четвер, 24 лютого 2022 р.

ДРАГОМАНОВИ

Драгоманами козаки називали старшин, перекладачів-дипломатів. «У нашій драгоманівській сім’ї, – згадувала Олена Пчілка, – зберіглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженні таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Так вони і писалися «Драгоман». Одружився той Драгоман із українкою і оселився в Україні. Дід Петра був Стефан Драгоман (він писав своє ім’я та прізвище грецькими літерами), «значковий товариш» 1756 року, «яко человек заумный и достойный», був обраний переяславським старшиною, згодом за запрошенням гетьмана Кирила Розумовського переїхав у Гадяч на Полтавщині, одружився з дочкою козацького старшини.
Його син Яким Стефанович, щоб просуватися по службі, мусив стати Драгомановим. Був військовим скарбничим, колезьким асесором. Яким Драгоманов, одружився з Ганною Якимівною з заможного роду Колодяжинських. Вона успадкувала після смерті свого тата, військового обозного, полкового гадяцького судді хутір біля с. Сергіївка, Лохвицького повіту та земельний маєток із великою садибою при селі Монастирські Будища, що перейшли «яко посаг» дружини до чоловіка Якима. Ці землі стали «сімейним гніздом» Драгоманових на століття. Мали Яким і Ганна трьох синів і дочку: всі діти отримали ґрунтовну домашню освіту. Згодом старший залишився хазяйнувати в маєтку; молодші Яків (08.03(24.02). 1801 р. народження) та Петро (1802 р. н.) у 1817 р. поїхали до Петербурга вчитися, а потім — служити. Веселі, товариські юнаки обрали різні стежки: Яків вирішив стати — військовим, Петро юристом.
Яків Якимович – поет (переспіви А. Міцкевича), письменник, перекладач із французької, німецької. Служив канцеляристом при військовому міністерстві. У 1820 р. став юнкером Полтавського піхотного полку, дислокованого в м. Ржищів. У 1825 р. у Житомирі прапорщика прийняли до «Товариства об’єднаних слов’ян». Хоч Драгоманов на час повстання був у лазареті, був заарештований. Утримувався під слідством у Могильові, відбув тримісячне ув’язнення в Динабурзькій фортеці, згодом висланий на Північ, до Староінгерманландського піхотного полку 3-ої піхотної дивізії «под строгий надзор полкового, бригадного и дивизионного начальства» (з вироку суду). . Через хворобу у 1828 р. пішов у відставку. Перебував на Півночі під суворим наглядом жандармів до останнього дня (1840 р.).
Шістнадцятирічним Петро Драгоманов вступив до Петербурзького вищого училища правознавства, здобув чудову освіту, служив у канцелярії Військового міністерства у Санкт-Пертербузі, згодом — у Тимчасовій комісії для вирішення рахунків по закордонному відділу, у Тимчасовій контрольній комісії Комісаріатського департаменту Військового міністерства, у Провіантному департаменті.
Петро Драгоманов досконало знав англійську, латину, німецьку та французьку. Разом зі своїм братом Яковом друкував вірші та оповідання російською в різних журналах, першим у Росії здійснив віршовані переклади Роберта Бернса.
У 1838 р. повернувся на Полтавщину, перевіз із Петербурга багату бібліотеку. У Гадячі Петро Якимович купив садибу, в центрі міста на пагорбі неподалік від Соборної площі та колишнього гетьманського замку, відтоді пагорб отримав назву Драгоманівська гора. Драгоманов став на службу виборного земського судді, як юрист помагав місцевим козакам і селянам.
У 1839 р. 37-річний Петро одружився з 18-річною Єлизаветою Цяцькою, донькою свого сусіда поміщика Івана Цяцьки. По лінії матері Єлизавета з сім’ї гадяцьких поміщиків Стишевських. Дружина принесла в родину посаг: хутір Підварок (Вербняги) коло Гадяча – поле, ліс, левада, садок, луки над річкою Грунь і кілька селянських хат. У Підварку подружжя спорудило садибу, господарські будівлі, завело худобу. Влітку Драгоманови жили на хуторі, який завдяки клопотам Єлизавети процвітав і приносив прибутки.
У подружжя було шестеро дітей: Ольга, Михайло, Варвара (померла молодицею), Олена (померла дівчиною), Іван та Олександр.
Петро Якимович у вільний час віддавався збору народних пісень, вихованню дітей (особливо опікувався їхнім читанням), навчив синів знімати шапку у відповідь на уклін селян. Частину записів Петро Драгоманов передав родичеві дружини проф. Амвросію Метлинському.
Цікаво, що батько родини спілкувався російською, мати до кінця своїх днів – українською; діти спілкувалися обома мовами. Син Михайло Петрович Драгоманов – перший український політолог; донька Ольга Драгоманова, у майбутньому — відома письменниця, публіцист, що творила під псевдонімом Олена Пчілка. Обраниця й дружина Петра Косача. Мати Лесі Українки. До речі, хрещеною матір’ю Лесі була бабуня Єлизавета.
Упродовж 20 років Петро Драгоманов фінансово підтримував бібліотеку в Гадячі.
Приятелював з родиною Михайла Кучинського (дочка Людмила згодом вийшла заміж за Михайла Драгоманова), Василя Ковалевського, Якова Рудченка, Миколи Шульженка, Амвросія та Семена Метлинських.
Помер Петро Якимович Драгоманов на 58-му році життя у вересні 1860 року від аневризми серця. На похоронах була вдова з сиротами, старенький Яків Рудченко з сином-підлітком (майбутній Панас Мирний).
Після смерті чоловіка з допомогою батька Єлизавета Драгоманова придбала ще 200 десятин землі, що дозволило їй утримувати велику сім’ю.
23 червня 1895 р. померла 74-річна Єлизавета Драгоманова за три дні після смерті свого сина Михайла Драгоманова.

