ЄВГЕН ГУЛЕВИЧ

Люди культури, яких забрала війна. Євген Гулевич: сучасний мислитель

Євген Гулевич народився 21 липня 1975 року у Львові. Згодом разом з батьками переїхав у Калуш, де навчався у Калуській загальноосвітній школі № 2. 1995 року вступив на факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Закінчивши навчання (2000 рік), працював журналістом у виданнях «Експрес» і «Поступ». Упродовж 2000–2002 рр. навчався в міжнародній вищій школі інтерпретації та перекладу художніх і науково-гуманітарних текстів «Перекладацька майстерня» під керівництвом Марії Габлевич, яка діяла при Центрі гуманітарних досліджень ЛНУ. 2003 року став одним із перших студентів Експериментальної магістерської програми з культурології та соціології ЛНУ ім. Івана Франка, співпрацюючи водночас із Центром гуманітарних досліджень. Захистивши магістерську роботу з культурології (2005), далі займався художнім і науковим перекладом, редагуванням, мистецькими й дослідницькими ініціативами у згаданому Центрі. Володів іспанською мовою.

Згодом, упродовж 2010–2015 рр., очолював його. У 2019-му став співавтором виставкового проєкту «Ангели».

Доробок

Автор культурних та критичних публікацій; збірника статей, який присвячений українській письменниці Соломії Павличко. Займався проєктом «Історії літератури», в якому сповна проявив свої здібності.

Переклав українською мовою книги письменників Хосе Луїса Раміреса «Існування іронії як іронія існування», Рея Бредбері «Щось лихе насуває», Рафаеля Шактера «Світовий атлас вуличного мистецтва і графіті» (головний редактор), Ніла Дональда Волша «Розмови з Богом».

Співавтор культурно-мистецьких проєктів, зокрема – «Свято музики», «My future heritage», «Pinzel AR», «Ангели» (2019, під керівництвом Павла Гудімова), «Агора», «Суміжність» (2021). Один із співавторів документального фільму «Випчина. Село одного дня» (2019).

Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішов служити в 46-ту окрему аеромобільну бригаду Десантно-штурмових військ ЗСУ, де отримав професію кулеметника та оперував німецьким MG-3. Брав участь у звільненні Херсонщини. Був двічі поранений на фронті, але щоразу добровільно повертався у стрій. 31 грудня 2022 року Євген Гулевич, позивний «Художник», загинув під Бахмутом від кулі російського снайпера. Тривалий час 47-річного молодшого сержанта вважали зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати лише наприкінці березня 2023 року.

10 квітня 2023 року Євгена Гулевича поховали на Марсовому полі у Львові. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади.

Вшанування пам'яті

У жовтні 2023 року став одним з героїв фотовиставки «Честь. Мужність. Шляхетність» Львівського національного університету імені Івана Франка.

16 травня 2024 року під час відкриття Lviv Media Forum прозвучала багатоканальна аудіовізуальна інсталяція «вагоме невимовне», яка присвячена Євгенові Гулевичу.

Спогади

Людина, що понад усе любила слово, доскіпливо заглиблювалася в мову і мови, хотіла дійти до суті речей і не шкодувала на це ні уваги, ні часу, – так згадують Гулевича ті, хто працював та спілкувався з ним. «У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, у надро слова і у надро сонця!» стремів він слідом за Богданом-Ігорем Антоничем, упорядкуванням збірки якого, зокрема, займався

Як інтелектуала Євген Гулевич формував себе сам. Поруч із ним формувались інші. Обрана професія журналіста досить скоро перестала відповідати його дослідницьким запитам. Тому у 2000–2002 роках Гулевич пройшов вишкіл «Перекладацької майстерні» Марії Габлевич, а 2003-го вступив до експериментальної магістерки з культурології ЛНУ. Беручи участь у згаданих проєктах Центру гуманітарних досліджень при Львівському університеті, Гулевич стає спершу його співробітником, а через кілька років – директором.

Гулевич складно пояснював складні речі. Часто стишував голос, провокуючи співрозмовників вслухатися, вдумуватись у суть сказаного. У дискусіях із колегами викристалізувалася культурологічна тріада «антропос – топос – тропос», тобто «людина/особистість – місце/середовище/культурний контекст – ідея/метафора/спосіб буття», довкола якої Гулевич вибудовував свої проєкти.

