ОНАЦЬКИЙ НИКАНОР

І пером, і пензлем…

8 (21) грудня 2024 року, за іншими даними 28 грудня 1874 (9 січня) 2025 року минає 150 років від дня народження знаного українського художника, поета, педагога, мистецтвознавця, етнографа, культурно-громадського діяча, пристрасного поціновувача творчості Тараса Шевченка, засновника Сумського художнього музею Никанора Харитоновича Онацького. Його ім’я, на досить тривалий час було зітерте зі скрижалів людської пам’яті, бо у 30-х роках минулого століття вилучили та знищили пов’язані з його життям архівні матеріали, наклали заборону навіть на згадку про різнопланову діяльність митця.

Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменки Гадяцького повіту в родині козака-хлібороба. Закінчив народну школу, а потім у 1891 році – Гадяцьке повітове училище. З 1899 року навчався у московському училищі технічного малювання, але через нестачу коштів не закінчив його. Повернувся в Україну і навчався в Одеському художньому училищі, після завершення навчання в Одесі, 1903-го року вступає до петербурзької академії мистецтв, там він працює під безпосереднім керівництвом видатного українського художника Іллі Рєпіна.

Під час революційних подій 1905–1907 років Онацький залишає академію та їде в Україну і з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії, де працює викладачем малювання та водночас пише вірші, в яких закликає народ до згуртованості та борні. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою – дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Проживали Онацькіна вулиці Охтирській та на Любарській, в Лебедині у подружжя народилися діти: Наталя, Андрій та Оксана. У ці роки Никанор Харитонович часто подорожує по маєтках, відвідує садиби Капністів, Анненкових, Хрущових, декілька разів заїздить до Канева, на Чернечу гору. Звідти привозить чимало малюнків, полотен, а офорт «Хата під Тарасовою горою» стає за основу поштової марки.

Про такі поїздки часто згадувала його дружина Надія Василівна: «до Канева ми їздили кілька разів. Та найбільше мені запам’яталась поїздка 21 травня 1911 року… Піднімаючись по сходах, всі співали «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий». Співали, не зважаючи на те, що жандарми били нагайками. Людей було багато, і всі вони, як і ми, залишились ночувати біля могили Т. Шевченка. А ніч була тиха. Чарівна, місячна, співали соловейки.

Добре пам’ятаю хату біля могили Шевченка. Вона була вкрита соломою. В одній із її кімнат висіли багато рушників, великий портрет Т. Шевченка, на столі лежав «Кобзар» і книга, в яку люди записували свої враження. Пам’ятаю, як Никифор Харитонович теж робив туди запис у 1911 році, тільки не в той день, а місяців через два. Як ми знову туди їздили».

Кімната, про яку згадувала Надія Василівна, була першим народним музеєм Кобзаря, Тарасова світлиця, відкрита за ініціативою педагога, журналіста, охоронника Шевченкової могили Василя Гнилосирова, який народився на Полтавщині, точніше у Кобеляцькому краї.

У 1906 році Никанор Онацький публікує свого першого вірша «Погук» у Полтавському часописі «Рідний край», у який безмежно багато своєї праці та енергії вклала наша землячка Олена Пчілка. Про свої перші кроки в письменство Никанор Харитонович писав так: «Любов до української літератури зародилась у мене під впливом «Кобзаря», натхнув же мене до поетичної творчості визвольний рух 1905 року. Ідейний напрямок моєї творчості – боротьба за волю, за кращу долю всіх пригноблених».

Відтоді пише вірші сповнені революційного піднесення і віри у перемогу добра і свободи, вони друкуються в багатьох збірках та альманахах. Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Никанор Онацький у 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі», що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих у Вологодську губернію за участь у революції, там були вміщені його вірші «Коваль», «Ворогам», «Острів мертвих». Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках «Терновий вінок», «Розвага», «Українська муза».

Та найбільше Онацького вабить заняття, яким він захоплювався ще змалку – образотворче мистецтво. 

Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, його полотна експонуються поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця бувнастільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» друкує з його робіт десятки тисяч поштових листівок.

Жителі Лебедина, Сум, Полтави мали змогу побачити полотна Онацького: «Місячна ніч», «Перед грозою», «Біля прядки», «Осінній клен», «Курінь», «Копи», Колодязь», «Мальви», «На пасіці», «Вечір в степу», «Бузок».

