МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

Михайло Грушевський – творець української історичної пам’яті

До 160-річчя від дня народження

Михайло Сергійович Грушевський (29 вересня 1866, Холм, нині Хелм, Польща – 24 листопада 1934, Кисловодськ) – видатний український історик, державний і громадсько-політичний діяч, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки, голова Української Центральної Ради.

Народився в родині педагога Сергія Грушевського. Дитячі роки Михайла минули на Кавказі – у Ставрополі та Владикавказі, куди родина переїхала через роботу батька. Водночас зв’язок з Україною не переривався: під час поїздок до родичів хлопець знайомився з українським селом, народною культурою та мовою. Саме ці ранні враження значною мірою визначили його подальший життєвий шлях.

У 1880 році, у 14-річному віці, Грушевський вступив до Тифліської гімназії. Тут особливо яскраво проявилися його здібності до навчання, інтерес до історії та літератури. Він багато читав, пробував писати художні твори, цікавився українською історією та культурою. За спогадами сучасників і самого Грушевського, книга була для нього невід’ємною частиною життя.

Ключові віхи життя

• 1866 – народився в Холмі.
• 1880-1886 – навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії.
• 1886 – вступив на історико-філологічний факультет Університету святого Володимира в Києві.
• 1890 – за наукову працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття» отримав золоту медаль.
• 1894 – захистив магістерську дисертацію та став професором Львівського університету.
• 1897-1913 – очолював Наукове товариство імені Шевченка у Львові, перетворюючи його на провідний український науковий осередок.
• 1898 – вийшов перший том фундаментальної праці «Історія України-Руси».
• 1907 – оселився в Києві та активно включився в наукове й громадське життя.
• 1917 – очолив Українську Центральну Раду.
• 1918 – став головою Української Центральної Ради в період проголошення Української Народної Республіки.
• 1919–1924 – перебував в еміграції, працював над науковими та політичними проєктами.
• 1924 – повернувся до Києва, працював в Українській академії наук.
• 1934 – помер у Кисловодську; похований у Києві на Байковому кладовищі.

Головна праця

Найвідомішою науковою спадщиною Грушевського стала «Історія України-Руси» – багатотомна праця, у якій він послідовно досліджував історію українського народу від найдавніших часів. Грушевський утверджував окремішність українського історичного розвитку та спростовував уявлення про існування єдиної «загальноросійської» історичної традиції.

Його доробок значно ширший за історичні дослідження. Він писав літературознавчі й етнографічні праці, публіцистику, оповідання, нариси, займався археографією, соціологією, організацією науки. Загалом його наукова та публіцистична спадщина налічує понад 1800 праць.

Грушевський і українська державність

Для української історії Грушевський став не лише ученим, який досліджував минуле, а й людиною, яка безпосередньо долучилася до творення української державності. У березні 1917 року він очолив Українську Центральну Раду – представницький орган українського національного руху. Його ім’я назавжди пов’язане з Українською революцією 1917–1921 років та боротьбою за українську державність.

Михайло Грушевський залишився в історії як людина, яка поєднала науку, культуру і державотворення. Він не просто досліджував українське минуле – він допомагав українцям усвідомити себе окремою нацією з власною історією, культурою та правом на державність.

Цікавий факт: уже в гімназійні роки Грушевський багато читав і пробував себе в літературній творчості. Тобто його шлях до великої науки розпочався ще задовго до університету – фактично в юнацькі роки.

Михайло Грушевський поза політикою і наукою

Він був дуже сімейною людиною. У 1896 році Грушевський одружився з Марією Вояківською – педагогинею, перекладачкою та громадською діячкою. Їхній шлюб сучасники описували як теплий і дружній. Марія була не просто дружиною вченого: вона допомагала йому в роботі, листуванні, громадських справах, а згодом стала його найближчою помічницею.

Особливе місце в його житті займала єдина донька Катерина, яку в родині ніжно називали Кулюнею. Грушевський дуже багато уваги приділяв її освіті. Він радив їй книжки, цікавився її навчанням, поступово залучав до власної наукової роботи. Уже в дитинстві Катерина фактично росла в атмосфері науки, літератури та мистецтва.

Будинок Грушевських у Львові був справжнім культурним осередком. Майже щовечора там збиралися письменники, митці, актори, науковці, громадські діячі. Маленька Катерина слухала розмови дорослих, а її батько працював над своїми історичними дослідженнями. Тож родинний дім став для неї своєрідним університетом ще задовго до офіційного навчання.

Грушевський любив подорожі. Разом із дружиною та донькою він бував у різних європейських містах. Родина подорожувала Італією – відвідала Венецію, Рим, Неаполь, Флоренцію; Катерина навіть піднімалася на Везувій.

У його житті було місце і для звичайних домашніх радощів. Збереглися родинні листи, які показують Грушевських не як «бронзових» історичних постатей, а як звичайну сім'ю: вони обговорювали будівництво будинку, гостей, покупки, подарунки, навчання Катерини. В одному з листів маленька Кулюня розповідала батькові, що мама пообіцяла подарувати їй на іменини кріселко у вигляді фаянсового мухомора та великий флакон.

Грушевський був дуже прив'язаний до свого дому. У Львові він створив для родини власний будинок, де міг працювати, приймати гостей і водночас бути поруч із дружиною та донькою. Пізніше родина придбала будинок на Паньківській у Києві. Війни й політичні переслідування змусили Грушевських неодноразово залишати свої домівки.

Цікаво, що його родина була фактично командою. Марія допомагала чоловікові з листуванням та організаційними справами, а Катерина в дорослому віці працювала з батьковими рукописами, редагувала й упорядковувала його матеріали.

І ще один момент, який дуже добре показує людську сторону Грушевського: попри величезну кількість наукової роботи й політичних справ, він залишався уважним батьком. Катерина згадувала, що батько радив їй, що читати, а що їй ще зарано, і фактично формував її інтелектуальні зацікавлення з дитинства.

Запрошуємо до читання!

Твори Михайла Грушевського чекають на вас у фонді нашої бібліотеки. Читайте, відкривайте, пізнавайте історію України разом із її видатним дослідником!

ІНОЗЕМНА МОВА

Вивчаємо іноземну мову – топові книги від знавців-поліглотів

Хто поділиться ефективними секретами вивчення мов, як не поліглоти-практики? Вони використовують різні підходи до навчання, описують пройдений досвід та дають небанальні поради. Серед запропонованих книжок ви знайдете потрібні посібники, незалежно від того, чи починаєте вивчати мову, чи перебуваєте в процесі удосконалення вже вивченої. Корисні посібники стануть в нагоді для тих, хто вивчає іноземні мови: ви дізнаєтеся, як збільшити словниковий запас за коротший час, розуміти граматику та лексику, знаходити способи комунікувати з носіями.

«Lingva Incognita. Заговори іноземною мовою за 4 тижні», Віталій Зубков.

«Lingva Incognita. Заговори іноземною мовою за 4 тижні» – ключ до засвоєння будь-якої мови світу. Її автор Віталій Зубков – поліглот, вже понад 20 років викладає іноземні мови. Володіє англійською, французькою, німецькою, італійською, іспанською мовами. Організував наймасовіший освітній проект України Lingva.Skills.

У книжці Зубкова наведені комплексні методики, які допоможуть подолати психологічні бар’єри, організувати час навчання, опанувати різноманітні підходи до навчання, зокрема для розширення словникового запасу. Завдяки наведеним рекомендаціям, які автор сформував на власному досвіді, ви зможете швидко навчитися застосовувати знання на практиці: спілкуватися з носіями мови, скласти іспити чи пройти співбесіду.

«Англійська для дорослих. English is not easy», Люсі Ґутьєррес.

Запам’ятовувати нові слова й вирази з англійської здається нудним заняттям? Тоді вам сподобається ця весела книга для збільшення словникового запасу від Люсі Ґутьєррес. «Англійська для дорослих. English is not easy» – не суворий підручник з однотипними текстами, а оригінальний посібник, що містить понад 300 сторінок інформації.

