ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ КОСТЕЛ

Римо-католицький Хрестовоздвиженський костел в Полтаві

На відміну від православних храмів Полтави, про котрі в історичних джерелах містяться численні письмові свідчення та достатньо обсяжні іконографічні матеріали, римо-католицький костьол Полтави свідомо чи несвідомо такою інформацією обійдений.

Про його існування не згадують численні полтавські дослідники, його зображення обмежені однією фотографічною поштівкою початку ХХ сторіччя. Правда, костьол позначено практично на всіх планах Полтави дожовтневої доби, але про католицьку громаду Полтави та її храм не згадують ні П. Бодянський, ні І. Павловський, ні Л. Падалка. Лише у В. Бучнєвича в його «Записках о Полтаве и ее памятниках», виданих у Полтаві в 1902 році, читаємо:

«Римско-католическая церковь, в честь воздвижения честного и животворящего креста Господня, находится на Сретенской улице. Закладка ее произведена 27 сентября 1852 года на месте, купленном, с Высочайшего разрешения Императора Николая I-го, последовавшего в 8 день июня 1852 г., у коллежского советника Казимира Осиповича Поллевича. Окончательно построена и освящена 12 июня 1859 года. Построена она при главном участии тайного советника графа Якова Осиповича Ламберта († в 1855 году), ксендза Гялимского, бывшего первым настоятелем этой церкви, и добровольные пожертвования прихожан. До построения этой церкви, с 1843 по 1851 год, служение происходило в нанятом помещении бывшего дома училища садоводства, принадлежащего ныне Полтавскому институту благородных девиц».

Одним, майже телеграфним рядком згадує костьол у своєму путівнику по Полтаві на 1909 р. М. Дохман:

«Римско-католический костел основан в 1859 году. Находится по Сретенск. ул. Настоятель И. Н. Кухарский».

Часткову відповідь на питання, чому переважна більшість істориків та дослідників Полтави ХIX-ХХ сторіч обходила увагою неординарну сакральну споруду Полтави, ми знаходимо у Л. Падалки:

«Самыми выразительными историческими памятниками в Полтаве являются ее старинные храмы. Высокое религиозное настроение народных масс в ту пору казачества, питающееся народной борьбой в ответ на напор католичества, – такое настроение народных масс на Украине внушило и церковным зодчим настроение той эпохи борьбы за веру».

Саме через ці обставини римо-католицька громада Полтави напевно не була численною навіть на початку цивілізованого XIX сторіччя. Лише в його середині кількість громадян Полтави римо-католицького сповідання зросла до тих розмірів, коли найняте для богослужінь приміщення училища садівництва перестало задовольняти їх потреби.

На початку 1850-х років помічником губернського архітектора Семко-Савойським було виконано проект на побудову римо-католицької каплиці в Полтаві. Цей проект 23 червня 1852 року був розглянутий Полтавською губернською будівельною та дорожньою комісією на чолі з цивільним губернатором Миколою Іллічем Ознобишиним «і знайдений складеним відповідно правилам архітектури».

Проектом передбачалося вирішення храму у вигляді класичної однонавної римської базиліки на високому цоколі, з двосхилим дахом. Кути розімкненого фронтону, прикрашеного аркатурним поясом, підтримувалися трійчастими уступчастими пілястрами з капітелями коринфського ордеру. Вхідні двері облямовувалися невеликим порталом з двосхилим фронтоном. Обабіч дверей були розташовані два подвійних аркових вікна, прикрашених коринфськими напівколонками. Над вхідним порталом проектом передбачалося влаштування великого круглого вікна-рози.

У плані храм було розчленовано інтер'єрними пілястрами на п’ять поперечних нав, перекритих хрещатими, ледь помітно стрілчастими склепіннями. Передня (західна) поперечна нава вміщала невеликий нартекс, обабіч котрого передбачалися приміщення зі сходами на хори другого ярусу. У цих же приміщеннях влаштовувалися дві печі опалення головної зали храму.

Задня (східна), розділена на три частини нава, вміщала по центру пресбитеріум (місце для священиків та вівтаря), який тригранною прибудовою виступав за межі прямокутного плану храму. Обабіч пресбітеріуму були розташовані два приміщення ризниць із печами опалення.

Бічні фасади храму за проектом мали п’ять подвійних вікон, декорованих аналогічно вікнам західного фасаду та розмежованих пілястрами коринфського ордеру. Фронтон західного фасаду було увінчано хрестом на земній кулі, встановленому на декоративному п’єдесталі.

За зовнішніми габаритами костьол мав розміри близько 24 метрів у довжину та 12 метрів у ширину. Його проектна висота від рівня землі до верху фронтону становила трішки більше 14 метрів.

Закладини костьолу на ділянці, що була розташована на розі вулиць Новосадової та Стрітенської (нині Короленка та Комсомольської), відбулися 27 вересня 1852 року. Будувався він досить довго – майже сім років і був освячений лише 12 червня 1859 року. Під час будівництва проект було помітно відкореговано. Костьол став дещо вищим та стрункішим. Західний фасад прикрасив розвинений портал з трикутним замкненим фронтоном на антаблементі, що спирався на дві композитні колони із каннелюрами. Збільшення порталу призвело до зникнення із композиції західного фасаду двох запроектованих вікон. На місці передбаченого проектом вікна-рози на стіні в неглибокій прямокутній ніші було вміщено латинський вислів «GLORIA IN exelsis DEO» («СЛАВА У ВИШНІХ БОГУ»). Верхній фронтон костьолу було виконано на відміну від проектного варіанта замкненим. У його центрі було розташоване рельєфне зображення трикутника з Господнім Оком, оточеного променями сяйва. Було також змінено і декор бічних фасадів: подвійні вікна замінено на одинарні. Пілястри, які за проектом були повинні розмежовувати вікна, теж не виконувалися. Їх декоративну тему замінили аркові сандрики, з’єднані в аркаду. Перше та останнє вікна бічних фасадів були замінені на глухі ніші; лише в аркових завершеннях ніш було влаштовано маленькі віконця.

Костьол був діючим до 1936 року, коли за рішенням влади його було закрито. У 1937 році римо-католицький Хрестоздвиженський костьол Полтави спіткала така ж трагічна доля, як й переважну більшість християнських храмів Полтави – його було знищено.

У повоєнні роки на ділянці колишнього римо-католицького костьолу було побудоване медичне училище.

Валерій Трегубов

ВАСИЛЬ СЛІПАК

Пам’яті митця і воїна

Василь Сліпак. Воїн. Співак. Український націоналіст

Воїн-співак Василь Сліпак загинув 29 червня 2016 року в бою на Донеччині від кулі снайпера.

Львів’янин, випускник місцевої консерваторії останні майже 20 років жив і працював у Франції. В останні роки був артистом Паризької опери. Учасник паризького Євромайдану. З початком агресії Росії проти України повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у ДУК «Правий сектор».

20 грудня 1974 року – народився соліст Паризької національної опери, доброволець «ДУК-ПС» Василь Сліпак, позивний «Міф».

Народився у Львові в родині робітників Львівського автобусного заводу. У сім'ї ніхто професійно не був пов'язаний із музикою, хоча в дідуся Василя, на честь якого і назвали хлопця, теж був унікальний голос.

У дев’ять років Василь потрапив до львівського хору «Дударик», де отримав перший досвід виступу на сцені і першу професійну підтримку. У 1992 році вступив до Львівського Вищого державного музичного інституту імені М. В. Лисенка. А в 1994 році на 10 Міжнародному конкурсі ораторії і пісні «Гран-Прі France Telecom» у французькому місті Клермон-Феррані (Франція) здобув Гран-прі й Гран-прі глядацьких симпатій. У 1996 році його запрошують в Паризьку національну оперу солістом.

Мав величезний діапазон голосу, співаючи одночасно контртенором та баритоном. Провів кілька успішних сольних турів по Європі. На міжнародному фестивалі оперних співаків в Армеле арію «Тореадор» у виконанні Василя Сліпака назвали найкращим чоловічим виступом.

