УКРАЇНЦІ, ЯКІ БУДУВАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Українці, які будували Незалежність України : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2026. – 42 с.

Воїни, які захищають життя в наші дні, Небесна сотня, політв’язні та дисиденти радянських часів, діячі УНР, герої Крут… Чимало відомих та славетних імен. Але усім відомі борці за Незалежність, які стояли на плечах велетнів минулих поколінь, невтомно закладали підвалини української державності. Саме про таких видатних українських діячів розповідається в бібліографічному покажчику. Бібліографічний посібник допоможе користувачам, зацікавленим у вивченні й осмисленні подій і постатей, які боролися і наближали незалежність України.

ОЛЕКСА ПІДЛУЦЬКИЙ

Лідери, що змінили світ

Олекса Підлуцький – відомий публіцист та журналіст-міжнародник. Відвідав 53 країни світу. Був засновником і головним редактором першої в Україні недержавної економічної газети «Фінансовий Київ», заступником головного редактора мюнхенського журналу «Ukraine Report», першим редактором відділу міжнародної політики та інформації газети «День», прес-офіцером Прес-служби католицьких церков під час підготовки і проведення візиту Його Святості Івана-Павла ІІ в Україну. Кандидат економічних наук, був докторантом Українського вільного університету в Мюнхені та Інституту економіки НАН України. Має 135 наукових публікацій, зокрема дві монографії, та близько 1600 публікацій у періодичній пресі. Викладає журналістську майстерність в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.

Підлуцький Олекса. Лідери, що змінили світ / О. Підлуцький. – Харків : Фоліо, 2020. – 444 с.

Нова книга Олекси Підлуцького – це глибоке дослідження про суперечливе, динамічне, різнобарвне, яскраве й водночас трагічне ХХ століття, здійснене шляхом оцінки діяльності та ретельного змалювання психологічних портретів найвидатніших діячів цієї епохи. Юзеф Пілсудський та Віллі Брандт, Махатма Ґанді та Вацлав Гавел, Авґусто Піночет та Марґарет Тетчер... Героїв цієї книжки об’єднує те, що кожен з них зміг стати справжнім лідером нації, згуртувати співвітчизників і вивести свою країну з глибоко кризових ситуацій. Автор, розповідаючи про 30 знакових особистостей минулого століття, показує їх без звичних штампів, надає маловідомі факти і водночас змушує замислитися, яким має бути політичний лідер, що може Україна запозичити з безцінного досвіду цих видатних діячів. До книги увійшли матеріали, опубліковані на сторінках аналітичної газети «Дзеркало Тижня».

Книга являє собою блискучий і захоплюючий публіцистичний твір, адже Олекса Підлуцький володіє рідкісним даром – розповідати про складні речі простими, але вкрай влучними і яскравими словами. І водночас вона без сумніву має усі ознаки серйозної дослідницької просопографічної праці. Перед нами – наукова реконструкція колективної біографії вищої управлінської еліти суспільства – державних діячів, ідеї та діяльність яких змінила хід історичного процесу не лише в окремій країні, але й на цілих континентах. Неупереджена оцінка їх діяльності подана на загальному тлі світового історичного розвитку, що дозволяє отримати адекватне уявлення про складність й суперечливість історичних процесів новітнього часу і, водночас, відчути їх людський вимір, їх живий, творчий зміст.

Виходячи з методологічних засад історизму та обʼєктивності автор будує свої реконструкції на широкій джерельній базі, вичерпній і цілком достатній для відтворення як епохи, так і обраного персонажу. У колі використаних джерел знаходимо: офіційні (програмні) урядові і партійні документи; промови, виступи, інтервʼю та інші публіцистичні, науково-популярні, літературно-філософські твори та наукові праці політичних лідерів; мемуари, спогади та автобіографічні праці; художні твори, присвячені історичним постатям тощо. Відтак є усі підстави віднести книгу Олекси Підлуцького до строго документально-історичного жанру.

Насамкінець хотілося б побажати автору створити, можливо, основний нарис його життя, – про особистість, яка виведе Україну з темряви навʼязаної агресивним сусідом війни і розірве колись «братні» обійми, які міцно тримають нашу державу в зоні «русского мира» і приведе її врешті до Європейського Союзу. А нам залишається стати вдячними читачами такої праці.

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК

Ярослав Грицак (нар. 1960) – доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, почесний директор Інституту історичних досліджень ЛНУ. Засновник щорічного видання «Україна модерна», автор понад 500 наукових публікацій на історичну тематику. Лауреат премій Фундації Антоновичів, Єжи Гедройця та багатьох інших, нагороджений орденом «За інтелектуальну відвагу». 2024 року журнал NV («New voice») включив Ярослава Грицака до переліку 30 публічних інтелектуалів, до чиїх думок дослухаються українці.

Професор УКУ історик Ярослав Грицак став лауреатом премії польської фундації о. Юзефа Тішнера та краківського католицького видавництва «Знак» у категорії – видання, які продовжують тему Тішнера «Мислення згідно з цінностями». Премію Ярослав Грицак отримав за книгу «Україна. Вирватись з минулого» (“Ukraine. Wyrwać się z przeszłości”) – про історію України від хрещення Київської Русі до повномасштабного російського вторгнення 2022 року.

«Журі вирішило, що Ваша чудова книга є обов’язковою до прочитання для поляків і робить значний внесок у розбудову солідарності між нашими народами», – йдеться у листі від організаторів премії.

Урочисте нагородження відбулося 21 листопада 2024 року в Польщі.

«Якби я міг би мріяти про якусь нагороду, то премія Тішнера була би на першому місці. Я був завжди захоплений його постаттю і його філософією, а також гумором. Маю надію, що середовище УКУ виховає колись людину такого масштабу і впливу», – каже Ярослав Грицак.

Премія передбачає фінансову винагороду у сумі 50 тис. злотих. Усі гроші Ярослав Грицак переказав благодійному фонду компетентної допомоги українській армії «Повернись живим».

Досягнувши 30-річчя незалежності, Україна все ще шукає той шлях, який дозволить вийти на траєкторію стабільного розвитку. Що допоможе країні знайти вихід із кризи сучасності і змінюватися зсередини? Тільки дискусія. Чесна, об’єднуюча навколо спільної мети та цінностей. Щоби взяти на себе відповідальність і самим творити зміни. Поштовх до такої ціннісної дискусії, розвитку та об'єднання – перед вами. Ця книжка – результат 15-літньої роботи професора Ярослава Грицака. У ній автор прискіпливо препарує минуле і закликає до співтворення сучасної України. Він намагається зрозуміти сам і дати читачам розуміння, що і чому відбувається з нами тут і тепер, і яким може бути майбутнє країни. Для чого це видання? Щоб розвінчати міфи, стереотипи та ілюзії про Україну. Відкрити нові горизонти і теми для осмислення минулого. Знайти нові вектори для дискусії про сучасне та майбутнє України. Створити візію майбутнього України. «Подолати» минуле – вийти за рамки національної історії і «перезавантажити» країну.

Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України / Я. Грицак. – Київ : Портал. –  2024. – 416 с.

Історична наука постійно продукує дискусії, суперечки та обговорення. Особливо це стає актуальним, коли мова йде про вітчизняну історію. Адже стільки гострих та болючих питань ще варто переосмислити, підняти та зробити складні, проте правильні висновки. Більше того, в середовищі низки академічних вчених та публіцистів побутує думка, що повноцінна і комплексна історія України ще не написана. Отже, ця задача стоїть на першому місці.

