ДМИТРО ІВАНЕНКО – ВИДАТНИЙ ФІЗИК

Багата земля полтавська врожаями і надрами своїми. Та найбільше її багатство – працьовиті й талановиті люди. Немало дала вона світові видатних діячів у різних сферах культури і науки і серед них – учений-фізик із світовим ім’ям Дмитро Дмитрович Іваненко, внесок якого в сучасну науку й нині не осмислений у всій його повноті і значущості.

Дмитро Дмитрович Іваненко – видатний фізик-теоретик, автор протон-нейтронної моделі атомного ядра, широко відомий як в Україні, так і за кордоном, народився у Полтаві 16 (29) липня 1904 року у будинку № 9 по вулиці Марата (колишній Різницькій), у сім’ї вчителів.

Батько Дмитра Дмитровича – Дмитро Олексійович – походив з роду священиків, був відомою на Полтавщині людиною. Він деякий час редагував газету "Полтавський вісник".

Дмитро, будучи підлітком, іноді писав у газету батька, але небагато, більше його займали інші речі. Він захоплювався філософією. Коли йому було 14 років, він подарував батькові уривок з Канта у своєму перекладі. У гімназії організував філософський гурток "Наука і життя", а вже потім захоплення філософією переросло в інтерес до фізики.

Мати Лідія Миколаївна – дворянського походження. Довгий час працювала вчителькою в дитячому притулку при "Домі трудолюбія", приятелювала з Антоном Макаренком. Цікавий факт: саме Лідія Миколаївна, інтелігентна, але надзвичайно рішуча за натурою, стала першою в Полтаві жінкою, яка… злетіла в небо. Коли місто відвідав знаменитий льотчик Уточкін, вона була єдиною серед представниць ніжної статі, хто відважився полетіти на аероплані!

Дмитро  любив повторювати, що на його долю випало дуже щасливе дитинство. Він ріс у великій міській садибі – затишному будинку, який розташовувався всередині прекрасного саду. Дітей (його і сестру Оксану Іваненко) оточувала увага численних родичів, які жили в Полтаві, і приїжджали з Петербурга та інших міст. Постійно ходили в театри, виїжджали на прем’єри в Петербург і Москву. Випускали сімейні журнали, влаштовували домашні спектаклі.

У 16 років Дмитро закінчив Полтавську гімназію (нині спеціалізована середня школа № 3), де його звали "професором". Колись тут навчався видатний математик і механік М. В. Остроградський. Гімназія була класичною, з німецької та латинської мовами, в ній добре були поставлені російська література, історія, фактично читався курс з історії філософії, але фізики і математики було мало. Вільно володів усіма основними європейськими мовами.

У 1920–1923 рр. навчався в Полтавському інституті народної освіти (нині –Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка), одночасно він працював у астрономічній лабораторії Полтави, учителем фізики Трудової школи.

Продовжив навчання у Харківському університеті, де йому подобалося викладання математики, але фізика була "слабкою стороною", тому Іваненко вирушив до столиці: відвідав лекції в Москві, Ленінграді.

З 1923 по 1927 рік продовжував навчання у Ленінградському університеті. Після закінчення якого він обіймає посаду наукового співробітника Ленінградського фізико­математичного інституту – доволі престижної на той час наукової установи в Радянському Союзі. А вже за два роки Іваненко стає першим керівником теоретичного відділу Українського фізико­технічного інституту в Харкові. Тут він організовує і очолює перший в країні "Фізичний журнал СРСР", який видавався й іноземними мовами.

Перші свої наукові дослідження Д. Д. Іваненко датував в кінці 1924 року.

Працюючи у вузах, Дмитро Дмитрович, поряд із навчанням і вихованням студентської молоді, вів плідну наукову й науково-організаторську роботу.

На початку 30-х років під редакцією Іваненка вийшли переклади російською мовою книг П. Дірака "Принципи квантової механіки" і А. Зоммерфельда "Квантова механіка".

Іваненко брав активну участь в організації конференцій з актуальних питань фізики: у 30-ті роки з фізики ядра, а в наступні роки – з питань гравітації.

Дмитро Дмитрович Іваненко зробив фундаментальний внесок у розвиток багатьох розділів ядерної фізики, теорії поля та теорії гравітації: запропонувавши нову метричну геометрію, разом з Віктором Амбарцумяном висунув ідею дискретного простору (1930), яка стала підґрунтям сучасної квантової теорії поля, разом з Володимиром Фоком побудував рівняння Дірака в гравітаційному полі (1929), яке стало однією з основ сучасної теорії гравітації.

В січні 1931­го 27­ річному вченому присвоюють звання професора. Після цього Іваненка знову забирають у Ленінград, де він працює старшим науковим співробітником у фізико­технічному інституті, знайомиться з майбутніми академіками А. Іоффе та І. Курчатовим, організовує в місті на Неві першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.

Та біда підкралася несподівано. 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили першого секретаря обкому партії Сергія Кірова. Довкола цієї події НКВС "розкручує" антипартійну змову "ворогів народу", в місті починається масова "зачистка", а вже 27 лютого 1935-го заарештовують і самого Іваненка. І хоча жодних доказів проти нього не мали, та, як тоді казали, була б людина, а справа знайдеться! Професору "пришили" і "непролетарське походження",  "зв'язок з іноземцями", і навіть знання мов.