У Франції Василь Сліпак прожив 19 років. Попри те, він не поривав зв’язків з Україною. Двічі відмовлявся від пропозиції прийняти французьке громадянство, лишаючись громадянином України.

У 2004 році був учасником Помаранчевої революції. З початком Революції Гідності очолив волонтерський рух у Франції, організовуючи різні акції на підтримку майданівців, збираючи кошти та відправляючи гуманітарні вантажі. Разом з друзями-співаками створив організацію «Оперні співаки для дітей».

Починаючи з .травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки.

Співак уславився волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись з людьми з особливими потребами.

Під час Революції Гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти.

Починаючи з .травня 2014 року тричі їздив у зону АТО, у складі ДУК-ПС воював у районі Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки.

Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них.

«Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», – сказав Василь.

Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав туди у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим.

Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа.

18 червня 2016 року привіз на Луганщину добровольцям зібрану допомогу і залишився. 29 червня загинув від кулі снайпера в бою за позицію Мурашник біля Дебальцевого, прикриваючи товаришів з кулемету.

30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст. (посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

Водночас він став першим Героєм України (2017) серед добровольців. Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.

Вже навіть після смерті Василь послужив поштовхом для змін в нашій державі: після його загибелі в Україні було прийнято відповідне законодавство, що стосувалося добровольців, яких прирівняли до воїнів Збройних Сил.

Українські документалісти Леонід Кантер та Іван Ясній зняли фільм «Міф», присвячений життєвому шляху Василя Сліпака. Прем’єра фільму відбулася у Києві 25 січня 2018 року.

У своїх згадках друзі та колеги говорять про Василя Сліпака як про надзвичайно освічену, добру, харизматичну, веселу людину з неймовірним почуттям гумору. Сліпак говорив сьома мовами, товаришував з голлівудськими зірками та режисерами.

Пам'ять Василя Сліпака в Україні шанують. Незабаром після смерті героя Національний банк України ввів у обіг пам’ятну монету «Василь Сліпак» номіналом 2 гривні. Ця монета входить у серію «Видатні особистості України». На ній розміщений малий державний Герб України, портрет Василя Сліпака, нотний рядок і напис: «Василь Сліпак «Міф». Українські театри щорічно проводять концерти пам'яті співака.

УКРАЇНЦІ, ЯКІ БУДУВАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Українці, які будували Незалежність України : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 42 с.

Воїни, які захищають життя в наші дні, Небесна сотня, політв’язні та дисиденти радянських часів, діячі УНР, герої Крут… Чимало відомих та славетних імен. Але усім відомі борці за Незалежність, які стояли на плечах велетнів минулих поколінь, невтомно закладали підвалини української державності. Саме про таких видатних українських діячів розповідається в бібліографічному покажчику. Бібліографічний посібник допоможе користувачам, зацікавленим у вивченні й осмисленні подій і постатей, які боролися і наближали незалежність України.

МОЯ ЗЕМЛЯ - МОЯ ІСТОРІЯ

«Моя земля – моя історія» (Воєнна слава Полтавщини. Козацька доба). Випуск 1. : бібліографічно-історичний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ ім. Олеся Гончара, 2026. – 28 с.

У бібліографічно-історичному нарисі подано відомості про історичні події, що відбувалися на Полтавщині під час козацької доби, котрі вплинули на хід усієї української історії. Матеріал, запропонований у нарисі, не є вичерпним, використана література взята із публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Бібліографічно-історичний нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних земляків та історичні перепитії, що відбувалися на Полтавщині.

ДЖУЛІЯ КУЇНН

Бріджертони – книги серії Bridgerton Джулії Куїнн

Романтичні історії, які завдяки екранізації більшість впізнає за фразою «Любий читачу…», справді захопили мільйони читацьких сердець. Майстерно написані, атмосферні й місцями дотепні книги – «Бріджертони» Джулії Куїнн розповідають про справжнє кохання, дружбу, родину та сміливість робити власний вибір.

Якщо ви вже подивилися серіал від Netflix і почали сумувати за улюбленими героями, продовжуйте стежити за ними на сторінках романів. У цій статті розповідаємо, як читати серію «Бріджертони» – книги по порядку чи можна у випадковій послідовності. А також коротко оглядаємо всі романи серії.

Порядок читання можна вибирати на свій розсуд – історії не залежать одна від одної. Єдине, на що варто зважати – маєте ризик натрапити на спойлери, якщо читатимете не за хронологією. Жахливих спойлерів не буде – романтичні історії Джулії Куїнн про ц сімейство завжди мають хепі-енд.

Романи було опубліковано у період з 2000 по 2006 рік, і вже тоді книги підкорили читачів.

Світ «Бріджертонів»

Романи, написані Джулією Куїнн, відтворюють атмосферу епохи Регентства, однак погляди її героїв не завжди збігаються з реальними поглядами того часу, в цьому плані вони значно пішли вперед.

Жінки та чоловіки у романах Куїнн не хочуть миритися з суспільними стандартами, якщо ті не співпадають з їхніми особистими бажаннями. Тому книги складно віднести до тих історичних любовних романів, де детально відтворені реальні проблеми конкретного часу. У «Бріджертонах» дана епоха швидше є красивим тлом для романтичних пригод героїв чи їх особистих переживань.

Особливість книг – увага авторки та читачів повністю прикута до особистого життя персонажів. Інтриги вищого світу, пристрасне кохання, стосунки батьків та їхніх дорослих дітей. Тут немає світових проблем і трагедій. Тому якщо ви шукаєте книгу, з якою справді зможете відпочити – вибирайте будь-який роман Джулії Куїнн.

Сюжет розгортається довкола родини Бріджертонів – вдови Вайолет та її вісьмох дітей: Ентоні, Бенедикта, Коліна, Дафни, Ельзи, Франчески, Грегорі та Гіацинти.

Серія складається з восьми основних романів – кожна донька та син сімейства має свою історію кохання. Авторка також створила родинне дерево, тому ви будете заздалегідь орієнтуватися у їхніх любовних справах. Цікавий момент – перші літери імен від найстаршої до наймолодшої дитини розташовані в алфавітному порядку, про це навіть згадала у своїй світській хроніці анонімна оглядачка пліток леді Віслдлаун, за псевдонімом якої ховається одна з персонажок.

Власне, ця світська хроніка від загадкової авторки є родзинкою романів. Леді Віслдаун пише про останні новини та плітки, закликаючи знать до обговорень, розважає, захоплює, і часто – дратує героїв, над якими посміюється у своїх текстах. Леді Віслдаун дотепними, гострими та лаконічними фразами описує суть того, про що йдеться у кожному розділі.

Крім цього, у книгах чудово прописані діалоги та максимально розкрито внутрішніх світ головних героїв. За це їх і полюбили читачі.

Серія книг «Бріджертони» по порядку: основні книги, приквели та антології

Основні книги

«Герцог і я» (Дафна та Саймон)

Історія «Герцога і я» (The Duke and I) розгортається довкола старшої сестри родини, Дафні. Вона мила і доброзичлива, легко знаходить спільну мову з людьми. Однак пропозицію руки та серця ще не отримала. А Дафні потрібен достойний обранець. Тим часом у Лондоні з’являється Саймон Бассет, який відразу стає центром уваги надокучливих матерів – ті прагнуть швидше видати заміж своїх доньок.

«Віконт, який мене кохав» (Ентоні та Кейт)

Якщо ви любите історії з тропом «від ненависті до кохання», цей роман має всі шанси стати найулюбленішим.

Герой роману про «Віконта, який мене кохав» (The Viscount Who Loved Me) – Ентоні, найстарший син сімейства Бріджертонів. Батько, у якого були чудові стосунки з дружиною та дітьми, помер у віці 38 років. Тож Ентоні довелося рано взяти відповідальність за родину на себе. Він готовий одружитися, але не за покликом серця, а з практичною метою. Шукає розумну жінку, яка зможе стати новою віконтесою.

