Павло Житецький – найвизначніший український лінгвіст широкого філологічного профілю…
Іван Білодід (1906-1981), академік
Він був правнуком мандрованих дяків, онуком дяка Павла з Вейсбахівки (села Прилуцького повіту, де в січні 1844 року гостював Т. Г. Шевченко), сином вихованця Переяславської семінарії Гната Павловича Житецького.
Павло Житецький народився в м. Кременчуці 4 січня 1837 року. Мати, Ірина Мойсеївна, проста і лагідна жінка, співала синові тих пісень, з якими він не розлучився і довіку, наговорила казок, приказок тією мовою, утвердженню і розвитку якої Павло віддасть усе життя своє, усі духовні сили.
Батько, людина сувора, вважав, що нащадок потомственних служителів культу має обов'язково продовжити їхню справу.
У серпні 1847 року Павла віддали на навчання у Полтавське духовне училище, де за чотири роки він пройшов сувору школу життя, не раз збирався втікати додому. З вересня 1851 року – він семінарист, Переяславська духовна семінарія стала наступною сходинкою до сану священика.
У семінарії учителі позитивно характеризували юнака: "Способностей весьма хороших и прилежания усердного; успехов очень хороших". В роки навчання у Переяславі Павло, завдяки батьковому товаришеві А. Й. Козачковському (1813–1889), який там викладав, відкрив для себе Тараса Шевченка, захопився його творами.
1857 року Житецький вступив до Київської духовної академії. Перед цим він успішно склав 25 іспитів і написав три твори. Як синові священика йому була надана можливість навчатися за казенний кошт. В академії Павло входив до таємного гурту, став одним з організаторів студентського страйку та співавтором колективного "Прошенія". В ньому були викладені ганебні факти з життя академії (той крик душі молодих академістів побачив світ у 91-му числі журналу "Колокол").
Житецький був виключений з академії. 1860 року він вступив на перший курс історико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира. Одразу ж став активним членом університетського студентського братства. З усім запалом душі, в одному гурті із земляками-полтавцями Михайлом Драгомановим (1841–1895), Миколою Лисенком (1842–1912), Михайлом Старицьким (1840–1904), Павло став до боротьби під гаслом "La revolution par l’ekole" – Революція через школу!".
Він викладав рідною мовою в київських недільних школах, навчав дітей за "Кобзарем" і "Букварем южнорусским" Т. Г. Шевченка. У Житецькому утверджувався громадський діяч і тоді, коли він разом з друзями-студентами
7 травня 1861 року ніс важку труну великого Кобзаря понад Дніпром з церкви Різдва до Ланцюгового мосту. Через двадцять років (10 лютого 1881 року) Павло Гнатович написав про цю подію синові Гнату:
"Було це весною, в маї місяці. Народу, як маком насіяно скрізь по горах. Річей було багато, гроб важкий олов'яний. Нести тяжко, а ми несли його на плечах аж до парохода, що стояв коло мосту. Ступнів тридцять пронесемо та й станемо, от і говориться річ". Житецький боготворив Тараса Шевченка все своє життя. Постійно піклувався про його могилу, організовував і був учасником Шевченківських ювілейних зібрань. Павло Гнатович консультував з питань орфографії празьке видання "Кобзаря" у 2-х т. (1876 р.), 1903 року був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.
Влітку 1862 і 1863 років у селянській одежині Павло разом із духовними побратимами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Тадеєм Рильським) "пішли у народ". Подорожуючи Київщиною, Полтавщиною, студенти записували народні пісні та їх мелодії, прислів'я, приказки, повір’я.
У Кременчуці, гостюючи у своїх сестер, юнак ніби вперше зустрів знайому йому з дитячих літ дівчинку-сироту Варвару Демченко. В очах її студент побачив своє щастя і долю.
"От і кінець листу, кінець моїй розмові з тобою. Прощавай, моє сонечко красне! Не заходь для мене ніколи! Засяй і зігрій мене, як сяяла і гріла до сього часу! Нехай тебе Бог милує, а втіху і надію піддержує! Твій навіки Павло", – читаємо в одному з його київських послань до обраниці. Світле, чисте й високе почуття дихає в кожному листовному рядку. Глибоке кохання, ніжну і ласкаву турботу про наречену, а потім дружину і матір чотирьох їхніх синів Павло Гнатович проніс через усі 46 років подружнього життя.
У лютому 1865 року Житецький дістав призначення на посаду молодшого вчителя словесності Кам’янець-Подільської гімназії, де швидко почав вирізнятися серед колег ерудицією, педагогічним тактом, закоханістю у слово.
Успішний педагог і вчений.
Через три роки молодого педагога переводять до Києво-Подільської гімназії. Повернення до товаришів по університету, перспектива захисту магістерської дисертації була у планах Павла Гнатовича, втім встановлений за ним таємний поліцейський нагляд та нові прояви його "неблагонадійності" зашкодили здійсненню цього наміру. На початку 1870-х років він брав активну участь у створенні та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для дітей дворянства.