Високий худорлявий юнак із пильним поглядом кудись за горизонт, – таким описує один із перших спогадів про Євгена Гулевича Наталія Бабалик, його колега з Центру гуманітарних досліджень. Молодий Гулевич мав довге фарбоване волосся, зібране у хвостик. Під час навчання в університеті він створював враження загадкової особи, що, здавалося, постійно себе випробовує. Гулевич міг ходити взимку в самій футболці і штанах, гартуючи тіло і дух. Або несподівано перестати говорити тижнями – не зі зневаги до людей довкола чи ментального неспокою, а заради особистого досвіду, який він згодом описав у дослідницькій роботі про мовчання в культурі.

Друзі згадують його як людину, що вміла не лише допитуватися, але й вслухатися. Мовчати – це теж діяти. Дієслово – Гулевичів топос. Ідеться про мислення, що може виявитися тілесним, і розум, що може бути відчуттям. Вчування у світ, людей, війну було його особистою практикою, якою він радо ділився. Можливо, ідея записувати звуки війни постала від бажання почути тишу між її шумами.

ПАВЛО КАЗАРІН

Про книжку «Дикий Захід Східної Європи»

Книга, яку народила війна та окупація.

«Дикий Захід Східної Європи» – це збірка есеїв, оповідань та роздумів автора про власне життя, про світ, в якому він опинився, про те, яку роль у цьому відіграє його країна та країни навколо.

Це нова, авторська історія України, що переосмислює хронологію подій, їх причинно-наслідкових зв’язків та змушує щоразу глибше аналізувати, де починаємося «ми», а де – «вони».

Чи можливо обманути історію? Кого ми підносимо на п'єдестали? Де золота середина суспільних суперечок, що здаються нескінченними?

Автор сподівається, що продовження книги не буде… що от-от в нашій історії, зміниться напрямок і ми знайдемо новий шлях становлення.

Чому варто прочитати книжку «Дикий Захід Східної Європи»?

«Дикий Захід Східної Європи» отримала відзнаку «Книга року ВВС-2022», Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова, увійшла до короткого списку Шевченківської премії 2023 року в номінації «Публіцистика, журналістика».

Філософські роздуми про зв’язок минулого, сьогодення

Про автора:

Павло Казарін – український журналіст, публіцист, філолог-літературознавець.. 2005 року закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. З 2004 року працює в медіа. Ведучий телеканалу ICTV, суспільно-політичного ток-шоу Зворотний відлік на суспільному телебаченні UA: Перший. Автор та ведучий проекту Грані правди на телеканалі 24. Ведучий програми Подвійні стандарти на Радіо НВ й оглядач українського бюро Радіо Свобода. Сфера інтересів – пострадянський дрейф та питання ідентичності. Вважає, що задача публіцистики – упорядкувати хаос до стану сенсу.

Народився холодною зимою 83-го року у Симферополі. До 2014 року проживав в Автономній республіці Крим. Після окупації півострова Російською Федерацією отримав російське громадянство, а вже восени переїхав до Києва. У січні 2021 року офіційно завершив процедуру виходу з російського громадянства. З початком повномасштабної війни вступив до лав Збройних сил України.

«Моє дитинство пройшло під акомпанемент друкарської машинки – батько-філолог писав докторську з російської літератури. Книжки були скрізь – на антресолях, під ліжками, на кухні і в коморі! Власне, професія батька не давала можливості схитрити у школі. Інші могли виправдатися на уроці літератури тим, що не знайшли книгу, яку задавали прочитати. А в моєму випадку це не спрацьовувало. Тож не дивно, що я планував піти по стопах батька і теж стати літературознавцем.

А от бути журналістом не мріяв: все вирішив випадок. Під час навчання на 5-му курсі однокурсницю запросили на ранковий ефір місцевого телеканалу – розказати, як студенти відмічають своє «професійне» свято. Вона попросила проводити – і на ефірі нас обох посадили в кадр. А після програми мені запропонували спробувати себе на роль ведучого.

