Поличка 1

БІБЛІОГРАФІЧНА ПОЛИЧКА

09:00 Загальнонаціональна хвилина мовчання пам’яті загиблих у війні проти росії. Схиляємо голови перед Героями, які боролися і загинули за наше майбутнє.

пʼятниця, 20 листопада 2026 р.

НОВІ ВУЛИЦІ - НОВІ СЕНСИ: ОНОВЛЕНА ПОЛТАВА

Нові вулиці – нові сенси: оновлена Полтава : путівник-досьє. Вип. 1. Київський район / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. О. Пошибайло. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 40 с.
У путівнику представлено нові назви вулиць Київського району Полтави, їх походження та історію перейменування, а також відомості про постаті, чиї імена увічнено в міському просторі. Окрему увагу приділено знаковим місцям і пам’яткам району, що допомагають краще пізнати його історію та сучасне обличчя. Видання адресоване бібліотекарям, педагогам, учням і студентам, дослідникам та всім, хто цікавиться історією Полтави, її вулицями, пам’ятками та культурною спадщиною міста.


вівторок, 17 листопада 2026 р.

ПОЛТАВСЬКА ВИШИВКА

Полтавська вишивка давно стала брендом української культури, відомим далеко за межами країни. Коли ми говоримо про полтавську сорочку, в уяві виникає класичне, шитво білим по білому. Проте за кожним автентичним стібком та геометричним орнаментом стоять долі людей, які зберігали це мистецтво в часи заборон, дефіциту та ідеологічного тиску.
Історія Ольги Кривоносової з Полтавщини саме така. Їй вдалося зберегти традицію вишивки попри дефіцит радянських часів. Усе життя вона працювала бухгалтеркою, хоч серцем завжди належала вишивці.

Дефіцит, нитки з макрових шкарпеток та перші «троянди»

Ольга Кривоносова
почала вишивати у віці 8-9 років, переймаючи це мистецтво від матері. Тоді, у повоєнні радянські роки, її мама прикрашала вишивкою побутові простирадла, наволочки та картини. Релігійна тематика ж в ті часи була під суворою негласною забороною, тому шили здебільшого рослинні та побутові сюжети.
Свою першу масштабну роботу майстриня створила у 1972–1973 роках. Це була велика вишита картина за мотивами балади про Віщого Олега, на честь якої жінка згодом назвала свого сина. За її словами, вишивати в радянські часи означало постійно шукати ресурси. Офіційних заборон на саму вишивку не було, але існував колосальний дефіцит матеріалів:
«Була проблема велика з нитками, особливо в червоно-чорних кольорах. Довелося різними нитками шити. Витягувала нитки з хусток, із носочків махрових витягувала, і "шотландка" була така матерія, ото з неї та й шила», – згадує вишивальниця.
Попри відсутність готових схем, які доводилося просити у знайомих і вручну копіювати, їздячи в інші села, майстриня створювала унікальні речі. Перша сорочка Ольги Кривоносової була вишита класичними на той час брокарівськими червоно-чорними трояндами на рукавах. Цей стиль у ХХ столітті сильно потіснив давню полтавську геометричну традицію, став рідним для кількох поколінь.
Код полтавського шитва
Етнографи та дослідники українського костюма виділяють кілька ключових особливостей, які роблять полтавську вишивку унікальною. Одна з них – техніка «білим по білому», що є візитівкою регіону і поєднує в собі лиштву, вирізування, мережку та солов'їні вічку. Завдяки цьому створюється рельєфний, оптичний ефект, де орнамент грає відтінками залежно від освітлення. Окрім цього, давня полтавська сорочка не знала реалістичних квітів, тому в її основі є ромби, трикутники, хрести та квадрати. Рослинні мотиви теж були глибоко символічними. Наприклад, дуб вишивали на чоловічих сорочках як знак сили, а лілію на жіночих, як символ дівочої чистоти та оберіг.
«Особливості полтавської вишивки – білим по-білому. І візерунки там ромби, а не квіти. Якби я молодшою була, я б, може, шила, але тоді книжок таких не було. А зараз я вже білим по білому не вишию, бо не бачу», – ділиться майстриня.
Зі здобуттям незалежності України зникли ідеологічні табу, тож вишивальниця звернулася до сакральних мотивів. Отримавши благословення священника, Ольга Кривоносова останні 15 років присвятила релігійній тематиці. Зокрема, іконам та традиційним рушникам типу «Дерево життя». У полтавській традиції цей орнамент символізує всесвіт, де нижня частина у вигляді горщика – це земне життя, стовбур символізує земне існування, а квітуча верхівка – духовний світ та майбутні покоління.
Енергія голки: духовні правила вишивання
Полтавські рушники та ікони Ольги Кривоносової зберігаються не лише в її родині, хоч вона вишила благословенні ікони та рушники для всіх своїх онучок. Її витвори прикрашають храми Полтавщини. Зокрема, її роботи є на вхідній зоні церкви в Опішні та місцевому полтавському храмі.
Процес створення сакральної вишивки підпорядкований суворим духовним правилам, які майстриня вивела для себе через інтуїцію та вивчення традицій. Ольга Кривоносова завжди береться за нову роботу виключно в четвер, бо цей день традиційно вважається сприятливим для початку великих, чистих справ. Перед кожною іконою майстриня бере благословення у священника, навіть якщо доводиться телефонувати йому через нездужання. Також майстриня вважає, що голка є провідником людської енергії, тому сідати за роботу з поганим настроєм чи після сварки для неї стало табу:
«Я передаю свою енергію. Хіба ж я могла б в отой рушник передати свій негатив? Його ж тільки надо шити з любов'ю, з хорошими помислами. Як із дідусем погриземось – я не сідаю за вишивку».
Рушник, який не продається за жодні гроші
У колекції майстрині є особлива річ – рушник, вишитий на автентичному домотканому полотні 45 років тому, саме тоді, коли в неї народився син. Це родинна реліквія, яку свого часу заможні люди пропонували за нього шалені на ті часи 200 доларів США. Проте відповідь майстрині була категоричною, і вона залишається незмінною дотепер:
«Я свої роботи не продавала, ні одної. І поки я жива, продавати теж їх не буду. Просто дарувала. Люди заходять у церкву і моляться перед ними – це Божа благодать. Мене, мабуть, воно і тримає на цьому світі».
Історія полтавської вишивки – це не музейний експонат. Вона живе в таких приватних будинках Полтави, де на стінах висять вишиті образи Божої Матері, де зберігаються стоси виписаних газет із рідкісними орнаментами та абетками символів. А Ольга Кривоносова тим часом планує нові й нові роботи, бо саме в цих стібках закодоване її життя.

пʼятниця, 13 листопада 2026 р.