Книга Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» ставить перед собою саме таку амбітну мету. Її автор намагається не лише описати події минулого, але й оцінити їх із позицій теперішнього часу. У процесі подання матеріалу він ставить головне питання своєї книги: «Якою має бути сучасна Україна?». Ярослав Грицак починає дискусію на цю тему і запрошує долучитися до дискусії всіх читачів. Він загострює увагу навколо питання цінностей, за якими, на його думку, і має формуватися сприйняття нашої історії. Автор з позицій постструктуралізму та теорії деконструкції дає провокаційний заклик відійти від національної історії як такої та зосередитися на новому її сприйнятті.

Безперечно, книга Ярослава Грицака викликає багато обговорень, дискусій та суперечок. Вона спрямована не лише до академічної історичної науки, але й до всіх без винятку читачів, котрі цікавляться даним питанням.

• Грицак Я. Й. "... Дух, що тіло рве до бою..." : спроба політ. портр. І. Франка / Я. Й. Грицак. – Львів : Каменяр, 1990. – 180 с.
• Грицак Я. Й. Життя, смерть та інші неприємності / Я. Й. Грицак. – [Київ] : Грані-Т, [2008]. – 232 с.
• Грицак Я. Й. Нарис історії України : Формування модерної нації XIX-XX століття / Я. Й. Грицак. – Київ : Yakaboo publishing, 2019.–- 653 с.

ОЛЕКСАНДР ПАЛІЙ

Палій О. Короткий курс історії України / О. Палій. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2021. – 464 с. Книга пропонує читачам не просто сухий підручник, а захопливу подорож крізь тисячоліття української історії. Автор вміло поєднує масштабні історичні процеси з живими та легкими для сприйняття описами подій, які поєднавшись, створюють яскраву панораму нашого минулого.

Завдяки стислому формату, книга пропонує читачам доступний і зрозумілий огляд історії, що робить її ідеальною для тих, хто прагне швидко ознайомитися з основними етапами розвитку країни. Автор майстерно поєднує важливі дати, факти та історичні події, дозволяючи читачам легко зануритися в контекст кожного періоду: від праісторії до заснування Києва, від Визвольної війни 1648-1657 рр до Голодомору та агресії росії на Донбасі.

Завдяки книзі «Короткий курс історії України» читач дізнається:

• які племена жили на сучасній території України
• хто заснував Київ
• про період правління українського козацтва
• ким був Тарас Шевченко для історії України
• з якими проблемами зіткнулася Україна після розвалу Радянського Союзу
• … та багато іншого!

Такий підхід особливо корисний для сучасних читачів, студентів чи підлітків, що цінують чіткість і лаконічність, але водночас хочуть отримати глибоке розуміння минулого без надлишкового занурення. Книга рясно ілюстрована, що допоможе краще уявити історичні події та персонажів, про яких йдеться. Незалежно від того, студент ви, школяр, чи просто цікавитеся історією своєї країни, ця книга стане для вас надійним провідником у минуле.

Невеличка за розмірами, але змістовна праця «Короткий курс історії України» Олександра Палія – це не просто книга, а інструмент для формування національної свідомості. Вона допоможе вам краще зрозуміти себе, своїх предків та свою країну.

Палій О. 25 перемог України / О. Палій. – 3-тє вид. – Київ : К.І.С., 2016. – 120 с.

Книга Олександра Палія «25 перемог України» популярно викладає історичні події, пов'язані з Україною, що справили найбільший вплив на світову, європейську та українську історію. Перелічені в книзі факти визнані й підтверджені академічною наукою.

Політолог, політичний консультант та блогер Олександр Палій народився 7 жовтня 1974 року в Звенигородці районному центрі Черкаської області. Вивчав історію та політологію в Києво-Могилянській академії та здобув кандидатський ступінь у 2006 році в Національному інституті проблем міжнародної безпеки за дисертацію про національну безпеку держави. У ранні роки своєї кар'єри він співпрацював з газетою «День» та Національною телекомпанією України, де працював журналістом. Від 2002 до 2005 року Палій був координатором в громадській раді з питань свободи слова і інформації, після чого перейшов працювати в Інституті зовнішньої політики, де займав посаду ведучого експерта до 2010 року. Починаючи з 2010 року, він працює як незалежний політичний експерт і популяризує свої думки через блог на Facebook, де має більше 17 тисяч підписників. Палій є автором декількох десятків наукових публікацій та більше 700 статей, які були опубліковані у різних періодичних виданнях, а також взяв участь у створенні більше 150 відеосюжетів. Він є автором 8 науково-популярних праць та займається редактурою.

У 2012 році газета «День» вручила йому премію за внесок у розкриття історичних тем України. Він також автор кількох книг, присвячених історії України, серед яких «Ключ до історії України», «Зачем Украине НАТО», «Історія України» в 2010 і 2015 роках, а також «Короткий курс історії України», випущений у 2017 році. Поза своєю професійною діяльністю, Палій відомий своєю теорією про те, що король Артур, легендарний британський правитель, міг бути походженням з території України, що викликало певний рівень контроверсій та дискусій.

ІВАН СІРКО: ЯКИМ МИ ЙОГО НЕ ЗНАЄМО

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них – кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. Часто в бій за праведне діло вів козаків Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй. Про це – у матеріалі бібліографічного покажчика. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться видатними особистостями України.

Іван Сірко: яким ми його не знаємо : (до 420 (415) річчя від дня народження Івана Сірка) : бібліограф. покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 32 с. – (Серія «Титани, які зміцнюють націю»).

КНИГИ ПРО ІСТОРІЮ УКРАЇНИ

10 важливих книг про історію України

Представляємо огляд, до якого увійшли книжки про те, як вразлива, але незламна Україна в різні періоди протистояла могутнім імперіям. Деякі з них зникли з мапи світу, залишивши по собі певний спадок – багатий матеріал для аналізу. Він вселяє надію, що й та псевдоімперія, яка порушує мирне життя українців нині, теж розібʼється об силу нашого опору.

Пишуться книги про героїв війни, з’являються нові імена. Як ніколи краще осмислюється зв’язок минулого з сьогоденням. Розібратися у подіях давнини допоможуть найкращі книги з історії України від провідних фахівців галузі. Читаючи їх, розумієш, що історичні книги можуть бути не менш захопливими, ніж художні.

Зінченко О. Як українці зруйнували імперію зла : за мотивами документального серіалу Суспільного мовлення «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» / О. Зінченко. – Харків : Vivat, 2024. – 560 с. : тв. – (Історія та політика).

Прочитавши, хочеться повертатися до цієї книжки знову й знову, цитувати її, пояснюючи, чому почалася повномасштабна російсько-українська війна. Олександр Зінченко описує знакові для України події, відлуння який ми відчуваємо й нині. Імперії не падають за один день – але часто трапляються миті, коли їхній фінал стає очевидним. Журналіст, співзасновник сайту «Історична правда» Олександр Зінченко фіксує саме такий момент – серпень 1991 року, коли почався крах Радянського Союзу, а з ним – й усвідомлення Україною своєї вирішальної ролі в цій події.

Клочко Р. Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України / Р. Клочко. – Київ : Віхола, 2024. – 288 с. : м. – (Життя).

У світі, де все дозволене радянською владою було обов’язковим, а все інше – підпільним, герої книжки Романа Клочка обрали найнебезпечніший шлях: не мовчати. «Невидима битва» – це історія українського дисидентського руху з середини 1950-х до пізніх 1980-х, це розповідь про дієвців, чиє слово «крок за кроком руйнувало репутацію Радянського Союзу в очах західної громадськості й власних громадян». Роман Клочко наголошує, що «ті, хто слухав або читав твори дисидентів, дедалі більше упевнювалися в лицемірстві й подвійних стандартах радянської влади, яка намагалася переконати весь світ, що будує найсправедливіше суспільство на планеті».

