ФЕОФІЛ БУЛДОВСЬКИЙ

Хресний шлях Феофіла Булдовського

23 січня виповнилося 80 років з дня пам’яті нашого земляка Феофіла Булдовського, українського православного церковного діяча, митрополита всієї України, Української православної церкви з канонічною послідовною ієрархією (1929-1937), митрополита Української автокефальної православної церкви (1942-1943).

Народився майбутній священослужитель в червні 1865 року в с. Василівка Хорольського повіту на Полтавщині (нині Кременчуцький район) в сім’ї священика Іоанна Мусійовича Булдовського. Початкову освіту здобув удома і вже у 1875 році вступив до підготовчого класу духовного училища в Лубнах. У 1880 році продовжив навчання у Полтавській духовній семінарії, яку закінчив 1886 року. Цього ж року Феофіл одружився з донькою лікаря Олександрою Яременко, випускницею Полтавської Мар’їнської гімназії. Потому рік пропрацював учителем народної земської школита одночасно диригентом церковного хору в рідному селі.

У 1887 році Феофіла Булдовського висвятили в сан священика і направили виконувати пастирські обов’язки до містечка Маячки Кобеляцького повіту, де він за час перебування встиг відкрити церковно-приходську школу, школу грамоти на хуторі Водолага, народну чайну з бібліотекою при ній, а також організував із прихожан великий хор.

У 1901 році Булдовського відкликають до Полтави і,починаючи з 1901 по 1923 роки, він – настоятель церкви Всіх Святих, яка знаходилася на міському кладовищі (це колишня вулиця Кобеляцька, що стала згодом Троцького, потім – Фрунзе, зараз – Європейська). Якраз у тому місці розташований сучасний меморіальний комплекс загиблим у роки Другої світової війни. Як бачимо, за змінами назви однієї вулиці можна простежити долю цілої країни.

Цікава історія церкви Всіх святих, вона була зведена і освячена 18 жовтня 1864 року, та мала три престоли: головний – в ім’я Всіх святих, з правої сторони – в ім’я праведної Єлизавети, а з лівої – в ім’я святої Ольги. Під церквою був споруджений погребальний склеп. Пізніше, з 1897 року при цій церкві діяло братство в ім’я Пресвятої Богородиці. Ще один цікавий факт пов’язаний із церквою: у ній в кінці 19-го на початку 20-го століть служив Георгій Гапон, згодом харизматичний лідер робітничого руху у Санкт-Петербурзі (1870-1906).

Але повернімося до Феофіла Булдовського. Паралельно зі служінням у церкві він працював законовчителем і вчителем у різних навчальних закладах міста.

16 квітня 1917 року, на Соборній площі в Полтаві за участю священиків вперше вільно відзначалося свято Шевченківських роковин, де з промовою перед учасниками виступали і священики. Серед них –Микола Уралов, настоятель Соборної Успенської церкви, з ініціативи якого було знову перелито дзвін «Кизикермен» в Москві 15 жовтня1890 року.

Для довідки. Легендарний дзвін відлитий з трофейних гармат, захоплених козаками Полтавського полку під час взяття турецької фортеці Кизикермен в Азовському поході 1695 року. Тоді найбільше відзначилися козаки Миргородського і Полтавського полків, які, зробивши підкоп під стінами, підірвали мур та першими увірвалися до міста. На згадку про цю перемогу козаки Полтавського полку вирішили відлити дзвона, а потім передати його до головного храму Полтави – собору Успіння Пресвятої Богородиці. Тривалий час дзвін був головним для міста – скликав на службу, бив на сполох, аж до першої половини ХІХ століття, коли замовк через тріщину. 8 грудня 1890 року перелитий дзвін знову повернувся до Полтави. До 1930 року він знаходився на дзвіниці Полтавського Успенського собору. Зараз ця унікальна пам’ятка – у Полтавському краєзнавчому музеї.

