БОРІС ДЖОНСОН

Від часів падіння Римської імперії визначні європейські політики, як-от Карл Великий і Наполеон, намагалися відтворити її багатовікові надбання й досвід управління. Та жодній державі-спадкоємиці це не вдалося. Боріс Джонсон розкриває секрети успіху Римської імперії, намагаючись винести певну науку для сучасної політики, зокрема для Європейського Союзу.

Мрію про Рим плекають як можливість досягти злагоди, процвітання та ефективної взаємодії народів, які могли б на тлі різних пріоритетів і політичних мотивів віднайти ідею спільності та мирного співіснування. Ця майстерно написана книжка переконає читача, що окремі політичні ідеї давніх римлян досі живуть в колективному несвідомому, та за свіжого їх інтерпретування нині можуть бути напрочуд актуальні.

Книга «Омріяний Рим» – це ґрунтовне дослідження історії, культури й політики Римської імперії. Книга була створена на основі документального фільму Boris Johnson and The Dream of Rome від телерадіомовної корпорації BBC. Згодом Джонсон доповнив напрацювання й виклав інформацію в текстовому форматі, де глибше проаналізував матеріал.

Осмислення ідеї Риму та європейської ідентичності

У політичній публіцистиці «Омріяний Рим» Боріс Джонсон проводить паралель між Стародавнім Римом і Європейським Союзом, що намагається функціонувати як давня цивілізація. Автор вважає спроби ЄС невдалими й наводить чіткі аргументи щодо своєї позиції.

Імперія простягалася на трьох континентах: від Португалії до Іраку, від Тунісу до Шотландії. Тепер її руїни лежать під кожним великим європейським містом, а рештки земних мурів і будівель заховалися в глибинах пустель Африки та на просторах Близького Сходу. Римляни були обʼєднані не просто «громадянством», їх повʼязувала спільна ідентичність. Держава була напрочуд згуртованою, що Джонсон не говорить про Європейський Союз. Автор детально пояснює чим відрізняється сутність управління цих двох політичних гігантів, і чому ЄС неабияк складно усвідомити свої помилки в контексті сучасних урядових стратегій.

Деякі принципи давньої цивілізації продовжують існувати в колективній памʼяті, але як Рим досягнув неймовірного успіху, та в чому секрет його процвітання – дізнайтеся зі сторінок книги.

Унікальний підхід Боріса Джонсона

Прочитати «Омріяний Рим» варто всім, хто цікавиться політичною філософією та ідеологічними концепціями давніх імперій. Книга стане знахідкою для поціновувачів античної історії, державний устрій якої висвітлений простою, живою мовою сучасного автора.

Стиль письма Боріса Джонсона захоплює: він не вдається до сухого викладення матеріалу, а транслює ідею, що навіть політична сфера в публіцистиці здатна викликати емоції. Автор описує не лише методи, які допомогли римлянам досягти стабільності у військово-політичному контексті, а й надає колоритну характеристику історичним постатям. Нестандартна стратегія аналізу фактів та інтерпретації подій дозволяє зрозуміти зміст тексту без попереднього ознайомлення з темою становлення давньої цивілізації.

КОХАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

10 найвідоміших історій кохання в українській літературі

Кохання – це одна з найважливіших тем у світовій літературі. Книги про кохання англійською, українською та іншими мовами дарують неповторні емоції. Українські класичні твори рясніють історіями, що відображають різні аспекти цього почуття: від щирої, жертовної любові до заборонених і трагічних пристрастей. Класична українська література англійською цікава не лише українцям, а й популярна у всьому світі. Для того, щоб читати найкращі книги про кохання, варто мати бажання й виділити трохи вільного часу. Сьогодні ми розглянемо десять незабутніх історій кохання, які стали справжніми літературними шедеврами.

Котляревский И. П. Наталка Полтавка : опера малорос. на 2 действия / И. П. Котляревский. – Київ : Дніпро, 1983. – 93 с.

Перша українська драматична п’єса, написана розмовною мовою, зрозумілою для простих людей. До цього українська література використовувала лише книжну, старослов’янську традицію. Твір з’явився в період формування національної самосвідомості.

П'єса розповідає про Наталку – чесну та вірну дівчину, що чекає на повернення свого коханого Петра. Ця історія кохання в літературі показує силу справжнього кохання, яке витримує випробування розлукою та соціальними перешкодами.

Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Маруся : повість / Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. – Київ : Дніпро, 1978. – 163 с.

Один із перших прозових творів українською мовою, написаний для її популяризації та розвитку національної літератури. У той час в Європі панував сентименталізм, і «Маруся» стала першим сентиментальним романом в українській літературі.

Це зворушлива історія кохання Марусі та Василя, яка обривається трагічною смертю головної героїні. Твір підкреслює цінність вірності та моральної чистоти. Книги про кохання іноді зачіпають делікатні теми й порушують важливі питання.

Шевченко Т. Г. Катерина : поема / Т. Г. Шевченко. – Київ : Дніпро, 1973. – 62 с.

Поема написана в період ранньої творчості Шевченка, коли він вже усвідомлював проблеми соціальної нерівності та національного поневолення. Вона відображає важку долю українських жінок у кріпацькому суспільстві.

Це трагічна історія дівчини Катерини, яка закохалася в російського офіцера, але після народження дитини залишилася покинутою і змушена була тікати з рідного дому. Поема стала символом трагедії жінки, покинутої через соціальну нерівність та байдужість суспільства.

Мирний П. Хіба ревуть воли, як ясла повні? / П. Мирний. – Донецьк : БАО, 2007. – 416 с.

Написаний після реформи 1861 року, твір показує реальні проблеми села, що переживало перехід від кріпосного права до нових форм економічного існування. Любовна лінія тут тісно пов’язана із соціальними труднощами. Це роман про долю Чіпки, його складний шлях та нещасливе кохання до Галі. Ця історія демонструє, як життєві обставини та соціальна несправедливість можуть зруйнувати навіть найсильніше кохання.

ЧИТАННЯ КНИГ: ПОРАДИ

10 порад про те, як почати читати книги щодня

Протягом століть читання є одним з найбільш корисних занять. Воно дозволяє поліпшити розумові здібності, підвищити рівень грамотності, запобігти розвитку деяких вікових захворювань мозку. Читання паперових книжок покращує пам’ять та поповнює словниковий запас, покращується рівень концентрації. Книга стимулює фантазії та вчить мислити образами. Люди, які читають легше адаптуються у соціумі. Книжки знижують стрес та покращують сон. Однак через те, що наше життя сповнене гаджетів і розважального контенту, мало хто в сучасному світі віддає перевагу книгам.

Як виробити корисну звичку читання кожен день? Пропонуємо 10 порад про те, як почати читати щодня.

• Скласти список літератури
• Перше, з чого слід почати привчати себе до читання, – це складання списку літератури, здатної вас зацікавити. Для цього можна:
• ввести запит в пошуковій системі;
• відвідати бібліотеку;
• звернутися по допомогу до продавця книжкового магазину;
• поспілкуватися з однодумцями.

Після виконання цих дій вийде доволі солідний список, який напевно викличе бажання відмовитися від задуму. Однак ви можете швидко його скоротити та полегшити собі вибір. Для цього достатньо прочитати анотацію до книги. В результаті відсіється пристойна кількість творів, які не мають для вас ніякої цінності. Так ви вже точно знатимете, що ви будете читати, а що – ні.

Виділити час на читання

Виділяйте час для читання. Якщо чекати моменту “коли буде час”, ви ніколи не почнете читати. Виділяйте конкретний час для читання книг. Найкраще в спокійній атмосфері, де ви зможете розслабитися і насолодитися читанням. Для дітей корисна форма читання – 15-20 хвилин на день.

