КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ

Кожна його відповідь на питання журналіста – це про думки небайдужої до дзену особи або про маленьке есе з багатокрапкою. Над цим є бажання замислитись, коли якась теза надходить, немов озоріння та креслить літери досвіду на чистому аркуші відчуттів і свідомості.Він народився в Матіївці, навпроти якої на горі стоїть Батурин. З дитинства знав, що це колишня українська столиця, в 1708 знищена російським військом. Він називає її столицею забутою, містом зі штучно перерваною історією. Прагне змістовного відтворення. Для нього це «приватний символічний центр, осердя серця, точка відліку, від якої можна було проводити радіуси аж до Львова, окреслюючи те коло цінностей та ідентичності, яке врешті складається на вироблене самостійно поняття "батьківщина"». Він ніколи не прив'язувався до речей, але «неймовірно прив'язаним до …своєї землі, до краєвиду та історії».

Місце це для нього і точка відліку не одної історії та долі. «Поруч, за 40 кілометрів на північ, мешкала родина Зерових, 40 кілометрів на захід – Пантелеймон Куліш. Тому в мене ніколи не було дезорієнтації на місцевості, я добре пам'ятав, звідки я, де я, хто мої сусіди, хто – вороги, і що це таке – батьківщина».

Його авторські передмови – це справжнє «життя слів» та заклик «читати хоч живих, хоч мертвих – але людей». Справжні, окремі маленькі шедеври.

Дитинство безхмарним періодом не вважає, бо у школі «мав огидних і брутальних учителів, такі собі ходячі втілення совєтизму. Вони зробили все, що могли і навіть більше, аби поламати мені характер та, по можливості, всю подальшу долю. Але їм, на щастя, це не вдалося». Єдині світлі спогади тих часів – про канікули. Коли згадує про юність, вважає її розкішною. Пунктири біографії, означені такими фактами: «Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова). Є одним із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати...»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997). Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею». Напевно, поворотним моментом долі була телеграма, яка надійшла взимку 1985 від Миколи Рябчука. Йшлося про виклик Костя до Києва для зустрічі з легендарним Віктором Морозовим і можливістю показати йому власні пісні. «Це було все одно, якби мене покликали показати свої пісні Роберту Планту з Led Zeppelin!.. Одна з тих, найперших пісень, "Ходжу-броджу білим світом" – записана тепер у Вікторовому виконанні на диску "Треба встати і вийти"».Багато хто за певну усамітненість вважає його аскетом і, як він зазначає, це якесь непорозуміння, непоінформованість та любов до міфів, але «Хай уже краще так, ніж Синьою Бородою або Дракулою».Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994); ім. Василя Стуса (2004); ім. Володимира Свідзінського (2004); ім. Михайла Коцюбинського (2005); ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2006); лауреат премій ім. О. Білецького (2000); мистецької премії «Глодоський скарб» (2010) Національної премії імені Тараса Шевченка (2015).

Кость Москалець з 1991 року займається винятково літературною творчістю у власноруч збудованій «Келії Чайної Троянди» і пояснює: «Ну, треба ж, щоб у неї було якесь ім'я. Он у Гайдеггера це була просто die Hütte, хатина. А в Мацуо Басьо – Бананова хижка».

Він – автор величезної кількості пісень, семи збірок поезій, семи прозових і п'яти збірок есеїстики. Крім того, – активний блогер. Всі авторські рецензії, фото та нотатки останніх років можна побачити в його блозі. Уже понад десять років Кость Москалець майже ніколи не виїжджає зі своєї «Келії» на Чернігівщині. Туди до нього за традицією приїжджають друзі, щоб відкрити та закрити купальний сезон. Він пише, читає, п'є запашний чай і рибалить у компанії Тараса Чубая.

На питання, чому саме мало пересувається відповідає, що раніше було до кого їздити. «Тепер майже всі мої друзі або повмирали, або й собі пороз'їжджалися світами… Нові дружні стосунки в моєму віці зав'язуються важко, всі питання з видавництвами або часописами залагоджуються через Інтернет…

В Матіївці квартира, тут – Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався… Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Проте нікому на думку не спадало називати його аскетом або самітником. Радше навпаки, він був дуже компанійською людиною. Саме тут і саме так жив один з моїх найближчих друзів, прекрасний поет Володимир Кашка».

Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Політика для нього кумедний серпентарій. Досвід театру «Не журись» порівнює з кабаре із соціально-політичною сатирою. «Для мене то була одна з нечисленних на той час можливостей показати свої пісні ширшій публіці, у загальну спрямованість "Не журись!" я не дуже-то й вписувався. Але ми постійно перебували в пошуку, експериментували на ходу, нас напрочуд гарно приймали.

Період "Не журись!" – один з найкращих і найсвітліших у моєму житті, а хлопці, з якими я тоді працював – той-таки Віктор Морозов, Тарас Чубай, Юрко Саєнко, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Едуард Драч, Юрій Винничук та решта – до сьогодні залишаються найдорожчими і найвірнішими друзями. Щодо театру як такого, то я не є ані завзятим театралом, ні, тим більше, драматургом».

Костянтин Москалець – автор поетичних книг «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» ( 2001), книг прози «Рання осінь» (2000), «Досвід коронації» (2009), філософської і літературної есеїстики «Людина на крижині» (1999) і «Гра триває» (2006), а також книги щоденникових записів «Келія чайної троянди» (2001). У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця «Треба встати і вийти», а в 2008 – «Армія Світла».

Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант, нонконформіст, актор театру «Не журись» Костянтин Москалець у «Пунктирі».

«Але тільки мужність і створює порядок, долаючи твердою рукою корупцію та інші видимі та невидимі прикмети хаосу. Сьогодні там, на полях битв, формується наша еліта і творяться нові закони. Віритимемо, що наші мужні захисники якось повернуться з перемогою і знатимуть, що робити і як жити далі. Сподіватимемося, що українські діти, які ростуть під російськими ракетами та іранськими дронами, втрачаючи батьків і матерів, добре вивчать уроки мужності та гідності, які є проявами любові до Батьківщини та свого народу. І обов'язково навчать мужності своїх дітей».

«А ми не ідіоти, ми – істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті – нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.

Я би був якимсь монстром без таких маленьких радощів, про які ви говорите – без нової книжки, що пахне свіжою друкарською фарбою, без японських гачків, яких навіть у Чубая немає, без нових струн на гітарі і без своєї старої-престарої чашки для ритуального чаю.

Однак, з іншого боку, якби я задовольнявся виключно такими нехитрими радощами, я потай зневажав би себе за приземленість і надто вже буржуазну дріб'язковість. Я вважав би себе МАЛИМ монстром.

Відтак, треба самому написати ту книгу, що пахнутиме свіжою друкарською фарбою, і самому скласти ту пісню, яку радо співатимуть Віктор Морозов або той-таки Чубай, а може, якщо поталанить, то й інші люди. І тоді маленька радість стане великою, бо це так гарно, коли люди співають самі, а не слухають мертві голоси в mp3 форматі...»

«Будь-яка література потрібна, якщо вона вже є, в тому числі і "про героїв". Інша справа, як та література написана...».

«…вираз "щаслива людина" передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот».

«…всі про це прекрасно знають, але майже всі нехтують своїм знанням – соціальні мережі є страшними пожирачами часу і "паразитами свідомості", згадуючи чудовий роман Коліна Вілсона.…думаю, на питання про важливість соціальних мереж кожен письменник повинен відповісти самостійно. Для когось вони виявляться необхідними, комусь – аж ніяк не потрібними. І ті, й ті матимуть рацію – однак, не всю рацію. Я наразі зупинився на блозі, який у мене вже давно на Wordpress, а там побачимо...».

АННА ЮТЧЕНКО

Анна Ютченко (1996, Полтава) – поетка, фотографка та режисерка документального кіно.

Закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка за спеціальністю вчитель української та літератури, магістерську програму Школи журналістики УКУ.

Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік). Учасниця низки фестивалів, серед яких «BookForum», «Artgnosis», «CodaFest», «Cyclop», «Трикутник», «Книжковий Арсенал», «Зелена хвиля». У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «PEN-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси». Координувала перший конкурс відеопоезії «Видимість» в рамках BookForum (2019). Випускниця лабораторії для молодих режисерів документального кіно IndieLab (2020). Співавторка короткометражних документальних фільмів «Живі та Нескорені» (2016), «Так мут співати» (2020).

Публікувалась у журналах «ШО», «Дзвін», на онлайн-платформі «Litcenter».

