ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ КОСТЕЛ

Римо-католицький Хрестовоздвиженський костел в Полтаві

На відміну від православних храмів Полтави, про котрі в історичних джерелах містяться численні письмові свідчення та достатньо обсяжні іконографічні матеріали, римо-католицький костьол Полтави свідомо чи несвідомо такою інформацією обійдений.

Про його існування не згадують численні полтавські дослідники, його зображення обмежені однією фотографічною поштівкою початку ХХ сторіччя. Правда, костьол позначено практично на всіх планах Полтави дожовтневої доби, але про католицьку громаду Полтави та її храм не згадують ні П. Бодянський, ні І. Павловський, ні Л. Падалка. Лише у В. Бучнєвича в його «Записках о Полтаве и ее памятниках», виданих у Полтаві в 1902 році, читаємо:

«Римско-католическая церковь, в честь воздвижения честного и животворящего креста Господня, находится на Сретенской улице. Закладка ее произведена 27 сентября 1852 года на месте, купленном, с Высочайшего разрешения Императора Николая I-го, последовавшего в 8 день июня 1852 г., у коллежского советника Казимира Осиповича Поллевича. Окончательно построена и освящена 12 июня 1859 года. Построена она при главном участии тайного советника графа Якова Осиповича Ламберта († в 1855 году), ксендза Гялимского, бывшего первым настоятелем этой церкви, и добровольные пожертвования прихожан. До построения этой церкви, с 1843 по 1851 год, служение происходило в нанятом помещении бывшего дома училища садоводства, принадлежащего ныне Полтавскому институту благородных девиц».

Одним, майже телеграфним рядком згадує костьол у своєму путівнику по Полтаві на 1909 р. М. Дохман:

«Римско-католический костел основан в 1859 году. Находится по Сретенск. ул. Настоятель И. Н. Кухарский».

Часткову відповідь на питання, чому переважна більшість істориків та дослідників Полтави ХIX-ХХ сторіч обходила увагою неординарну сакральну споруду Полтави, ми знаходимо у Л. Падалки:

«Самыми выразительными историческими памятниками в Полтаве являются ее старинные храмы. Высокое религиозное настроение народных масс в ту пору казачества, питающееся народной борьбой в ответ на напор католичества, – такое настроение народных масс на Украине внушило и церковным зодчим настроение той эпохи борьбы за веру».

Саме через ці обставини римо-католицька громада Полтави напевно не була численною навіть на початку цивілізованого XIX сторіччя. Лише в його середині кількість громадян Полтави римо-католицького сповідання зросла до тих розмірів, коли найняте для богослужінь приміщення училища садівництва перестало задовольняти їх потреби.

На початку 1850-х років помічником губернського архітектора Семко-Савойським було виконано проект на побудову римо-католицької каплиці в Полтаві. Цей проект 23 червня 1852 року був розглянутий Полтавською губернською будівельною та дорожньою комісією на чолі з цивільним губернатором Миколою Іллічем Ознобишиним «і знайдений складеним відповідно правилам архітектури».

Проектом передбачалося вирішення храму у вигляді класичної однонавної римської базиліки на високому цоколі, з двосхилим дахом. Кути розімкненого фронтону, прикрашеного аркатурним поясом, підтримувалися трійчастими уступчастими пілястрами з капітелями коринфського ордеру. Вхідні двері облямовувалися невеликим порталом з двосхилим фронтоном. Обабіч дверей були розташовані два подвійних аркових вікна, прикрашених коринфськими напівколонками. Над вхідним порталом проектом передбачалося влаштування великого круглого вікна-рози.

У плані храм було розчленовано інтер'єрними пілястрами на п’ять поперечних нав, перекритих хрещатими, ледь помітно стрілчастими склепіннями. Передня (західна) поперечна нава вміщала невеликий нартекс, обабіч котрого передбачалися приміщення зі сходами на хори другого ярусу. У цих же приміщеннях влаштовувалися дві печі опалення головної зали храму.

Задня (східна), розділена на три частини нава, вміщала по центру пресбитеріум (місце для священиків та вівтаря), який тригранною прибудовою виступав за межі прямокутного плану храму. Обабіч пресбітеріуму були розташовані два приміщення ризниць із печами опалення.

Бічні фасади храму за проектом мали п’ять подвійних вікон, декорованих аналогічно вікнам західного фасаду та розмежованих пілястрами коринфського ордеру. Фронтон західного фасаду було увінчано хрестом на земній кулі, встановленому на декоративному п’єдесталі.

За зовнішніми габаритами костьол мав розміри близько 24 метрів у довжину та 12 метрів у ширину. Його проектна висота від рівня землі до верху фронтону становила трішки більше 14 метрів.

Закладини костьолу на ділянці, що була розташована на розі вулиць Новосадової та Стрітенської (нині Короленка та Комсомольської), відбулися 27 вересня 1852 року. Будувався він досить довго – майже сім років і був освячений лише 12 червня 1859 року. Під час будівництва проект було помітно відкореговано. Костьол став дещо вищим та стрункішим. Західний фасад прикрасив розвинений портал з трикутним замкненим фронтоном на антаблементі, що спирався на дві композитні колони із каннелюрами. Збільшення порталу призвело до зникнення із композиції західного фасаду двох запроектованих вікон. На місці передбаченого проектом вікна-рози на стіні в неглибокій прямокутній ніші було вміщено латинський вислів «GLORIA IN exelsis DEO» («СЛАВА У ВИШНІХ БОГУ»). Верхній фронтон костьолу було виконано на відміну від проектного варіанта замкненим. У його центрі було розташоване рельєфне зображення трикутника з Господнім Оком, оточеного променями сяйва. Було також змінено і декор бічних фасадів: подвійні вікна замінено на одинарні. Пілястри, які за проектом були повинні розмежовувати вікна, теж не виконувалися. Їх декоративну тему замінили аркові сандрики, з’єднані в аркаду. Перше та останнє вікна бічних фасадів були замінені на глухі ніші; лише в аркових завершеннях ніш було влаштовано маленькі віконця.