ЙОАСАФ (ІОСАФ) БЄЛГОРОДСЬКИЙ

На шляху з Чернігівщини на Полтавщину, над річкою Удаєм розташоване старовинне українське місто-фортеця Прилуки, звідки походить давній козацький рід Горленків. 

Йоасаф (Йосафат) Бєлгородський народився 8 вересня 1705 року в Полтавській губернії. Світське ім’я – Іоаким (Яким). Батько, Андрій Дмитрович Горленко, був Прилуцьким полковником.

Батько Якима, був повністю відданий господарським справам свого маєтку і жив у селі поблизу Прилук. Брата і сестру батька привабило чернече життя, і вони пішли в монастир. 

Андрій Дмитрович одружився на дочці гетьмана Данила Апостола – Марії Данилівні, з нею мав восьмеро дітей: п’ять синів і три доньки. Первістком був Яким, він і став главою роду Горленків. Перші основи благочестя та щирої любові до Бога в юну душу Якима заклала мати. І, незважаючи на багатство і розкіш, які панували в батьківському маєтку, молодий Яким правильно сприймав материнську науку, а потім повністю посвятив себе служінню Господу. 

Свої перші кроки на релігійній ниві Яким Горленко зробив у Густинському монастирі, який знаходився недалеко, де він бував ще дитиною. А вже на восьмому році життя його віддали на навчання до найкращого вищого навчального закладу – Києво-Могилянської академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. Протягом подальших років навчання Якима в Академії її ректором були архімандрити Іосиф (Волчанський) та Іларіон (Левицький). В нових умовах самостійного життя Яким навчився шукати допомогу і втіху в молитві, вона стала основною потребою для його чистої душі, у якій уже витала ідея самопосвяти Господу. Батько Андрій, який також був вихованцем Академії, звичайно переживав за подальшу долю свого сина.

Повноваживши свого слугу вести його особисті справи й листування з батьками, Яким уступив у Києво-Межигірський монастир. Два роки суворого аскетичного життя – і він приймає остаточне рішення: залишити мирське життя.  

21 листопада 1727 р. в Києво-Братському монастирі він був пострижений у монахи з іменем Іоасаф. А вже через два місяці його було посвячено в диякони і він став викладачем словесності в молодших класах Академії. В день Архістратига Михаїла в 1734 р. Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії, а через рік він став членом Київської духовної консисторії.

У 1737 році був призначений ігуменом Лубенського Мгарського Преображенського монастиря, доклав чимало зусиль для облаштування обителі.

У той час монастир перебував у великій бідності, і великий тягар ліг на плечі ігумена, який і сам не відзначався особливим здоров’ям. Завдяки нетлінним мощам святого Афанасія, патріарха Царгородського монастир був у великій пошані українських і російських прочан. Ігумен Іоасаф перебував у безпосередньому молитовному контакті зі святим Афанасієм. До обителі почали надходити значні пожертви.

Невдовзі на нього чекав переїзд до Києва, посвячення в сан архімандрита, призначення настоятелем Свято-Троїцької лаври. Це був січень 1745 р. Лавра на той час мала 15 монастирів і 80 сіл. При Лаврі була духовна семінарія, ректором якої був українець Арсеній Могилянський. Будучи придворним проповідником, він часто виїздив до Петербурга, а його обов’язки виконував настоятель Лаври. Тяжка біда чекала на отця Іоасафа, коли в Лаврі сталася велика пожежа, яка знищила багато будівель. Та з Божою поміччю йому вдалося швидко ліквідувати наслідки стихії. Навіть розписи лаврських храмів були поновлені. Святитель викликав для цього з Києва межигірського ієромонаха Павла (Казановича). Посада настоятеля Лаври вимагала і твердості в духовному житті, і вміння керувати іншими, і вміння за всім доглянути та всьому дати зважену оцінку.

Завдяки чудовим проповідям був помічений імператрицею Єлизаветою і призначений настоятелем Троїцької Лаври (Росія).