І – завертілося…

Були різноманітні авторські проєкти, робота на радіо і в «текстовій» журналістиці. Потім – два роки роботи в Москві. Тривалі подорожі східною Європою. Повернення в Україну. І нарешті – дзвінок з ICTV з пропозицію знову стати жайворонком.

Знаєте, ранковий ефір – це особливий мікрокосмос! Хоча б тому, що коли у всіх тільки починається робочий день – у тебе він вже скінчився. А ще – це чудовий привід згадати дитинство, коли ти лягав спати о дев’ятій вечора».

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2024: ПЕРЕМОЖЦІ

9 березня виповнилося 210 років із дня народження Тараса Шевченка. Його  називають нашим пророком, Великим Кобзарем і українським генієм.Вже який рік поспіль його поезії є для нас орієнтиром, а сила його думок постійно надихає нас до боротьби, особливо в умовах великої війни росії проти України.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Кожного 9 березня починаючи з 1961 року в Україні присуджують найвищу офіційну творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва – Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Список лауреатів опублікували на сайті Комітету премії, посилаючись на Указ Президента №143/2024.

Володимир Зеленський під час церемонії нагородження лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка 2024 року заявив: «У час війни, навіть більше, ніж у час миру, ми усі маємо пам'ятати, що культура має значення, і люди культури мають значення. Усі, хто промовляє про Україну, озвучує те, що на серці, зберігає все через що ми йдемо, відроджує те, що могло бути забутим, але оновлене, дає людям сили, дає людям емоції. Я дякую кожному і кожній, хто живе не тільки для себе, хто дбає про людей і всю нашу державу».

Лауреати Шевченківської премії:

У номінації «Література»

Дмитро Лазуткін – поет, телеведучий і військовий за книгу поезій «Закладка»

Ярина Чорногуз – філологиня, бойова медикиня та розвідниця за книгу поезії «[dasein: оборона присутності]»

У номінації «Публіцистика, журналістика»

Євген Малолєтка, Mstyslav Chernov та Василиса Степаненко за серію журналістських матеріалів про облогу Маріуполя (репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування та фільм «20 днів у Маріуполі»). Ці матеріали зібрала журналістська група під час облоги росіянами Маріуполя навесні 2022 року. Вони були єдиними представниками міжнародних ЗМІ, завдяки яким світ дізнавався правду про знищення росіянами цивільного населення українського міста.

У номінації «Музичне мистецтво»

Джзамала – співачка. Нагороду присудили за її альбом «Qirim» – музичне дослідження фольклорної спадщини кримських татар;

Кармелла Цепколенко – композиторка за кантати «Читаючи історію» за поезією Оксани Забужко, «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?» за поезією Сергій Жадан , Дуель-Дует для скрипки та контрабасу, Симфонію № 5.

У номінації «Театральне мистецтво»

Іван Уривський, Тетяна Овсійчук, Сусанна Карпенко за виставу «Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У номінації «Візуальні мистецтва»

Андрій Єрмоленко за серію робіт «Ukrainian resistance // Український опір».

Водночас цьогоріч Шевченківську премію не вручали в категоріях «Кіно» і «Літературознавство і Мистецтвознавство».

«Установити на 2024 рік розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка 429 тисяч гривень кожна», – йдеться в указі.

«Ні в творчості, ні в любові я тиші не визнаю...» (80 років від дня народження М. В. Казидуба)

МОЦАР ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

МОЦАР Іван Миколайович (1941–2016). Журналіст. Письменник. Художник. Літературний редактор.

Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Михайла Чабанівського. Лауреат регіональної премії імені Петра Артеменка. Лауреат регіональної премії імені Леоніда Бразова.

Народився 15 червня 1941 року в с. Огирівка Великобагачанського р-ну Полтавської області. По закінченні середньої школи Іван Моцар працював завідувачем сільського клубу, служив на флоті.

У 1965 – 1966 роках – літпрацівник решетилівської районної газети "Червоний Жовтень" (нині "Решетилівський вісник").

Із 1967-го – кореспондент, завідувач відділу, заступник редактора обласної газети "Молода громада" ("Комсомолець Полтавщини"). Заочно закінчив факультет журналістики Київського державного (нині національного) університету імені Тараса Шевченка.