ВОВК ФЕДІР

Жив був козарлюга Хведір, чистий тобі сіроманець, тому прозивався Хведір Вовк. І склалася тоді традиція нащадка-первістка називати його іменем. Історія знає Федора Вовка, війта Києва (кін. 1580-х — 1592); генерального осавула (1658) Федора Вовка. Згодом оселилися Вовки в Зіньківському повіті на Полтавщині. Та царські демографи записали родину «державними селянами» та переселили до Криму. Голова роду – дід Матвій працював у Криму. Його сина Кіндрата парубком забрали в солдати й на московський копил замінили прізвище «Вовк» на «Волков». Та Вовк утік із служби й довгі роки наймитував у Запорізьких степах. У тридцятих роках, як почалася чергова війна з турками, дезертирам було оголошено амністію, Кіндрат Матвійович Волков з’явився до війська і після кількох років служби здобув офіцерський ранґ, дарма що не був з шляхтичів. У 40-х роках вийшов у відставку й став за управителя маєтку у пана Закревського в с. Крячківці. Одружився Кіндрат із Ганною Федорівною Арістовою (з білоруської шляхти). 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії народився їм первісток-нащадок козацького роду Федір Волков (Хведір Вовк) і став він антропологом світової слави. Хведір Вовк – кавалер найвищої нагороди Франції, яку вручає тільки президент, – ордена Почесного легіону.
Учень Іллі Мечникова та Володимира Антоновича 30 років жив у країнах Європи, 13 років – у Росії, але всі наукові праці присвячені Україні. Серед учнів Хв. Вовка — Петро Єфименко, Леонід Капиця — батько відомого лауреата Нобелівськой премії Петра Капиці.
Правда, своє прізвище Хведір Вовк адаптовував до мови тієї країни, де проживав, де видавав свої роботи. Українською він підписувався як Хведір Вовк, російською – як Федор Волков, румунською – Лупулеску, що в перекладі означало «Вовк»; сербською, угорською – Вук.

четвер, 17 лютого 2022 р.

Ніч. Бібліотека. Квест

Оце так зайшли до бібліотеки, називається! Замість того, аби мирно собі почитати, відвідувачів втягло в таємничу історію зі зникненням, привидами та гоголівською містикою.
Це так відбувався квест від Полтавської обласної бібліотеки Гончара та Обласного молодіжного центру: учасники розшифровували таємничі написи, шукали картини, просто на стінах проявлялися сяйво-підказки, оживали колоритні книжкові персонажі.
Квест був настільки таємничим, що деякі команди намагалися знайти сенс навіть на етикетках від меблів, підступні локації добре ховалися від гравців, а загадкові духи виходили на контакт. І все це в сяйві безлічі свічок і під моторошну музику.
Зізнайтеся: ви вже хочете потрапити до нашої містичної бібліотеки. А ми й радіємо! Слідкуйте за афішами.
Блог "Яскравий світ – бібліотека" https://bit.ly/3uTQaFV

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

Немає Майстра. Храм його стоїть!
Там волі дух, там дихає блакить,
Там сонце – на калинові мости.
До нього нам – іти ще та іти.
В. Мирний (1935–2020), поет

