Слава Леоніда Глібова вийшла за межі України ще за його життя. Чарівні поетичні рядки і нині відкривають нам красу рідної природи, вчать любити рідну землю, мову. Він був дуже скромний і делікатний, зі звичайною, непоказною зовнішністю. Приязний і доброзичливий, уважний і м'який співрозмовник. А до жінок у Леоніда Івановича було тремтливе ставлення, він бачив у них ледь не небесних створінь, які потребують особливого такту, особливих слів. Якби – то доля послала йому зустріч саме з такою жінкою!
Народився майбутній класик української літератури 5 березня 1827 року у с. Веселий Поділ Семенівського р-ну у родині управителя маєтків поміщика Родзянка. Мати була із збіднілих дворян, близькою родичкою М. Гоголя. Леонід отримував вдома системну освіту, зокрема, його навчав відомий на Полтавщині священик Яків Заболоцький, мама Ірина, брати Родзянки. Хлопчик любив усякі рослини, вирощував квіти, за це отримав від домашніх "титул" – "квітковий принц". Він і дивився на світ Божий так само, як квіти – довірливо і світло...
За порадою і при сприянні родини Родзянок Леоніда віддають 1840 року у Полтавську гімназію. Оселився хлопець у Василя Порфир'єва, який кохався у поезії і підтримував перші поетичні спроби Леоніда. 1847 рік став доленосним для Глібова. По-перше, вийшла перша його поетична збірка, а по-друге, почалася чорна смуга в житті. Однокласники заздрили Леоніду (аякже, він поет!); якось на перерві один із учнів жбурнув у нього велику книгу, яка влучила прямо в скроню. Леонід знепритомнів. Діагноз був жорстокий: ушкоджений зоровий нерв. Почав падати зір, головні болі виснажували. Юнак змушений був повернутися додому, не закінчивши повного курсу гімназії. Коли здоров'я трохи покращилось, Леонід вступив до Ніжинського ліцею вищих наук. В ньому поглиблено вивчались гуманітарні науки, до яких він мав великі здібності. Саме в Ніжині юнак починає писати українською мовою. Вихований, стриманий Леонід скоро став одним із улюблених учнів у ліцеї, зокрема, у протоієрея Федора Бурдоноса. Той жив у достатку і часто влаштовував звані обіди і вечері для ліцеїстів. А у протоієрея була дочка – молода, швидкоока, метка. Та й гарна – аж дух захоплює. Хтозна, звернув би увагу на неї молодий Глібов, якби вона сама не проявила активності. Чи правда полюбився він їй, чи вона тонкою жіночою інтуїцією відчула, що кращої пари їй не знайти, – те невідомо. Хоч і непоказної зовнішності, але ж талановитий... Та й слухняний, покладистий.
Він, здається, народжений для ролі лицаря, який здатний боготворити жінку і прощати їй все – все...
І роман розпочався – Леонід, сором'язливий і скутий, сп'янілий від першого кохання, не відчував землі під ногами... Вірші складалися самі собою:
Для тебя, мой тайный друг,
Моя песнь, мой досуг
И печальная дума моя.
Неужель обо мне,
Наяву, не во сне,
Может думать головка твоя?
А дівчина горнулася до нього, зазирала в очі і говорила, що тільки про нього її дівочі мрії, тільки його бачать уві сні – свого єдиного, судженого... І скоро вся гімназія визнала, що єдиною музою Леоніда Глібова, кращого поета гімназії, була Параска. Глібов страшенно ніяковів, червонів у її присутності... і мовчав. А якщо намагався заговорити, то:
