ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

Немає Майстра. Храм його стоїть!

Там волі дух, там дихає блакить,

Там сонце – на калинові мости.

До нього нам – іти ще та іти.

В. Мирний (1935–2020), поет

18 лютого 2022 року виповнюється 25 років із дня присвоєння Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені нашого земляка – Олеся Терентійовича Гончара (1918–1995), класика української літератури, академіка НАН України (з 1978), Героя України (2005, посмертно), першого лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1962), громадського діяча.

Олесь Гончар – Людина, котрій Господом Богом було дано говорити від імені свого і від імені народу.

Він – духовний батько нації. "Талант виростає з нації, як та квіт­ка зі стебла, тому відірвати свою долю від долі нації – означає загинути", – ділився роздумами письменник, він умів в океані рідної мови знаходити слова, які несуть в собі код нації. Гончар був поборником суверенної України, захисником рідної мови і культури, людиною, яка повернула нас до історично­го коріння, і свято шанувала свої.

Доля світоча нації зріднена з долею рідної Полтавщини, як зріднені мати і син. "Родом, як відомо, я з полтавських країв, ця земля мені дуже дорога...." – писав Гончар. А де ж джерело його слова, хто запалив світло в душі майбутнього класика? Найкращу відповідь, як тиху сповідь перед пам'яттю роду, дає сам Олесь Терентійович у "Письменницьких роздумах":

"Бабуся... найдорожча людина... У дворічному віці я зостався без матері, вона померла молодою, одразу ж після її смерті мене забрали на виховання дідусь і бабуся. Бабуся відзначалася щирою вродженою любов'ю до людей, в її образі втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу. Її вплив на мій розвиток був величезний... від неї – мова, фольклор, працелюбство".

Слово письменника, внутрішній світ, людяність виросли з казки, пісні, молитви, колядки, з його генетики українця. Дитинство Олеся – полтавський степ з його пахощами , з лагідним роздоллям і єдиною на світі красою, місця, де він виріс, зримо і незримо присутні у багатьох творах.

У найвиразнішій формі це виявилось у романі "Твоя зоря" (1980 рік). Гончар відмі­чав: "Твоя зоря" дуже особиста книга. Не можу сказати, що автобіографічна, але в неї увійшли дорогі для мене речі, я сказав би, заповітні, особливо в образі головного героя.. .". Це найбільш задушевний твір письменника, на думку поета Бориса Олійника (1935–2017) , "синівський звіт перед отчим домом, звідки він починав свій шлях до заповітних берегів людського серця".

Кожен рядок променить гордістю українця за свій край, таємниці народного фольклору, людську доброту сердечну...: "В лі­тах дитинства, можливо,закодовано щось вельми для душі необхідне, таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших "дорослих" вчинках... А гени совісті? А відчуття справедливості, що раз у раз пробивалося?". Читаючи роман, часом задумуєшся – чи проза перед тобою? Скільки в ньому поезії, барв, які дають невичерпні фольклорні джерела! Зоря рідної хати ясніє в ньому, бо це зоря любові до рідної землі, яка "ласкавим іменем – Олесь назвала свого кревного полтавця".

У вересні 1981 року, мандруючи Полтавщиною, Гончар в одному з листів захоплено писав:

"Цими днями випала нагода знов побувати в рідних краях полтавських... Легко тут дихається, яснішають думки. Може тому, що опинився серед рідних просторів, серед цих світлих, славних річечок, адже Псел, як і Ворскла, ріки мого дитинства...".

Тоді ж письменник відвідав у Полтаві домашній музей піонера космонавтики Юрія Кондратюка (1897–1942). А через півроку з'явилася новела "Геній в обмотках", назва якої стала крилатою. Геній в обмотках, хоч і має прототипа, відомого у всьому світі стратега польотів у космос, проте в новелі він – безіменний солдат.

А в нарисі "Гоголівськими шляхами" Гончар роздумував: "... чи міг би хтось із полтавців уявити свою славну Полтаву без Котляревського, без Го­голя, без Панаса Мирного та Короленка? Вони, здається, були в Полтаві завжди і залишились з нею назавжди".

Олесь Терентійович завжди обстоював національне, рідне. Побувавши на сесії ООН в Нью-Йорку (1955 року), з гордістю відмітив: "Скільки в нас ще сили, соковитос­ті, яскравості в наших ансамблях, музиці, піснях... Одні Майбородині вальси варті більше всієї їхньої сучасної музики".

Олесь став писати (і друкуватися), будучи студентом Харківського універси­тету. Літературний "старт" відбувся 1938 року з новели "Черешні цвітуть" – і з неї вперше білим цвітом глянула на нас Україна. Двадцятирічний юнак-відмінник – "стрункий, тонкостанний, буйночубий – густе, темне волосся було завжди від­кинуте назад, смагляволиций, з іскристо-карими очима, з чуйною, сяйною посмішкою" став знаменитістю філологічного факультету. Але сформувався Гончар як майстер художньої прози уже в роки Другої світової війни – у тяж­ких боях з фашистською навалою.

Саме ці кілька років і були визначальними в житті молодого воїна- ордено­носця. Минула війна, ненависть ще ділила землю і народи, а в українській літе­ратурі з'явилася новела "Модри Камень" – фреска про любов, яка не знає кордо­нів. Новела Олеся Гончара про чисте кохання дівчини- словачки і українця-визволителя, ця "єдина ява у великій драмі війни", кликала людей до порозу­міння. Незабутній поет Павло Тичина (1891–1967) назвав учорашнього фронтовика "молодою славою нашою".