18 лютого 2022 року виповнюється 25 років із дня присвоєння Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені нашого земляка – Олеся Терентійовича Гончара (1918–1995), класика української літератури, академіка НАН України (з 1978), Героя України (2005, посмертно), першого лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1962), громадського діяча.
Олесь Гончар – Людина, котрій Господом Богом було дано говорити від імені свого і від імені народу.
Він – духовний батько нації. "Талант виростає з нації, як та квіт­ка зі стебла, тому відірвати свою долю від долі нації – означає загинути", – ділився роздумами письменник, він умів в океані рідної мови знаходити слова, які несуть в собі код нації. Гончар був поборником суверенної України, захисником рідної мови і культури, людиною, яка повернула нас до історично­го коріння, і свято шанувала свої.
Доля світоча нації зріднена з долею рідної Полтавщини, як зріднені мати і син. "Родом, як відомо, я з полтавських країв, ця земля мені дуже дорога...." – писав Гончар. А де ж джерело його слова, хто запалив світло в душі майбутнього класика? Найкращу відповідь, як тиху сповідь перед пам'яттю роду, дає сам Олесь Терентійович у "Письменницьких роздумах":
"Бабуся... найдорожча людина... У дворічному віці я зостався без матері, вона померла молодою, одразу ж після її смерті мене забрали на виховання дідусь і бабуся. Бабуся відзначалася щирою вродженою любов'ю до людей, в її образі втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу. Її вплив на мій розвиток був величезний... від неї – мова, фольклор, працелюбство".
Слово письменника, внутрішній світ, людяність виросли з казки, пісні, молитви, колядки, з його генетики українця. Дитинство Олеся – полтавський степ з його пахощами , з лагідним роздоллям і єдиною на світі красою, місця, де він виріс, зримо і незримо присутні у багатьох творах.
У найвиразнішій формі це виявилось у романі "Твоя зоря" (1980 рік). Гончар відмі­чав: "Твоя зоря" дуже особиста книга. Не можу сказати, що автобіографічна, але в неї увійшли дорогі для мене речі, я сказав би, заповітні, особливо в образі головного героя.. .". Це найбільш задушевний твір письменника, на думку поета Бориса Олійника (1935–2017) , "синівський звіт перед отчим домом, звідки він починав свій шлях до заповітних берегів людського серця".
Кожен рядок променить гордістю українця за свій край, таємниці народного фольклору, людську доброту сердечну...: "В лі­тах дитинства, можливо,закодовано щось вельми для душі необхідне, таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших "дорослих" вчинках... А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося?". Читаючи роман, часом задумуєшся – чи проза перед тобою? Скільки в ньому поезії, барв, які дають невичерпні фольклорні джерела! Зоря рідної хати ясніє в ньому, бо це зоря любові до рідної землі, яка "ласкавим іменем – Олесь назвала свого кревного полтавця".
У вересні 1981 року, мандруючи Полтавщиною, Гончар в одному з листів захоплено писав:
"Цими днями випала нагода знов побувати в рідних краях полтавських... Легко тут дихається, яснішають думки. Може тому, що опинився серед рідних просторів, серед цих світлих, славних річечок, адже Псел, як і Ворскла, ріки мого дитинства...".
Тоді ж письменник відвідав у Полтаві домашній музей піонера космонавтики Юрія Кондратюка (1897–1942). А через півроку з'явилася новела "Геній в обмотках", назва якої стала крилатою. Геній в обмотках, хоч і має прототипа, відомого у всьому світі стратега польотів у космос, проте в новелі він – безіменний солдат.
А в нарисі "Гоголівськими шляхами" Гончар роздумував: "... чи міг би хтось із полтавців уявити свою славну Полтаву без Котляревського, без Го­голя, без Панаса Мирного та Короленка? Вони, здається, були в Полтаві завжди і залишились з нею назавжди".
Олесь Терентійович завжди обстоював національне, рідне. Побувавши на сесії ООН в Нью-Йорку (1955 року), з гордістю відмітив: "Скільки в нас ще сили, соковитос­ті, яскравості в наших ансамблях, музиці, піснях... Одні Майбородині вальси варті більше всієї їхньої сучасної музики".
Олесь став писати (і друкуватися), будучи студентом Харківського універси­тету. Літературний "старт" відбувся 1938 року з новели "Черешні цвітуть" – і з неї вперше білим цвітом глянула на нас Україна. Двадцятирічний юнак-відмінник – "стрункий, тонкостанний, буйночубий – густе, темне волосся було завжди від­кинуте назад, смагляволиций, з іскристо-карими очима, з чуйною, сяйною посмішкою" став знаменитістю філологічного факультету. Але сформувався Гончар як майстер художньої прози уже в роки Другої світової війни – у тяж­ких боях з фашистською навалою.
Саме ці кілька років і були визначальними в житті молодого воїна- ордено­носця. Минула війна, ненависть ще ділила землю і народи, а в українській літе­ратурі з'явилася новела "Модри Камень" – фреска про любов, яка не знає кордо­нів. Новела Олеся Гончара про чисте кохання дівчини- словачки і українця-визволителя, ця "єдина ява у великій драмі війни", кликала людей до порозу­міння. Незабутній поет Павло Тичина (1891–1967) назвав учорашнього фронтовика "молодою славою нашою".

середа, 9 лютого 2022 р.