Костьол був діючим до 1936 року, коли за рішенням влади його було закрито. У 1937 році римо-католицький Хрестоздвиженський костьол Полтави спіткала така ж трагічна доля, як й переважну більшість християнських храмів Полтави – його було знищено.

У повоєнні роки на ділянці колишнього римо-католицького костьолу було побудоване медичне училище.

Валерій Трегубов

МОЯ ЗЕМЛЯ - МОЯ ІСТОРІЯ

«Моя земля – моя історія» (Воєнна слава Полтавщини. Козацька доба). Випуск 1. : бібліографічно-історичний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ ім. Олеся Гончара, 2026. – 28 с.

У бібліографічно-історичному нарисі подано відомості про історичні події, що відбувалися на Полтавщині під час козацької доби, котрі вплинули на хід усієї української історії. Матеріал, запропонований у нарисі, не є вичерпним, використана література взята із публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Бібліографічно-історичний нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних земляків та історичні перепитії, що відбувалися на Полтавщині.

ЯНІНА ЯЦЕНКО

Земля справжньої жінки

Яніна Яценко: до 100-річчя від дня народження

Величезний гідрологічний парк, який прикрашає Полтаву завдячує своїм своєю появою та розквітом жінці, яка віддала йому 40 років свого життя. Йдеться про Яніну Яківну Яценко. Вона пам’ятала всі рослини, які висадила власноруч, всіх хто допомагав їй у цій нелегкій справі та тих, хто перешкоджав роботі.

У віці 90 років у 2016 році Яніна Яківна померла, але вона продовжується у своїй справі, кожна екзотичне дерево та кущ пам’ятає її турботу та відкрите серце.

Дендрологиня народилася 1926 року у Київській області. Хоча все дитинство провела у на Полтавщині, адже її батько був відомим дослідником, працював на сільськогосподарській станції та мав кандидатський ступінь у галузі сільськогосподарських наук.

Вищу освіту Яніна Яківна отримала в Харківському сільськогосподарському інституті на факультеті плодоовочівництва. Згодом 5 років працювала у Вінниці, де займалася підготовкою голів колгоспів у школі. У 1955 році продовжила роботу у Полтаві, у сільськогосподарському технікумі викладала лісівництво і лісомеліорацію та овочівництво.

Другу вищу освіту отримала на педагогічному факультеті Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. У 1962 році отримує вирішальну для свого життя посаду інженера з озеленення новоствореного парку «Поле Полтавської битви». Хоча і пригадує, що зарплатня, яку пропонували, була вдвічі меншою, ніж вона мала в технікумі, згодилася без роздумів. Науковиця береться за власний проєкт дендрологічної частини парку, під яку відводиться площа в 100 га.

За проявлену відданість та фаховість Яніно Яківну переводять на посаду інженера з благоустрою в горкомунхоз, на її плечі лягає керівництво по озелененню всього обласного центру.

Спочатку працювали без проєкту. Схеми окремих зон розробили головний архітектор міста Лев Вайнгорт і ландшафтний архітектор Віктор Жихарєв. А вже через рік було затверджено проєкт дендролога Яніни Яценко, який вона склала з урахуванням порад завідувача відділу дендрології ботанічного саду АН УРСР професора Леоніда Рубцова.

Методом народної толоки створили ділянки «Лісостеп» і «Українська діброва», посадили бузок на схилах західної балки. Частиною парку став старий Яківчанський ліс – єдиний свідок Полтавської битви. Нині в цьому зеленому куточку Полтави майже 260 видів і форм рослин. Серед них такі, що вже стали рідкісними на своїх батьківщинах – у Казахстані і на Закавказзі. Окремі ділянки парку навіть отримали назви за місцем походження рослин.

Виростити цю красу було непросто. Частину саджанців, на жаль, не вдалось уберегти від морозів і суховіїв. Яніна Яценко знаходила заміну рідкісним деревам і рослинам завдяки своїй участі у Раді ботанічних садів і дендропарків України.

«На всіх зборах цієї організації, – розповідала вона, – я нагадувала колегам-науковцям, що на околиці Полтави відведено чималу площу під ландшафтний парк, але її нічим засадити. І незабаром з усіх куточків країни на мою домашню адресу стали надходити посилки з насінням. Та більшість садивного матеріалу я завезла із Тростянецького дендропарку на Чернігівщині».

А навесні 1963 року заклали розсадник, який задовольнив потреби парку. Та Януся (так ласкаво її називали в місті) продовжувала роботу 28 років, доки не вийшла на пенсію. І навіть на заслуженому відпочинку частенько навідувалася в дендропарк. Залучала громадськість, коли треба було захистити заклад. Лише завдяки їй через цю зелену оазу не проклали залізницю і лінії електропередач, а територію розширили до 124 гектарів.

АННА ЮТЧЕНКО

Анна Ютченко (1996, Полтава) – поетка, фотографка та режисерка документального кіно.

Закінчила Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка за спеціальністю вчитель української та літератури, магістерську програму Школи журналістики УКУ.

Фіналістка «Молодої Республіки Поетів» (2014, 2015 рік) та поетичного конкурсу «Гайвороння» (2015, 2016 рік). Учасниця низки фестивалів, серед яких «BookForum», «Artgnosis», «CodaFest», «Cyclop», «Трикутник», «Книжковий Арсенал», «Зелена хвиля». У 2016-ому році стала однією з двох кандидатів від України, яких національний «PEN-клуб» подав на міжнародний конкурс «Нові голоси». Координувала перший конкурс відеопоезії «Видимість» в рамках BookForum (2019). Випускниця лабораторії для молодих режисерів документального кіно IndieLab (2020). Співавторка короткометражних документальних фільмів «Живі та Нескорені» (2016), «Так мут співати» (2020).

Публікувалась у журналах «ШО», «Дзвін», на онлайн-платформі «Litcenter».

Полтавка Анна Ютченко видала свою видану поетичну збірку. Книга Анни Ютченко «Про неможливість приручити каміння» – це історія пошуку гармонії з природою та собою. У чотирьох розділах авторка проводить читача крізь метафоричну подорож від дому до світу, де вперше відкривається біль і народжується потреба трансформації через слово.