Із 1995 року й аж до виходу на пенсію – редактор газети "Молода громада". Друкувався в багатьох періодичних виданнях та колективних збірниках. Автор книжок "Доленосні чудасії", "Цвьох – і вашим капець", "Вогонь вечірнього багаття", "Дещо про не абищо", "Вітер з поля", "Прямим влучанням", "Овиди пам’яті", "Між сьогоденням і вічністю" та "Сліпий дощ навскіс". Десять років підряд редагував літературні альманахи «Полтавський сміхограй» та "Сміхограйчик", був відповідальним секретарем Полтавської спілки літераторів.

Помер на початку червня 2016 року в м. Полтава.

ЛІТЕРАТУРА 

Жовнір, Н. Він працював зі словом: [про Моцара Івана] / Н. Жовнір // Зоря Полтавщини. – 2016. – 30 серп. – С. 3.

Зелень М. Полтавському Моцарту карикатури та журналістики допомагають у житті дві музи – творчість і дружина / М. Зелень // Вечірня Полтава. – 2011. – 15 черв. – С. 7.

Іван Миколайович Моцар: [біографія, фото літератора, лауреата літ. премій, уродженця с. Огирівка Великобагачан. р-ну] // Дієслово. – 2010. – № 5. – С. 27.

Іван Моцар: [біографія, гуморески, карикатури літератора, уродженця с. Огирівка Великобагачанського р-ну] // Калинове гроно: антологія сатири й гумору полтавських літераторів XX - поч. XXI ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2013. – Т. IV. – С. 185-199.

Моцар І. Сновида: [новела, біографія автора, уродженця с. Огирівка Великобагачанського р-ну] / І. Моцар // Калинове гроно: антологія прози і драматургії полтавських літераторів ХХ ст. – Полтава: Полтавський літератор, 2006. – Т. 2. Книга 2. – С. 340-346.

Моцар Іван Миколайович: [народився селі Огирівка Великобагачанського району Полтавської області – прозаїк, літературний критик, художник-карикатурист] // Літератори Полтавщини: довідник. Полтава: Полтавський літератор, 2008. – С. 67.

Нечитайло М. "Звеличені творчістю": [про книгу Івана Моцара "Звеличені творчістю"] / М. Нечитайло // Село Полтавське. – 2016. – 12 трав. – С. 8.

ВОЙНІЦЬКИЙ АНДРІЙ

Знай наших

Український письменник, pr-спеціаліст, журналіст. Народився 28 квітня 1983 р. у Полтаві. 

Закінчив ХНУ ім. В. Н. Каразіна, за фахом історик. 

Працював вантажником гардеробником, кухарем, учителем історії, продавцем, торговим представником, кримінальним репортером, журналістом і оглядачем низки українських громадсько-політичних газет та Інтернет-видань. 

На сьогодні IT-журналіст, також займається рекламою, маркетингом і PR. Друкувався в журналах "Новая юность", "Литература", "Урал". 

Опублікована в електронному вигляді повість Андрія Войніцького "Резиновое солнышко, пластмассовые тучки" (яку прозаїк Платон Беседін назвав "настільною книжкою Євромайдана"). 

Войніцький А. Л. Скільки коштує бути білою вороною / А. Л. Войніцький. – Харків : Віват, 2015. – 160 с.

Скільки коштує бути білою вороною? І чи можливо в сучасному світі відійти від стереотипів і встановлених суспільством правил? Автор не пропонує однозначних відповідей на ці запитання – їх просто не існує. Для оповідань Андрія Войніцького характерний глибокий психологізм. Його герої можуть шокувати своїми вчинками, але ці вчинки щирі і правдиві. Хтось із читачів знайде в цих історіях себе, хтось буде всіма силами заперечувати найменшу схожість, але і тим, і іншим сподобаються оригінальні сюжети й майстерність прозаїка.

Войніцький А. Л. Новини : роман / А. Л. Войніцький. – [Харків] : Фабула, [2018]. – 448 с. – (Дебют).