StoryMapJS - сервіс

ПРАКТИЧНИЙ РЕЦЕПТ ВІД КРАЄЗНАВЦІВ

Доброго дня, шановні колеги! Сьогодні хочу розповісти про роботу сервісу Storymap.
StoryMapJS – це чудова можливість візуалізації інформації, якщо події відбуваються (або відбувалися) у кількох географічних точках. Сервіс Storymap розроблений Північно-Західним університетом (Northwestern University), США.
Storymap.knightlab.com об'єднує три продукти: StoryMapJS, Gigapixel і SnapMap.
Розпочнемо знайомство...

Для роботи з сервісом потрібний обліковий запис Google, дані вашого проєкту зберігаються в Google Drive.

Пишемо назву проєкту, його можна змінити в процесі роботи, просто перейменувавши титульний слайд.


вівторок, 8 лютого 2022 р.

БАТЬКО ПШЕНИЧНИХ КОЛОСКІВ

Кожне зерня лице його береже в своїй пам’яті, 
Кожен колос по імені, наче батька, зове.
 Б. Олійник

115 років від дня народження Василя Ремесла

Ці слова присвячені відомому не тільки на Україні, а й далеко за її межами, селекціонерові, двічі Герою Соціалістичної Праці, академіку Академії наук СРСР та Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В. І. Леніна (ВАСГНІЛ), лауреатові Ленінської та Державної премій, професору, доктору сільськогосподарських наук Василю Миколайовичу Ремеслу. У 70–80-ті рр. минулого століття, у часи розквіту його таланту, у Радянському Союзі важко було знайти людину, яка б не знала Василя Миколайовича в обличчя, адже плакати з його портретом були майже в усіх хлібних магазинах країни. Виведені ним сорти озимої пшениці Миронівська-808, Миронівська ювілейна, Іллічівка та інші висівались на територіях радянських республік, та забезпечували високу врожайність. 
Василь Миколайович Ремесло народився 10 лютого 1907 р. в селі Теплово Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині с. Теплівка Пирятинського району Полтавської області). 
На його долю випало чимало випробувань: революції, війни, голодомори, репресії тощо. Але від діда-прадіда навчився Василь шанувати хліборобську працю. З раннього дитинства запам’ятав він кремезну постать діда Калістрата у білих штанях,з полотняною торбиною сівача, коли його руки розкидали по ниві пшеничне зерно. Після отримання початкової освіти в семирічній трудовій школі він вступив до Лубенської сільсько-господарської профшколи і як найкращий учень, після її закінчення, був направлений на навчання до Маслівського інституту селекції та насінництва ім. К. Тімірязєва – у "Маслівську академію", як його тоді називали. Це був унікальний навчальний заклад. Він відіграв виняткову роль у житті В. Ремесла, надавши йому найкращу на той час освіту за фахом. 
Після закінчення Маслівського інституту (1928 р.) його спрямовують до Укррадгоспоб’єднання (м. Харків), пізніше – у радгосп "Відродження" Мелітопольського округу Запорізької області, а у лютому 1929 р. – до Кременчуцького окружного союзу насіннєвої кооперації. Уникаючи тих катастрофічних подій, що спіткали його Батьківщину в драматичні 30-ті роки, коли на селі відбувалася суцільна колективізація, Василь Миколайович був змушений у 1930 р. виїхати з України. 
Наступні понад десять років життя В. Ремесла тісно пов’язані з Росією. У цей час він мав змогу зустрічатися з корифеями сільськогосподарської науки – М. Вавиловим, В. Шехурдіним, А. Сапєгіним, В. Юр’євим та іншими, які великою мірою вплинули на формування молодого вченого. Спочатку він поїхав до міста Дербент і влаштувався науковим співробітником на Дагестанській дослідно-селекційній станції ім. Ахундова, пізніше (1931–1933 рр.) – до Москви, де займався впровадженням у виробництво нових культур. 
На початку 1933 р. Ремесла спрямовують до Ново-Уренської селекційної станції, яка підпорядковувалася Всесоюзній державній сортовипробувальній мережі Всесоюзного інституту рослинництва (директором якого на той час був М. Вавилов). Працюючи тут на посаді завідувача сортодільниці Всесоюзного інститут рослинництва й одночасно, за сумісництвом, – науковим співробітником із селекції кормової моркви, Василь Миколайович зарекомендував себе як висококваліфікований науковий працівник, який володіє новітніми досягненнями в галузі сільськогосподарських наук. Самостійну селекційну роботу вченому пощастило продовжити на посаді заступника директора Північно-Донецької держселекстанції, куди його перевели восени 1938 р.
Із початком війни В. Ремесла, як умілого організатора та вольового керівника, призначають директором Північно-Донецької станції. 
У березні 1942 р. його призивають до лав Червоної армії, але після демобілізації він повертається на попереднє місце роботи. Проте давнє бажання поїхати у рідні місця, в Україну, приводить його у березні 1948 р. до Миронівської селекційно-дослідної станції ім. Старченка, яка була однією з перших селекційних установ в Україні й вирізнялася високою результативністю на всіх напрямах своєї наукової роботи. Саме тут, ще до його приїзду, був виведений знаменитий сорт озимої пшениці "Українка", визнаний світовим стандартомякості хліба. Починаючи працювати на Миронівській станції, Василь Миколайович поставив перед собою завдання надзвичайної складності – створити сорт який перевершить "Українку". Вчений активно долучається до селекційної роботи. Виконуючи завдання, що стояли перед станцією, він починає займатися селекцією ярої та озимої пшениці. Селекційну роботу В. Ремесло вів по-новаторському, творчо. Він часто повторював, що успіхи в селекції, насінництві, агротехніці та інших галузях сільськогосподарської науки залежать не тільки від новизни й оригінальності методів, а й від кропіткої щоденної праці. Уранці, вдень і ввечері Василя Миколайовича можна було бачити в полі. Ніщо не залишалося поза увагою вченого, не вивчалося за всіма показниками. 
За своє довге життя В. Ремесло вивів близько сорока сортів різних зернових культур, але всесвітню славу йому принесла Миронівська-808. Праці цього видатного вченого про створення високоінтенсивних сортів озимої пшениці, розроблення теоретичних основ і методів ведення селекційного процесу належать до надбань світової селекційної науки. Пізніше, коли Василь Миколайович став директором створеного під його керівництвом на базі Миронівської станції Миронівського науково-дослідного інституту селекції та насінництва пшениці – визнаного центру вітчизняної та світової науки із селекції пшениці, в його кабінеті на стіні висіла карта вирощування миронівських сортів озимої пшениці. На ній було чітко видно, як від Миронівки відходять безліч променів в усі сторони світу – на північ, південь, захід і схід. Минає час, змінюються економічні й соціальні умови життя, клімат, а виведений академіком В. Ремеслом майже півстоліття тому сорт озимої пшениці Миронівська-808 знову повертається на ниви України. 
У народі Василя Ремесла називали "хлібодар", тож давайте пам’ятати людей, які вирощували хліб. І не тільки для свого покоління, а й для нащадків. 