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ БОРОТЬБИ З ДІАБЕТОМ

Всесвітній день боротьби з діабетом: що треба знати про хворобу
14 листопада – Всесвітній день боротьби з діабетом. Поширеність діабету в Україні збільшилася за останніх 10 років на половину. Майже 3% первинної інвалідності дорослого населення в України є наслідком захворювання на діабет.
Діабет – це хронічне захворювання, при якому підшлункова залоза не виробляє достатньої кількості інсуліну або ж організм не може ефективно використовувати вироблений інсулін. Інсулін – це гормон, який регулює рівень цукру (глюкози) у крові.
В результаті неконтрольованого діабету виникає гіперглікемія (підвищення рівня глюкози в сироватці крові), що призводить до ураження багатьох систем організму, особливо нервів та кровоносних судин.
Симптоми діабету
  • надмірне сечовиділення,
  • спрага,
  • постійне відчуття голоду,
  • втрата ваги,
  • відчуття втоми,
  • погіршення зору.
Розрізняють декілька типів діабету:
Діабет І типу (або ж інсулінозалежний) – характеризується недостатнім виробленням інсуліну. Причини виникнення недостатньо вивчені, тому запобігти захворюванню практично неможливо.
Діабет ІІ типу (інсулінонезалежний) – виникає через неефективне використання інсуліну організмом. Більшість випадків діабету цього типу пов’язані з надлишком ваги та браком фізичної активності.
Гестаційний діабет – характеризується підвищенням рівня цукру у крові, яке розвивається у жінок під час вагітності. При цьому типі діабету виникає висока ймовірність ускладнень під час вагітності та пологів.
Ризики й ускладнення
Дорослі люди з діабетом мають ризик розвитку інфаркту та інсульту у 2-3 вищий за інших. Загальний ризик смерті серед людей, хворих на діабет, як мінімум вдвічі більший за людей того ж віку, які не хворіють на діабет. 6,2% cмертей у світі пов’язано з діабетом.
Зниження кровотоку через уражені судини в поєднанні з ураженням нервових закінчень значно підвищує ризик виникнення виразок на ногах, їх інфікування та в кінцевому результаті – ампутації.
Ураження сітківки очей – діабетична ретинопатія виникає внаслідок ураження дрібних кровоносних судин та є причиною 1% випадків сліпоти.
Діабет є основною причиною ниркової недостатності.
Діабет в Україні: статистика
Поширеність діабету в Україні збільшилася за останніх 10 років на половину. У 2016 р. в Україні діабетом хворіло понад 1,2 млн осіб. Інсулінозалежний діабет (І типу) складає 6,5% усіх випадків захворювання.
Майже 3% первинної інвалідності дорослого населення в України є наслідком захворювання на діабет.
Профілактика діабету
Профілактика діабету ІІ типу полягає у простих заходах з підтримання здорового способу життя. Щоб вберегтися від діабету ІІ типу, вам необхідно:
  • досягнути нормальної ваги тіла та підтримувати її;
  • бути фізично активним та приділяти не менше 150 хвилин на тиждень регулярній фізичній активності;
  • дотримуватись здорового харчування та зменшувати кількість цукру та насичених жирів;
  • утримуватись від тютюнокуріння.
Рекомендаційний список
  • Біленька С. Чи можна зупинити цукровий діабет? / С. Біленька // Українська родина. – 2020. – № 4. – С. 18-19.
  • Золочевський І. В. Порятунок на кінчику голки / І. В. Золочевський // Країна знань. – 2013. – № 3-4. – С. 36-41.
  • Константинов В. Ю. Цукровий діабет : лікування та профілактика / В. Ю. Константинов. – Київ : Юніверс, 2002. – 16 с.
  • Крилова Д. Не все так солодко: коли варто обстежитися на цукровий діабет другого типу / Д. Крилова // Паросток. – 2024. – № 3. – С. 29-30.
  • Купчин В. Цукровий діабет і рослини / В. Купчин // Українська родина. – 2020. – № 4. – С. 36-37.
  • Лагідна М. Як інсулінозалежні переживають війну / М. Лагідна // Урядовий кур'єр. – 2022. – 26 листоп. – С. 6
  • Тронько М. Активно досліджуємо метод лікування цукрового діабету стовбуровими клітинами / М. Тронько // Урядовий кур'єр. – 2022. – 5 січ. – С. 5
  • Фадєєв П. Цукровий діабет / П. О. Фадєєв. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, [2011]. – 168 с. - (Енциклопедія медичних знань).
  • Фадєєв П. Цукровий діабет : понад 400 питань та відповідей / П. О. Фадєєв ; [пер. з рос. Р. Дерев'янченко]. – [Х.] : Школа, [2014]. – 240 с. – (Бесіди з лікарем).
  • Цукровий діабет : правильне харчування перемагає хворобу / укладач С. А. Мірошниченко. – Донецьк : БАО, 2007. – 240 с.

вівторок, 10 листопада 2026 р.

КНИГА РОКУ ВВС

«Книга року ВВС»: історія літературної премії, що триває попри війну
«Книга року ВВС»
– щорічна літературна премія, заснована BBC News Україна у 2005 році. Вона стала однією з найвідоміших книжкових відзнак в Україні, яка підтримує українських письменників, популяризує сучасну літературу та знайомить читачів із найцікавішими книжковими новинками.
За понад двадцять років існування премія пройшла значний шлях: від конкурсу з однією номінацією до масштабної літературної події, що охоплює прозу, дитячу літературу та есеїстику. Її історія тісно пов'язана зі змінами в українському суспільстві, культурі та книговиданні, а останні роки – і з боротьбою України за незалежність та свободу.
Як усе починалося: 2005 рік
Історія премії розпочалася з ідеї, яка виникла в українській редакції BBC. На той час українська книжка потребувала більшої уваги, а незалежної літературної відзнаки з грошовою винагородою фактично не було.
Поштовхом стала ідея журналістки й письменниці Світлани Пиркало, яка запропонувала перетворити розмови про книжки на повноцінний літературний конкурс із грошовим призом. Її задум полягав у створенні своєрідного українського Букера — премії, яка привертала б увагу до якісної української прози та допомагала авторам знаходити свого читача.
Так у 2005 році з'явилася літературна премія «Книга року ВВС».
Першим переможцем став письменник Юрій Винничук із романом «Весняні ігри в осінніх садах». Ця подія започаткувала щорічну традицію відзначення найкращих українських книжок.
У перші роки конкурс мав лише одну номінацію – для дорослої прози. Переможцями ставали автори, які згодом посіли помітне місце в сучасній українській літературі.
Серед перших лауреатів – Сергій Жадан із романом «Капітал», Володимир Діброва з книжкою «Андріївський узвіз», Люко Дашвар із романом «Молоко з кров'ю», Іздрик із твором «ТАКЕ», Сергій Жадан із романом «Ворошиловград» та Володимир Рутківський із книжкою «Сині води».
Поступово премія здобувала популярність, а її результати ставали орієнтиром для читачів, книгарень і видавництв.
Розширення премії: нові номінації
У 2012 році організатори запровадили номінацію «Дитяча Книга року ВВС». Це стало важливим кроком у підтримці української дитячої літератури, яка потребувала більшої уваги та популяризації.
Першою переможницею цієї номінації стала Леся Воронина з книжкою «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів».
У 2018 році з'явилася третя номінація – «Книга року ВВС – Есеїстика». Вона дала можливість відзначати видання, у яких автори осмислюють історію, культуру, суспільство, людські цінності та події сучасності.
Відтоді премія проводиться у трьох категоріях:
  • «Книга року ВВС» – для найкращих прозових творів дорослої літератури.
  • «Дитяча Книга року ВВС» – для книжок, адресованих юним читачам.
  • «Книга року ВВС – Есеїстика» – для художніх і філософських есеїв.
Розширення конкурсу засвідчило розвиток українського літературного простору та прагнення організаторів охопити різні читацькі інтереси.
Як відбувається конкурс?
Участь у премії беруть українські видавництва, які подають книжки відповідно до щорічних правил. Автори самостійно заявки не подають.
Подані видання розглядає журі, до складу якого входять літературознавці, письменники, журналісти, редактори та інші представники культурного середовища. Склад журі визначає BBC News Україна.
Відбір відбувається у кілька етапів. Спочатку формується довгий список книжок, потім – короткий список, до якого потрапляють найкращі видання кожної номінації. Після обговорення журі визначає переможців.
Книжки оцінюють за якістю письма, оригінальністю задуму, творчістю автора та вмінням захопити читача.
Переможці отримують грошову винагороду, розмір якої визначається правилами відповідного року.
«Читач року» – голос тих, хто читає
Особливістю премії є можливість долучитися до неї не лише письменникам і видавцям, а й читачам.
Для цього BBC News Україна запровадила спеціальну відзнаку «Читач року». Її отримує автор найкращої читацької рецензії на книжку з короткого списку конкурсу.
Такий формат заохочує читачів уважніше знайомитися із сучасною літературою, аналізувати прочитане, висловлювати власну думку та ділитися враженнями.
Таким чином, премія об'єднує не лише авторів і видавців, а й тих, заради кого створюються книжки.