Ця книжка пульсує чорними, білими і червоними кольорами, дивує різнобарв’ям сленгових слів та чіпляє увагу пікантним гумором. Гортаючи сторінки, ви будете дивуватись, сміятись, ба навіть протестувати твердженням авторки. Та саме завдяки цьому надскладне вивчення мови перетвориться на справжнє задоволення. Свіжий погляд на вивчення англійської – те, що потрібно як для початківців, так і для знавців цієї мови.

«Вільно за три місяці: як заговорити будь-якою мовою незалежно від віку та місцезнаходження», Бенні Льюїс.

Якщо ви починаєте свій шлях у вивченні іноземних мов, варто скористатися порадами з книги Бенні Льюїса, відомого поліглота, блогера, мандрівника. У своїй книжці «Вільно за три місяці: як заговорити будь-якою мовою незалежно від віку та місцезнаходження» він наводить найефективніші способи запам’ятовування слів, пропонує застосовувати нові техніки.

Ви знайдете дієві підказки для вивчення мов, є навіть списки корисних безкоштовних інтернет-ресурсів. Це чудова книга для розвитку мовлення насамперед через те, що Льюїс дає багато практичних порад, вчить ставити цілі правильно й розвіює поширені міфи, які стосуються вивчення мов. Читачі будь-якого віку і досвіду зможуть навчатися ефективніше, керуючись його рекомендаціями.

«Та заговори вже! Посібник із вивчення мов від поліглота», Алекс Роулінгз.

Набути впевненості при спілкуванні з іноземцями, вивчати мову на регулярній основі, використовуючи доступні всім джерела інформації допоможе книжка «Та заговори вже! Посібник із вивчення мов від поліглота». Її автор, Алекс Роулінгз наголошує: прості способи вивчати мову можуть принести чималу користь, головне скласти план і застосовувати їх на практиці. Як це зробити ефективно? Він усе розповість та розкладе по поличках.

Після (або ж у період) читання книжки ви помітите, як багато довкола джерел для навчання. Автор розповість, що читати, щоб гарно розмовляти іноземною мовою, як ефективно вивчати граматику та лексику, успішно складати іспити, дочитувати книжки в оригіналі. Підкаже, як ефективно розпоряджатися своїм часом онлайн: читати статті та пости в соцмережах іноземною мовою.

«Лінгвістика на карті світу. Непорозуміння, кримінал та інтриги в різних мовах», Рустам Гаджієв.

«Лінгвістика на карті світу. Непорозуміння, кримінал та інтриги в різних мовах» – це не посібник з вивчення нових мов, а якісний український нонфікшн, що змінює саме сприйняття цієї теми. Книжка подарує чимало натхнення й захоплення від того, яку роль відіграє мова у повсякденному житті.

Автор пише про випадки, коли мова відіграє ключову роль в злочинах, пропаганді, війнах, політиці, мистецтві, літературі. Не дивуйтеся, якщо після читання слово «лінгвістика» асоціюватиметься у вас із пригодами, інтригами й небезпеками. Як після цього не захотіти зануритися у вивчення нових мов?

Сподіваємося, дібрані нами книжки для розвитку мовлення принесуть практичну користь та натхнення!

ВІД СКОВОРОДИ ДО СЬОГОДЕННЯ

Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою.

Продовжуємо серію публікацій, присвячених письменникам та їхнім творам, що увійшли до ТОП-100 та які є в нашій бібліотеці. Це книги українською мовою, які формують уявлення про культуру, цінності, людські почуття й історичні події.

Запрошуємо вас у захопливу подорож сторінками безсмертних творів.

Валер’ян Підмогильний народився у 1901 році у бідній сім’ї у селі Чаплі, що на Дніпропетровщині. Він навчався у церковній школі, а потім у катеринославському реальному училищі, навчання у Катеринославському університеті так і не закінчив через брак грошей. Однак хлопець займався самоосвітою, яка й допомогла йому в житті.

Писати Валер’ян почав ще з дитинства. У шкільному журналі хлопець публікував свої пригодницькі оповідання, які підписував псевдонімом «Лорд Лістер». У той час він захоплювався детективною літературою, але з віком захоплення минулось і письменник почав цікавитись людською психологією на тлі доби.

У 19-річному віці Валер’ян Підмогильний увійшов в українську літературу доволі амбіційно – зі збіркою оповідань, яку назвав «Твори. Том 1». Він став відомим завдяки своїй інтелектуально-психологічній прозі, вмінню помічати найменші дрібниці та сміливості зосереджуватись на складних проблемах.

У 1920-роках Валер’ян Підмогильний писав оповідання про голод на півдні України, ставши одним із перших, хто в художній образах показував тогочасні реальні події. Зокрема, варто згадати про оповідання «Син», яке сам Підмогильний вважав одним із своїх найкращих творів.

Підмогильний є автором першого урбаністичного роману «Місто», який входить до шкільної програми. Головний герой тут доволі нетиповий та новий для української літератури – він не є позитивним персонажем, погано поводиться з жінками та використовує інших для досягнення своїх цілей. Цей роман не втрачає актуальності крізь роки, його читають та обговорюють не лише вчителі на уроках, а й люди, які давно закінчили школу.

На хліб Валер’ян Підмогильний заробляв вчителюванням. Він викладав українську мову та математику у перервах між літературною діяльністю.

Письменник був одружений із донькою священника Катериною Червінською, яка стала акторкою Театру юного глядача. У подружжя народився син Роман, який помер у 21 рік через хворобу серця.

Підмогильний захоплювався фройдизмом, у нього висів портрет Зигмунда Фройда – австрійського психолога, який вивчав людське несвідоме. Можливо, ці захоплення й допомогли письменнику так тонко описувати своїх персонажів. Разом із другом Євгеном Плужником, Підмогильний уклав «Російсько-український фразеологічний словник» («Фразеологія ділової мови»). Вони хотіли показати самобутність та багатство української мови у період українізації та уніфікувати ділову фразеологію.

Валер’яна Підмогильного називали «заземлювачем романтичних бажань», бо він завжди знімав з людей рожеві окуляри та показував реальність. Він застерігав від ілюзорних сподівань, зокрема, що, обираючи владу, вона щось зробить та змінить життя, хоча насправді – все залежить від самих людей.

У 1934 році Валер’яна Підмогильного та його колег, які жили у харківському будинку «Слово», арештували нібито за «участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». До цієї «організації» нібито належали також Євген Плужник, Микола Куліш, Валерʼян Поліщук, Григорій Епік, Микола Любченко.

Серед звинувачень Підмогильному в протоколі наводиться його вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». Під час допитів Підмогильний не визнавав себе винним, але фейковий суд відправив його та інших заарештованих у тюрму на 10 років. Підмогильного доставили до Соловецького табору особливого призначення.

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія) розстріляли Валер’яна Підмогильного, виконуючи рішення трійки НКВС. Протягом п’яти днів розстріляли загалом понад тисячу в’язнів, серед яких представники української інтелігенції: Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Валер’ян Поліщук, Юліан Шпол. На момент вбивства Валер’яну Підмогильному було 36 років. Його було посмертно реабілітовано у 1956 році.

Підмогильний В. Місто : роман / В. П. Підмогильний. – Київ : Віхола, 2024. – 368 с. : м. – (Неканонічний канон.

До 1927 року якщо в центрі уваги українських письменників і з’являлася певна топографія місцевості, це була переважно сільська місцевість, або й зовсім цнотлива природа. Валер’ян Підмогильний натомість показує велике місто – Київ, куди з села переїжджає Степан Радченко. Протагоніст прагне засвоїти закони урбаністичного життя, ставши його частиною – на такому зрозумілому сюжеті автор будує інтелектуальну прозу, підіймаючи філософські питання двоїстості буття. Водночас це й своєрідний роман виховання, адже місто виховує героя, він тут поступово дорослішає (чи деградує?) – читачі відслідковують усі соціально-психологічні проблеми, що постають перед Степаном, поки він перероджується з приїжджого простака на місцевого інтелігента.

