ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Євген Маланюк народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. Він був нащадком запорожців.

Навчався в Єлисаветградському реальному училищі з 1906 по 1914. Особливе місце у формуванні інтелекту Маланюка відіграв саме цей заклад. Під час навчання найповніше здібності Євгена Филимоновича розкрились в опануванні математики.

1914 р. – вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив, бо почалася Перша світова війна. Маланюк був мобілізований до Армії УНР. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії.

1920 р. – з’являється друком перший вірш у журналі «Веселка».

Після поразки УНР назавжди покидає Україну

Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької школи поетів».

Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.

У 1925р. у Подєбрадах (Польща) вийшла перша поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

Намагаючись торувати незалежний шлях у літературі, Євген Филимонович очолює у Варшаві літературне угрупування «Танк» у 1929 році.

Протягом 1930-1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».

У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом угруповання МУРу (Мистецький український рух)

1949 р. – переїхав до США, де прожив до самої смерті.

У 1951-1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966).

У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. Похований у Нью-Джерсі.

Маланюк Є. Книга спостережень : статті про літературу / Є. Маланюк. – Київ : Дніпро, 1997. – 430 с.

«Книга спостережень» Євгена Маланюка – це збірка літературно-критичних есеїв та статей відомого українського поета-емігранта, культуролога та есеїста. Видання 1997 року (Київ: Дніпро) містить аналіз української класики XIX ст., творчості Шевченка, Гоголя, а також роздуми про літературу поточного віку, висвітлюючи самобутні погляди на культуру.

Євген Маланюк (1897–1968), один із найяскравіших представників «Празької школи».

Збірка пропонує оригінальний погляд на українську літературу, проблеми культури та українсько-російські контакти. Вона містить літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя та інших письменників.

Основні видання:

1962/1966: «Книга спостережень» виходила у двох томах у Торонто (видавництво «Гомін України»).

1997: Вибрані статті видано у Києві видавництвом «Дніпро» (425-430 с.).

Публіцистика Маланюка характеризується інтелектуалізмом, глибиною аналізу та національною орієнтованістю.

Збірка є цінним джерелом для розуміння українського літературного процесу крізь призму діаспорної літературознавчої думки.

Український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Народився Іван Малкович 10 травня 1961 року у Нижньому Березові Косівського району Івано-Франківської області. У 1976 році – після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. У 1980 – закінчує Івано-Франківське музучилище та вступає на філологічне відділення Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація в «Літературній Україні» зі вступним словом Д. Павличко. Друкувався у журналах «Київ», «Жовтень», «Дніпро», літературному альманаху «Паруса», газеті «Літературна Україна».

1981 року ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малкович був обраний «Найкращим молодим українським поетом».

1984 року – побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь». Публікацію відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Ніжна скрипка України» – так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь».

1985 року, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.

У 1986 році переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Райдуга». У 1986 році став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР.

У 1987 році переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь».

У 1987 році стає першим лауреатом премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.

1988 року – виходить друга поетична збірка «Ключ».

1989 року приєднується до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута». З 1991 до 1992 року працює у редакції дитячого журналу «Соняшник». З 1992 року працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму».

1992 року у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (20 квітня, офіційний день народження (реєстрації) видавництва) видає першу книгу – «Український алфавіт». У тому ж році виходить третя поетична збірка «Вірші» 1994 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «Улюблених віршів». 1997 року побачила світ четверта книга поета «З ангелом на плечі». 2002 року Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні. 2004 року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні.

У 2005 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «100 казок. 1-й том», у 2006 році п'ята поетична книга Івана Малковича «Вірші на зиму».

З 2008 року Іван Малкович починає видавати до «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» "дорослу" літературу. У 2009 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить «Дитяче Євангеліє» з благословеннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков в Україні – УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ.

У 2010 році – вийшла у світ книга обраного І. Малковича (обрані вірші, переклади, есе, інтерв'ю) «Все поряд» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу львівського Форуму видавців-2010.

У 2012 році – виходить Третій – заключний том – тритомника «100 казок» та другий том тритомника «Улюблені вірші».

У 2012 році – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» увійшла до п'ятірки Рейтингу журналу «Компаньйон» «Компанії, які надихають».

У 2013 році – у серії «Українська Поетична Антологія» вийшли обрані вірші Івана Малковича під назвою «Подорожник» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Вірші Малковича перекладені англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

Малкович Іван. Все поруч : вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв'ю / І. Малкович. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 336 с.

«Все поруч» – це книга вибраних творів відомого українського поета Івана Малковича, видана «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у 2010 році. До збірки увійшли вірші з попередніх книг, нові поезії, переклади та есеї, що відображають характерний для автора світ, де переплітається інтимне, духовне та буденне.

Збірка позиціонується як підсумок творчості, містить як ранні, так і нові, неопубліковані раніше вірші.

Книга має тверду палітурку з тканинним тисненням, 336 сторінок.

Книга стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові.

Поезія Малковича в цій збірці вирізняється особливою тонкістю, світлом та філософічністю, де «все поруч» – і життя, і смерть, і янгол на плечі.

Це знакова книга для поціновувачів творчості Івана Малковича, яка демонструє його еволюцію як поета.

Тетяна Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Письменниця, есеїстка, публіцистка.

Закінчила Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника з відзнакою, за фахом – філологиня.

Певний час працювала журналісткою спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем».

З 2011 року мешкає у Відні.

Її оповідання й есе перекладені польською, румунською, англійською, чеською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» вийшли дві книжки у перекладі на німецьку: «Говорити» (2009), «Біографія випадкового чуда» (2013). Наступні переклади: «Von Hasen und anderen Europäern» (у берлінському видавництві FotoTAPETA, 2014).

Стипендіатка програм Gaude Polonia (Польща) та Junge Akademie der Künste (Берлін).

Колумністка в українських та німецьких інтернет-виданнях Deutsche Welle та Die Zeit Online.

2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша дитяча книжка Малярчук «MOX NOX», що у перекладі з латинської означає «надходить ніч». Це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди.

Членкиня Українського ПЕН.

Малярчук Т. Згори вниз. Книга страхів : роман / Т. Малярчук. – Х. : Фоліо, 2006. – 220 с. – (Графіті).

«Згори вниз» – це реанімація сюрреалізму в українській літературі. У книзі є сюжет, розділові знаки і навіть інструкція з виготовлення фотографій у домашніх умовах. А також: втеча, захоплення чужих помешкань і чужих таємниць, гірські ландшафти, зворушлива і неправдива історія любові, перевертні, чортівня, люди, що мовчать, і коти, що говорять. Словом, все те, що притаманне будь-якій нормальній жіночій психіці.

Всі книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ЛЮДИ КУЛЬТУРИ, ЯКИХ ЗАБРАЛА ВІЙНА

Люди культури, яких забрала війна. Ірина Осадча: М’який спротив

Ірина Осадча народилася 16 листопада 1966 року в селі Курилівка Куп’янського району Харківської області. У 1986 році закінчила Валуйське педагогічне училище. Від пропозиції залишитися в Росії відмовилась і повернулася в Україну. Понад двадцять років працювала вчителькою в загальноосвітній школі № 4 міста Куп’янська. У 2008 році отримала диплом Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди за спеціальністю «початкове навчання». У 2008 році стала методисткою в Куп’янському міському відділі освіти. 2014 року очолила Куп’янський краєзнавчий музей. За час її роботи майже всі зали реконструювали, а ще відкрили нові експозиції: «Куп’янські знаменитості», «Утворення Куп’янська», «Археологія краю», видали книгу «Купʼянщина в потоці історії» та памʼятні листівки «Купʼянськ тоді і зараз». Загинула 25 квітня 2023 року від російської атаки на Куп’янський краєзнавчий музей. Внаслідок обстрілу загинула також подруга і родичка Ірини Осадчої Олена Водоп’янова, яка теж працювала в музеї. Ірина Осадча похована в Куп’янську.

