Книгу присвячено малодослідженій сторінці одного з п’яти слобідських полків. Утворені на засадах полково-сотенного устрою та козацького самоврядування, слобідські полки були автономними формуваннями у складі Московської держави, що беспосередньо підпорядковувалися царському уряду. Видання приурочено до 350-річчя утворення Сумського козацького полку (1659 – 1765). Розраховано на істориків, студентів і всіх шанувальників військової історії.
Києво-Печерська лавра… Що ми вкладаємо у це поняття? Найбільша українська святиня, пам’ятка давньої архітектури і мистецтва, колиска української старовини. Але у чому святість Київської Лаври, її висока духовність, велич культурних здобутків, які впродовж віків служили символом і славою українців — на ці питань далеко не кожен знайде відповідь. Більшість переконана, що найбільший розквіт Печерського монастиря і його вплив на суспільство припадає саме на часи Київської Русі. Проте не усім відомо, що саме період XVII–XVIII ст. склав "золотий вік" в історії Лаври, коли вона досягла свого найбільшого духовного авторитету і найвищого злету культурно-просвітницької діяльності. У цьому і унікальність Києво-Печерської лаври XVII–XVIII ст. — силами її церковної еліти, передусім із вихованців Києво-Могилянської академії, які пройшли лаврську чернечу школу, у ній творився особливий внутрішній світ, силу і глибину впливів якого на тогочасне суспільство важко переоцінити. Саме завдяки їм з чудотворних Печерських гір лилося світло духовності і ширилися ідейні й культурні впливи на всі народи Православного Світу.
Книжка розповідає про часи монгольського нашестя та державу Золота Орда, вплив яких на долю населення Київської Русі і Половецького степу, на жаль, й на сьогодні не має усталеної оцінки. Незважаючи на багаторічні дослідження, питання про золотоординську епоху лишається "білою плямою", з’ясування якого мало би неабияке значення для середньовічної історії України. У книзі розглядаються контакти слов’янського населення з тюркомовними кочівниками, що позначилось на етнографічних особливостях української культури. Книжка розбиває усталений погляд на степовий регіон як "Дике поле", де проживала не тільки осіла і кочова людність, але й існували значні ординські міста.
Коротка історія заселення теренів України готами II-IV ст. н.е., коли формувався ранній слов’янський етнос. Згідно з давніми джерелами, на території сучасної України, в районі Дніпропетровської та Запорізької областей остготи побудували свою столицю Данпарстат (біля сучасного поселення Башмачка), на території Криму остготи створили своє королівство, яке включало такі фортеці, як Мангуп, Чуфут-Кале, Бакла. Черняхівська культура стала археологічним відображенням імперії Германаріха. В її матеріалах сполучаються готські витоки вельбарської культури, місцеве ранньослов’янське населення зарубинецької культури, а також нащадки кочових імперій скіфів і сарматів. За 200 років готської історії вони перетворюють свою державу в римську провінцію, відіграють ключову роль в історії пізньої Римської імперії. Готи розчинились в місцевому скіфо-сарматському населенні, що пізніше дасть поштовх формуванню культури ранніх слов’ян.
Що таке трипільська культура, трипільська цивілізація? Звідки походять її творці та як вони виглядали? Якими були їхні житла й поселення? Чи мали вони письменність? Якою мовою спілкувались? чи існувала трипільська держава? Чому саме трипільська культура привертає нині увагу не лише науковців, а й політиків, митців, бізнесменів? Яке відношення вона має до сучасної України? Де можна побачити трипільські старожитності й у яких книжках про них можна прочитати? Чи відомо вам, що плавити метал на території України почали понад 6 000 років тому? Відповіді на ці та багато інших запитань пропонує книга "Шляхами трипільського світу", який є частиною невідомої України, історія котрої прихована в імлі тисячоліть. Це історія нашого краю тих часів, коли між Карпатами та Дніпром існувала квітуча культура – складова найрозвиненішої у Старій Європі цивілізації.