Полтавка Анна Ютченко видала свою видану поетичну збірку. Книга Анни Ютченко «Про неможливість приручити каміння» – це історія пошуку гармонії з природою та собою. У чотирьох розділах авторка проводить читача крізь метафоричну подорож від дому до світу, де вперше відкривається біль і народжується потреба трансформації через слово.

Камінь – наскрізний символ збірки й уособлює ідеальну форму буття, до якої людина прагне, то приручаючи його, то стаючи схожою на нього. До книги увійшли вірші, написані у 2016-2025 роках.

СЕРГІЙ РУБНІКОВИЧ

Автори-військові: Сергій Рубнікович

Сергій Рубнікович – учасник антології мілітарної поезії #ФРОНТМЕНИ. Воїн і поет наділений винятковим поєднанням щирого чуття справедливості та гострої самоіронії.

Сергій Рубнікович – автор збірки «Згустки», у 2020-му році переміг у конкурсі «Гайвороння». До повномасштабного вторгнення був координатором поетичних вечорів від літературної спільноти молодих авторів «ЛітСтейдж».

Сергій родом із Кіровоградської області. Навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а згодом шість років викладав українську мову та літературу в сільській школі на Кіровоградщині. Під час пандемії коронавірусу повернувся до Києва – саме тут його й застало повномасштабне вторгнення.

У 2022-му долучився до Сил територіальної оборони України й з того часу служить у 112-й окремій бригаді.

«Ми живемо в надзвичайно практичні часи, і все вимірюється твоєю здатністю адаптуватися та безпосередньо впливати на ситуацію тут і зараз.

Час на поезію в мене ще буде, сподіваюся. Колись я зможу посидіти, пописати мемуари, порозмірковувати про вічне, поїздити по резиденціях за кордоном із презентаціями. Але зараз мені не до літератури»

Рубнікович С. Згустки : [вірші] / С. Рубнікович. ‒ Київ : Саміт‒Книга, 2021. ‒ 120 с.

В збірці «Згустки» тексти, поєднує характерний голос – ламаний ритм, неточні рими та насиченість метафорами. Загалом усе, про що пише автор, подано через таку калейдоскопічну оптику – і ледве помітні повсякденні події (наприклад, настання нового дня), і легендарні, епічні історії. Перші завдяки цьому дорівнюються за силою потрясіння до непересічних романтичних пригод, а другі, навпаки, набувають об’єму та реальності.

Ці добре знайомі сюжети – давньогрецькі міфи, які приємно впізнавати, напівлегендарні історії давньоруських князів, атмосферні фантазії на героїчну тематику – часто обертаються довкола смерті: індивіда, війська, племені, людства; адже, зрештою, хіба може бути серйозніший суперник для героя – як міфічного, так і романтичного? У результаті отримуємо вишукані, заколисливі казки про минувшину, що нагадують епічні саги та протяжні героїчні пісні, населені кочовими племенами, язичницькими богами, кротами, які живуть у черепах мерців, та алегоричними хтонічними зміями, що народжуються з утроби землі-матері.

Інколи здається, що письмо – спосіб для автора сховатися від жаху реального світу, оточити себе муром, щільною кладкою образів – хоч подекуди поет і визнає, що абстрактні конструкти не обов’язково збігаються з дійсністю: «миру птахи класти хотіли на наші гидкі каліцтва». Усе, що він зображує, постає двічі: реальний світ дублюється світом слів, оповіді про реальність; інколи навіть виявляється, що цей словесний усесвіт тривкіший за матеріальний:

як і слова сказані другу ворогу

пил як і ці сказані зараз мною

єдине що є — можливість посеред бою

продати їх дорого

єдине що буде — тінь від холодних літер

у яких житимуть душі ваші розбиті

навіть коли чашу ту буде випито

а твою краплю в бороду бог витер

А проте це аж ніяк не означає, що мовленнєва дійсність є для Рубніковича острівцем спокою. Перед нашими очима – оголене «серце поета в якім ятриться ніж / мови», і потрібні сили, аби місити цю словесну магму. Зусилля вимагаються і від читача: попри те, що ці вірші мають ритм і рими, вони не даються так просто, цей ритм потрібно ще приборкати, а рими – почути: цей віршовий простір пливкий, як болото, і треба бути уважним, щоб пройти ним, зрозумівши суть і не втонувши в словесному плетиві.