Куп’янський краєзнавчий музей

Кажуть, коли починається війна і ворог наближається до оселі, люди діляться на три типи: тих, хто тікає; тих, хто бере до рук зброю; і тих, хто готовий жити в окупації. Перше передбачає своєчасний план евакуації. Друге вимагає хоробрості. Третє означає життя в беззаконні і страхові. Найскладніше в останньому – зберегти себе.

Директорка Куп’янського краєзнавчого музею Ірина Осадча загинула 25 квітня 2023 року. Вона пережила окупацію, погрози російських військових, евакуацію сім’ї посеред боїв за звільнення міста . При цьому їй вдалося спочатку заховати від росіян, а згодом вивезти в Харків столітні вишивані сорочки, які зберігалися в музеї.

Не здолавши духу Осадчої під час окупації, росіяни вбили її опісля, поціливши в музей ракетою С-300. Так директорка зберегла експонати, але втратила життя.

Ірина Осадча очолила Куп’янський краєзнавчий музей 2014 року. За десять років її керівництва із занепалого районного культурного закладу він перетворився на один із найцікавіших на Харківщині. «Музей було засновано 1972 року для того, щоб зберігати пам’ять та історію нашого славетного міста», – зазначала директорка на одній з місцевих телевізійних програм за кілька років до вторгнення.

Попри керівну посаду, Ірина Анатоліївна сама любила проводити екскурсії: розповідала про походження назви Куп’янська від наритих місцевими бабаками купок, про місцевий побут, матеріальну культуру, показувала оригінальну карту міста 1902 року, згадувала про життя в Куп’янську корифея українського театру Марка Кропивницького. На одному з відео в соцмережі Осадча власноруч показує дітям з харківської школи-інтернату, як працює стародавній ткацький верстат.

З моменту заснування музею і до останніх днів експонати здебільшого приносили старожитці. Якось місцевий мешканець запропонував забрати з його подвір’я ткацький верстат. Директорка погодилася, полагодила верстат і навчилася на ньому працювати. По одну з деталей довелося їхати аж до Києва, а уроки прядіння брати в старожитців із навколишніх сіл. Зрештою верстат став одним із найцікавіших артефактів музею.

«Килимки клали майже в усіх будинках Куп’янська і Куп’янського району. Досі в бабусь у селах можна побачити такі виткані килимки», – розповідала Осадча харківським школярам. Після такої екскурсії умоглядна фраза про зв'язок поколінь ставала для дітей особистим тактильним досвідом.

«А ще [у музеї] були вишиванки, старовинний жіночий одяг, прикраси, давнє клаптикове шиття, домашнє начиння, колекція глечиків та прасок», – згадує Світлана Рязанова , яка 2017 року ініціювала поїздку харківських учнів зі школи-інтернату до Куп’янська.

«Після відвідин музею я згадав, як прабабуся пряла на веретені з колесиком, влітку виносячи його у двір, – розповідає Андрій Сошников, який приїздив до Куп’янська у відрядження. – Моя мама підтвердила цей спогад, що так несподівано виринув із-під пластів дитячої пам’яті». Особистий інтерес Осадчої до локальної спадщини повертав відвідувачам призабуту власну історію.

За десять років роботи в музеї Осадча нитка за ниткою ткала килимок пам’яті свого краю. Мабуть, відчувала, що така її дія повертає іншим причетність, а разом з тим відповідальність – щонайменше за той невеликий клаптик землі під килимком.

Коли російські військові увійшли до міста, Ірина Осадча не дбала про власну евакуацію. Натомість ховала світлини учасників АТО, які з 2014 року висіли в експозиції музею. Перш за все окупанти розшукували тих, хто раніше воював проти них на сході України.

Зовсім скоро росіяни заборонили Осадчій покидати місто. «Наголосили, що вона медійне обличчя, а тому повинна залишитися. В разі відмови працювати в музеї погрожували відправити в так звану кімнату для роздумів», – розповідає донька загиблої Альона Якутіна. Зі свідчень із деокупованих міст відомо, що в таких кімнатах на людину чекали зовсім не роздуми, а допити і тортури.

«У ті рідкісні моменти, коли нам вдавалося зв’язатися під час окупації, мама стверджувала, що все добре, але на екрані я бачила заплакані очі. Її весь час прослуховували й контролювали», – згадує донька. Проте Осадча не здавалася і знаходила сили та способи зберегти власну цілісність в оточенні ворога.

Їй вдалося заховати не лише фотографії військових та їхній бойовий прапор з підписами бригади, а й старовинні вишивані сорочки з експозиції музею. Ба більше, навіть під час окупації Осадча ходила на роботу у вишиванці і розмовляла куп’янським суржиком. Такими позірно невинними жестами вона живила свою гідність. У місцевій ідентичності Осадча черпала потенціал для м’якого спротиву окупації.

Черговим викликом для директорки стало завдання окупантів організувати свято до дня міста. Проте вигадливість Осадчої і тут не підвела. Цього дня вона роздавала на площі написану українською мовою книжку спогадів «Куп’янщина в потоці історії» та магніти із зображенням міста на тлі жовто-блакитного прапора. Звертаючись до локальної історії, директорка нагадувала містянам, що Куп’янськ – це Україна.

Ірина Осадча добре знала не лише історію краю, а й власне коріння. Вона створила фотоальбом із родинним деревом кількох поколінь. Окрім об’єктів матеріальної спадщини, директорка музею збирала по селах приповідки й казки.

«Моїй трирічній племінниці мама розповідала казку про пиндика. Пиндиковий куп’янською говіркою означає діловий. Сюжет нагадував оповідку про Івасика-Телесика, який перехитрив змію, посадив її на лопату і запік у печі. Ми сміялися, що інші бабусі про колобка дітям розповідають, а мама – про пиндика», – пригадує Альона Якутіна. На жаль, під час ворожої атаки на музей архів казок був знищений.

Серед усіх родинних спогадів знаковою для Осадчої була історія дідуся Григорія. Воюючи в лавах радянської армії, чоловік потрапив у німецький полон. По закінченню Другої світової радянських полонених потягом відправляли додому. Побачивши за вікном рідну Куп’янщину, виснажений і схудлий, Григорій знайшов сили вистрибнути з поїзда. Але вдома чекала інша небезпека. Військових, яким вдалося вижити в німецькому полоні, радянська держава звинувачувала в колабораціонізмі й ув’язнювала. Щоб уникнути такої долі, Григорій перейменувався на Георгія і ніколи не зізнавався, що воював. Можливо, саме ця історія була для Осадчої першим уроком спротиву.

«Відвідини прабабусі та розповіді про минувщину були для нас із сестрою особливим сімейним дійством, – згадує Альона Якутіна. – Зараз я розумію, що так мама прищеплювала нам відчуття зв’язку поколінь, яке ми тепер маємо передати її онукам».

Після звільнення Куп’янська кожного, хто займав будь-яку адміністративну посаду, чекала розмова з правоохоронними органами України. Ірину Осадчу українська держава визнала невинуватою – директорка залишалася в Куп’янську, щоб зберегти музей та його експонати.

Кажуть, сорочки, як після звільнення Осадча евакуювала до Харкова, викликали справжнє захоплення у співробітників обласного музею. Ірина Анатоліївна почала побоюватися, що такі цінні об’єкти після перемоги буде складно повернути у Куп’янський музей.

У день загибелі Осадча планувала вивезти останню партію експонатів із жорстоко обстрілюваного росіянами Куп’янська. На той момент музей був єдиним у районі вцілілим закладом культури. Після його знищення на Куп’янщині не залишилося жодного.

Російська ракета поховала артефакти, які Осадча намагалася врятувати, під руїнами музею – колишньої чоловічої духовної семінарії. Але ні втрата історичної будівлі, ані втрата експонатів не така страшна, як загибель людини, що формувала зв’язки між історією та сучасниками.