Олександр Подерв'янський народився у Києві 3 листопада 1952 і закінчив Київський художній інститут за спеціальністю «Станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис». З 1976 року він бере участь у виставках як художник. Картини Подерв'янського зберігаються в колекціях Національного художнього музею України і Київської національної картинної галереї, а також у багатьох приватних колекціях у США, Німеччині, Швеції та інших країнах.

Окрім того, він створив понад 50 сатиричних п'єс, які стали класикою. Серед провідних тем творчості драматурга і прозаїка – критика радянської та пострадянської реальності, абсурдність життя та міжнаціональні конфлікти. Його стиль вирізняється гострим сарказмом та використанням ненормативної лексики, а персонажі – контрастні до загальноприйнятої моралі.

У 2011 році п'єси Подерв'янського почали ставити на сцені. Зокрема, йдеться про твори «Павлік Морозов» та «Сни Васіліси Єгоровни». У своїй творчості він поєднує цинізм, іронію та постмодернізм.

Подерв'янський Л. Павлік Морозов : п'єси / Л. Подерв'янський. – Х. : Фоліо, 2005. – 127 с. – (Сафарі).

«Павлік Морозов» (збірник) – яскраве відображення соціально-ідеологічних, моральних та культурних реалій нашого життя.

З прізвищем Леся Подерв’янського пов’язана досить епатажна літературна творчість. Кожен його твір – це виклик сучасному розбещеному суспільству, бо в ньому, як у дзеркалі, відбиваються всі його вади. Ключовий твір збірки – п’єса «Павлік Морозов», в якій висвітлено цікавий погляд на діяльність відомого радянського піонера в часи Великої вітчизняної війни. Героїчний вчинок Павліка Морозова осмислюється під іншим кутом, а всі, хто зустрічається на шляху відчайдушного піонера, сприймаються ним виключно як вороги радянської влади та його особисті.

ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА

Мемуари лісу»: історії, які зігрівають

«Мемуари лісу» – це цикл затишних і зворушливих історій французького письменника Мікаеля Брюн-Арно про життя антропоморфних тварин у чарівному лісі.

У центрі кожної історії – мешканці лісу, які переживають дружбу, втрати, самотність, пошуки себе та радість від простих моментів. Їхній світ нагадує наш: тут так само вчаться довіряти, підтримувати одне одного, долати страхи й берегти тих, хто поруч.

Це книги, які хочеться читати повільно – немов сидіти біля вогнища й слухати добру історію. Вони огортають теплом, але водночас торкаються серйозних тем і допомагають побачити важливе в простих речах.

«Мемуари лісу» – для тих, хто любить атмосферні історії, чарівні світи та книги, після яких на душі стає трохи тепліше.

Брюн-Арно М. Мемуари лісу / М. Брюн-Арно ; [пер. з франц. М. Марченко]. – [2-ге вид.]. – Дніпро : Nasha Idea, 2024. – [Т. 1] : Спогади Фердинанда Крота. – 2024. – 296 с. : м. – (Мемуари лісу).

У лісі поблизу селища Чарівнокори, у дуплі дуба, притулилася книгарня Арчибальда Лиса. Там кожна тварина може залишити написану власноруч книгу та сподіватися, що одного дня її придбають. Чи багато там книжок? Уявіть собі…

Фердинанд Кріт помічає, що з віком його пам’ять погіршилася, тож він відчайдушно хапається за спогади, які ще залишилися. Зрештою, він же написав книжку мемуарів, яку залишив в книгарні Арчибальда. Як би вона йому зараз згодилася, щоб нагадати про тих, кого він любив, і що він любив.

Той єдиний примірник – його єдина надія. Але книжки вже немає, її хтось придбав!

З допомогою старих фотографій Арчибальд і Фердинанд йдуть слідами таємничого покупця, мандруючи лісом до межі мрій, спогадів і реальності.

Брюн-Арно М. Мемуари лісу / М. Брюн-Арно ; [пер. з франц. М. Марченко]. – Дніпро : Nasha Idea, 2024. – [Т. 2] : Щоденники Корнеліуса Лиса / М. Брюн-Арно. – 2024. – 320 с. : м. – (Мемуари лісу).

Відбувши осінні свята за бурхливою торгівлею, втомлений Арчибальд уже лагодиться повернутися до звичної книгарської рутини, аж тут мер Чарівнокорів ошелешує його новиною: мовляв, лісова книгарня насправді родині Лисів не належить. Законним власником нібито є якийсь зайда: таємничий Селестен Вовк.

Розгублений Арчибальд має з’ясувати, що ж коїться. Йому беруться допомагати батько, Жерве Лис, та племінник-розумака – Бартоломе. Можливо, відповідь – у п’яти втрачених щоденниках дідуся Корнеліуса Лиса? Арчибальд рішуче налаштований їх знайти.

Та сказати легше, ніж зробити. Здається, перш ніж цілковито піддатися хворобі, яка захопила його глузд, Корнеліус віддав щоденники на зберігання таємному письменницькому братству. Чи зуміє Арчибальд відшукати докази своєї правоти і повернути книгарню?

Брюн-Арно М. Мемуари лісу / М. Брюн-Арно ; [пер. з франц. М. Марченко]. – Дніпро : Nasha Idea, 2024. – [Т. 3] : Дух зими. – 2024. – 344 с. : м. – (Мемуари лісу).

Зима вкрила ліс білосніжною ковдрою. Дні холоднішають, а ночі стають довшими, як і щороку перед Йолем.

Мешканці Чарівнокорів радіють, адже в крамницях повно всілякої краси. От-от настане святкова пора частувань і теплих зустрічей, обіймів і святкувань. А батьки Бартоломе скоро повернуться додому після мандрів. Маленьке лисенятко так чекає цього дня!

Та коли стає зрозуміло, що Пімпренелла й Серафін не зійшли з потяга в призначений час, Бартоломе із жахом усвідомлює: сталося щось лихе… Щоб їх розшукати, лисеня з дядьком Арчибальдом, який саме оговтується від сповненої сюрпризів презентації свого рукопису, сідають у легендарний паротяг «Зоря Чарівнокорів». Там Бартоломе зустрічає таємничого пасажира, якому, схоже, щось відомо про долю його батьків…

Брюн-Арно М. Мемуари лісу / М. Брюн-Арно ; [пер. з франц. М. Марченко]. – Дніпро : Nasha Idea, 2024. – [Т. 4] : Час прощань. – 2026. – 304 с. : м. – (Мемуари лісу).

Головний герой Ернест опиняється перед складним випробуванням, коли дізнається про смертельну хворобу старого дуба, в якому розташована його родинна книгарня у Чарівнокорах. Це місце зберігає пам'ять про його матір Анушку, тому персонаж відмовляється миритися з втратою і вирішує знайти міфічне дерево бажань.

Цей сюжет зосереджується на процесі дорослішання, прийняття невідворотного та вмінні відпускати найдорожче з почуттям вдячності. Автор піднімає серйозні питання ментального здоров'я, переживання втрати та збереження родинних зв'язків через призму казки.

Тож приходьте до нашої бібліотеки, обирайте свій том «Мемуарів лісу» та вирушайте у чарівний світ, де є місце дружбі, спогадам, родинним таємницям і маленьким дивам.

Запрошуємо до читання!

РЕГІНА БРЕТТ

«Бог ніколи не моргає»: 50 уроків від Регіни Бретт, які варто прочитати

Чи можна навчитися радіти життю, коли воно зовсім не схоже на те, яке ми собі запланували? Американська журналістка Регіна Бретт переконана: так. І саме про це її відверта й напрочуд життєствердна книжка «Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя».

«Життя несправедливе. Але воно все одно прекрасне».

Звучить просто? А тепер уявіть, що ці слова написала людина, яка встигла пережити чимало випробувань і навчилася не просто говорити про життя, а жити його попри все.

Саме такою є Регіна Бретт – американська журналістка, письменниця та колумністка, двічі фіналістка Пулітцерівської премії за коментарі. Її перша книжка «Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя» виросла з газетної колонки, яку авторка написала після свого 50-річчя. Цікаво, що ці 50 уроків спочатку стали справжнім інтернет-феноменом, а згодом перетворилися на книжку, яка потрапила до списку бестселерів The New York Times і була перекладена більш ніж 24 мовами.