Навчитися отримувати задоволення від процесу

Щоб почати читати книги щодня, необхідно навчитися отримувати задоволення від кожної сторінки. Не треба займатися цим тільки заради того, щоб здолати якомога більше. Якщо немає настрою на твір, то слід відкласти його на кілька днів або ж дочекатися натхнення. В останньому випадку процес не тільки принесе максимум задоволення, але й дозволить завершити читання книги набагато швидше.

Робити перерви в читанні

Хоча читання є однією з найбільш корисних справ, воно може незабаром набриднути і перетворитися на рутину. Щоб цього не сталося, періодично робіть перерви між книгами. Це дозволить скучити за процесом і отримати набагато більше задоволення від нового твору.

Створити умови для читання

Щоб повноцінно засвоїти прочитаний матеріал і краще його запам’ятати, рекомендується:

• віддалитися від джерел роздратування (музика, домашні улюбленці, сторонні звуки);
• відключити телефон та інші гаджети;
• вибрати зручне місце;
• забезпечити комфортне освітлення.

Коли ви залишитеся наодинці з книгою, процес читання буде більш приємним. Тож ви зможете швидше перейти до наступного твору, що сприятиме вашому саморозвитку.

Не думати про швидкість прочитання

Думка про швидкість читання сильно відволікає від книги і перешкоджає отриманню задоволення. Щоб цього не відбувалося, слід порівнювати процес з яким-небудь приємним заняттям, наприклад, відпочинком на пляжі, яким хочеться насолоджуватися якомога довше. Повільне читання дозволить відчути цінність кожної сторінки.

Читати в ранковий час

Після пробудження свідомість людини, як правило, вільна від сторонніх думок. У зв’язку з цим найбільш легким вважається читання в ранкові години. Також варто відзначити, що в разі спілкування з книгою на початку дня ви отримуєте заряд позитивних емоцій.

Міркувати про прочитане

Усвідомлення того, що саме дозволила вам дізнатися чи переосмислити прочитана книга, істотно підвищує цінність процесу. Це, в свою чергу, підвищує інтерес до нових творів і розвиває бажання читати далі.

Спілкуватися з книголюбами

Найефективніший спосіб навчитися читати щодня – прийти в товариство книголюбів. Відвідуючи різні заходи і регулярно спілкуючись на форумах, ви зможете дізнаватися багато нового, обговорювати книги з іншими людьми і отримувати задоволення від процесу. Це створить певну мотивацію до вивчення нової літератури і збільшення обсягів бібліотеки.

Відмовлятися від нецікавих книг

Якщо під час знайомства з якимось твором ви відчуваєте нудьгу або відсутність бажання продовжувати, то варто його відкласти. Ви можете знайти ще багато книг на обрану тематику, які будуть цікавіші. Виняток в даному випадку становить лише класична література, адже її цінність беззаперечна.

ОЛЕКСАНДР КИСЛЮК

Люди культури, яких забрала війна. Олександр Кислюк: перекладач аскетичної вдачі

Народився в селі Голичівка Корецького району Рівненської області.

60-річний Олександр Кислюк був розстріляний російськими окупаційними військами біля власного будинку 5 березня 2022 року. Закінчив історичний факультет Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1982 році. Поліглот, викладач сучасних іноземних та стародавніх мов. Його перекладами богослужебної літератури користуються в храмах Української православної церкви.

Працював старшим викладачем кафедри теорії та історії держави і права Інституту політології та права Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Проводив заняття з латини і римського права. Упродовж останніх двадцяти років викладацької і перекладацької роботи написав низку наукових статей і переклав багато класичних творів зі стародавніх і сучасних іноземних мов: давньогрецької, латини, церковнослов’янської, англійської, французької і німецької. Переклав українською «Політику» Арістотеля, «Анабазис» Ксенофонта, «Аннали» Тацита, «Богословські твори святого Юстиніана», «Повний церковно-слов’янський словник», твори Юстиніана й Томи Аквінського.

Російський танк поцілив прямісінько в будинок пана Олександра. Чоловік помер від осколкового поранення живота.

Брат Олександра Івановича Кислюк Павло Іванович згадує: «Це було 5 березня. Мій брат сидів у кімнаті, пив каву і розмовляв по телефону, я копав траншею на нашій вулиці і бачив, як пішла колона танків з боку річки Бучанки. Почався обстріл. Я встиг кинути лопату і сховатися за будівлю. Я впав на землю і тільки міг дивитися, куди летить снаряд. Стріляли по сусідньому будинку, зайнялася пожежа. Пальба трохи вщухла, я перебіг до льоху, знову почали стріляти. Увесь цей час я лежав у льосі, коли вийшов, побачив, що горить наша хата. Побачив, що квартирант витягує з пожежі Олександра, і тут почали обстрілювати наш двір. Усе навкруги палає, звідусюди – обстріли.

Коли тіло Олександра витягли з пожежі, його не можна було пізнати. Я заніс його в літню кухню, де він пролежав до 9 березня. За ці дні я викопав потроху яму, щоб захоронити брата. Усе доводилося робити під обстрілами, пригинаючись і з великими перервами, адже земля ще була мерзлою».

Після відступу росіян і звільнення Київщини Олександрове тіло розкопали волонтери. 14 липня 2022 року його перепоховали на ірпінському кладовищі.

Читальна зала Ірпінської міської публічної бібліотеки ім. Максима Рильського, куди частенько навідувався Олександр Кислюк, наповнена сонцем і запахом книжок. Біля муралу зі Сковородою припаркований самокат – ніби доказ демократичних тенденцій установи. Мене зустрічає директорка Олена Циганенко й одразу підводить до стенду зі світлинами, що розповідають історію боїв за Ірпінь. Приміщення бібліотеки теж суттєво пошкодили, але сьогодні про це нагадують лише фото.

«Олександр Кислюк приходив до нас ледь не щодня. Поводився дуже скромно. Годинами щось читав, писав, друкував. Незадовго до війни мені спало на думку сфотографувати його за роботою. Про те, що він знаний вчений і перекладач, ми довідалися, лише коли дійшла звістка про його загибель», – згадує директорка, показуючи мені світлину чоловіка в піджаку й окулярах, з олівцем у руках, що схилився над стосами книжок.

Перекладати Кислюк міг нескінченно довго, бувало, що й по дванадцять годин на день. У вільну хвилину любив брати до рук кишеньковий словник і підкреслювати незнайомі слова, щоб краще запам’ятовувалися. Імовірно, саме за цим заняттям директорка спіймала його просто перед початком великої війни.

«Пан Олександр знав, мабуть, мов зо двадцять і постійно вчив нові, – розповідає мені за кавою Тарас Кулик, друг перекладача. – Французька йому спочатку давалася важкувато. Але, вивчивши латину, він зрозумів, що тепер легко може опанувати будь-яку романську мову».

Повернувшись додому, я шукаю сліди Олександра Кислюка в архівах ютубу. Хочеться почути, як він говорив, побачити, як жестикулював, дивився і усміхався. Натрапляю на етер програми «Чи мертві «мертві» мови?» за 2003 рік, де скромний чоловік із бібліотечного фото, але значно молодший, розповідає про викладання давньогрецької, церковнослов’янської, латини, занурення у стародавній іврит: «Коли я беруся до вивчення інших іноземних мов, то відчуваю дистанцію, бо спершу не знаю історії, культури, мистецтва. Треба спочатку підготувати себе». Таке відчуття цінності контексту, напевно, дала Кислюку історична освіта, здобута в університеті Шевченка.