Ірина Осадча дала всім урок культури пам’яті, а також показала потенціал м’якого спротиву. Неначе тому пиндикові, їй вдалося перехитрити російську змію і посадити її в піч замість себе. Але змія повернулася з помстою. І забрала найцінніше – життя.

Мар’яна Матвєйчук

КНИГИ ПРО ВІЙНУ В УКРАЇНІ

Київ. Жінки. Війна

Війна завжди має багато облич. Та одне з найсильніших – це обличчя жінки.

Жінки, яка чекає. Жінки, яка тримає. Жінки, яка не здається.

Київ у час війни – це не лише місто сирен і тривог. Це місто голосів, історій і тихих подвигів. І серед них – тисячі жіночих доль, сплетених із тривоги, любові, втрат і надії.

Вони різні.

Хтось залишився вдома і навчився жити між повітряними тривогами.

Хтось узяв до рук зброю.

Хтось рятує, лікує, вчить, волонтерить, пише, мовчить.

Але всіх їх об’єднує одне – внутрішня сила, яку неможливо виміряти.

Київ. Жінки. Війна : збірка / упор. і передм. М. Іванцова. – Київ : Креативна агенція «Артіль», 2023. – 225 с.

Це збірка спогадів двадцяти жінок про Київ у війні. Документальна фіксація подій, що відбувалися й відбуваються навколо, рефлексії, емоції. Щоденникові записи й фрагменти спогадів.

Про Київ від 2014 року і особливо після 24 лютого 2022-го. Від киянок, кримчанок, мешканок інших міст, змушених переїхати до столиці з окупованих росією територій. Безцінний приватний досвід переживання непростого періоду нашої історії.

Збірку спогадів і роздумів жінок про життя в столиці у період повномасштабного вторгнення довелось редагувати та впорядковувати Мілі Іванцовій. Вона розповіла, що залишилась у Києві з вагітною донькою. І саме у час оборони столиці стала бабусею.

Тональність книги вийшла напрочуд сильною, вона не несе депресивності.

«Я хотіла, щоб історії були перекладені багатьма мовами. І щоб світ дізнався, що і як ми тут переживали й переживаємо. З перших вуст жінок-берегинь», – поділилась метою своєї роботи пані Іванцова.

«Перед вами збірка правдивих і щирих історій від різних мешканок Києва, відомих широкому загалу й не дуже, які трепетно люблять і бережуть наше місто, наче члена своєї родини. Підтримують і своїх, і незнайомих, тому що чужих тут немає, волонтерять, плетуть сітки й збирають передачі на фронт, в’яжуть шкарпетки, ховаються від ракетних обстрілів та атак дронів, проводжають в останню путь героїв, а також співають, пишуть вірші, малюють, грають на театральній сцені, розповідають світові про Україну. Вони плачуть і сміються, втішають і підбадьорюють, народжують і ростять дітей і не мають сумніву в нашій Перемозі. Із розповідей двадцяти жінок про пережите склалася ця книжка нашої сили» – Іванцова.

Війна змінила життя чоловіків, жінок, дітей. Мільйонам довелось покинути свою оселю, рідне місто чи село і шукати опору та вибудовувати долю на новому місці.

Вона для книги дала цілий щоденник, де розповідала, як день за днем звикала після окупації до київського життя. Оксана знайшла тут роботу, звикає до нових маршрутів для прогулянок і зізнається, що кияни допомогли їх пережити відчуття втрати дому, який не замінить ніщо.

Варто зазначити, що презентація книжки «Київ. Жінки. Війна» зібрала повний зал. Після дискусії відбулась і автограф-сесія, під час якої жінки спілкувались з авторками оповідань, говорили одна одній слова вдячності та підтримки.

«Життя триває. Київ бачив багато на своєму віку. Переживе і це. І ми йому допоможемо, як і він допомагає нам», – так упорядниця видання Міла Іванцова написала про те, як саме усвідомлення, що ти знаходишся у Києві, давало сили тримати стрій у найскладніші дні оборони столиці.

Книга є в фондах нашої бібліотеки! Запрошуємо до читання!

АННА ЮТЧЕНКО

Анна Ютченко (1996, Полтава) – поетка, фотографка та режисерка документального кіно.

Закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка за спеціальністю вчитель української та літератури, магістерську програму Школи журналістики УКУ.

Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік). Учасниця низки фестивалів, серед яких «BookForum», «Artgnosis», «CodaFest», «Cyclop», «Трикутник», «Книжковий Арсенал», «Зелена хвиля». У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «PEN-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси». Координувала перший конкурс відеопоезії «Видимість» в рамках BookForum (2019). Випускниця лабораторії для молодих режисерів документального кіно IndieLab (2020). Співавторка короткометражних документальних фільмів «Живі та Нескорені» (2016), «Так мут співати» (2020).

Публікувалась у журналах «ШО», «Дзвін», на онлайн-платформі «Litcenter».

Полтавка Анна Ютченко видала свою видану поетичну збірку. Книга Анни Ютченко «Про неможливість приручити каміння» – це історія пошуку гармонії з природою та собою. У чотирьох розділах авторка проводить читача крізь метафоричну подорож від дому до світу, де вперше відкривається біль і народжується потреба трансформації через слово.

Камінь – наскрізний символ збірки й уособлює ідеальну форму буття, до якої людина прагне, то приручаючи його, то стаючи схожою на нього. До книги увійшли вірші, написані у 2016-2025 роках.

100 ПЕРЕКЛАДІВ УКРАЇНСЬКИХ КНИЖОК

Українське слово в світі

Україна підтримає видання 100 перекладів українських книжок у 33 країнах.

 

Такими стали результати конкурсу перекладацьких проєктів у межах програми Translate Ukraine, який проводить Український інститут книги за підтримки Міністерства культури України.

Відбір відбувався у два етапи. Спочатку фахівці Українського інституту книги прийняли й перевірили заявки видавців на участь у програмі. Потім проєкти оцінила Експертна рада.

Цього року на конкурс надійшло 179 заявок від видавців з усього світу — фахівці Українського інституту книги отримали на 18 запитів більше, ніж торік. Технічний відбір пройшли 176 проєктів, які подали 119 видавців із 44 країн.

За результатами оцінювання Експерта рада підтримала 100 проєктів перекладів. За планом, усі вони вийдуть вийдуть протягом цього року.

Географія та мови: де читатимуть українське?

Загалом твори наших авторів перекладуть 30 мовами. Лідерами за кількістю запланованих видань стали:

• Польща — 9 видань;
• Англомовні країни — 8 видань;
• Сербія — 7 видань;
• Чехія та Німеччина — по 6 видань;
• Франція, Італія та арабські країни — по 5 видань.

Загалом українські книжки перекладуть 30 мовами. Крім названих, у переліку ще словацька, іспанська, литовська, латвійська та македонська — по 4 книжки,

• грецька, хорватська, болгарська і картвельська — по 3,
• шведська, азербайджанська, португальська, бенгалі — по 2.
• По одній книзі видадуть фінською, румунською, івритом, японською, естонською, угорською, данською, албанською і боснійською.

До речі, видання в рамках програми Translate Ukraine побачать світ не лише в Європі, а й на інших континентах.

У Лівані читачі зможуть зануритися в атмосферу Карпат у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, там же вийдуть «Гайдамаки» Тараса Шевченка. А єгипетські дітлахи матимуть нагоду дізнатися, як гратися в хованки з українською прабабцею: «Це я така у бабу Устю» Наталі Місюк надрукують арабською.

У Бразилії португальською видадуть «Погляд Медузи» Любка Дереша і «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня. В Індії мовою бенгалі опублікують переклади українських поетів-класиків.

Найбільш завзято іноземні видавці взялися за книжку-свідчення сучасної війни «Гемінґвей нічого не знає»: її видадуть шведською, польською, литовською, англійською, словацькою, грузинською, французькою і, як йшлося вище, португальською. Містичний детектив «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка зможуть прочитати фінські, чеські, польські, румунські й азербайджанські читачі. «Амадоку» Софії Андрухович беруться видати французькою, іспанською, литовською та азербайджанською. Програма Translate Ukraine спрямована на підвищення видимості української літератури у світі, підтримку перекладачів і видавців. Вона допомагає зробити твори українських авторів доступнішими у світі.

ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА

Чути і бути почутими

Є діти, яким легко зав’язати розмову на будь-яку тему й з будь-ким. Вони швидко адаптовуються в дитячому садочку та школі, легко знаходять друзів серед однолітків і не бояться спілкуватися з дорослими, щоб висловити свою думку.

А є діти, для яких комунікація – справжній виклик. Особливо тоді, коли вони не впевнені у власному голосі. Ідеться не лише про його звучання (хоч інколи й про це теж), а передусім – про вміння говорити, добирати слова, висловлювати свої бажання й відмовлятися від того, що не до душі.

Коли дитина ще не відчуває, який він – її власний голос, чим він особливий, – їй складніше будувати спілкування з іншими.

У цій добірці зібрано дитячі книжки, які допоможуть почути й зрозуміти себе, навчать висловлювати свої думки та відкриють секрети розуміння близьких – навіть тоді, коли вони мовчать.

Ґвілім Ю. Кряк! / Ю. Ґвілім – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 40 с.

3+

Однієї ночі в джунглях стається подія, на яку чекали всі мешканці – народжується тигреня! І, як це часто буває й у людському світі, дорослі одразу покладають на нього певні сподівання: «Він буде чудовим лідером! Буде лютим мисливцем! Він буде найшвидшим у джунглях!»

Тигреня росте й пізнає всі навички та вміння, які потрібні справжньому тигру. Проте, коли нарешті з’являється нагода проявити свою хижацько-мисливську натуру, тигреня, замість ричання, видає кумедне «Кряк!». Звісно, дитинча знічується та прагне усамітнитися, але випадково натрапляє на репетицію гастрольного хору качок, і це змінює все. Коли тигреня чує, що їм бракує одного голосу, то вирішує скористатися нагодою проявити себе. «І саме тоді його голос вилетів на волю! Не зовсім рев тигра і не типове крякотання качки, але гучний та унікальний спів!»

«Кряк!» – це прекрасно ілюстрована історія про пошук власного голосу та сміливість бути собою в середовищі, яке висуває до тебе певні вимоги. На жаль, ми, дорослі, свідомо чи ні, закладаємо дітям власні установки: який мати вигляд, як поводитися, ким бути і як говорити. Звісно, якщо ти тигреня, то незле вміти грізно ричати, але ж усі ми розуміємо, що саме в цих джунглях йому не йдеться про виживання, та й книжка ця зовсім про інше.

Дьоміна А. Як Зоряний птах свою пісню шукав / А. Дьоміна. – Київ: Муркіт, 2025. – 32 с.

4+

Події в цій книжці також починаються вночі, але цього разу не обійшлося без дрібки гідних народної творчості чарів (а ілюстрації Юлії Багнюк лише доповнюють цей образ):

«Впала перша зірка – і перетворилася на птаха! Пір’я синє, мов вечірнє небо, а на тому пір’ї золоті крапочки, мов зоряний пил. Сів птах на гілку, почув, як трави шелестять, побачив, як світлячки мерехтять. І так захотілося йому заспівати! Тільки от біда, свою пісню згадати він не міг».

Зоряний птах блукає садом, намагається відшукати свою пісню та принагідно знайомиться з іншими птахами. Хтось, як голуб, вчить його своєї мови, а хтось, як зозуля, намагається обдурити, назвавшись родичкою, і насміхається з його безголосості. Птах відчуває, що його пісня, хоч досі й прихована від нього самого, особлива. А все ж пошуки власної ідентичності даються йому нелегко.

Звісно, дослухавшись до свого серця, Зоряний птах знаходить власний голос, а також родичів, з якими разом можна без упину співати рідненьке: «Ті-ті-тьох! Ті-ті-тьох! Ті-ті-тьох!».

Як згадано вище, трактувань книжка може мати чимало, і, залежно від віку чи контексту, з дитиною може вийти змістовна розмова про самосвідомість, національну приналежність, або ж просто про дивовижне розмаїття видів птахів. А для того, щоб читання та обговорення книжки було плідним, видавництво «Муркіт» розробило дві презентації: для дошкільнят та для молодших школярів. Кожен, хто працює з дітьми або організовує для них читацькі активності, може звернутися до видавництва та отримати таку презентацію. Вона допоможе поставити в розмові про «Зоряного птаха» правильні наголоси.

Романишин Р. З півслова про спілкування та розуміння одне одного / Р. Романишин, А. Лесів. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 127 с.

6+

«З півслова» Романи Романишин та Андрія Лесіва – це книжка, яка через ілюстрації та короткі надписи розповідає про різні способи комунікації.

Цього року майстерня «Аґрафка» потішила нас новинкою, яка стала продовженням серії пізнавальних книжок в особливому оформленні творчого дуету. Читачам пропонують дізнатися більше про спілкування: його історію, поділ на вербальне та невербальне, про мову жестів і двійковий код, і про багато іншого.

Уявімо, що герої попередніх двох книжок цієї добірки – тигреня та Зоряний птах – вже знайшли свої голоси. Тигреня співає в хорі, а птах шанується серед родичів і тішить відвідувачів саду солов’їними трелями. Тепер на них чекає наступний етап: спілкування з іншими та пізнання всіх тонкощів цього процесу.

Ми часто просимо дітей уважніше ставитися до власних слів і жестів, а також очікуємо, що вони вмітимуть «зчитувати» наші сигнали. Проте ділитися думками й почуттями так, щоб когось не образити, – справа нелегка. Як і знаходити спільну мову в ситуації, коли, наприклад, ти – єдиний з-поміж усіх тигр, який кряче качкою.

У книжці «З півслова» чимало уваги присвячено невербальному спілкуванню: дотикам, зоровому контакту, мові тіла. Інформацію з цих розділів можна використати для створення корисної гри з дітьми: для цього достатньо уважно поспостерігати за перехожими та спробувати відчитати їхні сигнали. Також в цю гру можна зіграти з дитиною один на один: «Ось я закладаю ногу на ногу та схрещую руки на грудях. Що я відчуваю? А тепер твоє завдання: я буду розповідати тобі щось, а ти маєш показати мені (без жодного слова!), що уважно слухаєш».

Ще одна цікавинка книжки, яка точно сподобається дітям – спеціальна стрічка для створення таємного повідомлення абеткою Морзе. Це можна робити разом із дитиною не лише вдома, але й використовувати в навчальному процесі чи під час тематичних детективських читань для дітей.

Книга « З півслова» є в фонді нашої бібліотеки! Запрошуємо!

ВІРА РОЇК

 

КАТЯ БЛЬОСТКА

Катя Бльостка, справжнє ім’я Катерина Баррел, народилася 11 жовтня 1988 року в маленькому селищі Гоща на Рівненщині, де перші роки дитинства пройшли під тінню Камчатських вулканів через службу батька-військового. З простої української родини, де мама тримала бухгалтерію, а тато ніс службу в ракетних військах, вона вирвалася в великий світ: Київський університет культури, перша сім’я, син Артем, робота в турфірмі, а згодом кохання з американцем Еліотом, переїзд до Сан-Дієго у 2014-му та троє спільних синів – Гната, Юлисика й Фореста. Сьогодні, у 37 років, ця «матера чотирьох синів» – блогерка з понад 200 тисячами підписників, авторка бестселерів на кшталт «Матера вам не наймичка», яка з гумором розбиває стереотипи про ідеальну маму, фемінізм без крайнощів і життя емігрантки в Каліфорнії.