Слідство було коротким і вже за тиждень постановою Особливої наради при НКВС СРСР Іваненка засудили до трьох років позбавлення волі як "соціально небезпечного елемента". Майно і квартиру конфіскували, дружину вислали з Ленінграда. А сам професор потрапив до Карагандинського виправно­трудового табору.

Та й після відбуття покарання вченому не дозволили повернутися до Ленінграда: працював на різних посадах в університетах Томська й Свердловська. Лише на початку 1940-­го отримав дозвіл на виїзд до Києва, де обійняв посаду завідувача кафедри теоретичної фізики університету ім. Т. Шевченка. Тут Іваненко захистив і докторську дисертацію "Основи теорії ядерних сил".

Роботу в Києві перервала вій­на. Восени 1941­го працівників факультету евакуюють до Ашгабада, а пізніше Дмитро Дмитрович потрап­ляє до Свердловська, де змушений працювати навіть на м’ясокомбінаті, аби прогодувати сім’ю.

Через півроку Дмитро Дмитрович разом з фізфаком МДУ повертається з евакуації до Москви, викладає на кафедрі теоретичної фізики, а пізніше й очолює її. Довелося йому одягти й військову форму. Полковник Іваненко очолював групу військових спеціалістів і учених, яких відрядили до Німеччини для вивчення стану німецької ядерної програми. Тож у Берліні він буквально ночував у кабінеті Вернера Гейзенберга – одного з "батьків" цієї програми.

Лише після виконання надважливого державного завдання Іваненко зміг знову повернутися до наукової діяльності. Апофеозом цього стало присудження йому в 1950 році Сталінської премії – найвищої на той час у СРСР відзнаки – за роботу з теорії електрона та проблем аеродинаміки.

Де б не з’являвся Іваненко, він завжди опинявся в центрі уваги. Адже був не лише "вузькоспеціалізованим" ученим, але й надзвичайно ерудованою людиною, з ним завжди і всім було цікаво. Навіть іноземцям, адже професор чудово знав англійську, французьку, італійську, іспанські мови. А німецькою "шпрехав" так, що дивувалися навіть самі німці. Розказують, якось з одним німецьким професором вони вдарили об заклад – хто знає більше віршів Гете? І коли німець "здався", Іваненко зробив "станіславську" паузу і розказав… ще два вірші!

Загалом Д. Іваненко опублікував понад 400 наукових робіт! Майже 60 років (з 1943-­го) він був професором кафедри теоретичної фізики Московського університету! Хоча так і не став академіком. І це дуже дивно, адже уже в 27 років був професором. Причин тут називають немало: від його небажання робити те, що потрібно було на даний момент владі до особливостей характеру самого Іваненка, який не дуже ладив з впливовими колегами. До речі, й реабілітували його лише у 1989 році!

Його ім’я увійшло до всіх найавторитетніших енциклопедій світу.

Слід відзначити широту наукових інтересів Д. Д. Іваненка, який запропонував нову матричну геометрію, який висунув разом з В. А. Амбарцумяном ідею дискретного простору і разом з В. О. Фоком поклав початок фундаментальному узагальненню рівняння Дірака на Риманову геометрію: ці напрямки фізики продовжують розвиватися і донині.

Заслуги Дмитра Дмитровича були неодноразово відзначені багатьма найвідомішими фізиками XX сторіччя. Так, серед учених, які вважали себе послідовниками його ідей можна назвати Гейзенберга, Паулі, Фермі, Юкаву, ряд інших імен.

Востаннє він був у Полтаві восени 1967 року – брав участь у роботі республіканської наради астрономів України.

Помер 30 грудня 1994 року. Похований на Кунцівському кладовищі у Москві.

ЛІТЕРАТУРА

• Іваненко Дмитро Дмитрович : [нар. у Полтаві] // Альманах пошани й визнання Полтавщини. – Полтава: Артполіграфсервіс, 2003. – С. 84-85.
• Дмитро Іваненко - мегазірка вітчизняної науки // Фізика. – 2016. – № 6. – С. 50-51.
• Лебеденко С. Професор Дмитро Іваненко: портрет на фоні епохи / С. Лебеденко // Слов'янський збірник. – Полтава: Слов'янський клуб, 2005. – Вип. 4. – С. 267-280.
• Лузан І. Іваненко Дмитро Дмитрович / І. Лузан // Фізики Полтавщини. – Полтава: [Б. м.] 1999. – С. 16-20.
• Окара О. Полтавець Дмитро Іваненко – суперзірка радянської фізики / О. Окара // Вечірня Полтава. – 2012. – 14 берез. – С. 5. ; 21 берез. – С. 5.
• Прославили рід Іваненків // Полтавський вісник. – 2012. – 30 листоп. – С. 7.
• Скобельський В. Мегазірка вітчизняної фізики : [Д. Д. Іваненко (1904-1994)] / В. Скобельський // Віче. – 2014. – № 8. – С. 56-57.
• Черкаська Г. Гуру ядерної фізики / Г. Черкаська // Гетьман України. – 2016. – № 4. – С. 50-51.