У двотисячних Олександр Кислюк переклав українською «Політику» Арістотеля й «Коментарі до Арістотелевої Політики» Томи Аквінського (видавництво «Основи»). Засадничий твір давньогрецького філософа, який і сьогодні лежить в основі розмови про політичний устрій, на той момент був уперше витлумачений українською. А перекладу «Коментарів» Томи Аквінського не було навіть російською, яка ще з радянських часів через колоніальну політику значно випереджала Україну в перекладах фундаментальних філософських праць.

У 2021 році він уперше переклав з латини «Історію українсько-польської війни» польського хроніста Самуеля Грондського, що описує визвольні змагання 1648-1658 років та свідчить про актуальні історичні проблеми того часу, зокрема походження козацтва.

Цей переклад вийшов невеликим накладом у сто примірників, – згадує видавець книжки Тарас Кулик. – Пан Олександр дуже швидко продав їх усіх друзям, знайомим і вченим: першоджерела треба всім, а читати латиною вміє далеко не кожен».

Кислюк брався не лише за класичні твори. Перекладав і сучасну філософію, зокрема Сібе Шаапа, нідерланського політика та філософа, і засновника теорії цивілізації Норберта Еліаса, і німецького філософа Карла Ясперса, і багатьох інших.

Заглиблюючись у мови, Кислюк шукав нових підходів до їхнього вивчення. Один із них – спробувати засвоювати мову, як це робить дитина. Такий метод передбачає читання тексту незнайомою мовою і поступове розгадування закладених у ньому смислів. Рівень розуміння раз за разом зростає, з'являється відчуття мови та її логіки.

«Не можна стверджувати, що навіть українську мову ми знаємо досить добре, я її вивчав і вивчаю ціле життя», – розказує Кислюк у документальному фільмі, знятому про нього в кінці дев’яностих.

Біля Свято-Троїцького храму, одного з найстаріших в Ірпені, – зелено і сонячно. Сергій Мірошниченко, клірик ПЦУ і давній знайомий Олександра Кислюка, зустрічає мене усмішкою і запрошує на чай.

«Отак ми зазвичай чаювали в оселі Миколи Будника, одного із засновників Київського кобзарського цеху. Спершу збиралися на Звіринці, а згодом у його помешканні тут, в Ірпені. Хтось майстрував бандури, хтось співав, а хтось приходив поспілкуватися чи послухати», – пояснює клірик.

Із початком великої війни на вулицях і в оселях українців дедалі частіше стали звучати стародавні пісні у виконанні «Хореї козацької». Цей музичний колектив разом з його засновником Тарасом Компаніченком є вихідцями того самого Київського кобзарського цеху. Наприкінці 1970-х років спільнота дослідників, реконструкторів і просто любителів кобзарської традиції постала довкола бандуриста Георгія Ткаченка. Попри репресії кобзарів і бандуристів, він дивом зберіг і передав «слобожанську» традицію рецитацій під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. В середині вісімдесятих Київський кобзарський цех став неформальним осередком вільнодумства в українській столиці.

Зустрічі київських кобзарів нагадували давньогрецькі бенкети філософів, де замість ліри грали на бандурі. Вони цінували свободу думки і були скромними в побуті. Так само невибагливо облаштували своє помешкання і брати Кислюки, придбавши в середині дев’яностих будинок в Ірпені. Замість меблів – полиці, завалені книжками й паперами. Замість кухні – самотня плита з каструлею борщу.

Свого викладача давніх мов із Київської духовної академії та семінарії Сергій Мірошниченко згадує як людину чуйну, з великим серцем: «Ми читали Святе Письмо різними мовами – грецькою, німецькою… Не було ніякого зубріння, навчання йшло жваво. А якщо хтось помилявся, то Олександр Іванович так умів виправити, що людина навряд чи вже могла зробити ту саму помилку вдруге».

Кислюк переклав з оригіналу фундаментальні релігійні тексти. Саме цими текстами сьогодні ведуть службу в ПЦУ, зокрема в ірпінському Свято-Троїцькому храмі, який після звільнення міста від російських танків нарешті відійшов від Московського патріархату.

Інтерес до розмов на політичні теми з’явився в Кислюків ще з університетських часів. На початку 1980-х група студентів різних факультетів таємно збиралася в художній майстерні у Лаврі. Там точилися дискусії про проблеми нерадянської історії та можливі способи досягнення Україною незалежності. Після спроби підпалу портрета Брежнєва на Хрещатику всіх учасників затримали представники КГБ. Братів Кислюків разом з іншими виключили з університету – «за поведінку, несумісну зі званням радянського студента». У 80-ті таким формулюванням влада часто маркувала так званих неблагонадійних громадян, позбавляючи їх можливостей отримати освіту чи знайти роботу. Через деякий час Олександрові таки вдалося поновити навчання і закінчити університет. А от професійний шлях Павла назавжди було зруйновано.

Дрібний березневий дощ усе ще падав. Разом із Тарасом Куликом ми під’їхали до цвинтаря автівок, розстріляних із тих самих російських танків, часто з людьми, і навіть дітьми, всередині. Зовсім поруч – кладовище, де похований Олександр Кислюк. Орієнтир для нас – ряди синьо-жовтих прапорів, що майоріють на могилах воїнів, полеглих за волю України. Звертаємо праворуч, натрапляємо на дерев’яний хрест із фотографією перекладача. Рушник від поривів вітру закрив обличчя на світлині загиблого. Не змовляючись, кілька хвилин стоїмо мовчки.

«Скромна могила великої людини», – зауважує Кулик. Скромним був і сам перекладач. Ніби античному кініку, Кислюку для життя достатньо було дерев’яної бочки – аби лише туди помістилися його книжки і рукописи.

«У перекладі з латинської canin означає «собака». Тому кініків можна назвати і любителями собак, і дещо подібними до собак у своїй невибагливості. Пан Олександр відповідав цим двом характеристикам – він любив собак, котів, пташок, постійно їх підгодовував, і сам жив невибагливо, ніби та пташка», – розмірковує Кулик.

Робота не обтяжувала, а розвантажувала Кислюка. «У своєму житті не можу обійтися без тієї роботи, яку я роблю, без тих досліджень, без викладання, без перекладів, без набуття знань. Мабуть, це головне – відчуття свободи. Людина повинна бути вільною, щоб вільно реалізувати свої можливості», – розповідає перекладач у документальному фільмі.

На руїнах свого дому Павло Кислюк пригостив мене кавою, яку завбачливо привіз із собою в термосі. Саме за чашкою кави росіяни поцілили в Олександра Кислюка. Разом з ним згоріли його рукописи і його собака. Але не його робота. Вона живе в україномовних літургійних текстах у храмах помісної української церкви, на полицях особистих і публічних бібліотек, в уяві людей, що читають його переклади, в коментарях колег, які критикують, аналізують чи продовжують його справу. А також у світлій пам’яті близьких – про брата, друга, викладача і колегу. Дещицю цієї пам’яті я всотала разом із кавою з Павлового термоса – на місці зруйнованої особистої лабораторії перекладу Олександра, що стала місцем злочину і загубленого життя.

ІВАН ФРАНКО

15 фактів з життя та творчості українського генія Івана Франка

170 років із дня народження Івана Франка

27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині народився видатний український письменник, прозаїк, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч, мовознавець – Іван Якович Франко. Сучасники називали його «академією наук» та «університетом» в одній особі.

