пʼятниця, 20 січня 2023 р.

МОРЯК, ГУБЕРНАТОР, АДМІРАЛ, ПИСЬМЕННИК ВАСИЛЬ ЗАВОЙКО

Воздасться нам за вчинки і слова,
Які за нас до світу говорили.
О. Ткачук
Полтавщина здавна славиться багатьма родинами. Як свідчить "Енциклопедія історії України", рід Завойків вписав в літопис краю не одну золоту сторінку. Одним із перших був Василь Завойко, який служив військовим товаришем у Переяславському полку (XVII ст.). Його правнук Степан Йосипович Завойко став моряком, штаб-лікарем Миколаївського морського порту. Він прищепив любов до моря і своїм синам, які всі стали морськими офіцерами.
Звернемось до автобіографії середульшого Степанового сина – Василя: "Народився я 28 липня 1810 року в Малоросії Полтавської губернії, у селі Прохорівка. Батько мій був дуже суворо-строгий, а мати ніжно-лагідна… Я з малих літ знав, що таке нужда…".
Майбутній "морський вовк" виріс біля сивого Дніпра, але мріяв про далекі моря:
"У Прохорівці – сни, мов ріки
напровесні: об груди б'ють,
як об пороги. Думи йдуть,
неначе дзвони. І великі
тумани в головах ростуть".
Семирічного хлопчика спочатку віддали на навчання до Макарівської монастирської семінарії, а далі він продовжив навчання у штурманському училищі. Після його закінчення гардемарина Чорноморського флоту Завойка направили на бриг "Мінгрелія".
Кар’єра майбутнього адмірала могла закінчитися, ледве розпочавшись. Під час першого ж шторму Василь через хитавицю не зміг вийти на вахту. Коли про це дізнався капітан – наказав негайно вивести юного моряка нагору, прив’язати до щогли і тримати до тих пір, поки хлопець не дасть слово, що не боятиметься високих і грізних валів, які кидали бриг, як тріску.
"Я знемагав, блював кров’ю, тремтів від холоду. Не знаю, скільки часу минуло. Зрештою, зібравшись із силами, пропищав рідною мовою: "Ой лишенько, їсти хочу, розв’яжіть…". Та на цьому посвята у "морські вовки" не закінчилася. Василя нагодували і знову прив’язали в носовій частині корабля, де хвилі перекочувалися через палубу… Згодом мічман шістнадцяти років потрапив на Балтику. За проявлений героїзм у знаменитій Наваринській битві (1827) Василь був нагороджений першим бойовим орденом святої Анни третього ступеня з бантом. У 1834-36 рр. на кораблі "Америка" – уже в чині лейтенанта – уперше здійснив навколосвітню подорож із заходом на Камчатку. Ще через рік, вдруге побував на Камчатці і Алясці.
1840 року Василь Степанович у Санкт-Петербурзі опублікував книгу у двох випусках "Враження моряка після двох навколосвітніх мандрівок", де у формі листів до брата розповів про ці подорожі та, як вперше побачив засніжені гори Камчатки, осяяні сонячним промінням. Мешканці півострова дуже зраділи мандрівникам, адже в цей край, забутий Богом і людьми, транспорти прибували раз на три роки.
На честь моряків камчадали (корінні жителі) влаштували навіть бал. Лейтенант Завойко із захопленням розповідав, як на камчатському березі браві моряки танцювали французьку кадриль з місцевими панночками. Сувора природа краю зачарувала моряків: високі трави, кришталево-прозорі озера, гейзери...
І коли 1849 року капітанові першого рангу Завойку запропонували перейти на урядову службу на Камчатку, він радо погодився. Так, 39-річний полтавець став військовим губернатором землі на краю світу (така посада вводилась вперше) та командиром Петропавловського порту.
Разом з Василем Степановичем на Камчатку прибула і його молода дружина Юлія, високоосвічена баронеса із роду Врангелів. Народила Юлія одинадцять дітей (вижило – десятеро). Завойко дуже любив дружину і довіряв – навіть прапор, відбитий у бою, доручив зберігати саме їй, стоїчній і непереборній Юлії.
Сімнадцять років перебувала родина Завойків на Далекому Сході, "добровільні вигнанці з освіченого кола" суспільства, як їх називали. Дружина пізніше згадувала: "Досі не можу збагнути, звідки в мене бралися сили витерпіти все це… Бог і ці маленькі діти, що плачуть, завжди підтримували мене". Василь Степанович надзвичайно пишався власними нащадками: "Бог нагородив мене щедро – маю красивих і розумних дітей", – хвалився він.