Але найцікавіше – сама історія Регіни

Вона була одинадцятою дитиною в родині. У 25 років назавжди відмовилася від алкоголю. У 30 закінчила університет за спеціальністю «журналістика». Багато років була матір'ю-одиначкою, шукала своє місце в житті, переживала непрості стосунки, а у 41 рік захворіла на рак молочної залози.

Після лікування Регіна зовсім по-іншому подивилася на час, який їй подаровано. Саме пережитий досвід став одним із поштовхів до написання її знаменитих «50 уроків».

І, мабуть, тому ця книжка не схожа на звичайний посібник із «правильного життя». Бретт не вчить нас бути ідеальними. Вона нагадує, що бути живими – уже достатньо.

Бретт Р. Бог ніколи не моргає : 50 уроків які змінять твоє життя / Р. Бретт ; [пер. з англ. Н. Гоїн]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 271 с. – тв.

50 уроків. 50 маленьких підказок

Деякі з них хочеться записати собі на стікер і приклеїти на холодильник:

«Коли сумніваєшся, просто зроби наступний маленький крок».

«Життя надто коротке, щоб витрачати час на ненависть».

«Не порівнюй своє життя з життям інших. Ти не знаєш, якою є їхня дорога».

«Примирись зі своїм минулим, щоб воно не зіпсувало твоє теперішнє».

А ще є правило, яке особливо добре запам'ятовується:

«Не обов'язково перемагати в кожній суперечці. Іноді можна просто погодитися не погоджуватися».

У кожному з цих уроків немає складної філософії. Навпаки – вони про те, що ми часто знаємо, але забуваємо посеред поспіху, проблем і щоденних справ.

Чому «Бог ніколи не моргає»?

У цьому й полягає одна з головних метафор книжки.

«Усе може змінитися в одну мить. Але не хвилюйся – Бог ніколи не моргає».

Життя справді здатне змінитися за секунду. Ми будуємо плани, а воно раптом підкидає зовсім інший сценарій. Бретт називає такі несподівані повороти «об'їздами» життя – detours.

Іноді вони болючі. Іноді несправедливі. Але інколи саме вони приводять нас туди, куди ми самі ніколи б не наважилися піти.

Тому, можливо, ця книжка не стільки про 50 правил, скільки про дозвіл жити своє життя – неідеальне, непередбачуване, часом складне, але справжнє.

 завершальна думка Бретт звучить майже як маленьке нагадування на щодень:

«Життя не перев'язане стрічкою, але це все одно подарунок».

• «Бог ніколи не моргає» – книжка для тих моментів, коли потрібно не отримати готову відповідь, а почути: «Ти впораєшся. Просто зроби наступний крок».
• А можливо, відкриваючи її сьогодні, ви знайдете серед 50 уроків саме той, який потрібен вам зараз.

А якщо захочеться продовження?

Якщо після «Бог ніколи не моргає» вам захочеться ще трохи побути у світі думок Регіни Бретт – у нашій бібліотеці є й інші книжки авторки.

«Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя» – про пошук свого покликання, роботу, таланти й те, як зрозуміти, чим насправді хочеться займатися.

А «Будь дивом. 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим» – про силу маленьких добрих вчинків, віру у власні можливості та здатність самому ставати зміною, якої чекаєш від світу.

Усі три книжки Регіни Бретт ви можете знайти у фонді нашої бібліотеки. Обирайте ту, яка відгукнеться саме вам, – і вирушайте читати!

ПРЕМІЯ "ВОЛЯ"

Про що розповідає нова українська література? Як нас бачать іноземні автори, які пишуть про Україну сьогодні? Проза й документалістика, прицільна увага до десятків важливих книжок – нова щорічна літературна премія «Воля» відкриває прийом заявок.

Премію засновано Міністерством культури України та Києво-Могилянською академією за підтримки ПриватБанку; партнером виступає Кафедра літературознавства імені В. Моренця НаУКМА. «Воля» відзначає нову українську літературу й літературу про Україну в трьох номінаціях, а переможець у кожній із них отримує винагороду 400 000 гривень.

«Започатковуємо «Волю», щоб підтримувати книжки, які осмислюють сучасну Україну та розповідають про неї світові. Премія відзначатиме сучасну українську літературу та книжки іноземних авторів про Україну. Це інвестиція в авторів, розвиток книжкового ринку та силу українського голосу. Партнерство держави, академічної спільноти й бізнесу дає премії професійну основу, ресурс для розвитку та перспективу на роки», – зазначила Віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – Міністерка культури України Тетяна Бережна.

Премія працює у трьох категоріях: найкраща прозова книжка, найкраща документальна книжка та найкраща документальна книжка іноземного автора про Україну, перекладена українською. Номінувати книжки можуть лише українські видавництва – до трьох назв у кожній із категорій. До участі приймають книжки українських та іноземних авторів (окрім громадян країн-агресорів), видані українською мовою в Україні від 1 травня 2025 до 30 квітня 2026 року.

Завдання премії ширші за відзначення нових книжок. Це підтримка літератури в Україні та її інтеграція в глобальний дискурс, промоція читання та розвиток книжкового ринку. «Воля» покликана розширити якісну увагу професійної сфери й читацьких кіл до нової літератури, дати авторам-переможцям можливість зосередитися на наступній книжці, а ринкові показати приклад того, як бізнес може підтримувати українську культуру.

«Мистецькі премії повинні реально впливати на дискурс, продажі, можливість автора працювати далі. З цією думкою ми започатковуємо «Волю». Назва нагадує: писати вільно, видавати вільно, читати вільно — привілей тих, хто має свою державу. Впевнена, що книжки з довгих і коротких списків щоразу пропонуватимуть актуальний та свіжий погляд на цю важливу для розуміння України категорію», наголосила заступниця Міністра культури України, ініціаторка й куратора – премії Богдана Лаюк.

Журі премії «Воля» очолює літературознавець і видавець, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. До складу також увійшли письменник і військовослужбовець, лауреат Премії імені Юрія Шевельова Олександр Михед; шотландський літературознавець і перекладач української літератури, член журі Міжнародної Букерівської премії (2023) Уям Блекер; письменниця та перекладачка, виконавча продюсерка Радіо Культура Ірина Славінська; літературна критикиня, редакторка у видавництві «Темпора», ведуча подкасту «Висока полиця» Богдана Романцова. Такий склад поєднує українську критику, письмо й міжнародну оптику – саме те, що потрібно премії з амбіцією звучати за межами України.

Загалом українські видавництва номінували на премію «Воля» 106 книжок.

Цього року премія відзначає нову українську літературу й літературу про Україну у трьох категоріях.

Найчисленніша категорія — «Найкраща українська прозова книжка», у якій журі розгляне 49 назв. У категорії «Найкраща українська документальна книжка» — 40 номінантів.

Шість видань змагатимуться у категорії «Найкраща документальна книжка іноземного автора про Україну, перекладена українською мовою». У цій номінації представлені книжки, вперше перекладені та опубліковані з 1 травня 2023 до 30 квітня 2026.

МИКОЛА ЯРОШЕНКО

У Миколи Ярошенка було дві пристрасті – військова служба й мистецтво. У Петербурзі його знали як генерал-майора з пензлем у руках, а в Полтаві – як художника з високими ідеалами. Часто він повертався до рідного міста, де його впізнавали за прямою поставою, уважним поглядом і тихою усмішкою людини, що жила так, як творила.

У Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка зберігають картини художника на честь якого назвали музей.

Відкриття галереї в Полтаві та присвоєння їй імені Миколи Ярошенка свого часу стало справжнім революційним кроком. Сьогодні ця спадщина напряму працює на бренд міста, адже музей представляє мистецтво різних напрямів – від класичного до дитячого.

Ким був Микола Ярошенко

Микола Ярошенко народився 1 грудня 1846 року у сім’ї полтавського військового дворянина та з дитинства проявляв творчі здібності. За порадою батьків обрав військову кар’єру, навчався у Полтавському кадетському корпусі та військових училищах Санкт-Петербурга.