«Пропозиція джентельмена» (Бенедикт Та Софі)

У «Пропозиції джентельмена» (An Offer from a Gentleman) йдеться про Бенедикта Бріджертона та шлях, який йому довелося пройти, щоб знайти кохання. Ця історія спочатку дуже нагадує відому казку про Попелюшку, але по мірі розгортання сюжету стає все цікавіше спостерігати за героями.

На балу-маскараді Бенедикт закохується в загадкову леді у срібній сукні, з настанням півночі вона зникає. Єдине, що він має – її рукавичка, але це не допомагає знайти даму серця.

Бенедикт не знає, що за маскою ховається Софі, позашлюбна донька графа, яка через складні обставини життя змушена працювати служницею у мачухи та зведених сестер, а згодом – покоївкою.

«Роман із містером Бріджертоном» (Колін та Пенелопа)

Пенелопа з родини Фезерінгтон роками закохана у свого друга, Коліна. Вона проводить з його родиною дуже багато часу, а Елоїза, сестра Коліна, є її найкращою подругою. Одного разу дівчина випадково чує, як Колін заявляє братам, що ніколи б не одружився з Пенелопою Фезерінгтон. Боляче, але дівчина приймає це як факт. Подорослішавши, Колін вирушає у подорож різними країнами, а Пенелопа за цей час не отримує жодної пропозиції про одруження. Саме у книжці «Роман із містером Бріджертоном» читачі дізнаються, хто ховається за псевдонімом леді Віслдаун.

КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ

Книги про дорослішання для дітей. 12 важливих ЕМОЦІЙ

У дитинстві ми нерідко чули: «вгамуй свої емоції», «мисли тверезо», «злість тебе не прикрашає», «слізьми лиха не виплачеш» та багато інших порад від важливих для нас дорослих. Це мало навчити нас ігнорувати власні почуття або знецінювати їх. Проте емоції – це внутрішній компас. Вони інформують про те, що з нами відбувається, чого ми прагнемо, що порушує наші кордони, дають змогу пережити втрату й радіти успіхам, будувати стосунки з людьми та із самими собою.

12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо / пер. [з польськ.] О. Сенишин. – Харків : Основа, 2026. – 128 с. : тв. – (Дитяча художня література).

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – це зворушлива й корисна книжка для розвитку емоційного інтелекту дітей.

Через зрозумілі життєві історії авторка допомагає малечі пізнати радість, страх, сором, гордість, злість та інші почуття, які щодня супроводжують дитину.

Книжка навчає:

• розпізнавати власні емоції;
• говорити про почуття без страху й сорому;
• краще розуміти себе та інших;
• будувати здорові стосунки з оточенням.

Видання ідеально підходить для спільного читання вдома, занять у школі чи роботи з психологом. Тексти легко сприймаються, відкривають простір для розмов і допомагають дитині сформувати внутрішню опору.

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – це тепла й глибока книжка для дітей та дорослих, яка допомагає навчитися розпізнавати, проживати й приймати емоції.

Герої історій переживають знайомі кожній дитині ситуації: радіють перемогам, засмучуються через невдачі, хвилюються, бояться, соромляться й вчаться розуміти себе. Через художні сюжети книжка м’яко пояснює, що кожна емоція важлива, адже саме вони є нашим внутрішнім компасом і допомагають будувати стосунки з іншими та з собою.

Видання стане чудовим інструментом для спільного читання вдома або в освітньому середовищі, адже заохочує дітей говорити про свої почуття, формує емоційний інтелект і навички саморегуляції з раннього віку.

«12 важливих емоцій. Що ми відчуваємо» – книжка, яка допомагає дітям краще зрозуміти себе, а дорослим – почути дитину.

Дванадцять авторок написали 12 оповідань, сповнених емоцій, у яких є все, що подобається дітям, і все, на що очікують дорослі. Історії порушують украй важливу проблему цінностей, про які батькам і вчителям непросто розмовляти з дітьми.

Вони раділи, коли їхні герої ставали такими, як їм хотілося. Злились, коли їм довго не вдавалося придумати щось цікаве, і відчували безліч інших емоцій. Діти стрибають від радості, їх переповнює почуття гордості, а сором і страх знеохочують. Кожна пережита емоція важлива! Їх усіх варто пізнати і зрозуміти.

Емоції – це наш внутрішній компас. Вони повідомляють про те, що з нами відбувається. Саме на емоціях ми будуємо стосунки з іншими людьми та із самими собою. Прочитавши книжку, дитина усвідомить, що не буває поганих чи хороших емоцій. Навчиться їх називати й розуміти. Натомість батьки дізнаються, як допомогти дитині в цьому.

Завдяки кумедним текстам складні теми стають простими й зрозумілими.

Читаймо цю книжку дітям, спонукаючи говорити про емоції, які вони щодня переживають, щоб у дорослому віці вони могли з ними впоратися.

Книга є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ДМИТРО "РАСТІ" КАНУПЄР

Автори-військові. «Окраєць» – книга азовця «Расті» про 886 днів російського полону.

Дмитро «Расті» Канупєр – військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», який пройшов оборону Маріуполя, 886 днів російського полону та повернувся під час обміну 18 жовтня 2024 року. Попри роки катувань і сфабрикований вирок, після реабілітації він знову став до строю.

Детальніше про його життєвий та бойовий шлях:

До війни: У 20-річному віці, у 2020 році, став до лав «Азову». До того підлітком стояв на барикадах Революції Гідності.

Оборона Маріуполя та полон: З перших днів повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Потрапив у полон навесні 2022 року, пройшов Оленівку, Таганрог, Донецьк та Макіївку. У полоні окупанти сфальсифікували справу та присудили йому 29 років колонії (спочатку незаконно заявляли про 48 років).

Повернення та реабілітація: 18 жовтня 2024 року був звільнений під час обміну. Попри пережиті жахіття та тортури, він відновився і знову повернувся до війська.

Медійна діяльність та книжка: «Расті» відкрито ділиться своїм важким досвідом, бере участь у закордонній адвокації та розповідає світові правду про воєнні злочини росіян. У травні 2026 року виходить його книжка, присвячена 886 дням неволі

Виходить книжка «Окраєць» бійця «Азову» Дмитра «Расті» Канупєра зі свідченнями про 886 днів російського полону, катування, виживання і потребу говорити про злочини росіян.

«Окраєць» – книжка про досвід полону, який автор вирішив записати після розмови з Оленою Мандзюк у Краматорську. «Вона запитала, чи не хочу я розповісти це більшій кількості людей. Я спочатку відмовлявся через брак часу, службу у війську і думку, що це нікому не буде цікаво, бо люди більше цураються теми війни і полону, ніж підтримують», – розповів «Расті».

Мандзюк запропонувала записати його спогади на диктофон. Наступного дня автор отримав текстову версію розповіді, перечитав її й опублікував у своєму інстаграмі. Саме реакція читачів, за його словами, показала, що історія має бути розказана не лише в дописах.

«Дійсно побачив, що це для інших важливо – знати правду, усвідомлювати злочини росіян, говорити про тих, хто досі в полоні. Я отримував сотні коментарів, тисячі репостів, слова підтримки і прохання говорити про це гучно, більше, написати книгу», – зауважив «Расті».

За словами автора, «Окраєць» – це книжка про злочини, які росіяни скоювали проти нього під час полону, а також про тих, хто досі залишається в російських тюрмах і таборах.

«Книга «Окраєць» – це свідчення про злочини росіян, які вони скоювали наді мною у російському полоні впродовж 886 днів. Ця книга буде передаватись з рук в руки до друзів, до рідних, до дітей, адже це реальна історія з перших вуст про мою історію виживання і нелюдського ворога – росію, про зло, яке я хочу робити видимим, адже тільки тоді його можна побороти», – наголосив він.

