РЕКЛАМА СЕКТОРУ

ЦИТАТА ТИЖНЯ. СТІВ ДЖОБС

ЮРІЙ ДАРАГАН

Ю. Дараган – один із перших емігрантських поетів, що намагалися своєю поезією викувати нову українську лю­дину – тверду і загартовану в боях, горду з героїчного минулого свого народу.

Л. Череватенко

Життя і натхнення поетові Ю. Дарагану (1894-1926) подарувала степова Україна, ота колишня прикордонна смуга, з якої пішло у світ широкий багато видатних діячів культури. Про мистецьке по­коління, до якого належав Юрій Дараган, мабуть, найкраще мовив Євген Маланюк: "Виростаючи й формуючись у несамовитій атмосфері тієї доби, вони творили гроно новітніх лицарів, що на своїх щитах – раз назавше – написали ім’я нашої Батьківщини, яка для них була Прекрасною Дамою, Коханою, Нареченою, Єдиною. Усі вони запри­сягли себе. І їй залишилися вірними до кінця".

Юрій Дараган  народився 16 березня 1894 р. в Єлисаветграді (нині м. Кропивницьк). Батько його був українець, мати – грузинкою ціле життя тяжіла до російської культури і мови і втягувала в цю сферу сина, але не сталось.. В палкому серці Юрія уживалися любов до України з її співучою мовою та любов до Грузії і її мови.

У 9 років Юрій Юрійович остаточно осиротів, опіку над ним взяла тітка. По її смерті, в 16 років переїхав до Петербурга до дядька.

Як казав сам Дараган, він читав книжки "запоєм", а поезію любив до божевілля. В Петербурзі познайомився із Брюсовим, Бальмонтом, Блоком. Родичі матері були палкими шанувальниками театру, тому долучали племінника до мистецтва:

Бувало, підлітком виходиш так з театру –

Проспект знайомий вже не той,

Ще ніби Міфестофель вабить Марту,

Крадеться Фауст вуличкою тою.

Або Ромео щиро так кохає,

Або по ставку блисне ясна путь,

І Лоенгріна з радісного раю

Лебеді білі раптом привезуть…

У двадцять років вже після закінчення гімназії Дарагана – старшину захопили революційні події, воював на фронті, і це прискорило формування його світоглядного вибору. 

В листі до близького приятеля Микита Шаповала (1882 – 1932, поет, громадський діяч) про цей бурхливий виток подій Юрій Дараган написав так: вихований "не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я "малорос" і нащадок запорожського сотника, у травні 1917 р. я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у гурті тієї російської модифікації, до якої я належу по крові".

Там само, запитуючи себе про дороговказ, на якому засяяла його провідна зірка – "українство", пише так: "У кінці 17-го року я вже був у Київі і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово». В цьому йому допомагали «наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув'язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем".

Як сотник Армії УНР Юрій Дараган воював в її рядах до 1922 року, а після поразки визвольних змагань емігрував, до кінця своїх днів жив у Празі.

Юрій Дараган дуже любив літературу, особливо поезію, її, як зазначив, "полюбив до божевілля", так народилась потаємна мрія: стати поетом.

Бажання було настільки сильним, що навіть вигадав молитву, у Бога просив не багатства чи здоров’я, гаряча молитва зносилась до небес тільки з одним проханням: «Боже, зроби зі мною що хочеш, – якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом».

Що просив у Бога, збулось: став поетом, пережив нестатки, хвороби, самоту.

Його поетичний початок був яскравий і неповторний. На жаль, поет рано пішов із життя. Він помер від недуги на ті часи не­виліковної – туберкульозу.

Юрій Дараган помер 17 березня 1926 року у туберкульозному диспансері "На Плеше", у місті Плешове поблизу Праги. Похований на Ольшанському цвинтарі в Празі. Та на превеликий жаль, його могила втрачена. Бо за її догляд не сплатили кошти.

Єдина збірка Дарагана, яку поет встиг видати у 1925 році, за рік до смерті, не випадково названа "Сагайдак". Вірші її – наче стріли з козацького сагайдака...

Поет з особливою майстерністю воскресив добу нашого серед­ньовіччя. Образи степового безмежжя, козацької битви, заплаканої неньки, вірного вороного коня проходять крізь його поезію як ге­роїчна драма історії, як подвиг народу. Минувшина для нього – це вічна книга знань, досвіду, уроків, захоплень, що і ранить душу, і водночас тамує її біль.

То я та вітер в дикім полі,

Отруйні стріли, сагайдак.

Таким міцним, солодким болем

Наповнить їх смертельний знак!

Внесок Юрія Дарагана в мистецький доробок Празької поетичної школи та всієї української літератури – надзвичайно вагомий. В тяжких умовах вимушеної еміграції він творив заради відродження української нації. У своїх поезіях створив образ ідеального українця, які всі сили віддає праці на користь своєї держави.

ВИСЛОВИ З "ЕНЕЇДИ" ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

 

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК

ІВАН БАГРЯНИЙ

Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ.

Ти пізнаєш його на власній шкурі.

І. Багряний

У вступному слові до "Архіпелагу ГУЛАГ" О. Солженіцин писав: "Коли я починав цю книгу 1958 року, мені не відомі були нічиї мемуари, або художні твори про табори. За роки роботи до 1967 мені поступово стали відомі "Колимські оповідання" Варлама Шаламова та спогади Д. Вітковського, Є. Гінзбург, О. Адамової-Сліозберг".

Майбутній Нобелівський лауреат, напевно, так і не дізнався про одного з першовідкривачів цієї теми – українського письменника Івана Багряного (1907-1963), чий значною мірою автобіографічний роман "Сад Гетсиманський" побачив світ 1950 року у Західній Німеччині, а в Україні поряд з романом  "Людина біжить над прірвою" визнаний читачами кращою книгою 1992 року. Дія твору відбувається у катівнях харківського НКВС, харківських в’язницях.

Андрій Чумак, головний, герой цього роману, – це Павка Корчагін, який дожив до 1937 року і потрапив до єжовських застінків.