Паралельно він студіював мистецтво – брав приватні уроки, відвідував вечірні класи та був вільним слухачем Академії мистецтв. Учителями вважав Івана Крамського та Івана Зайцева.

Понад 20 років Ярошенко працював на керівних посадах у Петербурзі, а 1892 року вийшов у відставку в чині генерал-майора. Подорожував Кавказом, Палестиною, Сирією, Єгиптом, Італією, часто приїздив до України. Враження від цих поїздок відобразилися у його творчості.

Останні роки митець провів у власній садибі в Кисловодську, де й помер від паралічу серця. Похований біля Свято-Миколаївського собору, а на могилі встановлено пам’ятник із бронзовим погруддям роботи скульптора Лева Позена.

Спогади про полтавського митця

Навесні 1886 року в Москві художник Михайло Нестеров познайомився з Миколою Ярошенком – відомим митцем і моральним авторитетом свого часу. Зустріч відбулася у шкільній майстерні, куди Ярошенко прийшов разом із художником Прянишниковим. Тоді Нестеров почув: «Рекомендую вам Нестерова, майбутнього передвижника», Ярошенко уважно оглянув роботи Нестерова, дав кілька точних порад і запросив його до Петербурга.

Для молодих художників тієї епохи слово «передвижник» означало велику честь, ім’я Ярошенка вже тоді було добре відоме, адже його картини та портрети виставляли на пересувних виставках, а серед молоді він мав репутацію людини з високими ідеалами. Згодом Михайло Нестеров ближче познайомився з митцем і був вражений його благородством, прямотою та стійкістю:

«Ярошенко не просто творив він жив за принципами, яким сам щиро вірив, і вимагав того ж від інших», – писав російський художник.

Також, полтавського художника згадують, як людину з чіткими переконаннями та безкомпромісною позицією. Він був прямим, чесним і далеким від будь-якого лицемірства. Його погляди на життя та мистецтво збігалися – він жив так, як творив. У Товаристві пересувних виставок Ярошенко був не просто активним учасником – він був його душею. Саме там проявилася його товариськість і принциповість.

Художник Михайло Нестеров згадував, як у 1889 році познайомився з Ярошенком після виставки картини «Пустельник». Той підтримав молодого митця і запросив до себе. А зустрічі на Сергіївській, які Ярошенко влаштовував щосуботи, стали місцем живого спілкування для митців, науковців і літераторів. Там не було місця нудьзі чи поверхневим розвагам – лише щирі розмови, суперечки й натхнення.

Що втратила б Полтава без художника?

Ярошенко був тісно пов’язаний із видатними діячами свого часу – Іваном Котляревським та Володимиром Короленком. З останнім він приятелював та написав його портрет, який друзі письменника згодом подарували його родині. Роботи митця виставлялися у будинку Короленка, що також стало частиною культурної пам’яті міста.

Важливу роль у збереженні спадщини художника відіграло губернське земство, яке взяло на себе відповідальність прийняти його колекцію та створити на її основі музей. Якщо прибрати ім’я Миколи Ярошенка, довелося б викреслити й цілий пласт культурних об’єктів: будинок Волкова, кадетський корпус, вулицю Монастирську, де він часто бував, а також Дворянське зібрання, де проходили виставки Товариства пересувних художників.

Також художник підтримував дружні стосунки з місцевими митцями – Іваном М’ясоєдовим, Леонідом Позеном та Василем Волковим. Вони разом формували мистецьке середовище Полтави другої половини XIX століття. Прибравши його ім’я, фактично довелося б стерти цілу епоху культурного життя міста.

Важливо й те, що Ярошенко творив у складні часи, порушував теми соціальної несправедливості, людської гідності та репресій. Його роботи залишаються актуальними й сьогодні, адже сучасні художники можуть черпати з них натхнення та приклади того, як мистецтво здатне відображати суспільні проблеми й формувати новий погляд на життя.

Чому Ярошенко заповів свої твори Полтаві

Полтава протягом довгого часу залишалася провінційним містом, так було і у 1898 році на момент смерті митця. Залишаючись патріотом рідного міста у 1917 році за волею Миколи Ярошенка та згідно із заповітом його дружини Полтава отримала значну частину творчої спадщини художника – 100 картин, 4 скульптури та 23 альбоми з малюнками. Уже в 1919 ця колекція стала основою новоствореної Картинної галереї, яка згодом переросла у Полтавський художній музей, який нині носить ім’я митця.

У період, коли творив Микола Ярошенко існувало Товариство пересувних виставок, яке мало на меті популяризувати мистецтво не лише у столицях імерії – Москві та Петербурзі. Його учасники прагнули донести досягнення художників у різні регіони країни, зокрема й до провінційних міст. Такі виставки мали пробудити інтерес до мистецтва серед широкої публіки та зробити його доступним для кожного. За словами дослідниці Світлани Бочарової:

«Микола завжди дбав про те, щоб пересувні виставки приїжджали не лише до великих міст, як-от Харків, а й до Полтави. У збережених листах є свідчення, що він особисто контролював цей процес. Так він показував, що залишався патріотом свого рідного міста».

У цілому світогляд художника і мистецькі пріоритети сформувалися під впливом ідей Товариства пересувних художніх виставок та Івана Крамського. Уперше він показав свої роботи на четвертій пересувній виставці у 1875 році. Вже наступного року став членом Товариства, увійшов до його правління, а з 1887 року очолив його. До кінця життя залишався вірним принципам цього об’єднання та зберігав тісні зв’язки з Україною: відвідував родину, співпрацював із полтавськими митцями та організовував виставки пересувників. Українські мотиви відобразив у своїх роботах – від пейзажів і храмів до портретів художників. Останній його візит до Полтави відбувся у 1897 році.

Під час Другої світової війни 45 картин митця втратили під час пожежі у музеї, наразі у художній галереї зберігають 55 художніх робіт Миколи Ярошенка.

Картини Миколи Ярошенка – відображення епохи

У Полтаві пам’ять про художника зберігається не лише завдяки музейній колекції його творів, адже його роботи стали символом цілого покоління. Картини «Курсистка», «Студент», «Ув’язнений» відображають дух часу та проблеми суспільства другої половини XIX століття. Особливо знаковою була робота «Кочегар», у якій художник одним із перших звернувся до теми зародження пролетаріату та важкої праці простих людей.

«Ярошенко не боявся піднімати гострі соціальні питання. У картині «Невський проспект вночі» він показав життя жінок, змушених до проституції, що було сміливим і новаторським кроком для того часу. Його творчість вирізнялася демократичними поглядами та прагненням говорити про тих, кого суспільство часто не помічало».

Таким чином, Ярошенко залишився в історії не лише як талановитий художник, а й як людина, яка через мистецтво відображала соціальні проблеми та формувала новий погляд на життя. Його роботи й сьогодні нагадують про те, що мистецтво може бути голосом епохи.

«У портретах 1870–1880-х років художник показував людей різних соціальних прошарків – від інтелігенції до робітників, військових, студентів. Він прагнув передати внутрішній світ людини, її характер, переживання, гідність.»

Видатний портретист крізь роки

Дослідники творчості вважають Миколу Ярошенка талановитим художником, який умів не просто малювати портрети, а показувати внутрішній світ людини – її характер, переживання та прагнення. Він створив цілу галерею образів видатних діячів науки, літератури й мистецтв.

Його портрети не просто передають зовнішність – вони розповідають про душу людини. Саме тому його називали «Рубенсом і Гете в російському мистецтві». Головною ідеєю його творчості вважають, прагнення показати силу, гідність і красу людини, яка бореться за правду й справедливість.

Ярошенко також дуже любив природу. Він багато подорожував – був у Європі, Єгипті, Туреччині, але найбільше його вразив Кавказ. Гори зачаровували його своєю суворою красою, і він створив багато пейзажів, присвячених цьому краю: «Сніжні вершини», «Червоні камені», «Ельбрус у хмарах».