пʼятниця, 6 листопада 2026 р.

СЕРГІЙ БРАУДЕ

Ім’я Семена Брауде знають у світі як одного з творців унікальних радіотелескопів та піонера радіоастрономії. Народжений у Полтаві, понад 70 років він працював у Харкові, де його відкриття випереджали час і залишаються актуальними й сьогодні.
Життєвий шлях радіофізика
Семен Брауде народився 28 січня 1911 році у Полтаві в сім’ї банківського службовця та зубної лікарки. У 1927 році закінчив професійно-технічну школу і отримав кваліфікацію монтера шостого розряду. Через рік сім’я переїхала до Харкова, де Семен вступив на фізичний факультет інституту, нині відомого, як Харківський національний університет імені Василя Каразіна.
Чоловік навчався до 1932 року, після чого близько десяти років викладав у тому ж інституті здобувши звання доцента. У 1933 році розпочав роботу в Українському фізико-технічному інституті – першій в Україні науково-дослідній установі фізичного профілю. Тут він долучився до розробки нового напряму – радіолокації, а також до створення потужних генераторів надвисокочастотних коливань на багаторезонаторних магнетронах. Саме цей винахід українських вчених випередив розробки закордонних колег.
Чимало наукових робіт уродженця Полтавщини наразі залишаються актуальними. У 1937 році науковець захистив дисертацію, яка ґрунтувалася на дослідженнях генерації потужних коливань у дециметровому діапазоні радіохвиль та здобув ступінь кандидата фізико-математичних наук.
У 1938 році в Харкові створили перший в Україні надвисокочастотний радіолокатор, який працював на хвилі 64 см. Його розробили в лабораторії, де працював Семен Брауде, під керівництвом ученого прилад успішно пройшов випробування та використовувався у системі протиповітряної оборони під час Другої світової війни.
У 1943 році Семен Брауде захистив докторську дисертацію та очолив лабораторію Українського фізико-технічного інституту. Уже наступного року він став професором кафедри фізики Харківського будівельного інституту, а згодом її керівником. У 1946-му вченого призначили завідувачем кафедри радіотехнічного факультету Електротехнічного інституту.
У 1947 році Брауде ініціював створення в УФТІ спеціального відділу для дослідження поширення електромагнітних хвиль над земною поверхнею. Такі знання були необхідні для розвитку навігації, зв’язку та локації. Під його керівництвом провели низку експериментів над морем, які показали важливий результат – у тропосфері виявили аномально мале затухання надвисокочастотних хвиль у зоні глибокої тіні. Це явище назвали «дальнє тропосферне поширення».
У 1957 році Семен Брауде розпочав дослідження в новій для того часу галузі – радіоастрономії. Він заснував у Чугуївському районі на Харківщині радіоастрономічну обсерваторію, де його команда створила кілька потужних телескопів.
Найбільший із них – УТР-2, запущений у 1972 році біля села Гракове. Це гігантська антена площею близько 150 тис. кв. м, яка й досі залишається найчутливішим радіотелескопом декаметрового діапазону у світі.
У середині 1970-х вчений очолив роботу зі створення системи інтерферометрів декаметрового діапазону – УРАН. Її ввели в дію на початку 1990-х. Система охоплює п’ять радіотелескопів по всій Україні, де УТР-2 є головною антеною. Разом вони утворюють чотири інтерферометри, що дозволяють спостерігати космічні джерела з рекордною для цього діапазону точністю – до однієї секунди.
За свої наукові досягнення Семен Брауде отримав низку нагород, зокрема у 1997 році його відзначили медаллю Євразійського астрономічного товариства. Ще раніше у 1958 році він став членом-кореспондентом Академії наук УРСР, а згодом у 1969 році академіком. У 1991 році йому присвоїли звання «Заслужений діяч науки і техніки України».
Семен Брауде помер 29 червня 2003 року в Харкові, залишивши після себе понад 300 наукових праць і мав ключову роль у створенні двох важливих установ НАН України – Інституту радіофізики та електроніки у 1955 році та Радіоастрономічного інституту у 1985. Багато років працював заступником директора цих закладів.
На честь вченого у 2000 році назвали астероїд, а у 2009-му – кратер на зворотному боці Місяця.
  • Брауде Семен Якович // Халимон В. Полтавщина очима краєзнавця. – Полтава, 2009. – С. 57-58 ; Гортаючи сторінки історії Полтавщини. – Полтава, 2016. – С. 159-160.
  • Дідусенко Г. Полтавський політехнічний коледж: історія / Г. Дідусенко // Край. – 2017. – № 157. – С. 11-13.
  • Захаренко В. Транзієнтні радіосигнали та найближче галактичне оточення : [є матеріал і про уродженця м. Полтава, академіка С. Я. Брауде] / В. Захаренко // Україна. Наука і культура. – Київ, 2018. – Вип. 37. – С. 249-250.
  • Космос починається з душі : нашому землякові – академіку НАН України, видатному українському вченому в галузі радіофізики й радіоастрономії Семену Яковичу Брауде – 28 січня виповнилося б 100 років... // Вечірня Полтава. – 2011. – 26 січ. – С. 1.
  • Малик М. Брауде Семен Якович. 95 років від дня народження : [(28.01.1911-2003)] / М. Малик // Край. – 2006. – № 21. – С. 21-22.
  • Полтавець, на честь якого назвали кратер на Місяці : [про видатного українського вченого, радіофізика і радіоастронома Семена Яковича Брауде] // Зоря Полтавщини. – 2021. – 2 лют. – С. 10.
  • Смирнов В. Слово пам'яті / В. Смирнов // Рідний край. – 2004. – № 2 . – С. 121-123.
  • Титаренко А. Брауде Семен Якович : [Нар. у м. Полтава] / А. Титаренко // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2004. – Т. 3. – С. 434.

четвер, 5 листопада 2026 р.

КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ'ЯТНИХ ДАТ ПОЛТАВЩИНИ

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2027 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 40 с.

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 20 жовтня 2026 року.

вівторок, 3 листопада 2026 р.

