АНДРІЙ ФИЛИПЧУК

Люди культури, яких забрала війна. Андрій Филипчук : зберегти історію

2 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання на сході України загинув наш колега, археолог Андрій Филипчук.

Народився 25 вересня 1989 року у Львові в родині відомого українського археолога Михайла Филипчука. У 2006-2011 роках навчався на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, у 2011- 2014 роках – в аспірантурі при кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки.

З юних років Андрій Филипчук був закоханий в археологію, тому поринув у вивчення минувшини нашого краю. Разом із батьком проводив дослідження слов’янських пам’яток Українського Прикарпаття. Після створення у 2015 році історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» обійняв у ньому посаду заступника директора з наукової роботи, провадив активну дослідницьку роботу – керував археологічними експедиціями, публікував та редагував збірники наукових праць, статті та монографії, докладав значних зусиль для популяризації середньовічної історико-археологічної спадщини України.

У планах були нові студії, захист дисертаційного дослідження. Однак трапилося 24 лютого 2022 року. Андрій став на захист нашої Батьківщини зі зброєю в руках, перебував у найгарячіших точках, мужньо виконував свій обов’язок, бо, як сам вважав: «За кого ми воюємо: за сім’ю, за рідних, за дім, за Україну».

Був учасником численних археологічних експедицій, головних робіт Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка, очолюваного його батьком. Зокрема, під його керівництвом працював у Пліснеській археологічній експедиції (2003-2014) де пройшов шлях від різнороба до керівника одного з розкопів (спрямованого, переважно, на вивчення фортифікацій городища).

Також Андрій Филипчук проводив дослідження слов’янських пам’яток Українського Прикарпаття. Після створення у 2015 році Історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» обійняв у ньому посаду заступника директора з наукової роботи, провадив активну дослідницьку роботу – керував археологічними експедиціями, публікував та редагував збірники наукових праць, статті та монографії, докладав значних зусиль для популяризації середньовічної історико-археологічної спадщини України.

З початком повномасштабної війни російської федерації проти України, відомий вчений вирішив стати на захист Батьківщини. Служив у складі 103-тої окрема бригада Сил територіальної оборони Збройних сил України.

За спогадами колег та близьких, він перебував у найгарячіших точках, мужньо виконував свій обов’язок, бо, наголошуючи: «За кого ми воюємо: за СІМ’Ю, за РІДНИХ, за ДІМ, за УКРАЇНУ».

2 лютого життя відомого вченого трагічно обірвалося внаслідок артилерійського обстрілу окупантів під Кремінною на Луганщині.

Своїми спогадами про полеглого захисника поділився його колега, відомий історик Тарас Чухліб:

«Познайомився особисто з Андрієм під час захисту ним у 2011 зразкової магістерської роботи у Львівському Національному університеті імені Івана Франка. Тоді був головою державної екзаменаційної комісії й відразу виокремив ґрунтовну дослідницьку працю з археології України молодого, розумного і красивого хлопця.

Потім ми з Андрієм часто переписувалися на Facebook щодо різних історичних проблем, бачилися у Львові під час наукових конференцій і я часто консультувався у нього щодо питань археології Русі…

Героїчна загибель Андрія – це велетенська втрата для його родини, батька Михайла і мами, друзів, колег та усієї історичної науки України..»

Надзвичайно зворушливі та теплі слова про відомого залишив на своїй сторінці у Facebook Руслан Бондаренко:

«Мав честь бути знайомим з Андрій Филипчук. Його ерудиція, глибинні знання з предмета, вміння змусити студентів критично мислити залишились в пам’яті після єдиного семінарського заняття на істфаці. Андрій Михайлович гідно продовжив справу свого видатного батька. Його самовіддана праця в історико-культурному заповіднику «Давній Пліснеськ» заслуговує найвищих оцінок. Мужній крок – захищати Батьківщину, Рідних, Друзів з перших днів війни характеризує Андрія як справжнього Героя. Дуже важка втрата. Мої співчуття близьким. Така світла людина як Андрій обов’язково надихатиме нас на добрі вчинки своїм життєвим шляхом».

В Андрія Филипчука залишилася дружина Галина, маленький син Артур та сестра Христина.

Над Пліснеськом сходить сонце. Прохолодні ліси дихають туманом, а хлопці з археологічної експедиції вже познімали футболки та кидають лопатами землю. Серед них – студент історичного факультету Андрій Филипчук. Усміхається, мружиться в небо, затягується цигаркою.