Навігатор з історії України. Світові війни / [О. Маєвський [та інш.]]. – Київ : Портал, 2020. – 299 с.

У центрі уваги книжки – глибокі трансформації, які приніс буремний період 1914–1945 років: поява нових держав, утвердження тоталітарних режимів, масові репресії, геноциди. Колектив авторів робить акцент на українському досвіді: від створення легіону Українських січових стрільців і боротьби за незалежність у 1917–1921 роках до утвердження Української РСР, яка, попри контроль Москви, мала формальну міжнародну суб’єктність. У книжці описано ключові події для нашої історії: від Галицької битви й Брусиловського прориву до сталінських репресій і Голодомору, від національно-демократичного руху до формування ОУН і боротьби УПА. «Навігатор з історії України. Світові війни» подає насичену панораму складного періоду, з якої читач може скласти загальне уявлення про головні події першої половини XX століття.

Плохій С. Брама Європи : історія України від скіфських воєн до незалежності / С. Плохій ; [пер. з англ. Р. Клочка]. – 2-ге вид. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 496 с.

Читачам, які перебувають у пошуках найкращих книг про історію України, радимо оцінити працю відомого історика, професора Гарвардського університету Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності».

У ній детально розказано про основні етапи української історії в контексті світової, подано цікаві дослідження, які можуть стати для читача відкриттям, розвіяно поширені міфи, що вкоренилися зокрема «завдяки» старанням російської пропагандистської машини. Праця також містить нетиповий аналіз окремих історичних осіб.

Першочергово «Брама Європи» була написана для іноземної аудиторії, автор прагнув познайомити читачів з українською історією та показати, чим вона цікава. Згодом книга захопила й українських читачів (присвячена вона, до речі, громадянам України), автора було нагороджено Шевченківською премією.

Грицак Я. Подолати минуле : глобальна історія України / Я. Грицак. – [9-те вид.]. – Київ : Портал, 2024. – 416 с.

Чи не у кожному топі книг про історію України ви знайдете працю, яка стала результатом 15-річних досліджень історика й публічного інтелектуала Ярослава Грицака. «Подолати минуле: глобальна історія України» – книга, що розповідає про формування нашої країни у контексті світових змін. Автор закликає дивитися на історію України як на частину глобальних подій. Таким чином українське минуле сприймається не ізольовано, а стає вписаним у загальну картину світової історії, включаючи економічні, соціальні та культурні явища. У цьому тексті увага приділяється впливу зовнішніх подій на внутрішні процеси нашої країни.

Книжка є абсолютним бестселером, має ряд відзнак, зокрема, увійшла до рейтингу найкращих українських книг 2021 року від Українського ПЕН-клубу, в категорії нон-фікшн. Також отримала місце у Короткому списку премії Книга року ВВС-Есеїстика-2022.

БОРІС ДЖОНСОН

Книги Боріса Джонсона відразу стають бестселерами та отримують позитивні відгуки читачів. Серед них – біографія Черчилля та його вплив на історію, нариси про історію розвитку великих сучасних і давніх міст, добірки статей на різні теми.

Боріс Джонсон – британський прем’єр-міністр, колишній міністр зовнішніх справ, у минулому мер Лондона, журналіст, письменник. Народився 1964 року у Нью-Йорку в сім'ї політика і журналіста, одночасно мав подвійне громадянство. У 2006 році відмовляється від американського громадянства на користь британського. Випускник Оксфордського університету, де вивчав класичну літературу. Кар'єру Джонсон починає на посаді кореспондента-стажиста в газеті «The Times», однак його згодом звільняють через фальсифікацію цитати. Пізніше працює журналістом у «The Daily Telegraph», а потім редактором журналу «Spectator». Статті Джонсона часто мали сенсаційний характер і нерідко викликали суперечливі думки.

До початку політичної кар’єри став успішним автором, видавши десяток книг і сотні статей, що принесли йому мільйонні статки.

Книги охоплюють різні теми: від життя Черчилля до популярної історії Римської імперії і Лондона, мемуари про першу виборчу кампанію.

Творчий доробок: «Друзі, виборці, співвітчизники» (2001), «Позич мені свої вуха» (2003), «Сімдесят дві діви» (2004), «Життя на швидкісній смузі» (2007), «Життя Джонсона в Лондоні» (2011).

Українською мовою перекладено: «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію», «Омріяний Рим».

Політична біографія Боріса Джонсона починається у 2001 році, коли він стає членом Палати громад в уряді Великої Британії, де представляє «Консервативну партію». Попри успішну політичну кар'єру, йому вдається стати не менш успішним автором книжок та статей.

Джонсона називають енергійним, цілеспрямованим та ексцентричним, людиною з непересічними талантами та блискучою ерудицією.

Творчість Боріса Джонсона дає змогу здійснити подорож по легендарних містах, порозмовляти з ключовими фігурами політики на культури різних часів. Його книжки насичені цікавими фактами, порівняннями, історичними подіями та явищами. Задоволення від прочитання отримають не лише поціновувачі історичних і політичних тем, адже автор майстерно викладає свої твори доступною для широкого загалу мовою, додаючи крихту незрівнянного гумору.

Детальніше про книгу «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію»

Вінстон Черчилль – великий державний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1940–1945 та 1951–1955), лауреат Нобелівської премії з літератури, відомий журналіст та харизматичний оратор, а головне – одна з найвпливовіших політичних фігур, що без перебільшення змінила історію XX століття.

Як будь-яка видатна історична постать, особа Вінстона Черчилля встигла обрости міфами, помилковими твердженнями та перебільшеннями. У книзі «Фактор Черчилля» Боріс Джонсон прагне розвінчати їх та показати реального Черчилля – живого, суперечливого, відважного та феноменально красномовного. Подекуди навіть смішного та ексцентричного. Також автор висловив стурбованість тим, що особа Черчилля у поточних реаліях ризикує бути забутою або сприйнятою хибно. Відтак експрем'єр Великобританії узявся, за його власними словами, реконструювати історичну справедливість.

Тут ідеться про роль Вінстона Черчилля у Другій світовій війні та про урядування після Першої та Другої світових війн. Унікальність книги полягає в тому, що читач дізнається не просто яким політиком був Черчилль, а якою людиною. Яким сином. Яким чоловіком та батьком. Боріс Джонсон пише про свого кумира так, як написав би добрий друг – з захватом, пристрасною увагою до його дій та рішень та долею іронії й скепсису. Розповідає і про свій досвід – як побував у кабінеті Черчилля, як пройшов ланч із його онуком, як змалечку чув цитати Черчилля від батька тощо.

Нестандартне викладення історичних фактів

Це найщиріша біографія, ще й присмачена сміливими припущеннями про те, що якби не лідерство Черчилля, Гітлер міг би отримати повну владу у Європі. Крім того, автор переконаний: якби Черчилль був живий, він би виступив за вихід Великобританії з Євросоюзу. Читати «Фактор Черчилля» Боріса Джонсона буде цікаво тим, хто любить дивитися на видатних історичних постатей без призми ідеалізації та міфів, і зовсім не цікаво – тим, хто шукає лише сухих та нейтральних історичних довідок.

ІСТОРІЯ БЕЗ ЦЕНЗУРИ

Історична література дає нам унікальну можливість познайомить з поглядами та ідеями різних історичних епох, навчитися цінувати своє сьогодення.

«Історія без цензури» – це історичний проєкт видавництва «Клуб сімейного дозвілля» спільно з Українським інститутом національної пам’яті, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Інститутом історії України НАН України та громадським просвітницьким проектом «Likбез. Історичний Фронт». Проєкт передбачає видання 10 томів, присвячених історії України.

Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному самому виступити суддею в цих суперечках.

Томи, що увійшли до серії:

Від Рейхстагу до Іводзіми : У полум’ї війни. Україна та українці у Другій світовій. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 352 с.

Серія створена великим авторським колективом, кожний член якого має свою історичну спеціалізацію.

Книжки написані простою зрозумілою мовою і розраховані на широку аудиторію.

Україна як частина СРСР та Закарпатська Україна у планах гітлерівської Німеччини та антигітлерівської коаліції

Евакуаційна тактика «випаленої землі» та окупаційний режим Німеччини
Радянське підпілля, партизанський рух та інше.

Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маємо право». Злети і падіння козацької держави 1648-1783 років / [автор В. Горобець]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 351 с.

Козацька революція 1648-1649 років.
Переяславська рада і світ після Переяслава.
Війна берегів та її наслідки.
Гетьманат кінця ХVІІ –  початку ХVІІІ ст.

Лицарі Дикого поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря / [упорядник К. Галушка]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 352 с.

Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.

У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату;
Українське козацтво наприкінці XV - у першій половині XVI ст.;
Український рух на Слобідській Україні;
Заснування й розвиток міст Південної України.

На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914-1921 років / [автори А. Руккас, М. Ковальчук, А. Папакін, В. Лободаєв]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 351 с.

У виданні висвітлені наступні теми:

Центральна рада та українізація в російській армії 1917-1918 років
Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917-1919 років
Повстанський рух в Україні 1918-1921 років
Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918– 1919 років

Народження країни. Від краю до держави : назва, символіка, територія і кордони України / [упорядник К. Галушка]. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. – 352 с.

Пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця:

Як укорінювалася назва "Україна" протягом століть..
Як формувалася територія України.
Якою символікою користувалися наші предки.
Як утворилися та змінювалися державні кордони України.

ПУШКАР МАРТИН

Якщо вам доводе­лося їхати по шляху, від Вели­ких Будищ до Опішні, обов’язково погляньте на навколишні поля, ви неодмінно побачите ста­ровинні могили. По да­них обліку археологів в 1914 році їх налічува­лось 17 одиночних і 61 групова. Віки стерли їх вершини і влітку вони ховаються в зелених ки­лимах полів, немов би не бажаючи виділятися, тривожити пам’ять про людей і події давно ми­нулих літ.

А як багато вікових таємниць зберігають во­ни, як багато б розповіли про ті далекі часи і по­дії. Вони пам’ятають ті дні, коли на цих полях лилася народна кров, ко­ли на високо насипаних могилах ночами сумно стогнали сичі, поблиску­вали очима сови, чека­ючи здобичі, а вдень зупинялись кобзарі. І тоді ніжно бриніли стру­ни, капали сльози на зе­млю і лилася сумна, як материнські очі, і широ­ка, мов степ, пісня…

27 січня 1658 року під Диканькою під проводом М. Пу­шкаря вщент розгромле­но військо І. Виговського. Через де­сять років майже на цім місці загинув Мартин Пуш­кар...

Пригадаємо все спо­чатку. В першій полови­ні XVII століття по Во­рсклі створювалися пе­рші поселення — Гавронці, Стасівці, Великі Будища, Диканька, що ті­снилися поближче до По­лтави, щоб захищатися від спустошливих набі­гів татар. Тоді ж для охорони цих земель було створено Полтавський полк, що охоплював те­риторію до Гадяча і Ми­ргорода. Першим полтав­ським полковником знат­ні козаки обирають Ма­ртина Пушкаря (Пушкаренка), уроженця с. Пушкаренки.

У записах літописця Самуїла Велична і запи­саних ним відозвах на той час генерального су­дді В. Л. Кочубея, стра­ченого в 1709 році, заз­начено, що Мартин Пу­шкар був освіченою лю­диною, добре знав тра­диції українського на­роду, грав на кобзі. Він також розумівся в архі­тектурі, про що свідчать ного будинки в Полтаві і розпочатий ним Пол­тавський Хресто-Воздвиженський монастир, що зберігся і до наших днів. М. Пушкар визна­чався своєю виправ­кою, красою, силою. Це була мужня і хоробра людина, яка користува­лася авторитетом серед козачої знаті.

Пуш­кар добре розумів, що зберегти свій край від нескінченних набігів і пограбувань татар, зві­льнити його від польсь­ко-шляхетських поне­волювачів можна лише в союзі з братнім росій­ським народом.

Будучи соратником Богдана Хмельницького, він бере активну участь в багатьох битвах наро­дно- визвольної війни 1648-54 рр. у Берестецькій битві 1657 р. проти польсько-шляхетських загарбни­ків М. Пушкар проявив себе хоробрим, таланови­тим воєначальником, ім’я' якого називали поряд з іменами М. Кривоноса, І. Богуна.

У боях під Білою Цер­квою проти польсько-шляхетських загарбни­ків виступило 70 000 військо — козацькі по­лки і російські ратні лю­ди під командуванням В. Шереметьєва.

Перший ішов полк під командуванням М. Пуш­каря у невеличкій фор­теці Ахматов оточений ворогами М. Пушкар за­йняв оборону. 

19 січня 1655 року в жорстокій і героїчній битві полк от­римав перемогу.

Після смерті Богдана Хмельницького в серпні 1657 року гетьманом було обрано малолітньо­го Юрія Хмельницького. До досягнення повноліт­тя керівництво Україною передавалось генераль­ному обозному Тимофію Носачу, генеральному судді Григорію Лісниць­кому і генеральному пи­сарю І. Виговському.

Останній умовив Юрія Хмельницького поїхати в Київ на навчання в академію, а саме на по­чатку жовтня 1657 року за допомогою зрадника боярина Хитрова доміг­ся гетьманівської була­ви. Ставши гетьманом Виговський розпочав таємні переговори з По­льщею про відрив Украї­ни від Росії і відновлен­ня на Україні польсько-шляхетського панування. М. Пушкар попереджує царський уряд  наміри Виговського ліквідува­ти рішення Переяславсь­кої Ради.

У кінці 1657 року по­чалося повстання козаків Полтавського полку і запорожців. З повстанців-дейнеків ("дейнек" по-турецьки "озброєний києм") Пушкар сформу­вав піхотний полк. Тоді Виговський послав про­ти нього іноземні полки сербів, які 27 січня 1658 року під Диканькою були розбиті.

У 1658 році І. Вигов­ський підписує  Гадяцький договір, по якому Україна відда­валася під владу Річі Посполитої на правах "Російського князівст­ва".

Це викликає обурення старшин і народних мас. Повстання охоплює значну територію Украї­ни. Його очолюють Пол­тавський полковник Ма­ртин Пушкар та кошовий атаман Запорізької Січі Я. Барабаш. Для при­душення повстання І. Ви­говський запрошує на Україну 40 000 вій­сько кримських феодалів і одержує запевне­ння на допомогу від по­льського короля Казиміра. 

У першому бою в уро­чищі Полузірьє 18 тра­вня повстанцям вдалося розгромити ханський за­гін, але під натиском пе­реважаючих сил вони змушені були відступити.

Захоплена Полтава була зруйнована і спа­лена. Горіли й інші міс­та. Пізніше стало відо­мо, що було спалено 20 міст і 14 містечок, в тім числі і Великі Будища, Зіньків.

