ІСТОРІЯ ПИВОГІРСЬКОГО (ПИВОГОРСЬКОГО) МОНАСТИРЯ

Ще наприкінці ХІХ ст. на горі Пивиха, що біля селищя Градиськ Глобинського району, привертала увагу невеличка мурована церква. Вона була лише невеликим залишком колись багатого Пивогірського монастиря. З початку заснування і до самого кінця свого існування монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря. Найстарішої обителі в Україні, заснованої ще за часів Київської княгині Ольги. У XV – XVI ст. останній змагався за впливом зі славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі. Українці-аристократи (Глинські, Шашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 роком, коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька, а в 1512 році овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток нижче течії Сули в районі Жовнина. На підставі цього документу Сигізмунд І у 1514 році на прохання монахів ствердив монастирські права власності на нього.

Про виникнення монастиря відомо також, що 1515 р. пан Дмитро Івашенцов залишив відмовний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право стягнення щорічної грошової податі з максимівських людей (с. Максимівка знаходиться за 4 км від Градизька). У цьому запису сказано: 

«Я, пан Дмитрий Ивашенцов дал вечно и непорушно Николае - Пустынному монастирю, на людей своих, на максимовцев, грошовую, две копы грошей те две копы грошей мает Пустынский из смежи их брать на веки вечные».

У XVII ст. Пивогірський монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Мешканці монастирських сіл Пива, Воронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р.. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання.

Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Заслуги монастиря були належно поціновані.

Під монастирем було влаштовано земляну фортецю з валами і ровами, де був розташований козацький штаб. Від того часу залишились дві чавунних гармати, які стояли в Градизьку на Покровському узвозі, а потім знаходилися під дзвіницею Троїцької церкви і зникли в кінці 1950-х років.

По закінченню воєнних дій 1679 р. монастир почав відновлюватися. Монахи, що розбіглися, почали стікатися в обитель.

У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. Любили монастир і запорозькі козаки, щедро наділяючи його своїми дарами. Монастирська пам'ятка зберігала записи про вклади козаків-запорожців: куреня Георгієвського – Литвиненка, куреня Брюховецького – Івана Передереги, куреня Канівського – Власа Медведя і Мартина Невеселого та ін. Деякі запорожці, втомившись від бурхливого життя, залишалися в монастирі, віддаючи йому своє майно і приймаючи чернецтво.

У другий період свого існування монастир процвітав і був широко відомим далеко за межами Полтавщини. Навіть далекий Новгород знав про нього, приславши свої дари. Чимало богомольців із різних країв залишали тут свої пожертвування. Особливо збагачували монастир купці: київські, путивльські, волховські, брянські, глухівські, калузькі, які приїздили на знаменитий у той час Миколаївський Городищенський ярмарок. У синодику зберігалося чимало цікавих записів про пожертвування різних осіб. Отримавши значну долю самостійності, монастир сам почав придбавати володіння.

У с. Максимівка був улаштований особливий чернечий хутір із винокурними і пивоварними заводами. Він був для монастирських намісників дачею, де вони подовгу проживали. Монастир придбав угіддя у Метлашівці, Борисах, Погребах, Говтві Кобеляцького повіту, Кривій Руді Хорольського повіту. За приблизними підрахунками монастир володів майже 25 000 десятин землі й 10 000 селян.

У Градизьку ще в кінці XVIII ст. існувала левада в 38 десятин, яка називалася монастирською гуменною, тому що на ній були скотний двір, тік, хлібні амбари. На неозорих монастирських полях і луках випасалися череди великої рогатої худоби, отари овець.

Право монастиря володіти цими землями підтверджували жалуваними грамотами гетьмани І. Мазепа (1693 р.) та І. Скоропадський (1716 р.).

У ІІ половині XVIII ст. монастир став поволі занепадати. Процес прискорила пожежа 1774 р. Вогонь охопив дерев'яну церкву, а потім поширився на муровану. Полум'я було настільки сильним, що величезний мурований храм вигорів повністю, залишилися одні стіни. Згоріли також келії братії і настоятеля, а також увесь верхній двір. Врятувати вдалося тільки чудотворний образ Миколи, який обвуглився, образ козацької Божої Матері, ікону святої Варвари з мощами, дерев'яний напрестольний хрест, кілька книг і речей. Гора руїн диміла впродовж місяця. Братія, яка опинилася без даху над головою, розійшлася.

Але вже 1775–1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю, відновлено настоятельську і братську келії. У 1777 р. монастир було знову відкрито. Але відбудована обитель уже нічим особливим – ні зовнішнім, ні внутрішнім багатством – не вирізнялася. Число братії стало завсім обмеженим. Всі монастирські маєтності на правому березі Дніпра відійшли до Київської митрополії, на лівому ж багато володінь під час сум'яття були захоплені різними особами. Незважаючи на злиденне становище, Пивогірський монастир не втрачав надії на відновлення колишньої величі.

Де колись стояв монастирський храм, утворився глибокий яр. На його дні залишався камінь, який вказував місце монастиря, та й той кудись зник. Береже свої таємниці Пивиха…

ЛІТЕРАТУРА

• Григор'єв В. Пивогірський (Пивгородський) Миколаївський монастир / В. Григор'єв // Полтавіка. Полтавська Енциклопедія: у 12 т. – Т. 12: Релігія і церква. – Полтава : Полтавський літератор, 2009. – С. 480-482.
• Кокотіхін Д. Свято-Миколаївський Пивогірський монастир - один з центрів духовного і суспільного життя Лівобережної України XVIII ст. / Д. Кокотіхін // Наука і суспільство. – 2016. – № 7-8. – С. 31-37.