День на розкопках прадавнього слов'янського городища почався рано. О 5:30 розпалили піч, о шостій поставили готуватися сніданок, о восьмій уже взялися до роботи. Андрій копає, жартує, не замовкає ні на хвилину, навіть щоб віддихатися. При цьому пильнує, щоб усе було зроблено правильно. Стінки розкопу мають бути ідеально рівними, кілочки – однаковими, мотузки, що розмежовують ділянку, – прямими.

Після обіду робота на розкопі спиняється, але Андрієві не сидиться на місці. Він вигадує для експедиції спортивні змагання. Футбол, волейбол, запливи у ставку, іноді – бої з дерев’яними щитами й мечами, як у давнину. «У нас тут наче спортивний табір, а не наукова експедиція», – сміється його майбутня дружина Галина.

Увечері, під зорями, накривають великий стіл, запалюють свічки. Хтось приносить із намету гітару, хтось розглядає знайдений за день «шмельц» – невеличкі фрагменти кераміки, які часто трапляються на розкопках. Андрій розпалює люльку і каже:

– От уявіть, скільки людей мало б стояти на обороні Пліснеська, щоб відбити напад Володимира Святославовича?

Розмова спалахує, жвавішає, не стихає до глибокої ночі. Говорять про давні війни, археологію та історію, яку відчувають під ногами. Але врешті все зводиться до одного. «Завжди Пліснесько, – каже Галина. – Він завжди хотів говорити про Пліснесько».

Давньоукраїнське городище Пліснесько лежить біля села Підгірці на Львівщині. За часів розквіту, у IX-X столітті, його площа лише по периметру оборонних ліній сягала 225 гектарів, що набагато перевищувало площу давнього Києва часів Київської Русі. Згодом Пліснесько захопив князь Володимир Святославович, а у 1241 році його знищила орда хана Батия. Досліджувати городище почали ще 1810 року. У 1990-х роках за розкопки взявся Андріїв батько, Михайло Филипчук.

Андрій уперше потрапив на розкопки Пліснеська в чотирнадцять років і прикипів до нього на все життя. «Кожна заблудла в давній історії душа, яка хоч раз побувала на Пліснеську, його не зможе викреслити зі свойого серця», писав він. «Якби ви хоч день провели на Пліснеську, – каже Андрієва колега Оксана Якубовська, – ви б зрозуміли, чому ми всі тут застрягли». Пліснесько, писав Андрій, це «скарб», «перлина», «наріжний камінь», на якому постало одне з найбільших слов’янських городищ Європи, а язичницькі святилища перетворилися на християнську церкву. Це була спадщина Андрієвого батька, який присвятив Пліснеську життя, і спадщина всього українського народу, чию історію Андрій читав у шарах брунатної землі.

ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

ЗНАЙ НАШИХ

Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1871 p.), визначний антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч, першовідкривач мізинської культури.

Довгий час ім'я Федора Вовка було відоме лише невеликому колу науковців, для загалу ж воно залишалося викресленим з історії вітчизняної науки на багато років лише за те, що у своїх працях він звертався до питань антропології й етнографії України. За часів радянського тоталітаризму це здавалося крамольним. Тому вченому було прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише через багато десятиліть по його смерті про Федора Вовка стали відкрито говорити й писати вже у незалежній Україні.

Народився майбутній учений 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив з козацького роду.

З малих років Федір запам'ятав розповіді, пісні й казки своєї матері, українські народні звичаї, які згодом стали об'єктом його досліджень. Щоб дати дітям освіту, сім'я Кіндрата Вовка переїхала у м. Ніжин Чернігівської губернії, де Федір вступив до Ніжинської гімназії. Тут він став учнем з досить прогресивних як на той час викладачів Іловайського, Морачевського. А головне - вперше зустрівся з палким словом Тараса Шевченка. Назавжди вкарбувалась у пам'ять і приголомшила юнака смерть Кобзаря. Адже труну з його прахом перевозили із С.-Петербурга до Канева через Ніжин. Тесть байкаря Глібова, отець Барданос, скликав людей на панахиду по Шевченку. Був на ній і Федір Вовк, де поклявся все життя служити своєму народові.

