І гримить їх чин...
Євген Маланюк «Балада про
Василя Тютюнника»
Шлях військового
Народився 17 липня 1890 року на хуторі Куторжиха Хорольського повіту Полтавщини у старовинній старшинській родині гетьманського реєстрового війська. Середню освіту здобув у Хорольському чотирикласному міському училищі. А потім навчався у Тифліському (Грузія) піхотному юнкерському училищі. 6 серпня 1912 року закінчив навчання на відмінно, а ще виборов почесні відзнаки: «Відмінний стрілець з гвинтівки» та «Відмінний стрілець з револьвера».
Двадцятидворічний підпоручик військову службу розпочав у 25-му Сибірському стрілецькому полку, що був розквартирований у Миколаївську-Уссурійську. Служив на далекосхідних кордонах Російської імперії. Там удосконалював військові знання, зокрема успішно опановував фах військового ще й у офіцерській стрілецькій школі та готувався до вступу в Академію Генштабу. Мав чимало відряджень, тож вивчив українське населення Зеленого Клину.
Вперше вступу до Академії завадила Перша світова війна. Вже після зарахування відкликали до полку, на фронт. Куди тільки не кидала фронтова доля: до Польщі, Білорусі... Воював з жовтня 1914 року до літа 1917 року, 1915 року дістав легку контузію під час обстрілу німцями с. Санток (територія Польщі). 1917 року Академія знову почала запрацювала. Прагнув повторно потрапити до неї, однак на перешкоді стала Лютнева революція у Петрограді.
На службі Україні
Російська імперська армія розпадалася. Останній запис у послужному списку Василя Тютюнника відноситься до осені 1917 року: «Відбув у відрядження в Українську раду 2 армії». Наказав українізованим частинам кинути фронт і пробиватися до Києва — на захист Української Центральної Ради. Прорватися вдалося декільком підрозділам, котрі у складі військ Центральної Ради придушували російсько-більшовицький заколот у столиці. У грудні 1917 року повернувся до України. Солдати обрали до складу Української ради 2-ї армії Західного фронту, згодом Тютюнник її очолив. Коли російсько-більшовицькі зайди Муравйова захопили Київ, Василю довелося переховуватися в рідних краях, на Полтавщині.
У березні 1918 року до Києва знову повернулася Центральна Рада і він зголосився працювати у вищих українських військових установах Генерального штабу, на різних штабних посадах. Мало хто здогадувався, що Тютюнник не є штабістом. Ось яким тоді побачив його Євген Маланюк, класик української літератури, один з найвидатніших українських поетів XX століття, незмінний ад’ютант генерал-хорунжого Тютюнника. «Він був високий на зріст, доброї, типово військової статури. Жодне цивільне убрання не приховало б його військовості, яка остаточно була його натурою. Але найбільш прикметним було обличчя. При всій своїй — на перший погляд — простоті, навіть «простецькості». Вистачало лише раптової усмішки (рідко веселої, частіш іронічної, часом не без сарказму)... Тоді, на немов з каменя витесаній тьмяній поверхні того обличчя, несподівано загорялись синьо-сірі очі, перед тим непомітні і немов би теж кам’яні. І іскристо з’являлися: бистрість, дотеп, розум, серце...».
Василь очолив Оперативний відділ Генерального штабу війська УНР. «На той час, — згадував Маланюк , — Головне управління Генерального штабу... справляло «малоросійське враження»... На чолі більшості відділів стояли типово російські, явно ворожі Україні офіцери... Але саме відділ служби Генерального штабу... та Оперативний відділ, завдяки керівникам його — полковнику Мєшковському та підполковнику Тютюнникові, — були, власне, двома українськими оазами в пустелі «малоросійської» бюрократичності та російської ворожості...». Щасливий збіг обставин з’єднав у цьому відділі земляків-полтавців Василя Тютюнника і Євгена Мєшковського (1882–1920). Ось яку характеристику цим старшинам дав Євген Маланюк: «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості. У цього старшини талант завжди проявлявся яскраво і сильно, і тому переважно домінував над земним розрахунком. Полковник Євген Мєшковський був «персоніфікацією» військовості і духовно, і фізично. Сурова дисциплінованість суто військового, холодного й світлого розуму, солідний науковий багаж і справді геніальна пам’ять... В Оперативному відділі Генерального штабу молодої держави — ця комбінація була чудовою... Взаємна пошана, повне довір’я, відповідальність, мужність, відвага, органічний патріотизм, розуміння з півслова...». Сучасники відзначали, що Тютюнник і Мєшковський володіли природньою українською мовою і вживали її в Генеральному штабі, що приводило інших часто до «шалу». До офіцерів штабу зверталися «пане військовий старшина», «пане генеральний хорунжий».