Робота над книжкою, за словами військового, була складною не лише для нього, а й для всієї команди. Автор розповів, що під час підготовки тексту довелося знову проживати спогади, які психіка намагалася відсунути в підсвідомість. «Я зустрів певні труднощі, коли почав працювати над книгою. Розумію, що моя психіка берегла мене і ховала всі страшні спогади десь далеко у підсвідомість, а тут я вирішив все дістати назовні. Найважче було те, що, відновлюючи ці спогади, я розумів, що прямо зараз, там, у російському полоні, мої побратими досі проживають ці ж самі катування та знущання, отримують удари, страждають від голоду», – розповів він.

Він також зазначив, що розуміє небажання частини людей говорити про полон і катування, однак вважає мовчання небезпечним: «Я розумію, чому тут, в Україні, люди в тилу оминають подібні теми. Вони просто не хочуть знати, що таке страшне зло може існувати. Але в цьому і проблема: закриваючи очі на зло, воно не перестає існувати, воно росте ще більше».

Над книжкою працювала команда, частина якої долучилася до проєкту на волонтерських засадах. За словами «Расті», для редакторів і людей, які допомагали з текстом, ця робота також стала емоційно важким досвідом. «Редактори плакали над редагуванням тексту, хтось згодом не міг спати ночами, в когось тремтіли руки, хтось перейняв та розділив цей біль зі мною», – ідеться в дописі автора.

ЄВГЕН ПОЛОЖІЙ

Від реальної історії для NETFLIX до роману. Євген Положій «Мрія»

Євген Положій наш сучасник, письменник, поет та журналіст. Живе і працює у м. Суми. Одружений, виховує трьох синів. Народився у 1968 році у селищі Терни, Недригайлівського району, Сумської області. У п’ятирічному віці переїхав із матір’ю до Сум, де закінчив школу, а згодом педагогічний університет імені А.С. Макаренка. Євген пройшов шлях від простого журналіста до головного редактора. Понад двадцять років Євген Вікторович очолює суспільно-політичне видання «Панорама». Читачам добре відомі романи «Мері та її аеропорт», «Дядечко на ім’я Бог», «По той бік Пагорба» тощо.

У 2015 році вийшов друком роман «Іловайськ», який розповідає про жахливі події серпня 2014 року, про сутність війни, про вчинки та поведінку людей на війні. Цікаво, що твір написано двома мовами, українською і російською. Саме написано, а не перекладено. В одному з інтерв’ю письменник розповів, що така ідея виникла після спілкування з солдатами, військовими, бійцями добровольчих батальйонів, які розмовляли і російською, і українською.

Євген Вікторович Положий справжній патріот України, з чітко визначеною, активною громадянською позицію. Він був активним учасником Революції Гідності. Письменник отримував погрози, на нього було скоєно напад, але це не залякало, не змусило поступитися ідеалами. І сьогодні, Євген Вікторович сміливо висловлює своє бачення політичної ситуації, не підлаштовується під обставини. Поставити запитання, подискутувати, поспілкуватися із письменником можна у соціальній мережі Фейсбук, на сторінці, яку особисто веде пан Євген.

Положій Є. Мрія / Є. В. Положій. – Харків : Vivat, 2025. – 192 с. : тв. – (Художня література).

«Мрія» – роман українського письменника та журналіста Євгена Положія, заснована на реальній історії. Ден і Діна мешкали у невеликій двокімнатній квартирі житлового комплексу «Квітка» в Гостомелі. До повномасштабного вторгнення це було ідеалістичне місце: зручна транспортна розв’язка дозволяла швидко доїхати до столиці, а затишні парки навіювали спокій. З балкона дванадцятого поверху розгортався неймовірний краєвид. За лісом виднівся аеродром «Антонов», де в одному з ангарів стояв найбільший вантажний літак у цілому світі – Ан-225 «Мрія». У лютому 2022 року його знищили, а війна змусила Дена та Діну забути про тиху буденність.

У книзі «Мрія» Євген Положій розповідає про людей, які у хаосі російсько-української війни захищали себе та рідних від пазурів смерті. Вони не мали навичок поводження з вогнепальною зброєю, не знали про виживання під обстрілами. Багато жителів опинились у пастці підвалів. Укриття мали оберігати, але сирі приміщення поступово перетворювалися на пекло. Однак люди зберегли свою сутність: вони боролися за життя, дарували одне одному моральну та фізичну підтримку, а також вірили – болісні порізи теперішнього стануть рубцями.

Автор змінив імена персонажів, деякі деталі подій та описи локації, щоб приховати особистості людей, які стали прототипами головних героїв книги «Мрія». Але потім розповів, що це історія родині Боднарів.

«Нехай роман залишається романом. Бо без прискіпливих порівнянь та спогадів не обійтися, а спогади з плином часу мають схильність до трансформацій. Та історію Інни, Слави та його мами надрукували і показали декілька медіа ще у 2022 році, – пояснює Євген Положій. – Такого прискіпливого фактчекінгу, як зробив Слава, я давно не мав. Сердився на нього часами, але насправді інакше й неможливо писати подібні книги. Так що Славу можна вважати повноцінним співавтором-редактором».

Цікаво, що за роман можна подякувати NETFLIX, хоч і опосередковано. В 2022 році платформа оголосила конкурс для українських сценаристів. І Євген створив синопсис для художнього фільму «Мрія» (інша робоча назва «Син»). Переможців на конкурсі і без того заздалегідь вистачало. Але саме той розлогий синопсис допоміг в створенні книги.

«Мрія» не про літак (хоча й про нього також), а про людей. Такою була Мрія, поки її не знищили безпорадність та безвідповідальність одних та нестримний потяг до руйнування всього прекрасного інших», – додає автор.

На запитання журналістки Уляни Стельмашової який стосунок має до роману літак «Мрія», в тому числі на обкладинці, автор відповів: « Герой роману – Ден – фанат літака «Мрія». Він багато років слідкує за ним по Flightradar, намагається не пропускати вильоти і посадки, підтримує комунікацію в соцмережах з командиром екіпажу і навіть має пластикову модель літака вдома. Більш того, так сталося, що їхня нова квартирка у Гостомелі розташована в межах видимості аеродрому «Антонов» і ангару «Мрії». І слоган книжки звучить так: «Можна знищити навіть найбільший літак на світі. Але неможливо знищити мрію людини».

Щодо обкладинки, то було два варіанти, тож я виставив їх у Facebook і попросив підписників проголосувати. Більшість людей проголосували за ту, що ви наразі бачите. Хоча мені набагато більше подобалася інша, та, що робив Слава. Малюнок, до речі, на тильній стороні книжки – мій».

Книга є в фонді бібліотеки. Запрошуємо до читання!

ЕМІЛІ БРОНТЕ

«Буремний перевал»» – єдиний роман англійської письменниці Емілі Бронте, трагічна історія кохання посеред готичного сетингу вікторіанської доби.

Книга має близько 40 екранізацій

Про авторку

Емілі Бронте – середня з трьох сестер Бронте (ще Шарлотта та Енн), які увійшли в канон англійської та світової літератури. Народилася 30 липня 1818 року.

Дитинство сестер Бронте і їхнього брата Бренвелла було непростим. Діти рано втратили матір, тож опікувався ними батько-священник – суворий та ексцентричний чоловік. Він завжди носив із собою заряджену рушницю, а ще виховував дітей украй аскетично: забороняв носити їм яскраві речі та їсти м'ясо, бо це нібито могло сприяти узалежненню від фізичного комфорту. Також він розмовляв з ірландським акцентом, який успадкували й дівчата – що довгий час заважало їхній соціалізації в йоркширській громаді.

Усі сестри Бронте могли бути сором'язливими, але Емілі була найбільш замкнутою з них. У дитинстві вона разом з Енн ховалася за дверима або під столом, коли до їхнього дому приходили гості. Навіть у дорослому житті Емілі часом ціпеніла, коли до неї зверталися.

