(громадський діяч, історик, політик, перший міністр закордонних справ УНР О. Я. Шульгин)
Цей чоловік не дав себе зламати…, він відстоював українську справу з великою гідністю та наполегливо вимагав свободи своєму народові.
Ф. Конню, дипломат
Народився Олександр Якович 30 липня 1889 року у с. Сохвине Хорольського повіту Полтавської губернії, родинному селі своєї матері, у дворянській сім'ї, яка мала козацько-старшинське коріння. По материнській лінії був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, кровно спорідненого з Полуботками і Апостолами.
Виріс хлопчик в оточенні материної родини, яка благотворно вплинула на його виховання.
Його дід – М. А. Устимович (1832–1891) був першим українським патріотом у сім'ї, "українофілом", дуже щиро ставився до селян, яскравою постаттю була і бабуся Єфросинія Іллівна, яка прищепила малому Сашкові любов до всього національного: традицій, пісень, казок.
Мати, Любов Миколаївна Устимович (1965–1945), – "жила Україною і для України", добре знала і любила українську мову. Після закінчення Вищих жіночих курсів, навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету, працювала вчителькою на Полтавщині, займалася громадською роботою.
Батько, Яків Миколайович Шульгин (1851–1911), за оцінкою М. С. Грушевського, "був нащадком щирого українського роду, в якім живо заховалися етнографічні й українофільські традиції" – історик, педагог, учень В. Антоновича і М. Драгоманова, разом з однодумцями творив українське національне відродження у другій половині XIX – початку XX століття.
Яків і Любов Шульгини виховали національно свідомих дітей: усі троє синів – Олександр, Микола й Володимир – із перших днів підтримали Центральну Раду, УНР.
Оцінюючи вплив батьків на формування своєї особистості, Олександр Якович писав: "Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно байдужого середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивним, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці".
Першою вчителькою Олександра була мати, яка три роки навчала його початковій грамоті. Завдяки цьому, хлопчикові вдалося уникнути русифікації тогочасної офіційної школи.
Потім були роки навчання у Першій Київській гімназії. Під впливом революційних подій 1905 року, 16-річний юнак відкрито висловив свої національні почуття, подавши директорові вимогу про вивчення в ній української мови, "мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо".
То був перший його публічний виступ на захист української мови і культури. Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, Олександр вступив на природничий, а через два роки перевівся на історико-філологічний факультет Петербурзького університету.
По закінченню вузу Шульгин був залишений на кафедрі для підготовки до професорського звання. В університеті розпочалася його активна політична і громадська діяльність. Олександр належав до Київського земляцтва, був активним членом гуртка українознавства, молодіжної громади ТУП, співробітничав з журналом "Українське життя".
1917 року українські громадські організації Петрограду делегували Олександра Шульгина до Києва, де він потрапив у політичний вир. У сформованому В. Винниченком уряді, 28-річний Олександр Якович отримав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ, став співавтором I Універсалу та Статуту вищого управління України, а з вересня 1917 року – став генеральним секретарем міжнародних справ.
З Полтавщини були родом і його найближчі соратники в уряді: С. Петлюра, І. Косенко, А. Лівицький, І. Рудичів, П. Чижевський та інші.
(До речі, під час Української революції відбувся розкол в українських родинах. Близький родич Олександра Яковича, В. В. Шульгин, відомий українофоб, антисеміт, редактор газети "Киевлянин" став головним ідеологом Білого руху, в той же час рідний брат Олександра – Володимир загинув у бою під Крутами, захищаючи Київ від більшовиків).
Найпершим завданням часу було визнання самостійної України в Європі. Проте Брестський мирний договір (лютий, 1918 рік) перекреслив ці прагнення. На знак незгоди з курсом керівництва УНР Шульгин подав у відставку.
Державницьку діяльність Олександр Якович поєднував з науковою. Одна з перших його ґрунтовних праць – "Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи" (К., 1918). Вона має велику джерелознавчу цінність, бо містить унікальні документи першого парламенту незалежної України – Малої Ради, більшість яких згодом було втрачено.
У квітні того ж 1918 року Олександр Якович опублікував свою статтю під назвою «Fatum історії», яка стала своєрідною декларацією його незалежницьких поглядів: "Ми ніколи не відкинемо, як щось шкідливе, національне чуття. Воно – саме життя. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним".
За всіх урядів УНР Шульгин працював послом – аж до Паризької мирної конференції 1922 року, яка поставила трагічну крапку на українських визвольних змаганнях. Він з гіркотою згадував: "Я бачив крізь паризький туман свою закривавлену Україну та з болем розлучався з ілюзіями".
Утім, він продовжував перебувати на посту міністра закордонних справ уряду УНР в екзилі (у вигнанні) аж до 1948 року.
Опинившись в екзилі разом із С. Петлюрою, він ані на день не припиняв боротися за волю України, попри більшовицькі впливи на Заході, сутінки Другої світової, залізну завісу часів холодної війни.
Шульгин намагався достукатися до західного політичного світу з правдою про Голодомор, репресії, страхіття авторитаризму.
Значним внеском в історію української дипломатії 1917–1934 рр. є дослідження Олександра Яковича ""Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині" (Париж, 1934). Він вірив, що "Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати".
Коли нацисти окупували Францію, Шульгин з родиною залишився в Парижі. Він не приховував своєї симпатії до антигітлерівської коаліції. Фашисти заарештували Олександра Яковича і його сина Ростислава, півроку тримали їх за гратами.
Після 1945 року професор Шульгин продовжував займатися науковою роботою: був засновником і багаторічним головою Українського Академічного товариства у Парижі (1945–1960), одним з організаторів і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук, автором розвідок з історії української державності.
Дипломат, політик, історик, немов провидець, ще 1959 року сказав, що "зникне Радянський Союз... і прийде час – буде в Києві наш справжній уряд... ми святкуватимемо наші національні свята не на чужині, а на славному київському майдані під дзвони святої Софії".
Шульгин розробив власне визначення нації, розробив проект майбутньої української держави. 1959 року, виступаючи в Нью-Йорку, він наголосив у своїй промові: "Все йде, все минає... але лишається на своїй землі український народ, що зазнав великої слави і великих нещасть. Доля часом прибивала його до землі, але, як добрий хліб після зливи, він завжди підіймався вгору і лишався самим собою...".
4 березня 1960 року Олександр Якович Шульгин помер у Парижі, похований у склепі членів Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка у м. Сарсель (Франція).
Немає коментарів:
Дописати коментар