Загалом упродовж усієї збірки Рубнікович показує себе як автор, який уміє вибудувати драматургію вірша. Читаючи, цікаво спостерігати, як кожна думка чи історія визріває в нагромадженні образів, а тоді виливається в ефектну, часом афористичну кінцівку. Це, разом із добре опанованою формою, робить цю нехай і дебютну збірку цілісною та зрілою. Якщо вам до вподоби логічно виведені й водночас метафорично зашифровані сюжети та жирні крапки, після яких хочеться перечитати весь вірш спочатку, – «Згустки» принесуть вам як естетичну насолоду, так і приємне почуття завершеності.

«Джмелі»

єдиний порядок між цих божевіль

точки на кратах і цифри у звітах

та високо десь пролітає джміль

все сподіваєшся що не помітить

все сподіваєшся що промине

ляже далеко і без розриву

присудок в речення називне

без метафорики наративом

віриш – не злущиться жодне з гасел

з мудрих футболок в державне свято

любити цю грішну країну зараз

значить любити кожну посадку

і поки зневіра розкришує зуби

об травми які не цікавлять нікого

ти захищаєш усіх кого любиш

в першу чергу від себе самого

бо мрії сьогодні такі малі

що навіть здається нічого й не важать

та високо десь гудуть джелі

віриш що наші

віриш що наші

ҐЕО ШКУРУПІЙ

Часи змінюються. На сучасному етапі, як ніколи, варто обов’язково прочитати про невідомих поетів 1920-х. Серед цих поетів – Ґео Шкурупій. Сьогодні – розмови про це не вщухають місяцями, бо зовсім не відомі стають новими зірками: хтось долучається до поезії, купуючи красиву збірку в книгарні (нині ж бо є із чого обирати!), хтось – проглядаючи численні освітні відео на Ютубі, а хтось – бо в душу запала запальна пісня.

Ґео Шкурупій – український письменник, який активно увійшов у літературне життя у 20-х роках, виступаючи одночасно і як поет-футурист, і як талановитий прозаїк, і як неординарний репортер. Ґео Шкурупія друзі називали Жоржем, а критики – вундеркіндом. Він хотів спробувати все, пробував – і йому все вдавалося. Йому було тільки 17 років, коли з’явилися друком його перші вірші і проза. Йому ледве виповнилося 19, коли вийшла його перша збірка віршів, на обкладинці якої стояло: король футуропрерій Ґео Шкурупій. Йому було 22, коли його перші прозові збірки – дві одночасно – вибухнули небаченим феєрверком. У 26 років він видав підсумкову на той час збірку віршів «Для друзів поетів сучасників вічності».

Народився Ґео (Георгій) Данилович Шкурупій 20 квітня 1903 року в м. Бендерах. Дитинство провів на Поділлі. Мати вчителювала, батько був залізничним машиністом. Закінчивши Другу Київську класичну гімназію (1920), вступив на медичний факультет Київського університету, де провчився лише рік. Згодом 2 місяці провів в Інституті зовнішніх зносин. Служив на залізниці, працював редактором і сценаристом кінофабрики, співпрацював з редакцією газети «Більшовик».

Твори Шкурупія наскрізь пронизані українським патріотизмом. Він прагнув наблизити українську літературу до західноєвропейського і американського рівня. В його душі жила гордість і біль за свою вітчизну.

Цього йому не могла вибачити радянська влада. Третього грудня 1934 року його заарештували. Звинуватили у тому, що він належав до «київської терористичної організації ОУН». По справі Шкурупія було проведено два судових засідання військового трибуналу, на яких він категорично заперечував висунуті звинувачення.

Перший суд повернув справу на дорозслідування. Але на другому засіданні на підставі постанови оперуповноваженої Пери Ісаківни Ґольдман – малоосвіченої (4 класи гімназії) чекістки із 12-річним стажем «надзвичайної» діяльності, – радянський «найсправедливіший у світі суд» виніс вирок: 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах і конфіскація майна. Дружину Варвару Базлс із сином Георгієм як родину ворога народу виселили з Києва. Самого ж обвинуваченого заслали відбувати покарання на Соловках.

Але самого ув’язнення радянській владі було замало, тому велику групу арештантів Соловецької тюрми – 509 осіб разом із Шкурупієм – відправили на материк і розстріляли. Це сталося 8 грудня 1937-го в Ленінградській області.