Камінь – наскрізний символ збірки й уособлює ідеальну форму буття, до якої людина прагне, то приручаючи його, то стаючи схожою на нього. До книги увійшли вірші, написані у 2016-2025 роках.

ВІРА РОЇК

 

ВІРА РОЇК

Участь у форумі «Віднайдені»

6-8 березня у Львові до Міжнародного дня боротьби за права жінок відбувся триденний освітньо-мистецький форум «Віднайдені». На запрошення студентської організації «Мотанка» Українського католицького університету у панельній дискусії «Віра Роїк: "Кримська школа" української вишивки» однією зі спікерок стала головний бібліограф Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. 

Під час її виступу було представлено власний біобібліографічний покажчик «Мелодії на полотні»*, який присвячено життю і творчості видатної української майстрині художньої вишивки Віри Роїк.

Уродженка Лубен, яка більшу частину життя прожила у Криму, Віра Роїк поєднувала у своїй творчості різні регіони України. Голка та нитка в її руках стала символом духовного зв’язку Криму з материковою Україною та популяризацією української вишивки далеко за межами країни.*

Сьогодні ім’я Віри Роїк особливо актуальне, адже її творчість доводить, що культура може єднати простори, зберігати пам’ять і зміцнювати національну ідентичність.

Учасники дискусії говорили про те, наскільки важливо сьогодні повертати імена таких особистостей у живу культурну пам’ять та відкривати їх для нових поколінь українців.

АРІНА КРАВЧЕНКО

До Українського ПЕН-клубу приєдналася філологиня з Полтавщини.

Про те, що Аріна Кравченко приєдналась до спільноти Українського ПЕН, повідомили в PEN Ukraine.

Український ПЕН (PEN Ukraine) – це культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує українських письменників, журналістів та інших діячів культури й медіа. Вона працює над захистом свободи слова, популяризацією української культури та інформуванням світу про війну в Україні.

Хто така Аріна Кравченко?

Літературна критикиня, редакторка й перекладачка народилася 2000 року в Кременчуці. Попри молодий вік, Аріна вже має вагомі здобутки в українському інтелектуальному просторі. Вона авторка подкасту про українські деколонізаційні процеси «Фронтир».

Професійний шлях Аріни Кравченко розпочався з фундаментальної освіти в Києво-Могилянській академії (2024), де вона досліджувала філологію та компаративістику. Під час навчання вона проявила лідерські якості, ставши співзасновницею та головною редакторкою медіа «Спудейський вісник». Також дівчина опанувала освітні програми Центрально-Європейського університету та Гіссенського університету імені Юстуса Лібіха.

Сфера інтересів: історія літератури, постколоніальні студії, комунікації, експериментальна проза, гендерні та регіональні студії, стратегії вивчення іноземних мов та методологія перекладу.

Сьогодні Аріна є активним голосом сучасної української культури. Її аналітичні тексти та огляди регулярно з’являються на провідних платформах, як-от «Українська правда», «Читомо», «Український тиждень» та «Культ Критики». Окрім критики, вона успішно співпрацює з видавництвами як редакторка та перекладає художні й наукові тексти з англійської мови.

Валерія Малік

КОТЕЛЕВСЬКИЙ КОРЖИК

Котелевський коржик – бренд автентичного печива від Оксани Дорошенко з Котельви Полтавської області. Це випічка, у якій поєднані традиції регіону та власне художнє бачення майстрині.

Її коржики більше нагадують витвори мистецтва, адже Оксана малює на них справжні картини. Натхненням для смаколиків стали традиційні полтавські панянки – обрядове печиво, яке здавна пекли у регіоні до Різдва. Бажаючи відродити звичай, який почали забувати, майстриня взялась за творчість.

Як виник Котелевський коржик

Пройшло років 15 з мого дитинства і я почала зустрічатись зі своїм тоді ще майбутнім чоловіком. Якось на Різдво він приніс мені панянок. У мене був культурний шок. Виявляється, його бабуся та сестра досі пекли це традиційне печиво.

Пройшов час, ми одружились, у нас народилась дитина. У 2016 році мені захотілось долучились до традиції сім’ї і самій спробувати все спекти. Я цілу ніч розписувала своїх панянок. У мене, звісно, не виходило, бо я робила це вперше. Але це мене не зупиняло. Не вдалось завитушки робити, так я крапочками розписувала.

Святки пройшли, а мій потяг до тіста ні. Але ж панянки, як і паски, печуть лише раз на рік і це не та випічка, з якою можна гратись, розважатись або робити мейнстримом. Тоді я почала експериментувати – знайшла перший ліпший рецепт імбирного печива, випікла його і намагалась розписати білковою глазур’ю. Мені сподобався сам процес, тож я буквально вигризала час для себе, щоб можна було щось зробити. Поки дитина вночі спала – я малювала. Поки у неї був денний сон, я доганяла те, що недоспала вночі.

Секретні інгредієнти Котелевського коржика

Котелевський коржик відрізняється від традиційних панянок. По-перше, панянки печуться з прісного тіста – це борошно, цукор, вода і амоній (розпушувач). На смак вони як солоденький сухарик. А Коржик я “кроїла” під себе багато разів, поки добилась потрібної консистенції – щоб він був твердий і не розсипався. Мені подобається, що він ароматний, але без штучних ароматизаторів – у складі какао, кероб, лікер амаретто, ром.

У панянок і Коржиків різний розпис. Панянки – це класика. Це рожева основа і завитушки. І все. Я також використовую традиційний розпис, українські традиційні орнаменти, які є на писанках і на посуді, але це більше і ширше, ніж просто завитушки. Тому я називаю це авторською інтерпретацією традицій.

Котелевські коржики, до слова, можна довго зберігати. Завдяки природним консервантам – мед та кориця – він придатний до споживання пів року. Він не стає сухим як сухарик, а завдяки вершковому маслу з часом виходить більш хрумкий. А класична панянка робиться просто на воді і коли висихає, стає настільки дубовою, що нею можна зуби зламати. Її розмочують у чаї і так їдять.