Її шлях – це не казка з голлівудським кінцем, а реальна історія з соплями дітей, виношеними «пікніками» в ліжку з чоловіком, боротьбою з «шо люди скажуть» і текстами, що змушують сміятися крізь сльози впізнавання. Від блогу, народженого в 2019-му з посту про соплі, до топ-продажів книг у 2025-му – Катя стала голосом для тисяч мам і жінок, які обирають себе попри все. У Сан-Дієго вона пише українською, бо так емоції ллються рікою, а аудиторія – переважно емігранти, що шукають опору в її щирості.

Біографія Каті Бльостки сповнена поворотів: від закритої військової зони на Далекому Сході до калифорнійських пляжів, від першої вагітності в юності до чотирьох синів і кар’єри письменниці, чиї книги розлітаються десятками тисяч. Вона вчить любити себе, не бути «наймичкою» і сміятися над буденністю, доводячи, що справжня сила – в автентичності.

Дитинство в тіні вулканів: перші кроки маленької Каті

Селище Гоща на Рівненщині – тихе, провінційне, з гомоном базару та запахом свіжого хліба – стало колискою для Катерини. Але перші шість років життя промайнули не там, а на далекій Камчатці, де батько служив у ракетних військах у секретній зоні біля могутньої Ключівської сопки. Уявіть: маленький вулканолог у спідниці, що бігає між сопками, а мама тримає дім і роботу бухгалтера. Повернення до Гощі в шестирічному віці стало як приземлення з іншої планети – від ізоляції до шкільних дзвінків і перших дружб.

Катя згадує школу з теплотою: Гощанська гімназія, закінчена в 2006-му, де література розквітала в її творах. «Я могла написати есе за 15 хвилин, – ділиться вона в інтерв’ю, – слова лилися, ніби диктовка зсередини». Комплекси юності – великі вуха, невпевненість – тьмяніли під материнським «ти достатня». Ця родинна мантра «я вам не наймичка» від бабусі стала її бойовим гаслом, проростаючи крізь роки до книг і постів.

Студентські роки в Києві: туризм, кохання і перша дитина

Київський національний університет культури й мистецтв (КНУКІМ) відкрив двері до світу міжнародного туризму. Катя опанувала менеджмент турів, візи, документи – професія, що пасувала її допитливій натурі. 2008-й приніс перший шлюб, короткий, як літній дощ, і 2009-го – сина Артема. Вагітність у 20 з гаком стала уроком сили: «Діти – це прекрасно, навіть коли страшно». Робота в турфірмі чергувалася з материнством, а розлучення з Тарасом не зруйнувало дружбу заради сина.

Ці роки – суміш адреналіну від клієнтів, що мріють про Штати, і нічних колискових. Катя росла, як ріка після зливи: ширша, глибша, готова до нового повороту. Еліот Баррелл, американець на 16 років старший, з’явився онлайн, а за тиждень – офлайн у Києві. Кохання блискавкою: шлюб у 2014-му, переїзд до Сан-Дієго, перші спільні сини – Гнат (2014), Юлисик (Ілай, 2015), Форест (2020).

Переїзд до Америки: адаптація, сім’я і перші «пікніки» в ліжку

Сан-Дієго – сонце, океан, рай для серферів – зустрів емігрантку з чотирма валізами й мріями. Еліот, ріелтор, став опорою: терпляче будував місток до Артема, що приїхав пізніше. Сім’я зросла: Гнат, Юлисик, Форест – хлопці, що бігають по пляжу й ставлять запитання про все на світі. Вечори – священні: діти сплять о 20:00, а подружжя влаштовує «пікніки» в ліжку з вином, сиром, оливками, серіалами на кшталт «Дому Дракона» чи «Бріджертонів».

Адаптація не була медом: культурний шок, побут, стереотипи. Але Катя трималася: «Любов – це робота удвох». У 2026-му, з Артемом-підлітком (17), Гнатом-дванадцятирічним, Юлисиком одинадцяти та Форестом шестирічним, сім’я – зразок гармонії, де мама не «наймичка», а жінка з правом на себе.

Народження блогу: від сопель до 200 тисяч підписників

Листопад 2019-го: після третього сина Катя сидить з соплями малюка й пише пост. «Соплі – це нормально», – і пост вибухає лайками. Так народився «Катя Бльостка» – псевдонім з live про Оскар «у традиціях рівненського базару». Instagram @kateryna_burrell росте: гумор про Америку, шлюб, мамство. У 2021-му – 37-ме місце серед блогерів, обійшовши Каменських.

Теми – як калейдоскоп: фемінізм без ненависті до чоловіків, ЛГБТ+ як норма (завдяки району в Сан-Дієго), проти «ідеальної мами». Хейтери? «Ігнорую, як радянську серізну «рибу». Аудиторія – емігранти, мами, що сміються над хаосом. Пише українською: «Так емоції справжні». У 2026-му блог – платформа для турів Україною, подкастів, дискусій.

Літературний доробок: бестселери, що змінюють погляди

Перша книга «Матера вам не наймичка, або Чому діти це – прекрасно…» (2021, Віхола) – збірка блог-постів про реальне мамство: від тесту на вагітність до шкільних вошей. 26 тисяч проданих – рекорд. «Не снобізм, а правда: соплі, зуби, питання» ,– каже Катя. Друга «Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе» (2024-2025) – про любов до себе, топ-продажів 2025-го. «Полюби себе» доповнює лінійку.

Книги – не поради психолога, а розмова подруги: з матюками, гумором, проти жертв. У 2026-му Катя презентує в Україні, їздить на фестивалі, як «Книжкова країна» в Києві.

Цікаві факти про Катю Бльостку

• Псевдонім з базару: Виник під час live про Оскар – «Катя Бльостка коментує в традиціях рівненського базару». Підписники закричали «повертатися!», і ім’я прижилося.
• Вагітність на день народження чоловіка: Перший спільний син Гнат народився в день дня народження Еліота – акушерки вітають його, а Катя стогне в пологах.
• Проти хейтерів: Не блокує за думки про ЛГБТ чи фемінізм, лише за особисті образи. «Шо люди скажуть? А хто ці люди – сусідка Галя?»
• Серіальний марафон: Вечори – «Гра престолів», «Бріджертони», вино й сир у ліжку. «Пил? Нехай лежить».
• Рекорд блогу: З нуля до топ-37 за рік, обійшовши зіркових кулінарів.

Ці факти роблять Катю живою – не іконою, а подругою з історіями, що чіпляють за живе. Її головне: обирай себе, смійся й люби без ідеалів.

У 2026-му Катя продовжує: тури Україною, нові проекти, виховання синів, що ростуть у мультикультурному світі. Сан-Дієго – дім, але серце в Гощі, Києві, в кожному пості українською. Її голос лунає: будь собою, матера не наймичка, а королева свого життя. І розмова триває – у наступному пості чи книзі.

Бльостка К. Матера вам не наймичка, або Чому діти - це прекрасно... / К. Бльостка. – Київ : Віхола, 2024. – 328 с.

Бльостка К. Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе / К. Бльостка. – Київ : Віхола, 2024. – 400 с.

ВОЄННА ПРОЗА

Видавництво «Білка» оголосило імена переможців конкурсу воєнної короткої прози пам’яті Василя Паламарчука. Окрім того, вручили Спеціальну відзнаку командування Сухопутних військ ЗСУ.

«Для нас ці конкурси – не просто про літературу. Вони про пам’ять. Про наших друзів, побратимів, людей, які писали правду і жили так, як писали. І про вас – тих, хто продовжує цю правду сьогодні», – зазначать у видавництві.

«Війна – це не тільки зброя. Це ще й пам’ять, і чесність, і готовність говорити, навіть коли важко. Це дуже непросто – писати про війну».

5 автодокументальних книжок про війну на фронті, в тилу і в розмовах, що тривають

Від початку повномасштабного вторгнення авторам цих книжок довелося взяти на себе зовсім нові, а часом і несподівані ролі. Раніше вони були письменниками, критиками чи митцями, але війна змінила їхні плани, змінила фокуси. Тепер їхнє життя стало основою для книжок. Хтось із них долучився до Сил оборони, а інші активно допомагають армії як волонтери.