Новий губернатор по-господарському взявся за облаштування Петропавловського порту. За його сприяння збудували велику пристань, а набережну закували у камінь. Звели численні склади, гостиний двір для заморських гостей, купців, китобоїв. На Паратунських гарячих джерелах збудували будівлі і відкрили курорт. Про кипучу діяльність практичного, розумного, стійкого губернатора свідчили збудовані млин, пекарня, ливарний завод, цегельня, лікарня, магазини, пошта, молочна ферма на триста корів.
Василь Степанович зобов’язав кожну родину висаджувати овочі, які рятували б від важких недуг. Багато хто скептично поставився до задуму полтавського "хлібороба", не вірив в успіх справи. Адже споконвіку Камчатка була краєм риби і хутряного звіра, мала грунти непридатні для землеробства. Але невгамовний Завойко восени 1851 року влаштував виставку сільськогосподарської продукції.
Перші премії (по п’ять рублів – на той час чималі гроші) одержали ті господарі, які виростили семифунтові ріпу і капусту, чотирифунтову моркву і картоплину вагою у фунт… Відтоді Василь Степанович подібні ярмарки проводив щороку. Чимало задумів було у полтавця Завойка (йшлося про заселення Камчатки селянами з малоросійських областей) та завадили бойові дії.
Навесні 1854 року малочисельний гарнізон Петропавловська-Камчатського під командуванням військового губернатора Завойка відстояв місто і порт від навали англо-французького десанту та бомбардування ескадри загарбників. Увесь світ пишався героїчною обороною захисників Камчатки, які до того ж захопили у бою англійський прапор. Навіть французький адмірал, вражений мужністю оборонців, згодом написав, що не чекав зустріти в такому нікчемному поселенні такого відважного супротивника. Мовляв, хотів би потиснути руку звитяжцеві.
Один із зарубіжних дослідників відзначав: "Він явив мені взірець того, яким повинен бути розумний воєначальник, котрий переймається військовим мистецтвом не заради честолюбства, а лиш із любові до майстерності".
Василь Степанович одержав два ордени за хоробрість – Святого Станіслава та Святого Георгія першого ступеня. А ще герою вручили орден Святого Володимира і надали в безоплатну оренду (на тридцять сім років) п’ять тисяч десятин української землі. 1856 року Василь Степанович повертається до Санкт-Петербургу на флотську військово-морську службу. Перебуваючи в столиці, опрацьовує свої записи і публікує багато статей в "Замітках гідрографічного департаменту", "Морському збірнику", інших виданнях.
З 1857 року він був призначений членом морського генерал-аудиторіата (тобто вищого військово-морського суду). З 1 січня 1874 року Василь Завойко – повний адмірал. Вийшовши у відставку, він повернувся в Україну. В селі Велика Мечетня Миколаївської губернії спорудив будинок на 11 кімнат та вікон у вигляді корабля з гвинтовими сходами-трапами, власним коштом збудував млин. Тримав коней.
Василь Степанович сам копав ями і саджав улюблені яблуні, плекав свій сад, сповідуючи народну мудрість "ліпше своєї землі крупочок, ніж чужої горбочок". У своєму обійсті подружжя Завойків доживали віку і були поховані у Великій Мечетні.
У рідній Прохорівці (тепер – Черкаська обл.) синові Дніпра, Герою Камчатки і Амуру 15 липня 2012 року встановлена велична пам'ятна стела.
Ім'ям адмірала-полтавця названа одна з найгарніших бухт, мис, острів, скелястий півострів Авачинської губи, на Сахаліні – гора, селище на Камчатці, у Петропавловську – вулиця.
Нащадки Василя Завойка проживають у США, Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Краснодарі.
2013 року у видавництві "Український письменник" вийшла книга О. Климчука "Факторія Завойка : портрет з історії". В ній підкреслюється велика звитяга нашого земляка, нащадка давнього козацького роду, про якого, на жаль, в нашому краї майже нічого не знають.
  • Козацький нащадок – губернатор Камчатки // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2010. – № 3. – С. 41-47.
  • Кульова В. Василь Завойко : [губернатор Камчатки, уродженець с. Прохорівки Золотоніс. пов. Полтав. губ.] / В. Кульова // Зрослись душею, сплелись корінням. – Київ : "Успіх та кар’єра", 2008. – С. 37-41.
  • Требіна, Н. Козацького духу носій... : (моряк, губернатор, адмірал, письменник Василь Завойко) / Н. Требіна // Край. – 2015. – № 137. – С. 18-19.

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...