З 1748 року – єпископ Бєлгородський. Щедро подавав милостиню, відвідував стражденних, щоденно особисто або через інших посилав допомогу тим, хто її потребував.

Велику допомогу святитель надавав Харківському колегіуму, єдиному навчальному закладу на всю єпархію, і його робота значно покращала. Він був суворим, але справедливим пастирем. За допущені провини й недоліки владика карав священиків негайно і тяжко. За злочинне поводження зі святими дарами одного священика він навіть позбавив духовного сану. Священикам, які були в сварці між собою, не дозволяв служити доти, доки не помиряться.

Владиці не давала спокою застаріла хвороба, і він, відчуваючи кінець земного життя, вирішив востаннє відвідати батьків і своє родове гніздо. Це був 1754 рік. Батько, зустрічаючи сина, знав, що за старовинним звичаєм перед єпископом треба вклонитися до землі, та гордість запорозького козака не дозволяла вклонятися ні перед ким. Ніби не навмисно батько схилився перед святителем-сином, але той все ж таки випередив його і впав на коліна перед батьком. Проживши в батьків до осені, він поїхав в Мгарський монастир прикластися до мощей святого Афанасія і попрощатися.

Слабке здоров'я Горленка було підважене аскетичними вправами: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. 

У середині вересня 1754 року відправився назад у Бєлгород. Але, зупинившись у селі Грайворон, де була його архієрейська вотчина, тяжко захворів і, провівши більше двох місяців на одрі хвороби, 10 грудня 1754 року в 5-й годині пополудні, преставився, проживши 49 років. 

Два з половиною місяці після блаженної кончини Іоасафа тіло його в труні стояло відкрите в Свято-Троїцькому соборі, не піддаючись тлінню і не втрачаючи звичайного кольору та вигляду. Тіло покійного архіпастиря залишалося непохованим до кінця лютого 1755 року, з огляду на те, що призначений Святійшим Синодом для здійснення поховання Іоасафа, Преосвященний Йоан Козлович, єпископ Переяславський і

ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ

Бібліографічний нарис приурочений до 125-річчя від дня народження та 30-х роковин пам’яті Патріарха Мстислава, нашого земляка, першого Патріарха Київського та всієї України, світське ім’я якого – Степан Іванович Скрипник. Запропонований нарис адресується юнацтву, бібліотекарям, краєзнавцям і всім, хто прагне більше дізнатися про непересічну і знакову постать Патріарха Мстислава, адже він був не тільки церковним, а й громадським та політичним діячем. Матеріал не є вичерпним, використана література взята з публікацій журналів та зі шпальт газет, книг, краєзнавчих видань, які є в наявності у фондах Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара.

«Людина полум’яного серця» : до 125-річчя від дня народження та 30-х роковин пам’яті патріарха Мстислава : бібліографічний нарис / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва імені Олеся Гончара ; уклад. Ю. Новоселецька.– Полтава, 2023. – 32 с.

ЛЮБОМИР ГУЗАР

Блаженніший Любомир Гузар став першим главою в історії Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), який добровільно зрікся своїх повноважень. Його за життя визнали великим, проте немає такого мірила, яким би можна було осягнути вплив Любомира на порозуміння між християнами, на самоусвідомлення українського суспільства, зрештою, на події кінця ХХ-початку ХХІ століття, що створили сучасну Україну. Рекомендовано старшокласникам, студентам, викладачам та всім, хто цікавиться минулим України.

Людина Любові і Світла : до 90-річчя від дня народження Любомира Гузара : біобібліограф. досьє / Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара ; уклад. Н. Карпінська. – Полтава, 2023. – 32 с.

ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ МАТВІЙ КАРПОВИЧ

Значко-Яворський Матвій Карпович (у чернецтві – Мельхиседек; бл. 1716-14.VI.1809) – релігійний і політичний діяч. Походив із козацької родини. 