ЛІТЕРАТУРА
  • Даниленко О. В. Ремесло Василь Михайлович : вчений- селекціонер, хлібороб, академік АН СРСР і ВАСГНІЛ, заслужений діяч науки / О. В. Даниленко // Діячі науки і культури України: нариси житття та діяльності/ За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В.. К., 2007. С. 353-354.
  • Дорошенко А. Вшанували вченого-земляка : [Героя Соц. Праці В. Ремесла у с. Теплівці Пирятинського р-ну] / А. Дорошенко // Зоря Полтавщини. 2013. 22 лют. С. 18.
  • Завітайло Т. На Пирятинщині відзначили ювілей творця "світової хлібної революції" / Т. Завітайло // Події та коментарі. 2017. 17 лют. С. 12.
  • Піддубняк В. Хлібний батько  : 110 років тому народився нащ земляк - автор всесвітньо відомих сортів пшениці Василь Ремесло / В. Піддубняк // Вечірня Полтава. 2017. 22 лют. С. 5.
  • Ремесло Василий Николаевич (10.02.1907-04.09.1983) : [селекціонер, академік АН СРСР (з 1974),   Ленінська премія (1963), Держ. премія СРСР (1979). Нар. в с. Теплівка Пирятин. р-ну] // Биологи: биогр. справочник. К., 1984. С. 531-532 ; Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2012. Т. 9. С. 173.
  • Ремесло Василь Миколайович : [нар. в с. Теплівці Пирятинського р-ну] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. Полтава, 2003. С. 158-159.
  • Ремесло Василь Миколайович // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. Полтава, 2009. С. 56 ; Гортаючи сторінки історії Полтавщини. Полтава, 2016. С. 158-159.
  • Сергійчук В. Василь Ремесло (10.02.1907 - 04.09.1983) - академік-селекціонер. / В. Сергійчук // Сергійчук В. Що дала Україна світові. 2-е вид.,  доп. . К., 2008. С. 14-15.
  • Скицька У. Василь Ремесло : селекціонер [уродженець с. Теплівка Пирятин. повіту], що закріпив за Україною статус "житниці Європи" / У. Скицька // #Наші на карті світу. Історії людей, якими захоплюється світ / У. Скицька. Львів, 2019. С. 249-252.
  • Тричі Герої Соціалістичної Праці. Двічі Герої Соціалістичної Праці // Хто є хто на Полтавщині. Видатні земляки. К., 2006. – Вип. 3. С. 74 ; 
  • Людина, що ростила хліб: до 110-річчя від дня народження селекціонера В. М. Ремесла) [Електронний ресурс] // Державна бібліотека України для юнацтва : сайт. – Текст дані. – [2002-2022] / Режим доступу: http://www.4uth.gov.ua/library_science/publishing/kaleidoskop_2017.pdf (дата звернення: 09.02.2022). – Назва з екрану.