Ще навчаючись у гімназії, Федір серед інших учасників етнографічного гуртка збирав народні пісні, прислів'я, приказки. Вже тоді у нього виникло неабияке зацікавлення українським фольклором.

Навчався Ф. К. Вовк на природничому відділенні фізико-математичного факультету. В університеті Вовк слухав лекції на той час доцента кафедри зоології І. І. Мечникова, із яким пізніше співпрацюватиме в Парижі у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні.

1866 року Федір Вовк перевівся до Київського університету Св. Володимира, почувши, що тут є українська громада. У київський період життя на світогляд Федора Вовка мали безпосередній вплив Володимир Антонович, Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. Антонович запримітив допитливого юнака і доручив йому підготовку до видання "Кобзаря" Т. Шевченка із забороненими цензурою творами. Ще навчаючись на старших курсах, Ф. Вовк брав участь у підготовці видання словника української мови та збірника народних пісень.

1871 р. Ф. К. Вовк закінчив Київський університет Св. Володимира і почав працювати помічником ревізора в Київській контрольній палаті. Тут він познайомився з Василем Веледницьким, який залучив Вовка до підпільної роботи у Київській громаді. 1872 р. Ф. К. Вовк був офіційно прийнятий до "Громади".

Протягом 1875-1876 pp. Федір Вовк під керівництвом В. Антоновича брав участь у археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях.

1876 р. учений виїхав за кордон, щоб допомогти М. Драгоманову в Женеві налагодити видання журналу.

1878 р. Ф. К. Вовк залишив Женеву. Дорогою до Києва у Львові він познайомився з Іваном Франком, Михайлом Павликом, з якими співпрацюватиме на терені як суспільно-політичної, так і наукової діяльності.

У Києві Вовк організував народницький гурток дівчат "Ґави". Він також брав активну участь у громадівському русі, за що потрапив до поля зору жандармерії.

Рятуючись від переслідувань з боку царського уряду, 1879 р. Вовк змушений був емігрувати. У Румунії Федір Вовк вів інтенсивне наукове життя. Активно займався суспільно-політичною роботою. Він залучав місцеве населення до поширення нелегальної літератури, а також "Кобзаря" Т. Г. Шевченка, встановив мережу підпільних осередків, до яких входили місцеві українці.

Проживаючи в Женеві, Ф. Вовк працював над дослідженнями весільних звичаїв, а також писав роботу про церковні розколи в Росії. Згодом переїхав до тогочасного наукового центру - Парижа. Тут він студіював праці визначних європейських антропологів. 1900 р. за свою докторську дисертацію одержав премію Петербурзької академії наук. Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця "Шлюбний ритуал та обряди на Україні", підготовлена на широкому джерельному матеріалі з використанням новаторських ідей.

ГРІНЧЕНКО ВОЛОДИМИР АВТОНОМОВИЧ

ЗНАЙ НАШИХ

Володимир Автономович один з провідних археологів і музейних працівників України 30-х років. Народився 15 липня 1900 р. в с. Мохурівка Диканського повіту на Полтавщині в сімї селянина-бідняка. Сім’я жила бідно, тому Володька Грінченко змалку почав працювати, намагався у господарів заробити кусень хліба. Невідомо, де і як Володимир навчався грамоті. Важкою була юність Володимира...

У 1919-му денікінці так побили батька, що він ледь оклигав. Через поранення втратив працездатність, але зумів перебороти недугу, став на ноги і в 1921 році сім’я отримала наділ землі. Тоді зажевріла примарна надія на стабільність.

Наукові інтереси Володимира Автономовича Грінченка визначилися на початку 1920-х років. Тоді, маючи за плечима усього два десятка літ, він обійняв посаду лаборанта археологічного відділу Центрального пролетарського музею Полтавщини (Полтавський краєзнавчий музей).

В музеї на той час працювали відомі науковці, само­віддані дослідники рідного краю В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко, В. М. Верховинець, О. К. Тахтай, М. І. Гавриленко, Ф. П. Попадич, В. О. Щепотьєв. Разом з ними В. А. Грінченко взяв участь у комплексній історико-етнографічній експедиції в с. Яреськи Шишацького району. Пізніше під керівниц­твом М. Я. Рудинського, він обстежував неолітичні по­селення на узбережжі р. Псьол, проводив археологічні розвідки на нижній Ворсклі, Кременчуцькому та Кобе­ляцькому повітах. Справжньою школою для майбутньо­го вченого стала його участь в археологічній експедиції, яка займалася дослідженням пам’яток черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Пол­тавського району. Нею також керував М. Я. Рудинський.