"Але ж це Харків, дитинко" – каже собі герой цієї неординарної книги. Рідко можна відчути таку напругу, як у дебютному романі Андрія Войніцького, такий болісний саспенс, такі стрімкі й неочікувані повороти сюжету. Це воістину Харків, найсправжніший, тільки замість симпатичного аверсу цієї блискучої монети перед читачем чи не вперше постає похмурий реверс міста-мільйонника, його жорстокий, часом кривавий виворіт, потопаючий у випарах синтетичних наркотиків. Першокласний трилер – і точно вивірена психологічна оповідь про те, як життя, що так багато обіцяло спочатку, розлітається на друзки .

Книга досліджує іншу, темну сторону життя Харкова 2000-х років, з його злочинцями, наркотиками, повіями, мажорами Але ця книга не лише про Харків, події описані у книзі могли трапитися у будь-якому місті України 2000-х років...

НЕЖИВИЙ Олексій Іванович

Письменник. Літературознавець. Вчений. Журналіст. Краєзнавець. Педагог. Доктор філологічних наук. Професор. Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. Член Національної спілки краєзнавців України. Лауреат багатьох премій.

Народився 9 березня 1957 року в с. Хитці Лубенського району на Полтавщині.

Закінчив у 1972 році Хитцівську восьмирічну школу, а через два роки Калайдинцівську середню. Потім заочно навчався в Харківському державному університеті (нині – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна), працював механізатором у колгоспі, учителював, пройшов армійську службу.

З осені 1977-1980 рік викладав українську мову і літературу у Хитцівській восьмирічній школі.

У 1984 році закінчив українське відділення філологічного факультету Луганського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка. Навчання поєднував із журналістською роботою в багатотиражній інститутській газеті «Трибуна студента», обласній молодіжній газеті "Молодогвардієць", прес-центрі обласного штабу студентських загонів.

Працював на кафедрі філологічних дисциплін педагогічного інституту асистентом, потім старшим викладачем. Викладав у Луганському інституті внутрішніх справ МВС України. З 1997 року – доцент кафедри української літератури, член Національної спілки письменників України.

Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Депутат районної ради м. Луганськ (1991-1994).

1989-1991 рр. – голова Луганської міської організації ВУТ "Про-96 світа" ім. Тараса Шевченка. 

1999-2004 рр. – голова Луганської обласної організації НСПУ. Із 2004 року відповідальний секретар журналу "Бахмутський шлях".

2013 р. захистив першу в Україні докторську дисертацію за спеціальністю "10.01.09. – літературне джерелознавство і текстологія" у Львівському національному університеті ім. Івана Франка за темою "Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика".

У 2013 році рукоположений в сан диякона в Українській православній церкві Київського патріархату. З початком збройної агресії на Сході України повернувся до Полтави. З вересня 2014 року професор кафедри філософії і економіки Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського та професор кафедри філологічних дисциплін Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка за сумісництвом. Автор більше 350 наукових і науково-популярних публікацій з літературознавства, історії педагогіки України, фольклористики, методики викладання української мови і літератури, а також більше 700 публікацій у періодичній пресі, виступів на радіо й телебаченні.

Автор окремих видань: "Григір Тютюнник і Луганщина", "Луганщина літературна", "Для рідного слова: творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання", "Від слова – до пісні", "Освячені Шевченковим ім’ям", "Учителі придінцевого краю", "Час неминущий", "Борис Грінченко: вартовий рідного слова", "Григір Тютюнник: текстологічна і джерелознавча проблематика життя і творчості", навчального посібника "Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови" (1993, 1995, в співавторстві з В. Д. Ужченком), багатьох посібників і підручників з літератури рідного краю (в співавторстві з Людмилою Неживою), навчального посібника "Борис Грінченко у дослідженнях і спогадах", монографії "Життя у слові: Джерелознавча проблематика творчості Григора Тютюнника".

Ним упорядковані та підготовлені до друку книги: "Юрій Єненко – талант людяності: Спогади сучасників", Борис Грінченко "Князь Ігор", Іван Білогуб "Некролог", "...Щоб було слово і світло. Листування Григора Тютюнника", "Голод 1933 року на Луганщині", "Зранена нація. Художня та історична правда в творах письменників Луганщини про голодомори в Україні ХХ століття", "Григір Тютюнник. Бути письменником: щоденники, записники, листи", "Григір Тютюнник. Кіносценарій за романом Григорія Тютюнника "Вир"".