• За 40 років активного творчого життя написав понад 6 000 творів загальним обсягом понад 100 томів. Кожних два дні з-під його пера виходив новий твір. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було видано понад 220 видань, зокрема, понад 60 збірок.
• У творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Джеджалик, Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. Найвідоміший і найпопулярніший з них – Мирон (у численних варіантах написання).
• Мав колосальну пам’ять – знав 14 європейських мов, міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам’ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.
• Іван Франко рано залишився сиротою: коли йому було дев’ять років, помер батько (свій перший вірш «На Великдень» Франко присвятив саме йому), а в 16 пішла з життя і матір. Попри те він ще у 1864-му почав здобувати ґрунтовну освіту.
• Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні. Тоді ж почав комплектувати власну бібліотеку, яка налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Уся його бібліотека налічує 12 тисяч примірників.
• Майбутній письменник навчався у Львівському університеті, а потім у Чернівецькому, де й здобув вищу освіту. Згодом захистив дисертацію у Віденському університеті (Австрія), діставши науковий ступінь доктора філософії. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові, відкрите за участі його онука Роланда 28 травня 1999 року.
• Перше світле юне кохання Франка було до доньки священика Ольги Рошкевич. Познайомилася пара у 1874 році. Спочатку їхні стосунки подобалися батькам, і ледь не дійшло до офіційних заручин. Однак Франка заарештовують за участь у таємній соціалістичній організації. І після цього батько Ольги забороняє будь-яке спілкування з Франком.
• Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.
• У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їхній шлюб був концептуальним, бо вони з’єднали дві половини України – Галичину та Наддніпрянщину. Подружжя Франків виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анну.
• Іван Франко відомий своєю любов’ю до вишиванки, яку вдягав і в будні, і на свята, тим самим ставши зачинателем нової моди – адже став першим українським інтелігентом, який поєднав сорочку з українським орнаментом із європейським костюмом-трійкою.
• Іванові Франкові належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» – так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…».
• Став першим професійним українським політиком: першим головою першої української політичної партії – «русько-української радикальної партії». Також одним із перших виступив на підтримку українського феміністичного руху – підтримав видання українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.
• Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти. Сам він говорив: «Жаль, що я не орієнталіст». Серед перекладів Івана Франка – біблійна «Книга Буття». Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.
• 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати. Період останнього десятиліття життя Франка – дуже складний. «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю», – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові, де був похований на Личаківському кладовищі.
• Франко на сьогодні єдиним українським письменником, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури, але передчасна смерть завадила цій історичній події.

Міжнародна премія імені Івана Франка – 2026

Цьогоріч на Міжнародну премію імені Івана Франка претендують учені з Канади, Польщі, Словаччини та України.

28 лютого 2026 року завершився прийом наукових праць та супровідних документів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2026 році.

Подані дослідження охоплюють такі наукові дисципліни: порівняльне літературознавство, культурологія, історія України, європейські студії, міжнаціональні відносини, історія української видавничої справи, історія націоналізмів, сходознавство, антропологія, етнологія, мистецтвознавство, літературознавство, мовознавство, історія української мови, публіцистика, журналістика.

26.08.2026 – Визначення лауреата Премії Міжнародним журі

27 серпня 2026 – Відзначення лауреата Премії

Міжнародну премію імені Івана Франка заснував Міжнародний фонд Івана Франка з метою сприяння комплексному вивченню художньої, наукової та публіцистичної спадщини Івана Франка, а також заохочення дослідників з різних країн світу до проведення актуальних наукових студій у галузі соціально-гуманітарних наук. Премія покликана увиразнювати гуманістичний, національний, духовний і державотворчий сенс української наукової та культурної традиції у світовому контексті.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Матіос Марія народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки, Чернівецька область в родині гуцулів.

Перші вірші надрукувала у 15 років.

1982 року закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури та була серед тих, хто домігся присвоєння цьому університету імені Юрія Федьковича

Працювала бібліотекарем університетської бібліотеки. 8 років – на Чернівецькому машинобудівному заводі.

Була заступником голови Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, відповідальним секретарем «Буковинського журналу».

З 1997 року мешкає в Києві. Працювала помічником секретаря РНБО України. З 2003 року – заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Прозою дебютувала 1992 року в журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Передмову до публікації написав Володимир Дрозд.

2011 – член журі літературного конкурсу «Юне слово».

Цікаві факти про Марію Матіос

Має неофіційний титул «найпліднішої письменниці України».

Одружена, має сина.

Дослідила свій родовід до 1790 року

Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством.

З часу виходу роману «Солодка Даруся» (2004) книжка витримала 6 видань загальним накладом понад 200 тисяч.

Книга «Солодка Даруся» визнана найкращою книгою першого 15-річчя Незалежності, яка найбільше вплинула на українців.

За результатами соціологічних досліджень Марія Матіос незмінно входить до п’ятірки сучасних письменників, яких читають і знають в Україні.

Входить до сотні найбільш впливових жінок України.

Книга письменниці «Майже ніколи не навпаки» завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала «Солодка Даруся», а далі і «Нація».

Кращі книги – «Армагедон уже відбувся», «Чотири пори життя», «Нація. Одкровення».

СОЛОДКА ДАРУСЯ

Матіос М. Солодка Даруся / М. В. Матіос. – 8-ме вид. – Львів : ПІРАМІДА, 2019. – 188 с. : м.

Сімейна сага про випробування історичними трагедіями сім’ї Дарусі в різні періоди ХХ століття на Буковині. Твір досить сильний за своєю натурою починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках. У селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів.

Місцева радянська влада навіть не намагалася надати якусь лікарську допомогу Дарусі. Напрочуд дивним видається те, що коли доля усміхнулася до Дарусі й вона стала видужувати, влада (ті ж самі сільські люди) боячись чогось воліють повернути усе як було.

Роман, який розійшовся накладом понад 200 тисяч примірників і який показав, що українці не перестають кохатися в сентименталізмі й сюжетах, де героям по-справжньому трагічно й погано.

Мельничук Тарас. Поет-дисидент.

Шевченківська премія 1992 року за збірку поезій «Князь роси».

Народився 20 серпня 1938 року (за іншими даними 1939 року) у с. Уторопи Косівського повіту Станіславського воєводства (тепер Косівський район Івано-Франківської області).

Освіта: Чернівецький державний університет (1958-1961 рр.), заочне відділення Московського літературного інституту (1967-1972 рр.).

Життєпис: Після закінчення десятирічки працював коректором районної газети «Радянська Гуцульщина», далі – в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах Радянської армії. На третьому курсі Чернівецького державного університету припинив навчання і поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату. Далі впродовж двох років працював теслею на будовах Красноярського краю. У 1964 році поновився в університеті, з якого через півтора року був відрахований за вільнодумство. Працював у редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. У 1967 році у видавництві «Карпати» вийшла його перша збірка віршів «Несімо любов планеті». На початку 70-х здав рукопис збірки віршів «Чага» у видавництва «Карпати» та «Радянський письменник», що стало причиною його арешту24 січня1972 року під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покарання у Пермських таборах, звідки вийшов на волю у березні 1975 року. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки. У квітні 1979 року через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за антирадянську діяльність) Тарас Мельничук був арештований і засуджений на 4 роки. Після відбуття терміну ув’язнення перебував кілька років під адміністративним наглядом, поневірявся у пошуках роботи. У 1982 році у видавництві «Смолоскип» у Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів «Із-за ґрат». У 1990 році вийшли збірки «Строфи із Голгофи» (Велика Британія) та «Князь роси» (Київ). Останні роки мешкав у Коломиї. У 1994 році побачила світ збірка поезій «Чага».

29 березня 1995 року Тараса Мельничука не стало. Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах.

Мельничук Т. Князь роси : вибране / Т. Мельничук. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2012]. – 288 с. : тв. – (Українська поетична антологія).