Ельбрус став головним героєм багатьох його картин. Щоб намалювати його, художник долав складні маршрути, шукав найкращий ракурс, працював із натхненням. Своєю чергою, кавказькі пейзажі Ярошенка викликали захоплення не лише у глядачів, а й у інших митців. Лев Толстой писав, що хотів би бути художником, щоб створювати такі картини, як у Ярошенка. Навіть наприкінці життя митець повертався до теми Кавказу, мабуть, вона залишалася в його серці назавжди.

Зв’язки з полтавськими митцями. Дружба з Василем Волковим

Микола Ярошенко і Василь Волков були не лише колегами, а й близькими друзями. Їхні стосунки поєднували особисте й професійне: вони підтримували один одного, обмінювалися ідеями та разом формували мистецьке середовище Полтави кінця XIX століття.

У домі Волкова часто збиралися художники, влаштовували творчі вечори, і саме там він створив графічний портрет Ярошенка у 1876 році, сповнений теплих почуттів до друга. За переказами, вони навіть малювали один одного одночасно.

Микола Ярошенко надихав товариша на серйозну творчість, переконував у його таланті й спонукав долучитися до пересувних виставок. Завдяки цій підтримці Василь Волков представив картину «Зі Страсною п’ятницею» написану у 1898 році, яка стала важливою подією в його творчості.

Їхня дружба була щирою і плідною, адже Ярошенко допоміг Волкову утвердитися як митцю, а Волков залишив у спадок портрети та пейзажі, що зберігають дух тієї доби й тепло їхнього взаємного натхнення.

ВІКТОР ФРАНКЛ

Віктор Франкл – австрійський психіатр і філософ, один із найвпливовіших авторів ХХ століття. Його книги про сенс життя, внутрішню свободу та відповідальність людини стали світовою класикою й допомогли мільйонам читачів знайти опору у складні періоди життя.

Франкл народився у Відні у 1905 році та за фахом був лікарем-психіатром. Вирішальним для його світогляду став досвід перебування в нацистських концентраційних таборах під час Другої світової війни. Саме тоді сформувалися основи логотерапії, напряму психології, що стверджує: головною потребою людини є пошук сенсу, а не прагнення задоволення чи влади.

На відміну від багатьох теорій, Франкл доводив, що навіть у найжорстокіших обставинах людина зберігає свободу вибору, зокрема свободу власного ставлення до подій. Його книги поєднують особистий досвід, глибокі психологічні спостереження та філософські роздуми, викладені простою і зрозумілою мовою.

Праці Віктора Франкла читають ті, хто шукає відповіді на питання про сенс життя, переживає кризу, втрату або внутрішнє вигорання. Його ідеї залишаються актуальними й сьогодні та нагадують, що сенс не дається готовим, його людина створює власними вчинками, вибором і відповідальністю.

1942 року він потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Аналізуючи свою поведінку та поведінку інших в’язнів, Франкл віднайшов стратегії, що утримують людину над прірвою, захищають розум від божевілля та надають сенс життю. Свій жахливий досвід виживання він описав у книжці, яка допомогла мільйонам людей віднайти себе та змінити життя. Віктор Франкл доводить, що тільки-но людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування. Поради людини, яка зазнала нелюдських випробувань, варті того, щоб бути почутими.

Франкл В. Людина в пошуках справжнього сенсу : Психолог у концтаборі / В. Франкл ; [пер. з англ. О. Замойської]. - Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2025. - 160 с.

Книга, варта уваги. Саме в німецьких концентраційних таборах, з власного досвіду та спостережень за іншими в'язнями, автор дійшов висновку, що людина здатна пристосуватися до будь-яких умов, якщо вона має мету, сенс життя... Натомість, людина, що втрачає сенс буття, приречена на смерть. В.Франкл зауважує, що марно шукати сенс свого життя у чиїхось роздумах чи міркуваннях: кожна людина є унікальною і неповторною, тож і сенс буття кожної особистості є єдиним і неповторним. Тому шукати сенс життя слід в собі, а не ззовні. Автор вказує на три шляхи реалізації та пошуку своєї мети: через дію та творчість, через кохання та дослідження іншої людини та через страждання... Особлива увага у книзі приділяється саме темі страждань. Автор стверджує: навіть у нелюдських умовах, у тяжких стражданнях можна знайти сенс і саме він стане тією опорою, що надасть сил жити далі... В.Франкл стверджує, що у людини можна відібрати все, але не можна позбавити її останньої свободи: вільно обирати свою реакцію на обставини, що складаються в житті певної особистості. Книга читається на одному подиху.

БОГДАН СТУПКА

Той, що пішов. І залишився назавжди

До 85-річчя від дня народження Богдана Ступки

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.

У кого – з вічного поривання.

У кого – з щирості до роботи.

У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…

А крила має. А крила має!

Саме цей вірш Ліни Костенко Богдан Ступка зачитав колись на одній із церемоній «Гордість країни». Здається, що тоді цей вірш був обраний з певною місією. Він наче розкрив біль актора, його думки, його історію.

Геніальність актора, артиста, вчителя, батька, та просто людини не виміряти й навіть сьогодні, коли його вже немає серед живих. Зігравши велику кількість великих ролей у кіно, він запам’ятався як справжній українець, патріот, той, хто любить свою країну, той, кого не зламає навіть зрада. Кажучи про зраду, згадується яскрава роль у фільмі «Тарас Бульба», там його герой без жодного сумніву та жалю вбиває власного сина за зраду. Та й більша частина головних ролей Ступки була пов’язана з Україною – тою, яка колись страждала та витримала багато випробувань. Можливо, лише він і міг так талановито розкрити образ українців, боротьби, свободи та волі.

Маючи величезну відданість роботі, Богдан Ступка був чудовим сім’янином. Усе життя він прожив з однією жінкою – Ларисою Корнієнко. Він наголошував, що, якби не вона, можливо, й не був тим, ким став.

«Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою», – сказав Ступка. Дивлячись на життя актора, можна сказати, що це був його девіз. Завжди усміхався, радів життю, закликав любити Батьківщину – саме це перше, що спадає на думку при згадуванні його імені. Таким він і залишиться назавжди в серцях мільйонів українців.

Олена Чирак

22 липня 2012 року не стало відомого українського артиста Богдана Ступки. За 70 років життя артист втілив 100 ролей у фільмах та має в творчій скарбничці більш ніж 100 робіт в театральних виставах.

Актор Богдан Ступка став справжнім символом українського кіно. Багато стрічок за його участі добре відомі багатьом українським глядачам.

Цікаві факти про актора:

Богдан Ступка не мріяв бути актором. В юні роки Богдан Сильвестрович не мріяв стати артистом. Та й мати його не дуже хотіла для нього акторської долі. Адже її чоловік, Сильвестр Дмитрович – усе життя присвятив сцені. Його дружина бачила на власні очі – наскільки важка праця артиста.

Після завершення Львівської середньої школи Богдан Ступка спродував поступити на хімічний факультет місцевого університету. Однак іспити йому скласти не вдалося. Тому Ступка вирішив влаштуватись в обсерваторію лаборантом. Але й астроному з нього не вийшло.

Ступка народився в творчій родині. Богдан Сильвестрович Ступка народився в невеличкому селі Куликів на Львівщині. Творчість оточувала хлопця з ранніх років. Батько артиста, Сильвестр Дмитрович співав у складі хору оперного театру. Солістом був і дядько майбутнього талановитого актора. Батько постійно брав маленького Богдана із собою на вистави. Однак вперше бажання виступати на театральній сцені в хлопця виникло не в театрі, а на шкільній сцені. Саме там в 10 років він зіграв Дідуся Мороза.

Зіграв більше 50-ти ролей в театрі. З 1 травня 1961 року Богдан Ступка працював артистом у Львівському академічному театрі імені Заньковецької. Там він провів 17 років та встиг зіграти на сцені більш ніж 50 ролей. В 1978 році педагог Сергій Данченко, який був ментором Ступки у Львівському театрі – перейшов працювати в столичний театр імені Франка. І відразу запросив свого учня працювати із ним.

Богдан Ступка був не тільки актором. Богдан Ступка працював не тільки актором, а ще й обіймав посаду міністра культури і мистецтв України. Увійшов до складу команди Віктора Ющенка. Богдан Ступка на посаді міністра пропрацював 18 місяців. Потім, коли влада змінилась – пішов з уряду. Бо почалась хвиля анонімних доносів, проти яких в нього вже не було імунітету.