Громадська діячка Олена Пчілка в журналі «Рідний край» зазначила про тріумф художника під час виставки у Києві: «Дуже втішно, що й провінціальні артисти наші здебільшого не йдуть за декаденщиною, а дають миттьові зразки, ідуть у добру путь: П. Середа з Київщини, Тимощук з Переяслава. Н. Онацький з Лебедина, що не спокусився навіть такою темою, як «Місячна ніч», щоб дати якийсь там «крик світла» синього чи якого, а дав правдивий і гарний малюнок».

З 1913 року Никанор Онацький викладає малювання в реальному училищі, веде курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. 1920 року у Сумах організовує історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рєпніна, Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла. У 1922 році ніхто з музейних працівників не отримував платні, їм видавали лише по фунту вівсяного хліба і то із перебоями: опалюватися музейне приміщення почало лише з 1925 року. Родина Онацьких отримує нарешті житло – чотири кімнати в приміщенні музею, тож вони оселяються у центрі міста. Дружина Онацького займалася господарством: готувала, пекла хліб, вишивала й шила. Никанор Харитонович вечорами сидів за столом і писав п’єси: «Через руїни», «У тієї Катерини» (за мотивами Шевченка), «Танок смерті».

МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ

В грудні виповнюється 151 років від дня народження Миколи Філянського, нашого видатного земляка, поета, музеєзнавця, етнографа, історика архітектури, художника, природознавця.

Микола Григорович зоставив яскравий слід по собі, його постать і зараз займає осібне місце в українській історії та культурі, але про все по-порядку.

Народився Микола Філянський 19 грудня 1873 року у селі Попівці (на той час – містечку) на Миргородщині, в родині священника, котрий в 1864-1865 роках мав 56 десятин землі в урочищі Степ Григорівщина, біля Попівки.

Походження роду Філянських можливе від козака на прізвище Хвиля (у реєстрі Миргородського полку 1649 року у складі сотні Кирика Попівського був козак Мисько Хвилишин; неподалік від Попівки існував хутір Хвилиха).

Старший брат Миколи Філянського – Григорій теж був всебічно освіченою людиною, закінчив Полтавську духовну семінарію. У сані священника служив ієреєм Олександро-Невської церкви в Попівці. Законовчитель, опікун і завідувач церковно-парафіальної школи при цій церкві, завідувач бібліотеки-читальні(1900). Голова Попівського сільськогосподарського товариства (1911). Цінував мистецтво, збирав матеріали з історії рідного містечка, публікував замітки і статті церковно-громадського змісту в численних виданнях. Автор рукописної праці «Значение церковно-археологических музеїв как хранителей призведений исскуства».

Ще були два молодших брати – Михайло та Гнат, і сестра Варвара. Родина на той час не така вже й велика.

Але повернемось до нашого Миколи Філянського. Спочатку він навчався в Миргороді, а потім у Лубенській гімназії, після закінчення якої вступив у Московський університет на фізико-математичний факультет і там вивчав прикладну геологію. Паралельно навчався у студії художника Валентина Сєрова, а також в архітектурній майстерні у Федора Шехтеля. Під час канікул мандрував Уралом і Полтавщиною, вивчаючи зразки народно-прикладного мистецтва.

Після закінчення університету, у 1899 (1898) році він продовжує навчання в архітектурній студії Шехтеля і 1902 року складає іспит на право самостійно виконувати будівельні роботи. Далі він продовжує навчання з архітектури і малювання, але вже у Парижі, досконало оволодівши французькою мовою. У 1905 році Микола Григорович повертається із-за кордону і публікує у журналі «Исскуство» свою фундаментальну та досить велику за обсягом розвідку «Спадщина України».

У цій праці акцентується увага на значенні музеїв як скарбниць народного духу – згодом Філянський стане одним із кращих музейних працівників України. Дослідник зібрав багато цікавих зразків церковного будівництва і визначив його форми та особливості. Не оминув він увагою церковних ризниць, де протягом ХVІІ – ХVІІІ століть відклалися унікальні вжиткові речі, які вироблялися в усіх сферах народного життя. З величезним жалем відзначав він нерозуміння людьми справжньої цінності старожитностей. Філянський закликав до збереження народної творчості. У цій статті вперше глибоко і виразно прозвучав голос патріота. «Спадщина України» частково була ілюстрована його власними фотознімками і малюнками.