Зараз Котелевський коржик популярний далеко за межами України – він уже побував у 30-ти країнах світу, став героєм сюжету Reuters та увійшов до каталогу проєкту про традиції Ukraine with love.

«Панянки» – це один із різновидів української святкової випічки, яку готували на Котелевщині напередодні різдвяно-новорічних свят. Особливістю цієї випічки є характерне оздоблення. Більшість виробів фарбували у рожевий колір, а вже зверху тонкими візерунками через паперові ріжечки наносили глазур – білу, жовту та синю. Традиція виготовлення «панянок» простежується з 18 століття.

«Панянок» визнали елементом нематеріальної культурної спадщини Полтавщини.

Ці солодощі є важливим елементом ритуалів зимових свят у Котелевській громаді. Зокрема, на Святвечір ними обдаровували «вечірників» хрещені батьки, а на Різдво господарі пригощали колядників. Дівчатам дарували «панянок», хлопцям – «коників».

Котелевську святкову випічку планують включити до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини й надалі просувати обрядове печиво «панянки», аби його внесли до Національного переліку НКС України.

КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ'ЯТНИХ ДАТ ПОЛТАВЩИНИ НА 2026 РІК

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 17 жовтня 2025 року.

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 17 жовтня 2025 року.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2026 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 42 с.

ДМИТРО ТЬОМКІН

Він створив музичний супровід до сотні американських фільмів. Імениті голлівудські режисери один поперед одного запрошували музиканта до співпраці. Його твори звучать і нині. Квентін Тарантіно у своєму скандальному кіні “Безславні виродки” на початкових титрах використав музику цього композитора, яка була написана ще в 1960 році для стрічки “Аламо” Джона Вейна. Чотири “Оскари”, шість “Золотих глобусів”, “Легенда Американської Музики” – це все про нього, про Дмитра Тьомкіна, нашого земляка з Полтавщини.

Дмитро з’явився на світ 10 травня 1894 року у Кременчуці в єврейській родині. Батько хлопчика був лікарем, мати викладала гру на фортепіано. Саме вона навчила сина основам гри та нотній грамоті. Талановитий і здібний хлопчина вже в тринадцять років вступив до Петербурзької консерваторії, де його наставниками були найкращі педагоги того часу. Проминуло кілька років, і Тьомкін вже самотужки заробляв собі на життя. Спочатку він акомпанував під час виступів Тамарі Красавіній (балерині) та Максу Ліндеру (знаменитий актор французької комедії). Окрім того юнак озвучував грою на роялі німі фільми.

Та невдовзі Санкт-Петрербуг охопила революційна хвиля. Дмитро пережив повалення царату, період Тимчасового уряду й встановлення більшовицького режиму. У 1920-му Тоьмкін взяв участь у масштабному музичному проєкті “Штурм Зимового палацу”. До цього дійства було залучено тисячі виконавців, серед яких тільки музикантів налічували понад пів тисячі. Але Дмитро розумів, що при новій владі в нього не буде можливостей для вільного творчого розвитку. Тому вирішив перебратися до свого батька, який вже давно розлучився з матір’ю музиканта, одружився вдруге й мешкав у Німеччині.

У Берліні Тьомкін займався творчістю, писав різноманітну музику, від легких сучасних мотивів до класики – етюди, вальси, марші. Окрім того, брав уроки у Ферруччо Бузоні (італійський композитор, піаніст, диригент і музичний педагог), виступав із концертами у Берлінській філармонії. Разом із другом-піаністом Міхаєлем Карітоном Дмитро вирушив на гастролі в Париж.

У столиці Франції Тьомкін потоваришував зі співаком Федіром Шаляпіним. Той розповідав музиканту про США, про те, що там можна отримати чималі гонорари за виступи, і що американський слухач ласий до европейської музики. Невдовзі Дмитро отримав від бродвейського театрального магната Моріса Геста запрошення на фортепіанне турне.

У 1925-му Тьомкін разом із Карітоном опинилися у США. Друзі разом акомпанували балетній трупі. Там Дмитро познайомився з танцівницею Альбертіною Раш, стосунки з якою спочатку переросли в роман, а завершилися весіллям пари у 1927 році. Відтоді шляхи з Карітоном розійшлися – Дмитро подався з дружиною в турне з “Американським балетом”. Зовсім скоро він уже музичний директор й аранжувальник трупи. Того ж року музикант дав два великі сольні концерти, де окрім сучасних творів виконував і власні композиції. Альбертіна своєю чергою ставила дорогі музичні постановки, у “Рапсодії в стилі блюз” Тьомкін зіграв головну фортепіанну партію. За рік Дмитро з дружиною відвідали Париж, де українець виступив у Національній опері. А далі знову концертне турне Сполученими Штатами. Але це були останні гастролі, адже крах 1929-го на Волл-стріт зачепив і музикантів.

Та немає злого, щоб на дороге не вийшло. Дмитро Тьомкін отримав запрошення взяти участь у голлівудському кіні. Подружжя перебралося до Каліфорнії і зосередило свою діяльність на музичних звукових фільмах, які тільки-но почали з’являтися.

Взимку 1929-го у Нью-Йорку відбулася прем’єра балетної трупи Альбертіни Раш, музичний супровід до якої писав Тьомкін. Саме дружина розповіла дирекції кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer про видатний талант чоловіка. Ті, прослухавши музику Дмитра, доручили йому озвучити два нові номери Раш. Зрештою вже восени того ж року українець підписав контракт на два зі знаменитою студією.

У 1931-му Тьомкін уже співпрацював із компанією Universal для створення “Resurrection” (американська адаптація роману Льва Толстого “Воскресіння”), що стало першою спробою в немузичному кіні. Після Дмитро повернувся у Нью-Йорк, де написав музичний супровід до п’єс, мюзиклів, але вони так і не були поставлені.