КУЛІНАРНА СПАДЩИНА

Вітчизняна кухня багата на страви, які стали популярними не тільки на Батьківщині, але й далеко за її межами. І це не дивно, адже слава про українську гостинність та частування поширилась по всьому світу.
Українська кухня славиться своїм унікальним поєднанням смаків та інгредієнтів. А найголовніше – ці страви відображають багатовікову історію та культурні традиції народу.
Насправді українцям є чим пишатися! Наш вклад у світову культурну спадщину – безцінний. Від кулінарії до творчості – ми експериментуємо, впроваджуємо інноваційні ідеї та вражаємо досягненнями, що зберігає відданість українському корінню, розповідаємо історії, які надихають та підсилюють нашу силу духу.
Національні страви, якими варто пишатися
Українська кухня – це яскрава палітра смаків, вона одночасно проста та витончена. Серед національних страв є ті, якими варто особливо пишатися, адже вони стали символами української гостинності та кулінарної майстерності.
Борщ є беззаперечною гордістю нашої кухні, яку знають в усьому світі. Його історія сягає глибокої давнини, і за цей час він став символом українських кулінарних традицій.
Основним інгредієнтом борщу є буряк, який надає йому характерного червоного кольору. Залежно від вподобання та регіону України у цю страву ще додають капусту, картоплю, моркву, цибулю, часник, а іноді й м'ясо. Борщ зазвичай подають зі сметаною та свіжим кропом.
Вареники – ще одна улюблена страва українців, без якої неможливо уявити недільний обід. Вони можуть мати різні начинки: картоплю, сир, капусту, м'ясо чи навіть фрукти. Вареники часто подають зі сметаною, вершковим маслом або смаженою цибулею.
До слова, їх дуже любив куштувати Великий Кобзар Тарас Шевченко. В листі до Кухаренка від 31 січня 1843 року з Петербурга він писав: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась».
Страва, без якої годі уявити свята, – голубці. Це капустяні листки, заповнені сумішшю м'яса та рису, які потім тушкуються в томатному соусі.
Також є пісні голубці, які готують з картоплі. На Закарпатті є власна столиця голубців – селище Великий Бичків. Тамтешні господині вважаються чи не найкращими майстринями цієї страви. Тут проходить гастрономічний фестиваль «Бичківські голубці», на якому гості мають можливість смакувати десятками найрізноманітніших їх варіацій.
До найпопулярніших страв української кухні, які часто готують на різноманітних заходах та застіллях, варто віднести і банош. Він готується з кукурудзяного борошна та сметани або вершків, що додають йому кремоподібної консистенції. Подають страву з бринзою (солоним сиром), шкварками або грибами.
Банош особливо популярний в західних регіонах України, і є символом місцевої кулінарії.
Ці та інші страви мають велику популярність як в Україні, так і за її межами. Ресторани з українською кухнею можна знайти практично у будь-якому куточку світу. Найвідоміші з них – у Великій Британії. Це «Борщ та сльози» – один із найстаріших англійських ресторанів, який відкрився ще у 1965 році.
На фудкорті величезного торгового центру Hudson Green Market у Нью-Джерсі також можна скуштувати борщ та вареники.
Українські ресторани можна зустріти в ОАЕ, Японії та у будь-якій країні Європи. Примітно, що поїсти смачних страв приходять не лише українські емігранти, а й корінні жителі іноземних міст.
Повернення забутих традицій
Українська кухня багата на старовинні страви, які сьогодні відроджуються та набувають нової популярності. До цього переліку належать шпундра, куліш, шулики та фучки. Кожна з цих страв має свою унікальну історію та традиції приготування.
Шпундра – традиційна українська страва, згадка про неї є в книзі «Енеїда» Котляревського. Основні інгредієнти – свинина та буряковий квас, які тушкують разом, надаючи страві насичений смак та яскравий колір.
Куліш – ще одна традиційна страва українських козаків, яка готувалася з проса, сала, картоплі та цибулі. Її часто куштували під час військових походів через його простоту та поживність.
Фучки – це старовинні гуцульські млинці, які готують із капусти або інших овочів, змішаних із тістом і смажених на олії. Вони популярні у Карпатах і є частиною багатої кулінарної культури цього регіону.
А якщо згадати старовинні десерти, які знову набувають популярності, то варто обов’язково відзначити шулики. Ця страва готується з тіста, меду та маку. Історично шулики готували на великі свята, такі як Спас. Десерт символізував щедрість та добробут.
Відновлення старовинних українських страв дозволяє сучасним українцям та гурманам з усього світу насолодитися багатством і різноманіттям української кулінарної спадщини.
Обрядові страви
Українська кухня багата на традиції, особливо під час свят, коли готують обрядові та автентичні страви. Вони унікальні, адже так святкують лише в Україні!
До прикладу, старовинна традиція готувати 12 страв на Святу вечерю. Вона пов'язана з апостолами Ісуса Христа. Кожна з цих страв символізує різні аспекти життя та віри. Наприклад, кутя – перша і найважливіша страва на столі – символізує єдність та згадку про предків. До неї часто додають мед, однак тут дуже важливо знати міру, адже занадто солодкою кутя не смакує. Саме з цієї кулінарної мудрості пішла приказка «Не передати куті меду».
Також на столі обов’язково повинні бути вареники, голубці, грибна юшка або пісний борщ з вушками, риба, пампухи та інші страви, які готуються без м'яса.
В Україні в особливий спосіб святкують й Великдень. Господарі завше готують м’ясні страви: шпондер (підчеревину), шинку, ковбасу. Діти розмальовують яйця – писанки, а господині печуть обрядовий хліб – паску.
Традиції створення цієї випічки теж особливі. Так, паску готують з неймовірною ретельністю, додаючи найкращі інгредієнти та урізноманітнюючи смак родзинками, цукатами та спеціями. Паска має багато варіацій: від класичної круглої форми до високих і прикрашених глазур'ю. Існує повір'я, що успіх у випіканні паски принесе удачу на весь рік.

четвер, 29 жовтня 2026 р.

МАКС КІДРУК

Коли світ втрачає рівновагу: Макс Кідрук і його роман «Колапс»
Новинка 2026 року!
Чи здатне людство врятувати себе, коли власні амбіції, наукові відкриття та боротьба за владу стають загрозою для його існування? Над цим змушує замислитися роман «Колапс» – нова масштабна історія українського письменника Макса Кідрука, що продовжує цикл «Нові Темні Віки».
Макс Кідрук
– один із найвідоміших сучасних українських письменників, автор наукової фантастики, технотрилерів і психологічної прози, популяризатор науки та співзасновник видавництва «Бородатий Тамарин».
Народився письменник на Рівненщині. За освітою він інженер-енергетик, навчався в аспірантурі у Швеції, подорожував різними країнами, а згодом присвятив себе літературі. Його творчий шлях розпочався з книжок про мандри, а згодом автор звернувся до художньої прози, у якій наукові знання поєднуються з напруженим сюжетом і гострими питаннями сучасності.
Широку популярність Максу Кідруку принесли романи «Бот», «Зазирни у мої сни», «Де немає Бога», «Не озирайся і мовчи» та перша книга циклу «Нові Темні Віки» – «Колонія». У своїх творах письменник досліджує межі людських можливостей, наслідки технологічного прогресу та небезпеки, які виникають тоді, коли розвиток випереджає відповідальність.
«Колапс»: майбутнє, у якому під загрозою саме життя
Кідрук М. Нові темні віки / М. Кідрук. – [Рівне] : Бородатий Тамарин, [2026] – Кн. 2 : Колапс. – 928 c. : тв.
Роман «Колапс», що вийшов друком у березні 2026 року у видавництві «Бородатий Тамарин», є другою частиною циклу «Нові Темні Віки». Події розгортаються у XXII столітті, коли людство вже освоїло Марс, але так і не позбулося політичних суперечностей, боротьби за вплив і прагнення до влади.
На Марсі кривавий заколот порушує крихку рівновагу між корпораціями. Українська діаспора переживає внутрішні конфлікти, а на Землі виникає нова загроза: небезпечний патоген уражає рослини, зупиняючи вироблення кисню. Те, що здавалося проблемою окремих організмів, поступово перетворюється на небезпеку планетарного масштабу.
Тим часом науковці відкривають незвичайний світ далеко за межами видимого із Землі Всесвіту. Нові знахідки обіцяють відповіді на важливі запитання, але водночас породжують нові загрози.
Автор майстерно переплітає кілька сюжетних ліній, переносить читача між Землею та Марсом і поступово посилює відчуття небезпеки. Тут наука межує з невідомим, політичні рішення впливають на долі мільйонів, а особисті амбіції можуть мати наслідки для всієї цивілізації.
«Колапс» – це не просто історія про далеке майбутнє, космічні відкриття та можливу катастрофу. У центрі роману – людина з її страхами, переконаннями, прагненням контролювати світ і небажанням визнавати власні помилки.
Макс Кідрук порушує питання, які залишаються актуальними незалежно від епохи: що відбувається, коли особисті інтереси стають важливішими за спільне майбутнє? Чи здатні люди об’єднатися перед загрозою, якщо їх розділяють давні образи й боротьба за владу? І чи може науковий прогрес урятувати цивілізацію, якщо вона не навчилася відповідально користуватися власними можливостями?
Особливу вагу роман набуває завдяки тому, що описані в ньому небезпеки пов’язані не лише з фантастичними відкриттями. Крихкість політичних систем, екологічні загрози, суспільні конфлікти та людська самовпевненість роблять світ «Колапсу» тривожно впізнаваним.
Це книжка для тих, хто любить масштабні історії, наукову фантастику, несподівані сюжетні повороти й літературу, яка не обмежується розвагою, а спонукає замислитися над майбутнім.
Запрошуємо до читання! Книга є в фонді нашої бібліотеки!
«Колапс» – нагода вирушити в захопливу подорож світом майбутнього, де кожне рішення може стати вирішальним, а ціна людських помилок виявляється надзвичайно високою.

