ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ (до дня народження О. Т. Гончара)

Немає Майстра. Храм його стоїть! 

Там волі дух, там дихає блакить, 

Там сонце – на калинові мости. 

До нього нам – іти ще та іти. 

В. Мирний 

3 квітня 2022 року Україна, Полтавщина відзначатиме день народження нашого земляка – класика української літератури, академіка, посмертно Героя України, громадського діяча. 

Олесь Гончар – Людина, котрій Господом Богом було дано говорити від імені свого і від імені народу. 

Він – духовний батько нації. "Талант виростає з нації, як та квіт­ка зі стебла, тому відірвати свою долю від долі нації – означає загинути", – ділився роздумами письменник, він умів в океані рідної мови знаходити слова, які несуть в собі код нації. Гончар був поборником суверенної України, захисником рідної мови і культури, людиною, яка повернула нас до історично­го коріння, і свято шанувала свої. 

Доля світоча нації зріднена з долею рідної Полтавщини, як зріднені мати і син. "Родом, як відомо, я з полтавських країв, ця земля мені дуже дорога...." – писав Гончар. А де ж джерело його слова, хто запалив світло в душі майбутнього класика? Найкращу відповідь, як тиху сповідь перед пам'яттю роду, дає сам Олесь Терентійович в "Письменницьких роздумах": 

"Бабуся... найдорожча людина... У дворічному віці я зостався без матері, вона померла молодою, одразу ж після її смерті мене забрали на виховання дідусь і бабуся. Бабуся відзначалася щирою вродженою любов'ю до людей, в її образі втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу. Її вплив на мій розвиток був величезний... від неї – мова, фольклор, працелюбство". 

Слово письменника, внутрішній світ, людяність виросли з казки, пісні, молитви, колядки, з його генетики українця. Дитинство Олеся – полтавський степ з його пахощами , з лагідним роздоллям і єдиною на світі красою, місця, де він виріс, зримо і незримо присутні у багатьох творах. 

У найвиразнішій формі це виявилось у романі "Твоя зоря" (1980 рік). Гончар відмі­чав: "Твоя зоря" дуже особиста книга. Не можу сказати, що автобіографічна, але в неї увійшли дорогі для мене речі, я сказав би, заповітні, особливо в образі головного героя...". Це найбільш задушевний твір письменника, на думку Б. Олійника, "синівський звіт перед отчим домом, звідки він починав свій шлях до заповітних берегів людського серця". 

Кожен рядок променить гордістю українця за свій край, таємниці народного фольклору, людську доброту сердечну...: "В лі­тах дитинства, можливо,закодовано щось вельми для душі необхідне, таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших "дорослих" вчинках... А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося?". Читаючи роман, часом задумуєшся – чи проза перед тобою? Скільки в ньому поезії, барв, які дають невичерпні фольклорні джерела! Зоря рідної хати ясніє в ньому, бо це зоря любові до рідної землі, яка "ласкавим іменем – Олесь назвала свого кревного полтавця". 

У вересні 1981 року, мандруючи Полтавщиною, Гончар в одному з листів захоплено писав: 

"Цими днями випала нагода знов побувати в рідних краях полтавських... Легко тут дихається, яснішають думки. Може тому, що опинився серед рідних просторів, серед цих світлих, славних річечок, адже Псел, як і Ворскла, ріки мого дитинства...". Тоді ж письменник відвідав у Полтаві домашній музей піонера космонавтики Ю. Кондратюка. А через півроку з'явилася новела "Геній в обмотках", назва якої стала крилатою. Геній в обмотках, хоч і має прототипа, відомого у всьому світі стратега польотів у космос, проте в новелі він – безіменний солдат. 

А в нарисі "Гоголівськими шляхами" Гончар роздумував: "... чи міг би хтось із полтавців уявити свою славну Полтаву без Котляревського, без Го­голя, без Панаса Мирного та Короленка? Вони, здається, були в Полтаві завжди і залишились з нею назавжди". 

Олесь Терентійович завжди обстоював національне, рідне. Побувавши на сесії ООН в Нью-Йорку (1955 року), з гордістю відмітив: "Скільки в нас ще сили, соковитос­ті, яскравості в наших ансамблях, музиці, піснях... Одні Майбородині вальси варті більше всієї їхньої сучасної музики". 

Олесь став писати (і друкуватися), будучи студентом Харківського універси­тету. Літературний "старт" відбувся 1938 року з новели "Черешні цвітуть" – і з неї вперше білим цвітом глянула на нас Україна. Двадцятирічний юнак-відмінник – "стрункий, тонкостанний, буйночубий – густе, темне волосся було завжди від­кинуте назад, смагляволиций, з іскристо-карими очима, з чуйною, сяйною посмішкою" став знаменитістю філологічного факультету. Але сформувався Гончар як майстер художньої прози уже в роки війни – у тяж­ких боях з фашистською навалою. 

Саме ці кілька років і були визначальними в житті молодого воїна- ордено­носця. Минула війна, ненависть ще ділила землю і народи, а в українській літе­ратурі з'явилася новела "Модри Камень" – фреска про любов, яка не знає кордо­нів. Новела Олеся Гончара про чисте кохання дівчини- словачки і українця-визволителя, ця "єдина ява у великій драмі війни", кликала людей до порозу­міння. Незабутній Павло Тичина назвав учорашнього фронтовика "молодою славою нашою". 