Роздумуючи над історичними процесами, автор стверджує:

"Людина – це найвеличніша з усіх істот.

Людина – найнещасніша з усіх істот.

Людина – найпідліша з усіх істот".

"Огненне коло" – повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії "Галичина" була розвіяна під Бродами. Це – досі невідомі й художньо не освоєні сторінки нашої історії періоду Великої Вітчизняної війни, зокрема, про створення і діяльність дивізії січових стрільців, яка була сформована з українських юнаків і воювала в німецькій уніформі з німецькою зброєю в руках на своїй землі.

"Тигролови" – найпопулярніший роман І. Багряного. Він написав його, ховаючись від німецького гестапо у Галичині. В центрі цього гостросюжетного твору, який уперше виходить окремим виданням в Україні, – повна злигоднів і пригод драматична доля українського юнака Григорія, правнука гетьмана Дем’яна Многогрішного, якому судилася довга путь на Колиму, фантастична втеча від недремного чекістського ока, сповнене небезпек життя у тайзі, боротьба за най­вище благо у цьому жорстокому й бездушному світі – бути вільним.

Для Івана Багряного, людини і художника, головне – переконати чи­тача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин людина може і повинна бути людиною, може і повинна кинути виклик цілій сис­темі і вистояти.

ЙОАСАФ (ІОСАФ) БЄЛГОРОДСЬКИЙ

На шляху з Чернігівщини на Полтавщину, над річкою Удаєм розташоване старовинне українське місто-фортеця Прилуки, звідки походить давній козацький рід Горленків. 

Йоасаф (Йосафат) Бєлгородський народився 8 вересня 1705 року в Полтавській губернії. Світське ім’я – Іоаким (Яким). Батько, Андрій Дмитрович Горленко, був Прилуцьким полковником.

Батько Якима, був повністю відданий господарським справам свого маєтку і жив у селі поблизу Прилук. Брата і сестру батька привабило чернече життя, і вони пішли в монастир. 

Андрій Дмитрович одружився на дочці гетьмана Данила Апостола – Марії Данилівні, з нею мав восьмеро дітей: п’ять синів і три доньки. Первістком був Яким, він і став главою роду Горленків. Перші основи благочестя та щирої любові до Бога в юну душу Якима заклала мати. І, незважаючи на багатство і розкіш, які панували в батьківському маєтку, молодий Яким правильно сприймав материнську науку, а потім повністю посвятив себе служінню Господу. 

Свої перші кроки на релігійній ниві Яким Горленко зробив у Густинському монастирі, який знаходився недалеко, де він бував ще дитиною. А вже на восьмому році життя його віддали на навчання до найкращого вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. Протягом подальших років навчання Якима в Академії її ректором були архімандрити Іосиф (Волчанський) та Іларіон (Левицький). В нових умовах самостійного життя Яким навчився шукати допомогу і втіху в молитві, вона стала основною потребою для його чистої душі, у якій уже витала ідея самопосвяти Господу. Батько Андрій, який також був вихованцем Академії, звичайно переживав за подальшу долю свого сина.

Повноваживши свого слугу вести його особисті справи й листування з батьками, Яким уступив у Києво-Межигірський монастир. Два роки суворого аскетичного життя – і він приймає остаточне рішення: залишити мирське життя.  

21 листопада 1727 р. в Києво-Братському монастирі він був пострижений у монахи з іменем Іоасаф. А вже через два місяці його було посвячено в диякони і він став викладачем словесності в молодших класах Академії. В день Архістратига Михаїла в 1734 р. Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії, а через рік він став членом Київської духовної консисторії.

У 1737 році був призначений ігуменом Лубенського Мгарського Преображенського монастиря, доклав чимало зусиль для облаштування обителі.

У той час монастир перебував у великій бідності, і великий тягар ліг на плечі ігумена, який і сам не відзначався особливим здоров’ям. Завдяки нетлінним мощам святого Афанасія, патріарха Царгородського монастир був у великій пошані українських і російських прочан. Ігумен Іоасаф перебував у безпосередньому молитовному контакті зі святим Афанасієм. До обителі почали надходити значні пожертви.

Невдовзі на нього чекав переїзд до Києва, посвячення в сан архімандрита, призначення настоятелем Свято-Троїцької лаври. Це був січень 1745 р. Лавра на той час мала 15 монастирів і 80 сіл. При Лаврі була духовна семінарія, ректором якої був українець Арсеній Могилянський. Будучи придворним проповідником, він часто виїздив до Петербурга, а його обов’язки виконував настоятель Лаври. Тяжка біда чекала на отця Іоасафа, коли в Лаврі сталася велика пожежа, яка знищила багато будівель. Та з Божою поміччю йому вдалося швидко ліквідувати наслідки стихії. Навіть розписи лаврських храмів були поновлені. Святитель викликав для цього з Києва межигірського ієромонаха Павла (Казановича). Посада настоятеля Лаври вимагала і твердості в духовному житті, і вміння керувати іншими, і вміння за всім доглянути та всьому дати зважену оцінку.

Завдяки чудовим проповідям був помічений імператрицею Єлизаветою і призначений настоятелем Троїцької Лаври (Росія).

З 1748 року – єпископ Бєлгородський. Щедро подавав милостиню, відвідував стражденних, щоденно особисто або через інших посилав допомогу тим, хто її потребував.

Велику допомогу святитель надавав Харківському колегіуму, єдиному навчальному закладу на всю єпархію, і його робота значно покращала. Він був суворим, але справедливим пастирем. За допущені провини й недоліки владика карав священиків негайно і тяжко. За злочинне поводження зі святими дарами одного священика він навіть позбавив духовного сану. Священикам, які були в сварці між собою, не дозволяв служити доти, доки не помиряться.

Владиці не давала спокою застаріла хвороба, і він, відчуваючи кінець земного життя, вирішив востаннє відвідати батьків і своє родове гніздо. Це був 1754 рік. Батько, зустрічаючи сина, знав, що за старовинним звичаєм перед єпископом треба вклонитися до землі, та гордість запорозького козака не дозволяла вклонятися ні перед ким. Ніби не навмисно батько схилився перед святителем-сином, але той все ж таки випередив його і впав на коліна перед батьком. Проживши в батьків до осені, він поїхав в Мгарський монастир прикластися до мощей святого Афанасія і попрощатися.