Лауреат Луганської обласної премії ім. Молодої гвардії, Всеукраїнських премій ім. Івана Огієнка, ім. Бориса Грінченка, ім. Дмитра Нитченка, премії НСПУ "Благовіст" за кращу книгу року, премії ім. Володимира Сосюри, Полтавської обласної премії ім. Панаса Мирного, ім. Володимира Малика, премії ім. Пантелеймона Куліша, національного конкурсу "Українська мова – мова єднання", Лубенської районної премії ім. Василя Симоненка, літературної премії в галузі критики ім. академіка О. І. Білецького, лауреат премії ім. Горліса-Горського.

Нагороджений знаками Міністерства освіти і науки України "Відмінник освіти України", "Василь Сухомлинський", Почесною відзнакою Національної спілки письменників України, медаллю "Будівничий України" ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка.

Олексій Неживий – один із тих свідомих інтелігентів, які плекали на Сході нашої

ОНУФРІЄНКО ВАСИЛЬ

Василь Онуфрієнко – український письменник, журналіст, перекладач, член уряду УНР на вигнанні, педагог за освітою. Доля склалася так, що уродженцю Полтавщини другою його домівкою стала далека країна Австралія. Там він відбувся як письменник, там працював, там сумував за Україною. Біобібліографічна розвідка містить відомості про життя і творчість полтавського письменника-патріота. Зібраний у виданні матеріал не є вичерпним, але доповнить і розширить знання про нашого земляка. Розвідка адресована бібліотекарям, викладачам, краєзнавцям, читачам, які цікавляться творчістю письменників української діаспори. Запропонована література знаходиться у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара. 

На неокраянім крилі… : до 100-річчя від дня народження Василя Онуфрієнка : біобібліографічна розвідка / упоряд. Л. І. Картальова; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. Гончара. – Полтава, 2020. – 20 с. 

ДМИТРО ТИХОНОВИЧ МЕГЕЛИК

(09.11.1924, с. Шилівка Решетилівського району Полтавської області – 09.08.1985, м. Київ) – український письменник, журналіст, член Спілки письменників СРСР (з 1966 р.). 

БІОГРАФІЯ: 

Народився 9 листопада 1924 року у старовинному козацькому селі, у сім'ї селянина. З малих літ допомагав батькам по господарству, дідові Остапові у сільській кузні. 

До 12-и років навчався у місцевій школі, багато читав. 

1936 року родина переїхала до м. Запоріжжя, де юнак 1941 року закінчив десятирічку. Працював на заводі "Комунар". 

У лютому 1942 року,17-річним, Дмитро потрапив на фронт. Юний солдат воював у окремому гвардійському спецзагоні на 1-му і 2-му Українських фронтах, визволяв міста і села України, пройшов з боями Польщу, Німеччину. 

Був контужений, поранений. Нагороджений орденами і медалями. 

Після демобілізації, з 1945 рокупрацював у районних, обласних газетах України, удосконалював професійні навички, навчаючись заочно у вузі. 

Переїхавши до Києва, тривалий час перебував на роботі у редакціях "Робітничої газети", "Сільських вістей", журналу "Україна". 

Помер раптово на 61-му році життя, 9 серпня 1985 року у м. Києві, у рік 40-річчя Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні. 

ТВОРЧІСТЬ: 

Працюючи на заводі "Комунар", почав писати вірші, які друкувалися у заводській багатотиражці, запорізькій обласній молодіжній газеті. У поезіях йшлося про трудові будні молодих робітників, їх захоплення, кохання. 

У роки війни вірші рядового Мегелика друкувалися в армійських газетах "На разгромврага", "За честь Батьківщини", "Молодь України". 

У перші десятиліття після війни Дмитро Тихонович опублікував у періодиці понад 800 віршів, з'явилися перші збірки творів. У таких як "Засвистали козаченьки", "Степові орли", "Спокійне полум'я" ще відчувалися відлуння боїв, гіркота втратбойових друзів і віра в те, що майбутні покоління українців не знатимуть, що таке війна. 

Пізніше у поетичних книжках з'явилися ліризм, щирість, гумор. 

Дмитро Мегелик – відомий дитячий поет, його твори увійшли до другого тому антології української літератури для дітей, він випустив у світ шість збірок віршів для юних читачів.