Григорій Ґалаґан був виходцем зі стародавнього українського козацько-старшинського роду. Щоправда, його прадід Гнат відіграв надзвичайно сумну роль в історії нашої Батьківщини. 1709 року він допоміг російським військам зруйнувати Запорозьку Січ, засвідчуючи тим самим особисту відданість цареві Петру І. За це отримав від нього великі землеволодіння в Україні, але був навіки проклятий запорожцями.
Народився Галаган у 1819 році в селі Сокиринці, Прилуцького повіту, Полтавської губернії.
Одним з предків його був полковник Прилуцький і Чигиринський Гнат Іванович Галаган. Після того, як Катерина ІІ остаточно знищила залишки української козацької автономії, Ґалаґани отримали російське дворянство, можливість робити вдалу кар’єру в Російській імперії та навіть залишити межі України.
На згадку про велику перемогу під Полтавою він у 1709 році врізав у стовбур дуба в парку свого маєтку Дігтярі ікону Іржавецької божої матері. Цю ікону в дубі бачив ще влітку 1845 року Тарас Григорович Шевченко, про що й розповів у своїй повісті "Музыкант".
Мати Г. П. Галагана Катерина Василівна також походила із старовинної української родини. Її пра-пра-прадідом був той самий генеральний писар і генеральний суддя Василь Кочубей, який написав донос на Гетьмана Івана Мазепу. Її прадід і дід були бунчужними товаришами, батько – генерал-лейтенантом, а дядько Іван Васильович Гудович – генералом-фельдмаршалом. Цей видатний полководець румянцевської школи пристрасно любив музику, був власником непоганого домашнього оркестру.
Гри на фортепіано Г. П. Галаган навчався змалку в Сокиринцях у своєї матері, симфонічну музику часто слухав у свого дядька Петра Григоровича Галагана в Дігтярах, що були поруч із Сокиринцями.
В кінці 30-х років Галаган навчався у Московському університеті, одночасно удосконалюючи гру на фортепіано під керівництвом Фукса. Повернувшись до Сокиринців, Галаган почав збирати бібліотеку з книжок українською мовою, записувати і видавати українські народні пісні, колекціонувати речі домашнього вжитку, строї, захоплено вивчати побут і звичаї українського народу. Він навіть збудував свій дім у старовинному українському стилі, про що Шевченко писав: "Барская, но хорошая й достойная подражания затея".
У 1843 році Галаган подорожував по Італії. В Римі він познайомився з поетом М. М. Язиковим та М. В. Гоголем. В його листі до матері знаходимо цікавий портрет великого письменника:
"Biн чистий малоросіянин, все сидить і мовчить і начебто дується, а тим часом скоса поглядає і помічає все, що діється; коли скаже що-неоудь, то вміє придати такий комізм своїм словам, що не можна не зареготати".
Щира дружба єднала Галагана з Тарасом Григоровичем Шевченком, який познайомився з Галаганом ще до заслання. Після повернення Шевченка ця дружба ще більше зміцніла. У своїх листах і в щоденнику Шевченко називає Галагана Грицьком, звертається до нього із словами "друг єдиний". Галаган був одним з перших, хто привітав великого поета у Москві в 1858 році, у щоденнику Шевченко писав про це: "...Зашёл в гостиницу Клея и нашёл там только что приехавшего из Москвы Григория Галагана. Он передал мне письмо Максимовича с его стихами, читанными им за обедом 25 марта, записку на получение "Русской Беседы" и моего в Москве обретшегося Еретика, т. е. "Яна 1 уса», которого я считал невозвратно погибшим".
Розповідь про цей обід знаходимо в листі Галагана до дружини від 1.ІV 1858 року: "У слов’янофілів я проводив час дуже приємно. Максимович дав нам обід на благовіщення з приводу повернення Шевченка. Наш поет сильно змінився, постарів; над його широким лобом розпливлася лисина, густа борода з сивиною й глибокий погляд роблять його схожим з одним із наших мудрих дідів, до яких часто приходять за порадою. Обідали у Максимовича Кошелев з дружиною, обидва Аксакови, Хомяков, Погодін, Шевирьов, Бартенев, стара Єлагіна і старий Щепкін. За шампанським Максимович прочитав милі вірші на честь Шевченка, в яких сказав, скільки його не вистачало для України. Між іншим, там він говорить...
Твої думки туманами по лугах вставали,
Твої сльози росами по степах спадали,
Твої пісні соловейками по садах щебетали.
Чи ж не правда, чудово! Старий Щепкін ридма ридав, він щирий малоросіянин. Після обіду Шевченко чудово співав з дружиною Максимовича. А москалі слухали добре, бо всі вони хороший народ..." .
Тоді ж Галаган надіслав дружині "премилі вірші Шевченка", Щоб вона прочитала їх сину Павлусеві. Про відданість Галагана своєму рідному краєві, про виховання сина в дусі патріотизму згадує професор Київського університету О. В. Романович-Словатинський: "Мене розчулювала його гаряча любов до рідної Малоросії, до її пісень, до вишневих садків, мальовничих хаток, до її побуту і звичаїв... Бачу перед собою маленького хлопчика Павлуся, який говорив тільки українською мовою, за яким наглядала не швейцарка, не німкеня, а прегарна сокиринська дівчина у своєму чарівному одязі із стрічками, мереживом і намистом". Інша згадка відноситься до початку 60-х років, коли Галаган служив у Чернігові. Тут розповідається про сприяння Галагана пропаганді українського мистецтва: "Коли на початку 1862 року аматори ставили в Чернігові "Наталку Полтавку", Г. П. Галаган допомагав юним артистам своїм знанням народного побуту".