Ці книжки не покликані ранити чи зробити боляче, а потрібні як свідчення, як простір для обміну складним досвідом.

Битва за життя: щоденник 2022 року

Анатолій Дністровий. Битва за життя: щоденник 2022 року. – Київ: Vivat, 2024. – 480 с.

7 лютого: нарощування росією військ поблизу кордонів з Україною й «Зберігайте спокій» від влади. 27 лютого: величезні затори, порожні продуктові полиці в супермаркетах, постріли й вибухи над Києвом. 4 березня: нова реальність з розтрощеними українськими містами, людськими тілами, димом замість неба. Все це не вкладається в голові. 29 березня: моральне виснаження і водночас відчайдушний пошук цілей. День за днем, місяць за місяцем письменник і художник Анатолій Дністровий подає повномасштабне вторгнення у своїй авто документальній хроніці «Битва за життя: щоденник 2022 року». Але це радше можна назвати хронікальним аналізом, хід якого визначає війна.

Автор фіксує й глибоко переживає кожну деталь свого життя у воєнний час: від складнощів на новому місці після вимушеного переїзду з Києва до Адамівки на Хмельниччині, до влучних постів про вторгнення від медійних і немедійних осіб, прочитаних на Facebook.

Книжка поділена на частини, кожна з яких представляє окремий етап життя автора у 2022 році: тривожний перегляд новин, перші вибухи, евакуація, мобілізація…

Сьогоднішньому українському читачеві Анатолій Дністровий у книжці нічого нового не розкаже: ми всі переживали й переживаємо одну й ту ж війну. А ось для закордонної аудиторії й майбутніх поколінь українців видання послужить деталізованою розповіддю про події в Україні у 2022-2023 роках. Це не історія з новин (хоча вставки з них, проаналізовані автором, у тексті теж є), не погляд на події ззовні – це життя всередині країни, у небі якої ворожі снаряди й сигнали повітряної тривоги.

Не народжені для війни

Артем Чапай. Не народжені для війни. – Київ: Видавництво 21, 2025. – 120 с.

Робити непростий вибір у найкоротший термін завжди важко. Що відчуває людина, яка все життя відстоювала пацифістську позицію, але під тиском розгортання повномасштабної війни якнайшвидше вирішила стати солдатом? Про це у своїй книзі-есе «Не народжені для війни» обмірковує письменник і військовий Артем Чапай. Його розмова з читачем проста й чесна, така, що буде зрозумілою і людині, далекій від війни – наприклад, для тих, хто живе за кордоном. А з іноземцями автор вже говорить напряму через французьку версію книжки – «Звичайні люди не носять кулеметів» (Les gens ordinaires ne portent pas une mitraillette), а також англійський переклад – Ordinary people don’t carry machine guns.

Артем Чапай пише про необхідність зробити власний екзистенційний вибір і, як наслідок, навчитися з ним жити. Та з цим вибором варто бути відвертим, особливо перед самим собою.

Знайти вишукану причину на кшталт «Я потрібніший, як митець, а не як військовий» – гірше, ніж чесно зізнатися: «Я боюся». Сказати: «Нехай уже на чомусь домовляються» — не те саме, що прагнути миру. Артем Чапай показує: сльози, страх, потреба в ніжності – це все людське, і це притаманне усім українським військові без виключення. Серед них немає супергероїв, яким геть не страшно. Це люди, які понад усе хочуть зберегти життя: своє, своїх близьких, дітей, іноді навіть онуків. Вони змінюються на війні, та їхнє найбільше бажання – залишається такими ж і швидше б уже опинитися дома.

Гра в перевдягання

Артем Чех. Гра в перевдягання. – Київ: Meridian Czernowitz, 2025. – 192 с.

«Гра в перевдягання» також автобіографічна книжка, і назва вже ніби потроху розповідає її передісторію. У 2016 році автор змінив військову форму після АТО на цивільний одяг, але у 2022-му знову перевдягнувся до неї. Артем Чех відверто пише про відчуття, найбільше – про страх перед смертю, яка тихо ходила поруч з письменником протягом служби у 2015-2016 роках, а потім знову підкрадається взимку 2021-го разом з усвідомленням, що коли розпочнеться повномасштабна війна, то його мобілізують одним з перших.

Можна сказати, «Гра в перевдягання» є продовженням «Точки нуль» – іншої книжки Артема Чеха, в основі якої військовий досвід автора в АТО.

Книжка динамічно розвиває думки попередньої, ставить велику кількість запитань, подеколи риторичних, і послуговується прекрасними метафорами. Також яскравою особливістю книжки стала велика кількість пісень, які супроводжують текст протягом усієї книжки. У цій музиці є щось надзвичайно людське, коли в стресі ти втрачаєш здатність насолоджуватися мелодіями, але коли повертаєшся до них, то ніяк не можеш насититися.

«Гра в перевдягання» залучила усіх українців й українок, а автор думає про те, які правила цієї гри і хто переможець. Та правда в тому, що таких немає. Є одна війна й ціла сукупність її досвідів, і Артем Чех міркує, як усі разом вони вживатимуться надалі в українському суспільстві. Чи вони ладнатимуть? Чи будуть відкритими до розуміння й будівництва чогось спільного? А от фіксація досвіду війни в книжках для Чеха спиняється на «Грі в перевдягання». За планом автора, видання стане останнім його твором про російсько-українську війну.

Війна з тильного боку

Андрій Любка. Війна з тильного боку. – Київ: Meridian Czernowitz, 2024. – 280 с.

«Війна з тильного боку» – збірка есеїв Андрія Любки, який теж «визначив свою зону відповідальності на цій війні». Територіально вона об’єднує як фронт, так і віддалені регіони, а фактично – розповідає про волонтерський досвід автора.

А «з тильного боку» – це, власне, де? У рідному авторові Ужгороді, де навіть комендантської нема, проте саме там ретельно будуються плани щодо організації нових зборів і транспортування нових машин для військових. Тил – у руках, що плетуть сітки, пакують гумдопомогу. Тил – у старих «домашніх» традиціях, у чорній каві, що її з металевої кружки п’є на фронті військовий: «Ніякий путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо, то бодай на це я маю право?!».

Спочатку текст планувався як особистий щоденник, і ця ідея збереглася в дизайні фінального видання. Воно схоже на блокнот. Такий вигляд підкреслює, що всі висвітлені автором історії реальні, вирощені з особистих нотаток, які від початку не мали художньої мети.

Любка пише про себе й свою трансформацію, зокрема про те, як від байдужого до машин він перетворився на того, хто достеменно знає, яка марка й модель автівки буде потрібнішою в тій чи тій точці фронту.

Але найбільше його есеї розповідають про людей – особистості, які мають свої щоденні ритуали й зберігають їх на війні, які прагнуть розвитку: читають, вивчають бізнесову справу, вчаться кермувати, хай навіть до позицій ворога лічені кілометри. Автор наголошує, що Україна в цій війні тримається перш за все на своєму народові. У війську – колишні цивільні, більшість з яких далеко не профі. У тилу – цивільні, що всіма силами вкладаються в підтримку армії. Андрій Любка акцентує на політичності українців як нації, на їхньому усвідомленні того, за що вони борються, які цінності і яких людей відстоюють на цій війні.

Утривалення розмови

Баблоян З, Бояров А, Каравай А, та ін. Утривалення розмови. – Київ: IST Publishing, 2024. – 189 с.

А ось в «Утриваленні розмови» динамічність війни трохи стихає, але залишається суто мистецтво. Світ ніби завмирає й звужується до масштабів виставки «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми», яка проходила в листопаді 2023 – березні 2024 в Jam Factory Art Centre. Саме про неї ця книжка. Тут і фото робіт художників і художниць, створених до початку повномасштабного вторгнення й у 2022-2023 роках, і документація обраних фрагментів дискусій паралельної програми, і розмова кураторського колективу після завершення виставки. Видана в межах програми Jam Factory Art Centre та ist publishing у партнерстві зі ЗMIN Foundation, ця книжка говорить про відчуття й емоції, які вдалося вловити й описати у вільній розмові між гостями, кураторами, митцями, критиками.

