У природі ніщо не пропадає і безслідно не
зникає, тому й нація вічна, хоч би її й
нищено. Але орієнтуватися на свою націю
взагалі можуть тільки ті, хто поважає її,
вірить в її будучину і має надії на її сили.
С. П. Шелухин
Сергій народився 18 жовтня 1864 року у с. Панське Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер – с. Деньги). Хлопчик ріс в українській родині, де плекалася національна свідомість, український дух та не забувалися народні традиції. А ще дитинство хлопчика минуло на пасіці батька, допомагаючи якому, Сергій назавжди полюбив бджіл, пасічництво.
Першим його домашнім вчителем був племінник Т. Г. Шевченка І. Ф. Бойко.
Сергій навчався в Лубенській гімназії, де директором був неординарний полтавець – фольклорист, письменник, видавець Матвій Симонов (Номис). Показав себе дуже здібним учнем в різних шкільних предметах. Наприклад, у восьмому класі юнак підготував підручник з тригонометрії, який отримав схвальний відгук відомого математика А. Вінклера, про що було здійснено запис в атестаті зрілості.
1883 року Сергій вступив до університету святого Володимира у Києві на фізико-математичний факультет. Але 1885 року він переходить на юридичний факультет, професія юриста "припала до душі незалежністю судової роботи і становищем судді".
Після університету Шелухин працював на судових посадах, зокрема, п'ятнадцять років в Одеському окружному суді, згодом – Генеральним суддею. Разом з лікарем-полтавцем І. М. Луценком Сергій Павлович брав активну участь в українському громадському житті, роботі "Просвіти", "Товариства об'єднаних слов'ян", писав дослідницькі, публіцистичні праці. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив, що внесок українства в загальнослов'янську історію, культуру величезний.
Так, 1909 року, до ювілею М. В. Гоголя Сергій Павлович написав статтю "Рідна душа і народність". В ній він наголошував, що в російського письменника українська душа, "вона виявлялась у Гоголя і в мові, і в сюжетах, і в творчості, багато ставились до нього навіть з презирством".
Шелухин був одним із трьох вчених-українців, хто на XIV Всеросійському археологічному з'їзді у Чернігові виголосив українською мовою доповідь про стародавність і державно-правове значення назви "Україна". Через три десятиліття, в еміграції, він видасть науково-популярну книгу "Україна – назва нашої землі з найдавніших часів" (1936 р.).
Подаючи цитати французьких істориків про українців, як стародавню націю, початки якої губляться в темряві віків, Сергій Павлович відверто говорив про себе: "Я сам уперше правдиве пояснення назви "Україна" мав від малограмотного полтавського селянина Івана Копила".
Як член п'яти наукових товариств Сергій Павлович у своїх доповідях на історично-юридичні теми, зокрема, висловлював думку про неоднакове ставлення у різних народів до питання про державу і право. І тут він був патріотом свого народу:
"Українська історія виховала в українськім народі правове думання, з яким в усі часи своїх рухів народ український на своїм прапорі держав гасло "За працю і вільності...".
В дореволюційний час Сергій Павлович вніс вагомий вклад у розвиток української культури, зокрема, в утвердження української мови. Так, 1911 року в педагогічному журналі "Світло" (Київ) була опублікована його праця "Знання рідної мови для народності і творчості", пізніше видана окремою брошурою.
"Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського радника, – писав Шелухин, – я через свою любов до рідного краю не міг в Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів".
Після Жовтневого перевороту 1917 р. він активно включився в політичну діяльність, спрямовану на розбудову української державності. Сергій Павлович був членом Центральної Ради, генеральним суддею УНР, двічі був міністром юстиції, одночасно – Генеральним прокурором. Йому було довірено 1918 року очолити делегацію УНР під час переговорів із Росією, коли вирішувалося питання про незалежність України.
У книзі історика Д. Дорошенка "Мої спомини про недавнє минуле" (Мюнхен, 1969 р.) є картина подій 1918 року, які мали зробити Україну вільною державою: 23 травня в Будинку Центральної Ради о 14 год. голова української делегації Шелухин відкрив засідання. Переговори велися через перекладача, бо українці представляли свою сторону українською мовою. Це були важкі переговори, що свідчили про юридичну некомпетентність делегації більшовиків, які насправді і не збиралися ні про що домовлятися.