Ще у студентські роки Микола Філянський починає друкувати власну поезію в щомісячному літературно-художньому журналі «Українська хата», який видавався у Києві, а також у періодичній пресі.

Тож 1906 року у Москві виходить перша збірка його віршів під назвою «Лірика». Збірка Філянського викликала різку реакцію Михайла Коцюбинського. Прозаїк докоряв поетові за «повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне поєднання окремих рядків», відсутність свіжих рим, «нечувану недбалість» і посилався при цьому на численні приклади такої недбалості. Писав Коцюбинський про «чорну тінь» Еклезіаста, про «густий туман» там, де автор «виспівує хвалу «Господу Богу».

Оприлюднила відгук на першу книжку Миколи Філянського й Олена Пчілка – представниця на той час старшого покоління письменників. «Коли хто кохається, – написала вона тільки в віршах на «громадські мотиви», то нехай і вруки не бере Філянського, коли ж хто має не стільки однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику Філянського багато милого» («Рідний край», 1906, № 43). Водночас Пчілка визначає перебори Філянського: несмачні неологізми, часте вживання слова «міч», що пішло від Щоголева, невластиві українській мові слова, зате по-особливому наголосила на музичності вірша поета.

Цього ж таки 1906 року Філянський їде на Урал і працює там геологом аж до 1917 року.

У 1911 році виходить друком друга збірка віршів «Calendarium», у ній домінантою виступала духовна самозамкненість та містичні настрої ліричного героя. Свої враження від буття у цій збірці поет розкладає відносно пір року. Крізь смуток осіннього пригасання природи пробивається зачарування світом, вдячність «сирій землі»: «за дні, за ночі, що минули, за думи, що повік заснули, за чари, що не встиг допить», – і бажання весни: «…бо знаєш, в час весни, як холод, сум, нудьгу знесуть весняні води, – ти вернеш знов собі бучні свої пісні». Дуже часто у віршах поета зустрічаються образи бандури, релі (ліри). Він сам добре грав на скрипці, гітарі, релі, знав багато різних пісень і гарно співав. Микола Філянський визнавав велику силу української пісні: «Вона одна – на крилах! Вона… і в душу ввірветься, і всерці продзвенить!».

Микита Сріблянський назвав збірку «Calendarium» найвагомішим здобутком української лірики 1911 року. Критик відзначив у книжці «філософічну глибину» як свідчення глибини української національної душі, краси нашої мови.

Увести лірику поета до загальноєвропейського контексту намагався Микола Євшан, відмітивши, що «Філянському, бодай чи не одинокому з-поміж найновіших українських поетів, удалося згармонізувати свою психіку з елементами модерної європейської – головно французької – поезії, вибрати з неї все дійсно гарне, високе і поетичне і не попасти разом з тим в її непроходимі нетрі».

Цей період життя Миколи Григоровича мало досліджений, дійшли тільки дані про те, що 1914 року його обрано дійсним членом Уральського товариства шанувальників природознавства.

Жовтневий переворот 1917 року вплинув на Миколу Філянського і він повертається в Україну, працювати на благо землі, котра йому подарувала життя. На Полтавщині він спочатку завідував агрошколою у с. Яреськи(тепер Миргородського району), через деякий час у Сорочинському лісництві. Згодом працював у музеях Полтави, Харкова. Запоріжжя. Зокрема, влітку 1924 року стає науковим працівником Полтавського історико-краєзнавчого музею, вивчає корисні копалини Полтавщини, пише дві наукові праці «Геологічний огляд» та «Підземні води» (збірник «Полтавщина», 1927).

З 1925 року Філянський вже у Харкові, працює завідувачем відділу корисних копалин соціалістичного музею ім. Артема.

З початком спорудження Дніпрогесу, у 1927 році він вирушив у експедицію до порогів, по Дніпру, щоб зібрати матеріали історичного, культурного і господарського значення, на основі яких пише книгу «Від порогів до моря», яка вийшла друком 1928 року. Енциклопедизм знань автора, який відкривався у цій праці, вражав критиків.