Ґеоргій, як і більшість репресованих того часу, потрапив під колеса радянської всезнищувальної машини. Тільки через 19 років, у 1956-му, за заявою дружини поета Варвари Іванівни, кримінальну справу Ґео Шкурупія «компетентні органи» переглянули. Підсумок відновленої справедливості – реабілітація (посмертно).

Для літературного процесу 20-30-х років Ґео Шкурупій – письменник-авангардист, він так і не встиг роздмухати жарини своїх слів, але в ньому жив непереможний гімн модернізації і росту української літератури.

До однієї з таких пісень належить і «Барабан» Артема Пивоварова й Klavdia Petrivna – композиція, яка вже встигла набрати майже 5 мільйонів переглядів на Ютубі, зайнявши таким чином перше місце серед пісень на вкладці «Популярне».

Артисти нагадали, що «основою пісні став вірш «Барабан печалі» українського поета-футуриста, представника «розстріляного відродження» Ґео Шкурупія».

             

Вірш «Барабан Печалі» Ґео Шкарупія є виразом поетичного відчуття та філософського роздуму про природу життя, кохання і непередбачуваність майбутнього. У цьому вірші автор розглядає тему мінливості нашого існування, відзначаючи, що радість і щастя часто супроводжуються тугою та печаллю. Образ барабану печалі служить символом мінливості і непостійності життя, а також невизначеності майбутнього. Автор висловлює своє внутрішнє відчуття та сприйняття світу через поєднання різних образів і метафор, таких як зорі, тихий вечір, руки у траві та поцілунки, що створюють атмосферу містичних та філософських роздумів. Завершуючий рядок «Б’є барабан печалі, серце моє світове» підкреслює важливість внутрішнього переживання та відчуття печалі як неодмінної складової людського існування, яка може виникати навіть у тих моментах, коли здається, що є радість і щастя.

Пам’ять про молодого автора в Незалежній Україні вибудовувалася непослідовно.

Нині існує книжка, – «Українська інтелігенція на Соловках» історика Семена Підгайного, – де вдалося вхопити увесь абсурд часу і водночас дати чи не найвичерпнішу характеристику Шкурупію: «Жора [...] був душею компанії, часом розповідав анекдоти, любив встрявати у філософські й літературні дебати і, зазвичай, приймав концепцію супротивника. На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалася цілеспрямованість чи певна політична лінія. Жора Шкурупій був просто поет, поет український. Недарма ж теща Жори бідкалася дружині одного з письменників: Ви подумайте, Жору заарештували як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет».

Тільки поет. І аж поет. І як втішно, що більше не невідомий.

Про Ґео Шкурупія

Ґео Шкурупій // З порога смерті. Письменники України – жертви сталінських репресій / упоряд. О. Г. Мусієнко. – Київ : Радянський письменник, 1991. – С. 464-468.

Ґео Шкурупій // Розстріляне відродження : антологія 1917-1933 : Поезія – проза –драма – есей / упорядкув. Ю. Лавріненко. – Київ : Смолоскип, 2002. – С. 241-245.

Ґео Шкурупій // Соловецький етап: антологія / уклад. Ю. Винничук. – Харків : Фоліо, 2018. – С. 127-153

Гладун Д. Інтермедіальне перекодування творів Ґео Шкурупія у відеоперфомансах семінару творчої молоді 2020 р. / Д. Гладун // Слово і Час. – 2021. – № 6. – С. 52-65.

Ковалів Ю. Ґео Шкурупій / Ю. Ковалів // Слово і Час. – 2019. – № 4. – С. 38-44.

Ковалів Ю. Ґео Шкурупій (1903-1937) / Ю. Ковалів // Ковалів Ю. Історія української літератури : кінець XIX - поч. XXI ст. : підручник : у 10 т. – Київ : ВЦ «Академія», 2017. – Т. 5 : У сподіваннях і трагічних зламах. – С. 379-393

Коцарев О. Ґео Шкурупій – не перший і не другий український футурист / О. Коцарев // Літературна Україна. – 2013. – 2-9 трав. – С. 5.

Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках ; Недостріляні / С. Підгайний ; упорядник Ю. Шаповал. – Київ : ТОВ «Видавництво «Кліо», 2019. – 328 с.

Шкурупій Ґео. Жанна батальйонерка : роман / Ґ. Шкурупій. – Київ : Віхола, 2024. – 240 с.