Актор мав колекцію капелюхів. Богдан Сильвестрович був дуже елегантним чоловіком. Він полюбляв носити краватки у вигляді метеликів, а ще – колекціонував капелюхи. Зараз в будинку, де з 1987 по 2012 рік жив Богдан Ступка – облаштували меморіальний горельєф. Автор та скульптор творіння Микола Зноба зобразив актора на ньому в образі та з… капелюхом.

Слава Богдана Ступки вийшла за межі планети Земля. В 2008 році співробітники Андрушівської астрономічної обсерваторії. Що в Житомирській області – відкрили новий астероїд та назвали його на честь Богдана Ступки. Тож, можна казати, що слава українського артиста простягалась до самого Космосу.

Богдан Ступка фанатів від футболу. Актор окрім театру захоплювався футболом. Вболівав за команду «Динамо». Дивився майже усі матчі, окрім тих, котрі йшли під час його спектаклів.

Артист вбачав в футболі та акторстві багато чого спільного. Обидві діяльності були просякнуті творчістю та імпровізації. У виставі «Украдене щастя» Богдан Ступка використав жест покачування, за яким підгледів під час спостереження за тренером Валерієм Лобановським.

Сам вигадав собі прізвиська. Богдан Ступка називав сам себе «Актьор Актьорич». По-батькові в артиста було Сильвестрович і тому на знімальному майданчику він хотів, аби його називали Сильвестр Сталоновий (на манер американського актора). Також Ступка полюбляв, коли колеги називали його Ступочкою або Бодею. Незважаючи на велику кількість нагород та регалій Богдан Ступка не дуже любив пафос.

Про Україну та українців

• Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.
• Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.
• Головне, що варто розуміти українцю, – це те, що він унікальний, тому що вільний!

Рекомендуємо для читання книги про Богдана Ступку, які є в фонді нашої бібліотеки.

Богдан Ступка : митець і людина / автор-упорядник М. Лабінський. – Київ : Книга, 2008. – 240 с. : тв. – (Б-ка Шевченківського комітету).

Богдана Сильвестровича Ступку ще за життя називали «актором № 1», його обожнювала публіка не лише нашої країни, а й за кордоном. Понад півстоліття ім’я митця було знаковим для української національної культури. Більшість ролей, які зіграв актор у театрі та кіно, ввійшли до літопису сценічного та кіномистецтва України. Пам’ять про Б. С. Ступку живе в серцях людей і донині.

До 80-річчя від дня народження актора театру і кіно, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдана Ступки, працівники відділу художньої культури та мистецтва підготували віртуальну виставку «Богдан Ступка – митець і людина».

Збірка статей, роздумів самого актора, інтерв'ю про дитинство й юність, а також спогади про роботу у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Окремий розділ присвячено праці над роллю Миколи Задорожного у виставі «Украдене щастя» Івана Франка.

Загребельний М. Богдан Ступка / М. Загребельний. – Харків : Фоліо, 2017. – 120 с. : тв. – (Знамениті українці).

Річард III і король Лір, гетьман Мазепа і Тев’є-молочник, Леонід Брежнєв і Тарас Бульба… Це лише невеликий перелік ролей, які зіграв у театрі й кіно Богдан Ступка (1941-2012) – видатний український актор, лауреат багатьох премій, народний артист УРСР (1980) та СРСР (1991), Герой України (2011), кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня. У Голлівуді його порівнюють з Робертом де Ніро й Аль Пачіно. В Польщі й Росії вважають своєю зіркою, феноменом, який народжується раз на століття, на що Богдан Сильвестрович відповідав: «Я – український актор! Я собі працюю, а люди називають те феноменом. Треба працювати і чесно ставитися до роботи. Вийти на сцену і зіграти найкраще за всіх…».

Мельниченко В. Богдан Ступка : (штрихи до портрета) / В. Мельниченко. – Київ : Знання України, 2001. – 217 с.

Книга була видана до 60-річчя від дня народження Богдана Ступки (2001 рік) та розповідає про особисте життя актора, його сім'ю, а також про довгу творчу співпрацю митця з видатним режисером Сергієм Данченком.

Мельниченко В. Майстер / В. Мельниченко. – Київ : Либідь, 2005. – 392 с. : іл.

У своїй третій книжці про видатного артиста сучасності Богдана Ступку автор висвітлює надзвичайно важливий у житті й творчості героя період зламу тисячоліть, насичений значною мірою етапними подіями, ролями, роздумами. Книга багато Ілюстрована.

Для широкого читацького загалу.

Запрошуємо до читання!

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Український вірш, що виявився сильнішим за радянську «Правду»

75 років тому почалася кампанія цькування Володимира Сосюри і його вірша «Любіть Україну!»

Поезію Володимира Сосюри «Любіть Україну!» українські школярі вчать у восьмому класі. Вже у виправленому варіанті – без радянського нашарування. Тобто не з переписаними на догоду Кремлю рядками, де «без неї – ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» замінено на казенну «братню дружбу». Але на якому історичному тлі було написано цей вірш? Чому його заборонили? У чому звинувачували поета? Через що довелося пройти Сосюрі? І чому рядки цього вірша – такі прості і щирі – так неймовірно свербіли радянській імперії?

50-ті роки: апогей сталінізму

Кінець 40-х, початок 50-х років ХХ століття в Радянському Союзі були роками «золотого, кривавого Тамерлана» – так Володимир Сосюра згодом назве добу пізнього сталінізму в листі до свого давнього грузинського друга Георгія Наморадзе. З одного боку, Сталін – «батько народів» у зеніті диктаторської слави, а з іншого – країна, що оговтувалася від безпрецедентної за втратами і руїною війни.

Попри те, що перемога над гітлерівською Німеччиною начебто мала б пом’якшити режим, зробити його більш гуманним, цього не сталося. В країні тривали репресії: різноманітні «чистки», кампанії боротьби, арешти. Ось лише декілька прикладів: кампанія боротьби з «безродними космополітами», боротьби з «формалізмом», «Ленінградська справа», «Мінгрельська справа», справа Єврейського антифашистського комітету, справа лікарів тощо. У липні 1951-го арештували навіть Віктора Абакумова – всесильного очільника чекістського відомства.

Після відомого тосту Сталіна про «великий російський народ-переможець», республіками прокотилася чергова хвиля репресій. Не оминула вона й Україну, з якою у Сталіна були власні рахунки.

«Буржуазний націоналізм», або Знову бандеревці

6 липня 1951 року Президія правління Спілки радянських письменників України на своєму засіданні заслухала повідомлення голови СРПУ Олександра Корнійчука про редакційну статтю газети «Правда» «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Російською заголовок лунав більш жорстко: «Против идеологических извращений в литературе». Звісно, слово «извращений» можна було замінити на більш нейтральне: «искажений», але перевагу – цілком свідомо – надали саме першому варіанту. Як писала «Радянська Україна», «Президія правління СРПУ одностайно визнала цю статтю цілком правильною і сприйняла її як вияв більшовицького піклування про радянську літературу, як допомогу партії Леніна-Сталіна письменникам Радянської України в боротьбі проти проявів буржуазного націоналізму...»

Анонімна стаття в «Правді», що означало пряму директиву ЦК ВКП(б) та особисто Сталіна, з’явилася 2 липня 1951 року, через декілька днів після закінчення Декади української літератури і мистецтва, що начебто пройшла з чималим успіхом. У статті критикувався вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!» як «ідейно порочний твір»: «Вірш В. Сосюри «Любіть Україну»... викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра... Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін.» – йшлося у «Правді».

Небезпечний вірш

«Любіть Україну!» поет написав у травні 1944 року, під час війни. Згодом він став окрасою збірки поезій «Щоб сади шуміли», за яку Сосюра у 1948-му отримав Сталінську премію І ступеня (100 тис. рублів). Саме для цієї збірки Сосюра, розуміючи небезпеку рядків «без неї ніщо ми…», замінив на цілком лояльні, в радянському дусі, про «братні народи». У 1951 році вірш було перекладено російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим і опубліковано у журналі «Звезда», – але перекладено саме з тими першими, «небезпечними рядками», які наприкінці війни якось недогледіли, пропустили. Після появи «Любіть Україну» в російському перекладі і в російському журналі Сосюру звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі».

