З 1959 по 2001 рік працював слюсарем- лекальником на заводі "Комсомолець". Ця професія також вимагає певного таланту – слюсар-лекальник повинен пальцями відчувати метал товщиною у два мікрони (для порівняння товщина волосини-сорок мікронів). А ще у Володимира Федоровича було досить незвичне хобі – він робив прикраси із золота та срібла, через що ледве не потрапив за грати. "Вони хотіли, – як згадував Володимир Білоус, – щоб я свідчив проти Григора Тютюнника. Дотравили до того, що дали сім років строгого режиму.
Оформили це як заняття забороненим промислом – робота із кольоровими і благородними металами. За п'ятьма статтями йшов! Разом із "поширенням порнографії" – знайшли фотографію із чехословацького журналу-оголена натура. Врятував Борис Олійник, який був тоді депутатом Верховної Ради СРСР. Наші лакеї Москви боялися – скасували рішення".
Володимир Білоус у молоді роки захоплювався літературою і сам писав новели, доки не познайомився 1964 р. у журналі "Дніпро" із творами Григора Тютюнника. "Література не визнає повторень", – вирішив він і присвятив своє життя мистецтву не художніх, а фотодеталей. Згодом доля склалася так, що Григір став для нього не лише улюбленим письменником, а й близьким другом. Вони познайомилися в Києві у грудні 1970 р. тоді ж було зроблено і перше "класичне" фото Григора. Володимир та Тамара Білоуси (дружина Володимира Федоровича до виходу на пенсію працювала дитячим психіатром) могли розповісти про Григорія Михайловича багато цікавого і зворушливого.
Володимир Федорович надзвичайно вдячний долі, що та дарувала йому можливість не просто знати Григора, а й дружити з ним, спілкуватися "на відстані сердець". Пан Володимир як зіницю ока беріг у своєму архіві кожну річ, що так чи інакше пов'язана з письменником. Беріг, але не ховав за сімома печатями. Усіх гостей у домі Білоусів частують вином зі срібного келишка, з якого завжди пив Григір, і показують зроблені Володимиром Федоровичем відеокадри – Григір Тютюнник читає нове оповдання. Володимир Білоус бездоганно знає тексти творів письменника, показує місця, змінені цензурою, згадує, як по смерті Григора відновлювали загублену новелу "Медаль". Текст цієї новели залишився тільки на невеличких фотовідбитках, і Ганна Козаченко (жінка, яка, щоб першою прочитати невідомі Григорові твори, згодилася набрати їх безплатно) розкодовувала його за допомогою лупи. А новела "Сміхота" взагалі була відновлена з аудіозапису, збереженого Володимиром Федоровичем. Саме завдяки наполегливості пана Володимира в Лубнах з'явилися вулиця Григора Тютюнника і пам'ятна дошка на колишньому будинку Білоусів, де часто бував письменник.
Якби фотомистецтво в Україні мало належне шанування, світлини лубенського майстра називали б класикою. Володимир Федорович був не просто близьким другом генія української літератури Григора Тютюнника, а і його фотохронікером: майже всі відомі Григорові знімки, уміщені в нечисленні збірочки його оповідань, учнівські підручники, антології, монографії, зроблені професійною камерою Володимира Білоуса.
Протягом багатьох років Володимир Федорович мріяв про видання фотоальбому, куди ввійшли б усі фотознімки Тютюнника, а також світлини, що характеризували тодішню епоху та героїв Григорових творів. До ювілею великого письменника нарешті в 2005 р. було видано Київським видавництвом "Твій інтер" фотоальбом "Григір Тютюнник і його епоха у фотографіях Володимира Білоуса".
Фотокіноматеріали В. Білоуса стали основою документального фільму "Григір Тютюнник", відеофільму "Здрастуй, княгине Сулва" (режисер – письменник Григорій Білоус). Знімки друкувалися в журналах "Советское фото", "Вітчизна", "Дніпро", "Київ", а також використовувались як ілюстрації до книг: "Григір Тютюнник" (зібрання творів у двох томах, 1984 р.), "Вічна загадка любові" (1988 р.).