З Гадяча рухалися но­ві сили військ І. Виговсь­кого назустріч ішли полки М. Пушкаря і Я. Барабаша, їм вда­лося знищити гетьманівський обоз. Та успіх був неостаточним. До Пушкаря в загін влива­лися все нові сили селян-дейнеків, але вони були не підготовлені до бою. На світанку 1 чер­вня 1658 року почався вирішальний бій. На по­лі схрестилися киї і ду­бинки, мечі і шаблі, чу­лися крики і стогін. Декілька тисяч ворожих воїнів лишилось мертви­ми на полі, але не менш загинуло й повстанців. Серед них був і М. Пу­шкар. Коли скінчився бій, І. Виговський нака­зав услужливому зрад­нику разом з групою яничар розшукати М. Пушкаря. Переступаючи трупи, вони брели по полю. І раптом зрад­ник завмер на місці, по­бачивши полковницьку червону гаптовану з узором свиту, через яку стікав на землю баг­ряний струмок крові. В цю мить Пушкар відкрив очі, що дивилися в бе­зодню голубого неба. Його губи здригнулися. Можливо, він хотів по­звати своїх синів Кири­ла і Марка, але звуку не було. "Він" - скрикнув зрадник. Яничар підняв шаблюку...

ІСТОРІЯ ПИВОГІРСЬКОГО (ПИВОГОРСЬКОГО) МОНАСТИРЯ

Ще наприкінці ХІХ ст. на горі Пивиха, що біля селищя Градиськ Глобинського району, привертала увагу невеличка мурована церква. Вона була лише невеликим залишком колись багатого Пивогірського монастиря. З початку заснування і до самого кінця свого існування монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Найстарішої обителі в Україні, заснованої ще за часів Київської княгині Ольги. У XV – XVI ст. останній змагався за впливом зі славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі. Українці-аристократи (Глинські, Шашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 роком, коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька, а в 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток нижче течії Сули в районі Жовнина. На підставі цього документу Сигізмунд І у 1514 році на прохання монахів ствердив монастирські права власності на нього.

Про виникнення монастиря відомо також, що 1515 р. пан Дмитро Івашенцов залишив відмовний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право стягнення щорічної грошової податі з максимівських людей (с. Максимівка знаходиться за 4 км від Градизька). У цьому запису сказано: 

«Я, пан Дмитрий Ивашенцов дал вечно и непорушно Николае - Пустынному монастирю, на людей своих, на максимовцев, грошовую, две копы грошей те две копы грошей мает Пустынский из смежи их брать на веки вечные».

У XVII ст. Пивогірський монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Мешканці монастирських сіл Пива, Воронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р.. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання.

Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Заслуги монастиря були належно поціновані.

Під монастирем було влаштовано земляну фортецю з валами і ровами, де був розташований козацький штаб. Від того часу залишились дві чавунних гармати, які стояли в Градизьку на Покровському узвозі, а потім знаходилися під дзвіницею Троїцької церкви і зникли в кінці 1950-х років.

По закінченню воєнних дій 1679 р. монастир почав відновлюватися. Монахи, що розбіглися, почали стікатися в обитель.

У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. Любили монастир і запорозькі козаки, щедро наділяючи його своїми дарами. Монастирська пам'ятка зберігала записи про вклади козаків-запорожців: куреня Георгієвського – Литвиненка, куреня Брюховецького – Івана Передереги, куреня Канівського – Власа Медведя і Мартина Невеселого та ін. Деякі запорожці, втомившись від бурхливого життя, залишалися в монастирі, віддаючи йому своє майно і приймаючи чернецтво.

У другий період свого існування монастир процвітав і був широко відомим далеко за межами Полтавщини. Навіть далекий Новгород знав про нього, приславши свої дари. Чимало богомольців із різних країв залишали тут свої пожертвування. Особливо збагачували монастир купці: київські, путивльські, волховські, брянські, глухівські, калузькі, які приїздили на знаменитий у той час Миколаївський Городищенський ярмарок. У синодику зберігалося чимало цікавих записів про пожертвування різних осіб. Отримавши значну долю самостійності, монастир сам почав придбавати володіння.

У с. Максимівка був улаштований особливий чернечий хутір із винокурними і пивоварними заводами. Він був для монастирських намісників дачею, де вони подовгу проживали. Монастир придбав угіддя у Метлашівці, Борисах, Погребах, Говтві Кобеляцького повіту, Кривій Руді Хорольського повіту. За приблизними підрахунками монастир володів майже 25 000 десятин землі й 10 000 селян.

У Градизьку ще в кінці XVIII ст. існувала левада в 38 десятин, яка називалася монастирською гуменною, тому що на ній були скотний двір, тік, хлібні амбари. На неозорих монастирських полях і луках випасалися череди великої рогатої худоби, отари овець.

Право монастиря володіти цими землями підтверджували жалуваними грамотами гетьмани І. Мазепа (1693 р.) та І. Скоропадський (1716 р.).

У ІІ половині XVIII ст. монастир став поволі занепадати. Процес прискорила пожежа 1774 р. Вогонь охопив дерев'яну церкву, а потім поширився на муровану. Полум'я було настільки сильним, що величезний мурований храм вигорів повністю, залишилися одні стіни. Згоріли також келії братії і настоятеля, а також увесь верхній двір. Врятувати вдалося тільки чудотворний образ Миколи, який обвуглився, образ козацької Божої Матері, ікону святої Варвари з мощами, дерев'яний напрестольний хрест, кілька книг і речей. Гора руїн диміла впродовж місяця. Братія, яка опинилася без даху над головою, розійшлася.

Але вже 1775–1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю, відновлено настоятельську і братську келії. У 1777 р. монастир було знову відкрито. Але відбудована обитель уже нічим особливим – ні зовнішнім, ні внутрішнім багатством – не вирізнялася. Число братії стало завсім обмеженим. Всі монастирські маєтності на правому березі Дніпра відійшли до Київської митрополії, на лівому ж багато володінь під час сум'яття були захоплені різними особами. Незважаючи на злиденне становище, Пивогірський монастир не втрачав надії на відновлення колишньої величі.

ОСЬМАК КИРИЛО ІВАНОВИЧ

Осьмак Кирило Іванович
(09.05.1890-16.05.1960)

ЗНАЙ НАШИХ

Кирило Осьмак народився в Шишаках – колишньому сотенному містечку Миргородського полку. Після закінчення місцевої початкової школи навчання продовжив у Полтавському Олександрівському реальному училищі (гімназії). У 1910 р. став студентом Московського сільськогосподарського інституту, але за революційну діяльність наступного року був висланий на рік за межі Московської губернії. У 1915 р. поступив на службу у відділ допомоги біженцям при Всеросійському Земському союзі (Земгорі). З початком Української революції від працівників Київського губернського земства був делегований до складу Української Центральної Ради. З грудня 1917 р. працював у міністерстві земельних справ уряду УНР.

У період гетьманства П. Скоропадського Кирило Іванович працював у Всеукраїнському союзі земств, який очолював С. Петлюра, та в системі сільськогосподарської кооперації. Пережив Директорію УНР, прихід денікінців і червоний терор комуністів. У жодній з політичних партій не перебував, хоча поділяв політичні погляди партії українських есерів (боротьбистів).

На початку 1925 р. К. Осьмак став співробітником Інституту Української наукової мови у структурі Всеукраїнської Академії Наук. У 1927 р. останній раз відвідав рідні Шишаки, провів відпустку у своїх батьків, які незабаром померли, а брати (Гаврило, Олександр, Феодосій і Максим) та сестера Анна роз’їхалися по безмежних просторах СРСР. У переддень "великого перелому" 1929 р. К. Осьмака було вперше заарештовано і вислано на три роки за межі України. У 1930 р. у зв’язку з справою СВУ його було заарештовано вдруге і засуджено на три роки виправно-трудових таборів (наступного року тюремне ув’язнення замінили на заслання в Комі АРСР). 29 січня 1938 р. в пік "великого терору" Кирила Івановича, який працював агрономом у Рязанській області, заарештували втретє. З тюрми він звільнився в лютому 1940 р. і переїхав до Києва.