Дмитро Тьомкін повернувся у Каліфорнію. Там на нього чекала постановка “Аліса в країні див” від Paramount. Дмитру доручили написати й аранжувати музику та пісні до великої кінострічки. Наступним став фільм “Загублений горизонт”, який приніс славу та визнання українцю. Відтепер його всі знали як майстра створення масштабних симфонічних проєктів. Його музика навіть під час діалогів у фільмах міняла діапазон і якнайкраще підлаштовувалася під тембр актора, усе це створювало неперевершену й невіддільну гармонію тексту та звуку. Цей супровід отримав навіть номінацію на Оскар.

"ЯСКРАВА ПОЕТКА ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ": до 20-ї річниці пам’яті Наталі Лівицької-Холодної

У бібліографічному нарисі містяться відомості про нашу краянку, поетку, представницю «Празької школи поезії» Наталю Лівицьку-Холодну.Матеріал, запропонований у нарисі, не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

Бібліографічний нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних співвітчизниць.

Яскрава поетка Празької школи» : до 20-ї річниці пам’яті Наталі Лівицької-Холодної : бібліографічний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава : ПОБЮ імені Олеся Гончара, 2025. – 24 с.

ОЛЯ ПАВЛЕНКО-КОЛЬОРОВО

Люди культури, яких забрала війна: Оля Павленко-Кольорово

Ольга Павленко народилася 10 лютого 1984 року в селі Успенка Кіровоградської області. Вчилася в Кременчуцькому педучилищі імені А. С. Макаренка за фахом викладачки образотворчого мистецтва. Закінчила Кіровоградський педагогічний університет імені В. Винниченка за фахом викладачки зарубіжної літератури й німецької мови.

У 2005 році народила доньку Софію. Ольга завжди прагнула працювати з дітьми поза шкільною системою, тож у 2011 році відкрила в Кременчуці свою мистецьку студію «Кольорово». У 2021 році закінчила роботу над першим томом своєї художньо-кулінарної книги «Жива Українська Кухня», яку опублікувала в лютому 2022 року.

Ольга Павленко загинула 27 червня 2022 року в результаті російського ракетного удару по торговельному центру «Амстор» у Кременчуці.

Павленко була художницею й педагогинею – навчала мистецтва малювання дітей. А ще – дослідницею традиційної української кухні й авторкою кулінарного артбуку – «ЖУК: Жива Українська Кухня». Оля Кольорово – під таким творчим псевдонімом її знали друзі, вихованці й шанувальники. 38-річна жінка – яскрава, креативна, готова ділитися ідеями, сповнена творчих амбіцій і планів на життя – загинула влітку 2022 року через ракетний удар РФ по Кременчуку. Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям…

Оля Кольорово народилася й виросла у селі Успенка на Кіровоградщині. Її батьки обоє – вчителі: мама – української мови та літератури, батько – математики. Їхня молодша донька Ольга, як і старша Юлія, були здібними змалечку – малювали й добре писали.

Втілена мрія – студія «Кольорово»

Щоб розвивати ці здібності, після школи Ольга вступила до педучилища, здобула фах вчителя молодших класів і малювання, а потім – закінчила факультет іноземних мов університету. Жила в Кременчуці, працювала у відділі кадрів колісного заводу, потім – у заводській газеті, виховувала доньку Софію. Зрештою змогла реалізувати заповітну мрію – відкрила власну студію образотворчого мистецтва. Назвала – «Кольорово».

Мама Ольги Раїса Павленко розповідає: на заняття до її доньки ходило чимало обдарованих дітей. Ольга не тільки вчила їх малювати, а й проводила кулінарні майстер-класи. Разом вони робили добрі справи.

«Вона орендувала приміщення для студії. І фактично все, що платили батьки учнів, ішло на оплату приміщення. Але якось крутилася. Ми, сільські люди, допомагали їй, «прикривали тили». Дуже гарні були діти, гарні малюнки! Організовували виставки, аукціони: дитячі малюнки продавалися, а ці гроші віддавали батькам онкохворих дітей.

Спершу незначні були суми, а потім – уже й більші. Діти були дуже раді, що долучаються до допомоги. З дітками, які мають інвалідність, Оля займалася безкоштовно. Навіть під час ковіду вона вела уроки – онлайн», – каже мати.

Традиційні коржики і книжка про українську кухню

Водночас Ольга захоплювалася вивченням історії й традицій рідного села Успенка (колишня назва – Плахтіївка) на Кіровоградщині. Пошуки несподівано привели її у Бессарабію. Там, у селі, яке також зветься Плахтіївка, як виявила мисткиня, живуть переселенці з її малої батьківщини. Вони зберегли традиції, кухню й говірку краю, звідки походять.

Соковита, яскрава, чуттєво наснажена «Жива Українська Кухня» Олі Кольорово повертає нас до цих властивостей гастрокультури, руйнуючи стереотипи про українські кулінарні традиції. Якщо борщ, то купальський із Сумщини з обрядовою галушкою та раками – або західноукраїнський різдвяний з крапликами, начиненими оселедцем. Якщо сало, то у квасі буряка, а вареники – із заварного тіста. Коропи в пряному меду, успенський капусняк, гичка, засипана пшоном, пасулі в сметані, шулики з маком, медом та ікрою кульбаби, качана каша з лисичками, цвіклі та потапці: «Жива Українська Кухня» нагадує бенкети з Котляревського, щедро цитованого авторкою. Відновлення забутих українських страв – це й відновлення смаку: до історії, особистого вибору та свободи.

У своєму двотомнику «Живої Української Кухні» Оля Кольорово планувала оживити 365 рецептів. Вона змогла опублікувати перший том, але встигла продати лише кільканадцять екземплярів. Сьогодні у черзі по новий наклад її кулінарної енциклопедії – понад п’ятсот людей. За її рецептами готують українські шеф-кухар(к)и, гастроблогер(к)и, студент(к)и харчових технологій – і рідні українських військовополонених.

Війна: 24 лютого мало стати початком нового життя

Сама ж війна застала її з донькою в дорозі. Ольга з Софією виграли грін-карту й вирушили в робочу поїздку до США. Виліт мав бути якраз на 24-го лютого. Скасовані рейси, 20 кілометрів пішки до кордону з Польщею, кілька днів шляху – з великими складнощами жінка з дитиною змогли дістатися до США. Там прожили близько двох місяців.