Виставка "Григір Тютюнник, його друзі та прототипи літературних персонажів" відбулася у Спілці письменників України в 1996 р. Того ж року ця виставка, але зі зміненою назвою – "Григір Тютюнник зблизька" експонувалася у Києво- Могилянській академії.
Дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна якось сказала Володимиру Білоусу: "Як шкода, що в Олеся не було такого друга, як ви".
Володимир Білоус не одразу став професійним фотографом. Перше фото зробив 1952 р. антикварною камерою середини XIX століття. В 2002 р. Володимир Федорович зробив "ревізію" свого творчого архіву, й прийшов до висновку, що за 50 років фото діяльності він зробив лише 17 по-справжньому вартісних знімків. Пан Володимир довго не визнавав цифрову камеру, але від технічного прогресу нікуди не подінешся, і потім він користується лише цифровим фотоапаратом, хоча й знає його можливості відсотків на 30 – в іншому допомагає професійна інтуїція. А от комп'ютером не користується, говорив, що для нього то як для людожера консервна бляшанка.
Володимир Білоус працював із моделями в стилі ню. Також робив репродукції відомих картин. Колекціонував годинники й ремонтував їх.
1997 р. – виставка "Життя без ретуші", – Спілка письменників України;
1998 р. – виставка "Жінка і ніч", – Спілка письменників України.
У 1997 р. близько 15 робіт фотохудожників із циклу "Життя без ретуші" та знімки із серії "Курган Скорботи" були передані Федором Габелком, відомим політичним діячем діаспори, в Український дім, Мельбурн, Австралія і з тих пір знаходяться у постійній експозиції. У 1999-2000 роках створив сюрреалістичну серію "Сновидіння".
Персональних виставок більше 20: Київ, Лубни, Миргород, Чорнухи, Лохвиця, Полтава. На з ініційованому в 2000 р. газетою "День" конкурсі "Місто N" отримав приз глядацьких уподобань. Серед серій його робіт найбільш вражаючі - "Язичницькі містерії", "Жінка і ніч", "Долі дерев", "Сновидіння", "Життя без ретуші", "Феєрія самоцвітів". "Феєрію самоцвітів" майстер коментував так: "Кажуть, коштовності прикрашають жінку. Я ж, навпаки, коштовні камені прикрасив жінкою". І справді, роботи ці дуже красиві й незвичні – за гранями збільшених у багато разів каменів просвічуються прекрасні оголені жіночі силуети.
Взагалі жінка є головною героїнею більшості робіт Володимира Білоуса. На одних знімках вона постає перед нами феєрично-казковою, на інших – абсолютно реалістичною. І хоча принцип соціалістичного реалізму був головною ідеологією радянського мистецтва, роботи Володимира Федоровича часто викликали невдоволення у партійних босів. А ще в роботах майстра дуже яскраво виявляється жіноча сутність матінки природи – чи то перед нами "живий" сонях, чи засохле дерево... Володимир Федорович родом із села Дереківщина на Лохвиччині, і багато знімків були зроблені на основі тамтешніх персоналій та краєвидів. Велика серія робіт присвячена місту Лубнам та його мешканцям. Немало часу фотомайсгер присвятив і реставруванню старих світлин Лубен – деякі фотографії збільшував до метрових розмірів.
З 1997 р. – член Націнальної Спілки журналістів. З 2005 р. – член Національної Спілки фотохудожників.
2006 р. – В. Білоус стає лауреатом міжнародної преміїім. Дмитра Нитченка (Австралія) як фотохудожник.
Лауреат літературно-мистецької премії ім. Володимира Малика, автор фотовистаки про письменника.
Після виходу на пенсію трудився в лубенській фотостудії "Софіт". Був організатором і натхненником народного фотоклубу "Софіт", Володимир Федорович був творчим наставником для багатьох молодих фотохудожників. За його активної участі було влаштовано більше тридцяти виставок учасників фотоклубу "Софіт" в галереї образотворчого мистецтва Лубенського краєзнавчого музею, а також у Полтаві, Миргорді, Чорнухах, Вовчицькому історико-краєзнавчому музею ім. І.І. Саєнка.
12 травня 2014 р. в місті Лубни на Полтавщині поховали фотохудожника Володимира Білоуса, який помер 10 травня від інфаркту.
Немає коментарів:
Дописати коментар