У своїй поезії, частина якої ввійшла до збірки «Князь роси», Тарас Мельничук промацує культурний код української нації, намагаючись відчути архетипи, притаманні саме цьому народові. У своєму «дослідженні» автор посилається на міфологічні, фольклорні образи, Євангеліє та концепти фройдизму. Поет-дисидент, який після чотирирічного арешту почав сильно пити – через це потрапив на кілька років до психічної лікарні. Після звільнення він продовжив писати поезію, яку високо оцінювали сучасники й пізніші покоління. Іван Малкович, наприклад, так висловився про його творчість: «Вражає діапазон поетової екзистенції, чи, власне, болю: від щонайніжнішого (тичинного) до вкрай ненатлого (шевченківського) бунтарства».

ЖІНКА НЕСКОРЕНОЇ ДОЛІ

Жінка нескореної долі : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 32 с. 

Олена Теліга – українська поетеса, публіцистка, літературна критикиня та діячка ОУН. Її життя було яскравим і сповненим рішучості, але, на жаль, трагічно обірвалося: її розстріляли нацисти в Бабиному Яру в окупованому Києві. Про її життя, творчість, боротьбу за незалежність України та непросте повернення Олени Теліги в Україну – йдеться у виданні Біобібліографічне досьє буде цікавим широкому колу читачів, зацікавлених у вивченні й осмисленні життя і творчості поетки та збереженні національної пам’яті.

ВАЛЕРІЙ ПУЗІК

Ветеранська література. Валерій Пузік «Ким ми були?»

Чесна й болісно-прекрасна книжка про людей на війні, написана через призму власного досвіду. Валерій Пузік поєднує документальну точність і художню чутливість, збираючи голоси, імена, позивні, сни, марення й розмови, що народилися серед вибухів та нічних чергувань. Це військова мемуаристика, яка не просто розповідає про сучасну російсько-українську війну, а фіксує моменти того, яким чином вона змінює людей, міста й саму реальність. Книжка стає спробою відповісти на запитання, ким ми були до війни, ким стали у її вирі та найголовніше – чи зможемо ми повернути собі себе.

Пузік В. Ким ми були / В. Пузік. – Харків : Vivat, 2025. – 272 с. : тв. – (Художня література).

Це художньо-документальний текст про досвід війни, втрату колишнього себе й болісну трансформацію людини в умовах насильства та смерті. Автор пише про війну не як про подію, а як про процес внутрішніх змін, у якому людина поступово прощається зі своїм мирним минулим.

Події книги описують період російського вторгнення з часів Майдану, початку своєї служби і до сьогодення.

Текст побудований на фрагментах пам’яті, відчуттях, спостереженнях – це не лінійна розповідь, а мозаїка станів і думок. Неначе автор веде діалог сам із собою, де відчутно, як автор готує все що згадує про людей на війні з ким доводилось служити, неначе боїться, що ці спогаді зітруться чи забудуться.

Книга народилася з потреби зафіксувати досвід покоління, яке війна змусила подорослішати, втратити і переосмислити себе. «Ми всі взяли до рук зброю, бо не мали іншого вибору. Але всередині залишилися тими самими творчими людьми… І наша місія – не лише боронити, а й фіксувати правду, ділитися відчуттями, пам’яттю, щоб ніхто не забув, через що ми пройшли» – так говорив про творчість і війну автор в одному з інтервʼю.

Автор не шукає героїзації – навпаки, він чесно говорить про страх, виснаження, мовчання і внутрішню порожнечу. Але й дуже відчувається в його історіях людяність, особливо про тих, кого вже не має з нами. В цій книзі автор говорить не стільки про війну, скільки про людей на війні.

Це спроба відповісти на запитання: ким ми були до війни, ким були під час цієї довгої війни і ким уже ніколи не зможемо бути знову.

Чому варто прочитати книжку «Ким ми були»?

• Присвячена пам'яті українського поета і письменника, військовослужбовця Максима «Далі» Кривцова, який загинув 7 січня 2024 року на Харківщині під час бойових дій.
• Автор фіксує реальні події, але подає їх як цілісну літературну оповідь – з метафорами, образами й внутрішніми діалогами.
• У центрі книжки – конкретні обличчя, голоси, характери, вона зберігає імена тих, хто воював, жартував, мріяв і тих, хто вже не повернеться.
• Показує, як змінюється людина, яка проходить шлях від романтизованого уявлення про фронт до щоденної реальності втрат, втоми та постійної небезпеки.
• Книжка чесно говорить про страх, травму і посттравматичний досвід, водночас пропонуючи спосіб проговорити біль і не залишитися з ним наодинці.
• Видано за підтримки Стипендійної програми від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та PEN Ukraine.
• Містить чорно-білі ілюстрації авторства Валерія Пузіка.

Валерій Пузік – український художник, письменник, режисер, військовослужбовець.

Учасник Революції Гідності, з січня 2015 пішов на фронт добровольцем; брав участь у бойових діях на Донбасі у складі ДУК ПС переважно як мінометник. В 2016 році мобілізувався. У березні 2022 автор знову долучився до лав ЗСУ.

Народився в селі Теліжинці Старосинявського району Хмельницької області. За освітою художник-дизайнер. Був активним учасником виставок живопису та графіки в Україні та за кордоном. Працював журналістом для декількох інтернет-ресурсів і паперових видань, а також в книгарні-кав’ярі Видавництва Старого Лева в Одесі.

Автор 17 прозових і поетичних книг, переважно темою цих книг є війна, вірніше людина на війні. Також співавтор 8 збірок прози та поезії. А ще Валерій Пузік написав дві книги у жанрі фентезі для дітей і підлітків – «Делфі та чарівники» та «Макгі та Чорний дракон».

Активний учасник сучасного кінематографа України, він автор чисельних робіт, де він виступає переважно сценаристом та режисером. В доробку автора 14 документальних та ігрових фільмів, та один міні-серіал «Бліндаж», найбільш відомі з яких – «Наші котки», «War Note». Окрім документального та ігрового кіно автор створив декілька кліпів та відеопоезію.

Новела автора «На 42 кілометрі дороги життя» стала основою короткометражного ігрового фільму «Шлях», 2021.

Автор не тільки фільмує та пише, а ще й є чудовим художником. За його художніми роботами відбувались виставки, а також перебуваючи у війську, автор малював картини на ящиках від набоїв. В 2025 році у видавництві Фоліо вийшла книга «Південний пейзаж. Нотатки на полях війни», в якій поєднались військова проза та живопис автора, які були написані впродовж крайніх трьох років служби в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях. Багато своїх робіт автор виставляє на аукціони, кошти з яких йдуть на допомогу ЗСУ.

За свою літературну діяльність автор має велику чисельність нагород у літературних, кінематографічних конкурсах. Зокрема у 2025 році отримав премію імені Богдана Хмельницького в номінації «Літературні твори військової тематики» за книгу «З любов’ю – тато!», у 2024-му увійшов до сотні українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України рейтингу «УП 100. Поза межами можливого» видання «Українська правда».

Окремі твори автора перекладені німецькою, англійською, польською, італійською, також книги автора були видані в Словаччині, Польщі та Великій Британії.

Одружений, виховує сина. В одному інтервʼю автор говорить про свою творчість: «Любов до дитини – це не гучні слова. Це коли ти просто хочеш, щоб він жив у нормальному світі. І якщо для цього треба пройти через війну – ти йдеш», «Коли в тебе є син, війна перестає бути абстракцією. Ти дуже чітко розумієш, за що воюєш. Не за слова, не за гасла – за те, щоб він жив у світі, де не стріляють».

Книга є в фонді бібліотеки. Запрошуємо до читання!