пʼятниця, 23 жовтня 2026 р.

ВІКТОР ПЕТРОВ ("ЛЕЛЕКА")

Люди культури, яких забрала війна. Віктор Петров: «Лелека»: обірваний політ







Віктор Петров («Лелека»)
народився 19 вересня 1989 року у Львові в родині військовослужбовця та бібліотекарки. Навчався у школі №13, приватній школі-гімназії «Еврика» та в ліцеї «Оріяна». Здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Закінчив військову кафедру Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Розвідка». Ще студентом працював у «Макдональдсі», «Адідасі», згодом – у компаніях «Нестле» та «Софтсерв». Був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа», членом правління громадської організації «Інститут суспільних ініціатив», волонтером фонду «З янголом на плечі». Був співзасновником, продюсером та креативним менеджером «WHAT IF creative studio» та креативної школи «WHAT IF». У січні 2023 року вступив до лав 54-ї окремої механізованої бригади імені Гетьмана Івана Мазепи оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних сил України. Отримав звання «лейтенант». Перед загибеллю виконував обовʼязки командира роти.
Загинув 26 травня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі міста Часів Яр під Бахмутом на Донеччині. Похований на полі Почесних поховань на Личаківському кладовищі.
Посмертно лейтенанта Віктора Петрова нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Також на його честь відкрили меморіальну дошку на стіні факультету міжнародних відносин ЛНУ.
«Він вибрав собі позивний Лелека, казав, тому що вони завжди повертаються до дому, а я йому надіслала маленького лелеку, як оберіг, якого купувала колись в Страсбурзі, це символ Ельзасу, – написала у соціальній мережі мама Віктора Ірена Петрова. – Він би міг поїхати і жити в любому куточку світу, але він народився у Львові і вважав своєю країною всю Україну! Я не змогла зупинити, це був справжній чоловік, якого поважали і любили всі, він не міг стояти осторонь, коли треба було діяти, він обіцяв, що скоро повернеться, і ми надалі будемо мандрувати світом!.. Не їв м’яса, бо шкодував усе живе, здавав кров онкохворим дітям, завжди допомагав усім друзям, жив наповненим життям… Писав щодня: мамулечко, я тебе так люблю, тримайтеся з татом, все буде добре, вже зовсім скоро!! Йому навіки 33, пам’ятайте, яку ціну платить Україна за свободу!!»

вівторок, 20 жовтня 2026 р.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.
Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.
Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.







Руданський Степан Васильович
народився в сім’ї сільського священника 25 грудня 1833 року в селі Хомутинці Вінницького повіту.
Початкову освіту отримав у дяка. У 8 років батьки віддали Степана Руданського до Шаргородської духовної школи-бурси (1842–1849). Згодом навчався у Подільській духовній семінарії у Кам’янці-Подільському (1849–1855).
В 1856 році Руданський приїздить до Петербурга і проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної. За це батько позбавляє його матеріальної підтримки.
У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа». Почав говорити та писати українською.
У 1859 він почав друкуватися. Писав в жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), в них помітний вплив фольклору й Т.Шевченка. Руданський згодом перейшов до громадянської поезії, засудження кріпацтва.
Після закінчення академії Руданський одержав призначення працювати повітовим лікарем на південному побережжі Криму, куди він і приїхав 1861 року.
У 1861–1873 рр. (тобто 12 років) Руданський працював міським лікарем в Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова.
У 1869 році його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-ялтинського мирового округу, бо він був хорошим лікарем і відмінно виконував свої професійні обов’язки.
Жителі Ялти любили його чесність та доброту. За розповідями він навіть купував ліки для своїх пацієнтів за власні кошти. Проте його ненавиділи представники влади за незрадливу відданість українській культурі.
Влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Степан Руданський лікував хворих і сам захворів. Напружена робота, загальне ослаблення організму викликали загострення давнього недуги – туберкульозу легенів.
У 39-ти річному віці 21 квітня 1873 Руданський помер у Ялті. Поховано його на узгір’ї масандрівського кладовища Ялти.
Руданський С. Співомовки / С. Руданський. – Київ : Веселка, 1992. – 44 с.
Після перших поетичних спроб у вигляді історичних балад та інтимної лірики Степан Руданський знайшов свій жанр, абсолютно новий для української літератури, якому Іван Франко дав назву «співомовки». В цих гумористичних віршах закладена гостра сатира на імперський устрій, панів і чиновників – перед нами своєрідні віршовані анекдоти, на меті яких було викриття людських вад. Здебільшого співомовки побудовані як діалоги, що поступово переростають у суперечку, перемогу в якій отримує слабший або бідніший – фактично Степан Руданський став предтечею реп-батлів ще в ХІХ столітті.
Улас Олексійович Самчук
народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Волинської губернії у родині заможних селян.
У 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії. У 1921-1925 роках у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.
Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо.
З 1925 почав друкувати оповідання в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літературно-науковому віснику» та ін. журналах.
З 1927 року навчався у Бреславському Університеті.
1929 року переїхав до Чехословаччини та навчається в УВУ у Празі. Жодного вищого навчального закладу не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без учителів, самотужки. Бездоганно володів німецькою, польською,чеською, російською, менше французькою мовами.
У Чехословаччині Улас жив з 1929 по 1941 рік.
1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943. З ним працював редактором Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор.
Проте вже 1943 він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання.
У 1944-48 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р. Похований на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквілі, Онтаріо.
Самчук У. Марія : Хроніка одного життя : роман / У. Самчук. – Київ : Радянський письменник, 1991. – 190
с.
Писаний по живому роман про Голодомор 1932-1933 років вийшов 1934 року. Він не просто відобразив геноцид – уже тоді Улас Самчук заклав у роман звинувачення радянської влади. На відміну від документального «Жовтого князя», «Марія» більше художній текст, де в основі все ж історія героїні, а не самої катастрофи. Протагоністка переживає низку особистих трагедій, перш ніж зіштовхнеться наприкінці житті з головним ворогом – голодом. Становлення й занепад по-справжньому сильної героїні показані хай навіть із типової перспективи матері (роман і присвячений матерям, які загинули голодною смертю), та все ж із модерновим глибоким дослідженням психологізму межового стану.
Володимир Юхимович Свідзинський
народився 8 жовтня 1885 року в селі Маянів на Вінниччині в родині священника. Володимир був другою дитиною серед шістьох дітей. Відомо, що предки поета з покоління в покоління були священиками.
У 1899 році він закінчив Тиврівське духовне училище, потім навчався в Подільській духовній семінарії, але не закінчив її. Пізніше (1906-1913) вчився в Києві на економічному відділі комерційних курсів, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.
У студентські роки захопився літературою. Перший вірш Свідзінського «Давно, давно тебе я жду…» надрукували в журналі «Українська хата» у 1912 році.
Свідзинський багато працював із архівами та досліджував життя Поділля. У 1913 році він об’їздив багато сіл, щоб зібрати матеріали про ткацький промисел; його нарис увійшов до книги про кустарні промисли Поділля.
У 1915-1916 працював у Житомирі в контрольній палаті, а згодом був мобілізований до армії, служив при штабі 7-ї армії на Галичині й Поділлі.
У 1918 році звільнився зі служби і переїхав до Кам’янця-Подільського, де працював редактором, був вільним слухачем університету, спілкувався з відомими науковцями й письменниками. У цей час опублікував свої статті, поезії, переклади. До 1925 року активно поєднував архівну, наукову та літературну діяльність.
У Кам’янці-Подільському Свідзінський одружився з народною вчителькою Зінаїдою Йосипівною Сулковською (померла 12 липня 1933). Згодом у них народилася дочка Мирослава.
У жовтні 1925 року Володимир Свідзинський переїхав до Харкова, де працював у журналі «Червоний шлях», пізніше – у газеті «Червона армія» та інших видавництвах. Тут вийшла його збірка «Вересень» (1927), а остання прижиттєва книга – «Поезії» (1940). Він багато перекладав, зокрема «Слово о полку Ігоревім» і твори Арістофана.
У Харкові сім’я Свідзинського розпалася: дружина з дочкою переїхала до сестри у Вінницю.
Після 1927 року вірші Свідзінського не друкували. Основна частина його доробку – лірика, балади, віршовані казки – залишалась у рукописах.
1936 року – Свідзинський став членом Спілки письменників СРСР.
Життя поета закінчилося трагічно. 27 вересня 1941 року, коли до Харкова наближалися німецькі війська, радянська влада (НКВД) заарештувала Свідзінського разом з іншими представниками української інтелігенції за звинуваченням в антирадянській агітації. 18 жовтня 1941 року його вбили: арештантів замкнули в будівлі, яку підпалили.
Свідзінський В. Медобір : поезії / В. Ю. Свідзінський. – Нью-Йорк : Сучасність, 1975. – 204 с.
«Медобір» – це збірка поезій видатного українського поета-лірика та представника «розстріляного відродження» Володимира Свідзинського.
Історія створення: Поет готував цю збірку протягом останніх років свого життя (1927-1940 роки). Оригінальний рукопис та сам поет загинули під час трагічних подій осені 1941 року (разом із спаленням будівлі НКВС у селі Непокрите).
Перше видання: Тексти вдалося зберегти та вивезти за кордон. Перша еміграційна книга вийшла друком у 1975 році в Нью-Йорку (США) у видавництві «Сучасність», упорядником і автором приміток був Богдан Кравців, редактором – Олекса Веретенченко.
Реконструкція: Повну наукову реконструкцію збірки згодом здійснила літературознавиця Елеонора Соловей (опубліковано у двотомнику творів Свідзинського у 2004 році).
Тематика: До збірки увійшли циклічні поезії, балади та медитативна лірика (1926-1940 рр.), що вирізняються глибоким символізмом, міфопоетичними образами, темою природи, самотності, часу та трагічного передчуття епохи.