Батько був лубенським осаву­лом. Після закінчення Київсь­кої академії хлопець вирішив віддалитись від мирської суєти і в 1738 р. став ченцем Мотронинського Троїцького монастиря поблизу Чигирина. В монастирі одержав нове ім’я – Мельхиседек, що в перекладі означає "цар справедливості", і виявився гідним цього імені, присвятивши своє життя обороні православ’я і всьо­го українства. 

Наш земляк відіграв помітну роль в іс­торії України середини XVIII ст. 

Будучи у 1753-1768 рр. ігуменом Мотронинського монастиря і ви­конуючи (з 1761 р.) обов'язки управителя право­славних громад Київщини, відстоював інтереси пра­вославної церкви на Правобережжі. Зазнаючи утисків і переслідувань з боку польського духовенст­ва і шляхти, неодноразово важив життям. Своєю діяльністю сприяв розгортанню гайдамацького руху, підтримував зв’язки з М. Залізняком, який збирав повстанців у Холодному Яру поблизу монастиря. Щодо участі Мельхиседека у Коліївщині 1768 р. дум­ки істориків розходяться. За поширеною легендою, ігумен благословив гайдамаків вирізати  всю шляхту і висвятив їм ножі. Його звинувачували як ав­тора т. зв. "Золотої грамоти" Катерини II, яка нібито доручала М. Залізняку винищити всіх поляків. Але ретельне розслідування довело непричетність Мель­хиседека до цієї підробки. Більшість дослідників вважає неприпустимою думку, щоб чернець-гуманіст, який жив ідеалами правди і справедли­вості, всупереч своїм ідейно-моральним настановам міг вводити людей в оману і благославляти різню. Все ж після придушення Коліївщини Мельхиседек на вимогу польської шляхти був усунений царським урядом від керівництва церковними справами на Правобережній Україні й переведений спочатку настоятелем у Переяславський Михайлівський, а по­тім у Київський Видубецький монастир. 

Останні свої дні Мельхиседек провів у Глухівському Петропавлівському монастирі. Болісно переживав лікві­дацію Запорозької Січі й Козацької України, перед смертю знищив рукописи своїх творів.

ЛІТЕРАТУРА

• Білоусько О. А. Мельхиседек (Значко-Яворський Матвій Карпович; бл. 1716-14.06.1809) - релігійний і політичний діяч. / О. А. Білоусько // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С. 387-388.
• Малик М. Значко-Яворський Матвій Карпович (Мельхиседек) священник : [народ. у травні 1716 (1720?) р. в сім'ї лубенського полкового осавула] / М. Малик // Край. – 2014. – № 122 (черв.). – С. 20-21.
• Матях В. Мельхиседек Значко-Яворський : [архимандрит, уродженець м. Лубни] / В. Матях // Історія України в особах: Козаччина. – Київ:  Україна, 2000. – С. 243-250.
• Мельхиседек Значко Яворський : [архімандрит, православний церковний діяч, уродженець м. Лубни] // Козюра І. В., Козюра В. М. Історичні силуети : нариси. – Полтава: АСМІ,  2010. – С. 24-27.
• Ясь О. В. Значко-Яворський Мельхиседек (бл. 1716, за ін. даними, 1720-14.06.1809) – церковний діяч, архімандрит. Нар в м. Лубни / О. В. Ясь // Енциклопедія історії України: в 5 т. – Київ: В-во "Наукова думка", 2005. – Т. 3. – С. 370-371.

ЛЮБОМИР ГУЗАР

Найкращі цитати Блаженнішого Любомира Гузара – українського релігійного діяч, предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви, священика, єпископа, кардинала, якого знають не лише в Україні, а й в усьому світі.

Його називають моральним авторитетом української нації. Він кілька разів входив до сотні найвпливовіших людей України. Саме Любомир Гузар був одним з тих, хто претендував на папський престол у Ватикані. Його шанували за простоту, щирість та мудрість.