Слабке здоров'я Горленка було підважене аскетичними вправами: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. 

У середині вересня 1754 року відправився назад у Бєлгород. Але, зупинившись у селі Грайворон, де була його архієрейська вотчина, тяжко захворів і, провівши більше двох місяців на одрі хвороби, 10 грудня 1754 року в 5-й годині пополудні, преставився, проживши 49 років. 

Два з половиною місяці після блаженної кончини Іоасафа тіло його в труні стояло відкрите в Свято-Троїцькому соборі, не піддаючись тлінню і не втрачаючи звичайного кольору та вигляду. Тіло покійного архіпастиря залишалося непохованим до кінця лютого 1755 року, з огляду на те, що призначений Святійшим Синодом для здійснення поховання Іоасафа, Преосвященний Йоан Козлович, єпископ Переяславський і

СВЯТО ПІЗНАННЯ

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ

 

ДЕНЬ НАУКИ В БІБЛІОТЕЦІ

Грандіозне свято пізнання – День науки в бібліотеці відбулося 4 травня у Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара. На семи оригінальних локаціях дітлахи та юнацтво досліджували світ: проводили хімічні експерименти, мандрували тілом людини, вчилися працювати з мікроскопом, занурились у справжні палеонтологічні розкопки, розгадували таємниці зоряного неба, програмували мікроконтролери та LEGO-роботів, розв’язували цікаві математичні задачки і фокуси, а також слухали пізнавальну розповідь письменниці і популяризаторки науки Аліни Штефан.

Аби привітати юних дослідників, на День науки завітали і представники Полтавської обласної військової адміністрації: заступник начальника Полтавської облвійськадміністрації Ігор Панченко, який звернувся до молоді із натхненною промовою, директорка Департаменту культури і туризму Ірина Удовиченко і заступниця директорки Департаменту Лілія Федорченко.

Ані на хвилину не стишувалось жваве захоплення науковими дивами!

На локаціях учасники уявили себе справжніми науковцями, досліджували, отримували неймовірно цікаві знання, відгадували пізнавальні вікторини, а наприкінці отримали корисні призи на святковій лотереї.

Проєкт відбувся в межах реалізації програми #ZMINA_2_0 "Субгранти для культурних проєктів" фонду ІЗОЛЯЦІЯ за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Бібліотека популяризує та радо підтримує зацікавлення наукою. Пізнання безперервне!

ЦИТАТИ ЛІНИ КОСТЕНКО

 

ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ВИШИВАНКИ

Українська вишиванка за останні кілька років зі складової культурної спадщини перетворилася на сучасний одяг, який є в гардеробі майже кожного українця. Для іноземців українська вишивана сорочка стала символом нашої країни, маркером прихильності до української нації. Чим же насамперед є вишиванка для українця – оберегом, святинею, духом незламності, місточком між поколіннями чи красивим елементом одягу? Звернемося з вами до історії вишиванки – основних її етапів, кожен з яких – цікавий факт, який, можливо, відомий не всім. Даний покажчик адресований поціновувачам української вишивки, декоративно-прикладного мистецтва, майстриням вишивальницям та колегам бібліотекарям.

Маршрути шиття : до Всесвітнього дня вишиванки : бібліограф. покажч. / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава, 2023. – 44 с.

РЕВЕГУК ВІКТОР

 

ОВДІЄНКО ЛЮДМИЛА

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

РЕКРУТ ВАЛЕРІЙ ПИЛИПОВИЧ

29 квітня 2023 року у Полтавському університеті економіки і торгівлі відбулася презентація книги відомого кооператора, педагога, кандидата історичних наук, Почесного краєзнавця України, радника голови НСКУ, заступника директора Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України, члена Спілки журналістів України, члена правління Вінницької обласної організації НСКУ Валерія Пилиповича Рекрута «З людьми і для людей…» (Дмитро Маркович в українському національно-визвольному русі: кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Презентація відбувалась у змішаному форматі – в аудиторії університету та дистанційно на платформі Zoom.

Валерій Пилипович народився 7 січня 1948 року у м. Баку (Азейбарджан) в родині військовослужбовців. Родина переїхала на Вінниччину. У 1966 році закінчив середню школу № 4 в м. Гайсині. Впродовж 1971-1991 років працював механіком, головним інженером та директором промкомбінату Гайсинської райспоживспілки. Без відриву від виробництва в 1986 році закінчив Одеський технологічний інститут холодильної промисловості. У 1991-1997 роках обіймав посаду директора Гайсинської міжрайонної заготзбутбази Вінницької облспоживспілки, у 1997 році очолив правління Гайсинської райспоживспілки, а з 1998 року працював заступником голови правління Вінницької облспоживспілки. Восени 2000 року був обраний головою обласного комітету профспілки працівників споживчої кооперації де працює в теперішній час.

Багатий професійний досвід і матеріали наукових досліджень поширює серед членів товариств та студентів Вінницького коледжу економіки і права, викладаючи в коледжі історію споживчої кооперації.

Валерій Пилипович стояв біля витоків організаційного оформлення краєзнавчого руху на Вінниччині наприкінці ХХ століття, а його праці з історії краю та Подільського регіону стали історіографічним орієнтиром для багатьох вітчизняних дослідників. Має ряд публікацій, зокрема монографію «Йоахим Волошиновський у становленні українського кооперативного руху (1897-1939 рр.)» (2005р., спільно з В. В. Гіодоляном), автор наукових розвідок, присвячених історії українського кооперативного руху та життєписам багатьох діячів: «Споживча кооперація Вінниччини: через століття до майбутнього», «Дмитро Маркович: «Житиму на користь милої, безцінної України», «Будівничі кооперації Вінниччини: Іполит Зборовський, Дмитро Маркович» та ін.