Всі книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

пʼятниця, 16 жовтня 2026 р.

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ

Нематеріальна культурна спадщина України* є невід’ємною складовою національної ідентичності та духовного багатства країни. Вона охоплює різноманітні традиції, обряди, знання та вміння, що передаються з покоління в покоління. В умовах сучасних викликів, зокрема російської агресії, охорона та популяризація нематеріальної спадщини набуває особливого значення. Від народної музики та танців до ремесел і гастрономічних традицій, нематеріальна культурна спадщина України відображає багатовікову історію та культурне різноманіття українського народу, слугуючи джерелом натхнення та гордості. Мова піде про роботу ЮНЕСКО в контексті охорони нематеріальної культурної спадщини України.
ЮНЕСКО відіграє ключову роль у збереженні нематеріальної культурної спадщини на глобальному рівні. Організація розробила Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини, прийняту в 2003 році, яка стала основним міжнародним інструментом для захисту культурних традицій, звичаїв, знань і навичок, що становлять нематеріальну культурну спадщину. Конвенція визначає нематеріальну культурну спадщину як “практики, уявлення, вирази, знання та навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, які спільноти, групи та, у деяких випадках, окремі особи визнають частиною своєї культурної спадщини”. Вона спрямована на забезпечення того, щоб нематеріальна спадщина залишалася живою та передавалася наступним поколінням.
Крім того, ЮНЕСКО надає технічну та фінансову підтримку державам-учасницям Конвенції для реалізації проєктів з охорони нематеріальної культурної спадщини. Це включає проведення різного роду досліджень, організацію тренінгів та освітніх програм, а також підтримку місцевих ініціатив, спрямованих на охорону живої культури.
З метою охорони живої спадщини, підвищення її видимості, поваги до неї ЮНЕСКО запровадило міжнародні списки нематеріальної культурної спадщини та Реєстр кращих практик з охорони, а саме Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства, Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони та Реєстр кращих практик з охорони нематеріальної культурної спадщини, основна мета яких є забезпечення більшої наочності нематеріальної культурної спадщини, сприяння поглибленню усвідомлення її значення та заохочення діалогу на основі поваги до культурного різноманіття.
Елементи нематеріальної культурної спадщини України у Міжнародних списках ЮНЕСКО.

Петриківський декоративний живопис
як феномен української орнаментальної народної творчості (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)
Жителі села Петриківка прикрашають своє житло, речі та музичні інструменти орнаментальним розписом, який відображає місцеву флору і фауну. Це мистецтво багате символікою: півень символізує вогонь і духовне пробудження, а птахи – світло, гармонію та щастя. Розписи оберігають від горя і зла. Мистецтво практикується місцевими жителями, особливо жінками різного віку, і передається з покоління в покоління. Основи розпису викладають у місцевих школах всіх рівнів, і громада охоче навчає всіх зацікавлених. Ця традиція зміцнює історичну і духовну пам’ять та ідентичність громади.

Традиція косівської мальованої кераміки
(Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)
Традиція косівської мальованої кераміки, яка включає посуд, обрядові речі, іграшки та кахлі, зародилася у XVIII столітті і досягла розквіту в середині XIX століття. Вироби виготовляються з місцевої сірої глини, покритої білою глиною кремової текстури. Після висихання їх розфарбовують технікою дряпання металевою паличкою, утворюючи графічний контурний малюнок, потім обпалюють і фарбують оксидами металів, отримуючи традиційні зелений і жовтий кольори. Основною особливістю косівської кераміки є сюжетний орнамент, який відображає історію, побут, фольклор, вірування та звичаї гуцулів. Кераміка має практичне і художнє значення. Майстри працюють у сімейних та ремісничих майстернях, що є маркером ідентичності громади. Кафедра художньої кераміки Косівського коледжу забезпечує спадкоємність поколінь майстрів і підтримує традиційний технологічний цикл.

Орьнек – кримськотатарський орнамент
та знання про нього (Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства)
Örnek – українська система символів, що використовується у вишивці, ткацтві, гончарстві, гравюрі, ювелірній справі, різьбі по дереву та розпису. Символи створюють розповідні композиції, які кримськотатарські громади замовляють у майстрів. Геометричні орнаменти переважно використовуються в ткацтві, а рослинні – в інших народних промислах, включаючи розпис на склі та стінах. Загальноприйняті символи включають рослини та дерева, що представляють різні статі та вікові групи. Існує близько 35 символів із унікальними значеннями, наприклад, троянда символізує заміжню жінку, тополя – дорослого чоловіка, тюльпан – юнака, а гвоздика – літню людину. Символи мають захисне значення, їх унікальна кольорова палітра підкреслює символіку. Знання передаються майстрами в родинах і громадах, на курсах вишивання та в університетах.