Галаган багато сприяв розвиткові наукових знань з історії та географії України. Він був членом Археологічної комісії Київського університету, головою "Громади" – культурно-освітньої організації української ліберальної буржуазії. До 1875 року Галаган стояв на чолі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, але відмовився від цієї посади на знак протесту проти переслідування за наказом Олександра II тієї частини інтелігенції, яка сприяла відродженню української культури. До цього слід додати його невтомну працю по виданню збірок українських народних пісень. Крім того, він докладно описав українську вертепну драму у тому вигляді, в якому вона збереглася в селі Сокиринцях.
Галаган був пристрасним поборником найширшої народної освіти. Він відкрив та утримував власним коштом ремісниче училище в селі Дігтярі, прогімназію та жіночу гімназію в Прилуках. В доповіді училищної ради XII черговому Прилуцькому повітовому земському зібранню Галаган писав: "Ніякі думки про те, що і в справі розповсюдження грамотності необхідні поступовість і обережність, вже не можуть мати місця, вони повинні замінюватися цілковитим і одностайним прагненням суспільства до якнайшвидшого розповсюдження грамотності в народі".
У 1871 році Галаган відкрив у Києві середній учбовий заклад для юнаків, який назвав на честь свого сина, що помер у шістнадцятирічному віці колегією Павла Галагана, Ліберальні погляди Галагана особливо яскраво проявилися в доборі учнів. У стінах колегії Галаган прагнув через спільне навчання дітей всіх верств суспільства показати на практиці, так би мовити, зразок соціальної гармонії. Так, наприклад, за однією партою у нього в колегії сиділи син генерал-губернатора і син селянина. Залишаючи осторонь наївність лібералізму Галагана, слід підкреслити національний напрям виховання, запроваджений у Колегії.
Це стосувалося насамперед організованого там хору. Регентом був викладач російської та української літератури й мови Григорій Андрійович Янчевецький, хормейстерський хист якого розвинувся в музичному гуртку, що ним керував М. В. Лисенко. Репертуар хору складали переважно українські та російські народні пісні, а також хори з опер Верстовського і Глінки. Співанки відсувалися в приміщенні колегії, в Ботанічному саду, а влітку – на хуторі Покоріцина біля Козельця, який Галаган подарував вихованцям колегії.
Галаганові багато хто навіть докоряв за культивування в колегії української народної пісні. Але він на це не звертав уваги. Вихованець колегії український радянський славіст А. О. Степович пише про участь Галагана в роботі хору: "З українських пісень,
що ми співали переважно з вибору Гр. Павл. Галагана, найкраще вдавали ми найуподобніші йому "Ой з-за гори, з-за лиману" – чудову запорізьку пісню – і другу жартівливу "Не топила, не варила...". Г. П. Галаган особливо цікавився, як ми співали "Козацьких пісень" з його збірника (№ 33-36) з рукописного розкладу на хор, що зробив М. В. Лисенко; найбільше припадали йому до вподоби і привертали його увагу дві пісні: "Ой па горі женці жнуть" та "Ой Морозе, Морозенку". Коли ми співали їх, він просто не здержувався та приєднувався з великим захватом до співаків остатком свого колишнього, мовляли, гарного голосу".
Цікаво, що саме піснею "Ой Морозе, Морозенку" у 1863 році розпочалася концертна діяльність Київського відділення РМТ.
Автор цінних наукових фольклорних і етнографічних праць. Один із засновників Київської міської публічної бібліотеки (нині Національна парламентська бібліотека України).
Отже, Галаган не стояв осторонь шляхів розвитку української музики, а протягом всього свого життя активно впливав на напрям музичної діяльності киян, щодо зближення її з українською народною творчістю, українською тематикою, пройняття її духом національної культури.
Помер Галаган 25 вересня 1888 року в Сокиринцях.
ЛІТЕРАТУРА
- Григор'єв В. Григорій Павлович Галаган – громад. діяч, українофіл, меценат, великий поміщик : [уродженець с. Сокиринці Полтав. губ.] / В. Григор'єв // Григор'єв В. На вітрах історії : монографія. – Полтава: АСМІ, 2012. – Розд. IV. 7. – С. 98-103.
- Кучер Н. Національний музей літератури : [розміщений в будинку Колегії П. Галагана, йдеться і про її засновника, мецената і благодійника, уродженця краю Г. П. Галагана] / Н. Кучер // Дивослово. – 2015. – № 5. – С. 57-60.
- Чернов А. Будинок губернського земства : [Полтавський Краєзнавчий музей] / А. Чернов // Край. – 2010. – № 71. – С. 9-11.
- Яровенко Ю. Пам'яті видатного українця / Ю. Яровенко // Нова година. – 2019. – № 37. – С. 7.
Немає коментарів:
Дописати коментар