І за кордоном Ольга започаткувала проєкти задля підтримки України. У цей період з’явилися її нові, вже «воєнні» роботи – «Гостомель», «Ірпінь», «Буча».

На Великдень, у квітні 2022 року, мисткиня вирішила повернутися додому, в Україну.

«Зі США Оля привезла дев’ять валіз гуманітарної допомоги. Це було спорядження та речі для українських військових, які зібрали небайдужі люди в Америці», – розповідає мати.

Загибель від ракетного удару

За два місяці після повернення в Україну Оля Кольорово загинула через ракетний удар армії РФ по Кременчуку. Це сталося 27 червня 2022 року.

Її тіло опізнали за ДНК та фарбованим у зелений колір волоссям.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

 У ПОШУКАХ СЕБЕ

«…Світ наш є риза, а господній – тіло. Небо наше є

тінь, а господнє – твердь. Земля наша – пекло,

смерть,

а господня – рай, воскресіння. Вік наш – це брехня,

мрія, суєта, пара, ніщо, а істина господня перебуває

вічно»

Злети духу і падіння. Шукання істини. Сенси. Для чого ми народились? Яке наше призначення? Сродна праця, вона дійсно може зробити людину щасливою, чужа ж стезя – занапастити, хто вчасно це зрозумів, той не втратив себе, той виростив за плечима крила.

Полтавщина подарувала Україні і світові неперевершеного мудреця, мислителя Григорія Сковороду, який народився 3 грудня (22 листопада) в сотенному містечку Чорнухи і став одним із духовних світочів України.

Батько майбутнього філософа – Сава Сковорода числився у Чорнухинській сотні Семена Максимовича простим козаком. Мати Пелагія Сковородиха – козацькою дочкою. Про батьків Сковороди є такий запис Михайла Ковалинського: «Батьки його походили з простолюду: батько – козак, мати – того ж роду. Достатки в них були міщанські, посередньо достатні, але в своєму середовищі вони славилися чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, добросусідством».

Найранішу згадку про батька – Савку Сковороду містить ревізька книга Чорнух – од 29 серпня 1734 року, коли його синові Григорію ще не виповнилося 12 років, і він уже готувався стати київським студентом. Цей запис стосується «прибутку грошової скарбниці» після літнього ярмарку в цьому ж таки місті, де продавалося «вишинковане вино». Так і зазначено від 19 липня 1735 року: «Від Сави Сковороди Чорнуського із п’яти відер п’ятдесят копійок». Цим підтверджується, що торговець, володіючи власною винарнею, належав до громади Чорнух, а не до їх підварків – Ковалів, Козлівців чи Харсік, і виробляв на продаж міцний напій.

Про те, що любомудр народився 22 листопада за старим стилем (3 грудня за новим), свідчить його вірш, посланий саме цього дня Михайлові Ковалинському:

Колись в цю ніч мати народила мене на світ,

В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.

Другої ночі, Христе, Боже мій,

В мені народився твій Святий Дух.

Бо даремно народила б мене мати,

Якби ти не народив мене, о, світе мій, життя моє!

Листа написано 22 листопада 1763 року вночі. Тож очевидно, що Сковорода народився в ніч із 21-го на 22-ге, що визначається чітко. В листі сповіщається також, що про день народження «нагадав мені один друг і власна пам’ять».

На підставі досліджень історика Дмитра Багалія, літературознавця, доктора філологічних наук Леоніда Махновця, архівістів Віри Чунтулової та Тетяни Гирич, музейної працівниці Римми Лякіної, лікаря-краєзнавця Миколи Бородія по-новому пролилося світло на біографію Григорія Сковороди.

За родинними зв’язками, батько філософа – Сава Сковорода, батько Івана Звіряки (отця Іустина, з яким пізніше спілкувався Григорій) та Гнат Кирилович Полтавцов були одружені на сестрах Шенгіреївнах, їхні імена невідомі, лише відомо по-батькові – Степанівни. В одному зі списків альтів Петербурзької капели від 2 лютого 1743 року зазначено: «Григорій, син Сковороди, Лубенського полку, містечка Чорнух, а утримує його мати Пелагея Степанівна, дочка Шенгіреївна». Отже, вона з роду Шенгірея. На це прізвище був знаний Корсунський полковник, і, дуже вірогідно, що з материного боку Григорій Сковорода походив із козацького старшинства.

В юності Григорій перебував під захистом дядька і старшого двоюрідного брата,почував себе досить впевнено й затишно. Очевидно, що деякою підтримкою родичів користувалися і його батьки. З архівних джерел відомо, що посаду чорнухинського отамана, приблизно до 1723 року, обіймав Кирило Григорович Полтавцов, який сам був з Полтави.

У Чорнухах існувало кілька сімей, безпосередньо пов’язаних із родом Григорія Сковороди: «тяглоубогий» Клим Сковорода (Сковороденко), Федір Сковорода, 1740 року народження, київський студент. Він одружився з донькою рідної сестри Параски Єрофеївни, дружини ректора Києво-Могилянської академії Касіяна Лехницького.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2025 рік

Видання містить інформацію про події суспільно-політичного, культурномистецького життя Полтавщини, ювілейні дати видатних уродженців краю та відомих діячів, чиє життя і діяльність пов’язані з нашою малою батьківщиною. Адресоване бібліотечним працівникам, вчителям, краєзнавцям, широкому колові читачів. Відбір інформації закінчений 18 жовтня 2024 року.

Календар знаменних і пам’ятних дат Полтавщини на 2025 рік : довідкове видання / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2024. – 44 с. 

СЛАВЕТНІ ЖІНКИ НАШОГО КРАЮ

У бібліографічній розвідці містяться відомості про наших краянок: музейницю та меценатку – Катерину Скаржинську, меценатку та громадську діячку – Єлизавету Милорадович, художницю, яку зараз називають обличчям України – Віру Баринову-Кулебу. Матеріал, запропонований у розвідці, не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. Бібліографічна розвідка адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про наших видатних землячок.