1928 року виходить третя його збірка «Цілую землю», в ній відбилося творче зростання поета, значно посилилося звучання у віршах патріотично-громадських мотивів.Поетичний портрет Григорія Сковороди можна вважати ідейним центром збірки «Цілую землю», як і всієї творчості поета. Адже образи-символи шляху, життєвого «подоріжжя», рідної пісні, в ореолі яких у вірші «Mecumporto» («Ношу з собою») постає мандрівник Григорій Сковорода, єключовими в поетичній системі Миколи Філянського і втілюють художню модель земного шляху мислячого індивідума. За прикладом Григорія Сковороди суб’єкт лірики поета теж ідентифікує себе з подорожнім, який, цураючись буденного, земного, відкидає суєтність існування, позбавленого духовного начала, і прагне бодай на дрібку наблизитися до тих овидів, де пролягає «горніх путь».

У цій збірці знаходить завершення історіософська концепція Миколи Філянського. Мова йде про цикл «В пилу сандалів», поштовхом до написання якого стала участь поета-вченого в експедиції на південь України, де розгорталося, як уже вище згадувалось, масштабне будівництво Дніпрогесу. В композиції циклу вдало застосовано прийом подорожі, а учасник постає у звичній для себе ролі мандрівника, пілігрима земної краси.

ВОВК (ВОЛКОВ) Федір Кіндратович

ЗНАЙ НАШИХ

Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1871 p.), визначний антрополог, етнограф, археолог, громадський діяч, першовідкривач мізинської культури.

Довгий час ім'я Федора Вовка було відоме лише невеликому колу науковців, для загалу ж воно залишалося викресленим з історії вітчизняної науки на багато років лише за те, що у своїх працях він звертався до питань антропології й етнографії України. За часів радянського тоталітаризму це здавалося крамольним. Тому вченому було прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише через багато десятиліть по його смерті про Федора Вовка стали відкрито говорити й писати вже у незалежній Україні.

Народився майбутній учений 17 березня 1847 р. у с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив з козацького роду.

З малих років Федір запам'ятав розповіді, пісні й казки своєї матері, українські народні звичаї, які згодом стали об'єктом його досліджень. Щоб дати дітям освіту, сім'я Кіндрата Вовка переїхала у м. Ніжин Чернігівської губернії, де Федір вступив до Ніжинської гімназії. Тут він став учнем з досить прогресивних як на той час викладачів Іловайського, Морачевського. А головне - вперше зустрівся з палким словом Тараса Шевченка. Назавжди вкарбувалась у пам'ять і приголомшила юнака смерть Кобзаря. Адже труну з його прахом перевозили із С.-Петербурга до Канева через Ніжин. Тесть байкаря Глібова, отець Барданос, скликав людей на панахиду по Шевченку. Був на ній і Федір Вовк, де поклявся все життя служити своєму народові.

Ще навчаючись у гімназії, Федір серед інших учасників етнографічного гуртка збирав народні пісні, прислів'я, приказки. Вже тоді у нього виникло неабияке зацікавлення українським фольклором.

Навчався Ф. К. Вовк на природничому відділенні фізико-математичного факультету. В університеті Вовк слухав лекції на той час доцента кафедри зоології І. І. Мечникова, із яким пізніше співпрацюватиме в Парижі у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні.

1866 року Федір Вовк перевівся до Київського університету Св. Володимира, почувши, що тут є українська громада. У київський період життя на світогляд Федора Вовка мали безпосередній вплив Володимир Антонович, Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. Антонович запримітив допитливого юнака і доручив йому підготовку до видання "Кобзаря" Т. Шевченка із забороненими цензурою творами. Ще навчаючись на старших курсах, Ф. Вовк брав участь у підготовці видання словника української мови та збірника народних пісень.

1871 р. Ф. К. Вовк закінчив Київський університет Св. Володимира і почав працювати помічником ревізора в Київській контрольній палаті. Тут він познайомився з Василем Веледницьким, який залучив Вовка до підпільної роботи у Київській громаді. 1872 р. Ф. К. Вовк був офіційно прийнятий до "Громади".

Протягом 1875-1876 pp. Федір Вовк під керівництвом В. Антоновича брав участь у археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях.