Початок німецько-радянської війни породив в українських патріотів надію, що гітлерівська Німеччина відновить державність України. У жовтні 1941 р. з ініціативи професора М. Величківського у Києві виникла Українська національна рада (УНР) – представницький орган українського народу. К. Осьмак став її членом і очолив відділ земельних ресурсів та бюро Всеукраїнського кооперативного товариства "Сільський господар". Проте вже через місяць німці розігнали УНР і тим самим показали, що вони є такими ж окупантами, як і більшовики.

Мешкаючи в Києві, К. Осьмак у кінці 1941 р. вперше познайомився з ідеологією ОУН, історією її виникнення, причинами розколу, методами боротьби основами конспірації тощо. У липні 1942 р. він офіційно вступив до ОУН (бандерівців) і взяв псевдонім "Борис Олександрович". У чисельних публіцистичних статтях закликав українських патріотів забути ідеологічні розбіжності і об’єднатися в "Союз української державності". Ідея створення надпартійного державницького центру стала на порядок денний лише в 1943 р., коли бандерівці відмовилися від авторитарних методів у своїй діяльності і змінили гасло "Україна для українців" на "Воля народам – воля людині".

У зв’язку з наближенням Червоної армії до Києва К. Осьмак перебрався до Львова, де познайомився з членом Головного проводу ОУН/б/ Мирославом Прокопом, митрополитом А. Шептицьким та командуючим УПА Р. Шухевичем 11 червня 1944 р. у Львова відбулося засідання ініціативного комітету з утворення Всеукраїнського центру боротьби за незалежність України, на якому була затверджена його назва – Українська Головна Визвольна рада (УГНР) Офіційно вона була створена 11-15 липня 1944 р. в лісі поблизу села Лужок-Горішній Стрілківського району Дрогобицької області на Великому зборі УГВР. З 25 її членів 17 були жителями Західної України, решта – Центральної і Східної. Крім К. Осьмака членом УГВР від Полтавщини була Катерина Мешко.

Учасники зібрання затвердили "Присягу вояка Української Повстанської армії і визнали, що вищим органом воюючої України має бути підпільний парламент – Великий збір УГВР. Головою президії (Президентом) УГВР було обрано К. Осьмака, а головою підпільного уряду – (Генерального Секретаріату) – Р. Шухевича.

27 липня 1944 р. у Дрогобицькій області відбулось перше і останнє засідання Президії УГВР, учасники якого вирішили на теренах України залишити К. Осьмака, Р. Шухевича та ще трьох осіб. Решта мали виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси України перед світовою спільною. 23 серпня в Карпатських горах відбувся бій між Червоною армією і вояками УПА-Захід під командою Д. Грицая, при штабі якого перебував Президент УГВР. У жорстокому бою багато повстанців загинуло, а К. Осьмак дістав поранення і його залишили для лікування у селі Дорожів з документами на ім’я Івана Коваля, де його під час каральної операції і затримали чекісти. Майже три роки тривало слідство, яке супроводжувалося погрозами, тортурами і постійною присутністю в камері підсаджених "стукачів". Слідчі ніяк не могли добитися, хто ж є насправді затриманий. Десятки нічних допитів, безсонні ночі і побиття до втрати свідомості довелося пережити Кирилу Івановичу.

Нарешті у серпні 1947 р. були зібрані докази, що в’язень під ім’ям Івана Коваля, який мав псевдо "Псельський" і "Марко Горянський" є Президентом УГВР Кирилом Осьмаком. 10 липня 1948 р. ОСО ("Особое совещание") при МДБ СРСР винесло йому вирок – 25 років тюремного ув’язнення.

Після смерті Й. Сталіна щоб, остаточно ліквідувати націоналістичне підпілля в Україні комуністичне керівництво СРСР вирішило використати імена українських патріотів, які перебували в руках радянських каральних органів. З цією метою до Москви з Володимирської тюрми привезли К. Осмака, з Сибіру – сестер С. Бандери і митрополита Й. Сліпого, але ніхто з них в обмін на свободу на співпрацю з комуністичним режимом не пішов, не зрадив Україну і справу свого життя. Чекісти змушені були визнати, що "спроба переконати Осмака в тому, що ОУН є найстрашнішим ворогом українського народу, не дала позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності".

ЛИПНЯГІВСЬКА ТРАГЕДІЯ

Скільки б часу не пролетіло, але не заросли травою забуття стежки пам’яті. Тоді, в 43-му, знавіснілий ворог жорстокими кривавими мітками окреслював шлях свого відступу. Вічним болем в літописі Семенівського краю (нині - Кременчуцький р-н) закарбована Липнягівська трагедія.

Меморіальний комплекс жертвам нацизму, пам'ятний знак полеглим землякам (іст.) // Звід пам'яток історії та культури Полтавської області. Семенівський район ; [упор., наук. ред. В. О. Мокляк]. - Полтава : ТОВ "АСМІ", 2013. - С. 79-80.

В період з 19 по 23 вересня 1943 року, відступаючи із позицій у Великих Липнягах, німецькі військові з частини "СС‑63" під керівництвом офіцера Шпейделя закатували, розстріляли та спалили живцем 371 місцевих жителя (49 чоловіків, 116 жінок, 81 людину похилого віку, 125 дітей). В результаті небаченого звірства німецько-фашистських загарбників все село було спалено. Це сталося за декілька днів до визволення. Лише одиницям вдалося вирватися з пекла і врятуватися. Пізніше саме вони розповіли про звірства гітлерівців.

У пам'ять про жителів села 23 вересня 1977 року в парку було урочисто відкрито Меморіальний комплекс жертвам нацизму. У центрі композиції височить фігура Матері, біля підніжжя горить Вічний вогонь. На кам’яних стелах Меморіалу викарбувано імена усіх селян - жертв трагедії та полеглих на фронтах земляків і визволителів краю. "Ніколи воскреснути горем дитячим Хатинь й Липняги не повинні!" - таким написом зустрічає й застерігає пам'ятне місце.

Липнягівська трагедія - 80 років тому [Відеофільм] // YouTube канал : Анатолій Махно : [Відеохостінг]. – Відеодані. – [Б. м.]. – 2023. – 26.46 хв. – Режим доступу: https://youtu.be/3_206cemGmE?si=jhmKUoTHITSUNfiw (дата перегляду: 23.11.2023). – Назва з екрану.

ІСТОРІЯ ВЕЛИКОБУДИЩАНСЬКОГО ТРОЇЦЬКОГО (ПРЕОБРАЖЕНСЬКОГО) ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ

Великобудищанський Преображенський жіночий монастир був заснований у другій половині ХVII ст.. спершу як Спаський дівочий скит між горами на правому березі річки Ворскли, за 3 версти від сотенного містечка Великі Будища (тоді ще Будища) Полтавського полку (тепер село Полтавського району). 1672 р. гетьман Лівобережної України Іван Самойлович наділив черниць землею з 876 душами кріпаків чоловічої статті, та ще вони отримали в користування два водяні млини на річці Ворскла.1689 р. генеральний суддя В. Л. Кочубей переніс споруди монастиря ближче до містечка Великі Будища, від якого він і став називатися Великобудищанським. А красива місцевість на правому березі Ворскли, із заходу на схід, попід горою, покритою густим дрімучим лісом, отримали назву Чернечий Яр.

