"Візьміть у мене все, та не беріть любові…"
 |
| Забашта Л. В. |
Так в одному з віршів відкривала свою душу поетеса, прозаїк, драматург Любов Василівна Забашта (дівоче прізвище Гришко), яка народилася 3 лютого 1918 року у м. Прилуки Полтавської губернії. Змалечку вона кохалася в поезії, народній пісні, а з десяти років дівчинка почала писати вірші, в яких були світлі дитячі враження, образи чудового полтавського краю:
Є щось святе в словах мій рідний край.
Для мене – це матусі пісня ніжна.
І рідний сад від квіту білосніжний,
І той калиновий у тихім лузі гай.
Вперше її поезії були надруковані в газеті "Правда Прилуччини" 1935 року.
Тоді 17-річну Любу підтримав Павло Тичина і це її окрилило.
Навчаючись в Одеському водному інституті, потім, працюючи інженером-кораблебудівником, вона готувала до друку свою першу збірку, але війна перекреслила всі мрії, сподівання і особисте життя.
Чоловік Валентин, з яким Люба прожила лише рік, загинув на фронті, 1942-го року, у 24 роки вона залишилась вдовою з дворічним сином на руках.
Перша збірка її віршів вийшла 1950 року і мала назву "Нові береги", вона була присвячена мирним післявоєнним будням. Цього ж року молода авторка стала членом Спілки письменників.
Одна за одною виходили книги: "Щоб гармати мовчали", "Дороги дружби", "Калиновий кетяг" та інші.
Любов Василівна вирізнялася не лише письменницьким обдаруванням, а й вродою. "Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси", – просто величної краси українка", – писала одна з її сучасниць.
Йшли роки… Вже не сподівалась вона, що зустріне своє кохання.
Але доля розпорядилась по-своєму. Саме ніжною вродою зачарувала Любов Василівна відомого українського поета Андрія Малишка. Познайомились вони у Києві на письменницькому зібранні, а в грудні 1956 року одружилися.
З-під пера поетеси тоді з'явилися рядки:
Таких чуттів земля іще не знала,
Таких страждань іще не звідав світ,
Я так тебе без міри покохала,
Що не страшні ні розстань, ні навіт.
Син Любові Василівни Ігор згадував:
"Коли з’явився у маминому житті Андрій Малишко – два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього мама ще встигала бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі.
Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка залишилися на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка "Бояном України", "жайворонком", "козаченьком", "сурмаченьком".
Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 14 років – до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало серед живих".
Малишку було всього 57 років.
У ті трагічні дні поетеса вилила свою печаль у віршованих рядках:
Облетіли наших квітів пелюстки ,
Від морозу похилилися, зів'яли,
На дорогу білим інеєм упали,
Облетіли наших квітів пелюстки.
Малишко був і Ігорю Забашті другом, спорідненою душею:
"… саме Андрій Малишко допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка-Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Малишка своїм духовним наставником".
Творчий і життєвий шлях Любові Забашти свідчить, як вона щиро любила Україну, була справжньою патріоткою свого народу і яскраво це доводила як у поезіях, так і в житті.
У 60-х рр. письменниця самовіддано підтримувала національно-патріотичний рух в Україні. Зокрема, у той період гоніння на інакомислячих в Україні вона разом з Ліною Костенко їздила до Львова на відкритий судовий процес над групою молоді.
До книги "Київська гора", яка була присвячена 1500-річчю заснування Києва, була включена драматична поема "Дівчина з легенди" ("Маруся Чурай"). Твір був вперше опублікований 1968 року і поставлений на сцені Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, де протягом багатьох років йшов з незмінним успіхом.
Крім поетичних збірок, яких у неї близько тридцяти, Любов Василівна написала декілька романів і повістей, з-під її пера вийшло п'ять збірок для дітей.
1990 року мала вийти нова збірка поезій, яку вона дуже старанно готувала до друку. Але свою нову книжку Л. Забашта вже не побачила. Вона раптово померла 21 липня 1990 року, під час лікування у Хмільнику. Поховали її поруч із чоловіком на Байковому цвинтарі в Києві.
"Любов Василівна була людина чиста, світла, глибокого розуму, чуйної душі. Я її завжди згадую з добром", – відзначав письменник-філософ, Герой України М. Д. Руденко, який відіграв вирішальну роль у творчому становленні поетеси.
Немає коментарів:
Дописати коментар