В 1925-1930 рр. навчається в Катеринославському інституту народної освіти, поєднуючи навчання з роботою в місцевому краєзнавчому музеї.

Роки, проведені в Катеринославі важливий етап в становленні В. А. Грінченка як фахівця. Завдяки підтрим­ці, мудрому і тактовному наставництву Д. І. Яворницького, він увійшов до кола визначних археологів України. Далеко не останню роль в цьому зіграла безпосередня участь молодого дослідника в Дніпрельстанівській архе­ологічній експедиції, яка об’єднала навколо себе такі ав­торитети як Д. І. Яворницький, М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, П. І. Смолічев та інших.

Практичні заняття археологією відкривали В. А. Грінченку широкі можливості для наукової робо­ти. Тому, отримавши диплом про вищу освіту, він від­разу вступає до аспірантури при Українському інститу­ті матеріальної культури. Як видно з рішення пленуму УІМК від 31 грудня 1932 р., підписаного директором інституту О. С. Федоровським, В. А. Грінченко успіш­но виконував покладені на нього наукові плани, корис­тувався повагою у колег.

Високу оцінку отримала робота В. А. Грінченка на посаді завідуючого відділом рабовласницького суспільс­тва Харківського історичного музею. Маючи високий рі­вень теоретичної підготовки, досвід практичної роботи в галузі археології та музеєзнавства, він зумів за корот­кий час підготувати до відкриття експозицію відділу, яка привернула увагу широких кіл громадськості. Не залишає ніяких сумнівів висновок щодо неї інспектора у справах музеїв Управління мистецтв при РНК В. М. Знойка, який назвав В. А. Грінченка одним з най­більш висококваліфікованих музейних працівників Ук­раїни

Життя продовжувалося… Улюблена робота, кохана дружина – Марія Сергіївна Маринець, студентка Київського індустріального інституту, син і дочка, скромна та затишна оселя.

3 1936 р. – провідний спеціаліст Центрального музею в Києві. В 1937 р. Безпідставно звільнений з музею, в 1938-1939 рр. працює зав. фондами іституту археології.

Коли почався репресанс інтелектуальної еліти, почалося цькування у пресі, звільнення з роботи. Серце не витримало вчений надовго зліг. У квітні 1939 р. Володимира Грінченка арештували за "контрреволюційну діяльність". Потягнулися довгі і вис­нажливі допити. Але він мужньо і непохитно стояв на своєму, відкидаючи всі висунуті звинувачення. Так і не отримавши, а вірніше, не вибивши зізнання, слідчий склав звинувачувальний висновок. З нього випливало, що з 1934 р. В. А. Грінченко був активним учасником антирадянської української націоналістичної організації, знав, що на чолі її стоять якісь високі посадові особи, розділяв їх погляди щодо колоніального статусу України і необхідності її відторгнення від СРСР, вів шкідницьку діяльність на ниві музейного будівництва.

Залишалося чекати вироку. Довго з вірою у добро і справедливість очікував його В. А. Грінченко. Не втра­тив надії навіть тоді, коли отримав постанову Особливої наради при НКВС СРСР від 17 жовтня 1939 р., яка виз­начала йому суворе і несправедливе покарання – п’ять років виправно-трудових таборів.

Від 1939 до 1947 року Грінченко перебував у таборах Красноярського краю, хворий на серце вчений, вантажив ліс. Біль розлуки ятрив серце, переживав за дружину і двох дітей, яких відразу після арешту Володимира Грінченка виселили з помешкання, дружину переслідували як "ворога народу" і на роботі, її зреклись деякі "вірні" друзі та знайомі. Писав листи: "Дорога Марусічко! Знаю, що турбуєшся, знаю, що ніколи не повіриш у те, що я винний. Звідси я повинен і буду звільнений. Живи і, головне, бережи себе та діток. Усіма вами я любуюсь, і радий, що ви у мене є. Вами я живу. Ви – мій маяк. Думаю, що винесу все заради вас. Не забувайте лише ви мене. В тебе я вірю і пишаюсь тобою. Міцно цілую всіх. Ваш чоловік і батько Володимир".

На початку 1940 р. Володимир Автономович під час вантажних робіт потрапив під