Попри те, що сестри Бронте не знали ніяких дитячих ігор, батько культивував їхню любов до книжок. Саме від нього їм, імовірно, передався літературний талант: в молодості Патрік Бронте видав два томи поезій. У домашній бібліотеці Бронте були Вальтер Скотт, Джордж Байрон, Персі Біш Шеллі тощо.

Початкову освіту дівчата здобули в школі для доньок священників Ковен-Бридж. Життя там виявилося навіть скрутнішим, ніж удома: виховательки принижували дівчаток, суворо карали й не дбали про їхнє здоров'я та належне харчування. Згодом Шарлотта Бронте змалювала деспотичний пансіон у своєму видатному романі «Джейн Ейр» (1847).

Старші сестри Емілі – Марія та Елізабет – ослаблені такими умовами, захворіли там на сухоти й невдовзі померли.

У сімнадцять років Емілі поїхала навчатися в школу для дівчат Роу-Гед, де викладала Шарлотта. Там вона витримала лише три місяці – затужила за домом. Але здобутої освіти дівчині вистачило, щоб і самій стати вчителькою у школі Ло-Гілл. Щоправда, 17-годинний робочий день підірвав здоров'я Емілі, тож і звідти вона повернулася до батька. Якийсь час вона жила вдома: куховарила, прибирала, викладала в недільній школі, вивчала німецьку та гру на піаніно.

Емілі була інтровертною особистістю. Шарлотта описувала її як неговірку самітницю, що не любила виходити з дому. Також немає жодних записів, які б свідчили, що Емілі мала друзів поза родинним колом. Ба більше, попри пристрасті, які вирують у її «Буремному перевалі», вважається, що письменниця ніколи не була закохана. Найщасливіше Емілі почувалася наодинці або з сестрою Енн, з якою мала найближчі стосунки.

Також письменниця запам'яталася сталевим характером: могла покарати свого собаку голими руками або припекти собі рану розпеченою кочергою.

Намагаючись пояснити особливості поведінки Емілі Бронте – її залежність від чіткої рутини, труднощі з контролем гніву, уникання соціальних ситуацій і сильну прив'язаність до дому – дослідники припускають певну форму аутизму. Окрім цього, вони звертають увагу на проблеми із харчуванням і кажуть, що письменниця могла страждати на анорексію. Зовнішньо Емілі Бронте описують як «надзвичайно високу та струнку, часто одягнену у фіолетову сукню».

Уперта вдача супроводжувала Емілі Бронте аж до кінця її недовгого життя. У тридцятирічному віці вона захворіла на туберкульоз – і відмовилася від лікування, бо вважала медиків шарлатанами. Дев'ятнадцятого грудня 1848 року Емілі Бронте померла.

Про «Буремний перевал»

Бронте Емілі. Грозовий Перевал / Е. Бронте ; [пер. з англ. Д. О. Радієнко]. – Харків : Фоліо, 2025. – 319 с.

Сестри Бронте з дитинства любили літати в уявних світах. У 1846-му вони опублікували свої вірші у збірці «Поезії Каррера, Елліса та Ектона Беллів» – під чоловічими псевдонімами, бо хотіли уникнути упереджень щодо статі.

Хоч збірка й не мала великого успіху, письменниці продовжили свій літературний шлях. Шарлотта написала чотири завершені романи, Енн – два, а от Емілі Бронте залишила після себе лише один роман, «Буремний перевал» (1847), у якому кинула виклик літературним нормам своєї епохи. Навіть майже 180 років по тому він залишається одним із найвидатніших в англійській літературі – завдяки сміливій структурі, глибокому аналізу людської психіки та пристрасному зображенню кохання й помсти.

Роман розповідає історію двох сусідніх маєтків у Йоркширі – «Буремного перевалу», який належить сім'ї Ерншоу, та «Гнізда дрозда», яким володіють заможні Лінтони.

Місце дії роману відображає емоційний ландшафт персонажів. Болота, з їхньою суворою красою та непередбачуваною погодою, виступають водночас притулком і в'язницею для мешканців маєтків. Ізольованість локації показує й ізольованість персонажів, які відрізані від звичайного суспільства і керуються власними внутрішніми силами.

Одного разу старий містер Ерншоу, батько двох дітей – Кетрін і Гіндлі, знайшов на дорозі маленького циганського хлопчика. Він вирішив забрати його додому і назвати Гіткліфом. Між Кетрін та Гіткліфом з дитинства була сильна прив'язаність, але, керуючись соціальним становищем, заміж дівчина вийшла за Едгара Лінтона із сусіднього маєтку.

Гіткліф відчув себе зрадженим і зник на кілька років, а потім повернувся – багатим, жорстоким і спраглим до помсти тим, хто його принижував. Сама ж Кетрін, жвава та пристрасна особистість, розривалася між своїм нудним і правильним чоловіком Едгаром та запаморочливою дикістю Гіткліфа.

Загалом Кетрін – нетипова жінка для вікторіанського суспільства, адже авторка не змушує її бути привітною і праведною «берегинею хатнього вогнища». У більшості екранізацій характер персонажки зображають дещо м'якшим, ніж в оригінальній історії – цікаво, якою ця героїня буде у виконанні Марго Роббі.

Гіткліф, своєю чергою, – яскравий приклад байронічного героя, який пережив крах своїх ідеалів і через це страждає, бунтує та нехтує суспільними нормами.

Це роман про бурхливе та амбівалентне кохання, яке виходило за межі суспільних норм і було настільки сильним, що зруйнувало життя кількох поколінь. «Буремний перевал» часто називають історією трагічного кохання, але це також похмура притча про токсичні стосунки й циклічність сімейних драм.

Книжка Емілі Бронте перекладена українською. Цікаво до адаптації підійшло видавництво Nebo Publishing, яке змінило усталену назву на «Буремну вись». Чому не «перевал» – пояснюють тим, що оригінальне heights у назві позначає розташування маєтку на височині. Назву «Буремний перевал» дехто вважає запозиченою з російського перекладу твору.

Книга є в фондах нашої бібліотеки

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Мег'юрін Шелбі. Змія і голуб / Ш. Мег'юрін ; [пер. з англ. М. Пухлій]. – Київ : Рідна мова, 2023. – 400 с.

Романтичне фентезі про відьму і мисливця, змушених одружитися. Поєднання гумору, магії та кохання робить історію легкою і захопливою.

Рід Тейлор Д. Сім чоловіків Евелін Г'юго / Т. Дж. Рід ; [пер. з англ. А. Крупки]. – [4-тє вид., виправлене]. – [Київ] : ARTBOOKS, [2025]. – 544 с.

Під час інтерв’ю акторка розповідає про сім своїх шлюбів та шлях від Пекельної кухні, кримінального району Нью-Йорка, до червоних доріжок Лос-Аджелесу. Вона ділиться своїми помилками й досвідом, які привели її до того, ким вона є зараз. Поступово журналістка дізнається приховану правду про особистість Евелін і те, як сама Монік пов’язана з життям цієї ікони кіно.

Тейлор Дженкінс Рід, бестселерна авторка за версією New York Times, майстерно зобразила атмосферу золотої ери Голлівуду, адже й сама на початку кар’єри працювала у кіноіндустрії. Ведення історії від двох героїнь дозволило письменниці гармонійно поєднати сучасність й минуле. Складна й неоднозначна Евелін змушує радіти за неї, сварити в суперечливих моментах та відчувати її біль. Гостроти додає опис епохи, коли під забороною було безліч речей, а людям заради амбіцій і слави доводилося жертвувати своєю ідентичністю. Доповнивши оповідь заголовками й вирізками з газет, Рід додала реалізму історії. А дизайн обкладинки одразу натякає на атмосферу вишуканого гламуру.