Монастир мав дві церкви: Спасо-Преображенську (спочатку - дерев'яну, а з 1782 р. муровану, холодну) і Благовіщенську (дерев'яну, теплу). Монастир пережив пожежі 1820 р. та 1848 р.

За свідченнями сучасників монастир відвідувала мати Миколи Гоголя Марія Іванівна.

Указом Полтавської духовної консисторії від 23 липня 1860 р. за № 9649, на підставі указу Священного Синоду від 16 червня 1860 р. за № 488 Великобудищанський Преображенський серед жіночих монастирів був визнаний у Полтавській єпархії найзручнішим для «епітимійців» з духовних і світських осіб, через віддаленість їх від міст, ярмарків, базарів, тобто якнайкращого розташування їх для усамітнення. В 1887 р. монастир було перенесено до с. Писарівщина і перейменовано на «Свято-Троїцький».

Головним храмом обителі стала тепла мурована церква на честь Святої Трійці, споруджена 1819 р. коштом поміщика Герасима Захарченка. 1873 р. церква реставрована, 1875 р. до неї добудований Хрестовоздвиженський приділ.

Монастир мав два цегляних двоповерхових будинки, ігуменський корпус, приміщення літньої резиденції полтавських архієреїв, майстерні, цегельний завод, великий господарський двір, а поблизу річки Ворскли - хутори з фермами для худоби та птиці. При монастирі діяли чоловіча та дві жіночі двокласні церковнопарафіяльні школи, одна з них з інтернатом для 80 дівчат-сиріт. При монастирі навчались молодші класи Полтавського жіночого єпархіяльного училища.

Головною святинею обителі був місцевошанований образ Богородиці, що з 2009 р. іменується Будищанською (Пушкарівською).

На час закриття обителі Радянською владою у обителі було близько 700 сестер. 17 березня 1922 р. монастир було закрито, майно та церковне начиння пограбоване. Частина насельниць (близько 200) перейшла до Матвіївського Спасо-Преображенського скиту. Більшість сестер були Радянською владою пізніше репресовані.

Під час війни 1941-1945 років головний храм був зруйнований. Після війни у його руїнах розміщувались господарські будови викладачів зооветеринарного технікуму. На початку 1950 років на місці храму, з використанням елементів споруди, що вціліли, був побудований клуб. На місці іншої зруйнованої монастирської споруди у той же час був побудований навчальний корпус.

З 2008 року відновлюється діяльність монастиря як Троїцького Великобудищанського жіночого скиту Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

ЛІТЕРАТУРА

• Черкасець Т. І. Пивогірський (Пивгородський) Миколаївський монастир / Т. І. Черкасець  // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава : Полтавський літератор, 2009. – С. 112-113.

ПУШКАРІВСЬКИЙ ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Мотря Кочубей
(1688-20.01.1736)

Багато куточків сучасної Полтави приваблюють своєю мальовничістю питливе око її мешканців. Місцевість між мікрорайонами Половки – Сади – Огнівка вже давно стали улюбленим місцем відпочинку полтавців. Каскад ставків та невеликий лісок, до того ж, виконують макрооздоровчу функцію, полегшують повітря, надаючи йому свіжості і прозорості лісного подиху. Сьогодні мало хто знає, що на початку минулого століття вищезгадана місцевість насамперед ототожнювалась з Вознесенським жіночим монастирем, стіни якого стоять німими свідками кохання і останніх хвилин життя Мотрі Кочубей.

Свою історію жіноча обитель розпочинає 1676 р., коли з благословення архієпископа Черніговського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича черницями з Подолії був заснований монастир. До 1719 р. від місця свого початкового розташування його називають Мазурівським. Навесні 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк, продовжуючи традиції козацької старшини по піклуванню над святими оселями, ініціює перенесення монастиря до Пушкарівки – вотчин полтавських полковників. Свій дозвіл та благословення на переїзд жіночого монастиря надають гетьман Іван Скоропадський і Переясловський єпископ Кирило Шумлянський. Восени 1719 р. "усамітнена оселя" остаточно переїздить на нове місце – до Пушкарівки. Незабаром старий Черняк помирає, і вже його син Григорій в пам'ять про померлого батька жалує Пушкарівському монастирю нові землі, садок з левадою та ставки з єдиною лише умовою, що його родина буде мати право "ловити для домашнього вжитку рибу зі ставка".

Вознесенська церква,

м. Полтава

У 1762 р. за кошти полтавського полковника Івана Черняка було споруджено Вознесенську церкву. Восени 1815 р. за рішенням духовної Консисторії Вознесенський монастир був закритий. Більшість монастирських сестер переведено до Велико-Будищанського жіночої обителі, що під Диканькою. З реорганізацією монастиря постало питання про визначення спадкоємця його земельних володінь. Через відсутність документів, які б підтверджували право обителі розпоряджатися монастирськми землями, це питання розглядалося на найвищому рівні. Єпископ Полтавський та Переяславський Анатолій своїм розпорядженням залишає біля 35 га землі за Вознесенською церквою реорганізованого монастиря.

У монастирі закінчила своє життя Мотря Кочубей, останнє нещасливе кохання гетьмана Івана Мазепи. Коли саме вперше з'явилая в монастирських келіях Мотря – невідомо. Молода дівчина вирішує назавжди поєднати своє життя монастирем після тих випробувань, що випали на її долю: заборонена любов до гетьмана Івана Мазепи, страта рідного батька, зречення рідних, зневага друзів та оточуючих. Історія трагічного кохання хрещениці до гетьмана проходить впродовж всіє поеми Олександра Пушкіна "Полтава".

Її могила в 30-ті роки теж було знищено.

На сьогодні Вознесенська церква – це єдиний на Полтавщині зразок класичного тетраконха, – культурної споруди з чотирма боковими прибудовами-апсидами, розміщеними хрестоподібно навколо центрального квадратного у плані простору. Відновлювальні роботи цієї унікальної пам'ятки архітектури, що ведуться з 1990 р., тривають до цього часу.

СОРОЧИНСЬКИЙ СВЯТОМИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР

Із давніх часів у Великих Сорочинцях та навколишніх селах переповідають перекази про старовинний монастир, за Козацької доби, в XVII – XVIII ст. який діяв у цих місцях. Нині дуже мало хто з місцевих жителів знає, де саме він розміщувався: сьогодні на його місці – густий листяний ліс. А назва урочища збереглася – Монастирище.Сорочинський Святомихайлівський чоловічий монастир був заснований 1670 р. коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола, батька майбутнього гетьмана Данила Апостола, на землях, що належали полковникові, у відлюдному місці, де тиха річечка Грунь-Ташань впадає до Псла, а звивистий Псьол огинає своїм коліном розкішні лісові нетрі. Колись це було за шість верст на схід від Сорочинців, а нині, коли село розрослося, – за чотири кілометри від його краю.

Святомихайлівський монастир займав досить велику площу, варто зазначити, що в 80-х роках XVIII ст. на його території стояли три церкви. Головною була соборна церква Архангела Михайла, від якої одержав назву й сам монастир. Ще діяла Миколаївська (Нікольська) церква з трапезною й церква преподобної Марфи, матері святого Симеона Дивногорця. А раніше, в 20-х роках XVIII ст. була ще й церква Різдва Пресвятої Богородиці.

В західній частині монастирської території розміщався цвинтар, він підходив аж до берега річки Псла, і за пізніших століть, бувало, течією вимивало рештки старовинних поховань. Бути похованим у монастирському некрополі вважалося за честь, там хоронили не тільки монастирських служителів, а й відомих людей із знатних родів нашого краю, наприклад, Капністів.