Житецький був одним із розробників його статуту, пропрацював у Колегії викладачем словесності сімнадцять років. Дуже плідно трудився в той час Павло Гнатович. Маючи 36 уроків на тиждень, він у 1872–1874 рр. створив свою першу капітальну працю "Очерк звуковой истории малорусского наречия" (автор був відзначений Уваровською премією).
Вчений започаткував і розвинув новий напрям українського мовознавства – історію української літературної мови ("Описание Пересопницкой рукописи XVI в.", 1876 р.); ("О Пересопницкой рукописи", 1878 р.)
Житецький багато зробив для розвитку української лексикографії. Зібрані ним лексичні матеріали (понад 10 тисяч карток) були використані уже у ХХ ст. для "Історичного словника українського язика" (вип. 1–2, 1930–1932 рр.) за редакцією вченого-полтавця Є. К. Тимченка (1866–1948).
У черговій ґрунтовній праці («Очерк литературной истории малорусского наречия» ,1889 р.), яка відзначена теж Уваровською премією, Житецький велику увагу приділив дослідженню історії української літературної мови, зокрема, найскладнішого її періоду – XVII-XVIII ст.
1893 року окремою книжкою вийшла монографія "Мысли о народных малорусских думах", де вчений проаналізував мову і стиль дум, символіку, засоби образності, ритміку. В додатку до неї був надрукований унікальний рукописний збірник дум етнографа-полтавця В. Я. Ломиковського (1777–1848) в записах початку ХІХ ст.
Напружена праця далася взнаки. Організм Павла Гнатовича не витримав: на уроці в Колегії його вразив інсульт. Розбитий паралічем, він за кілька місяців підготував три підручники зі словесності для середніх шкіл "Теория сочинения с хрестоматией", "Теория поэзии", "Очерки по истории поэзии". Перші розділи він учився писати лівою рукою і тільки олівцем. Підручники витримали по шість-вісім видань і 1902 року були теж відзначені малою премією.
Кінець 1898 року був радісним: обрання Павла Гнатовича членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук додало снаги. З’явилися розвідки "Гумбольдт в истории философского языкознания", "Острожская трагедия".
Доля не щадила Павла Гнатовича. Влітку 1899 року передчасна смерть забрала наймолодшого сина – Богдана, а 22 січня 1904 року на очах у нього помер син Тарас. Відтоді єдиним порятунком для вченого стала робота. "Читаю і пишу не менше 10 годин в день. Так проходить день за днем, тиждень за тижнем у виснажливій боротьбі з собою", – писав він найстаршому сину Гнатові.
"Розв’язав гордіїв вузол в орфографії…"
У другій половині ХІХ ст. питання українського правопису набуло особливої гостроти. Маючи великий педагогічний досвід, Павло Гнатович був обізнаний з правописною строкатістю, яка гальмувала розвиток освіти.
1864 року київська "Громада", членом якої був Житецький, одержала матеріали словника української мови від харківської "Громади", збирання яких було започатковане колись редакцією «Основи». Тепер же кияни взяли на себе поповнення, упорядкування, редагування словника.
Групу словникарів очолив Павло Гнатович. Він написав 3 лютого 1871 року М. П. Драгоманову: "Я поставив за мету остаточно розв’язати гордіїв вузол в орфографії…". Архівні рукописні матеріали вченого засвідчують велику підготовчу роботу у виробленні ним наукових основ українського правопису із якнайкращих книжних і живомовних даних.
Композитор Микола Лисенко у листі до М. П. Драгоманова від 18 листопада 1876 року жваво описав правописні бої того часу і дав оцінку орфографічній системі, виробленій Житецьким: "Болячка наша – правопис, знов був ув останнє зчинив чималу бучу. Котилася й піна, блищали й світилися очі, а що вже лемент ріс crescendo. Далебі, мені видається, що гросмейстер наш од філології каже й пропонує добру і вгідну правопись".
Борис Грінченко (1863-1910) в передмові до "Словаря української мови» наголошував, що «вважає за свій приємний обов’язок висловити глибоку подяку П. Г. Житецькому і К. П. Михальчуку (1841–1914) за їх постійну, за весь час роботи, допомогу, яка виявилась як у цінних наукових порадах, так і в переглядах праці та вказівках на її огріхи". Не перебільшуючи ролі Павла Гнатовича в унормуванні нашої правописної системи, відзначимо, що його прогресивні ідеї ввійшли до першого правописного кодексу 1921 року – "Найголовніших правил українського правопису".
Урядові переслідування і гоніння
Наукову і педагогічну діяльність вчений поєднував з активною участю у громадському русі. Діяльність українофілів розцінювалася владою як вкрай небезпечна і розглядалася на рівні імперського уряду.
Як один з найактивніших і найавторитетніших членів "Громади" Житецький незабаром зазнав переслідувань з боку місцевих органів влади. У донесенні київського генерал-губернатора М. І.Черткова (1829–1905) вчений був названий небезпечною особою і соціалістом. Гонимий владою, Павло Гнатович змушений був подати у відставку і залишити Київ.
"Вижили людину з батьківщини", – записав правник О. Ф. Кістяківський (1833–1885) у своєму "Щоденнику".