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ

Кожна його відповідь на питання журналіста – це про думки небайдужої до дзену особи або про маленьке есе з багатокрапкою. Над цим є бажання замислитись, коли якась теза надходить, немов озоріння та креслить літери досвіду на чистому аркуші відчуттів і свідомості.Він народився в Матіївці, навпроти якої на горі стоїть Батурин. З дитинства знав, що це колишня українська столиця, в 1708 знищена російським військом. Він називає її столицею забутою, містом зі штучно перерваною історією. Прагне змістовного відтворення. Для нього це «приватний символічний центр, осердя серця, точка відліку, від якої можна було проводити радіуси аж до Львова, окреслюючи те коло цінностей та ідентичності, яке врешті складається на вироблене самостійно поняття "батьківщина"». Він ніколи не прив'язувався до речей, але «неймовірно прив'язаним до …своєї землі, до краєвиду та історії».

Місце це для нього і точка відліку не одної історії та долі. «Поруч, за 40 кілометрів на північ, мешкала родина Зерових, 40 кілометрів на захід – Пантелеймон Куліш. Тому в мене ніколи не було дезорієнтації на місцевості, я добре пам'ятав, звідки я, де я, хто мої сусіди, хто – вороги, і що це таке – батьківщина».

Його авторські передмови – це справжнє «життя слів» та заклик «читати хоч живих, хоч мертвих – але людей». Справжні, окремі маленькі шедеври.

Дитинство безхмарним періодом не вважає, бо у школі «мав огидних і брутальних учителів, такі собі ходячі втілення совєтизму. Вони зробили все, що могли і навіть більше, аби поламати мені характер та, по можливості, всю подальшу долю. Але їм, на щастя, це не вдалося». Єдині світлі спогади тих часів – про канікули. Коли згадує про юність, вважає її розкішною. Пунктири біографії, означені такими фактами: «Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова). Є одним із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати...»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997). Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею». Напевно, поворотним моментом долі була телеграма, яка надійшла взимку 1985 від Миколи Рябчука. Йшлося про виклик Костя до Києва для зустрічі з легендарним Віктором Морозовим і можливістю показати йому власні пісні. «Це було все одно, якби мене покликали показати свої пісні Роберту Планту з Led Zeppelin!.. Одна з тих, найперших пісень, "Ходжу-броджу білим світом" – записана тепер у Вікторовому виконанні на диску "Треба встати і вийти"».Багато хто за певну усамітненість вважає його аскетом і, як він зазначає, це якесь непорозуміння, непоінформованість та любов до міфів, але «Хай уже краще так, ніж Синьою Бородою або Дракулою».Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994); ім. Василя Стуса (2004); ім. Володимира Свідзінського (2004); ім. Михайла Коцюбинського (2005); ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2006); лауреат премій ім. О. Білецького (2000); мистецької премії «Глодоський скарб» (2010) Національної премії імені Тараса Шевченка (2015).

Кость Москалець з 1991 року займається винятково літературною творчістю у власноруч збудованій «Келії Чайної Троянди» і пояснює: «Ну, треба ж, щоб у неї було якесь ім'я. Он у Гайдеггера це була просто die Hütte, хатина. А в Мацуо Басьо – Бананова хижка».

Він – автор величезної кількості пісень, семи збірок поезій, семи прозових і п'яти збірок есеїстики. Крім того, – активний блогер. Всі авторські рецензії, фото та нотатки останніх років можна побачити в його блозі. Уже понад десять років Кость Москалець майже ніколи не виїжджає зі своєї «Келії» на Чернігівщині. Туди до нього за традицією приїжджають друзі, щоб відкрити та закрити купальний сезон. Він пише, читає, п'є запашний чай і рибалить у компанії Тараса Чубая.

На питання, чому саме мало пересувається відповідає, що раніше було до кого їздити. «Тепер майже всі мої друзі або повмирали, або й собі пороз'їжджалися світами… Нові дружні стосунки в моєму віці зав'язуються важко, всі питання з видавництвами або часописами залагоджуються через Інтернет…

В Матіївці квартира, тут – Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався… Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Проте нікому на думку не спадало називати його аскетом або самітником. Радше навпаки, він був дуже компанійською людиною. Саме тут і саме так жив один з моїх найближчих друзів, прекрасний поет Володимир Кашка».

Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Політика для нього кумедний серпентарій. Досвід театру «Не журись» порівнює з кабаре із соціально-політичною сатирою. «Для мене то була одна з нечисленних на той час можливостей показати свої пісні ширшій публіці, у загальну спрямованість "Не журись!" я не дуже-то й вписувався. Але ми постійно перебували в пошуку, експериментували на ходу, нас напрочуд гарно приймали.

Період "Не журись!" – один з найкращих і найсвітліших у моєму житті, а хлопці, з якими я тоді працював – той-таки Віктор Морозов, Тарас Чубай, Юрко Саєнко, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Едуард Драч, Юрій Винничук та решта – до сьогодні залишаються найдорожчими і найвірнішими друзями. Щодо театру як такого, то я не є ані завзятим театралом, ні, тим більше, драматургом».

Костянтин Москалець – автор поетичних книг «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» ( 2001), книг прози «Рання осінь» (2000), «Досвід коронації» (2009), філософської і літературної есеїстики «Людина на крижині» (1999) і «Гра триває» (2006), а також книги щоденникових записів «Келія чайної троянди» (2001). У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця «Треба встати і вийти», а в 2008 – «Армія Світла».

Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант, нонконформіст, актор театру «Не журись» Костянтин Москалець у «Пунктирі».

«Але тільки мужність і створює порядок, долаючи твердою рукою корупцію та інші видимі та невидимі прикмети хаосу. Сьогодні там, на полях битв, формується наша еліта і творяться нові закони. Віритимемо, що наші мужні захисники якось повернуться з перемогою і знатимуть, що робити і як жити далі. Сподіватимемося, що українські діти, які ростуть під російськими ракетами та іранськими дронами, втрачаючи батьків і матерів, добре вивчать уроки мужності та гідності, які є проявами любові до Батьківщини та свого народу. І обов'язково навчать мужності своїх дітей».

«А ми не ідіоти, ми – істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті – нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.

Я би був якимсь монстром без таких маленьких радощів, про які ви говорите – без нової книжки, що пахне свіжою друкарською фарбою, без японських гачків, яких навіть у Чубая немає, без нових струн на гітарі і без своєї старої-престарої чашки для ритуального чаю.

Однак, з іншого боку, якби я задовольнявся виключно такими нехитрими радощами, я потай зневажав би себе за приземленість і надто вже буржуазну дріб'язковість. Я вважав би себе МАЛИМ монстром.

Відтак, треба самому написати ту книгу, що пахнутиме свіжою друкарською фарбою, і самому скласти ту пісню, яку радо співатимуть Віктор Морозов або той-таки Чубай, а може, якщо поталанить, то й інші люди. І тоді маленька радість стане великою, бо це так гарно, коли люди співають самі, а не слухають мертві голоси в mp3 форматі...»

«Будь-яка література потрібна, якщо вона вже є, в тому числі і "про героїв". Інша справа, як та література написана...».

«…вираз "щаслива людина" передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот».

«…всі про це прекрасно знають, але майже всі нехтують своїм знанням – соціальні мережі є страшними пожирачами часу і "паразитами свідомості", згадуючи чудовий роман Коліна Вілсона.…думаю, на питання про важливість соціальних мереж кожен письменник повинен відповісти самостійно. Для когось вони виявляться необхідними, комусь – аж ніяк не потрібними. І ті, й ті матимуть рацію – однак, не всю рацію. Я наразі зупинився на блозі, який у мене вже давно на Wordpress, а там побачимо...».