Презентацію розпочала доктор історичних наук, професорка Ірина Миколаївна Петренко, яка звернулася до присутніх і наголосив на важливості та знаковості сьогоднішньої події – презентації книги, яка стала результатом наукової праці.

Автор представив свою книгу, акцентував увагу на окремих її особливостях. Розкрив зовсім невідомі або маловідомі сторінки життя та діяльності щирого українця, великого поборника української культури, піонера-кооператора, громадського та державного діяча Д. Маркевича. Шанувальників літературного таланту Дмитра Васильовича зацікавить низка невідомих до нині його праць епістолярного жанру (декілька оповідань, нарисів, есе та інших творів, котрі не ввійшли до збірки «По степах та хуторах», але, безперечно, мають високу цінність і допоможуть читачам та спеціалістам краще пізнати і оцінити літературне обдарування письменника, глибше проникнути в історію нашого народу). Подана в книзі кооперативна, громадська та державна діяльність Д. Маркевича стане відкриттям для широкого загалу громадян і додасть гарних штрихів до цілісного портрета цієї талановитої людини.

Усім читачам, яким дорога історія свого народу і його діячів, відкриється ще одна сторінка славного літопису наших пращурів.

Після виступу автора всі охочі мали змогу поставити питання та обговорити окремі аспекти його праці.

Завжди приємно отримати у подарунок цікаву книгу, а особливо, коли вона подарована автором. Щиро дякуємо Валерію Пилиповичу за подаровану книгу, а книгу зможете почитати в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара у секторі краєзнавчої літератури та бібліографії.

Хтось з мудрих казав, що забута історія минулого не дає надії на майбутнє, а найбільшою наругою над людиною є втрачена пам’ять про неї.

На жаль, сьогодні ми не маємо у Полтаві ні пам’ятника Д. Марковичу, ні вулиці, названої його іменем, або якогось іншого закладу громадського спрямування, який нагадував би усім про людину, яка залишила значний слід та варта пам’яті нащадків.

За час існування незалежної України ми ще не вшанували усіх тих, хто колись заклав фундамент «української хати», яка, незважаючи на історичний період «единой общности», все-таки стала на своїй рідній землі на міцні підвалини. Потрібно, на наш погляд, відкинути посилання на відсутність фінансових можливостей, взятися усім разом за відродження історії нашого великого народу, його видатних діячів…

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО

Павла Скоропадського можна назвати однією з найбільш суперечливих постатей в історії України – досі не стихають дискусії щодо оцінок його діяльності як політичного і державного діяча. Найбільш палкі суперечки точаться довкола грамоти П. Скоропадського про федерацію України з Росією. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться минулим України.

Поборник Незалежності : до 150-річчя від дня народження Павла Скоропадського : біобібліограф. покажч. / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава, 2023. – 40 с.

ЧОРНОБИЛЬ

26 квітня! В пам’яті українського народу це день чорнобильського лиха, болю, суму, і забути це й викреслити із нашої пам’яті – неможливо.

Проходять роки після аварії на ЧАЕС. А біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних із скорботним часом ядерного апокаліпсиса.

Рекомендаційний список літератури: "Чорнобиль – скорбота пам’яті людської…"

ПАЛІТРА СВІТУ У ДУШІ ПОЕТКИ

25 квітня у Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва ім. О. Гончара відбувся літературний вечір «Палітра світу у душі поетки» з прозаїком, поетесою, журналісткою Наталією Жовнір. Літераторка натхненно розповідала про дві останні книги: прозову «Мандри століттями» та поетичну «Кольоровий експрес», читала вірші. Гості заходу – студенти Інституту культури і мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, разом із в.о. директора інституту Іриною Продан, уважно слухали авторку, ставили запитання. Виникла справжня творча взаємодія, віяло теплом від спілкування, адже твори Наталії Жовнір сповнені оптимізмом та вірою в краще. До нових, яскравих зустрічей у бібліотеці!

ЗАХОПЛЮЮЧЕ КРАЄЗНАВСТВО ТА ПРАКТИКА ВИКОРИСТАННЯ ОНЛАЙН-СЕРВІСІВ ДЛЯ СТВОРЕННЯ МЕДІА ПРОДУКЦІЇ

ЦИТАТА ТИЖНЯ. МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ

 

Оn-line сервіс Mindomo

НАШ ЗЕМЛЯК БУВ ПРЕЗИДЕНТОМ ІЗРАЇЛЮ

БЕН-ЦВІ Іцхак (справж. – Шімшелевич Іцхак, 24. 11. 1884, Полтава – 23. 04. 1963, Єрусалим) – єврейський політичний діяч.

Народився Іцхак Шемшелевич 1884 року в Полтаві. Спершу навчався в єврейській школі, а потім у місцевій гімназії. Після її закінчення успішно склав іспити до Київського університету, однак довго навчатися там йому не судилося.

Іцхак захопився політикою і в 1906 році навіть брав участь в засадничій конференції єврейської соціал-демократичної партії "Поалей Ціон" у Полтаві та співробітничав з Бером Бороховим над створенням її програми. Тож, Шемшелевич і потрапив тоді під так званий негласний нагляд поліції.

Під час погромів був активним членом єврейського загону самооборони. Коли поліція виявила у хаті Бен-Цві склад зброї, призначеної для єврейської самооборони; вся родина була арештована, батька Бен-Цві було вислано до Сибиру. Сам Бен-Цві зумів переїхати до Вільно (Вільнюсу).

В 1907 році Іцхак Шемшелевич емігрував до Палестини, в Ерец-Ісраель (Земля Обітована). Відтоді й починається його політична кар’єра уже як Бен-Цві. Його було обрано делегатом партії "Поалей Ціон" на 8-й Сіоністський конгрес в Гаазі. 

У 1909 р. він познайомився з Рахель Янаїт. Українська єврейка, жінка його життя, теж колишньою полтавкою. Вона народилася у 1886 р. у Малині під іменем Голда Лишанська. Навчалася у хедері, потім була гімназія у Житомирі, одночасно Голда давала приватні уроки івриту. Далі Київ, навчання у Німеччині (вивчала ботаніку та зоологію в Єнському університеті). Голда Лишанська взяла ім’я – Рахель Янаїт. 