Козацькі пісні Дніпропетровщини
(Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони)
Громади Дніпропетровщини виконують козацькі пісні, які розповідають про війну та особисте життя воїнів-козаків. Традицію підтримують три гурти: “Криниця”, “Богуславочка” та “Першоцвіт”. Пісні співаються для задоволення, що дозволяє співакам зберігати зв’язок з минулим, предками та історією громади. Більшість співаків, як чоловіків, так і жінок, мають 70-80 років і практикують спів протягом усього життя. Вокальні групи діють навколо двох основних виконавців: перший починає співати, другий – підхоплює верхнім голосом, а решта – середніми та нижніми голосами. За відсутності чоловіків жінки імітують низькі голоси. Співаки збираються регулярно і можуть давати концерти. Традиція передається в сім’ях, де молодші вчаться у старших. Однак, безперервність цієї традиції під загрозою через старіння носіїв і відсутність інших джерел знань для нових поколінь.

Культура приготування українського борщу
(Список ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони)
Український борщ – це традиційна страва, приготована на бульйоні з буряком. Існує багато варіантів борщу, який готують у великій каструлі та подають з хлібом або часниковими булочками. Борщ готують переважно жінки, хоча багато чоловіків також готують його як повсякденну страву. Традиція передається в родинах, діти активно беруть участь у приготуванні. Борщ об’єднує людей різного віку, статі та походження, і використовується в обрядових практиках, наприклад, на весіллях. Він оспівується у казках, народних піснях і прислів’ях, будучи маркером стилю життя та ідентичності. Однак, збройний конфлікт у 2022 році поставив під загрозу життєздатність цієї традиції через переміщення носіїв і руйнування традиційного сільського господарства, необхідного для приготування борщу. Незважаючи на ці труднощі, громади по всій Україні об’єдналися навколо цієї страви.

вівторок, 13 жовтня 2026 р.

ЄВГЕН КУЛИК

«Його життя – у книзі» – Євген Кулик
Видавництво «Гадяч» надрукувало 300 примірників повісті «Політ, перерваний війною». Вартість одного примірника становить 380 грн. Усі кошти з продажу авторка спрямує на допомогу Третій окремій штурмовій бригаді в якій служив боєць.
Литовець-Гайдаш Г. Політ, перерваний війною: документальна повість, присвячена пам’яті Євгенія Кулика / Г. Литовець-Гайдаш. – [Гадяч] : Видавництво «Гадяч». – 2026. 132 с. : іл., фото.
Про книгу «Політ, перерваний війною» присвячену воїну Євгенію Кулику розповіла авторка повісті Ганна Литовець-Гайдаш.
Ідею написання документальної повісті Ганні запропонував її чоловік Анатолій після того, як вони придбали книгу Олександра Товстонога «Мисливець за танками», присвячену пам'яті Героя України Сергія Міщенка.
«Я мала доступ до багатьох матеріалів у інформаційному просторі, крім того тісно спілкувалася з мамою героя та його друзями. Хоч книга являє собою художній твір, а не збірку спогадів найскладніше було емоційно. Важко писати в минулому про людину, яку пам'ятаєш зовсім дитиною», – розповіла письменниця.
Закінчення повісті затримував лише брак часу, бо Ганна працювала над повістю, будучи у декретній відпустці. На думку авторки, потрібно розповідати не тільки про таких досвідчених військових, як Євгеній, а й про всіх тих, маловідомих воїнів, які не залишили по собі нічого: «Такі книги, відеоматеріали, розповіді допоможуть зберегти пам'ять про наших захисників для майбутніх поколінь. Та й на прикладі Жені я хотіла показати молоді, що недосяжних цілей у житті не буває, що варто йти до своєї мети наполегливо і сміливо, вірити у свої сили завжди. Хотіла показати, що патріотизм – це не високі гасла, а в першу чергу відданість своєму народові. Євгеній повернувся із за кордону, щоб стати на захист України, хоч мав право й можливості того не робити, а продовжувати блискучу кар'єру військового у Франції».
Авторка пояснила, що у своїй повісті прагнула показати Євгенія Кулика не лише як героя, а й як звичайного хлопця з його щоденними радощами та труднощами. Чи вдалося їй це, на її думку, покаже реакція читачів та час.
Наразі, придбати повість «Політ, перерваний війною» можна особисто у Ганни Литовець-Гайдаш:
«Кошти від продажу книги будуть спрямовані на допомогу 3-й окремій штурмовій бригаді ЗСУ, в якій служив Євгеній і де й досі несуть службу побратими, які разом із ним боронили Україну. Вартість одного примірника 380 гривень, вона вийшла тиражем 300 примірників у видавництві "Гадяч"».
Євгеній Олегович Кулик
народився 11 серпня 1999 року в Зінькові на Полтавщині. Навчався у Зіньківській спеціалізованій школі, здобув професію електромонтера. З юних років цікавився військовою справою, займався стрільбою та прагнув професійно розвиватися у військовій сфері.
Військовий шлях Євгенія розпочався у десантно-штурмових військах Збройних Сил України. У 2019 році він продовжив службу у Французькому іноземному легіоні, де отримав звання капрала, брав участь у військових місіях у Карибському регіоні та Малі.
Після початку повномасштабного вторгнення Євгеній повернувся до України. Він свідомо залишив життя за кордоном, щоб захищати свою державу, і приєднався до українського підрозділу «Центурія». Побратими згадували його як досвідченого військового, снайпера, командира та кулеметника.
12 січня 2023 року Євгеній Кулик загинув під час бою поблизу Кліщіївки на Донеччині, відбиваючи ворожий штурм. Йому було лише 23 роки. Посмертно воїна нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Пам’ять про Євгенія Кулика зберігається і в Полтаві. Його портрет розміщений на Алеї Героїв на Каштановій алеї в межах проєкту «Полтава пам’ятає Героїв». Поруч із фотографіями інших полеглих захисників він щодня нагадує про молодих людей, які віддали життя за Україну.
Історія Євгенія Кулика продовжує жити й у книзі. У нашій бібліотеці зберігається видання «Політ, перерваний війною», присвячене його життю, військовому шляху та пам’яті про нього. Книга дає можливість читачам дізнатися більше про земляка, його характер, мрії, службу та останній бій.

Запрошуємо до читання!

пʼятниця, 9 жовтня 2026 р.

"НЕДОПИСАНІ"

