Найвеселіший і найтрагічніший письменник у світовій літературі XIX ст., на надмогильному камені якого викарбувані слова пророка Ієремії "Гірким словом моїм посміюся", Микола Гоголь починався з землі полтавської, він – її плоть і кров.
"У Миколаївській церкві, що біля Полтави, збудованій 1794 року на священному місці, стояла перед дубовим іконостасом красуня Марія з давнього козацького роду Лизогубів – Гоголева мати. Налякана смертю двох раніше народжених дітей, молода мати виблагала тут долю і талан своєму сину. Названий Миколою в честь чудотворної ікони образу Миколи Диканського, майбутній геній народився слабеньким хлопчиком, не говорив до трирічного віку. Літературні здібності виявив у п'ять років. Письменник Василь Капніст, послухавши вірш малого Миколки, сказав: "Із нього буде великий талант, дала б йому тільки доля в наставники вчителя-християнина".
Гоголь-підліток, навчаючись два роки в Полтавському повітовому училищі, захоплювався "Енеїдою" Котляревського, який замолоду товаришував з Василем Гоголем-Яновським, батьком Миколки. За свідченням Григорія Данилевського, Миколка виростав дуже серйозним і разом з тим веселим юнаком, "падким до потех и шалостей", любителем книг, живопису, театру.
Гімназистом мріяв про юриспруденцію: «Неправосуддя, найбільше в світі нещастя, понад усе розривало моє серце». Був готовий і до іншого повороту долі, зізнавався дяді, що є добрим кравцем, вміє розписувати стіни фресковим живописом, пишався своїми успіхами в кулінарії: "Хліб у мене буде завжди".
Ще юним Гоголь поклявся: жодної хвилини короткого життя свого не витратить, не зробивши людям блага. Друзі згадували: Микола нерідко в Ніжині виходив на ринковий майдан, щоб подати там милостиню жебракам. "Була б у мене сила і влада, – говорив він, – я б усім жебракам збудував будинки, наділив їх землею, нехай працюють. А то їм голови ніде прихилити, тому й жебракують…"
Дуже шанував своїх батьків: "Не може бути дарунку кращого, як везти Вам серце добре, що палає до вас найніжнішою любов'ю". Особливо благоговійним було ставлення Миколи до матері. Де б він не був, що б не робив, звідусіль писав їй, ділився потаємним, її образ Гоголь втілив у найколоритнішому персонажі – Пульхерії Іванівни в "Старосвітських поміщиках".
Пантелеймон Куліш відзначав: "Змальовуючи свою незабутню Пульхерію Іванівну, Гоголь маскував дорогу особу матері і в свої вічно живі кольори підмішав зворушливого комізму. Крізь милі риси його "Бавкіди" проглядає чарівний образ великої в своїй невідомості жінки, першої і останньої любові, першої, і може бути, єдиної натхненниці поета". Марія Іванівна набагато пережила сина і до кінця своїх днів так і ходила в жалобі.
Микола Васильович завжди радів зустрічі з рідним краєм, писав матері, як йому хочеться "відірватися від задушливих стін столиці і подихати хоч мить повітрям села. Нема в світі іншого, закоханого так «несамовито в рідну природу, як я...".
З двадцяти років Гоголь задумав написати історію "нашої єдиної бідної України". Але пізніше зробив висновок, що лише в українських піснях можна знайти матеріал для дослідника. "Якби наш край не мав такого багатства пісень, я б ніколи не писав історію його! Моя радість, життя моє, пісні! Як я Вас люблю! Що всі черстві літописи, в яких я тепер риюсь, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні...".
Він знав, де шукати їх – серед простого люду, "в кожному хуторі, подалі від великого шляху й розпусти". Олесь Гончар писав: "З пісні він виростав, вона оточувала його з колиски, була болем і захватом. Ніхто глибше не зазирнув у душу народної української пісні, як це зробив Гоголь".
В останні роки життя Микола Васильович все частіше приїздив у Василівку, з радістю спілкувався з другом дитинства Данилевським, якого часто запрошував на улюблену страву – вареники. Жартома сперечались, від чого важче було б відмовитись на все життя – від вареників чи насолоди співом солов'їв?
Весною рвалась Гоголева душа сюди, в чарівний світ дитинства. В "Петербургских записках 1836 года" він зізнавався: "Дуже люблю весну. З нею приходить до мене моя юність". Весна подарувала світові генія, весна і забрала його...
Іще один штрих. Жоден з петербурзьких журналів не відгукнувся вчасно на смерть Гоголя, а коли Іван Тургенєв насмілився опублікувати власний відгук в "Московских ведомостях", то місяць перебував під арештом, а потім був висланий на проживання в родинне село...
Немає коментарів:
Дописати коментар