МЕРІ ШЕЛЛІ

Справжня історія Франкенштейна

1818 рік – Мері Шеллі випускає свій роман «Франкенштайн, або Сучасний Прометей». 2025 рік – на Netflix виходить «Франкенштайн» Ґільєрмо дель Торо. А у 2026-му кінотеатри крутили «Наречену!» Меґґі Джилленгол. Минає понад 200 років з моменту публікації, а інтерес до історії про оживленого трупа та його творця не згасає. Як виник міф про Франкенштайна? І яким було життя Істоти в літературі, кіно та коміксах?

Мері Шеллі – англійська письменниця перш за все відома, як авторка роману – «Франкенштейн, або Сучасний Прометей».

Вона народилася 30 серпня 1791 року. Мері була дочкою письменника і філософа У. Годвіна і письменниці Мері Уолстонкрафт. У 1814 році вона стала цивільною дружиною поета П. Б. Шеллі. У 1818 році після смерті першої дружини Шеллі, вони узаконили свої відносини церковним шлюбом. У 1822 році поет трагічно загинув, а Мері присвятила все своє життя редагуванню його публікацій і вихованню їхнього єдиного сина. Усе своє життя вона заробляла літературною працею.

Мері Шеллі написала сім романів: «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», «Матильда», «Вальперга, або Життя і пригоди Каструччо, князя Лукки», «Остання людина», «Доля Перкина Уорбека», «Лодор» та «Фолкнер» шість з яких були випущені за її життя, а останній був виданий в 1859 році.

Одного разу, Мері приснився блідий чоловік, який схилився над якоюсь істотою і щось шепотів їй на вухо, це було страхітливе видовище. Після того, як вона прокинулася, то відразу почала записувати, те що побачила у сні. Саме цей сон і спонукав англійську письменницю написати свій перший роман – «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», який був виданий у 1818 році, авторці тоді було 19 років. Саме історія про Франкенштейна і його створіння принесла авторці найбільшу славу і визнання. А сам роман вважається класичним твором він поєднує в собі елементи готичного роману, поезії романтизму і просвітницького реалізму. Роман описує велике звершення і фатальну помилку людського генія. Швейцарський вчений Франкенштейн, вивчивши досягнення сучасної медицини та секрети алхімії, проникає в таємниці життя. Намагаючись перемогти смерть, він створює гігантську людиноподібну потворну істоту.

Філософська ідея Мері Шеллі полягала в незбагненності таємниць світобудови і небезпеки втручання людини в закони природи. У 20 столітті монстр Франкенштейн стоїть поруч з відомим вампіром Дракулою і стає одним з найважливіших символів в міфології Заходу.

Мері Шеллі померла в Лондоні 1 лютого 1851 року.

«Франкенштейн, або Сучасний Прометей» українською мовою був виданий у трьох різних видавництвах. Українські читачі позитивно відгукуються про книги Мері Шеллі, про що свідчать їхні відгуки.

Однієї прохолодної та дощової літньої ночі 1816 року група друзів зібралася на віллі Діодаті на березі Женевського озера. «Кожен з нас напише історію про привидів», – оголосив лорд Байрон присутнім, серед яких були лікар Джон Полідорі, поет Персі Шеллі та 18-річна Мері Волстонкрафт Ґодвін (пізніше Шеллі).

«Я стала вигадувати історію, – писала вона. – Таку, яка б говорила про таємничі страхи нашої природи та пробуджувала жах».

Її оповідь стала романом, який опублікували через два роки під довгою назвою: «Франкенштейн, або Сучасний Прометей, історія Віктора Франкенштейна, молодого студента-натураліста, який, палаючи шаленими амбіціями, оживляє тіло, але з жахом та огидою відкидає створену ним жахливу істоту».

«Франкенштейн» – це одночасно перший науково-фантастичний роман, готичний жах, трагічний роман і притча, і все це "зшито" в одне величне тіло.

Його центральні трагедії – небезпека "гри в Бога" з одного боку, батьківське відторгнення і суспільне неприйняття з іншого – актуальні сьогодні, як і завжди.

Чому ж справжній сенс роману Мері Шеллі 1818 року все ще затьмарений його успіхом, навіть через понад два століття після його появи? І чи є інші вигадані персонажі, які настільки ж міцно закріпилися в народній уяві, як два центральні архетипи, втілені Мері Шеллі в життя, – "істота" та надмірно амбітний "божевільний вчений"?

«Франкенштейн» породив численні інтерпретації та пародії, починаючи з жахливого короткометражного фільму Томаса Едісона 1910 року і до Шоу жахів Роккі Горрора.

Є італійські та японські «Франкенштейни». Мел Брукс, Кеннет Брана та Тім Бертон також мають свої власні версії.

Персонажі чи теми «Франценштейна» надихали на комікси, відеоігри, спін-оффи романів, телесеріали та пісні таких різних виконавців, включно із Metallica.

Роман використовували як аргумент як за, так і проти рабства та революції, вівісекції та імперії, а також як діалог між історією та прогресом, релігією та атеїзмом.

Префікс "Франкен-" процвітає в сучасному лексиконі як синонім будь-якої тривоги щодо науки, вчених та людського тіла.

Його також використовували для формування занепокоєння щодо атомної бомби, генномодифікованих культур, дивних продуктів, досліджень стовбурових клітин, а також для характеристики та заспокоєння побоювань щодо штучного інтелекту.

2025 рік – на Netflix виходить «Франкенштайн» Ґільєрмо дель Торо.

Майстер науково-фантастичних фільмів жахів Ґільєрмо дель Торо нарешті здійснив свою дитячу мрію – екранізувати «Франкенштейна».

Стрічка розповідає історію Віктора Франкенштейна, який створює Істоту з частин тіл померлих, але відразу відвертається від неї, накликаючи на себе її гнів. У новій інтерпретації режисер робить акцент на людській драмі та сімейних травмах, намагаючись, за його словами, показати "недосконалих персонажів".Дель Торо довгі роки мріяв екранізувати цей роман. Зйомки тривали чотири місяці, а бюджет сягнув 120 мільйонів доларів. Режисер наполіг на створенні справжніх декорацій замість використання комп'ютерної графіки – для фільму побудували, зокрема, лабораторію Франкенштейна та корабель.

Критики високо оцінили візуальну складову, гру акторів, атмосферу горору й сюжетні повороти. Рейтинг стрічки на Rotten Tomatoes становить 85% "свіжості", а глядацька оцінка досягла 95%.

Найкращим вибором для знайомства з історією у коміксному форматі є розкішний графічний роман «Франкенштейн» (адаптація класичного твору Мері Шеллі) від французького майстра Жоржа Бесса Франкенштейн (графічний роман Жоржа Бесса) - Книгарня Є. Це атмосферне чорно-біле видання у твердій палітурці передає всю готичну моторошність та філософську глибину першоджерела Франкенштейн. Графічний роман – Cosmic Shop.Комікс можна придбати за ціною близько 765–850 грн у різних українських книжкових та спеціалізованих магазинах, таких як Cosmic Shop, Geekach або Книгарня "Є". Крім класичної адаптації, є й інші популярні серії та формати:«Frankenstein: Junji Ito Story Collection»: манґа-адаптація від визнаного майстра жахів Джюнджі Іто (доступна мовою оригіналу) Frankenstein: Junji Ito Story Collection - yakaboo.«Я, Франкенштейн: Зародження»: серія коміксів Кевіна Грев'є у жанрі міського фентезі та супергероїки Я, Франкенштейн. Зарождение – Cosmic Shop.

Шеллі М. Франкенштейн, або Сучасний Прометей : романи / М. Шеллі. Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда / Р. Стівенсон. Портрет Доріана Грея / О. Вайльд : романи . – Київ : Школа, 2006. – 489 с. : тв. – (Б-ка пригод).