Книга наповнена феміністичними мотивами – Евелін прагне до своєї мрії й здобуває її своїми способами, попри очікування суспільства, як має поводитися жінка. Авторка також наголошує й на тому, що в погоні за успіхом й намаганнях втриматися на вершині, легко втратити себе. Оповідь буде цікава поціновувачам драм і багатогранних героїв, історій з ЛГБТК+ наративами та охочим насолодитися духом старого Голлівуду.

Гейг, Метт. Опівнічна бібліотека / М. Гейг ; пер. з англ. Г. Яновської. – [Харків] : Видавництво «Жорж», 2021. – 416 с.

35-річна англійка Нора Сід глибоко нещасна, яка була й в 16 років, коли зробила невдалий вибір. Зараз все ще гірше – жінка щойно втратила роботу, викладання музики, схоже, скасовується, найкраща подруга поїхала в Австралію, стосунки з братом Джо зійшли нанівець. А тут ще й ця жахлива новина, що приніс знайомий, з яким Нора якось ходила на каву. Жінка почуває себе абсолютно розбитою невдахою, для якої немає місця у цьому світі. Вона так прагне спокою і втечі, тож наважується на жахливий крок. Проте замість омріяної пустоти потрапляє в дивне місце – Опівнічну бібліотеку, де керує місис Елм, шкільна бібліотекарка Нори. Або ж то тільки так здається. Але найнезвичнішим у цій ситуації виявляються книги, які представляють безліч альтернативних версій життя жінки та показують, як все б склалося, зроби вона той чи інший вибір.

Легка мова і цікава ідея роблять роман дуже доступним і захопливим.

Видання представлені у фонді бібліотеки.

РОМАН БАРВІНОК

Люди культури, яких забрала війна. Роман Барвінок: музикант та морпіх

Музикант та морпіх Роман Барвінок, позивний Скрипаль, загинув 20 серпня 2022 року біля села Піски на Донеччині. Захиснику було 29 років.

«Його батько загинув на цій війні трохи більше двох місяців тому. Скрипаль – сьогодні. Це сталося вранці. (Близькі вже повідомлені, писати можна)», – зазначила посестра Олена Білозерська.

«Він був дуже крутим скрипалем. Банально, але – так, міг би заробляти музикою і не паритись.

А ще – не підлягав призову через поганий зір, але приховав свої проблеми і воював спершу в добровольцях, з нами в УДА (Українській добровольчій армії – «Н»), а потім у морській піхоті.

Став професійним кулеметником, працював з «дашкою» і «утьосом». По черзі просто в окопі брався то за кулемет, то за скрипку. Коли він грав, бувало, що припинялася стрільба, бо наші слухали і вороги теж. Ще він добре грав на гітарі і непогано співав.

Про унікального бійця телевізійники зняли не один сюжет. Він всюди тягав із собою ноти і кожну вільну хвилину намагався вдосконалювати свою музичну майстерність. Казав, що грає погано, що фальшивить, щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав.

Поранений, він прикривав у березні відхід своїх. А потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався до медиків, за що отримав орден «За мужність» [ІІІ ступеня]. Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження.

Після шпиталю повернувся на фронт. Тоді, між іншим, його дружині повідомляли, що він загинув. Тоді обійшлося. А зараз це правда…».

Батько Романа, 58-річний Юрій Барвінок, загинув 2 червня. Він також був ветераном АТО, і знову пішов воювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Похований Ладижині на Вінниччині.

Натомість Роман потрапив на фронт «лише» у 2016 році. І, за словами побратимів, неабияк комплексував, що це сталося не у 2014-му. Тоді він не пішов воювати тільки тому, що якраз мав стати батьком, а дружина мала проблеми зі здоров’ям і він не міг ризикувати дитиною.

Але одразу попередив близьких: як тільки малій виповниться рік, він піде на фронт, і ніхто його не зупинить. І так і зробив: пішов до військкомату. Та його не взяли – не пройшов медкомісію.

«Тоді він удався до «афери»: упросив виписати йому повістку і віддати на руки. А потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. Він розписався і пішов до нас в УДА», – розповідає Білозерська.

«Роман мав колосальну жагу до нових знань, майже будь-яких. В Азіда навчався інженерної справи, а в Міші – грузинської мови. Був чистьохою, сварився зі мною через моїх собак, які після дощу брудними лапами забігали на його матрас.

Був небайдужим, гаряче реагував на будь-яку несправедливість, починав сваритися. Через це не спілкувався з кількома колишніми друзями. Сподіваюся, вони встигли помиритись.

Ми будемо воювати далі. Тепер і за Скрипаля», – додала військовослужбовиця.

Роман Барвінок народився 12 травня 1993 року. В одному з інтерв’ю він розповідав, що хрестили його в Диканьці, в тій церкві, яку Гоголь описував в повісті «Ніч напередодні Різдва» (з Диканьщини походить його мама, а батьків рід – з Вінниччини).

«Народився і ріс я в україномовній сім’ї в російськомовній ватно пасивній Одесі. Тож певні (та ні, серйозні) утиски за національною приналежністю зазнав ще зі школи, з середніх класів. То якраз була «помаранчева» (революція – «Н»). З 10 років почав говорити українською і в школі (не тільки на «укрмові» й літературі). З 12 років принципово всюди намагався говорити українською, носив вишитий поясок. Це призводило до серйозних суперечок з більшістю оточення», – згадував Роман в іншому інтерв’ю.

Музикою він займався з чотирьох років, скрипкою – з п’яти, танцями – з трьох. Виступав у складі ансамблю «Сакартвело» на сцені Одеського оперного театру – з народними й бальними танцями, з класикою. Але переважали кавказькі й українські танці.

У 16-річному віці Барвінок переїхав до Києва (Ірпеня), де багато хто міг почути його чудову гру на скрипці у підземних переходах. Згодом вступив в УНА-УНСО. Роман розповідав, що Михайло Жизневський, який одним із перших загинув під час Революції гідності, був його побратимом.

«Майдан і перші два роки війни я пропустив. Свідомо віддав себе сім’ї. Та все ж мучився (з глузду сходив) що хлопці там, а я… Сім’я так і не склалася. Але я ні про що не шкодую. Я став добрим резервістом і коли в 2016-му в багатьох почали опускатись руки – я як свіжа сила ввійшов на ротацію», – розповідав Барвінок.

Коли повернувся з фронту, певний час провів «на гражданці», брав участь в акції «Весна на граніті».

ЯНІНА ЯЦЕНКО

Земля справжньої жінки

Яніна Яценко: до 100-річчя від дня народження

Величезний гідрологічний парк, який прикрашає Полтаву завдячує своїм своєю появою та розквітом жінці, яка віддала йому 40 років свого життя. Йдеться про Яніну Яківну Яценко. Вона пам’ятала всі рослини, які висадила власноруч, всіх хто допомагав їй у цій нелегкій справі та тих, хто перешкоджав роботі.

У віці 90 років у 2016 році Яніна Яківна померла, але вона продовжується у своїй справі, кожна екзотичне дерево та кущ пам’ятає її турботу та відкрите серце.

Дендрологиня народилася 1926 року у Київській області. Хоча все дитинство провела у на Полтавщині, адже її батько був відомим дослідником, працював на сільськогосподарській станції та мав кандидатський ступінь у галузі сільськогосподарських наук.

Вищу освіту Яніна Яківна отримала в Харківському сільськогосподарському інституті на факультеті плодоовочівництва. Згодом 5 років працювала у Вінниці, де займалася підготовкою голів колгоспів у школі. У 1955 році продовжила роботу у Полтаві, у сільськогосподарському технікумі викладала лісівництво і лісомеліорацію та овочівництво.

Другу вищу освіту отримала на педагогічному факультеті Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. У 1962 році отримує вирішальну для свого життя посаду інженера з озеленення новоствореного парку «Поле Полтавської битви». Хоча і пригадує, що зарплатня, яку пропонували, була вдвічі меншою, ніж вона мала в технікумі, згодилася без роздумів. Науковиця береться за власний проєкт дендрологічної частини парку, під яку відводиться площа в 100 га.