1876 р. учений виїхав за кордон, щоб допомогти М. Драгоманову в Женеві налагодити видання журналу.

1878 р. Ф. К. Вовк залишив Женеву. Дорогою до Києва у Львові він познайомився з Іваном Франком, Михайлом Павликом, з якими співпрацюватиме на терені як суспільно-політичної, так і наукової діяльності.

У Києві Вовк організував народницький гурток дівчат "Ґави". Він також брав активну участь у громадівському русі, за що потрапив до поля зору жандармерії.

Рятуючись від переслідувань з боку царського уряду, 1879 р. Вовк змушений був емігрувати. У Румунії Федір Вовк вів інтенсивне наукове життя. Активно займався суспільно-політичною роботою. Він залучав місцеве населення до поширення нелегальної літератури, а також "Кобзаря" Т. Г. Шевченка, встановив мережу підпільних осередків, до яких входили місцеві українці.

Проживаючи в Женеві, Ф. Вовк працював над дослідженнями весільних звичаїв, а також писав роботу про церковні розколи в Росії. Згодом переїхав до тогочасного наукового центру - Парижа. Тут він студіював праці визначних європейських антропологів. 1900 р. за свою докторську дисертацію одержав премію Петербурзької академії наук. Світове визнання вченому принесла опублікована спершу в Болгарії, а потім у Парижі праця "Шлюбний ритуал та обряди на Україні", підготовлена на широкому джерельному матеріалі з використанням новаторських ідей.

БАГАТОГРАННИЙ ТАЛАНТ ВАСИЛЯ ГОРЛЕНКА (до 115-річчя пам’яті)

Це ім'я збережеться в історії

української культури на віки вічні.

О. Оглоблин

Постать Василя Петровича Горленка – письменника, етнографа, критика, публіциста – нині малознана, але вклад його в українську культуру ХІХ століття величезний. За словами Є. Рудинської, життя Горленка було "повне високих духовних інтересів", а все інше його мало цікавило. Можна ще назвати його великим гуманістом, просвітником, близьким приятелем найвидатніших діячів 80-90-х років, з якими він разом працював. Шлях Василя Горленка в нашій культурі був нелегким, але його "книжки, як дзвін сонетного катрена", за словами полтавця М. Зерова, цінуються і до цього часу.

Народився Василь Петрович 13 січня 1853 року у селі Ярошівці Прилуцького повіту Полтавської губернії. Був зі славетного роду Горленків, українських патріотів, котрі входили у вищі кола гетьманської старшини на Лівобережжі у ХVІІ столітті. Прямий нащадок прилуцьких полковників – Лазаря, видатного мазепинця Дмитра та наказного гетьмана у кримському поході 1737 року Якима (згодом генерального судді) Горленків, Василь Петрович відзначався з-поміж сучасних йому діячів незалежністю суджень, цілковитою нездатністю підроблятися під панівні настрої. Василь Петрович дуже любив і цінував славне предківське гніздо – село Ярошівку, яке дісталося його предку Дмитру Горленкові від гетьмана Мазепи за вірну службу. Ця історична деталь ніколи не губилася в родовій пам'яті.

Дмитрові нащадки також були козацькими полковниками, а що мали немалу вагу у суспільстві – свідчить той факт, що один із його синів був одружений з дочкою Данила Апостола, а онук – з онукою гетьмана Івана Скоропадського.

Середню освіту Василь здобув у Полтавській першій чоловічій гімназії, через чверть століття він напише історику О. Лазаревському: "Все, що стосується Полтави, близьке моєму серцю". Юнак продовжив навчання у Ніжинському ліцеї князя Безбородька – колишній гімназії вищих наук, де свого часу вчився Гоголь. Грунтовні знання з французької словесності, мистецтва, філософії отримав у Сорбонні. Із Франції молодий Горленко виніс дужий вплив видатного теоретика літератури і мистецтва Іпполіта Тена.

На початку 80-х років ХІХ століття Василь Петрович повертається в рідну Ярошівку. Усвідомлення своєї належності до козацького роду Горленків, наклавшись на інтелектуальний пласт європейської освіченості, дало дивний результат: Василь Петрович почав досліджувати українську культуру на високому рівні, у контексті європейської. Про це полтавець Микола Зеров написав у сонеті "Горленко", підкресливши, що кредо його – "рельєф культурний рідної землі спізнати…"

Зі свого родового гнізда Василь Петрович здійснював поїздки по містах, містечках і селах Полтавської губернії, шукаючи матеріали для своїх наукових досліджень.