неділя, 6 лютого 2022 р.

САЙТ ДЛЯ МОНІТОРИНГУ ПОРУШЕНЬ ПРАВ ВИКЛАДАЧІВ ТА СТУДЕНТІВ

Profrights.org – це база даних, яка містить інформацію про порушення прав викладачів та студентів у вищих навчальних закладах.
Кожен студент або викладач, або просто небайдужа людина може зареєструвати своє повідомлення про порушення, яке після премодерації каталогізують та внесуть до нашої бази.
База відображає порушення в декількох географічних та тематичних розрізах. Проєкт покликаний забезпечити моніторинг порушень, виявляти найбільш поширені з них та інформувати про можливі шляхи захисту своїх прав. Окрім цього, зібрані дані допоможуть визначити необхідні зміни для подальшого вдосконалення законодавства.
Проєкт Profrights має на меті привернути увагу до порушення прав студентів та викладачів.

субота, 5 лютого 2022 р.

"… ПОЧУТТІВ ОЗЕРА, ЯКІ З ЛЮБОВ'Ю В КНИГАХ РОЗЛИЛИСЬ …" Л. В. Забашта

"Візьміть у мене все, та не беріть любові…" 
Забашта Л. В.
Так в одному з віршів відкривала свою душу поетеса, прозаїк, драматург Любов Василівна Забашта (дівоче прізвище Гришко), яка народилася 3 лютого 1918 року у м. Прилуки Полтавської губернії. Змалечку вона кохалася в поезії, народній пісні, а з десяти років дівчинка почала писати вірші, в яких були світлі дитячі враження, образи чудового полтавського краю:
Є щось святе в словах мій рідний край.
Для мене – це матусі пісня ніжна.
І рідний сад від квіту білосніжний,
І той калиновий у тихім лузі гай. 
Вперше її поезії були надруковані в газеті "Правда Прилуччини" 1935 року. 
Тоді 17-річну Любу підтримав Павло Тичина і це її окрилило. 
Навчаючись в Одеському водному інституті, потім, працюючи інженером-кораблебудівником, вона готувала до друку свою першу збірку, але війна перекреслила всі мрії, сподівання і особисте життя. 
Чоловік Валентин, з яким Люба прожила лише рік, загинув на фронті, 1942-го року, у 24 роки вона залишилась вдовою з дворічним сином на руках.
Перша збірка її віршів вийшла 1950 року і мала назву "Нові береги", вона була присвячена мирним післявоєнним будням. Цього ж року молода авторка стала членом Спілки письменників.
Одна за одною виходили книги: "Щоб гармати мовчали", "Дороги дружби", "Калиновий кетяг" та інші. 
Любов Василівна вирізнялася не лише письменницьким обдаруванням, а й вродою. "Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси", – просто величної краси українка", – писала одна з її сучасниць.
Йшли роки… Вже не сподівалась вона, що зустріне своє кохання.
Але доля розпорядилась по-своєму. Саме ніжною вродою зачарувала Любов Василівна відомого українського поета Андрія Малишка. Познайомились вони у Києві на письменницькому зібранні, а в грудні 1956 року одружилися.
З-під пера поетеси тоді з'явилися рядки: 
Таких чуттів земля іще не знала,
Таких страждань іще не звідав світ,
Я так тебе без міри покохала, 
Що не страшні ні розстань, ні навіт.
Син Любові Василівни Ігор згадував:
"Коли з’явився у маминому житті Андрій Малишко – два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього мама ще встигала бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі.

пʼятниця, 4 лютого 2022 р.

«НАЙВИДАТНІШИЙ СТАРШИНА І ПОЛКОВОДЕЦЬ УКРАЇНСЬКИЙ»

Живуть, живуть безсмертні
І гримить їх чин...
Євген Маланюк «Балада про
Василя Тютюнника»
Шлях військового