У 1918 році — в період Української держави,яку очолював гетьман Павло Скоропадський, певний час продовжував військову службу. Але Василя приголомшив універсал Скоропадського про федерацію з білогвардійською Росією. Тож долучився до об’єднання лівих державницьких партій «Український Національний Союз», яке готувало антигетьманське повстання. Генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський згадував: «Більша частина праці по організації повстання і по керуванню військами в цей тяжкий період лягла на Василя Тютюнника. Молодий старшина величезної енергії і працездатності, шляхетного честолюбства, дуже рішучий і настирливий, рідкої чесності і некорисливості. Повстання Василь Тютюнник почав без жодного фахового помічника. Особисто керував військами не тому, що самовпевнений, а тому, що не мав власне штабу, укомплектованого офіцерами-штабістами. Фактично лише на ньому трималося керівництво армією УНР».
Завдяки управлінським талантам молодому військовикові (на запитання про свій вік завжди посміхався і мовчав) вдалося взяти під контроль УНР Київщину. Тютюнник був зразком для багатьох старшин навіть у зовнішньому вигляді: у фронтових умовах підлеглі завжди бачили його чистим і охайним, у скромній шинелі, польовому мундирі та ботфортах.
«Військову працю він розумів і любив, — згадував Микола Капустянський, — мав громадянську мужність і міг твердо висловлювати свою думку хоч чортові у вічі. Палкий патріот. Головною хибою його була властива йому гарячковість, а в запальності — зухвалість, різкість і зайва прямолінійність. Політики не любив...». Можна багато говорити про рідкісні риси характеру нашого героя: несхибну волю, здатність зберігати цілковитий спокій у найважчих обставинах, дар передбачення, вміння протистояти «фатально-українській заздрості» й віддавати накази і контролювати їх виконання. Тютюнник мав «гаряче серце» і «холодний розум».
Очільник Дієвої Армії УНР
Влітку 1919 року армія УНР опинилася у вогняному кільці («трикутнику смерті»): із Заходу — ворожа Польща, з півночі — більшовицька Росія, а з Півдня російські білогвардійці — Добровольча армія Антона Денікіна. Саме в цей трагічний для України час Голова Директорії УНР Симон Петлюра призначив Василя Тютюнника командувачем Дієвої армії УНР, з присвоєнням йому звання генерал-хорунжого. Одна з головних причин цього рішення: Василь блискучим стратегом. «Василя Тютюнника уважаю одною із найбільш яскравих постатей нашої боротьби. Прямий, одвертий і рішучий, він всією душею болів за наслідки наших змагань та часами, в рішучий момент , знаходив рішення й виходи своєрідні й талановиті. Категорично стверджую, що межуючий з геніальністю із суто військового боку план прориву в літі 1919 року від Крем’янця народився в його голові і проведений в життя його волею», — писав у еміграційних споминах Військовий міністр УНР Всеволод Петрів. «Підполковник Василь Тютюнник — енергійний, гарячий, вмить охоплював найскладнішу військову ситуацію і блискавично переходив до рішення, часто парадоксального в своїй талановитості», — згадував про нього Євген Маланюк. Одним із таких рішень було запросити до армії досвідчених генералів і офіцерів старої армії. Своїм помічником Тютюнник узяв генерала Володимира Сінклера, який за місяць до того був начальником штабу військ Павла Скоропадського. Завдяки допомозі фахівців лютий 1919-го став переломним на тлі невдач українських військ. Наступ червоних було зупинено. Саме Тютюнник розробив план прориву військ УНР у напрямку Проскурова («Проскурівська операція»), яка почалася 1 червня 1919 року. Тоді вдалося відбити у Червоної армії міста Проскурів, Кам’янець-Подільський (в якому розмістилися урядові органи УНР) та низку інших. У серпні 1919-го військам під орудою Тютюнника вдалося визволити від російсько-більшовицьких загарбників міста Вінницю і Жмеринку.
Немає коментарів:
Дописати коментар