З 1882 року Горленко активно співробітничав з журналом "Киевская старина". Першою його публікацією був гарний нарис про лохвицького бандуриста Івана Крюковського (Кравченка). З частих мандрівок він привозив цікаві етнографічні матеріали, "перла многоцінні". Василь Петрович писав: "Викликають глибокий інтерес твори народної творчості: перекази, пісні, казки, оповідання..., у народних творах так багато даних психології, так багато цікавого...". Горленкові хотілося віднайти і дослідити те, що не змогли етнографи-полтавці М. Цертелєв, М. Номис, А. Метлинський, М. Драгоманов.

Василь Петрович багато зробив для вивчення життя і творчості видатних художників-полтавців – В. Боровиковського, Д. Левицького,кобзаря Г. Любистка та інших.

На "Киевскую старину" Горленко працював якнайбільше.

Гнат Житецький згадував: "Він писав для українського журналу здебільшого "за спасибі", хоча його "даремні" праці були досить великої наукової й літературної вартості й написані так, що приваблювали широкі кола читачів". Сучасники відзначали сміливість думки, ерудованість, блискучий стиль, образність мови, душевну теплоту автора.

Про ранній інтерес Василя Петровича до Івана Котляревського свідчать його пізніші дослідження творчості зачинателя нової української літератури. Навчаючись у Полтавській гімназії, юний Горленко не міг не відвідати садибу письменника-полтавця, не міг не читати його творів. Наукове освоєння архіву Івана Котляревського було почате саме ним.

Горленко опублікував 1883 року в "Киевской старине" частину листів письменника, які перевіз до Петербурзької Імператорської публічної бібліотеки етнограф-полтавець О. Терещенко.

Василь Горленко брав активну участь у підготовці і відзначенні столітнього ювілею поеми "Енеїда" (1898 рік), високо оцінивши ілюстрації до неї художника-полтавця П. Мартиновича, пройняті національним колоритом.

Одна з цікавих сторінок життя Горленка – стосунки з полтавцем Панасом Мирним. 1928 року музейниця Є. Рудинська опублікувала його листи до Панаса Яковича.

У листуванні Василя Петровича ііз Панасом Мирним, що не лист – інформація про тогочасне українське життя, інформація цікава, точна, вичерпна. Горленко вважав, що Панас Мирний – великий український, суто національний письменник, якому підвладні масштабні полотна з глибоким і правдивим розкриттям, мистецьким зображенням картин життя народу.

І видрукувавши рецензію на першу частину "Повії", Василь Петрович невтомно умовляв Панаса Мирного, закликав, нагадував, переконував, щоб він продовжував писати цей твір. "Морозенка", – пише він до Панаса Яковича, – прочитав учора ж, давно не читавши нічого Вашого. Так, це не те, що поверхові легковажні писання. В оповіданні відбилася вся трагічна сила Ваша, з якою Ви вмієте малювати людей і природу. Мова блискуча".

ЗБИРАЧІ СКАРБІВ НАРОДНИХ

Фольклор – усна народна творчість – відіграє винятково важливу роль у зародженні і розвитку письменства, літератури книжної. Полтавщину називають «академією письменників», але вона ще мала цілу когорту фольклористів, етнографів, на зібраних скарбах яких творила ця «академія». Біобібліографічні нариси, які ми Вам пропонуємо, подають матеріали про трьох з них: М. А. Цертелєва, М. Т. Номиса (Симонова), В. П. Милорадовича. Дуже знаних не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Матеріали про них згруповані у декількох розділах, до кожного з яких подається література, розташована у зворотно-хронологічномук порядку. Бібліографічний посібник адресований бібліотекарям, вчителям, краєзнавцям.

Збирачі скарбів народних: до ювілеїв видатних етнографів, фольклористів, уродженців краю (М. А. Цертелєва, М.Т. Номиса (Симонова), В. П. Милорадовича) : біобібліографічні нариси / упорядник Н. М. Требіна; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. Гончара. – Полтава, 2020. – с. 28.