Але все ж, навіть якщо книжка закріплює ті висновки, які назбиралися в підсумку виставки, з часом вони дещо змінюватимуться. Бо якщо «Утривалення розмови» ставить на паузу мистецьку подію, то з мистецькими сенсами такого вже не вдієш.

З роками тексти в ній доповнюватимуться новими історичними контекстами й роздумами. Наприклад, для есе Альони Каравай «Мистецькі спільноти: як все змінюється й не змінюється нічого» можуть з’явитися нові живі приклади, а дослідження причин того, як люди доєднуються до тих чи інших груп або виходять з них, можуть залишитися такими ж.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ПУБЛІЦИСТИКА І ЖУРНАЛІСТИКА

Шевченківська премія 2026. 

Публіцистика і журналістика. Концертно-виконавське мистецтво

Публіцистика і журналістика

• Криштопа Олег – документальний роман «Радіо «Афродіта».

Концертно-виконавське мистецтво

• Ткач Юлія (диригентка, художня керівниця Академічного хору ім. П. Майбороди Українського радіо) – медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020-2025 років.

Олег Криштопа народився 12 вересня 1978 року в Івано-Франківську – український письменник і журналіст. Ведучий історичного телепроєкту «Машина часу» на 5 каналі. Автор каналу Історія для дорослих/History For Adults. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026).

За освітою – інженер-механік. Закінчив курси ВВС у Львові. У журналістиці з 2000 року. Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. На «5-му» – з перервами з весни 2004 року. Працював у проєкті журналістських розслідувань «Закрита зона». Згодом були розслідування на Першому національному телеканалі в програмі «Попередження», документальні фільми для 1+1, аналітичні матеріали для ТВі, і знову «5-й». З 2010 – сценарист.

З 2021 року автор каналу «Історія для дорослих».

«Увага! Увага! Ви чуєте голос Вільної України!» Восени 1943-го, в розпал Другої світової, радіопростір Європи заговорив про Україну. Саме такими словами починався кожен ефір, який лунав англійською, французькою, німецькою і навіть російською по кілька разів на день. Слухачі цього радіо, яке називалося «Афродіта», могли дізнатися, наприклад, про те, як юна дівчина, учасниця Української повстанської армії, захопила в полон двох німців на мотоциклі, забрала в них транспорт, зброю, а ще примусила зняти форму й аж тоді відпустила. Не припинило трансляції радіо і тоді, коли німецьких окупантів змінили російські. А озвучував новини з України – неймовірно, але правда – бельгієць Альберт Газенбрукс, який став одним із працівників радіо.

«Радіо Афродіта» – це документальний роман, який розповідає історію підпільного радіо, через постать бельгійця Гезенбрукса й людей із якими він працював пліч-о-пліч. Це оповідь про боротьбу, відвагу, мужність, але й про зраду та кохання. Олег Криштопа 14 років проводив інтервʼю, журналістські розслідування та досліджував документи, щоб написати цей роман.

Документальний роман «Радіо Афродіта» став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Публіцистика і журналістика». Книжка також увійшла до короткого списку «Книга року ВВС-2025». Крім того, видання потрапило до рейтинґу «Найкращі українські книжки 2025 року за версією Українського ПЕН» та опинилося серед фіналістів Національного рейтинґу Укрінформу «Книжковий інфобум–2025».

«Радіо Афродіта» має 288 сторінок, містить текстовий блок та блок із документальними фотографіями. Книжку надруковано на ексклюзивному чисто целюлозному папері Мюнхен полар двома кольорами: текст – чорний, окремі елементи – темно-помаранчеві. Для створення обкладинки використано дизайнерський картон Артлібріс ейр беґ екстрабʼянко покритий захисним лаком. Книжка продається у захисному прозорому термопакуванні.

Видання створене за ініціативи співзасновників і партнерів нашого видавництва адвокатського об’єднання MORIS.

Юлія Ткач народилася 19 червня 1977 в Києві – український хоровий та симфонічний диригент, педагог, музикознавець, громадський діяч. Художній керівник та головний диригент Академічного хорової капели Українського радіо. Доцент Кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Народна артистка України, Лауреат Премії імені Миколи Лисенка. Кандидат мистецтвознавства, доктор філософії з мистецтва. Член Національної музичної спілки України, член Координаційної ради Хорового товариства імені Миколи Леонтовича.

2002 року закінчила Національну музичну академію України ім. П.Чайковського (клас засл. діяча мистецтв України, професора В. А. Дженкова), диригентсько-хоровий факультет; у 2010 році – асистентуру-стажування кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім. П. Чайковського (клас Героя України, народного артиста України, професора Є. Г. Савчука); в 2012 році – захистила дисертацію на тему: «Індивідуальний виконавський стиль диригента-хормейстера: теоретичний та практичний аспекти (на прикладі Національної заслуженої академічної капели України «Думка») (науковий керівник – доктор мистецтвознавства, професор В. І. Рожок); в 2020 році – закінчила оперно-симфонічний факультет Національної музичної академії України імені П.Чайковського (клас народного артиста України, професора В. Ф. Сіренка).

У 1998 році як хормейстер Народної хорової капели вчителів «Світоч» (керівник М. Юрченко) та як керівник Студентського хору Національного лінгвістичного університету. Викладала диригування і хорові дисципліни в Київському педагогічному коледжі ім. К. Д. Ушинського (музично-педагогічне відділення) та в Київській середньо-спеціальній музичній школі-інтернаті ім. М. В. Лисенка.

З 2003 – хормейстер, а з 2010 – художній керівник та головний диригент Академічної хорової капели імені П.Майбороди Українського радіо.

Колектив під орудою Юлії Ткач набув нових мистецьких якостей, відкрив нову яскраву сторінку своєї діяльності, став одним серед кращих колективів України і Європи, що відмічено в більше ніж 80 публікаціях, рецензіях, відгуках про творчу діяльність Юлії Ткач у вітчизняних та іноземних виданнях.

В творчому доробку Ю. Ткач близько 500 високопрофесійних записів до Фонду Українського радіо; близько 600 виступів на концертних майданчиках Києва, України, Європи, світу. Більша частина репертуару – твори сучасних українських композиторів, світова класика; діяльність мисткині направлена на промоцію сучасного виконавського мистецтва в Україні та світі.

Юлія Ткач є автором та диригентом-постановником медіапроєктів Українського радіо та UA:Суспільного за участю Хору Українського радіо, що промотують високе академічне мистецтво для багатомільйонної національної аудиторії.

Юлією Ткач засновано цикли класичних програм на Українському радіо та UA:Суспільному – «ЗУСТРІЧ ЕПОХ», «ПОСТАТІ» та інших.

За ініціативою Юлії Ткач було створено науково-публіцистичний фільм про історію та діяльність Хору Українського радіо під назвою «Молитва над обрієм», режисер Олена Ілляшенко; видано ряд наукових статей; випущено монографію «В ефірі Хор Українського радіо» про історію та сьогодення колективу. Автор – кандидат мистецтвознавства, артистка-солістка хору Тетяна Коробка.

У 2009 вийшов компакт-диск під назвою «Академічний хор ім. П. Майбороди. Диригує Ю. Ткач», а у 2012 році разом із народним артистом України Тарасом Штондою – компакт-диск «Господи, Господи, силою Твоєю».

У 2012 році за високопрофесійну діяльністю, самовіддане служінням за для розвитку і збагачення музичної культури України Юлію Ткач було удостоєно звання «Заслужений артист України».

У 2018 році – Лауреат Мистецької премії імені Миколи Лисенка.

У 2019 році – Хор на чолі з Юлією Ткач став Лауреатом Мистецької премії імені Миколи Леонтовича.

У 2024 році Юлія Ткач удостоєна звання «Народний артист України».

Національна премія України імені Тараса Шевченка (2026).