«Славетні жінки нашого краю» : бібліографічна розвідка / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2024. – 28 с. 

ДІМАРОВ АНАТОЛІЙ

Анатолій Дімаров усе життя прожив під чужим прізвищем, рятуючись від репресивної машини Радянського Союзу. Про це він признався уже в часи Незалежності. Втім блискучий письменник таки зазнав переслідувань, а його твори не друкували через прагнення написати правду про колективізацію і Голодомор.

Письменник народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи на Полтавщині, справжнє його ім’я при наро­дженні – Анатолій Андроникович Гарасюта. Аби врятувати дітей від заслання до Сибіру як родину куркуля, його мати засвідчила в суді, що він дитина вчителя Дімарова, який загинув.

Мати Анатолія була дочка священника. Під час колективізації родину розкуркулили. Батьки Анатолія були змушені розлучитися та приховати походження двох своїх дітей, щоб уберегти їх від репресій. Мати змінила документи Анатолію та його молодшому братові Сергію, і вони дістали прізвище покійного сільського вчителя – Дімаров. Із ним і довелося прожити життя у радянській державі. Лише на восьмому десятку років, уже у незалежній Україні Анатолій Дімаров відкрив своє справжнє прізвище читачам в автобіографічному творі «Прожити й розповісти».

«Я все життя прожив під псевдо, як оунівські вояки. Батько мій – Андроник Гарасюта – був так званим культурним хазяїном на Полтавщині, – згадував Анатолій Дімаров. – Мав сто гектарів землі, велику пасіку. До нього навіть iз сусідніх областей їздили вчитися, як хазяйнувати треба. Батька з ранньої весни й до пізньої осені я не бачив удома. Він навіть ночував у полі.

Скільки я пам’ятаю свого татуся, він, коли був у доброму настрої, завжди наспівував псалми. Співав упівголоса, звертаючись не до людей, а до Бога, – віра його була глибокою й щирою, я ні в кого не бачив такого просвітленого обличчя, як у мого татуся, коли він ставав до молитви. Молитву творив щоранку й щовечора, а заходячи до хати, щоразу хрестився до образів».

Коли почалося розкуркулення в 1928 році, вночі до батька прибіг голова сільради і порадив сховати дружину, бо вранці прийдуть розкуркулювати. «Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там iз малими дітьми. Батько нас спорядив, мені, шестирічному, наділи наплічник, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Йшли до самісінького ранку. Доки не дістались села біля Псла, де мамина приятелька вчителювала. Мама закінчила семінарію, на вчительку вивчилась, тож її взяли працювати в школу — своїх, пролетарських, вчителів ще не встиг­ли наплодити... Батька вранці розкуркулили: розтягли-знищили все, нічого не лишилося...»

У дитинстві Анатолій пережив страшні часи Голодомору. Коли закінчив середню школу, його мобілізували на фронт Другої світової, був поранений, ледве вижив на окупованій території.

Після закінчення війни працював у редакції газети «Радянська Волинь» та в декількох видавництвах. Анатолій Дімаров так згадував той період свого життя в Західній Україні:

«Я туди приїхав запеклим сталіністом, а виїхав націоналістом. Я там таких жахливих речей надивився, – розповідав Анатолій Дімаров, – як із цим нещасним населенням розправлялися, які провокації влаштовували. Пішов якось на ринок. Раптом з’явилися енкаведисти і почали людей зганяти на майдан. І я з тим натовпом пішов. Коли під’їжджає вантажівка. На машині – шибениця, петля звисає. Старшина з такою мордякою, про яку кажуть «просить кірпіча», тримає чоловіка, бо, видно, його так катували, що вже й сил на ногах стояти нема.

Майор виходить із кабіни, зачитує вирок, бандит, мовляв, засуджений до страти. Накидають чоловіку петлю на шию, він ще встиг вигукнути «Слава!..», мабуть, «Слава Україні!» сказати хотів, як лунає команда: «Пашол!» Машина рушає з місця, аж раптом обривається мотузка, і приречений падає. Йому знову петлю на шию – «Пашол!» – смикнув і вдруге мотузка обірвалася. Вони його втретє тягнуть! Як почала жіночка кричати: «Що ж ви робите, та його сам Бог милує!» Такий же давній звичай є – якщо страта не вдається, засудженого відпускають! Але чоловіка знову витягли на шибеницю і таки повісили. А в мене й досі оте «Пашол!» у вухах дзвенить».

ОЛЕНА ПЧІЛКА: ШЛЯХЕТНА ПАНЯНКА, ЯКА ЛЮБИЛА ЖИВЕ, НАРОДНЕ СЛОВО

У день народження Олени Пчілки – талановитої поетки, прозаїкині, драматургині, публіцистки хочеться відзначити неоціненний внесок, зроблений нею для становлення української нації. Також згадати імена непересічних українських письменників, дороги яких перетиналися з нашою героїнею, засвідчуючи, що літературний процес безперервний: він присутній у минулому, твориться у теперішньому, проростає у майбутнє.

Матеріал не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

Бібліографічний покажчик адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про Олену Пчілку.

«Олена Пчілка: шляхетна панянка, яка любила живе, народне слово» : до 175-річчя від дня народження : бібліографічний покажчик / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька. – Полтава, 2024. – 22 с.

МІСТИЧНА СИЛА ГОЛОСУ КВІТКИ ЦІСИК

Назву вулиці «Червонофлотська» в Полтаві декомунізаційна хвиля змила ще у 2016 році. Тоді згідно з розпорядженням облдержадміністрації вулицю перейменовано на честь оперної та блюзової співачки, виконавиці українських народних і популярних пісень Квітки Цісик. А торік, у 2022 році у межах процесів деколонізації у Лубнах пішла у небуття й назва вулиці Надєжди Курчєнко. Депутати громади схвалили ініціативу секретаря міської ради Маргарити Комарової перейменувати на пошану видатної співачки, тож рішенням сесії міської ради у Лубнах теж з’явилася вулиця Квітки Цісик. Так на Полтавщині увічнили пам’ять співачки з українським корінням. 4 квітня виповнюється 70 років від дня народження Квітослави-Орисі Цісик, так звучить її повне ім’я.