За проявлену відданість та фаховість Яніно Яківну переводять на посаду інженера з благоустрою в горкомунхоз, на її плечі лягає керівництво по озелененню всього обласного центру.

Спочатку працювали без проєкту. Схеми окремих зон розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проєкт дендролога Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідувача відділу дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

Методом народної толоки створили ділянки «Лісостеп» і «Українська діброва», посадили бузок на схилах західної балки. Частиною парку став старий Яківчанський ліс – єдиний свідок Полтавської битви. Нині в цьому зеленому куточку Полтави майже 260 видів і форм рослин. Серед них такі, що вже стали рідкісними на своїх батьківщинах – у Казахстані і на Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви за місцем походження рослин.

Виростити цю красу було непросто. Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко знаходила заміну рідкісним деревам і рослинам завдяки своїй участі у Раді ботанічних садів і дендропарків України.

«На всіх зборах цієї організації, – розповідала вона, – я нагадувала колегам-науковцям, що на околиці Полтави відведено чималу площу під ландшафтний парк, але її нічим засадити. І незабаром з усіх куточків країни на мою домашню адресу стали надходити посилки з насінням. Та більшість садивного матеріалу я завезла із Тростянецького дендропарку на Чернігівщині».

А навесні 1963 року заклали розсадник, який задовольнив потреби парку. Та Януся (так ласкаво її називали в місті) продовжувала роботу 28 років, доки не вийшла на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку частенько навідувалася в дендропарк. Залучала громадськість, коли треба було захистити заклад. Лише завдяки їй через цю зелену оазу не проклали залізницю і лінії електропередач, а територію розширили до 124 гектарів.

КНИГИ, ЯКІ ЗАХОПЛЮЮТЬ З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

Книги, які захоплюють із першої сторінки

Ось добірка, яка допоможе відповісти на запит що почитати новачку:

Бредбері Рей. 451' за Фаренгейтом / Р. Бредбері ; [пер. з англ. Є. Крижевича]. – [Тернопіль] : Видавництво - Богдан, [2024]. – 272 с.

Що трапилося з нашим світом? Чому пожежники спалюють будинки, а не гасять пожежі? Чому люди не читають книги, не ходять пішки і майже не розмовляють одне з одним? Як виглядатиме наша Земля та якими будуть люди, якщо заборонити їм читати книги? Зі сторінок одного з найкращих творів Рея Бредбері ви дізнаєтеся, як люди навчаться зберігати книги для наступних поколінь, хто повстане проти пануючої системи і як зустріч із «чудною» дівчиною Кларіс змінить життя пожежника Ґая Монтеґа…

Лаконічний стиль і напружений сюжет роблять твір доступним і захопливим навіть для тих, хто тільки починає знайомство з класикою.

Ролінг Джоан. Гаррі Поттер і філософський камінь / Д. К. Ролінг ; пер. з англ. В. Морозов. – [49-ве вид.]. – [Київ] : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025. – 315 с.

Гаррі Поттер – сирота й живе із Дурслями, своїми дядьком, тіткою і двоюрідним братом. Родичі ненавидять племінника й роблять перебування у їхньому дому максимально нестерпним. Проте на одинадцятий день народження хлопчика стається дивовижа – він зустрічається із Геґрідом, який розповідає Гаррі, що той є чарівником. Новий друг передає Поттеру листа-запрошення до школи магії Гоґвортс. З цього моменту життя хлопчика наповнюється чарівними речами. Він зустрічає справжніх друзів і опиняється у місці, яке відчуває домом. Проте скоро Гаррі розкриває страшну правду про смерть своїх батьків і походження шраму на своєму чолі. Він дізнається про загрозу, що нависла над чарівним світом. Але хлопчик із друзями сповнені рішучості боротися і не дати злу зруйнувати все, що вони люблять.

Захопливий сюжет, яскраві персонажі та легкий стиль роблять цю книгу ідеальною для початку читання.

Руні Саллі. Нормальні люди / С. Руні ; з анг. пер. А. Коник. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 312 с.

У школі Маріанна з Коннеллом вдають, наче не знають одне одного. Він — популярний та улюблений усіма, вона – самотня дивачка, з якої відкрито насміхаються. Однак між ними виникає дивовижний зв’язок, який вони вирішують тримати в таємниці і який відтоді назавжди змінює їхні життя. Пізніше, у дублінському коледжі, Маріанна впевнено вписується у тамтешнє товариство, а Коннелл незграбно шукає своє місце серед столичної богеми.

За роки навчання вони постійно кружляють одне довкола одного, то віддаляються, то зближуються, але все одно між ними лишається щось, що неймовірним чином притягує їх одне до одного. Поміж іншими стосунками, Маріанниним потягом до саморуйнування, Коннелловою депресією вони випробовують, як далеко можуть зайти у своєму прагненні бути просто собі нормальними людьми і врешті – несподівано врятувати одне одного.

Мінімалістичний стиль робить текст доступним і глибоким водночас.

Олкотт Луїза Мей. Маленькі жінки : роман / Л. М. Олкот ; пер. з англ. І. Бондаренко. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, [2017]. – 408 с.

Історичний роман дорослішання від Луїзи Мей Олкотт розповідає про чотирьох сестер Марч – Меґ, Джо, Бет і Емі, які ростуть у часи Громадянської війни в США. Поки батько служить на фронті, дівчата разом із матір’ю вчаться долати труднощі, підтримувати одна одну й шукати власний шлях у житті. Щоденні радощі, мрії та випробування поступово формують їхній характер і показують, як дитинство зникає, й доводиться починати приймати дорослі рішення.

Простий стиль і життєві ситуації роблять книгу комфортною для читання.

Класика американської літератури, яка має багато театральних адаптацій та екранізацій для телебачення та кінотеатрів.

Флінн, Гіліян. Загублена : [роман] / Г. Флінн ; [пер. з англ. Н. Гайдай]. – [Київ] : КМ-БУКС, [2017]. – 480 с.

Ґіліян Флінн – відома американська письменниця, сценаристка, авторка коміксів та колишня телевізійна критикиня журналу «Entertainment Weekly».

Нік та Емі Данни саме збираються святкувати п'яту річницю шлюбу, коли Емі зникає. Поліція підозрює Ніка в убивстві дружини. Друзі Емі раптом починають розповідати, що вона боялася чоловіка, що мала від нього секрети. Він присягається, що це неправда. Однак поліція перевіряє його комп'ютер і виявляє дуже дивну історію пошуків. Нік запевняє, що він тут зовсім ні до чого, та чи можна йому вірити? А тут ще ці наполегливі дзвінки на його мобільний телефон...

То що ж насправді сталося з чарівною Ніковою дружиною?

Номіновано як один із найулюбленіших в Америці романів за версією PBS The Great American Read.

За мотивами трилера «Загублена» відзнято однойменний фільм з Беном Аффлеком та Розамунд Пайк у головних ролях.

Напруга та несподівані повороти змушують не відкладати книгу.

Арментраут Дженніфер Л. Кров і попіл: Із крові й попелу / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2022. – 608 с.

Кров і попіл: Війна двох королев / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2023. – 768 с.

Кров і попіл: Королівство плоті й вогню / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2024. – 688 с.

Кров і попіл: Корона з позолочених кісток / Дж. Л. Арментраут ; з англ. пер. М. Пухлій. – Київ : BOOK CHEF, 2022. – 688 с.

Пенеллафі Балфур або ж Маківка втратила батьків у дитинстві й сама ледве вижила. На згадку про це їй лишилися нічні жахіття та глибокі шрами на тілі. Проте ця трагедія виявила в ній обрану – Діву, якій після проходження обряду Вознесіння призначено стати рятівницею Королівства Соліс. Проте дівчина не має ніяких благ зі свого високого положення, тільки обмеження, обов’язок ховатися під вуаллю і знущання від герцога, у замку якого вона живе. Але Маківка не зі слабких, тому таємно тренується битися, влаштовує заборонені прогулянки за межі замку, використовує свій дар, щоб допомогти людям. Вона прагне пізнати кохання, і їй припадає до душі золотоокий гвардієць Гоук. Несподівано дівчина зустрічає його під час однієї з вилазок, і між ними спалахує небезпечна іскра. Коли ж він стає її особистим охоронцем, стримувати почуття стає все важче.