У 1909 р. Іцхак і Рахель організували гімназію івриту в Єрусалимі, були її викладачами.

У цей час з України до Рахель переїхали її мати і рідна сестра. Згодом сестра Батья Лишанська стала відомою скульпторкою. Рідні були здивовані, що Рахель проводила уроки, а після них прибирала в шкільному приміщенні. І Рахель, і Іцхак продовжували здобувати вищу освіту. Дівчина відправилася на навчання в Париж, де отримала диплом аграрного інженера. Та після початку Першої світової війни повернулася до Єрусалиму.

Разом із Рахел Янаіт, Бен-Цві брав активну участь і в випуску 1910 року першого в Ерец-Ісраелі соціалістичного журналу на івриті "Ахдут", який видавався в Єрусалимі.

В 1915 році журнал було закрито турецькою владою, а Бен-Цві разом з Давидом Бен-Гуріоном (майбутнім першим прем’єр-міністром Ізраїлю) - арештовані і вислані з Палестини.

У 1918 р. Іцхак Бен-Цві одружився з Рахель Янаїт, але своєї політичної активності не припиняли.

У 1920 р. Рахель відкрила невеликий ботанічний сад, у 1928 р. заснувала невелике господарство, де працювали жінки (з 1933 року це господарство стало навчальною фермою для дівчат). У них було двоє синів: Амрам та Елі.

У 1920-30-х роках Бен-Цві брав активну участь у сіоністському русі, а від моменту створення Ва‘ада леуммі (1920) спершу був його членом, потім головою (1931) і зрештою – президентом (з 1945 року).

Весною 1948 року родина Бен-Цві готувалася до весілля сина Елі. За п’ять днів до шлюбу під час нападу арабів на кібуць Бейт-Кешет, де він жив син, загинув Елі разом із шістьма товаришами.

У 1944 р. І. Бен-Цві став президентом Єврейської національної ради.

14 травня 1948 р. Бен-Цві підписав Декларацію незалежності і був обраний членом тимчасової Державної ради Ізраїлю.

І. Бен-Цві заснував Інститут для вивчення історії життя общин східних євреїв на Близькому та Середньому Сході (нині – Інститут Бен-Цві).

З 1949 р. – депутат Кнесету (парламенту) І і ІІ скликання.

8 грудня 1952 року Іцхак Бен-Цві обраний президентом Ізраїлю. Переобраний на цей пост в 1957 та 1962 роки.

Поряд із Бен-Цві був Давид Бен-Ґуріон. У 1948–1953 і 1955–1963 рр. він прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю. Під його керівництвом були виграні Війна за незалежність (1948–1949) і Синайська кампанія (1956).

По суті, Бен-Цві від 8 грудня 1952 р. до своєї смерті у 1963 р. був президентом країни. Упродовж 26 років родина жила в дерев’яному будиночку в єрусалимському районі Рехавія. Щотижня Рахель проводила в президентській резиденції уроки Танаха для жінок. На свята двічі на рік їх будинок був відкритим для широкої публіки.

23 квітня 1963 р. помер Іцхак Бен-Цві після свого переобрання на третій термін.

Рахель прожила ще 16 років.

Він залишив після себе чималу наукову та історичну спадщину. Наукові праці Бен-Цві головним чином присвячені життю східних єврейських общин (самаритян, караїмів, саббатіанців). Роботи Бен-Цві, присвячені неєврейським громадам Ізраїлю зібрані в книзі "Населення нашої країни" і входять до п’ятитомника зібрань його творів. Написав він і фундаментальну працю з історії самаритян "Книга самаритян". А найціннішим із його численних історичних досліджень вважається його праця "Ерец-Ісраель і його

ОБЛАСНИЙ СЕМІНАР-ПРОФІНТЕНСИВ «СКЛАДОВІ УСПІХУ БІБЛІОТЕЧНОЇ РОБОТИ З ЮНАЦТВОМ ТА МОЛОДДЮ: БЕЗ ТИШІ, СІРОСТІ ТА БУДЕННОСТІ»

19 і 20 квітня 2023 р. Полтавською обласною бібліотекою для юнацтва ім. Олеся Гончара був проведений семінар-профінтенсив онлайн «Складові успіху бібліотечної роботи з юнацтвом та молоддю: без тиші, сірості та буденності» для працівників публічних бібліотек територіальних громад області. Учасниками семінару-профінтенсиву стали 100 працівників бібліотек. Їхній увазі були представлені 17 різнопланових виступів бібліотечних фахівців: працівників нашої книгозбірні та Диканської, Заводської і Кременчуцької ТГ області з виступами про цікавинки для юнацтва та молоді, які організовувалися в бібліотеках.

Поділилися своїм кращим досвідом роботи і працівники Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Євгена Маланюка, представивши 6 виступів стосовно формування читацької компетенції засобами анімаційної комунікації, презентації літературних проєктів, проведення stend-up – сезону у бібліотеці, мотивації читання юнацтва та молоді в епоху цифровізації, використання онлайнових інструментів для зворотнього зв’язку.

Учасникам семінару також були запропоновані два практичні заняття із якісного фотографування бібліотечних соціокультурних заходів та формування креативного мислення бібліотекарів.

КРИЛАТІ ВИСЛОВИ З "АЛІСИ В КРАЇНІ ЧУДЕС" ЛЬЮЇСА КЕРРОЛЛА

 

ЦИТАТА ТИЖНЯ. ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

ВІТАЄМО

ШАНОВНІ КОЛЕГИ І ЧИТАЧІ БЛОГУ!

Вітаємо вас зі світлим днем Христового Воскресіння. Великдень – одне з тих свят, яке стирає межі й відмінності між людьми. У цей день ми стаємо єдиними, а тільки єдина нація, єдиний народ зможе побудувати успішну та сильну державу. 

Великдень – це символ торжества добра над злом і початку нового життя. Це свято дає нам упевненість у тому, що будь-які труднощі можна здолати. 

Бажаємо всім віри, терпіння і взаєморозуміння. 