«За крок до Перемоги» – це культурно-мистецький та медіапроєкт, що висвітлює творчість українців під час війни, зокрема цикл пісень та мистецькі роботи. Проєкт спрямований на підтримку бойового духу, вшанування сучасних героїв та фіксацію історичного моменту боротьби. Він включає хорові композиції, відеоматеріали та мистецькі цикли, що відображають шлях України до перемоги.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ 2026. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І МИСТЕЦТВО

Шевченківська премія 2026. Літературознавство і мистецтво

Шевченківська премія – це не лише відзнака, а й маркер культурної ваги та часу. У 2026 році в номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» відзначено роботи, які поглиблюють розуміння українського мистецтва з літературознавством його постатей і сенсів.

1. Олеся Авраменко

за серію мистецтвознавчих науково-популярних видань «ACCENT»:

• «Білокур»
• «Приходько»
• «Тістол»

2. Сергій Тримбач

книжка «Іван Миколайчук. Містерії долі»

АВРАМЕНКО Олеся (1959 р. н.) – видатна українська мистецтвознавиця, авторка низки монографічних праць, кураторка виставок, організаторка художніх пленерів. Досліджує типологію формування, розвитку й функціонування українського образотворчого та актуального мистецтва другої половини XX – початку XXI століття, а також моделює й організує ряд сучасних художніх процесів та явищ в Україні.

Народилася у Запоріжжі. 1970 – разом із батьками переїхала до Києва. 1982 – закінчила факультет історії і теорії мистецтва Київського державного художнього інституту. Педагоги: Платон Білецький, Леонід Владич, Ганна Заварова, Вадим Клеваєв, Людмила Міляєва, Людмила Сак.

1982-1983 – працювала мистецтвознавцем у Республіканському будинку моделей трикотажних виробів.

1988 – стала членкинею Національної спілки художників України.

1990-х років: основні тенденції розвитку ілюстрації» й здобула звання кандидата мистецтвознавства.

1996-1997 – була авторкою, ведучою, редакторкою і режисеркою телевізійної авторської програми «Знаки творчості. Олеся Авраменко представляє», яка склалася з тридцяти восьми передач (Міжрегіональна асоціація теле- та радіомовлення творче об’єднання «НАРТ»).

2000-2003 – працювала власним кореспондентом і консультантом із питань культури та мистецтва журналу «Президент» і газети «Президентський вісник».

1983-2004 – працювала в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної Академії наук України.

2004 – обійняла посаду завідувачки відділу візуальних практик в Інституті проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України.

2009 – згідно з рішенням Вищої атестаційної комісії отримала звання старшого наукового співробітника.

2010 – а отримала звання «Заслужений діяч мистецтв України».

2008 – стала лауреатом премії Київської організації Національної спілки художників України «Мистець» ім. Платона Білецького.

2011 – нагороджена Відзнакою Міністерства культури України «За багаторічну плідну працю в галузі культури».

2012 – отримала Срібну медаль Національної Академії мистецтв України за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і творчі досягнення.

2012 – книга «Терези долі Віктора Зарецького» визнана «Виданням року» в рамках Всеукраїнської акції «Музейна подія року – 2011»

2013 – отримала Почесну відзнаку «Трудова слава» Міжнародної Академії рейтингових технологій і соціології «Золота Фортуна».

2016 – стала лауреатом Срібної медалі НАМ України.

2018 – започаткувала авторську серію монографій «ACCENT»: науково-популярні видання з історії українського мистецтва XX-XXI століть: Імена. Творчі угрупування. Художні явища та тенденції.

Національний музей українського народного декоративного мистецтва презентує монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народної художниці України Катерини Білокур (1900-1961), подане на тлі історичних, часом трагічних, подій ХХ ст. Творчість Катерини Білокур розглядається у контексті світових мистецьких тенденцій означеного часу. У книзі здійснено фаховий аналіз творчого доробку художниці, висвітлено її нелегку творчу долю. Видання присвячене 120-річчю від дня народження Катерини Білокур. Адресоване всім, хто цікавиться творчістю видатної української художниці.

Монографічне дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко, присвячене життєвому і творчому шляху народного художника Івана Приходька, написане на підставі докладного аналізу творчого доробку і виставкових експозицій митця, низки інтерв’ю з ним та вивчення непростих життєвих колізій народного майстра.

Творчість Івана Приходька розглянута в контексті політичних і соціальних змін у суспільстві протягом його творчості.

Іван Приходько – у світлі побутування народних традицій у фольклорі та мистецтві.

Монографія мистецтвознавиці Олесі Авраменко є дослідженням життєвого і творчого шляху Олега Тістола, одного з визначних художників періоду «Нової хвилі» в українському мистецтві та Незалежної України. Написана на підставі докладного аналізу творчого доробку й виставкової діяльності митця, багатолітнього спілкування, спільних проєктів та низки інтерв’ю авторки з художником. Монографія унаочнює творчі пошуки Олега Тістола та їхню еволюцію протягом життя на тлі історичних подій ХХ і XXI століть, аж по сьогодні. Дослідження, написане у науково-популярному стилі, може бути корисним читачеві не лише для ознайомлення з доробком митця, а й задля розуміння художнього життя, культурних і духовних процесів в Україні другої половина ХХ – першої чверті XXI століть.

Сергій Васильович Тримбач. Народився 1950 року в с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія Кіровоградської області. Сценарист, критик, історик кіно, педагог, громадський діяч. Член-кореспондент НАМ України (2017).

Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (2008). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2026). Заслужений діяч мистецтв України (2013).

Сергій Васильович Тримбач понад 20 років досліджує творчість О. Довженка. Упорядник, автор вступних статей та приміток до кількох анотованих каталогів та видань, серед яких: «Олександр Довженко. Фільми. Малюнки. Задуми» (1994), «Кіно- і відеофільми України. 1996-1998. Анотований каталог» (2000), «Українське ігрове кіно 90-х» (альбом компакт-дисків, 2001, керівник проекту), «Іван Миколайчук. Життєпис. Фільмографія. Спогади. Роздуми про кіно. Сценарії. Бібліографія» (упорядник та автор, 2002), «Довженко і кіно ХХ ст.» (один із упорядників та авторів, 2004), Упорядник та автор коментарів і приміток у книзі Івана Драча «Криниця для спраглих» (2010). Має у доробку монографію «Олександр Довженко. Загибель богів» (2007, Державна премія імені Олександра Довженка). Редактор та автор статей до видання повного тексту щоденників О. Довженка (2013). Є упорядником (у співавторстві) книги «Довженко без гриму» (2014). Науковий редактор та автор розділу 2-го тому «Історії українського кіно. 1930-1945» (2016), автор книги «Кіно, народжене Україною. Ілюстрована історія» (2016). Автор 15 сценаріїв до стрічок про діячів культури і мистецтва (зокрема – два у співавторстві).

Творчу працю С. В. Тримбач поєднує з педагогічною діяльністю. Від 1980 викладає у мистецьких вузах, з 2015 – в Інституті журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка. З 2016 – заступник Голови Комітету з державних премій України імені Тараса Шевченка. 2009-2017 – голова Комітету з Державної премії імені Олександра Довженка. Заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Від 1994 р. очолює Асоціацію кінокритиків НСКУ. Член ФІПРЕССІ.

Книга про життя і творчість актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука. Його фільми і ролі звично пов’язують із традиціями українського міфопоетичного кіно, хоча насправді це явище є значно об’ємнішим. Воно пов’язане як з магіями екранного мистецтва, так і з містеріями самого життя. Уже в перших своїх ролях (фільми «Тіні забутих предків» та «Сон») актор сягнув світових вершин. Подальша доля була складнішою, однак завжди пов’язаною з історичними драмами народу та його культурою. Рання смерть митця увиразнила сюжет його долі, на берегах якої лишились непроминущі фільми і потужний авторський міф. Той самий міф, який і прагне розшифрувати автор книги.