Шелухин наголошував: "Свобода однієї нації не може будуватися на поневоленні іншої", "Україна повинна бути вільною". Це було кредо його діяльності, воно декларувалося і в одній із праць: " Людство складається з народностей. Отже, хто відкидає рівноправ'я, свободу і природні права народностей , той сам себе робить ворогом людства, його ідеалів і вищих стремлінь...".
За всіх урядів УНР Сергій Павлович, як відмінний фахівець, авторитетна людина брав найактивнішу участь в розбудові освіти, культури, мови в Україні. Ще 1907 року в одній із статей він застерігав: "До якого лиха доводить брак культури і науки, без яких не може бути ні національної самоповаги, ні національного самопізнання!".
У вересні 1918 року подана ним записка голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу стала першим офіційним документом про державний статус української мови пори Гетьманату:
"Одкидання державної мови – не тільки одкидання національної ознаки української державності, а й величезна неповага до душі і совісті народу, до самої української народності".
Шелухин входив також до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр.
Сергій Павлович був творчою людиною, писав прозу і романтичну поезію. З юності він друкувався у таких виданнях, як "Зоря", "Київська старовина", Літературно-Науковий Вісник", "Україна". Так, у вірші "Де щастя?", вміщеному в "Акордах" – антології української лірики, впорядкованій і виданій 1903 року І. Франком (репринтне видання її вийшло через дев'яносто років), говориться:
Громадський діячу! Всі сили
В громадські справи ти неси!
Не бійсь того, що до могили
В житті не діждешся краси,
Яку ти праці віддаси.
Вірші і прозу він писав під псевдонімами С. Полтавець, Просвітянин, С. Павленко.
1990 року у видавництві "Молодь" вийшла, упорядкована лауреатом Національної премії імені
Т. Г. Шевченка В. Шевчуком, антологія "Українська хата", де представлено творчість понад сорока авторів, маловідомих поетів-неоромантиків, серед яких і С. Павленко (Шелухин):
Що за дивная ніч!
Місяць срібний горить
І промінням рясним
Сонну землю сріблить.
або
Там, де дівчина Катруся
Так виспівує "Петруся",
Що чарує й солов'я –
Рідна сторона моя!
По захопленню більшовиками України Сергій Шелухин емігрує до Чехословаччини. Спочатку проживав у с. Жовниці за 24 км від Праги, пізніше оселився в Празі і став професором, деканом факультету права Українського Вільного Університету, Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Обирався головою Українського правничого, історично-філологічного товариств, товариства "Ліга української культури", відстоював організацію національної церкви, будучи уповноваженим представником від УАПЦ.
1927 року Сергій Павлович взяв участь у роботі Всеслов'янського пасічницького конгресу в Празі, де виголосив доповідь про українця П. І. Прокоповича – винахідника першого у світі рамкового вулика. Дописував до багатьох пасічницьких видань, в т. ч. і до "Українського пасічника", де вміщував розвідки про бджільництво України в старовину.
Шелухин написав багато праць з історії України та українського права: "Варшавський договір між поляками і Петлюрою" (1926), "Історико-правні підстави української державности" (1929), "Звідкіля походить Русь – теорія кельтського походження Київської Русі" (1929) та інші.
І в еміграції Сергій Павлович продовжував боротьбу за відновлення незалежності України, зробивши це змістом свого життя на чужині. Аналізуючи причини поразки українських визвольних змагань 1917–1920 рр. та звинувачуючи в цьому окремі партії, інтелігенцію, яку і сам представляв, він зазначав в одній з останніх праць:
"Прості люди, живучи традиціями, вели боротьбу за права і свободу Батьківщини, віддаючи їй і за неї життя своє, а вмирали як патріоти з іменем України в серці й на устах, черпаючи собі сили... з традицій предків, і слухаючи голосу їх крові, з рідної землі, политою тою кров'ю за неї й свободу... Не жили з матері України, а жили для матері України, жертвуючи для неї всім...".
Помер Сергій Павлович Шелухин 25 грудня 1938 року, похований у Ржевніце біля Праги.
Немає коментарів:
Дописати коментар