибрані твори "Криниця", "Багряне гроно горобини", "Надія, віра і любов", "В дорозі до храму", "Вибране", "Теплий дощ у неділю", "Сурмачка", "Сто поезій про кохання", "В коронах інею тополі", "Катарсис". Збірок поезії та прози: "Життя по колу йде...", "Стукати у брами...".
Однотомника вибраної прози: "Янголи ридали в небесах".
Володимир Мирний – почесний громадянин смт Чорнухи, батьківщини Г. С. Сковороди.
Поезіям Володимира Мирного властиві ліричність, тонкий психологізм, лаконічність. Його рубаї, сонети наповнені новим змістом. У кожній збірці стверджується нездоланна сила людини в її нерозривному зв’язку з рідною землею. Особливою майстерністю вирізняється пейзажна лірика. У спостереженні над природними явищами письменник намагається знайти відповіді на вічні питання буття, болючі проблеми суспільства. Саме тому в пейзажній структурі так часто вчуваються філософські та громадянські мотиви.
Помер 21 липня 2020 року.
ЛІТЕРАТУРА
  • Мирний В. "Сину, дах протікає..." Тож треба латати" [поезії] / В. Мирний // Зоря Полтавщини. – 2020. – 10 листоп. – С. 8. 
  • Степаненко М. Дивосвіт прози Володимира Мирного / М. Степаненко // Вечірня Полтава. – 2015. – 28 жовт. – С. 7.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...