Здоров’я, щастя та миру вам і вашим сім’ям. 

Христос Воскрес!

КРОСВОРД ПО МУЛЬТФІЛЬМАХ

ААРОНСЬКИЙ ФЕДІР ІВАНОВИЧ

У селі Хитці Синецькі, тепер Хитці Лубенського району Полтавської області близько 1742 року народився Федір Іванович Ааронський український живописець, фініфтяр, іконописець. 

Навчався в Лаврській іконописній майстерні (у Захарія Голубовського), де працював до 1825 року (очолював 10 років). Виконував замовлення Києво-Печерської лаври і інших монастирів, церков, а також приватних осіб. Ааронський І. Ф. (у чернецтві від 1802 року – Феодосій).

Відомі його роботи: портрети Катерини І, Дмитра Ростовського, Олександра Невського. Ікони "Успіння Богородиці", "Ангели-хранителі", "Христос у терновому вінці".

Фініфтеві роботи: 

• середник для Євангелія церкви Миколи Доброго (Київ; зберігається в Музеї історичних коштовностей); 
• 8 прикрас до митри роботи Ф. Сорокіна (1789); 
• 4 медальйони до ікони (1800); 
• прикраси малого напрестольного Євангелія (оправа С. Ростовського) та Апостола і Євангелія (оправа Самсона Стрельбицького; усі – 1801 р.). Останні два видання Лавра подарувала цариці Єлизаветі Олексіївні та цареві Олександру I.

Помер у Києві 24 серпня 1825 року.

Після смерті Ааронського залишилося 70 незакінчених живописних і 83 фініфтеві роботи.

ЛІТЕРАТУРА

Ааронський Федір Іванович (бл. 1742, с. Хитці (Полтавщина) - 24.07.1825, Київ) – укр. живописець і фініфтяр / упоряд. А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський; за ред. А. В. Кудрицького // Мистецтво України : біогр. довідник. – Київ : Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 5.

До однотомника включено понад 6,5 тис. статей, коротких біографічних довідок про українських митців, а також діячів культури інших народів, життя і діяльність яких пов'язані з Україною. В комплексі довідник через творчі біографії митців висвітлює історію українського мистецтва, усіх його жанрів і галузей, різних епох і часів. Розрахований на фахівців та широке коло читачів.

ЦИТИТА ТИЖНЯ. В'ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ

 

ВЕРЕСАЙ ОСТАП МИКИТОВИЧ

Микола Гоголь вважав кобзарів щирими хранителями слави України, талановитими поетами, літописцями. Безіменні народні співаки, що передавали з покоління в покоління своє мистец­тво, виховували в народі почуття національної гордості та достоїнства. 

Недарма Тарас Шевчен­ко, який глибоко шанував цих народних співаків, назвав збірник своїх віршів "Кобзарем". Видатний виконавець народних дум, історичних, побуто­вих і сатиричних пісень Остап Вересай народився в селі Калюжинці колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії в родині кріпака. Батько його був - невидющим і заробляв на життя грою на скрипці. У віці чо­тирьох років після хвороби зір втратив і сам Остап, який уже цей час захоплювався музикою та співом.

Грі на кобзі, стародавньому музичному інструменті, хлопчик навчався в кобзаря Юхима Андріяшівського, з яким познайо­мився на ярмарку, потім у кобзаря Семена Кошового й лірника Ничипора Коляди. 

Більше сорока років Остап Вересай мандрував по містах і селах України. Його пісні першим записав художник Лев Жемчужников, котрий познайомив народного спі­вака з Пантелеймоном Кулішем, а Тарас Шевченко в 1860 році надіслав Остапові Вересаю грошову допомогу та екземпляр: свого "Кобзаря" з написом: "Братові Остапу від Т. Шевченка".

Завдяки П. Кулішу творчістю Остапа Вересая і його майстерною грою на бандурі зацікавилися композитор М. Лисенко, філолог О. Міллер і етнограф П. Чубинський. 

У 1871 році Вересай уперше відвідав Київ і виступив на відкритті колегії Павла Галагана - приватного навчального закладу, заснова­ного багатим поміщиком і меценатом П. Галаганом. Потім був виступ на засіданні Російського географічного товариства, де М. Лисенко виступив з доповіддю про творчість кобзаря.

В 1875 році в супроводі Лисенка й Чубинського Вересай побував у Петербурзі та з величезним успіхом виступив у залі Бла­городного зібрання, у Музеї етнографії й у Зимовому палаці. Спів Остапа Вересая з хором під керівництвом М. Лисенка слухали П. Чайковський і М. Римський-Корсаков. Власті, занепокоєні успіхом кобзаря в слухачів і "пропагандою гетьманщини", перервали його гастролі.

Частина консервативної кобзарської братії не схвалювала вояжі Вересая. За дружбу з панами, хоч це були представники прогресивної інтелігенції, він отримав від цехових братчиків прізвисько Лабза - від "підлабузник". За вихваляння "золотою табачницею", на цеховій раді у Гадячі кобзарська братія постановила "відрізати торбу" Вересаю. Тобто відлучити від кобзарського цеху.

У Сокиринцях Вересай одружився з удовою Пріською Сенчук, гарною співачкою і танцюристкою. Дружина розповідала про нього, що він був скупенький, гульнуть не любив. Він перший із кобзарів відчув зміни в смаках людей. Не любив захоплення скрипучою лірою. "Колись нас було багато, кобзарів. Багато було, та вимерли! Тепер немає: з цими лірами, видумали, дідько знає що! Їм лише б звук був, що кричить, що пищить, аж у хаті нічого не чутно, як заграє та ліра. А кобзарі - це хорошеє діло: тихенько воно, уважітельно!"

До кінця своїх днів Остап Вересай прожив у селі Сокиринці - маєтку Павла Галагана. П. Чубинсь­кий побудував для нього на власні кошти хату. Ви­датний австрійський поет Райнер-Марія Рільке, який слухав Вересая в 1898 році, відтворив образ народного співака в оповіданні "Пісня про правду".