Любомир Гузар відійшов у вічність 31 травня 2017 року.

• Мир означає любити один одного. Мир – то не є відсутність боротьби.

• Поняття агресії – це реакція на щось. Ми не агресори, ми обороняємося. І це наша сила в даний момент.

• На мою думку, не треба бути генієм, щоб довести, що українці і росіяни – різні народи.

• Треба зрозуміти всім нам, що для того, аби бути справжніми християнами, маємо бути об’єднаними. Якщо хочеш сповняти Божу волю, працюй, щоби Церква була одна.

• Мужчина і жінка однаково важливі в розвитку людської спільноти. Мужчина робить те, що більш йому питоме, більш йому, скажімо, підходить, жінка робить своє – то, що їй підходить. Вони себе доповняють і як один і друга належно сповняють свої завдання і спільно, то краса.

• Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. Що маю на думці? Усе залежить від того, скільки добра ми бажаємо всім громадянам нашої Батьківщини і скільки зусиль готові докласти, щоб те всенародне благо стало дійсністю. Не милозвучні слова, а конкретні позитивні вчинки – це основа відповіді на поставлене запитання. Іншими словами: Україна буде такою, якою ми її зробимо. Хочу підкреслити – ми, усі ми, на служінні правди, добра і краси.

• Щоб не змарнувати шансу, треба працювати. Перестати красти, брати і давати хабарі, не горнути гроші для себе, а працювати для суспільства. Хочемо жити в нормальній державі – працюймо над тим, щоб законослухняність стала нормою поведінки для всіх громадян.

• Свобода – це можливість робити добро. Ми люди, і ми вільні. А це значить, що ми маємо право робити добро. Звичайно, ми можемо помилятися, але основний сенс свободи – людина не має права чинити зло. Натомість незалежність – це свобода від зовнішніх впливів. Незалежність – це не сваволя. Незалежність – це політичне поняття. Отже, у наші часи цілій державі, цілому народу випала нагода діяти задля власного блага. І відтепер людина просто зобов’язана бути творчою, патріотичною, свідомим християнином – громадянином своєї держави.

• Важливо ґрунтовно перевиховувати народ. Усі ми повинні цим вихованням займатися – держава, Церква, кожен громадянин. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього.

• Справді, важливо знати, що тебе люблять. Але що є любов? Любов – то робити добро ближньому, бажати добра ближньому, любити самим.

• Ми дійшли до того, що людина дивиться на іншу людину як на ворога. Так багато насильства на телебаченні, що людина звикає до нього, думає, що так має бути. Коли нашим богом стає гріш, ми можемо дуже багато зробити, і це дуже небезпечно.

• Єдність – це теж є дар Божий. Та здається мені, що всі бажають його прийняти на власних умовах. Ніхто не хоче мінятися, кажуть: нехай цілий світ зміниться, але не примушуйте мінятися мене.

• Мир – це коли ми створюємо позитивну атмосферу, в якій починаємо свідомо шанувати інших, любити їх, бажати і робити їм добро. Мир – то не є те, що ми робимо, а те, що одержуємо від Бога.

• Зараз ініціативу можна проявляти вільно, але має бути готовність узяти на себе відповідальність. Не треба вказувати молоді, що робити, вона розбереться сама. Важним є виховати в ній правильні цінності і дати правильні орієнтири.

• Націоналізм – це любити своє і не поважати чуже, а патріотизм – любити своє і поважати чуже. В націоналізмі є величезна спокуса нетерпимості, а це не по-християнськи. Потрібно любити своє і поважати чуже.

• Кожна влада мусить пам’ятати, що вона є від Бога, тобто сама по собі вона нічого не має і мусить лише респектувати те, що отримала від Бога. Був собі Нерон, був Сталін і Гітлер, були королі та диктатори, які хотіли церкву знищити, – їх вже давно нема, а церква є.