Українські дерев’яні храми — ця книжка розповідає про історико-мистецький феномен всесвітньо-історичного значення, який, на жаль, невблаганно відходить у минуле просто на очах нашого покоління, — українську дерев’яну архітектуру — та про її найвище досягнення — український дерев’яний храм. За висновками авторитетних учених із різних країн (Баністер Флетчер (en:Banister Fletcher), Девід Бакстон, Йозеф Стржиґовський та інші), наше дерев’яне церковне зодчество не має аналогів у народів світу. Не схоже воно, зокрема, й на те, що є в сусідів — поляків, словаків, росіян. У розвідці йдеться про найзнаменитіші дерев’яні храми України, про цікаві події минувшини та видатних людей, пов’язаних із цими шедеврами, про збереження та реставрацію останніх, про наші вітчизняні музеї просто
неба, які є чи не єдиним засобом урятувати такі пам’ятки. Книжка розбиває усталене уявлення, ніби унікальні дерев’яні храми були і є тільки в Карпатах, — насправді вони трапляються по всій території України.
неба, які є чи не єдиним засобом урятувати такі пам’ятки. Книжка розбиває усталене уявлення, ніби унікальні дерев’яні храми були і є тільки в Карпатах, — насправді вони трапляються по всій території України.
Вечерський, В. Українські монастирі / В. Вечерський. – К. : Наш час, 2008. – 400 с. – (Невідома Україна).
Книжка присвячена українським монастирям як прадавнім центрам духовності, культури, освіти нашого народу, а також як видатним архітектурним ансамблям, з якими пов’язана історія України та окремих її регіонів. Розповідається про основні правила заснування, будівництва та устрою християнських монастирів, про їх благодійницьку та культурну працю, про руйнування монастирських ансамблів за часів тоталітарного режиму у ХХ ст., про їх сьогоднішнє відродження. Більша частина обсягу книжки присвячена розповіді про основні, найвідоміші й найстародавніші монастирі всіх регіонів України і всіх конфесій – Києво-Печерську, Почаївську та Святогірську лаври, вірменський монастир Сурб-хач у Криму, католицький Домініканський монастир у Львові, інші монастирі Львова, Києва, Луцька, Чернігова, Ніжина, Переяслава, Путивля, Полтави, Новгорода-Сіверського. У цих розповідях особливий акцент робиться на тих історичних діячах та історичних подіях, які пов’язані з тими чи іншими монастирями.
Постать Олега Кандиби (Ольжича) по праву вважається символом цілого покоління української молоді, яке вийшло на арену життя у 20-х – 30-х роках ХХ століття і щиро та беззастережно присвятило себе українській ідеї та боротьбі за відновлення незалежної української держави. Його творчий шлях, кожна година, хвилина та секунда життя й діяльності були спрямовані на служіння своєму народові, служіння віддане та свідоме, без огляду на власні інтереси, можливу кар’єру та цілком реальні небезпеки. Науковці у Європі та США знали археолога, доктора Кандибу. Хтось захоплювався поезіями О. Ольжича, а товариші по боротьбі за вільну Україну зверталися до нього по-іншому: "Ідеаліст", "Доктор". Однак наукові праці він підписував завжди однаково: О. Кандиба. У 23 роки захистив докторську дисертацію, учасник міжнародних експедицій, автор півсотні друкованих праць, популяризатор археологічних відкриттів, в тому числі – в Україні.Перебуваючи в Америці, 1938 року він бере участь у заснуванні Українського наукового інституту у США і формує перший збірник його наукових праць, видання якого організовує у Празі в 1939 р. Цей рік став останнім, коли діяв Ольжич-археолог. Почалася друга світова війна – життя вимагало стати політиком і солдатом. У повному обсязі результати його наукових досліджень, які і досі продовжують зберігати свою наукову актуальність та привертають увагу сучасних науковців, були видані лише у 2007 році. Відтак лише нині виникла можливість оглянути її та спробувати оцінити з точки зору сучасної археологічної науки.
Немає коментарів:
Дописати коментар