Горіха Зерня, Т. Доця / Т. Горіха Зерня. – [Київ] : Білка, [2019]. – 284 с.

Це книга про любов. У ній немає жодного слова на «лю…», але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами й нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою головою.

Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року в Донецьку. Донбас – це точка обнулення, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховано потрібні відповіді. Там, де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут герої ня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору.

Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна – це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.

Сильний роман про події в Україні і внутрішню трансформацію героїні. Емоційність і жива мова тримають увагу.

Видання представлені у фонді бібліотеки.

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Євген Маланюк народився 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. Він був нащадком запорожців.

Навчався в Єлисаветградському реальному училищі з 1906 по 1914. Особливе місце у формуванні інтелекту Маланюка відіграв саме цей заклад. Під час навчання найповніше здібності Євгена Филимоновича розкрились в опануванні математики.

1914 р. – вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив, бо почалася Перша світова війна. Маланюк був мобілізований до Армії УНР. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії.

1920 р. – з’являється друком перший вірш у журналі «Веселка».

Після поразки УНР назавжди покидає Україну

Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина».

Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької школи поетів».

Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.

У 1925р. у Подєбрадах (Польща) вийшла перша поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій».

Намагаючись торувати незалежний шлях у літературі, Євген Филимонович очолює у Варшаві літературне угрупування «Танк» у 1929 році.

Протягом 1930-1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата».

У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом угруповання МУРу (Мистецький український рух)

1949 р. – переїхав до США, де прожив до самої смерті.

У 1951-1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966).

У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. Похований у Нью-Джерсі.

Маланюк Є. Книга спостережень : статті про літературу / Є. Маланюк. – Київ : Дніпро, 1997. – 430 с.

«Книга спостережень» Євгена Маланюка – це збірка літературно-критичних есеїв та статей відомого українського поета-емігранта, культуролога та есеїста. Видання 1997 року (Київ: Дніпро) містить аналіз української класики XIX ст., творчості Шевченка, Гоголя, а також роздуми про літературу поточного віку, висвітлюючи самобутні погляди на культуру.

Євген Маланюк (1897–1968), один із найяскравіших представників «Празької школи».

Збірка пропонує оригінальний погляд на українську літературу, проблеми культури та українсько-російські контакти. Вона містить літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Миколу Гоголя та інших письменників.

Основні видання:

1962/1966: «Книга спостережень» виходила у двох томах у Торонто (видавництво «Гомін України»).

1997: Вибрані статті видано у Києві видавництвом «Дніпро» (425-430 с.).

Публіцистика Маланюка характеризується інтелектуалізмом, глибиною аналізу та національною орієнтованістю.

Збірка є цінним джерелом для розуміння українського літературного процесу крізь призму діаспорної літературознавчої думки.

Український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Народився Іван Малкович 10 травня 1961 року у Нижньому Березові Косівського району Івано-Франківської області. У 1976 році – після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. У 1980 – закінчує Івано-Франківське музучилище та вступає на філологічне відділення Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація в «Літературній Україні» зі вступним словом Д. Павличко. Друкувався у журналах «Київ», «Жовтень», «Дніпро», літературному альманаху «Паруса», газеті «Літературна Україна».

1981 року ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малкович був обраний «Найкращим молодим українським поетом».

1984 року – побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь». Публікацію відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Ніжна скрипка України» – так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь».

1985 року, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.

У 1986 році переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Райдуга». У 1986 році став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР.

У 1987 році переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь».

У 1987 році стає першим лауреатом премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.

1988 року – виходить друга поетична збірка «Ключ».

1989 року приєднується до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута». З 1991 до 1992 року працює у редакції дитячого журналу «Соняшник». З 1992 року працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму».

1992 року у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (20 квітня, офіційний день народження (реєстрації) видавництва) видає першу книгу – «Український алфавіт». У тому ж році виходить третя поетична збірка «Вірші» 1994 року у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «Улюблених віршів». 1997 року побачила світ четверта книга поета «З ангелом на плечі». 2002 року Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні. 2004 року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні.

У 2005 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «100 казок. 1-й том», у 2006 році п'ята поетична книга Івана Малковича «Вірші на зиму».

З 2008 року Іван Малкович починає видавати до «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» "дорослу" літературу. У 2009 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить «Дитяче Євангеліє» з благословеннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков в Україні – УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ.

У 2010 році – вийшла у світ книга обраного І. Малковича (обрані вірші, переклади, есе, інтерв'ю) «Все поряд» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу львівського Форуму видавців-2010.

У 2012 році – виходить Третій – заключний том – тритомника «100 казок» та другий том тритомника «Улюблені вірші».

У 2012 році – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» увійшла до п'ятірки Рейтингу журналу «Компаньйон» «Компанії, які надихають».

У 2013 році – у серії «Українська Поетична Антологія» вийшли обрані вірші Івана Малковича під назвою «Подорожник» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Вірші Малковича перекладені англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

Малкович Іван. Все поруч : вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв'ю / І. Малкович. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 336 с.

«Все поруч» – це книга вибраних творів відомого українського поета Івана Малковича, видана «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у 2010 році. До збірки увійшли вірші з попередніх книг, нові поезії, переклади та есеї, що відображають характерний для автора світ, де переплітається інтимне, духовне та буденне.

Збірка позиціонується як підсумок творчості, містить як ранні, так і нові, неопубліковані раніше вірші.

Книга має тверду палітурку з тканинним тисненням, 336 сторінок.

Книга стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові.

Поезія Малковича в цій збірці вирізняється особливою тонкістю, світлом та філософічністю, де «все поруч» – і життя, і смерть, і янгол на плечі.

Це знакова книга для поціновувачів творчості Івана Малковича, яка демонструє його еволюцію як поета.

Тетяна Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Письменниця, есеїстка, публіцистка.

Закінчила Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника з відзнакою, за фахом – філологиня.

Певний час працювала журналісткою спершу на 5-му каналі, потім в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем».

З 2011 року мешкає у Відні.

Її оповідання й есе перекладені польською, румунською, англійською, чеською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» вийшли дві книжки у перекладі на німецьку: «Говорити» (2009), «Біографія випадкового чуда» (2013). Наступні переклади: «Von Hasen und anderen Europäern» (у берлінському видавництві FotoTAPETA, 2014).

Стипендіатка програм Gaude Polonia (Польща) та Junge Akademie der Künste (Берлін).

Колумністка в українських та німецьких інтернет-виданнях Deutsche Welle та Die Zeit Online.

2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша дитяча книжка Малярчук «MOX NOX», що у перекладі з латинської означає «надходить ніч». Це історія химерної цивілізації рукокрилих істот, які заселили зруйновані міста після того, як звідти із невідомих причин щезли люди.

Членкиня Українського ПЕН.

Малярчук Т. Згори вниз. Книга страхів : роман / Т. Малярчук. – Х. : Фоліо, 2006. – 220 с. – (Графіті).

«Згори вниз» – це реанімація сюрреалізму в українській літературі. У книзі є сюжет, розділові знаки і навіть інструкція з виготовлення фотографій у домашніх умовах. А також: втеча, захоплення чужих помешкань і чужих таємниць, гірські ландшафти, зворушлива і неправдива історія любові, перевертні, чортівня, люди, що мовчать, і коти, що говорять. Словом, все те, що притаманне будь-якій нормальній жіночій психіці.

Всі книги є в фонді нашої бібліотеки. Запрошуємо до читання!