Після розгромної статті в «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати. Заборону з вірша зняли лише у 1958 році – через п’ять років після смерті Сталіна.

Безхмарне небо декади і грім із  «Правди»

У романі-сповіді «Третя рота» Володимир Сосюра доволі детально описує все те, що з ним трапилося влітку 1951 року.

З 15 по 26 червня 1951 року в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва. Помпезний захід, на якому «старшому брату» демонструвалися соціалістичні мистецькі «звершення»: опера, балет, пісні, танці, вистави, літературні твори. Переважно етнографічні за формою: опери «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», балет «Маруся Богуславка», вистава «Мартин Боруля» тощо. Письменницький цех представляли Рильський, Тичина, Бажан, Сосюра, Корнійчук. Захід мав продемонструвати розквіт «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури радянської України. До Москви поїхали 1200 українських культурних діячів. Москвичі (здебільшого українці, що осіли в білокаменній) влаштовували гостям аншлаги. «У Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали – поетів, співаків, артистів... Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати. Радісно ми поверталися до Києва...» – обережно пише Сосюра.

І раптом, одразу після повернення, розгромна стаття в «Правді»: «…як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди», в якій мене за вірш «Любіть Україну»… названо, по суті, націоналістом за те, що я нібито пишу за Україну поза часом і простором…»

Публікація в центральній московській газеті спричинила ефект доміно та пресинг на місцях. Редакційну статтю «Правди» 3 липня передрукувала «Радянська Україна», 4 липня – абсолютно всі обласні газети УРСР, а згодом – літературні журнали «Вітчизна» та «Дніпро». Це була кампанія колективного осуду. Преса детально, із задоволенням висвітлювала Пленум Спілки письменників України. Газети публікували промови колег Сосюри, які почали його таврувати.

ВІКІПЕДІЯ

Від ідеї до Вікіпедії: історія Джиммі Вейлза

Вікіпедія: історія енциклопедії, яку створює весь світ

Сьогодні важко уявити людину, яка хоча б раз не користувалася Вікіпедією. Учні шукають там інформацію для домашніх завдань, студенти – для навчання, а дорослі – щоб швидко знайти відповідь на будь-яке запитання. Але як з'явилася ця найбільша у світі онлайн-енциклопедія?

На початку 2001 року американські підприємці Джиммі Вейлз та Ларрі Сенгер задумали створити енциклопедію, яку могли б писати й доповнювати самі користувачі. До цього вони працювали над іншим проєктом – Nupedia, де статті проходили довгу перевірку фахівцями. Через це нові матеріали з'являлися дуже повільно.

15 січня 2001 року запрацювала Вікіпедія. Її головна ідея була простою: кожен охочий може написати нову статтю або виправити вже існуючу. Спочатку багато хто сумнівався, що така система працюватиме. Проте людей, які хотіли ділитися знаннями, ставало дедалі більше.

Назва «Вікіпедія» складається з двох слів. «Вікі» походить від гавайського слова wiki, що означає «швидко», а «енциклопедія» вказує на її призначення – збирати й поширювати знання.

З роками Вікіпедія перетворилася на найбільшу енциклопедію у світі. Вона містить мільйони статей сотнями мов. У кожній мовній версії працюють тисячі волонтерів, які створюють нові матеріали, перевіряють факти, виправляють помилки та оновлюють інформацію.

Українська Вікіпедія з'явилася 30 січня 2004 року. Сьогодні вона є одним із найбільших україномовних інформаційних ресурсів. Її наповнюють добровольці, які прагнуть зробити знання доступними кожному.

Джиммі Вейлз часто говорить, що знання мають бути відкритими для всіх. Саме ця ідея стала основою Вікіпедії. Вона доводить, що люди з різних країн можуть спільно створювати величезну енциклопедію, якою щодня користуються мільйони людей у всьому світі.

Цікавий факт. Щосекунди у Вікіпедії хтось редагує статтю. Завдяки цьому інформація постійно оновлюється, а енциклопедія залишається живим і сучасним джерелом знань.

7 серпня 1966 року народився американський підприємець, засновник «Вікіпедії» Джиммі Вейлз.

Вейлз народився в Гантсвіллі, штат Алабама, незадовго до опівночі 7 серпня 1966 року. Однак у його свідоцтві про народження зазначено 8 серпня. Його батько, Джиммі, працював менеджером у продуктовому магазині, мати Доріс Енн та його бабця Ерма були співвласниками Будинку навчання, невеличкої приватної школи, де Вейлз та його брат здобули початкову освіту.

Після восьмого класу перейшов до Randolph School, школи доуніверситетської підготовки, яку закінчив у 16 років. Далі вчився в Університеті міста Оберн, здобув ступінь бакалавра з фінансів у 1986. Здобувати PhD перейшов до Університету штату Алабама та паралельно Індіанського університету. Проте докторську дисертацію він так і не написав.

Візити в Україну

Джиммі Вейлз у Києві 11 вересня 2014 року на зустрічі із вікіпедистами України.

У 2012 році Джиммі Вейлз відвідав Україну в межах програми Фонду Віктора Пінчука Завтра.UA. Джиммі Вейлз виступив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з доповіддю «Як Інтернет змінює майбутнє».

10 серпня 2014 у Лондоні на церемонії закриття щорічної конференції «Вікіманія» Джиммі Вейлз оголосив Ігоря Костенка вікіпедистом року. 13 вересня 2014 Джиммі Вейлз вручив цю нагороду рідним Ігоря Костенка в Києві на міжнародній щорічній конференції YES. Також 12 вересня відбулася зустріч із вікіпедистами України в PinchukArtCentre.

13 жовтня 2018 року виступав у Києві на форумі Olerom Forum One, присвяченому розвитку технологій, на якому розмірковував про індустрію новин, реклами та потребу у нових медіа.

Родина

Джиммі Вейлз був одружений тричі. У віці двадцяти років він одружився з Памелою Грін (Pamela Green). Вони розлучилися 1993 року. Він познайомився зі своєю другою дружиною, Крістін Роан, коли вона працювала торговим представником компанії Mitsubishi. Вони одружилися у березні 1997 року в графстві Монро, Флорида. З другою дружиною він також розлучився, від цього шлюбу в нього залишилася дочка.

З 2011 року живе у Великій Британії з Кейт Гарві (яка обіймала посаду секретаря-референта прем'єр-міністра Тоні Блера). Вейлз і Гарві одружилися 6 жовтня 2012 року в Лондоні. У них є спільна дочка.

Вейлз є атеїстом. Він заявив, що це його особиста філософія, яка міцно вкоренилася в його розумі, і він є абсолютно небоговірною людиною.

Шлях до «Вікіпедії»

• До створення головної енциклопедії світу він керував порнографічним вебсайтом Bomis, що допомагало йому фінансувати перші проєкти в інтернеті.
• Саму ідею «Вікіпедії» побудовано на концепції «вікі», яку він разом із партнером Лері Сенгером спочатку втілив у невдали-му проєкті «Нупедія», де статті писали лише професійні науковці.

Принципи та фінанси

• Вейлз не є мільярдером. Попри колосальну популярність платформи, він залишив її некомерційною і живе переважно за рахунок виступів та незначних заощаджень, відмовившись заробляти на рекламі всередині сайту.
• За його власними словами, головна мета його життя – забезпечити кожній людині на Землі вільний доступ до сукупності всього людського знання.

Кумедні факти та медіа.

• В історії медіа залишився курйозний момент, коли: обговорюючи деталі його статусу, він просто в прямому ефірі покинув студію менш ніж за хвилину через недоречне, на його думку, запитання ведучого.
• У дитинстві він навчався у невеликій школі своєї мами, де діти різного віку навчалися разом, що й сформувало його віру в самоорганізацію людей.