Димом боїв ще пахла солдатська шинеля, а пам'ять про полег­лих побратимів будила совість, фронтова клятва над їхніми могилами стукала Олесеві в серце: "Якщо лишуся живим, розповім про вас", душі їх світили письменникові з доріг війни, народжувалися "Прапороносці". Сини і дочки України, прапороносці честі великого народу і стали літературними ге­роями першого великого твору. Тієї ночі, коли Олесь збирався посилати руко­пис свого роману до журналу "Вітчизна" приснилася йому мама, яка сказала: "Іди в той храм, що кличе тебе, і помолись за мене". 

У романі-трилогії "Прапороносці" двадцятивосьмирічний Гончар майстерно виписав шлях воїнів-визволителів від фашизму народів Західної Європи. За гуманістичним потенціа­лом роман, удостоєний Державної премії СРСР, правомірно можна поставити в один ряд з романами "Прощай, зброє" Е. Хемінгуея, "Час жити й час помирати" Е. М. Ремарка. 

"Прапороносці" і сьогодні осявають душі молодого покоління читачів чистим світлом людяності і доброти, високої духовності, по-особ­ливому висвітлюючи найголовніше – Людину. Гончар зумів відшукати у душах своїх героїв незамулені джерела вірності і совісності, любові і ніжності, спів­чуття і милосердя, закладені самою природою. "Роман цей – ключовий для всієї творчості Олеся Гончара, з нього веде свій родовід Гончаревий романтизм, він зумовив інтонацію подальших творів письменника – самобутню, поетично піднесену, зачаровану людською добротою, – суто гончарівську інтонацію", – писав Борис Олійник. 

Хто поруч на ходу зів'яв, 

Із рук не випустивши зброю, 

Забути їх не зможу я, 

Вони завжди переді мною... 

Двадцять років виношував письменник у душі своїй задум роману про студентський батальйон з Харкова, який поліг 1941 року, захищаючи Київ. Із трьох тисяч студентів-добровольців в живих залишилось тридцять сім, в числі яких був і Олесь: 

"Студбат стікав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, у напівзавалених окопах – усюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що піднялось із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось.. "

За роман "Людина і зброя", "...поему... всю звернуту до людей... , спрямовану на трепет серця" О. Гончар 1962 року став першим лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. 

Романтизм, як повітря, живив твори письменника, він був художником світла. Товариші по перу, читаючи, наприклад, його "Тронку", захоплено писали: "На мене війнуло справжньою поезією..." (М. Рильський), "Скільки в ній сонця, поезії, радості і радощів життя !" (П. Козланюк). 

Дзвонила тронка і українці чули в її голосі пісні рідного дому і вічний небесний дух. Ніжний, мелодійний дзвінок переріс в соборний дзвін, то наро­дився "Собор" – сповідь про соборність духу народу і соборність держави, вели­чальна народному генію і козацькому зодчеству: "...Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда нев'януча душа степу? Живе його задума-мрія, дух народу...". Олесь Терентійович згадував: "Це було озаріння. Саме собор, а це був Троїцький собор у Новомосковську, запав мені в душу ще під час війни, коли захищав дніпровські мости. Побачив його і носив у своєму серці. Уперше він з'явився у "Людині і зброї", а через кілька років уже в "Соборі"". 

"Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.." – найсвятіший заповіт Майстра українцям сущим і їхнім нащадкам, йому хотілося, щоб юні відкри­вали в романі вічну зорю надії, черпали з нього енергію творення нової Украї­ни. Він наголошував, що межа між добром і злом, між людяністю і бездушністю проходить не по лінії "батьки- діти", а визначається найглибшими основами людської душі. 

В автобіографічній повісті "Далекі вогнища" Гончар залишив нам набір ду­ховних заповідей, спрямованих на утвердження національної ментальності: 

– Берегти національні святині; 

– Берегти національну еліту; 

– Берегти національну мораль; 

– Берегти гармонію душі і природи; 

– Берегти національну історичну пам'ять; 

– Берегти національний оптимізм. 

І сам О. Гончар – людина великомасштабна, він завжди протистояв мізерному: духовність, мова були для нього не просто словами, а підносилися барика­дами духу, поставали як останній рубіж. У свої сімдесят, у червні 1987 року письменник по-молодечому запально написав М. Горбачову про набо­ліле за багато десятиліть: про стан рідної землі, материнської мови, про душі своїх земляків, яких невігласи перетворювали на "общность". То був крик відчаю митця-громадянина. 

Він закликав: "Маємо відродити в сучасних українцях і українську генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашним євшан-зіллям рідного слова..., співучого, сповненого квітковими пахощами". 

Совісна душа письменника – це той чутливий резонатор, що ози­вався на кожну проблему – чи це стосувалося турботи про родину поета В. Симоненка чи долі садиби класика української літератури І. Котляревсько­го. Кажуть: "Ото, щоб не брав так близько до серця. То для чого ж тоді серце?", – запитував Гончар і свого серця й справді не щадив, широко розкривав його для чужого болю. 

Серце Олеся Терентійовича вбирало в себе не тільки людські страждан­ня, а й привабливість кожної травинки, досконалість птахів чи мудрість бджіл, – все те, що становить багатющий світ довкілля. 

Пекучою для Гончара була проблема екологічна, бо виростала з любові до землі, трав, птахів, життя: "Природа до нас нещадна, це так. Але ж і ми до неї нещадні, часом просто жорстокі! Де наші мальовничі левади подівались, греблі, ставки?". 

Він жив Україною: "Життя було суворим, виростав я без родинної ласки, але чи не тому, все й перелилося в таку гарячу, в таку одержиму любов до Украї­ни!". Україна була для Олеся Терентійовича з ряду: мати, рідний край, небо, Сонце. 

Письменник був одним із духовних провідників нації й залишиться таким у пам'яті всіх справжніх українців.