САВЧЕНКО ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ - УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ-СИМВОЛІСТ

28 липня (по старому стилі 16 липня) 2017 року виповниться 130 років від дня народження поета, який прожив лише 33 роки.

Павло Григорович Савченко народився 1887 року в селі Жабки Полтавської губернії, нині Лохвицький район Полтавської області України. Його братом був поет Яків Савченко.

Вірш під назвою "16 липня", присвячений самому собі – на день народження.

Сьогодні день, яким повік

Пишатись буде чоловік, –

Сьогодні двадцять шостий рік

Над чолом генія протік.

Чотири роки ще – і світ

Побаче дивний самоцвіт, –

Новий об'явиться піїт, –

Тепер він – схований в пісок

Премудромовчазний струмок.

Закінчив Полтавську вчительську семінарію. В 1908 році закінчив її з відзнакою. У 1908-1914 і 1918-1919 роках вчителював на Харківщині, Херсонщині, жив дуже бідно і, коли його призвали до війська, дуже зрадів. Емоційно чутливий, спраглий на нове, незвичайне, ніяк не міг змиритися з нудним бездуховним вчителюванням у селі – переконливо про це свідчать його щоденникові записи. Тому він із захопленням сприймає вістку про призов до армії: "Ура! Мене покликано нарешті! Нарешті я зможу скинути з себе великий тягар енергії, що так тисне мене тепер! Серце – бомба, серце – пороховий погріб!...". Поет мріє про подвиги, про гарненьких сестер милосердя, які будуть схилятися над його пораненим молодим тілом… Після дев'ятимісячного перебування у солдатах під Москвою П. Савченко з квітня 1915 навчався в Московській школі прапорщиків, а 1 липня він вже на Західному фронті. В листі до своєї майбутньої дружини Галини Ревінської зізнався: "Я всі жахи війни приймаю не вагаючись".

Павло Савченко викохував у собі почуття мистецької самотності, виняткового естетичного "осиротіння", яке підсилювало нерозумінням його як митця, огортав і свої настрої, і поетичні візії передчуттям близької смерті (у с. Деркачі 1914 р. намалював у зошиті могильний хрест, на якому записав: "Під сим хрестом лежить П. Савченко"), з особливою душевною розчуленістю переймався змінами пір року, "ловив" образами і поетичними ритмами настрої дня.

З 1909 р. почав публікувати свої вірші в різних періодичних виданнях. Перебуваючи спочатку під впливом народницької поетики, пізніше, як символіст, був прихильником "чистого мистецтва".

Автор збірок віршів російською мовою "Мій сміх, моя задума" і "Епілог" (1913), "Спів куль" (1916). Співробітник "Літературно-критичний альманах" (1918).

Поет випробовував себе в жанрі епіграми, жартівливого експромту, з особливою наполегливістю шліфував свої вірші російською мовою, які певною мірою мали наслідувальний характер, оскільки він був під великим впливом російських поетів-символістів. Проте і в цих віршах художницький талант поета постає самобутнім.

Погляд

За нами пожежа шаліла,

Круг нас танцювали чорти.

Осиковим листом тремтіла

Рука твоя й ти.

Назад не було повороту,

А рай наш далеко ще мрів.

І чув я на серці скорботу,

І в думах сумнів.

Твій погляд вернув мені спокій,

Твій погляд розвіяв печаль:

Дивилась ти в морок глибокий,

Дивилась ти в даль. 

(1918)

23 травня 1916 року поет потрапив до австрійського полону, де пробув понад два роки. У липні 1918 року, виснажений і хворий, нарешті повертається до Ромен, де жила його дружина.

У серпні 1919 року Ромни захопили денікінці і почали силоміць мобілізувати чоловіків до війська, схопили і Павла Савченка. У рапорті, адресованому денікінському офіцерові, 19.09.1919 р. поет нарікає: "У мене катар шлунку, малокрів'я, невроз серця, неврастенія, кошмари, галюцинація, артеріосклероз і все, що може зростити п'ятиріччя війни, полону й голоду на грунті від природи слабкого організму. Не можу я нести навіть гарнізонної служби. Прапорщик Савченко". Та це не допомогло. У жовтні в складі денікінської армії вирушив у харківському напрямі. За спробу дезертирства його розстріляли денікінці на початку 1920 р. біля Харкова.

На цвинтарі, серед хрестів похилих,

Печальних сторожів руїн,

Сьогодні став край свіжої могили

Ще хрест один.

Сьогодні я останній раз устами

До уст бездушних припадав.

Осінні хмари хмурились над нами,

А вітер листя гнав.

Осінні хмари, думи листопада,

І вітер, їх пастух,

Огні дивилися, як жухнула лампада,

Як погляд мій над нею жух.

Потух навік, потух огонь надії

Над чолом дорогим.

Другий огонь його тепера гріє,

Схилившись радісно над ним.

А я… Хрестом похилим між хрестами

На цвинтарі стою,

Шепчу тропар буковними устами

І докір небові кую.

Література:

1. Жулинський М. Павло Савченко (1887-1920) : [творчість, поезії уродженця с. Луценки Лохвицького пов.] / М. Жулинський // Жулинський М. Слово і доля. – К., 2006. – С. 293–301.
2. Жулинський М. Павло Савченко (1887-1920) / М. Жулинський // Із забуття – в безсмертя : (сторінки призабутої спадщини) / М. Жулинський. – К., 1990. – С. 174–183.
3. Павло Савченко : [біографія, поезії уродженця с. Луценки Лохвицького пов.] // Розіп'ята муза: антологія укр. поетів, які загинули насильницькою смертю : у 2 т. / укл. Ю. Винничук. – Львів, 2011. – Т. 1. – С. 58–62.
4. Павло Савченко // Українське Диво : поетична антологія / за упоряд. та ред. В. Коломійця. – К., 2005. – С. 71–76.
5. Павло Савченко // "Українська хата" : поезія 1909-1914 / упоряд., вступна стаття, біогр. довідки, приміт. В. О. Шевчука. – К., 1990. – С. 184–185.