Упродовж багатьох десятиліть монастир перебував під опікою династії миргородських полковників – діда, батька й сина – Павла, Данила і Павла Апостолів. Перший із них ще на початку існування монастиря подарував йому "ґрунти" і підданих, водяний млин на Пслі в селі Портянках. Данило Апостол, уже ставши гетьманом, не забував про Сорочинський монастир, 1729 року він видав універсали, якими підтверджував права монастиря на його земельні та інші володіння, а також давав дозвіл на будівництво винниці й водяного млина на Портянській греблі.

В архіві Київської казенної палати свого часу дослідниками було знайдено документи, які свідчили, що монастир щедро підтримували місцеві жителі – козацька старшина, священики, міщани, які дарували святій обителі ниви, луги і луки, млини, садки і ставки. Один із священиків містечка Лютеньки прийняв постриження в Сорочинському монастирі й подарував йому свій ліс Базавлуківщину. До монастиря постійно надходили "доброхітні подаяння" від козацтва, наприклад, у 70-х роках запорізькі козаки подарували монастиреві пару гнідих коней. Тож монастир поступово збагачувався і згодом уже сам скуповував орні землі та інші угіддя.

Монастир володів значною кількістю посполитих – залежних селян.

В Сорочинському монастирі часто знаходили прихисток самітні, старі, хворі, знедолені люди, каліки. Тут на схилі віку оселялися літні козаки Миргородського полку, які вже не несли військової служби й не мали родин.

Сам той факт, що монастир перебував під опікою гетьмана та його родини, надавав йому особливої ваги.

Як і при всіх монастирях, у Сорочинському була бібліотека і, можливо, своя малярня. Керівництво залучало місцевих майстрів до виконання різних мистецьких і оздоблювальних робіт.

Сорочинський Святомихайлівський монастир було ліквідовано 1786 р. Це сталося невдовзі після знищення російським урядом в Україні 1782 р. козацького ладу. Монастир, який був пристановищем і опорою козацтва, після скасування Миргородського полку став не просто непотрібним, а й небезпечним для російської імперської влади, яка розпочала курс на знищення будь-якої пам'яті про українське козацтво та його демократичні традиції. Адже монастир був розсадником українських державницьких, незалежницьких, автономістських ідей. А віддалений і схований у припсільських лісах, він міг становити загрозу як осередок невдоволеного російською політикою козацтва.

Маєтності Сорочинського монастиря було секуляризовано, більшість із того давнього монастирського спадку була втрачена.

ЛІТЕРАТУРА

Прокопенко Я. Про Сорочинський Свято-Михайлівський монастир : [зняли документальну стрічку] / Я. Прокопенко // Нова година. – 2018. – № 37 (верес.). – С. 7.

ЛОХВИЦЬКИЙ КРАЙ

В історичних джерелах вперше про Лохвицю згадується у 1320 році у зв'язку зі входженням її території до складу Великого князівства Литовського. Але точні дані про заснування цього давньоруського міста невідомі. Добре знаємо лише те, що входило воно до складу Переяславського князівства і відігравало помітну роль як укріплення Посульськоі оборонної лінії.

Цілком очевидно, що це сотенне місто, яке згодом стало центром Лохвицького повіту, а пізніше – Лохвицького району, своєю сивою давниною сягає ще більш далеких часів, ніж ті, що зафіксовані в історичних хроніках. Як нині пише у своїх розвідках "Мала енциклопедія Лохвиччини" дослідник Олександр Панченко, "є досить імовірним, що фортеця при злитті річок Лохвиці та Сули була заснована в XI столітті й служила оборонним форпостом проти половців і печенігів які намагалися дістати й захопити Київ якраз через південну течію Сули, або ще частіше в її обхід, через межиріччя, що його створювали русла річок Сейм і Сула".

Кажуть, що сама назва "Лохвиця" походить від слов'янського "локва" – калюжа, болітце. За іншими легендами, – від стародавньої назви "лохина", куща з родини брусничних, або "лох" – дикої маслини.

Наприкінці XV століття територія краю належала Сіверо-Сульській вотчині великого землевласника Богдана Глинського. У 70-х роках XVI століття польський уряд передав ці землі у володіння Вишневецьких. Польську шляхту приваблювали ці землі великими багатствами – родючими грунтами, звіриними та рибними ловами, зручними місцями для пасік і водяних млинів.

У першій половині XVII століття місто отримало Магдебурзьке право і герб – замкові брами з білого каменю з трьома баштами і голубими флюгерами на золотому фоні французького щита.

У 1648-1658 роках Лохвиця – сотенне містечко Миргородського, а в 1658-1781 роках – Лубенського полку. Під час війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького активно воювала в битвах за незалежність України.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця – повітовий центр Чернігівської губернії, позаштатне місто Малоруської губернії, Полтавської губернії.

На кінець XVIII століття Лохвиця – один із центрів ремесла й торгівлі на Лівобережній Україні. З 1802-го по 1923 роки місто – центр Лохвицького повіту Полтавської губернії.

Місто багато разів потерпало від нападів різних ворогуючих сторін: половців – на початку XII століття чи нашестя танків Гудеріяна – під час Другої світової війни. Лохвиця потерпала від пожеж, які знищували її мало не до тла, але вона знову відбудовувалася з роси й води.

Саме місто – осередок надцікавої історії, присутності видатних постатей, які так чи інакше пов'язані з ним. Так, наприклад, під час Північної війни у місті зберігалася казна Івана Мазепи. Лохвицькими шляхами мандру-вали філософ Григорій Сковорода та великий український поет Тарас Шевченко. Лохвицька земля подарувала Україні й світу цілу плеяду визначних діячів науки, літератури та мистецтва. Край – батьківщина Архипа Юхимовича Тесленка. У селі Харківцях народився й Олекса Коломієць, автор надзвичайно популярної у свій час п’єси "Фараони".

Тут народилися видатний організатор вищої ветеринарної освіти в Росії Я. К. Кайданов (1779-1855), винахідник у галузі електротехніки Ф. А. Троцький (1845-1898), юрист, академік АН УРСР В. М. Гордон (1871-1926), офтальмолог, заслужений діяч науки УРСР А. Г. Васютинський (1875-1946), скульптор Г. Л. Пивоваров (1908-1942), винахідник і письменник-фантаст В. Д. Охотников (1905-1964), письменник Д. І. Каневський (1916-1944), поет М. Є. Петренко, композитор, заслужений артист УРСР О. М. Радченко (1894-1975).

За часів незалежності України було відновлено славні імена та досягнення лохвичан, які багато років незаслужено замовчувалися. Це, зокрема, імена скульптора В. Ф. Молодченка, доктора біологічних наук, професора М. М. Ротмістрова, винахідника першого в Росії трамвая Ф. А. Піроцького.

У селі Ісківцях народився письменник-сценарист М. І. Матяш (1890-1949), у Сенчі – письменник М. О. Гозін (1907-1942), у Токарях – етнограф і фольклорист В. П. Милорадович, у Яхниках – поет В. М. Ярошенко, у Христанівці – народна поетеса, бандуристка Христина Литвиненко-Волторніст (1883-1978).

Незабутній слід залишив по собі визначний український вчений, професор, поет (виступав під псевдонімом Поль Половецький) Полікарп Порфирович Плюйко (1903-1979), який у 1923 році закінчив Лохвицьку реальну школу. В селі Бодакві у 1892 році народився видатний український діяч Дмитро Андрієвський (1892-1976).

Із Лохвицею пов'язані імена Анни Керн, батько якої мав маєток у Лохвицькому повіті, Марка Кропивницького, який ставив п'єси на сцені місцевого театру, Маріуса Петіпа (1818-1910), видатного балетмейстера.