У Києві вперше вручили Memorial Action Award – відзнаку тих, хто формує нову культуру пам’яті в Україні. Серед лауреатів 2026 року – проєкт «Недописані» – за збереження імен, голосів та текстів людей літератури, убитих росією, і внесок у розвиток сучасних практик пам’ятування.
Відзнаку ініціювала платформа пам’яті «Меморіал». Її вручатимуть щорічно у лютому тим, хто впроваджує дієві, етичні й сучасні практики вшанування полеглих військових та вбитих росією цивільних. Цьогоріч на премію було номіновано 75 ініціатив: громадські організації, освітні спільноти та родини загиблих.
«Недописані»
– меморіальний, дослідницький і мультимедійний проєкт пам’яті людей літератури, чиї життя забрала російська війна. Його започаткували у 2023 році ветеранка, парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри», поетка і громадська діячка Олена Герасим’юк та письменник, перекладач і військовослужбовець Євген Лір. Герасим’юк наразі є студенткою магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» у Київській школі економіки.
«Недописані» – це відповідь на російський культурний геноцид і спробу перервати інтелектуальну тяглість України. Команда проєкту та волонтери працюють із першоджерелами, уточнюють дані, збирають тексти й біографії, повертаючи імена в культурний обіг.
Станом на 17 лютого 2026 року команда «Недописаних» зафіксувала 289 літературних діячів і діячок, убитих росією. Це автори, які писали прозу та вірші, перекладали і видавали, працювали в бібліотеках та популяризували читання й літературу. Серед «Недописаних» є військові й цивільні, відомі автори й ті, хто лише почав свій творчий шлях.
«Для нас це про відповідальність. Про збереження імен і напрацювань людей літератури, яких убила російсько-українська війна, і про те, щоб їхня присутність у культурі не зникала. Ця нагорода не про нас окремо, а про спільну роботу з памʼяттю, яка триває», – зазначила команда проєкту.
Разом із «Недописаними» відзнаку отримали ще дев’ять ініціатив пам’ятування, зокрема магістерська програма «Дослідження пам’яті та публічна історія» у Київській школі економіки, Благодійний фонд імені Іллі Грабаря, проєкт «Поміж нас» від громадської організації «Вшануй», жіноче об’єднання Community Ulman, фестиваль пам’яті Романа та Василя Ратушних «Протасів Яр», проєкт «Книга пам’яті» про загиблих бійців, «Забіг Героїв», присвячений пам’яті загиблих захисників України, кав’ярня «Плюс Плюс» у місті Кам’янське та «Шолом Пам’яті» Владислава Гераскевича, який створила художниця Ірина Проць.
«Цією відзнакою ми хочемо показувати приклад іншим, як можна пам’ятати про своїх людей. Ми дуже сподіваємося, що ці ініціативи надихатимуть діяти в пам’ять про тих, кого ми втратили. Це не змагання, адже ми хочемо підсвітити важливі практики, які нас вразили», – сказала співзасновниця Меморіалу Гаяне Авакян.
Засновники так описують задум свого проєкту на своїй сторінці в фейсбуці: «За три роки список імен виріс в архів, а тепер архів отримав власний простір. На nedopysani.org.ua можна шукати імена людей літератури, читати біографії, дізнаватися про їхні твори, творчий і професійний шлях, повертатися до написаного ними.
Архів продовжує наповнюватися. Наша невелика команда проводить і опрацьовує інтерв’ю, перевіряє інформацію, працює з документами, текстами, фотографіями та іншими матеріалами. Через великий обсяг інформації нові профілі й доповнення з’являтимуться поступово після перевірки та редакційної роботи.
Тестовий режим дає нам час допрацьовувати платформу після запуску. Якщо ви помітили одруківку чи неточність, маєте уточнення до опублікованої інформації або хочете передати матеріали для архіву, напишіть нам на nedopysani.project@gmail.com.
На цю ж адресу можна писати, якщо ви хочете долучитися до збору матеріалів.
Ми довго чекали на можливість відкрити цей простір. Разом із нами чекали родини й близькі, які від початку ділилися спогадами, фотографіями, документами, текстами та свідченнями. Частину інтерв’ю ми записали ще на початку роботи «Недописаних», а до багатьох історій поверталися знову, щоб уточнювати факти й доповнювати інформацію. Дякуємо за довіру, терпіння і час, який ви дали нам для цієї роботи.
Тепер запрошуємо вас до архіву «Недописаних». Читайте про людей літератури, дізнавайтеся про їхні роботи, повертайтеся до текстів, діліться історіями з іншими. Допомагайте пам’яті про них звучати далі».
На сайті можна подивитися письменників за такими рубриками, починаючи з 2014 року: Проза – Поезія – Есеїстика – Художня література – Дитяча література – Літературознавство – Переклад – Нон-фікшн – Промоція літератури – Видавнича справа – Бібліотечна справа та архіви – Редактура – Освіта та наука.

вівторок, 6 жовтня 2026 р.

ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА

У квітні у виставковому центрі BolognaFiere тривав 63-й Болонський ярмарок дитячої книги – одна з ключових книжкових подій Європи та світу. Особливістю Болонського ярмарку дитячої книги є його професійний формат: подія закрита для відвідувачів до 18 років і орієнтована передусім на фахівців галузі. Для видавців це ключовий майданчик для переговорів, купівлі й продажу прав на видання, зустрічей із міжнародними партнерами, а також участі в галузевих дискусіях і налагодження співпраці з культурними інституціями з усього світу.
Загалом на виставкових майданчиках Болоньї свої книги показали близько 1500 експонентів із 90 країн і регіонів. Окрім того, у 2026 році до ярмарку долучилися нові країни-учасниці – Барбадос, Камерун, Непал, Руанда, Тринідад і Тобаго, Уругвай, Узбекистан та Замбія.
На українському стенді, організованому Українським інститутом книги, працювали 18 експонентів – видавці та літературна агенція. Основою дизайну українського національного стенда, на Болонському ярмарку дитячої книги, як і торік, стали ілюстрації Олександра Шатохіна з «тихої книжки» «Жовтий метелик».
«Український стенд щодня ставав простором зустрічей із постійними партнерами з країн ЄС та представниками іноземних дипломатичних установ, зокрема Італії. Важливою частиною роботи протягом ярмарку також були зустрічі з іноземними видавцями – учасниками програми Translate Ukraine, серед яких чимало тих, хто системно співпрацює з Інститутом книги. Для нас принципово, що ця взаємодія ґрунтується на довірі: партнери повертаються до наших програм і висловлюють вдячність, бо стали одними з цьогорічних переможців.
Окремо гріли слова впізнання і визнання від нових міжнародних партнерів, із якими вдалося познайомитися під час ярмарку: вони неодноразово підкреслювали, що Український інститут книги вже є впізнаваною та авторитетною установою у сфері книговидання. Це ще раз підтверджує зростання нашої професійної присутності на міжнародному рівні.
Також важливим результатом стали запрошення долучатися до нових грантових проєктів, які ініціюють іноземні партнери. Ми незмінно відчуваємо їхню підтримку, зацікавленість і солідарність», – зазначила заступниця директора з міжнародної співпраці Олена Одинока.
Участь України стала можливою завдяки співпраці й підтримці італійських партнерів Болонського ярмарку дитячої книги. Також Український інститут книги дякує за підтримку й співрацю партнерам: Міністерство культури України, Міністерство закордонних справ України, Посольство України в Італії, Болонський ярмарок дитячої книги, Federation of European Publishers, громадська організація «Рідна мова», видавництво «Богдан».
Окрім того, у межах Болонського ярмарку дитячої книги Україна була представлена й на декількох виставках. Відбулася персональна виставка ілюстрацій до казки «Пан Коцький» української ілюстраторки Марії Гайдук – наймолодшої за всю історію ярмарку лауреатки Міжнародної премії за ілюстрацію Fundación SM 2025 року. Також до ярмарку окремо долучилась команда Книжкового Арсеналу, представивши виставку «Усе є перекладом». Експозиція розвинула фокусну тему XIII Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» – «Все між нами – переклад».
Українські видання представили і на виставці The BRAW Amazing Bookshelf:
«Кряк!» Юлії Ґвілім (Видавництво Старого Лева) та «Що воно таке? Українська література» Анастасії Євдокимової, ілюстраторка — Софія Мельник (видавництво «Ранок»).
Окрім того, цьогоріч спеціальну відзнаку конкурсу Bologna Ragazzi Award у номінації «Нонфікшн» отримала книжка «З півслова. Про спілкування та розуміння одне одного», створена творчою майстернею Аґрафка (Романа Романишин, Андрій Лесів) (Видавництво Старого Лева).
Упродовж ярмарку відбулося близько 600 подій: учасники обговорювали переклади, ліцензування, ілюстрацію, бестселери та класику, а також брали участь у зустрічах з авторами, майстер-класах і автограф-сесіях. Серед них був і захід, присвячений українській ілюстраторці, а саме подія-знайомство з Марією Гайдук за участі редакторки та представниці організації Fundación SM Терези Теллечеа.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...