Народився 17 липня 1890 року на хуторі Куторжиха Хорольського повіту Полтавщини у старовинній старшинській родині гетьманського реєстрового війська. Середню освіту здобув у Хорольському чотирикласному міському училищі. А потім навчався у Тифліському (Грузія) піхотному юнкерському училищі. 6 серпня 1912 року закінчив навчання на відмінно, а ще виборов почесні відзнаки: «Відмінний стрілець з гвинтівки» та «Відмінний стрілець з револьвера».
Двадцятидворічний підпоручик військову службу розпочав у 25-му Сибірському стрілецькому полку, що був розквартирований у Миколаївську-Уссурійську. Служив на далекосхідних кордонах Російської імперії. Там удосконалював військові знання, зокрема успішно опановував фах військового ще й у офіцерській стрілецькій школі та готувався до вступу в Академію Генштабу. Мав чимало відряджень, тож вивчив українське населення Зеленого Клину.
Вперше вступу до Академії завадила Перша світова війна. Вже після зарахування відкликали до полку, на фронт. Куди тільки не кидала фронтова доля: до Польщі, Білорусі... Воював з жовтня 1914 року до літа 1917 року, 1915 року дістав легку контузію під час обстрілу німцями с. Санток (територія Польщі). 1917 року Академія знову почала запрацювала. Прагнув повторно потрапити до неї, однак на перешкоді стала Лютнева революція у Петрограді.
На службі Україні
Російська імперська армія розпадалася. Останній запис у послужному списку Василя Тютюнника відноситься до осені 1917 року: «Відбув у відрядження в Українську раду 2 армії». Наказав українізованим частинам кинути фронт і пробиватися до Києва — на захист Української Центральної Ради. Прорватися вдалося декільком підрозділам, котрі у складі військ Центральної Ради придушували російсько-більшовицький заколот у столиці. У грудні 1917 року повернувся до України. Солдати обрали до складу Української ради 2-ї армії Західного фронту, згодом Тютюнник її очолив. Коли російсько-більшовицькі зайди Муравйова захопили Київ, Василю довелося переховуватися в рідних краях, на Полтавщині.
У березні 1918 року до Києва знову повернулася Центральна Рада і він зголосився працювати у вищих українських військових установах Генерального штабу, на різних штабних посадах. Мало хто здогадувався, що Тютюнник не є штабістом. Ось яким тоді побачив його Євген Маланюк, класик української літератури, один з найвидатніших українських поетів XX століття, незмінний ад’ютант генерал-хорунжого Тютюнника. «Він був високий на зріст, доброї, типово військової статури. Жодне цивільне убрання не приховало б його військовості, яка остаточно була його натурою. Але найбільш прикметним було обличчя. При всій своїй — на перший погляд — простоті, навіть «простецькості». Вистачало лише раптової усмішки (рідко веселої, частіш іронічної, часом не без сарказму)... Тоді, на немов з каменя витесаній тьмяній поверхні того обличчя, несподівано загорялись синьо-сірі очі, перед тим непомітні і немов би теж кам’яні. І іскристо з’являлися: бистрість, дотеп, розум, серце...».
Василь очолив Оперативний відділ Генерального штабу війська УНР. «На той час, — згадував Маланюк , — Головне управління Генерального штабу... справляло «малоросійське враження»... На чолі більшості відділів стояли типово російські, явно ворожі Україні офіцери... Але саме відділ служби Генерального штабу... та Оперативний відділ, завдяки керівникам його — полковнику Мєшковському та підполковнику Тютюнникові, — були, власне, двома українськими оазами в пустелі «малоросійської» бюрократичності та російської ворожості...». Щасливий збіг обставин з’єднав у цьому відділі земляків-полтавців Василя Тютюнника і Євгена Мєшковського (1882–1920). Ось яку характеристику цим старшинам дав Євген Маланюк: «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості. У цього старшини талант завжди проявлявся яскраво і сильно, і тому переважно домінував над земним розрахунком. Полковник Євген Мєшковський був «персоніфікацією» військовості і духовно, і фізично. Сурова дисциплінованість суто військового, холодного й світлого розуму, солідний науковий багаж і справді геніальна пам’ять... В Оперативному відділі Генерального штабу молодої держави — ця комбінація була чудовою... Взаємна пошана, повне довір’я, відповідальність, мужність, відвага, органічний патріотизм, розуміння з півслова...». Сучасники відзначали, що Тютюнник і Мєшковський володіли природньою українською мовою і вживали її в Генеральному штабі, що приводило інших часто до «шалу». До офіцерів штабу зверталися «пане військовий старшина», «пане генеральний хорунжий».
У 1918 році — в період Української держави,яку очолював гетьман Павло Скоропадський, певний час продовжував військову службу. Але Василя приголомшив універсал Скоропадського про федерацію з білогвардійською Росією. Тож долучився до об’єднання лівих державницьких партій «Український Національний Союз», яке готувало антигетьманське повстання. Генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський згадував: «Більша частина праці по організації повстання і по керуванню військами в цей тяжкий період лягла на Василя Тютюнника. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесності і некорисливості. Повстання Василь Тютюнник почав без жодного фахового помічника. Особисто керував військами не тому, що самовпевнений, а тому, що не мав власне штабу, укомплектованого офіцерами-штабістами. Фактично лише на ньому трималося керівництво армією УНР».
Завдяки управлінським талантам молодому військовикові (на запитання про свій вік завжди посміхався і мовчав) вдалося взяти під контроль УНР Київщину. Тютюнник був зразком для багатьох старшин навіть у зовнішньому вигляді: у фронтових умовах підлеглі завжди бачили його чистим і охайним, у скромній шинелі, польовому мундирі та ботфортах.
«Військову працю він розумів і любив, — згадував Микола Капустянський, — мав громадянську мужність і міг твердо висловлювати свою думку хоч чортові у вічі. Палкий патріот. Головною хибою його була властива йому гарячковість, а в запальності — зухвалість, різкість і зайва прямолінійність. Політики не любив...». Можна багато говорити про рідкісні риси характеру нашого героя: несхибну волю, здатність зберігати цілковитий спокій у найважчих обставинах, дар передбачення, вміння протистояти «фатально-українській заздрості» й віддавати накази і контролювати їх виконання. Тютюнник мав «гаряче серце» і «холодний розум».
Очільник Дієвої Армії УНР
Влітку 1919 року армія УНР опинилася у вогняному кільці («трикутнику смерті»): із Заходу — ворожа Польща, з півночі — більшовицька Росія, а з Півдня російські білогвардійці — Добровольча армія Антона Денікіна. Саме в цей трагічний для України час Голова Директорії УНР Симон Петлюра призначив Василя Тютюнника командувачем Дієвої армії УНР, з присвоєнням йому звання генерал-хорунжого. Одна з головних причин цього рішення: Василь блискучим стратегом. «Василя Тютюнника уважаю одною із найбільш яскравих постатей нашої боротьби. Прямий, одвертий і рішучий, він всією душею болів за наслідки наших змагань та часами, в рішучий момент , знаходив рішення й виходи своєрідні й талановиті. Категорично стверджую, що межуючий з геніальністю із суто військового боку план прориву в літі 1919 року від Крем’янця народився в його голові і проведений в життя його волею», — писав у еміграційних споминах Військовий міністр УНР Всеволод Петрів. «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості», — згадував про нього Євген Маланюк. Одним із таких рішень було запросити до армії досвідчених генералів і офіцерів старої армії. Своїм помічником Тютюнник узяв генерала Володимира Сінклера, який за місяць до того був начальником штабу військ Павла Скоропадського. Завдяки допомозі фахівців лютий 1919-го став переломним на тлі невдач українських військ. Наступ червоних було зупинено. Саме Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919 року. Тоді вдалося відбити у Червоної армії міста Проскурів, Кам’янець-Подільський (в якому розмістилися урядові органи УНР) та низку інших. У серпні 1919-го військам під орудою Тютюнника вдалося визволити від російсько-більшовицьких загарбників міста Вінницю і Жмеринку.