Саме ім’я Квітка вже викликає в пересічної людини позитивні емоції, а коли ще почуєш у її виконанні «Два кольори», то серце завмирає, наче малесеньке пташеня, йому хочеться щосили злетіти у піднебесся та й зостатися там назавжди.

Цікаве, яскраве, неординарне, але й коротке життя подарувала доля. Відома всьому світові українка мала рідкісний тембр голосу – колоратурне сопрано, найвищий співочий жіночий голос. Вона з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики, співпрацювала із Вітні Ґ’юстон і Майклом Джексоном. Мала великий успіх як у виконанні попсових пісень, так і в оперному співі. В Америці її голос лунав у кожному домі, вона була затребуваною виконавицею коротеньких джинґлів. Квітка також вміла співати «білим голосом» – це техніка фольклорного співу, поширена в Карпатах. Українці називають ще такий голос внутрішнім, що лине із глибини душі. Неповторне поєднання робило голос вокалістки воістину унікальною знахідкою для оперної сцени, але доля розпорядилася інакше.

Народилася майбутня виконавиця 1953 року в Нью-Йорському районі Квінзу у сім’ї Іванни та Володимира Цісиків – післявоєнних емігрантів із Західної України. У чотири роки талановита дівчинка взяла до рук скрипку, а її знаменитий батько, співзасновник Українського Музичного Інституту (УМІ) у Нью-Йорку навчав доньку. Хоча Квітка мала безліч талантів: грала в театрі, танцювала, прекрасно співала, врешті-решт обрала для себе спів.

У родині Цісиків музично обдарованими були обидві доньки. З дитинства батьки навчали Квітку і її старшу сестру Марію грі на скрипці і на фортепіано. Марія стала відомою піаністкою, була директором консерваторії у Сан-Франциско.

Квітка ж, крім гри на скрипці, опановувала сценічне мистецтво в балетній школі відомої балерини Роми Прийми-Богачевської (головна роль у балет-казці «Попелюшка», 1967 рік; балетна сцена опери «Анна Ярославна» в Карнегі-Холі, 1969 рік), співала в хорі, займалася вокалом. У хорі Квітка часто співала з маленьким Майклом Джексоном.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Леся Українка

"…Чи довго ще, о господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?"

Леся Українка

Леся Українка (справжнє ім’я: Лариса Петрівна Косач-Квітка) – українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Мати – Олена Пчілка, батько – високоосвічений поміщик, дядько – Михайло Драгоманов.

Невіддільний від історії Драгоманових-Косачів і хутір Зелений Гай на Полтащині – місцина, що перебувала тоді за межами міста. "Є на Україні, серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид" - згадує Олена Пчілка. – "Се той, що з'являється перед очима, коли дивитись на нього з високого узгір'я стародавнього, гетьманського міста Гадяча. Станете на краю Драгоманівської гори, і перед вами відразу розстелеться велика долина Псла. Та яка ж широка й розмаїта! Увесь краєвид замикається проти Драгоманівської гори темною довгою смугою поважного бору. Такий краєвид побачите з Драгоманівської гори, з того крутого виступу гадяцького узгір'я, що найближче поступився до Псла, щоб найліпше бачити красу його долини. На верху того виступу стоїть старосвітське дворище з забудуванням під солом'яними стріхами. У більшому будинку, що стоїть повернений причілком до тихої невеличкої вулички, омаяній давніми шовковицями та акаціями, народився Михайло Драгоманов; тут, у сьому дворищі на високій горі, виростав він, проводив свої дитячі літа". А разом з ним і його сестра Олена Пчілка, мати Лесі Українки.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Леся навчалася у приватних учителів. 1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці, видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні вона повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується. З допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.

ЛІВИЦЬКИЙ АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Лівицький
Андрій Миколайович

(27.03.1879, хут. Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії – 17.01.1954, Карлсруе, Німеччина) – правник, громадсько-політичний і державний діяч, полтавський губернський комісар, міністр юстиції, закордонних справ УНР. 

Походив Андрій Миколайович із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії Павла Галагана в Києві. 1896 року вступив до Київського університету, де навчався на математичному і юридичному факультетах. Належав до української студентської громади, згодом очолював її. За участь у студентському політичному русі 1897 і 1899 рр. був в'язнем Лук'янівської тюрми, 1899 року – виключений з університету і висланий на Полтавщину "під гласний нагляд" як учасник загального студентського страйку. 

Лише 1903 року Лівицький закінчує університет. В Державному архіві Полтавської області зберігається оригінал диплома Андрія Миколайовича, який свідчить, що випусник отримав на іспитах оцінки "весьма удовлетворительные" з усіх предметів. Диплом першого ступеня давав право на затвердження при зарахуванні на цивільну службу в чині 10 класу. Андрій Миколайович служив у Лубенському окружному суді, був адвокатом, 1913 року обраний мировим суддею Золотоніського повіту (на цій посаді був до 1917 р.)

Займався політичною діяльністю, як один із засновників Революційної Української Партії, у 1903–1906 рр. очолював її осередок в Лубнах. В час революції 1905 року Лівицький організував Лубенську республіку, за що був заарештований у січні 1906 року. Утік з-під варти та переховувався, в жовтні 1907 року заарештований вдруге в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення.

Архівні документи свідчать, що подружжя Андрій та Марія Лівицькі брали участь у роботі Лубенського осередку РУП, переховували і розповсюджували нелегальну літературу, політичну діяльність вели з полтавцями С. Петлюрою, М. Поршем, Б. Мартосом. В березні 1917 р. Андрія Лівицького було обрано Золотоніським повітовим комісаром, а в 1917–1918 рр. – Полтавським губернським комісаром. В цьому ж році він – член ЦК Українсько–Селянської спілки і Центральної Ради.