Димом боїв ще пахла солдатська шинеля, а пам'ять про полег­лих побратимів будила совість, фронтова клятва над їхніми могилами стукала Олесеві в серце: "Якщо лишуся живим, розповім про вас", душі їх світили письменникові з доріг війни, народжувалися "Прапороносці". Сини і дочки України, прапороносці честі великого народу і стали літературними ге­роями першого великого твору. Тієї ночі, коли Олесь збирався посилати руко­пис свого роману до журналу "Вітчизна" приснилася йому мама, яка сказала: „Іди в той храм, що кличе тебе, і помолись за мене".

У романі-трилогії "Прапороносці" двадцятивосьмирічний Гончар майстерно виписав шлях воїнів-визволителів від фашизму народів Західної Європи. За гуманістичним потенціа­лом роман, удостоєний Державної премії СРСР (1947), правомірно можна поставити в один ряд з романами "Прощай, зброє" Е. Хемінгуея, "Час жити й час помирати" Е. М. Ремарка.

"Прапороносці" і сьогодні осявають душі молодого покоління читачів чистим світлом людяності і доброти, високої духовності, по-особ­ливому, висвітлюючи найголовніше – Людину. Гончар зумів відшукати у душах своїх героїв незамулені джерела вірності і совісності, любові і ніжності, спів­чуття і милосердя, закладені самою природою. "Роман цей – ключовий для всієї творчості Олеся Гончара, з нього веде свій родовід Гончаревий романтизм, він зумовив інтонацію подальших творів письменника – самобутню, поетично піднесену, зачаровану людською добротою, – суто гончарівську інтонацію", –писав Борис Олійник.

Хто поруч на ходу зів'яв,

Із рук не випустивши зброю,

Забути їх не зможу я,

Вони завжди переді мною...

Двадцять років виношував письменник у душі своїй задум роману про студентський батальйон з Харкова, який поліг 1941 року, захищаючи Київ. Із трьох тисяч студентів-добровольців в живих залишилось тридцять сім, в числі яких був і Олесь:

"Студбат стікав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, у напівзавалених окопах – усюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що піднялось із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось..

За роман "Людина і зброя", "...поему... всю звернуту до людей... , спрямовану на трепет серця" Олесь Гончар 1962 року став першим лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Романтизм, як повітря, живив твори письменника, він був художником світла.Товариші по перу , читаючи, наприклад, його "Тронку", захоплено писали: "На мене війнуло справжньою поезією..." (М. Рильський), "Скільки в ній сонця, поезії, радості і радощів життя !" (П. Козланюк).

Дзвонила тронка і українці чули в її голосі пісні рідного дому і вічний небесний дух. Ніжний, мелодійний дзвінок переріс в соборний дзвін, то наро­дився "Собор" – сповідь про соборність духу народу і соборність держави, вели­чальна народному генію і козацькому зодчеству: "...Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда нев'януча душа степу? Живе його задума-мрія, дух народу...". Олесь Терентійович згадував: "Це було озаріння. Саме собор, а це був Троїцький собор у Новомосковську, запав мені в душу ще під час війни, коли захищав дніпровські мости. Побачив його і носив у своєму серці. Уперше він з'явився у "Людині і зброї", а через кілька років уже в "Соборі"".

"Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.." – найсвятіший заповіт Майстра українцям сущим і їхнім нащадкам, йому хотілося, щоб юні відкри­вали в романі вічну зорю надії, черпали з нього енергію творення нової Украї­ни. Він наголошував, що межа між добром і злом, між людяністю і бездушністю проходить не по лінії "батьки- діти", а визначається найглибшими основами людської душі.

В автобіографічній повісті "Далекі вогнища" Гончар залишив нам набір ду­ховних заповідей, спрямованих на утвердження національної ментальності:

– Берегти національні святині;

– Берегти національну еліту;

– Берегти національну мораль;

– Берегти гармонію душі і природи;

– Берегти національну історичну пам'ять;

– Берегти національний оптимізм.

І сам Олесь Гончар – людина великомасштабна, він завжди протистояв мізерному: духовність, мова були для нього не просто словами, а підносилися барика­дами духу, поставали як останній рубіж. У свої сімдесят, у червні 1987 року письменник по-молодечому запально написав Президенту СРСР

Михайлу Горбачову про набо­ліле за багато десятиліть: про стан рідної землі, материнської мови, про душі своїх земляків, яких невігласи перетворювали на "общность". То був крик відчаю митця-громадянина.

Він закликав: "Маємо відродити в сучасних українцях і українську генетичну пам'ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашним євшан-зіллям рідного слова..., співучого, сповненого квітковими пахощами".

Совісна душа письменника – це той чутливий резонатор, що ози­вався на кожну проблему – чи це стосувалося турботи про родину поета Василя Симоненка (1935–1963) чи долі садиби класика української літератури

Івана Котляревсько­го (1769–1838). Кажуть: "Ото, щоб не брав так близько до серця. То для чого ж тоді серце?", – запитував Гончар і свого серця й справді не щадив, широко розкривав його для чужого болю.

Серце Олеся Терентійовича вбирало в себе не тільки людські страждан­ня, а й привабливість кожної травинки, досконалість птахів чи мудрість бджіл, – все те, що становить багатющий світ довкілля.

Пекучою для Гончара була проблема екологічна, бо виростала з любові до землі, трав, птахів, життя: "Природа до нас нещадна, це так. Але ж і ми до неї нещадні, часом просто жорстокі! Де наші мальовничі левади подівались, греблі, ставки?".

Він жив Україною: "Життя було суворим, виростав я без родинної ласки, але чи не тому, все й перелилося в таку гарячу, в таку одержиму любов до Украї­ни!". Україна була для Олеся Терентійовича з ряду: мати, рідний край, небо, Сонце.

Письменник був одним із духовних провідників нації й залишиться таким у пам'яті всіх справжніх українців.

Надія Требіна, провідний бібліограф

сектору краєзнавчої літератури та бібліографії