Глибоку і болючу духовну драму переживав Житецький, приїхавши у серпні 1880 року до Петербургу. Обірвано родинні зв'язки, золоті нитки спілкування з дорогими побратимами, потоптано мрію про роботу в університеті, припинено розпочаті наукові праці, що відкривали очевидні перспективи, полишено багаторічну колективну працю над словником, над історичною хрестоматією української літератури.
Обігріли Житецького в холодному Петербурзі земляки-українці. В імперській столиці Павло Гнатович активно займався педагогічною діяльністю, читаючи лекції з курсу "Філософія мовознавства" на посаді приват-доцента Петербурзького університету, викладаючи у військових навчальних закладах.
Його листи до дружини, написані у 1880–1882 рр., свідчать про наполегливе прагнення повернутися до Києва. В одному з них вчений писав, що через "душевний сей смуток за всі чотири місяці по наукам ні строчки не прочитав, ні строчки не писав. Тут, в Петербурзі, давно б слід мені – по разним случаям – виступити з ясним українофільським знаменням в печаті, бо се було б дуже корисно для української ідеї, а мовчу я ради свого болота…, щоб поквакати з київськими жабами".
Восени 1882 року Житецькому вдалося отримати згоду властей на повернення до Києва, до Колегії Галагана, співпраці зі щойно заснованим часописом «Киевская старина».
У розмові з військовим міністром Павло Гнатович зазначив: «Свого українофільського другосповідання я ні від кого не приховував і не приховую. Не тільки я сам українофіл в сенсі просвіти народу, збереження його культури, мови, літератури, але й дітей своїх навчу…».
Дружба з Іваном Франком
Нових духовних обширів, нових прямувань дослідницького хисту надало Житецькому особисте знайомство з Іваном Франком. Воно переросло у приятелювання не тільки на грунті спільних духовних і наукових інтересів. Павло Гнатович став настільки близький Франкові, що був навіть його весільним батьком під час одруження з Ольгою Хоружинською у травні 1886 року.
Чверть віку тривали їхні дружні взаємини, полишивши добрий і вагомий слід у вивченні історії української літератури, мови, народної творчості. Вінцем 45-річної наукової і громадської діяльності Житецького стало дослідження (""Енеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века"" ,1900 рік) – однієї з найкращих праць у доробку вченого. Не старіє ця праця і сьогодні. Її не може обійти увагою жоден дослідник як давньої української літератури, так і творчості І. П. Котляревського (1769–1838), ця праця – вияв сили духу її творця, що переміг фізичну неміч великою любов’ю до науки.
Про це свідчать рядки з рецензії І. Я. Франка: "Оця найновіша праця многозаслуженого автора дає далеко більше, ніж велить надіятися титул. Подано перший в тім роді нарис українсько-руського письменництва в XVIII в. в зв'язку з громадянським і духовним розвоєм усеї суспільності в тім часі, … в часі, який не мав літератури, був якоюсь добою застою і хаосу, з якого ні відси, ні відти виринула талановита, наскрізь національна пародія Котляревського.
Працю д. Житецького ми мусимо цінити тим вище, що йому в значній мірі приходилося першому прокладати собі дорогу, збирати факти і документи з перших джерел, із рукописів, а тільки декуди він міг опиратися на давніх працях… До добрих прикмет треба зачислити поперед усього живість викладу, так що праця читається з великим зацікавленням… у автора… широкий розмах малюнка, вміє всюди віднайти характеристичне, щиро людське…".
В пам'яті друзів, вихованців
У травні 1909 року Павла Гнатовича вразив другий інсульт, внаслідок чого він при ясному розумові й неушкодженій здатності бачити й говорити повністю втратив рухомість. Диктувати свої думки вже не міг – швидко стомлювався. Так минуло майже два роки, упродовж яких вірна дружина Варвара Семенівна не відходила від його ліжка.
18 березня 1911 року Павло Гнатович тихо відійшов у небуття. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві. Від імені інтелігенції прощальне слово виголосила полтавка Олена Пчілка (1849–1930), яка підкреслила:
"Се був чоловік щедро обдарований природою, мав розум могутній, здатний до тонкого аналізу, такого потрібного в науці. Мав Житецький, опріч наукової снаги, ще один дар природи й виховання: був красномовний, мав хист прекрасно висловлювати свої думки. Приваблював своїм словом! За тую ж іскру любови до України, що носив Житецький у своєму серці і зігрівав у інших серцях, він жертвував добробутом своїм і своєї сім'ї, однак, не гасив тієї іскри".
Колишні вихованці Колегії зібрали кошти на пам'ятник учителеві, який і встановили 1912 року. Він стоїть і понині.
Бібліотеку вченого – понад три тисячі томів – Варвара Семенівна, за чоловіковим заповітом, передала Українському науковому товариству. Спадщина П. Г. Житецького, видатного філолога, палко закоханого у свою справу, назавжди увійшла до духовної скарбниці українського народу.
Саме його численні розвідки і дослідження, наполеглива і самовіддана наукова праця не в останню чергу стали причиною визнання на початку ХХ ст. Російською Академією Наук української мови як рівноправної і самодостатньої.
Немає коментарів:
Дописати коментар