Франкенштайн – наріжний образ сучасної попкультури. Про нього знають, мабуть, усі: навіть ті, хто не читав першоджерела й не бачив жодної з екранізацій. З імені слово перетворилося на загальну назву: так тепер називають будь-яку недолугу компіляцію. На гелловінських вечірках серед вампірів та відьом завжди можна запримітити людей із зеленою шкірою та масивними, вкрученими в шию болтами. Однак усе це не має практично ніякого стосунку до роману Мері Шеллі. Проблеми в інтерпретаціях виникають вже на стадії назви: у масовій свідомості Франкенштайн – це монстр, хоча в романі так називають його творця, і підназва «Сучасний Прометей» апелює до одного з міфів про бунтівного титана, згідно з яким той не лише дарував людям вогонь, а й цих самих людей створив. На превеликий жаль усіх філологів, не література обезсмертила Франкенштайна, а кінематограф. Майже все, що ми знаємо про цю історію, зародилося й розвинулося у XX столітті. Про що ж тоді писала Мері Шеллі? Дещо про інше.

Оригінальний роман говорить про честолюбство піонера від науки і його неготовність брати відповідальність за вчинені дії. Текст зосереджується на людських почуттях і страхах, повністю нехтуючи «видовищною» стороною історії. Сюжет рясніє драматичними, а іноді й відверто мелодраматичними поворотами. Історія в романі подається у суб’єктивному, ретроспективно-епістолярному форматі: читач знайомиться з героями, коли все, що могло статися (за мінімальними винятками), вже сталося.

Кінець XVIII століття. Англійський капітан Роберт Волтон веде свій корабель на північ, натхненний сміливою метою дослідити Північний полюс. Серед арктичних льодів він натрапляє на щось дивне — гігантську істоту, яка торує свій шлях крізь холодну пустку. Згодом екіпаж знаходить напівмертвого чоловіка, який оповідає історію свого падіння. Звуть його Віктор Франкенштайн, і колись він був амбітним студентом, що хотів розгадати таємницю життя і здолати смерть. Врешті-решт, він оживляє гротескну подобу людини, але мусить заплатити за своє відкриття жахну ціну. Обраний формат оповіді дозволяє авторці вправно обходити гострі кути, лишаючи багато чого на відкуп читацькій уяві.

Мері Шеллі змогла витворити морально неоднозначних персонажів: нещасний Віктор – лицемір і боягуз, який заради приховування своєї таємниці готовий пожертвувати життями інших людей, а кровожерлива Істота – лиха не за своєю природою, а через жорстоке ставлення до неї й відсутність батьківської підтримки.

Вчинки монстра неможливо виправдати, але зрозуміти його можна. Авторка вивчає поняття людяності, намагаючись зрозуміти, що відрізняє людину від монстра і де проходить тонка грань між одним та іншим.

Книга є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

АНДРІЙ КОКОТЮХА

Серед сучасних українських письменників особливе місце посідає уродженець Ніжина Андрій Кокотюха – автор, якого часто називають «батьком українського масового детективу». Його творчість уже сьогодні стала помітним явищем в українській літературі, а здобутки вражають масштабом і продуктивністю.

Андрій Кокотюха належить до найплідніших українських авторів. За роки творчої діяльності він написав понад 100 книг і створив близько 200 кіносценаріїв. За його творами та сценаріями знято відомі фільми й серіали, серед яких «Червоний», «Сувенір з Одеси», «Століття Якова», «Катерина», «Повзе змія», «Поза підозрою» та інші.

Творчий доробок письменника охоплює різні жанри. Окрім детективів і трилерів, він пише історичні романи, пригодницьку та дитячу літературу. Його книги виходять у провідних українських видавництвах і стабільно знаходять свого читача.

У 2012 році Андрій Кокотюха отримав звання «Золотий письменник України» за значні наклади проданих книг. Також він є лауреатом численних літературних премій та конкурсів і входить до переліку найуспішніших сучасних українських авторів.

Окрім літературної діяльності, письменник активно бере участь у суспільному житті, коментує актуальні події та культурні процеси. Його погляди нерідко викликають дискусії, однак незмінним залишається інтерес читачів до його творчості.

Андрій Кокотюха – яскравий приклад того, як уродженець Чернігівщини зміг здобути визнання на всеукраїнському рівні та зробити вагомий внесок у розвиток сучасної української літератури.

За фахом Андрій Кокотюха – належить до медіа-спільноти: він закінчив факультет журналістики одного з наймаститіших українських вишів КНУ ім. Шевченка.

Про Кокотюху можна сказати – він народився письменником. Оскільки перший художній твір написав у 7 років. А до 12 років читав і писав лише казки.

Освіту Андрій Кокотюха здобув на факультеті журналістики Київського університету, а студентську практику проходив у чернігівській газеті «Гарт».

У 1987 письменник вперше вийшов друком, це було оповідання. На жаль, у відкритих джерелах ніде не згадується його назва.

З першими книгодруками пішла і слава, і скандали. У 1991 автор написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, через 4 роки отримала нагороду видавництва «Смолоскип».

Після виходу окремою книжкою в 1996 повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і разом з тим шалений вал критики в пресі.

Завдяки цьому Кокотюха одразу став одним з найцитованіших сучасних українських письменників.

Сьогодні він дотримується суворої творчої дисципліни: щодня працює над текстами та читає не менше 100 сторінок. За словами автора, за кілька годин роботи він може створити десятки сторінок рукопису. Так, детективний роман «Таємне джерело» був написаний менш ніж за місяць.

Андрій Кокотюха також має і творче коло спілкування. Наприклад, він є хрещеним доньки іншого відомого українця – Марусі Жадан. Яка, до речі, теж читає добірку дитячих книжок від хрещеного.

Що цікаво, Андрій Кокотюха встиг попрацювати і за дипломом – журналістом і сценаристом у проєктах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ», «Голос країни-2». Писав сценарії для проєкту «Судові справи» та «Сімейний суд» (Film.ua).

Рекомендовано до прочитання:

• Кокотюха А Ва-Банк у Харкові : роман / А. А. Кокотюха. – Львів : Урбіно, 2024. – 320 с.
• Вигнанець і грішниця – Харків : Vivat, 2020. – 304 с.
• Вигнанець і перевертень – Харків : Vivat, 2021. – 304 с.
• Вигнанець і шляхетна полонянка : [роман] – Харків : Vivat, 2021. – 302 с.
• Врятувати березень – [Харків] : Ранок, [2022]. – 240 с.
• Життя на карту. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 304 с
• Загадка проклятої Штольні. Підземний детектив. – Харків : Ранок, 2025. – 48 с.
• Зламані іграшки : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 352 с.
• Зцілення невинністю : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 352 с.
• Лихе око : роман : [цикл Павутиння мороку. Кн. ІІ] . – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2021. – 288 с.
• Натурниця з Латинського кварталу. – Харків : Фоліо, 2023. – 288 с.
• Невідомий з Булонського лісу : [роман]. – Харків : Фоліо, 2024. – 318 с.
• Підпільна держава. –Харків : Vivat, 2024. – 304 с.
• Потаємні двері : фантастичні історичні пригоди. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, [2023]. – 224 с.
• Страшний сон : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. – 320 с.
• Таймер війни. – [Харків] : Фабула. – [2023].
  Кн. 1 : Довга комендантська година : роман. – 2023. – 368 с.
  Кн. 2 : Точка виходу. – [2025]. – 368 c.

• У темряві приходить пес. – Київ : Нора-Друк, 2024. – 272 с.
• Убивця з того світу : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. – 320 с.
• Чорна мітка : роман. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2023. – 304 с.
• Чорний ліс. – Харків : Vivat, 2023. – 304 с.
• Як весело в будинку «ВАУ». – Харків : Vivat, 2022. –112 с.