Але найкоротший і найвлучніший відгук про творчість Остапа Вересая міститься в

КНИГИ ІРЕН РОЗДОБУДЬКО

Сучасна українська письменниця, відома як автор захоплюючих і чуттєвих жіночих романів. Сама письменниця може похвалитися досить бурхливої ​​біографією: працювала журналістом, диктором на радіо, телеграфісткою і навіть деякий час виступала в цирку. 

Всі книги Ірен Роздобудько – це жіночі романи в хорошому сенсі цього слова. Крім письменницької діяльності, вона ілюструє книги інших авторів, грає на гітарі і захоплюється вишивкою бісером. А з творчістю письменниці можна ознайомитися не тільки в форматі прози, а й у віршах.

Роздобудько І. В. Ескорт у смерть : роман / І. В. Роздобудько. – Львів : Кальварія, 2002. – 144 с. – (Коронація слова).

Дія гостросюжетного роману розгортається навколо новоствореної аґенції "Ескорт", яка надає заможнім жінкам специфічні послуги: "здає в оренду" молодих презентабельних чоловіків, які супроводжують дам на світські вечірки. Якогось дня кавалерів-супровідників починають знаходити мертвими на вулицях міста. Усі вони – біляві, й у всіх з розкішної чуприни вирізано пасмо…

Роздобудько І. В. Все, що я хотіла сьогодні... / І. В. Роздобудько. – Харків : Фоліо, 2008. – 154 с.

Одна доволі відома американська рок-група співає у своїй пісні, що "сьогодні може бути кращий, сьогодні може бути гірший, сьогодні може бути останній день твого життя". Саме ці рядки стали девізом одного дня "середньостатистичної тридцятирічної баби", як називає свою героїню. Жахливий діагноз – "саркома" – змусив жінку терміново переглянути своє ставлення до життя і принаймні ці останні дні присвятити собі. "Можливо, я вперше скажу прямо, що це твір для жінок з присутністю, як завжди, там чоловіків, – характеризує свою книгу сама Ірен Роздобудько. – Але якщо говорити глобально, то це повість про домашнє емоційне насильство над жінками". Ще психологи зможуть знайти у повісті прототипи лагідного чоловіка-тирана, який про людське око – справжнісінький скарб, а вдома не дає дружині спокійно дихнути; вродливої молодої жінки, котра розтоптала власні мрії, щоб "усе було, як у людей", а також справжнього романтика, який усе життя шукає ту, чиї очі не давали йому спокою ще у школі. Ця книга буде до вподоби тим, хто мріє кардинально змінити своє життя, але не знаходить для цього снаги. Для тих, хто ще вірить у справжню любов; для тих, хто не розучився чекати.

Роздобудько І. Подвійна гра в чотири руки : роман / І. Роздобудько. – Харків : Книжковий Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 224 с.

Юна Марія Гурчик обожнює дві речі: детективи доктора Шерла та розслідування загадкових злочинів. Ось і цього разу норовлива генеральська дочка не може відмовитись від нової справи! Убито талановитого інженера, а з його дому викрадено креслення нової моделі аероплана. Ниточка розслідування приводить Мусю до пароплава "Цариця Дніпра". Десь на його палубі серед респектабельних пасажирів зачаївся вбивця… Не вагаючись, відчайдушна дівчина вирушає у смертельно небезпечний круїз. Під підозрою всі! Та не всі виживуть…

Роздобудько І. ЛСД. Ліцей слухняних дружин : роман / І. В. Роздобудько. – Харків : Книжковий Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 317 с.

У цьому ліцеї виховують дівчат, які стануть ідеальними дружинами тим, хто дасть більше грошей. Аж раптом одна вихованка гине. І цього разу інформацію не вдається приховати, бо є люди, котрим небайдужа доля дівчини, від якої відмовились її батьки на користь примарного майбутнього щастя…

Роздобудько І. Дві хвилини правди : роман / І. Роздобудько. – Київ : Нора-Друк, 2012. – 248 с.

Можливо, ви їх зустрічали…Тих, хто за одну-дві хвилини здатен зробити чи виправити помилку. Тих, хто, ховаючи від "вогнів великого міста" справжні почуття під маскою іронії, здатен "їхати світ за очі" у пошуках пригод або слави, не розуміючи, що шукає себе. Тих, кого називають неприкаяними, адже вони живуть на межі добра і зла і кожної хвилини можуть зробити крок у будь-який бік.

Роздобудько І. Я знаю, що ти знаєш, що я знаю : роман / І. Роздобудько. – Київ : Нора-Друк, 2012. – 240 с.

Їх багато по усіх світах – тих, хто шукає кращої долі в чужій країні. Вони приязно посміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони пристосовуються. Вони звикають. Часом, комусь з них випадає удача. Часом – прозріння і повернення. Часом – нова любов. А іноді й смерть…

За своїми постояльцями – емігрантами з України – спостерігає хазяйка котеджу невеличкого німецького містечка фрау Шульце. Вона знає про них набагато більше, ніж вони про себе. З них їй треба обрати лише одного – того, хто "розшифрує" для неї листа з минулого.

Роздобудько І. Зроби це ніжно : новели / І. Роздобудько. – Київ : Нора-Друк, 2013. – 302 с. 

Що можна зробити "ніжно"? Аж ніяк не те, про що ви подумаєте в першу чергу, беручи до рук цю книгу! Ніжно дорослий світ карає дітей. Ніжно і непередбачувано ми заганяємо свого ближнього в глухий кут. Ніжно вбиваємо те, що могло б стати сенсом життя. І так само лагідно прощаємося з мрією, коли вона вже майорить на горизонті.

Але є й інші люди... Кожен обирає для себе: стояти на місці – чи йти; думати, як усі, – чи зробити власний вибір; служити високій меті – чи згаснути в небутті, так нічого і не зробивши...

Олесь Гончар у духовному часі та просторі

5 квітня відбулася V Всеукраїнська дистанційна наукова-практична конференція (з міжнародною участю) «Олесь Гончар у духовному часі та просторі» до 105-ї річниці від дня народження письменника.