середа, 2 лютого 2022 р.

ЄВГЕН ГРЕБІНКА

Уже так думаю, що немає на світі кращого місця, як Полтавська губернія.
Господи Боже мій милостивий, що за губернія …
Довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії поблизу Пирятина.
Є. Гребінка
Серед тих, хто утверджував українську мову як мову самобутньої української культури, хто закладав основи нової української літератури, почесне місце належить Євгену Павловичу Гребінці. Один із найзатятіших українців, він, ніколи не забуваючи про свій давній козацький родовід, свою малу батьківщину, умів підкорити аристократичні салони Петербурга, згуртувати там діячів української літератури і культури. Творчість письменника наповнена щирою любов'ю до рідної України, її героїчного минулого, до народних пісень, звичаїв. Звідси він черпав наснагу для своїх творів, хоч більшість з них – написані російською мовою.
Основні дати життя і творчості Є. П. Гребінки 
  • 1812,12 лютого – народився на х. Убіжище Перятинського повіту;
  • 1825-1831 – навчання в Ніжинській гімназії вищих наук;
  • 1827 – написаний перший і єдиний драматичний твір для самодільного театру "В чужие сани не садись";
  • 1829 – робота над перекладом українською мовою поеми О. Пушкіна "Полтава";
  • участь у виданні рукописних журналів "Аматузія", "Пафія";
  • 1830 – притягнення для розслідування "справи про вільнодумство" у Ніжинській гімназії;
  • 1831 – друкування творів на сторінках "Українського альманаху", журналу "Московский телеграф";
  • служба обер-офіцером резервного еспадрону малоросійського козачого полку, вихід у відставку;
  • 1833 – надруковано уривок з перекладу поеми О. Пушкіна "Полтава";
  • переїзд до Петербурга;
  • 1834, лютий – робота реєстратором у комісії духовних училищ;
  • 1834, вересень – вихід збірки байок "Малороссийские приказки" окремим виданням;
  • 1835, червень – знайомство з Т. Г. Шевченком;
  • 1836 – друге видання збірки байок "Малороссийские приказки";
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...