Науковий захід організований Міністерством освіти і науки України, Полтавським національним педагогічним університетом імені В. Г. Короленка, Кафедрою української літератури, Полтавською академією неперервної освіти ім. М. В. Остроградського, Літературно-меморіальним музеєм-садибою імені Олеся Гончара (с. Суха, Полтавської області).

В межах конференції відбулися пленарне і п’ять секційних засідань. На секційному засіданні № 1 виступила завідувачка сектору краєзнавчої літератури та бібліографії Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара Базир Т. М. з доповіддю «Цей зоресійний час: лауреати премій імені Олеся Гончара – уродженці краю».

Конференція надала працівникам освіти, бібліотек та музеїв можливість переоцінити традиційні методи наукової діяльності і втілити в практику нові ідеї та досвід.

ЗНЯТО НА ПОЛТАВЩИНІ

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

 

ГОГОЛЬ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

Микола Гоголь народився в селі Великі Сорочинці на Пол­тавщині. Батько його був нащадком козацького полковника часів Богдана Хмельницького, Остапа Гоголя. Пізніше він став прототипом легендарного образу Тараса Бульби, створеного письменником. Дитинство Гоголя пройшло в селі Василівці (нині Гоголеве), у маєтку батьків. Початкову освіту майбутній письменник одержав у Полтавському повітовому училищі, а потім навчався в Ніжинській гімназії вищих наук.

Любов до української мови, разюче відчуття слова вияви­лися в Гоголя в дуже ранньому віці. Він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв і приказок, матеріалів для словника української мови. Уже в зрілі роки він писав про українську пісню: "Якби наш край не мав такої скарбниці пі­сень, я б ніколи не зрозумів би історії його, тому що не осягнув би минулого...". Ще в студентські роки, внутрішньо заперечую­чи різні прояви зла та соціального безладдя, Гоголь прагнув до такої діяльності, що "була б по-справжньому корисною для людства", щоб досягти хоча б подоби гармонії в суспільств.

У 1828 році Гоголь переїхав у Петербург, а роком пізніше з’явився його перший твір - поема "Ганц Кюхельгартен". 

В 1830 році журнал "Вітчизняні записки" опублікував повість "Басаврюк:  або Вечір напередодні Івана Купала", першу із циклу "Вечори на хуторі біля Диканьки". Публікації супроводжував гучний успіх. Романтичний дух повісті, поетичність, неповторний колорит, глибоке знання народної творчості дозволили авторові створити переконливу картину дійсності, що пере­плітається з вимислом.

Туга за Україною й відраза до холодного чиновницького Петербурга змусили Гоголя наприкінш 1833 року почати клопотати про місце професора історії Київського університету. Цьому сприяла й дружба з М. Максимовичем - етнографом, фольклористом, істориком України, майбутнім ректором університету. Письменник був сповнений творчих планів, у цей час він працював над повістями "Арабески" і "Миргород", однак ці спроби виявилися безуспішними. Розчарований Гоголь остаточно пориває з педагогічною діяльністю, а розквіт його творчості в другій половині 30-х років пов’язаний уже не з прозою, а з драматургією.

Грандіозний успіх соціальної комедії "Ревізор" (1836) дає йому матеріальну незалежність, і після прем’єри Гоголь вирушає за кор­дон і подовгу живе в Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії, про­довжуючи письменницьку працю. Саме там було створено знаме­ниту поему-роман "Мертві душі", що вийшла друком у 1842 році.

Останні роки життя великого письменника сповнені драматич­ними пошуками істини, підсумок яких він втілив у творах незви­чайного жанру - "Вибраних місцях із листування з друзями" (1847) і "Міркуваннях про Божественну Літургію" 1848), які до­нині залишаються одним із найвищих зразків духовної прози.

Літератор П. Анненков, який зустрівся з Миколою Гоголем у Парижі в 1846 році, згадував: "Гоголь постарів, однак набув особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, як на­звавши красою мислячої людини. Обличчя його сполотніло, схудло: глибока, напружена робота думки наклала на нього яскравий відбиток виснаження й утоми... Це було обличчя філософа".

У 1848 році письменник повернувся на батьківщину й продовжив роботу над другим томом "Мертвих душ", однак незадовго до смерті рукопис продовження великого роману був ним спа­лений. Тяжка хвороба через чотири роки обірвала життя Гоголя.

Обдарований винятковим талантом українець усією своєю творчістю показав, що велична імперська ідея російського самодержавства насправді - привид, фантасмагорія, мара. Так, він створював свої геніальні твори,  але неможливо запе­речувати, що саме творчість Гоголя, як і творчість Тараса Шевченка, є найбільшим внеском нашого народу в скарбницю світової культури.

Книги Гоголя, особливо "Тарас Бульба", протягом десятиліть надихали борців за національне, соціальне та духовне звільнення України. Вони послідовно руйнували "змову неправди", на якій стояла держава Романових, - от чому заслуги письменника перед сучасною незалежною Україною неоціненні.

ЛІТЕРАТУРА

• Гоголь: 22 факти про життя та смерть письменника // Для дому і сім'ї. – 2022. – 6 січ. – С. 6.
• Кілька цікавих і парадоксальних фактів з біографії Миколи Гоголя, які не всі знають // Прапор перемоги. – 2021. – 9 квіт. – С. 6.
• Махно В. Просто Gogol / В. Махно // Зоря Полтавщини. – 2022. – 25 лют. – С. 3.
• Сверстюк Є. Ім'я "... Неложними устами казали правду" / Є. Сверстюк // Літературна Україна. – 2008. – 26 черв. – С. 2, 3.
• Таємниці життя і смерті Миколи Гоголя // Полтавський вісник. – 2009. – 21 серп. – С. 7.
• Три пам'ятники Миколі Гоголю в Києві / Вечірня Полтава. – 2021. – 22 груд. – С. 20.
• Фільму "Вечори на хуторі біля Диканьки" – 60 років // Село Полтавське. – 2022. – 13 січ. – С. 12.
• Чернова К. Квітень - місяць Миколи Гоголя / К. Чернова // Прапор перемоги. – 2021. – 9 квіт. – С. 4.